Мельніков Андрій Сергійович Генеза та розвиток екзистен­ціальної соціології як новітньої парадигми соціологічного теоретизування

Краткое описание

Мельніков Андрій Сергійович, докторант кафедри тео­рії та історії соціології Київського національного універси­тету імені Тараса Шевченка: «Генеза та розвиток екзистен­ціальної соціології як новітньої парадигми соціологічного теоретизування» (22.00.01 - теорія та історія соціології). Спецрада Д 26.001.30 у Київському національному універ­ситеті імені Тараса Шевченка

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису
МЕЛЬНІКОВ АНДРІЙ СЕРГІЙОВИЧ
УДК 316.2:141.32
ДИСЕРТАЦІЯ
ГЕНЕЗА ТА РОЗВИТОК ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНОЇ СОЦІОЛОГІЇ ЯК
НОВІТНЬОЇ ПАРАДИГМИ СОЦІОЛОГІЧНОГО ТЕОРЕТИЗУВАННЯ
22.00.01 ‒ теорія та історія соціології
Подається на здобуття наукового ступеня доктора соціологічних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
________________ А. С. Мельніков
Науковий консультант: Судаков Володимир Іванович, доктор соціологічних
наук, професор
Київ ‒ 2018

ЗМІСТ
ВСТУП ................................................................................................................... 21
РОЗДІЛ 1. ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНОЇ
СОЦІОЛОГІЇ У КОНТЕКСТІ СПІВВІДНОШЕННЯ КЛАСИЧНИХ,
НЕКЛАСИЧНИХ І ПОСТНЕКЛАСИЧНИХ ФОРМ
НАУКОВОГО ЗНАННЯ....................................................................................... 36
1.1. Загальна характеристика сучасного соціологічного
знання та його метапарадигмальна структура ...................................... 36
1.2. Філософські передумови виникнення екзистенціальної
соціології та криза класичної епістемології.......................................... 52
1.3. Внутрішньодисциплінарні засади формування
екзистенціально-соціологічного підходу ............................................... 68
Висновки до розділу 1 ....................................................................................... 84
РОЗДІЛ 2. ЕДВАРД ТІРІК'ЯН ЯК ЗАСНОВНИК
ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНОЇ СОЦІОЛОГІЇ................................................................. 91
2.1. Генеза екзистенціальної соціології у результаті синтезу
соціологізму та екзистенціалізму............................................................ 91
2.2. Суб'єктивний реалізм і загальна теорія соціальної екзистенції ...... 105
2.3. Екзистенціально-соціологічні концепції
особистості та соціальної структури..................................................... 113
2.4. Посилення феноменологічної складової
екзистенціальної соціології.................................................................... 122
Висновки до розділу 2 ..................................................................................... 127
РОЗДІЛ 3. КАЛІФОРНІЙСЬКА ШКОЛА
ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНОЇ СОЦІОЛОГІЇ............................................................... 134
3.1. Джек Дуглас і формування дослідницької
програми каліфорнійської школи.......................................................... 134
3.2. Екзистенціальна соціологія емоцій Джона Джонсона........................ 149
3.3. Екзистенціально-соціологічна теорія
особистості Джозефа Котарби.............................................................. 157
19
3.4. Концептуалізація екзистенціальної соціології
у дослідженнях Андреа Фонтани ......................................................... 166
3.5. Історико-теоретичне трактування
екзистенціальної соціології (Пітер Меннінг) ...................................... 175
3.6. Соціологія абсурду Стенфорда Лаймена і Марвіна Скотта............... 182
3.7. Каліфорнійська школа екзистенціальної соціології у структурі
американської мікротеоретичної традиції............................................ 190
Висновки до розділу 3 ..................................................................................... 196
РОЗДІЛ 4. РОЗВИТОК ЕКЗИСТЕНЦІАЛІСТСЬКОЇ ПАРАДИГМИ
У КОНЦЕПТУАЛЬНИХ КООРДИНАТАХ НОВІТНЬОЇ
СОЦІОЛОГІЧНОЇ ТЕОРІЇ.................................................................................. 200
4.1. П'ять постулатів екзистенціальної соціології
Марселя Болль де Баля ........................................................................... 200
4.2. Екзистенціальна соціологія Курта Вольфа .......................................... 207
4.3. Екзистенціалістська інтерпретація
поняття суспільства (Майкл Вайнштайн) ........................................... 214
4.4. Побудова екзистенціальної соціології на основі
філософського екзистенціалізму Жан-Поля Сартра (Джила Хейм) ..... 221
4.5. Критичний аналіз екзистенціально-соціологічної
парадигми (Роберт Богард).................................................................... 228
4.6. Екзистенціалістський зміст
соціологічної теорії Ентоні Ґіденса....................................................... 235
4.7. Соціологія соціальної екзистенції Петра Штомпки............................ 243
4.8. Екзистенціалістська концепція глобалізації
Хайнца Буде і Йорга Дюршмідта .......................................................... 250
4.9. Транссуб'єктивний екзистенціалізм Димитрія Гінєва ........................ 257
Висновки до розділу 4 ..................................................................................... 264
РОЗДІЛ 5. ОСНОВИ ПАРАДИГМАЛЬНОГО СИНТЕЗУ
ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНОЇ СОЦІОЛОГІЇ............................................................... 268
5.1. Соціальна екзистенція як предмет соціологічного аналізу................ 268
5.2. Проблемне поле та парадигмальні категорії
екзистенціальної соціології.................................................................... 280
20
5.2.1. Соціальна автентичність.................................................................. 280
5.2.2. Смисли співіснування та проблема екзистенціальних цінностей.....289
5.2.3. Негативний соціальний досвід........................................................ 296
5.2.4. Свобода, вибір і відповідальність................................................... 312
5.3. Перспективи досліджень українського суспільства з позиції
екзистенціальної соціології.................................................................... 327
Висновки до розділу 5 ..................................................................................... 347
ВИСНОВКИ......................................................................................................... 356
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ........................................................... 373
ДОДАТОК А........................................................................................................ 427

Список литературы

ВИСНОВКИ
Історико-теоретичний розгляд процесів виникнення, становлення і
розвитку екзистенціальної соціології розкриває необхідні підстави для її
включення до загальної структури соціологічного знання в якості
самостійної парадигми, що має специфічний метод, проблематику, принципи
та функції. Акцент на історичній складовій концептуалізації передбачає
можливість остаточного подолання тривалого стану загальної структурної
розрізненості цієї парадигми через затвердження зв'язків між її окремими
підходами і теоріями, а також усунення розмитості джерелознавчої,
персоналістичної та організаційно-інституціональної ретроспективи. Отже,
екзистенціальна соціологія вперше постає як відносно цілісна і змістовно
впорядкована галузь знань, що має істотний евристичний потенціал та
особливий погляд на сучасну соціальну реальність.
Ідентифікація парадигмальної специфіки екзистенціальної соціології
здебільшого визначається понятійно-категоріальним апаратом філософського
екзистенціалізму. Проте, ще значимішою стає реінтерпретація базових
екзистенціалістських положень із застосуванням наукового соціологічного
методу, що розкриває мікро- і макросоціальні характеристики предметної
сфери філософії існування. Водночас помилковою і анахронічною є та оцінка
поглядів представників екзистенціалізму і класичної соціології, згідно з якою
ці погляди принципово несумісні не лише між собою, але й щодо усіх інших
форм соціологічного знання. Як парадигма некласичного типу з окремими,
переважно інтеграційними властивостями постнекласичної науки, сучасна
екзистенціальна соціологія демонструє конструктивні способи подолання
накопичених теоретичних протиріч через звернення, з одного боку, до
глибинних експірієнтальних аспектів соціального життя в його конкретності
та безпосередності, а з іншого боку — до детальнішого
історико-соціологічного аналізу відповідної інтелектуальної спадщини.
Останній аспект сприяє поширенню інтересу до "соціологій" С. К'єркегора,
357
М. Гайдеггера, Ж.-П. Сартра, М. Мерло-Понті, та до використання в
екзистенціальній соціології ідей позитивістів, структурних функціоналістів,
біхевіористів, що ще декілька десятиліть тому здавалося фактично
неможливим. Екзистенціально-соціологічний підхід спирається на
твердження про те, що навіть радикальна антисоціальність ідейних установок
не вказує на їх принципову антисоціологічність. З цим твердженням
пов'язане прагнення до компромісу, а не до конфронтації з раціоналізмом.
Тому соціологія існування є ірраціоналістичною лише у тому ступені, в
якому вона визнає важливість або первинність позараціональних чинників
суспільного життя, але не абсолютизує їх і не заперечує значущість
абстрактно-логічних аспектів конституювання соціального порядку.
Поступове осмислення і пом'якшення концептуальних протиріч
екзистенціалізму та соціологічної традиції до середини XX століття сприяло
природному процесу їх теоретичного синтезу. Умовною точкою відліку
даного процесу став 1962 рік і публікація Е. Тірік'яном монографічного
дослідження "Соціологізм і екзистенціалізм", доповненого рядом подальших
робіт. Іншим ключовим чинником виникнення екзистенціальної соціології
стала наукова діяльність каліфорнійської школи, що була програмно
оформленою у трилогії колективних монографій (1977, 1984, 2002), ідейний
зміст яких розвивається до теперішнього часу. Третя базова складова
парадигмальної генези проявилася у 1980-ті роки в дослідженнях М. Болль
де Баля, підсумованих у тритомній праці "Фрагменти екзистенціальної
соціології" (2013). На рівні загальнотеоретичної логіки, зазначені
структуротворні елементи екзистенціалістської парадигми об'єднали навколо
себе усі інші новітні підходи та напрями, що репрезентовані у дослідженнях
К. Вольфа, М. Вайнштайна, Дж. Хейм, Е. Ґіденса, П. Штомпки, Х. Буде,
Й. Дюршмідта, Д. Гінєва. Водночас істотною проблемою для
екзистенціальної соціології залишається диференціація імпліцитної та
експліцитної теорії, оскільки її великий парадигмальний сегмент
позбавлений прямої, "ономастичної" формалізації, що уповільнює процеси
358
академічної інституціоналізації. Проте має місце і позитивний наслідок такої
диференціації, який полягає у посиленні інтеграційного потенціалу
екзистенціальної соціології, що прагне до переведення імпліцитних ідей з
різних дисциплінарних областей на рівень експліцитної концептуалізації.
Предметом екзистенціальної соціології є соціальна екзистенція —
конкретне співіснування, дане в прямому досвіді індивідуальних і
колективних суб'єктів. Конкретність екзистенції розкривається через
метакатегорії або екзистенціали простору, часу та суб'єкта, які не лише
визначають структурну єдність співіснування, але і формують
теоретико-методологічну перспективу, що затверджує фундаментальне
значення онтологічного виміру дослідницького предмета і спрямовує до
соціального актора в його втіленості (embodiment) та залученості до
повсякденних ситуацій і подій. Звідси, центральне для класичного знання
протиставлення суб'єкта і об'єкта зміщується у контекст
соціально-психічного потоку спільного досвіду, а найбільша увага
приділяється хронотопічним характеристикам об'єктів в їх експірієнтальній
даності.
Метакатегорії соціальної екзистенції деталізуються у проблемному
полі досліджень і відповідному понятійно-категоріальному апараті, що
розкриває соціальні феномени автентичності, смислів існування, негативного
досвіду та вибору. Автентичні індивіди і соціальні групи визначаються
установками на модус теперішнього, рисами транспарентності,
оригінальності, усвідомленості, самодостатності і рефлексивною позицією
щодо власних смисложиттєвих орієнтацій та екзистенціальних цінностей, що
передбачає прагнення до гармонізації усіх рівнів ціннісних ієрархій, включно
з аксіологічною детермінацією простих повсякденних дій. Проте важливою є
і проблема конфлікту автентичностей, протиріччя їх індивідуальних та
соціальних складових. Трактування смислів існування у формі сенсорно
втілених зв'язків соціальних феноменів з ширшою дійсністю підкреслює
інтерсуб'єктивний вид смислу, висхідний до соцієтальних форм солідарності
359
та альтруїстичних патернів інтеракції. Неавтентичні і позбавлені смислової
насиченості соціальні феномени взаємовизначають сутність негативного
досвіду, що полягає у різних формах страждання суб'єктів, страху смерті та
термінальних установках як кардинальному чиннику організації
соціокультурного життя. Одним з методів вивчення негативного досвіду є
емпатичний аналіз, що ґрунтується на процесі співпереживання або співчуття
та вимагає якомога глибшої імерсії у предметну ситуацію. Соціальна
автентичність пов'язана з негативним досвідом через повсякденні і
термінальні граничні ситуації, конструктивне або деструктивне відношення
до яких виступає критерієм розвитку особистості та соціальної групи в
аспектах внутрішньої стійкості (strength), відкритості змінам і
деавтоматизації свідомості. У феномені страждання закладений "парадокс
розвитку" як необхідність інтенційної спрямованості до певного негативного
досвіду з метою його подолання або розв'язання певних завдань
самоактуалізації. Цей парадокс поширюється на рутинні соціальні практики,
що вимагають витримування напружень у реалізації належних форм
поведінки та переживанні різних втрат. Базовим механізмом культивації
автентичних соціальних станів і усунення негативного досвіду є персональне
прийняття свободи співіснування, необхідність постійного вибору життєвого
проекту, визначення ситуації та відповідальність за стверджені рішення. На
перший план висувається проблема групового вибору і метод дилем, що
розкриває автентифікаційні практики та екзистенціальні цінності в
граничних ситуаціях у перспективі можливостей екстернальних або
інтернальних стратегій соціальної дії. Акти автентичного вибору
накопичуються у формі екзистенціального капіталу, що фіксує тілесні та
когнітивні способи досягнення або підтримки оптимального досвіду. На
соцієтальному рівні переважання екстернальних або інтернальних установок
стає вираженням, відповідно, меншого чи більшого об'єму екзистенціального
капіталу.
360
Аналіз історичного та теоретичного змісту екзистенціальної соціології
дозволяє ідентифікувати сукупність взаємозв'язаних принципів на
найвищому рівні парадигмальної генералізації. До першого з таких
принципів належить суб'єктивація реальності, сутність якої полягає у
синтезі класичного соціологізму і некласичної позиції номіналізму, а також в
імперативному затвердженні неприйнятності строгого наукового аналізу
соціальних феноменів поза врахуванням їх суб'єктної та перцептивної
реляції. У деяких дослідженнях позиція суб'єктивного реалізму може
залишатися латентною і не вимагати обов'язкової маніфестації першої особи
як форми локалізації об'єкту в досвіді. Але за виникнення складних проблем і
невизначеностей, характерних для якісного аналізу ціннісно-смислового
виміру соціальної реальності, екзистенціалістський підхід передбачає
конкретизоване звернення до суб'єкта, у потоці переживань якого дані
описувані об'єкти, їх структура та взаємозв'язки. За розкриттям суб'єкта,
додатковим засобом конкретизації дослідницького предмета є інтерпретація
ситуацій (просторовий аспект) і подій (темпоральний аспект). Врахування
суб'єкт-об'єктних реляцій поєднує не лише перспективістське встановлення
форм безпосереднього досвіду соціальних феноменів від першої особи, але й
їх подальше співвідношення з досвідом самого дослідника у вигляді
виявлення подвійних порядків реляцій. Звідси, значення набуває
"рефлексивна валідність" і транспарентність дослідницького процесу, які
полягають у максимальному розкритті та деталізації усіх його складових. Як
на теоретичному, так і на емпіричному рівні реконструкція суб'єктних і
хронотопічних параметрів стає основою методів екзистенціальної топології і
моделювання, що відтворюють соціальний досвід в його перцептивних та
експірієнтальних формах.
Парадигмальним принципом соціології існування є ситуаційність, що
відображає прагнення до усунення дистанцій між соціологічними поняттями
і конкретними параметрами інтерсуб'єктивної реальності. Цей принцип
враховує конструктивний потенціал абстрактних схем та їх універсальність.
361
Тому, екзистенціалістська версія ситуаціонізму є помірною і зіставляє
вимогу повної контекстуалізації з утилітарними та прикладними чинниками
наукової діяльності. Визнаються трансситуаційні закономірності розвитку
суспільства і можливості конструювання моделі загальних умов людського
існування (human condition). Підкреслення ситуаційності соціальної
екзистенції спрямоване на використання усіх засобів переведення
теоретичних положень у площину конкретної термінології, співвідносної з
контекстами повсякденного життя. Недоліки статичності ситуаціонізму
компенсуються за рахунок звернення до динаміки подієвості, що розкриває
структурацію та мінливість умов колективного досвіду. Вивчення
соціального крізь призму ситуацій та їх подієвого розгортання орієнтовано
на такі аспекти, як перехід з одного повсякденного контексту до іншого (дім,
робота, громадські місця, різні соціальні групи тощо), спонтанність або
програмованість подій, соціальний досвід у граничних ситуаціях. В основі
ситуаціонізму закладено фундаментальну відмінність конкретних і
абстрактних смислів, а також високу невизначеність останніх у практичному
значенні. Звідси, при поєднанні з аксіологічною проблематикою та методом
моральних дилем, розвивається концепція ситуаційної етики, що виконує
верифікаційну, герменевтичну і критичну функції стосовно абстрактних
понять, тверджень і ціннісно-нормативних вимог. У межах цієї концепції
розглядаються різні емпіричні кейси моральних дилем, в яких норми етики
набувають суперечливого та навіть деструктивного характеру. За
співвідношення з екзистенціальною топологією і моделюванням,
дослідження соціальних контекстів повсякденності з'єднується із загальною
стратегією ситуаційного аналізу в тій його формі, в який він розвивається,
зокрема, в обґрунтованій теорії (А. Кларк та ін.).
Базовою і однією з найбільш специфічних складових екзистенціальної
соціології є принцип сенсуальності. З його урахуванням ця парадигма
характеризується як сенсорний або експірієнтальний підхід, спрямований на
соціальний вимір відчуттів, сприйняття, почуттів, емоцій і тілесних станів.
362
Підкреслюється важливість осмислення ролі певних відчуттів (зір, слух
тощо) та емоцій (страх, печаль, радість, здивування та ін.) у процесі
соціальної взаємодії. Водночас увага приділяється їх різним соціальним або
колективним формам, які розглядаються не лише як групові або масові
переживання синхронного характеру, але й як інтерсуб'єктивний за своєю
природою досвід (симпатія і антипатія, сором, заздрість і ресентимент).
Відчуття та емоції інтерпретуються як ключовий чинник ціннісного
відношення до дійсності, формування потреб, інтересів і мотивацій, що
відбивається у закріпленні патернів емоційної культури, автентичності та
управління афективними станами. Враховується діалектична динаміка
позитивних і негативних емоцій, здатна призводити до протилежних за
валентністю наслідків. Важливим є зв'язок емоційного та тілесного досвіду,
що поєднує фізіологічне підґрунтя емоцій, експресивність мови, міміки і
жестів, соціокультурні репрезентації тіла та мотиви дій. Істотною проблемою
є зіставлення відчуттів, емоцій та розумових процесів. Попри визнання
організаційної і телеологічної функцій раціональності, екзистенціальні
соціологи затверджують онтологічну первинність фонових чуттєвих станів
відносно логічного мислення. Виокремлюється аспект синкретичності емоцій
та мислення, втілений у поняттях інтелігібельності досвіду, інтуїтивного,
особового або перцептивного пізнання. У цьому значенні використовується
постулат неможливості повної раціоналізації досвіду, його вичерпного
вербального та комунікативного вираження. На макрорівні сенсорна
проблематика розробляється стосовно протилежних соціокультурних
тенденцій репресії або емансипації емоційності, а також типології
відчуттєво-емоційних станів суспільства ("самотній натовп", "одновимірне"
та "постемоційне суспільство", "суспільство страху" тощо).
Інтенції щодо точного відтворення соціального існування у природній
повноті впровадилися у принципі тотальності або онтологічної
"інтегральності" (П. Сорокін), пов'язаному з трактуванням трансцендентності
соціального як наддосвідного, але потенційно пізнаваного виміру реальності.
363
Трансцендентність формує фонові, "горизонтні" або контекстні підстави
екзистенції та забезпечує її онтологічну і експірієнтальну тотальність. До
змістів соціального життя, за критерієм віддалення від досвідної цілісності,
належать мовна експресія переживання та його найбільш абстрактні або
редукційні дескрипції, зазвичай позбавлені однозначних посилань на способи
теоретичної реконструкції конкретних соціальних феноменів і механізми
повернення до початкових онтологічних референтів абстрактних понять.
Тоталізм проявляється і у визнанні різних ціннісно-смислових відношень до
ситуацій, що протиставляється позиції об'єктивістської уніфікації їх
визначення. У ширшому ракурсі ціннісно-смисловий плюралізм означає
перехід від перспективи індивідуального суб'єкта до інтерсуб'єктивної
багатовимірності оцінних установок. Проте зберігається класична вимога
фактологічної наукової об'єктивності, що встановлює інваріантні властивості
соціальних процесів і явищ, які підлягають емпіричній верифікації. У цьому
аспекті підкреслюється єдність матеріального субстрату існування
суспільства. Тоталізм переходить до конкретизації інтерсуб'єктивної
реальності через інтегралістську інтерпретацію фізичних, біопсихічних і
соціальних параметрів екзистенції, а також шляхом синтезу
відчуттєво-емоційних, розумових і діяльнісних елементів досвіду. Якщо
цілісність матеріальних підстав соціального більше проявляється у
просторових характеристиках, то його темпоральна безперервність
відбивається у постулаті динамічності, що об'єднує підходи індетермінізму,
волюнтаризму і теорії дії, сутність яких полягає у відстоюванні факту
відкритості, свободи та становлення (becoming) співіснування попри певні
ситуаційні детермінанти. Важливою складовою тоталізації є діалектичне
подолання різних дихотомій, зокрема суб'єкт-об'єктного протиставлення.
Теоретична логіка цього подолання пов'язана з концепцією тотальних
соціальних фактів (М. Мосс) і механізмом онтологічної транзитивності, що
приймає форми трансгресивності, трансситуаційності, трансоб'єктивності,
транссуб'єктивності та транзакційності. Звернення до транзитивності
364
націлене на встановлення екзистенціальних меж досліджуваних феноменів,
їх співвідношення з ширшими сферами дійсності, а також усунення описової
та пояснювальної дискретності. На рівні соціологічної теорії тоталізм
орієнтований на конструювання інтегрованої екзистенціалістської парадигми
у напрямах міждисциплінарності, поліпарадигмальності, поєднання якісного
і кількісного, ендогенного (структурно-змістовного) та екзогенного
(формального) підходів. У площині теорії свідомості тоталізм має схожі риси
з концепцією енактивізму (Ф. Варела), що розвиває неохолістську
методологію втіленого сприйняття, яка синтезує ідеї західної науки та
секуляризованого буддизму у межах так званої "нейрофеноменології".
Попри прагнення до діалектичної тоталізації протилежних змістів
досвіду та теоретичних підходів до його аналізу, екзистенціальна соціологія
затверджує первинність якісної перспективи, що зводить індуктивність до
рангу її парадигмального принципу. Цей, властивий некласичній
метапарадигмі принцип, обумовлює логіку і спрямованість дослідження від
безперечних емпіричних фактів та конкретних індивідів до побудови
теоретичних узагальнень і характеристики соціальних груп. Індуктивність
передбачає позицію фактологізму та широке застосування методу кейсів як
інструменту критичного аналізу високотеоретичних концепцій шляхом їх
співставлення з достовірними твердженнями. На відміну від інших типів
якісного індуктивізму, екзистенціальна соціологія найглибше проникає у
сенсорний досвід як онтологічне джерело емоційних, розумових або
діяльнісних елементів соціальних феноменів. Звідси, в основі індуктивної
логіки закладена установка емпіризму в найширшому значенні цього
поняття. Рівнями екзистенціальної індукції є безпосередній досвід суб'єкта,
досвід інших суб'єктів, здоровий глузд і абстрактне мислення. Індуктивізм
висуває вимогу реінтерпретації результатів якісних польових досліджень як
достовірніших "жорстких даних" (hard data), на відміну від "м'яких даних"
(soft data), отриманих методами масових опитувань і статистичного аналізу.
365
Завдання індуктивізму по зміні пріоритетів на користь конкретної або
"емпіричної" теорії, ґрунтованої на певних фактах і випадках, зумовив
включення до парадигмальної аксіоматики екзистенціальної соціології
принципу теоретичної мінімалізації. Його сутністю є протистояння
теоретизуванню спекулятивного типу та зміна соціологічної термінології
через її максимальне зближення з контекстами повсякденності, буденною
мовою і однозначними базовими значеннями понять. Застосування цього
принципу потребує аподиктичності теоретизування, що полягає у стислості,
ясності, достовірності, точності системи початкових тверджень і
понятійно-категоріального апарату. Іншою його ключовою особливістю є
розробка "наносоціологічного" аналізу, що деталізує мікрорівень суспільного
життя та досягає теоретичної аподиктичності за допомогою збільшення
масштабу і глибини відображення проблеми. У смисловому вимірі
наносоціологія націлена на морфологічні аспекти ціннісної свідомості та
фундаментальні значення соціальної реальності. Цей тип аналізу реалізує у
соціології етнографічну стратегію "насиченого" (thick) опису, але доповнює її
смислові, інтерпретативні акценти детальними дескрипціями матеріальних і
просторово-часових параметрів соціальних ситуацій та подій. Формами
наносоціологічного дослідження є похвилинний або посекундний аналіз
повсякденних практик, покадрове вивчення відеоданих, розгляд проблем у
режимі реального часу, застосування методу дослідження-дії або
лонгітюдний підхід. Теоретичний мінімалізм впроваджує підхід "повільної
науки" (slow science) як частини загальнішої субкультурної течії "повільного
життя". Цей підхід не лише виступає проти негативного впливу на науку
тенденцій комерціалізації та соціально-інформаційної акселерації, але й
затверджує перспективу фокусування на проблемі до її остаточного
розв'язання. Водночас усуваються ті кар'єрні, професійні та часові чинники,
які впливають на якість соціологічного дослідження. Звідси, через
рефлексивну установку руйнуються хибні стереотипи, бюрократичні
шаблони та автоматизовані патерни наукової культури. Теоретичний
366
мінімалізм не заперечує загальну теорію, але висуває нові вимоги до
теоретизування у сучасних умовах. Він утілює соціологічну версію бритви
Оккама, що символізує відмову від множення понять і значень поза
крайньою необхідністю. В екзистенціалізмі прикладом цієї перспективи є
критика С. К'єркегором ідеалістичних систем знання, а у соціології — оцінка
"високої теорії" Ч. Р. Міллзом.