Чернюх Богдан Васильович Функціональна семантика аспектуальності в латинській мові

Краткое описание

Чернюх Богдан Васильович, завідувач кафедри класичної філології Львівського національного універ­ситету імені Івана Франка: «Функціональна семантика аспектуальності в латинській мові» (10.02.14 - кла­сичні мови. 0кремі індоєвропейські мови). Спецрада Д 26.001.19 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису
ЧЕРНЮХ БОГДАН ВАСИЛЬОВИЧ
УДК 811.124'02'367.58/.59
ДИСЕРТАЦІЯ
ФУНКЦІОНАЛЬНА СЕМАНТИКА АСПЕКТУАЛЬНОСТІ В ЛАТИНСЬКІЙ
МОВІ
10.02.14 «Класичні мови. Окремі індоєвропейські мови»
Подається на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей, результатів і
текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
_________________Б. В. Чернюх
Науковий консультант: Помірко Роман Семенович, доктор філологічних наук,
професор
Львів – 2017

ЗМІСТ
Index auctorum
Умовні скорочення
Вступ
Розділ 1. Теоретичні основи дослідження аспектуальності в
латинській мові
1.1. Історія аспектологічних студій в латинській мові
1.2. Основні поняття аспектології: аспект, акціональність
1.2.1. Аспект
1.2.2. Акціональність
1.3. Функціонально-семантичне поле аспектуальності
1.4. Формально-граматичне значення і функціонально-семантичне
навантаження форм
1.5. Синхронний і діахронний підходи у дослідженні аспектуальності
1.6. Методологічні засади дослідження аспектуальності у
латинській мові
Висновки до 1- го розділу
Розділ 2. Граматичні засоби вираження аспектуальних значень
2.1. Індоєвропейське підґрунтя латинської аспектуальної системи
2.2. Претерітальність як домінантна сфера реалізації аспектуальних
відношень
2.2.1. Perfectum indicativі
2.2.2. Imperfectum indicativі
2.2.3. Plusquamperfectum indicativi
2.3. Аспектуальні відношення у сфері футуральності
2.3.1. Futurum I
2.3.2. Futurum II
2.4. Аспектуальна семантика конʼюнктива
2.4.1. Кон’юнктив у незалежних реченнях
24
32
33
45
45
63
65
71
86
93
99
102
111
114
114
118
119
156
182
195
195
205
225
228
22
2.4.2. Кон’юнктив у підрядних реченнях
Висновки до 2- го розділу
Розділ 3. Словотвірні маркери аспектуальності у латинській мові
3.1. Префіксація як засіб формування акціональної семантики
3.1.1. Адлативні префікси (ad-, in-, ob-)
3.1.1.1. Ad3.1.1.2. In3.1.1.3. Ob3.1.2. Просекутивні префікси (per-, pro-, trans-)
3.1.2.1. Per3.1.2.2. Pro3.1.2.3. Trans3.1.3. Аблативні префікси (de-, ex-)
3.1.3.1. De3.1.3.2. Ex3.1.4. (Де)інтенсифікуючі префікси (super-, prae-, sub-)
3.1.4.1. Super3.1.4.2. Prae3.1.4.3. Sub3.1.5. Рефактивний префікс re(d)-
3.1.6. Префікси con- та dis3.1.6.1. Con3.1.6.2. Dis3.2. Суфіксація як засіб вираження акціональних значень
3.2.1. Трансформативний суфікс -sc3.2.2. Фреквентативно-інтенсивні суфікси -so-, -(i)to3.2.3. Дезидеративний суфікс –urio
3.3. Роди дієслівної дії як ознака латинського дієслова
Висновки до 3-го розділу
Розділ 4. Організація функціонально-семантичного поля
243
259
263
263
265
265
267
271
274
274
275
276
277
277
279
281
281
282
283
284
286
286
291
296
297
302
308
310
316
320
23
аспектуальності у латинській мові
4.1. Мікрополе лімітативності
4.2. Мікрополе фазовості
4.2.1. Проспективність
4.2.2. Інхоативність
4.2.3. Інтратермінальність
4.2.4. Фінальність
4.2.5. Результативність
4.3. Мікрополе тривалості
4.4. Мікрополе дієслівної множинності
4.5. Мікрополе інтенсивності
Висновки до 4-го розділу
Висновки
Література
Додатки
320
324
328
332
342
348
354
365
391
404
409
412
423
481
24
INDEX AUCTORUM
Acc. Trag. – Lucius Accius Tragoediarum fragmenta
Aetna – Aetna
Ambr. Fid. – Ambrosius Medioloniensis De fide ad Gratianum Augustum
Ambr. Paenit. – Ambrosius Medioloniensis De paenitentia
Ambr. Patr. – Ambrosius Medioloniensis De patriarchis
Ambr. Epist. – Ambrosius Medioloniensis Epistulae
Ambr. In psalm. – Ambrosius Medioloniensis Enarrationes in XII psalmos
Ambrosiast. Quaest. – Ambrosiaster Quaestiones Veteris et Novi Testamenti
Amm. – Ammianus Marcellinus Rerum gestarum libri
Ampel. – L. Ampelius Liber memorabilis
Apic. – Caelius Apicius De re coquinaria
Apul. Socr. – Apuleius Madaurensis De deo Socratis
Apul. Flor. – Apuleius Madaurensis Florida
Apul. Met. – Apuleius Madaurensis Metamorphoseon libri
Arist. An. – Aristoteles De anima
Arist. Metaph. – Aristoteles Metaphysica
Arnob. Nat. – Arnobii Adversus nationes
Aug. Civ. – Augustinus Hipponensis De civitate Dei
Aug. Coll. – Augustinus Hipponensis Breviculus collationis cum Donatistis
Aug. Conf. – Augustinus Hipponensis Confessionum libri
Aug. Epist. – Augustinus Hipponensis Epistulae
Aug. In ps. – Augustinus Hipponensis Enarrationes in psalmum ХІІ
Aug. Retract. – Augustinus Hipponensis Retractationum libri
Aug. Serm. – Augustinus Hipponensis Sermones
Aug. Serm. nov. – Augustinus Hipponensis Sermones novissimi
Aug. Spec. – Augustinus Hipponensis Speculum
Aug. Trin. – Augustinus Hipponensis De Trinitate
Auson. Mos. – D. Magnus Ausonius Burdigaliensis Mosella
25
Avien. Arat. – Rufinus Festus Avienus Aratus
Bell. Hisp. – De bello Hispaniensi commentarius
Caes. Civ. – C. Iulius Caesar De bello civili
Caes. Gall. – C. Iulius Caesar De bello Gallico
Caes. Arel. Serm. – Caesarius Sermones
Calp. Ecl. – T. Calpurnii Siculi Eclogae
Carm. epigr. – Carmina Latina epigraphica
Cassiod. Anim. – Flavius Magnus Aurelius Cassiodorus De anima
Cassiod. Hist. – Flavius Magnus Aurelius Cassiodorus Historia tripertita
Cato Agr. – M. Porcius Cato De agricultura
Cato Or. – M. Porcius Cato Orationum fragmenta
Catul. – C. Valerius Catullus Carmina
Cels. – A. Cornelii Celsi Libri VIII de mеdicina
Cic. Att. – M. Tullius Cicero Epistulae ad Atticum
Cic. ad Brut. – M. Tullius Cicero Epistulae ad Brutum
Cic. Brut. – M. Tullius Cicero Brutus
Cic. Caecin. – M. Tullius Cicero Pro A. Caecina oratio
Cic. Catil. – M. Tullius Cicero In Catilinam orationes
Cic. Cato – M. Tullius Cicero Cato maior de senectute
Cic. Cluent. – M. Tullius Cicero Pro A. Cluentio Habito oratio
Cic. Deiot. – M. Tullius Cicero Pro rege Deiotaro oratio
Cic. De orat.– M. Tullius Cicero De oratore
Cic. Div.– M. Tullius Cicero De divinatione
Cic. Dom. – M. Tullius Cicero De domo sua ad pontifices oratio
Cic. Fam. – M. Tullius Cicero Epistulae ad familiares
Cic. Fin. – M. Tullius Cicero De finibus
Cic. Lael. – M. Tullius Cicero Laelius de amicitia
Cic. Leg. agr. – M. Tullius Cicero De lege agraria oratio
Cic. Lig. – M. Tullius Cicero Pro Q. Ligario oratio
Cic. Manil. – M. Tullius Cicero Pro lege Manilia de imperio Cn. Pompei oratio
26
Cic. Mur. – M. Tullius Cicero Pro L. Murena oratio
Cic. Nat. deor. – M. Tullius Cicero De natura deorum
Cic. Orat. – M. Tullius Cicero Orator
Cic. Phil. – M. Tullius Cicero In M. Antonium orationes Phillipicae
Cic. Q. Rosc. – M. Tullius Cicero Pro Q. Roscio comoedo oratio
Cic. Quinct. – M. Tullius Cicero Pro Quinctio oratio
Cic. Rab. Post. – M. Tullius Cicero Pro C. Rabirio Postumo oratio
Cic. Rep. – M. Tullius Cicero De re publica
Cic. Sest. – M. Tullius Cicero Pro P. Sestio oratio
Cic. Tusc. – M. Tullius Cicero Tusculanarum disputationum libri
Cic. Verr. – M. Tullius Cicero In Verrem
CIL – Corpus inscriptionum Latinarum
Claud. Bell. Goth. – Claudius Claudianus De bello Gothico
Colum. – L. Iunius Moderatus Columella De re rustica
Curt. – Q. Curtius Rufus Historiarum Alexandri Magni libri
Cypr. Epist. – Thaecius Caecilius Cyprianus Epistulae
Cypr. Fort. – Thaecius Caecilius Cyprianus Ad Fortunatum de exhortatione martyrii
Cypr. Testim. – Thaecius Caecilius Cyprianus Ad Quirinum testimoniorum libri
Dig. – Digesta Iustiniani
Dion. Thr. – Dionysii Thracis Ars grammatica
Donat. ad Ter. – Aelius Donatus Commentum Terenti
Enn. Ann. – Q. Ennius Annalium fragmenta
Enn. Trag. – Q. Ennius Tragoediarum fragmenta
Eugipp. Sev. – Eugippius Africanus Vita Severini
Eur. Hipp. – Eurypides Hippolytus
Eutr. – Eutropius Breviarium ab Urbe condita
Fest. – Sex. Pompeius Festus De verborum significatione
Flor. Epit. – Annius Florus Epitoma de Tito Livio
Frg. Vat. – Iuris anteiustiniani fragmenta quae dicuntur Vaticana
Frontin. Strat.– Sex. Iulius Frontinus Strategmata
27
Fronto – M. Cornelius Fronto Epistulae
Gell. – A. Gellius Noctes Atticae
Gloss. – Corpus glossariorum Latinorum
Gr. M. Moralia – Gregorius Magnus Moralia
Herm.– Pastor Hermae
Hier. Adv. Iov. – Sofronius Eusebius Hieronymus Adversus Iovinianum
Hier. Epist. – Sofronius Eusebius Hieronymus Epistulae
Hier. Hom. Orig. in Ier. – Sofronius Eusebius Hieronymus Interpretatio homiliarum
Origenis in Ieremiam
Hier. In Ezech. – Sofronius Eusebius Hieronymus In Ezechielem prophetam
commentarius
Hier. In Marc. – Sofronius Eusebius Hieronymus Tractatus in Euangelium Marci
Hier. In Soph. – Sofronius Eusebius Hieronymus Commentarius in Sophoniam
prophetam
Hier. Vita Pauli – Sofronius Eusebius Hieronymus Vita Pauli eremitae
Hist. Aug. – Scriptores historiae Augustae
Hor. Carm. – Q. Horatius Flaccus Carmina
Hor. Epist. – Q. Horatius Flaccus Epistulae
Hor. Serm. – Q. Horatius Flaccus Sermones
Itin. Silv. – S. Silviae peregrinatio ad loca sancta
Iust. – M. Iuniani Iustini Epitoma historiarum philippicarum Pompei Trogi
Iuv. – D. Iunius Iuvenalis Saturarum libri
Lact. Inst. – L. Caelius Firmianus Lactantius Divinarum institutionum libri
Lex XII tab. – Leges XII tabularum
Lex Burg. lib. const. – Leges Burgondionum, liber constitutionum
Liv. – T. Livius Patavinus Ab Urbe condita
Lucan. – M. Annaeus Lucanus De bello civili
Lucr. – T. Lucretius Carus De rerum natura
Macr. Sat. –Macrobius Convivia primi diei Saturnaliorum
Macr. Somn. – Macrobius Commentarii in Ciceronis somnium Scipionis
28
Manil. – M. Manilus Astronomica
Mar. Victorin. Adv. Arium – C. Marius Victorinus Adversus Arium
Mart. – M. Valerius Martialis Epigrammata
Mart. Cap. – Martianus Capella De nuptiis Philologiae et Mercurii
Max. Taur. – Maximus Taurinensis Collectio sermonum antiquorum
Mela – Pomponius Mela Chorographia
Mon. Ancyr. – Res gestae divi Augusti
Naev. Com. – Cn. Naevius Palliatarum fragmenta
Naev. Trag. – Cn. Naevius Tragoediarum fragmenta
Nep. Epam. – Cornelius Nepos Epaminondas
Nep. Eum. – Cornelius Nepos Eumenes
Nep. Hann. – Cornelius Nepos Hannibal
Nep. Milt. – Cornelius Nepos Miltiades
Nep. Pelop. – Cornelius Nepos Pelopidas
Nep. Them. – Cornelius Nepos Themistocles
Nep. Timoth. – Cornelius Nepos Timotheus
Non. – Nonius Marcellus De compendiosa doctrina
Novius Atell. – Novius Atellanarum fragmenta
NT Marc. – Novum Testamentum Euangelium secundum Marcum
Oros. Hist. – Paulus Orosius Historiarum adversus paganos libri
Ov. Am. – P. Ovidius Naso Amores
Ov. Ars – P. Ovidius Naso Ars amatoria
Ov. Epist. – P. Ovidius Naso Epistulae
Ov. Fast. – P. Ovidius Naso Fasti
Ov. Met. – P. Ovidius Naso Metamorphoseon libri
Ov. Pont. – P. Ovidius Naso Epistulae ex Ponto
Ov. Trist. – P. Ovidius Naso Tristia
Pacuv. Trag.– M. Pacuvius Tragoediarum fragmenta
Pass. Perp. – Passio sanctarum Perpetuae et Felicitatis
Pasc. Aug. – Pascentii epistula ad Augustinum
29
Petron. – Petronius Satirae
Pl. Amph. – T. Maccius Plautus Amphitruo
Pl. Asin. – T. Maccius Plautus Asinaria
Pl. Aul. – T. Maccius Plautus Aulularia
Pl. Bacch. – T. Maccius Plautus Bacchides
Pl. Capt. – T. Maccius Plautus Captivi
Pl. Cas. – T. Maccius Plautus Casina
Pl. Cist. – T. Maccius Plautus Cistellaria
Pl. Epid. – T. Maccius Plautus Epidicus
Pl. Men. – T. Maccius Plautus Menaechmi
Pl. Merc. – T. Maccius Plautus Mercator
Pl. Mil. – T. Maccius Plautus Miles gloriosus
Pl. Most. – T. Maccius Plautus Mostellaria
Pl. Persa – T. Maccius Plautus Persa
Pl. Poen. – T. Maccius Plautus Poenulus
Pl. Pseud. – T. Maccius Plautus Pseudolus
Pl. Rud. – T. Maccius Plautus Rudens
Pl. Stich. – T. Maccius Plautus Stichus
Pl. Trin. – T. Maccius Plautus Trinummus
Pl. Truc. – T. Maccius Plautus Truculentus
Plin. Epist. – C. Plinius Caecilius Secundus Epistulae
Plin. Nat. – C. Plinius Secundus Naturalis historia
Plin. Рaneg.– C. Plinius Caecilius Secundus Panegyricus
Plut. Caes. – Plutarchus Caesar
Plut. Cic. – Plutarchus Cicero
Plut. Pomp. – Plutarchus Pompeius
Prop. – Sex. Propertius
Publil.– Publilius Syrus Sententiae
Quint. Decl. – M. Fabius Quintilianus Declamationes minores
Quint. Inst. – M. Fabius Quintilianus Institutio oratoria
30
Rhet. Her. – De ratione dicendi ad C. Herennium
Rufin. Hist. – Eusebii Historia ecclesiastica a Rufino translata et continuata
Sall. Cat. – C. Sallustius Crispus De coniuratione Catilinae
Sall. Hist. – C. Sallustius Crispus Historiarum libri
Sall. Iug. – C. Sallustius Crispus De bello Iugurthino
Sedul. Op. Pasch. – Sedulius Opus Paschale
Sen. Benef. – L. Annaeus Seneca De beneficiis
Sen. Clem. – L. Annaeus Seneca De clementia
Sen. Contr. – L. Annaeus Seneca Controversiae
Sen. Epist. – L. Annaeus Seneca Epistulae ad Lucilium
Sen. Ira – L. Annaeus Seneca De ira
Sen. Med. – L. Annaeus Seneca Medea
Sen. Nat. – L. Annaeus Seneca Naturales quaestiones
Sen. Oedip. – L. Annaeus Seneca Oedipus
Sen. Phaedr. – L. Annaeus Seneca Phaedra
Sen. Tranq. – L. Annaeus Seneca De tranquilitate animi
Sen. Vita beat. – L. Annaeus Seneca De vita beata
Serv. Aen. – Marius Servius Honoratus In Vergilium commentarius ad Aeneidos
Sil. – Silius Italicus Punica
Sisenna – L. Cornelius Sisenna Historiarum fragmenta
Stat. Silv. – P. Papinius Statius Silvae
Stat. Theb. – P. Papinius Statius Thebais
Suet. Aug. – C. Suetonius Tranquillus Divus Augustus
Suet. Cal. – C. Suetonius Tranquillus Caligula
Suet. Galba – C. Suetonius Tranquillus Galba
Suet. Gramm. – C. Suetonius Tranquillus De grammaticis
Suet. Iul. – C. Suetonius Tranquillus Divus Iulius
Sulp. Sev. Dial. – Sulpicius Severus Dialogi de vita Martini
Tac. Agr. – Cornelius Tacitus Agricоla
Tac. Ann. – Cornelius Tacitus Annales
31
Tac. Dial. – Cornelius Tacitus Dialogus de oratoribus
Tac. Germ. – Cornelius Tacitus Germania
Ter. Ad. – P. Terentius Afer Adelphoe
Ter. Andr. – P. Terentius Afer Andria
Ter. Eun. – P. Terentius Afer Eunuchus
Ter. Haut. – P. Terentius Afer Hautontimorumenos
Ter. Hec. – P. Terentius Afer Hecyra
Ter. Phorm. – P. Terentius Afer Phormio
Tert. Adv. Marc. – Q. Septimius Florens Tertullianus Adversus Marcionem
Tert. Apol. – Q. Septimius Florens Tertullianus Apologeticus
Tert. Anim. – Q. Septimius Florens Tertullianus De anima
Tert. Virg. vel. – Q. Septimius Florens Tertullianus De virginibus velandis
Tib. – Albius Tibullus Elegiae
Val. Max. – Valerius Maximus Facta et dicta memorabilia
Varro Ling. – M. Terentius Varro De lingua Latina
Varro Rust. – M. Terentius Varro Res rusticae
Vell. – Velleius Paterculus Historia Romana
Verg. Aen. – P. Vergilius Maro Aeneis
Verg. Ecl. – P. Vergilius Maro Eclogae
Verg. Georg. – P. Vergilius Maro Georgica
Vitr. – Vitruvius De architectura
Vulg. – Biblia sacra vulgatae versionis:
Vulg. Exod. – Exodus
Vulg. Gen. – Genesis
Vulg. Hier. – Hieremias
Vulg. Lament. – Lamentationes
Vulg. Marc. – Euangelium secundum Marcum
32
УМОВНІ СКОРОЧЕННЯ
д.-гр. – давньогрецьке
і.-є. – індоєвропейське
лат. – латинське
нім. – німецьке
укр. – українське
ФСП – функціонально-семантичне поле
coniug. periphr. act. – coniugatio periphrastica activa
part. perf. pass. – participium perfecti passivi
> – перейшло в …
< – виникло з …
33
ВСТУП
Мовна категоризація ідеї часу, який, поряд із простором, є однією із базових
онтологічних категорій, віддавна привертає увагу дослідників, починаючи від
Платона та Аристотеля у європейській мовознавчій традиції. Найістотніша
інформація про час як форму буття матерії концептуалізується у мові у вигляді
комплексу темпорально-орієнтованих семантичних категорій, набір, релевантність
та формальні засоби вираження яких (лексичні, лексико-граматичні, граматичні)
варіюються залежно від мови. Сучасний стан дослідження темпоральних відношень,
в основі якого лежить концепція функціональної граматики О. В. Бондарка, дає
змогу розглядати реалізацію феномену часу у межах принаймні шести семантичних
категорій та асоційованих з ними функціонально-семантичних полів:
темпоральності, аспектуальності, часової локалізованості, таксису, часового порядку
[Бондарко 2002: 10] та датування [Бондар 1998: 13], більшість яких (окрім
останнього) пов’язані із дієсловом.
Переплітаючись у дієслівних категоріях, часові значення «пронизують» усю
семантику дієслова [Соколова 1995: 18]. Його форми є виразником зовнішнього
(темпоральність) та внутрішнього часу (аспектуальність), виражають одночасність
чи послідовність ситуацій (таксис), їх розташування на часовій осі (часова
локалізація) та упорядкованість (часовий порядок).
Серед згаданих категорій чи не однією із найскладніших і суперечливих є
категорія аспектуальності, стосовно якої існує чимало дискусійних і нерідко
взаємозаперечних думок, пов’язаних передусім із її неоднорідністю, а іноді й
латентністю. На відміну від граматичного часу, який є «явним», локалізуючи
ситуацію стосовно моменту мовлення, аспект і пов’язане із ним коло значень,
охоплюваних поняттям аспектуальності, характеризує «внутрішній час» (Г. Гійом),
«внутрішню темпоральну будову ситуації» (Б. Комрі), часто становлячи арену
взаємодії «відкритої» і «прихованої» граматики. Складність аспектологічної
34
проблематики та окреслення кола питань, які потребують вирішення, неодноразово
відзначали дослідники [Черткова 1997: 125–129; Binnik 2012: 32].
Вивчення аспекту на матеріалі різних мов мало своїм результатом появу
окремого напряму лінгвістичних досліджень – аспектологію, що супроводжувалося
розширенням об’єкта дослідження: від вузькоморфологічної категорії аспекту до
семантичної категорії аспектуальності, яка є міжрівневою, реалізуючись у площині
лексики, морфології та синтаксису.
Впровадження у науковий обіг поняття аспектуальності дало поштовх не лише
вузькоспеціалізованим дослідженням орієнтованим на одну мову, а й працям
типологічного змісту, суттєвим результатом яких стало як розуміння
універсальності категорії аспекту, так і її ідіоетнічності. Проте, опора на слов’янські
мови наклала певний відбиток на ранні аспектологічні праці. Тривалий час
вважалося, що універсальна категорія аспекту повинна нагадувати вид
«слов’янського» типу з протиставленням доконаності і недоконаності та прямою
залежністю аспектуальних значень від лексичної семантики. Наслідком такого
підходу були (і подекуди трапляються зараз) твердження про відсутність
повноцінного аспекту за межами слов’янських мов. Це, як слушно відзначив
В. О. Плунгян [Плунгян 2012: 9], сприяло оголошенню універсальними
властивостями цієї категорії окремих ідіосинкратичних рис слов’янського виду, тоді
як аспектуально вагомі явища в інших мовах описано у термінах способів дії або
граматичного часу.
Такий підхід здебільшого (хоч і не завжди) є подоланим у сучасних
дослідженнях, що, однак, не усуває суперечностей у розумінні будови універсальної
семантичної зони аспекту, яку трактують як двовимірну, протиставляючи
перфективність/імперфективність, чи як багатовимірну, яка передбачає значно
більшу кількість аспектуальних грамем. Як відзначено в одній із порівняно недавніх
праць, «аспект є важливою, але дуже складною темпоральною (sic!) категорією і
досліджень з приводу його дефініції та реалізації в окремих мовах є легіон. Але ми
далекі від того, щоб досягти згоди стосовно того, що він включає в себе […]. Наші
знання про форму і функції аспектів у часткових мовних системах є далекими від
35
того, щоб бути задовільними. Твердження на зразок „мова Х є аспектноорієнтованою“ або „мова Y має імперфективний аспект“ можуть не бути
неправильними, але вони приховують більше проблем, ніж дають на них
відповідей» [von Stutterheim 2009: 182].
Така, дещо песимістична позиція, звісно, не означає відсутності прогресу у
вивченні аспекту, а, радше, підтверджує комплексну природу цього явища та його
своєрідність у окремих мовах чи мовних групах.
Об’єктом аналізу більшості вітчизняних і закордонних аспектологічних
досліджень є переважно сучасні європейські та неєвропейські мови, тоді як
класичним, зокрема, латинській, приділяють доволі мало уваги. Такий стан певною
мірою відображає існуюче традиційне розуміння класичної філології як
консервативної сфери, яка орієнтується на старі дослідницькі парадигми і дуже
неохоче імплементує сучасні методики дослідження. Іншою можливою причиною є
складність мовного матеріалу та опора лише на збережені писемні пам’ятки за
відсутності носіїв мови, що створює труднощі у вивченні аспектуальності як
категорії інтерпретаційного типу, яка передбачає певну частку суб’єктивізму. Попри
те, що останнім часом неодноразово наголошувалося на необхідності застосування
здобутків сучасного мовознавства у процесі дослідження класичних мов [Казанский
1998 : 110], вони ще у багатьох аспектах перебувають на периферії мовознавчих
студій, головно використовуючись у лінгвістичній компаративістиці. Водночас
варто відзначити поступове залучення давніх мов у загальнолінгвістичний
аспектологічний контекст, про що, зокрема, свідчать дослідження, виконані на
матеріалі давньогрецької (Л. Л. Звонська [Звонська 2003; Звонська 2004; Звонская
2006], Ф. Пенг [Pang 2016], Б. Фаннінг [Fanning 1990], С. Портер [Porter 1989], М.
Наполі [Napoli 2006], Г. Гетріх [Hettrich 1976] та ін.), латинської (Ґ. Гаверлінг
[Haverling 2000; Haverling 2002; Haverling 2003; Haverling 2006; Haverling 2006 а;
Haverling 2008; Haverling 2010], Б. Ґарсіа Ернандеза [García Hernández 1977; García
Hernández 1985; García Hernández 1989; García Hernández 2005], М. Кравара [Kravar
1961; Kravar 1975; Kravar 1980], Ґ. Серба [Serbat 1975; Serbat 1976], С. Мейє [Mellet
1988; Mellet 1993; Mellet 1994; Mellet 2005], Ф. Олдс’є [Oldsjö 2000], В. де Мело [de
36
Melo 2007], Б. Б. Ходорковської [Ходорковская 1981], В. О. Панова [Панов 2011;
Панов 2012; Панов 2012 а] тощо), давньоіндійської (Е. Даль [Dahl 2010]), готської
(А. Ллойд [Lloyd 1979]) мов та праці зіставного характеру (Л. Амента [Amenta
2003]).
Для сучасних аспектологічних досліджень виконаних на матеріалі латинської
мови властиве прагнення до вивчення аспектуальних категорій у широкому спектрі
взаємозв’язків, які охоплюють мовну систему та функціонування її одиниць. Це,
зокрема:
а) зв’язок аспекту з іншими граматичними і функціонально-семантичними
категоріями, передовсім із часом та темпоральністю (Ґ. Гаверлінг, С. Мейє,
М. Кравар. Г. Пінкстер, М. Пуар’є, Я. Сафаревич, Б. Б. Ходорковська), способом і
модальністю (С. Мейє, Г. Верель), станом (М.-Д. Жофре);
б) зв’язок аспекту та акціональності (Ґ. Гаверлінг, Б. Ґарсіа Ернандез,
Ж.-П. Браше, К. Муссі, А. А. Залізняк, В. О. Панов, М. М. Ровінська);
в) зв’язок функціонування аспектів з певними типами синтаксичних
конструкцій (Я. Шабршула, М. Пуар’є, С. Мейє)
г) вплив контексту на аспектуальну семантику висловлювання (А. Бертоккі,
М. Торрего, К. Крон);
д) роль аспекту в організації тексту (Л. Шнайдер, Ф. Олдс’є, Г. Пінкстер,
М. Драгонетті, П. де Карвалхо).
Глибше проникнути у суть мовних явищ, пояснити внутрішній механізм їх
функціонування допомагає звернення до історії мови, що передбачає діахронний
підхід при їх аналізі, оскільки суттєвим чинником мовних змін варто визнати
історичні процеси, які охоплюють одиниці різних мовних рівнів [Бондарко 2001 а:
89]. Вивчення діахронних змін у структурі та конституентах поля аспектуальності
латинської мови є актуальним не лише для латиністики, а й для порівняльноісторичного та типологічного мовознавства загалом, тому деякі факти латинської
мови зіставляють з аналогічними або типологічно близькими в інших. Твердження
В. Г. Адмоні про те, що «факти давньогрецької мови можуть отримувати більш
точне висвітлення з позицій функціональної лінгвістики, а з іншого боку,
37
давньогрецька мова може поставити перед функціональною лінгвістикою низку
проблем» [Адмони 1988: 5], цілком актуальне і для латинської.
Формальні засоби вираження аспектуальних значень та їх семантичний
потенціал, не збігаючись у системах різних мов, відрізняються місцем у системі та
відношенням до інших категоріальних структур. Взаємодія людини та об’єктивного
часу трансформованого у «внутрішній» у плані мовного вираження його ознак має
свою специфіку, зумовлену не лише своєрідною «транспозицією», а й
особливостями його сприйняття і репрезентації носіями мови, що в межах
лінгвістичного антропоцентризму набуває особливого значення, оскільки цей
принцип дає змогу розглядати категорію аспектуальності як факт граматичного
мислення, яке організовує мовну картину світу. Адже «саме мова є джерелом
неоціненних відомостей, на основі яких може бути визначеною структура
самосвідомості її носіїв і семантика окремих її структурних складових»
[Кувшинникова 2005: 7]. З огляду на це проблема аспектуальності у межах
лінгвістичного антропоцентризму набуває особливого значення, оскільки такий
підхід уможливлює її розгляд як факту граматичного мислення, яке організовує
мовну картину світу.
Зважаючи на це, латинська мова становить особливий інтерес, оскільки поряд
із давньогрецькою вона стала першою в європейській історії мовою літератури і
науки, зберігши цей статус упродовж багатьох століть. Чіткість і виразність її
граматичної структури, побудованої на принципах аналогії, вилучення аномальних
форм або їх усунення на периферію, відображають логіку мислення стародавніх
римлян, їхній раціоналізм та прагматизм.
На нашу думку, функціонально-семантичний аналіз категорії аспектуальності
в латинській мові можливий завдяки поєднанню: 1) традиції вивчення дієслівного
аспекту в латиністиці та індоєвропеїстиці другої половини ХІХ – першої половини
ХХ ст. (Р. Кюнер, Й.-Б. Гофман, Г. Куртіус, К. Бруґман, Б. Дельбрюк, А. Мейє, К.
ван дер Гейде, А. Ерну, Ф. Тома, Й. М. Тронський та ін.); 2) аспектологічного
доробку європейської класичної філології другої половини ХХ – початку ХХІ ст.
(Ґ. Гаверлінг, Ґ. Серба, С. Мейє, Хр. Туратьє, Б. Ґарсіа Ернандез, Ґ. Кальболі,
38
А. Ріксбарон, І. Дюгу тощо); 3) теоретичних здобутків вітчизняної функціональнокатегорійної граматики (І. Р. Вихованець, К. Г. Городенська, А. П. Загнітко,
С. О. Соколова, О. І. Бондар, М. І. Калько, Л. Л. Звонська та ін.); 4) аспектуально
орієнтованих класифікацій дієслівних предикатів (З. Вендлер, Ю. С. Маслов,
А. Мурелатос, О. М. Селіверстова, В. Брой, О. Д. Шмельов та ін.);
5) двокомпонентної теорії виду (В. Брой, К. Сміт, А. А. Залізняк, Б. Комрі,
Ф. Леманн, Х. Р. Меліг, О. В. Падучева, С. Г. Татевосов, О. В. Горбова та ін.);
6) загальнонаукової теорії взаємодії системи й середовища та її лінгвістичної
інтерпретації; 7) теорії функціонально-семантичних полів загалом та поля
аспектуальності зокрема (О. В. Бондарко, М. О. Шелякін, В. С. Храковський,
О. М. Ломов, І. Б. Долініна, С. Дік, Ф. Данеш та ін.); 8) типологічних досліджень у
царині аспектології (Б. Комрі, Е. Даль, В. П. Недялков, В. С. Храковський,
П. М. Аркадьєв, Дж. Байнбі, В. О. Плунгян тощо).
Інтерес сучасної лінгвістики до розгляду різних аспектів концептуалізації й
категоризації дійсності та вивчення взаємодії комунікативних і пізнавальних
процесів і ролі інтерпретації в мовленнєвій і розумовій діяльності людини, а також
вивчення питання мовного кодування аспектуальної семантики та динаміки змін у
природі аспекту в латинській мові з опорою на здобутки сучасної комунікативно та
когнітивно зорієнтованої мовознавчої парадигми створює умови для
переосмислення традиційної лінгвістичної проблематики, пов’язаної з дослідженням
граматичних категорій та зумовлює актуальність вибору теми дисертації.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація
виконана у межах теми «Сучасні напрями формування структурно-семантичних і
когнітивно-дискурсних парадигм германських, романських і класичних мов», над
якою працюють науковці факультету іноземних мов Львівського національного
університету імені Івана Франка (номер державної реєстрації: 0111U008010). Тема
дисертації затверджена рішенням Вченої ради Львівського національного
університету імені Івана Франка (протокол № 34/10 від 29 жовтня 2014 р.).
Мета дослідження полягає у здійсненні комплексного функціональносемантичного аналізу аспектуальності та моделюванні однойменного
39
функціонально-семантичного поля у латинській мові, встановленні основних
закономірностей категоризації аспектуальної семантики, її класифікації та
репрезентації.
Реалізацію поставленої мети уможливлює виконання таких завдань:
– з’ясування онтологічної природи та лінгвістичного статусу категорії
аспекту в латинській мові;
– аналіз видової семантики граматичних та словотвірних засобів
репрезентації аспектуальних відношень у латинській мові упродовж ІІІ ст. до н. е.
– VI ст.;
– визначення семантичного потенціалу перфективності та
імперфективності в латинській мові;
– аналіз аспектуальної складової у семантиці кон’юнктива та
встановлення факторів, які сприяють актуалізації його видових значень;
– встановлення ролі контекстуальних чинників у формуванні
аспектуальної семантики;
– визначення ролі акціональності та її впливу на реалізацію аспектуальних
значень;
– виокремлення й характеристика основних розрядів родів дієслівної дії у
латинській мові;
– встановлення структури функціонально-семантичного поля
аспектуальності у латинській мові та аналіз його конституентів.
Об’єктом дослідження є мовні засоби вираження аспектуальної семантики у
латинській мові.
Предмет аналізу становлять функціонально-семантичні особливості засобів
вербалізації аспектуальності у латинській мові.
Методи дослідження. Окрім загальнонаукових методів аналізу, синтезу,
індукції та дедукції, у роботі використано такі: 1) описовий – як засіб інвентаризації
і класифікації дієслівних форм; 2) компонентного аналізу – для виокремлення та
ідентифікації складових перфективності та імперфективності, а також родів дії
латинського дієслова і засобів їх формального вираження; 3) опозиційний – для
40
зіставлення аспектуально-протилежних видо-часових форм у процесі з’ясування
характеру їхньої видової корелятивності; 4) контекстуального аналізу – для
вивчення впливу синтагматичних чинників, які впливають на реалізацію
аспектуальних значень; 5) функціонально-семантичного аналізу для дослідження
семантики і функцій складових функціонально-семантичного поля аспектуальності;
6) метод структурно-семантичного моделювання – для створення моделі
функціонально-семантичного поля аспектуальності та мікрополів, які його
утворюють; 7) синхронного та діахронного аналізу – для розкриття процесів
історичних змін у генезі засобів вираження аспектуальності; 8) зіставний,
порівняльно-історичний та типологічний методи – для виявлення спільних та
диференціюючих ознак у аспектуальних системах різних мов.
Джерелами фактичного матеріалу є 207 різножанрових латинських
літературних пам’яток III ст. до н. е. – VI ст., з яких методом суцільної та
репрезентативної вибірки виокремлено речення та надфразні єдності, що
об’єктивують категорію аспектуальності. Загальний обсяг вибірки становить 56000
одиниць. Рання латина (ІІІ – ІІ ст. до н. е.) представлена творами Плавта, Теренція,
Еннія, Акція, Пакувія, Невія, Катона, класична (І ст. до н. е – 1-а половина І ст.) –
творами Варрона, Цицерона, Цезаря та його наслідувачів, Лукреція, Овідія, Горація,
Вергілія, Катула, Вітрувія, Непота, Салюстія, Публілія Сіра, Проперція, Персія,
Федра, Цельса. Післякласичний період (2-а половина І ст. – ІІ ст.) представляють
твори Тита Лівія, Сенеки, Петронія, Помпонія Мели, Фронтіна, Фронтона,
Кальпурнія, Квінтиліана, Валерія Флакка, Валерія Максима, Сілія Італіка, Плінія
Старшого та Молодшого, Тацита, Стація, Лукана, Колумелли, Марціала, Ювенала,
пізній період (ІІІ – VI ст.) – твори Апулея, Светонія, Курція Руфа, Немесіана,
Палладія, Евтропія, Авла Геллія, Авіена, Авзонія, Симмаха, Боеція, Макробія,
Кассіодора, ранньохристиянських авторів (Августина, Ієроніма, Тертуліана, Марія
Вікторіна, Арнобія, Лактанція, Кіпріана, Сульпіція Севера, Орозія та ін.), Вульгата
тощо. Як додатковий матеріал використано також епіграфічні пам’ятки та твори
античних граматиків і артиграфів.
41
Наукова новизна роботи полягає в тому, що вона є першою у вітчизняному
мовознавстві спробою ґрунтовного висвітлення і комплексного аналізу категорії
аспектуальності у латинській мові, зокрема, її структури, семантики та функцій.
Цю категорію представлено як динамічний багатоплановий феномен, специфіку
якого визначає взаємодія категорії аспекту й акціональності.
У дисертації вперше на матеріалі латинської мови:
 проаналізовано динаміку розвитку аспектуальних значень у діахронії;
 встановлено зв’язок граматичного аспекту, реалізованого за посередництвом
видо-часових форм, із представленою на лексичному рівні акціональністю;
 з’ясовано особливості реалізації загальних значень перфективності та
імперфективності залежно від акціонального типу предикатів;
 здійснено всебічний аналіз аспектуальної семантики форм кон’юнктива та
виявлено фактори, які впливають на формування його видових значень;
 встановлено роль акціональності та контексту у формуванні часткових
аспектуальних значень;
 вичленовано та описано роди дії латинського дієслова;
 випрацьовано методику аналізу категорії аспектуальності здійснену на засадах
функціональної граматики
 здійснено моделювання функціонально-семантичного поля аспектуальності з
аналізом структури та семантики його складових.
Окрім того у дисертації уточнено:
 природу аспекту у латинській мові;
 вплив аспектуальної семантики видо-часових форм латинського дієслова на їх
функції та роль у організації тексту;
 семантику словотвірних елементів (префіксів і суфіксів) та їх роль у формуванні
аспектуальних значень.
Подальшого розвитку у представленому дослідженні набули проблеми
мовної категоризації ідеї часу, теорія функціонально-семантичного поля та питання
загальної теорії аспектуальності.
Положення дисертації, які винесено на захист:
42
 домінантним засобом вираження аспектуальності в латинській мові є граматичний
аспект представлений системою морфологічних форм із однотипним граматичним
змістом, що становлять собою аспекто-темпоральні кластери за допомогою
реалізуються темпоральні, аспектуальні, таксисні і модальні значення;
 аспектуальна семантика видо-часових форм зумовлюється співвідношенням
моменту реалізації ситуації та точки відліку і локалізацією останньої у межах
ситуації або поза нею;
 імперфективність та перфективність у латинській мові мають комплексну
природу і становлять собою пучки сем, актуалізація кожної з яких зумовлюється
акціональним типом предикатів і контекстом;
 латинській мові властива тенденція до переважного вживання ателічних
предикатів для вираження імперфективності, а телічних – до вираження
перфективності
 виникнення нетривіальних аспектуальних значень зумовлено конкуренцією
базової аспектуальної семантики перфектива та імперфектива та акціональних
значень предикатів;
 домінуючими чинниками формування видової семантики аспектуальнонейтральних форм є акціональність та контекст;
 словотвірні маркери аспектуальності сприяли не лише утворенню родів дії, а й
телізації/ателізації та перфективації/імперфективації латинського дієслова;
 функціонально-семантичне поле аспектуальності є макрополем утвореним
мікрополями лімітативності, фазовості, тривалості, дієслівної множинності та
інтенсивності, ядро якого становить мікрополе лімітативності, а решта формують
ближню та дальню периферію.
Гіпотеза дослідження полягає у трактуванні аспектуальності як комплексної
функціонально-семантичної категорії породженої взаємодією граматичного
аспекту реалізованого за допомогою видо-часових форм, представленої на
лексико-семантичному рівні акціональності та контексту.
Теоретичне значення дослідження. Представлене дослідження є певним
внеском у вирішення актуальних питань функціональної лінгвістики. Зроблені
43
висновки й узагальнення увиразнюють лінгвістичні уявлення про категорію
аспектуальності, поглиблюють і збагачують аспектологічну теорію положеннями
про вплив акціональних параметрів на специфіку вияву граматичної категорії
аспекту, відкривають перспективу досліджень, присвячених комплексному
аналізові семантичних категорій як динамічних багатопланових феноменів,
функціональні особливості яких ґрунтуються на системних відношеннях між
різнорівневими елементами. Діахронне вивчення аспектуальності в латинській
мові може екстраполюватися на аналогічні дослідження в інших
індоєвропейських мовах.
Практичне значення роботи полягає в можливості використання її
результатів для створення комплексної функціонально-категорійної граматики
латинської мови, написання підручників і посібників з теоретичної та історичної
граматики латинської мови, зіставної граматики класичних мов, зіставного
мовознавства, а також у викладацькій практиці у теоретичних і практичних
курсах латинської граматики та герменевтики творів латинських авторів.
Апробація дисертації. Основні положення дисертації доповідались на звітних
наукових конференціях професорсько-викладацького складу факультету
іноземних мов Львівського національного університету імені Івана Франка (1995–
2017), засіданнях наукових семінарів Інститутів класичної філології
Фрайбурзького (1996), Дрезденського (2011), Вроцлавського (2012) та
Берлінського університетів (2015), сесіях Центру досліджень античної традиції
Варшавського університету (2005), міжнародних (Львів – 1995, 2007; Київ – 1996,
1999, 2001, 2006, 2008, 2011; Мінськ – 1998; Кіровоград – 2008, 2009; Запоріжжя –
2009; Харків – 2010; Чернівці – 2011, 2015; Комрат – 2011; Сучава – 2007, 2015) та
всеукраїнських конференціях і читаннях (Львів – 2007; Харків – 2009; Полтава –
2010).
У повному обсязі дисертацію обговорено на засіданні кафедри класичної
філології Львівського національного університету імені Івана Франка (протокол
№ 12 від 12 червня 2017 р.).
44
Особистий внесок здобувача полягає у самостійному отриманні та
опрацюванні фактичних даних, їх аналізі та інтерпретації отриманих результатів.
Праці, опубліковані за темою дисертаційного дослідження, є одноосібними.
Публікації. Основні положення, теоретичні й практичні результати
дослідження викладено в 40 друкованих працях, з-поміж яких монографія (39, 3
друк. арк.), підручник «Історична граматика латинської мови» (16, 9 друк. арк.),
21 стаття у фахових виданнях України, 6 статей у закордонних виданнях, 11
публікацій у збірниках наукових праць, матеріалах конференцій.
Структура й обсяг дисертації. Робота складається з анотації, списку
використаних джерел (232 позиції), переліку умовних позначень, вступу,
чотирьох розділів з висновками до кожного з них, загальних висновків, списку
використаної літератури (629 позицій) з них 572 іноземними мовами, додатків.
Загальний обсяг дисертації 488 сторінок, основного тексту – 390 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ
Аналіз категорії аспектуальності в латинській мові, проведений на засадах
функціональної граматики, уможливлює її репрезентацію як функціональнокатегорійної єдності, що реалізується засобами усіх мовних рівнів (окрім
фонетичного).
Аспектуальність у латинській мові є комплексним явищем, утвореним
поєднанням граматичного аспекту, реалізованої на лексико-семантичному рівні
акціональності та контексту, роль яких варіюється залежно від ступеня
вираженості аспектуальних значень одним зі складників.
Семантичним ядром аспектуальності виступає граматична категорія аспекту, в
основі якого лежить відношення ситуації до її межі, представлене на формальнограматичному рівні протиставленням основ перфекта та інфекта, перша з яких є
позитивно маркованою, позначаючи припинення ситуації, тоді як друга
характеризується індиферентністю стосовно цієї ознаки, що відображено у
нейтральності утворених від неї видочасових форм (окрім imperfectum indicativi).
Аналіз латинського дієслова свідчить про наявність у ньому ознак двох
різночасових систем – первісної аспектуально-орієнтованої та вторинної
відносно-часової, яка виникла внаслідок перехрещення темпоральних і
аспектуальних значень та стала домінуючою, витіснивши на периферію стару
аспектуальну, представлену в історичний період сигматичним майбутнім,
кон’юнктивом перфекта з прогібітивним та потенціальним значенням та
засвідченим у ранній латині інфінітивом перфекта зі значенням завершеності дії.
Темпоралізація латинської дієслівної системи зумовила вторинність аспекту у
системі дієслівних категорій латинської мови, де він виступає складовою
частиною дієслівних часів, що становлять темпорально-аспектуальні кластери,
для яких характерне переплетення часових та аспектуальних значень з
домінуванням перших. Зміщення центру ваги із аспекту на час спричинило
периферійність першого у співвідношенні «час – аспект», звуження сфери його
поширення та появу компенсаторних засобів вираження аспектуальних значень.
413
Категорія аспектуальності у всій сукупності її ознак реалізується в
однойменному функціонально-семантичному полі, яке є чітко структурованим,
включаючи ядро, параядерну зону та периферію. Ядро згаданого поля об’єднує
зони імперфективності та перфективності, які найвиразніше представлені
фрагментом видо-часової системи, а саме –опозицією імперфекта і
перфекта/плюсквамперфекта індикатива. Решта особових дієслівних форм
становить параядерну зону, ознакою якої є аспектуальна нейтральність.
Периферія ФСП аспектуальності представлена словотвірними засобами, серед
яких домінуючою є префіксація.
Семантичні зони імперфективності та перфективності, критерієм
виокремлення яких є поняття межі, найвиразніше реалізуються у сфері
претерітальності за допомогою аспекто-темпоральних кластерів імперфекта і
перфекта індикатива, перший з яких характеризує ситуацію у перебігу, а другий
передбачає її припинення. Трансформація латинської дієслівної системи, яка
передовсім визначається домінуванням часових відношень, сприяла
«темпоралізації» аспекту та його своєрідній адапатації до вираження ідеї часу.
Внаслідок цього аспектуальна семантика видо-часових форм постає як результат
співвідношення моменту реалізації ситуації (М) та точки відліку (М’) і локалізації
останньої у межах ситуації (імперфективність) або поза ними (перфективність).
Граматично виражена імперфективність передбачає реалізацію ситуації у межах
точки відліку, що досягається залученням останньої у межі ситуації,
забезпечуючи синхронний погляд. Таке бачення сприяє виокремленню лише
певного фрагмента ситуації, а відтак – відкритості її правої межі, що уможливлює
різні подальші варіанти розвитку, зумовлюючи появу у формах інфекта часткових
аспектуальних та, іноді (в індикативі), модальних значень. На противагу до цього,
основною ознакою перфективності є розташування та припинення ситуації до
зовнішньої стосовно неї точки відліку, завдяки чому забезпечується замкнутість
правої межі ситуації та ретроспективний погляд на неї.
Перфективність та імперфективність у латинській мові мають темпоральну
природу, завдяки чому їхня семантика зумовлюється припиненням або наявністю
414
часу тривання ситуації, хоча можливою є наявність природної межі, яка не є
облігаторною.
Ретроспективність точки відліку та закритість правої межі ситуації забезпечує
формами системи перфекта значення цілісності. Водночас лімітативний характер
ситуації не перешкоджає її (можливим) наслідкам проникати за межі точки
відліку, що зумовлює появу «розширеного» перфектива, який виражає будь-який
наслідок ситуації, релевантний після її реалізації для теперішнього, минулого чи
майбутнього.
Виразне протиставлення імперфективності і перфективності анулюється у
сфері майбутнього часу та системі кон’юнктива, де формам системи перфекта, які
зберігають незмінним своє аспектуальне значення, протистоять аспектуальнонейтральні форми інфекта, які у всі періоди розвитку латинської мови приблизно
в рівних частках репрезентують перфективну, імперфективну та нейтральну
(аористичну) семантику, що зумовлюється домінуванням у них модальнотемпоральної складової над аспектуальною. Невизначений статус згаданих форм
значною мірою зумовлений «віртуальним» характером вираженої ними ситуації,
залежністю від точки зору суб’єкта і реципієнта сприяв абстрагуванню як від
локалізації точки відліку, так і від ознаки відкритості межі, що в результаті
спричинило невиразність аспектуальної семантики, яка у кожному конкретному
випадку уточнюється акціональною семантикою предикатів і контекстом.
Загальні значення імперфективності та перфективності мають комплексну
природу, становлячи собою пучки сем, об’єднані спільною ознакою відношення
до межі. Імперфективність охоплює семи дуративності, прогресивності,
множинності та конативності, перфективність – семи лімітативності,
комплетивності, інцептивності та пунктивності.
Домінантною у семантичній зоні перфективності є сема комплетивності, яка
безпосередньо пов’язана зі значенням припиненості ситуації, характеризується
максимальною частотністю у часах системи перфекта і у діахронії демонструє
доволі відчутну прогресивну динаміку від ранньої до пізньої латини.
415
У семантичній зоні імперфективності центральне місце займають прогресивне
та дуративне значення, які є найчастотнішими у всі історичні періоди.
Актуалізація кожної зі сем зумовлюється акціональним типом предикатів. У
зоні перфективності стативні предикати реалізують семи лімітативності або
інцептивності, ателічні процесні предикати – лімітативності, телічні процесні –
комплетивності, евентивні – комплетивності або пунктивності. У зоні
імперфективності статичні предикати здебільшого кодують значення дуратива,
ателічні та телічні процесні предикати представлені прогресивним значенням, яке
у телічних предикатах може доповнюватися відтінками мультиплікативності
(ітеративності або габітуальності) або конативності, для евентивних предикатів
властиве вираження мультиплікативності або конативності. Вагому роль в
актуалізації конкретної семи відіграє також контекст. Вплив згаданих чинників є
особливо вагомим у реалізації значень множинності та конативності у сфері
імперфективності та інцептивності у сфері перфективності.
Незважаючи на відсутність прямої залежності між акціональним типом
предикатів та аспектуальними значеннями імперфективності чи перфективності,
притаманної слов’янськихм мовам, у латинській констатується тенденція до
переважного вживання ателічних предикатів для вираження імперфективності, а
телічних – до вираження перфективності, що спостерігається упродовж усієї
історії латинської мови, проте повна граматизація аспекту перешкодила
регулярності такого співвідношення. Особливо помітним такий вплив є в
аспектуально-нейтральних формах системи інфекта, де реалізоване на рівні
лексичної семантики значення межі або її відсутності визначає аспектуальну
природу граматичної форми.
Узгодженість між акціональним класом предикатів і семантикою
імперфективності найвиразніше простежується у статичних та ателічних
процесних предикатах, де імперфект актуалізує семи дуратива і прогресива. У
межах перфективності подібна конгруентність існує між телічними предикатами
(процесними та евентивними), які реалізують семи комплетивності та
пунктивності.
416
Конкуренція базової аспектуальної семантики перфектива та імперфектива й
акціональних значень предикатів спричиняє «аспектуальний конфлікт», який
проявляється у появі нетривіальних значень, представлених у формах системи
перфекта інгресивністю, а у формах системи інфекта – конативністю або
ітеративністю.
Акціональний тип предикатів сприяє також частковій нейтралізації
аспектуальних значень, що особливо виразно простежується у сфері претеріта, де
зближуються значення перфекта або плюсквамперфекта з лімітативною
семантикою та вжитого з процесним значенням імперфекта, або їх
функціонування для вираження ітеративних і габітуальних значень. Подібні
випадки варто розглядати як аспектуальну квазісинонімію, оскільки на рівні
дискурсу зони вживання згаданих видо-часових форм, зумовлені їх
аспектуальним значенням, виразно розмежовуються: форми з перфективною
семантикою, забезпечуючи послідовність розповіді, формують її стрижень, тоді
як імперфективні створюють тло розповіді.
Зв’язок між граматичним аспектом і дієслівним характером має двобічну
спрямованість. Вплив дієслівного характеру на аспектуальні характеристики
дієслова, який виявляється у частковій узгодженості неграничності з
імперфективністю, граничності з перфективністю, появі часткових аспектуальних
значень тощо доповнюється впливом аспекту, завдяки чому відбувається зміна
акціонального типу предикатів: функціонування у формах системи перфекта
сприяє перетворенню предикатів стану або процесу у евентиви, а вживання у
формах системи інфекта трансформації евентивних чи процесних телічних
предикатів у ателічні процесні або статичні предикати.
Вагома роль у формуванні аспектуальної характеристики висловлювання
належить контексту, який сприяє реалізації часткових аспектуальних значень, а за
нейтральності граматичних форм перебирає на себе «аспектотворчу» функцію,
уточнюючи або визначаючи їх аспектуальну семантику.
Попри певну прогресивну чи регресивну динаміку, яка спостерігається у
аспектуальному навантаженні видо-часових форм латинського дієслова,
417
зумовлюючись жанром, ідіостилем, авторськими преференціями або
акціональними характеристиками дієслівної лексики, можна констатувати
стабільність їх аспектуального значення, що дає підстави характеризувати видочасову систему латинської мови як стабільну, яка на семантичному рівні
функціонує як усталена вже у ранній період (ІІІ ст. до н. е) і зберігається
незмінною до рубіжної епохи (VI ст.).
Засобом реалізації часткових аспектуальних значень, окрім усталених у
дієслівній системі граматичних «часів», виступають також дієслівні перифрази,
які, будучи тотожними видо-часовим формам в одному із їх значень,
характеризуються більшою конкретністю і виразністю, але меншою поширеністю.
Серед них – описові конструкції, утворені поєднанням participium praesentis activi
з дієсловом esse, конструкції типу «фазове дієслово + інфінітив» та вживані для
вираження габітуальності перифрази типу «solere (consuescere) + інфінітив».
Граматизованість аспектуального протиставлення сприяла усуненню на задній
план акціональних параметрів дієслова, реалізованих на лексичному рівні,
формальними засобами вираження яких є префікси та, зрідка, суфікси.
Абстрагування від первинних просторових значень, притаманних для більшості
латинських префіксів (окрім con- та dis-), сприяло виникненню у них
аспектуальних значень, поява яких значною мірою визначається лексичною
семантикою дієслова. Їх носіями є префікси ad-, con, de-, dis-, e(x)-, in-, ob-, per-,
prae-, pro-, re(d)-, sub-, super-, trans-, які, позначаючи наближення (ad-, in-, ob),
маршрут (pro-, per-, trans-) та віддалення (de-, ex-) характеризують початкову,
серединну та кінцеву стадії ситуації, вираженої дієсловом. Первинне локативне
значенням властиве для префіксів super- та sub- трансформувалось у вираження
високого та низького ступеня інтенсивності.
Префікси ad-, in- та ob-, позначаючи початковий етап дії чи стану,
відрізняються відтінками значення. Ad- вказує на початок та поступовий розвиток
дії, in- та ob- позначають лише впровадження у дію, залишаючи поза увагою її
подальший розвиток.
418
Серед префіксів per-, pro- та trans- акціональні значення найширше
представлені у per-, який підкреслює досягнення дією межі або акцентує увагу на
інтенсивності чи ретельності її виконання. У семантичному полі префіксів pro- та
trans- аспектуальна складова перебуває на периферії, реалізуючись у незначній
кількості випадків.
Префікси de- та ex- з первинним значенням віддалення вказують на реалізацію
дії у повному обсязі, а також, подібно до інших, здатні виражати особливу
інтенсивність. Префікс de-, модифікуючи первісну аблативну семантику, виражає
також заперечення або вказує на дію (стан) протилежні вираженим базовим
дієсловом (адверсативність).
Префікс re-, позначаючи рух у зворотньому напрямі, поєднуючись із
дієслівною основою отримує значення рефактивності, ітеративності та
реципрокальності.
Найширше коло акціональних значень властиве для префікса con-, який
вживається як маркер цілісності, початкової чи фінальної завершеності та
соціативності.
Семантика відокремлення притаманна для префікса dis- реалізується у вигляді
заперечного та дистрибутивного значень.
Характерною ознакою більшості префіксів (окрім pro- та trans-) є їх здатність
виступати засобом (де)інтенсифікації, наголошуючи вищий або нижчий ступінь
вираженості дії чи стану, що зумовлюється найвищим ступенем абстрагованості
просторової семантики. Винятково у цій функції вживаються префікси super-,
prae-, sub- із прототипними значеннями суперіорності, антеріорності та
інтеріорності.
На відміну від префіксів, які здебільшого характеризуються стабільністю своїх
значень, суфікси внаслідок інтенсивної десемантизації перетворились у прості
словотвірні форманти, завдяки чому їхня роль у формуванні акціональної
семантики латинського дієслова є маргінальною. Найпоширенішими і
найвиразнішими серед них є -sco- та -(i)to / (i)so-, перший з яких виконував
трансформативну функцію, сприяючи перетворенню статичних дієслів у
419
динамічні, а другий маркував дієслівну множинність представлену у вигляді
повторюваності або особливої інтенсивності, вибір між якими значною мірою
зумовлюється контекстом.
Подібно до інших мов префіксація і суфіксація у латинській слугувала
засобом утворення родів дії, серед яких виокремлюються фазові, кількісні, якісні,
адверсативний, трансформативний та дезидеративний. У межах фазових способів
дії виокремлюються інгресивний, прогресивний, егресивний та комплетивний, у
межах кількісних – ітеративний, рефактивний і дистрибутивний, у межах якісних
– інтенсивний, аттенуативний, негативний та комітативний. Розгорнута полісемія
морфологічних маркерів сприяла тому, що один і той же формальний показник
міг бути носієм декількох значень, які іноді реалізувалися у межах однієї лексеми,
утворюючи синкретичні способи дії, у яких важко розмежувати окремі значення.
Характерною рисою префіксів і суфіксів була їх десемантизація, завдяки чому
вони перетворювались у прості засоби увиразнення думки. Цей процес особливо
інтенсивно розвивався у народній латині, звідки поширився і на літературну.
Роль словотвірних маркерів не зводилася винятково до утворення родів дії, а
й полягала у зміні акціональних параметрів дієслова. Окрім привнесення
додаткових аспектуальних відтінків, префікси, приєднуючись до неграничних
дієслів, сприяли їх телізації (наприклад, tenere – obtinere), а приєднуючись до
граничних – перфективації (наприклад, venire – advenire). Роль суфіксів полягала
у трансформації статичних дієслів у динамічні та частковій імперфективації.
Однак, на відміну від слов’янських мов, де словотвірні засоби, утворюючи роди
дії, безпосередньо впливають на аспектуальну семантику і регламентують вибір
того чи іншого видового значення, у латинській такий зв’язок відсутній, що
особливо виразно представлено у здатності дієслів будь-якого роду дії
функціонувати як у формах інфекта, так і перфекта. Реалізуючись на лексикосемантичному рівні, акціональність безпосередньо не мала впливу на формування
базових аспектуальних значень імперфективності та перфективності, що
зумовлено недостатнім ступенем її граматизації та домінуванням у системі
латинського дієслова аспекту «темпорального» типу.
420
З огляду на поєднання в аспектуальності якісних та кількісних ознак
функціонально-семантичне поле, у якому реалізується згадана категорія, доцільно
трактувати як макрополе, до якого входять мікрополя лімітативності, фазовості,
тривалості, інтенсивності та дієслівної множинності, кожне з яких займає своє
місце у структурі макрополя і має точки дотику та сфери перетину з іншими
мікрополями, а також контактує з іншими функціонально-семантичними полями:
темпоральності, модальності, таксису, кількості тощо. У межах згаданих
мікрополів, залежно від ступеня гомогенності ознак, які виражаються, можливе
членування на субполя.
Основним у ФСП аспектуальності є мікрополе лімітативності, яке містить
ключову семантичну ознаку аспекту – відношення дії (стану) до межі. Його
семантичним ядром є лімітативність темпорального характеру, яка лежить в
основі категорії латинського аспекту, поширюючись на всю дієслівну лексику.
Формальним засобом вираження ядра слугують форми часів системи перфекта, а
також презенс та імперфект індикатива. Довколаядерну зону формують
граматичні форми, утворені від основи інфекта, для яких властива нерегулярність
вираження межі, залежність від контексту та/або акціональної семантики
дієслівних лексем. Периферія мікрополя лімітативності реалізується у площині
акціональних значень і представлена протиставленням неграничних та граничних
дієслів, доповнюючись контекстуальними засобами вираження обмеженості/
необмеженості.
Мікрополе фазовості є комплексним утворенням, сформованим субполями
проспективності, інхоативності, інтратермінальності, фінальності та
результативності, які виражаються описовими конструкціями із фазовими
дієсловами, видочасовими формами та префіксацією. Їх статус та набір у межах
кожного із субполів варіюється залежно від специфіки значення, що виражається.
Єдиною спеціалізованою граматичною формою вираження фазовості є participium
futuri activi на позначення проспективності. Решта фазових значень виражається
конструкціями із фазовими дієсловами та видочасовими формами, у яких
семантика фазовості є супутньою, зумовлюючись впливом акціональної
421
семантики предикатів та контексту. Роль останнього є особливо важливою за
відсутності або ослаблення відповідних значень формальних показників.
Сферою перетину темпоральних і аспектуальних значень є мікрополе
тривалості, яке охоплює такі ознаки: експліцитність/ імпліцитність,
визначеність/невизначеність, ступінь конкретизації (конкретна/загальна) із
членуванням конкретної на точну та приблизну, відношення до межі
(обмежена/необмежена), ступінь вияву або співвідношення із нормою, тип часової
протяжності (протяжна, замкнута, фонова та тривалість збереження результату).
Тривалість у латинській мові виражається лексично та синтаксично, а також за
допомогою контексту. Ядро цього мікрополя формують зовнішні детермінатори
тривалості, які є найспеціалізованішим і найрегулярнішим засобом вираження
даної ознаки. До складу ядра також входять дієслова, лексична семантика яких
містить сему тривалості. На периферії мікрополя тривалості перебувають
дієслівні форми системи інфекта, неграничні дієслова та конструкції, які
імплікують значення тривалості.
Існування певних семантичних відмінностей між ітеративністю,
мультиплікативністю та дистрибутивністю дає підстави розглядати їх як субполя,
об’єднані у межах мікрополя дієслівної множинності на підставі ознаки
квантитативності. Формальним засобом вираження дієслівної множинності є
передовсім лексичні та синтаксичні засоби обставинного типу, описові
конструкції та словотвірні морфеми, які слугують для утворення рефактивного,
фреквентативно-інтенсивного і дистрибутивного родів дії. Важливе місце у
формуванні кола значень дієслівної множинності належить також контексту.
На відміну від мікрополів лімітативності, фазовості та дієслівної множинності,
участь у формуванні яких тією чи іншою мірою, беруть граматичні форми,
мікрополе інтенсивності реалізується на лексичному та словотвірному рівнях.
Інтенсивність може бути закладеною у лексичному значенні дієслова, а також
виражатись експліцитними маркерами обставинного характеру та за допомогою
афіксації.
422
Належність конституентів згаданих мікрополів до різних рівнів системи мови
не перешкоджає їх об’єднанню у межах стійких комплексів, що дає підстави
розглядати об’єднані у ФСП аспектуальності мікрополя як моноцентричні.
Різнорідність мовних засобів, які беруть участь у їх формуванні, свідчать про
гетерогенність ядра кожного з них.
Серед об’єднаних у межах ФСП аспектуальності мікрополів центральне місце
займає мікрополе лімітативності. Решта становлять ближню та дальню
периферію. Ближня периферія представлена мікрополем фазовості, дальня, за
ступенем віддаленості від ядра – мікрополями множинності, тривалості та
інтенсивності. Між ядерним та периферійними мікрополями, а також у межах
останніх існують зони перетину, які на формальному рівні реалізуються набором
тотожних конституентів, а на семантичному – утворенням комплексних значень.
Різноманітність ознак, представлених мікрополями, об’єднаними у ФСП
аспектуальності, забезпечує його взаємодію із функціонально-семантичними
полями кількісності (мікрополе дієслівної множинності), якісності (мікрополе
інтенсивності), темпоральності (мікрополя лімітативності, тривалості та
фазовості), становості (мікрополе фазовості).
Дослідження закономірностей категоризації аспектуальної семантики на
засадах функціональної граматики відкриває подальший шлях для комплексного
аналізу аспектуальності, як динамічного багатопланового феномену, що
ґрунтується на системних відношеннях між різнорівневими елементами.
Перспективним у цьому відношенні є дослідження зв’язку між прихованою та
формальною граматикою у царині аспектології – залежність аспектуальної
«поведінки» дієслів від специфіки їх лексичного значення, аналіз функцій та ролі
аспектуальних параметрів у формуванні семантики наративу, а також типологічні
студії із залученням даних латинської та інших мов.