ВЕДМЕДЄВ МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ. КУЛЬТУРНІ РЕСУРСИ ПРОДУКТИВНОСТІ МИСЛЕННЯ: ФІЛОСОФСЬКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ

Краткое описание

ВЕДМЕДЄВ МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ. Назва дисертаційної роботи: "КУЛЬТУРНІ РЕСУРСИ ПРОДУКТИВНОСТІ МИСЛЕННЯ: ФІЛОСОФСЬКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ"

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
На правах рукопису
Ведмедєв Михайло Михайлович
УДК 165.2+167.5
КУЛЬТУРНІ РЕСУРСИ ПРОДУКТИВНОСТІ МИСЛЕННЯ:
ФІЛОСОФСЬКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ
Спеціальність 09.00.02 – діалектика і методологія пізнання
Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора філософських наук
Науковий консультант:
Чуйко Вадим Леонідович,
доктор філософських наук,
професор кафедри філософії та методології науки
Київського національного університету
імені Тараса Шевченка
Київ – 2014
2
ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………………….4
РОЗДІЛ I. ПРОБЛЕМА КОГНІТИВНИХ РЕСУРСІВ В
КОНТЕКСТІ ФІЛОСОФСЬКОГО ДИСКУРСУ
1.1. Характер проблематики: попередні зауваження…………………………..21
1.2. Неопозитивізм: предметний і спадковий виміри знання……………….....31
1.3. Радикальний конструктивізм: проблема
діяльнісної природи пізнання….…………………………………………………39
1.4. Соціальний конструктивізм: культурне
запилення науки і соціологізм…………………………………………………....45
1.5. Постмодернізм: перформативність і ресурсний статус знання…………....65
1.6. Теорія метафори: механізми переносу когнітивного досвіду…………......72
РОЗДІЛ II. ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ І КОГНІТИВНІ РЕСУРСИ
КУЛЬТУРИ…………………………………………………………………….....95
2.1. Ресурсний характер знання в знанієвих суспільствах.……………………..96
2.2. Наука як форма інтелектуального виробництва та її ресурсне
забезпечення……………………………………………………………………...115
2.3. Когнітивні культурні ресурси як структурна
складова досліджень…………………………………………………………......131
2.4. Випадки неявного використання культурних форм………………………146
2.5. Адекватне і неадекватне…………………………………………………….152
РОЗДІЛ III. КУЛЬТУРНІ РЕСУРСИ В ДИНАМІЧНОМУ АСПЕКТІ
3.1. Психологічні чинники і культурні ресурси
продуктивності мислення……………………………………………………......165
3.2. Проблеми і ресурси пошуку: схема взаємодії…………………………......175
3.3 «Історія ідей»: лінеарна схема і досвід
альтернативної реконструкції……………………………………………………188
3
3.4. Джерела і напрями ресурсних потоків…………………………………......199
3.5. Доступність інтелектуальних ресурсів…………………………………......214
РОЗДІЛ IV. КУЛЬТУРНІ РЕСУРСИ В ТИПОЛОГІЧНОМУ
АСПЕКТІ…………………………………………………………………………242
4.1. Теми, архетипи, матриці……………………………………………………..243
4.2. Потенціюючі образи і продуктивна візуалізація…………………………...265
4.3. Мовна різноманітність та її евристичне значення………………………….286
4.4. Когнітивний потенціал письма……………….……………………………..300
4.5. Системи числення…………………………………………………………….317
4.6. Інтернет, комп’ютекст і проблема інтелектуальних
можливостей людини……………………………………………………………..324
ВИСНОВКИ…………………………………………………………………........347
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………...356
4
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Продуктивний інтелект є
фундаментальним фактором становлення і розвитку нового типу спільностей –
знанієвих суспільств (knowledge-based societies). Парадокс полягає в тому, що
такі суспільства пов’язані, крім іншого, з перманентним дефіцитом знання і
необхідністю продукувати його в наростаючій кількості. Це зовнішня, так би
мовити, мотиваційна обставина звернення до проблематики, що аналізується.
Існують і внутрішні для пізнавальної діяльності чинники – характерна для
сучасної науки потреба в процесі здобуття значущих дослідницьких результатів
використовувати все більші обсяги вже отриманих інтелектуальних продуктів.
Перша із зазначених обставин є відображенням нового статусу і контурів
руху інтелектуальних продуктів в сучасному суспільстві. В рамках останнього
розгортаються два обумовлюючі один одного процеси – виробництво
інтелектуальних продуктів та їх масова утилізація, використання. Знання при
цьому набуває відповідних визначень – товару, продуктивної сили, сировини,
індивідуальної здатності до дії, власності, ресурсу. На переконання автора,
серед зазначених форм саме ресурсна форма знання є визначальною. Це й
робить її об’єктом пильної уваги фахівців. Проте суто когнітивні аспекти
процесу перетворення знань на ресурсний чинник існування сучасних
суспільств розроблені вкрай недостатньою.
Друга обставина пов’язана з тим фактом, що знання використовується для
продукування нових інтелектуальних продуктів. Значні обсяги вже
накопиченого розумового матеріалу в рамках окремого дослідження
використовуються як сировина, як ресурс, без якого інтелектуальна діяльність
взагалі неможлива. Такий стан справ є характерним для сучасного
дослідницького пошуку й обумовлює відповідну проблематику.
5
Слід зазначити, що протягом останніх десятиліть накопичено значний
досвід у вивченні проблематики, тим чи іншим чином пов’язаної з
когнітивними ресурсами. У різних сферах інтелектуального простору існують
численні й змістовні розробки, які проводилися в різний час, з різних причин і
на базі суттєво відмінних методологічних настанов.
Принциповим моментом авторської позиції є впевненість, що в річищі
«традиційної стандартної епістемології» здійснити адекватний опис й оцінку
зазначеного феномену вкрай складно. Справа у тому, що така фундаментальна
річ, як знання, має дві суттєво різні форми – існує як у вигляді продукту, так і у
вигляді ресурсу. Стандартний філософський аналіз мав справу лише з першою
із згаданих форм його існування. З огляду на потребу заповнити існуючу
прогалину, стверджується необхідність розробки специфічного напряму
методологічно-епістемологічних досліджень. Такий напрям з необхідністю
вписується як міждисциплінарне дослідження в широкий контекст розробок в
царині історії науки, соціології знання, тематичного аналізу, теорії метафори,
лінгвістики і філософії мови, міжкультурної комунікації, інтелектуального
розвитку дитини, психології творчості, теорії рішення винахідницьких задач,
конструктивістського підходу, граматології, когнітивістики, текстології, аналізу
архетипів.
Міждисциплінарний характер і багатоаспектність досліджуваної теми
вимагали опрацювання великого масиву літературних джерел з багатьох
дисциплін. Цю літературу можна розділити на такі пов’язані між собою блоки.
Проблемам знанієвого суспільства, нового статусу і контурів руху
інтелектуальних продуктів в його сфері присвячені роботи Е. Агацці, Д. Белла,
Г. Бехманна, В.М. Брижко, П. Вайнгарта, Н.П. Ващекіна, Х. Вільке, О.М.
Гальченко, Д. Діксона, П. Дракера, Д.В. Ефременко, Д.В. Іванова, В.Л.
Іноземцева, А.О. Карпова, М. Кастельса, Р. Каца, К. Келлі, В.В. Кочеткова, Л.Н.
Кочеткової, Р. Лейна, Ж.-Ф. Ліотара, Т.П. Ліпая, А.Н. Малінкіна, А.К.
Мамедова, Й. Масуди, Ф. Махлупа, М.А. Мунтяна, Л.А. Мяснікової, М. Пората,
6
А.І. Ракітова, Т. Сакайї, Ю.В. Сачкова, Т. Стоун’єра, Е. Тоффлера, Т. Умесао,
А.Д. Урсула, Л. Хакка, В.С. Цимбалюка, Н. Штера, Б.Г. Юдіна та інших
дослідників. Особливий інтерес в цьому контексті становить аналіз феномену
так званої технонауки, що міститься в працях Б. Барнса, В.Г. Горохова, В.І.
Онопрієнка, М.В. Онопрієнка, Ж. Хоттуа, В. Шефера.
Суттєве значення для розкриття теми даного дисертаційного дослідження
мав масив робіт, в яких розглянуто різноманітні питання інтелектуальної
творчості, креативності й продуктивності мислення в його психологічних та
епістемологічних аспектах. Серед таких робіт опрацьовувалися дослідження Ж.
Адамара, І.О. Бескової, Е. Боно, П. Вайнцвайга, М. Вертгеймера, А.К.
Високовського, О.А. Гавриліної, Х. Гарднера, Дж. Гілфорда, А.О. Горелової,
Є.П. Ільїна, Дж. Као, І.Т. Касавіна, О.М. Князєвої, Т. Любарта, А.С. Майданова,
М. Маклюена, І.П. Меркулова, Б.В. Новікова, О.В. Новосьолова, Т.С. Орлової,
А. Пуанкаре, П. Торренса, К.А. Торшиної, О.М. Шульги, А.В. Юревича, М.Г.
Ярошевського та роботи інших фахівців.
Наступний блок літературних джерел репрезентує підхід до вивчення
науково-технічного потенціалу як сукупності ресурсів, що має в своєму
розпорядженні країна для наукових відкриттів, винаходів і технічних
нововведень. Цей напрям представлений працями С.Д. Бешелева, В.М.
Глушкова, В.І. Громеки, Ф.Г. Гурвіча, Г.М. Доброва, Ф. Ендрюса, В.А. Жаміна,
М.С. Ільїна, Ю.М. Канигіна, П.Л. Капіци, С.Г. Кара-Мурзи, В.Н. Клименюка,
А.Д. Косьміна, В.М. Кудрова, П.А. Кульвеца, Б.А. Маліцького, В.С. Маслова,
А.Б. Мігдала, І.Ф. Моторіна, Д. Пельца, В.І. Пузанова, А.О. Савельєва, Л.П.
Смірнова, В.Ю. Тонкаля, В.А. Трапезнікова.
Звернення автора дисертації до розробок, пов’язаних з аналізом
діяльнісної природи пізнання в галузі філософії, психології, семіотики,
обумовлено тією обставиною, що поняття «ресурси» в сполучені з виразами
«когнітивні», «культурні» набуває сенсу, коли відповідні явища розглядаються
саме а такому аспекті. При розгляді діяльнісної природи пізнання були
7
використані роботи Н.Г. Алексєєва, Г.С. Батіщева, В.С. Біблера, П. Бріджмена,
М. Вебера, Дж. Верча, Л.С. Виготського, Ю. Габермаса, П.Я. Гальперіна, Н.В.
Громико, В.П. Зінченка, В.П. Іванова, Е.В. Ільєнкова, М. Коула, В.О.
Лекторського, О.Н. Леонтьєва, Ф.Т. Михайлова, Ж. Піаже, В.М. Розіна, В.П.
Хютта, В.С. Швирьова, Г.П. Щедровицького, Б.Г. Юдіна, Е.Г. Юдіна та інших
фахівців. Враховуючи те, що сьогодні ідея природи знання як діяльності
втілюється в різноманітних варіантах конструктивізму та конструктивістського
підходу в різних науках, до опрацювання були залучені тексти фундаторів і
послідовників зазначених напрямів, а також їх опонентів і критиків. Йдеться
насамперед про дослідження П. Бергера, Ф. Варели, П. Ватцлавіка, С. Вулгара,
К. Дж. Гергена, Е. фон Глазерсфельда, І.Т. Касавіна, К. Кнорр-Цетіни, Б.
Латура, В.О. Лекторського, Г. Ленка, Т. Лукмана, М. Малкея, У. Матурани, Е.
Пікерінга, Б.І. Пружиніна, Г. Рота, О.Е. Столярової, В. С. Стьопіна, Х. фон
Ферстера, Б. ван Фраассена, І. Хакінга, С.А. Цоколова, О.Л. Черткової, З.
Шмідта.
Особливу увагу в дисертаційній роботі приділено текстам, в яких
розглядаються численні і різноманітні прояви метафоризації в пізнавальних
процесах. Важливі результати в цьому плані містяться в працях І. Берліна, М.
Блека, Р. Брауна, М. Гессе, Р. Гоззі, Н. Гудмена, Д. Девідсона, М. Джонсона,
К.К. Жоля, Дж. Лакоффа, Д. Лері, І. Лоевенберга, С. Маасен, Е. МакКормака, Х.
Ортегі-і-Гассета, А. Ортоні, С. Пеппера, С. Переса, Н.В. Печерської, Г. Райла,
М.В. Рассохіної, П. Рікьора, Р. Рорті, К. Тербейна, Р.М. Янга.
Окрему групу праць становлять дослідження, де описуються конкретні
різновиди культурних ресурсів. Уявленням про візуальне мислення як
продуктивну діяльність та її механізми присвячені роботи Р. Арнхейма, В.П.
Зінченка, О.Р. Лурії, С. М. Симоненко, частково Р. Харре. Аналіз використання
домінуючих в певний час в певному ареалі культурних форм в галузі
природознавства здійснений, зокрема, в дослідженнях В.П. Візгіна, І.Т.
Касавіна, Г. Кельсена, С.Б. Кримського, Дж. Нідама, В. Паулі, І. Пригожина, І.
8
Стенгерс, М. Фуко, Дж. Холтона, О. Шпенглера та інших, а в галузі філософії
історії та історичної практики М. Еліаде, О.М. Єременка, Дж. Коллінгвуда,
Ю.М. Лотмана, К. Мангайма, А. Дж. Тойнбі. Застосування мовних структур і
типів письма як конструктивних схем в процесі створення філософських
концепцій розглянуті в працях О.Ф. Лосева і М.К. Петрова. У більш загальному
плані мова і письмо як скарбниці когнітивних ресурсів репрезентовані в працях
фахівців з лінгвістики, граматології, текстології – І.Є. Гельба, Ж. Дерріда, А.
Леруа-Гурана, О.О. Потебні, М.М. Суботіна.
Наступний блок літературних джерел пов'язаний з дослідженнями в
галузі історії і теорії розвитку наукового знання і представляє, зокрема, відомі
концептуальні схеми історико-наукових реконструкцій. Такі напрями
розглядалися на прикладі праць А. Азімова, Дж. Бернала, В.І. Вернадського,
В.П. Візгіна, П.П. Гайденко, П. Дюгема, Н.І. Ідельсона, О.В. Койре, Б.Г.
Кузнєцова, Т. Куна, І. Лакатоса, О.А. Мамчур, Л. О. Маркової, Р. Мертона, Л.О
Мікешиної, С.Р. Мікулінського, Дж. Нідама, О.Л. Нікіфорова, О.П. Огурцова,
К. Поппера, В.Н. Поруса, Н.І. Родного, Б.А. Старостіна, С. Тулміна, П.
Фоєрабенда, Дж. Холтона, В.С. Черняка та інших фахівців.
Проблематика, пов’язана з формуванням сучасних образів знання і
дослідницької діяльності, появою нових форм рефлексії стосовно класичних і
постнекласичних когнітивних практик, знайшла своє висвітлення перш за все в
працях Н.С. Автономової, В.І. Аршинова, О. М. Астаф’євої, Л.М. Богатої, Г.Б.
Гутнера, І.С. Добронравової, І.Т. Касавіна, Л.П. Киященко, О.М. Князєвої, В.О.
Лекторського, Ж.-Ф. Ліотара, Л. О. Маркової, М.Ю. Опенкова, В.Л.
Петрушенка, Л.І. Сидоренко, В.С. Стьопіна, Л.В. Суркової, А.Ф. Тарасенко, П.
Фоєрабенда, В.Л. Чуйка, І.В. Чорноморденка, Л.О. Шашкової.
Важливий корпус текстів, аналіз яких був доцільним в плані розкриття
дисертаційної теми, становлять праці представників постмодерністського
напряму. Зазначена доцільність полягає у тому, що постмодернізм як
авангардна розумова, мовна і комунікативна практика виступив з наміром
9
«перелопатити» увесь набір культурних передумов інтелектуальної діяльності –
писемність, мову, текстовість, книжність, логіку і розсудкову діяльність на
принципах тотожності тощо. В цьому зв’язку увага приділялася як працям
самих представників даної течії – Р. Барта, В. Вельша, Ф. Гваттарі, Ж. Дерріда,
Ж. Дельоза, Ж.-Ф. Ліотара, Р. Рорті, М. Фуко, так і роботам, що містять спроби
осмислення їх ідей, – дослідженням Н.С. Автономової, А. Бадью, О.О.
Грицанова, О.Н. Гурко, Д.І. Дубровського, І.П. Ільїна, Л.О. Маркової, О.С.
Панаріна, І. Хассана, Н.С. Юліної.
Необхідність осмислення ролі продуктивного інтелекту в функціонуванні
знанієвих суспільств, особливостей сучасних когнітивних практик, а також
потреба в узагальненні значного масиву новітніх наукових здобутків в різних
предметних сферах щодо вивчення розумової діяльності й обумовили
актуальність філософсько-методологічного аналізу проблеми культурних
ресурсів продуктивності мислення.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертацію виконано в межах комплексної програми наукових досліджень
Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Модернізація
суспільного розвитку України в умовах світових процесів глобалізації»,
науково-дослідної теми філософського факультету НДР № 11БФ041-01
«Філософсько-світоглядні та політологічні аспекти гуманітарного розвитку
сучасного суспільства».
Мета і завдання дисертаційного дослідження. Основною метою
дисертаційного дослідження є філософсько-методологічне обґрунтування
обумовленості характеру і результативності розумової діяльності
особливостями масивів культурних ресурсів, які використовуються суб’єктом.
Досягнення зазначеної мети зумовило постановку і виконання таких
дослідницьких завдань:
 розглянути феномен культурних ресурсів як предмет широкого
філософського і міждисциплінарного дискурсу, зосередивши свою увагу
10
на дослідницьких програмах таких впливових напрямів як неопозитивізм,
радикальний та соціальний конструктивізм, постмодернізм, теорія
метафори;
 розробити методологію опису й оцінки культурних компонентів як
ресурсних складових дослідницької діяльності;
 визначити специфіку концепту «знання-ресурс» в порівняльному ракурсі
з низькою інших концептів – «знання-продукт», «знання-цінність»,
«знання-благо» тощо;
 проаналізувати в епістемологічному аспекті статус і контури руху
інтелектуальних продуктів у сучасному знанієвому суспільстві, що
втілюється, зокрема, в формуванні так званої технонауки, і дослідити, як
впливає орієнтація на утилізацію знання на його власне когнітивні
характеристики (системність, повноту, глибину, верифіковність,
об’єктивність тощо);
 проаналізувати випадки неявного застосування культурних форм в
пізнанні і дати ресурсну інтерпретацію супутніх когнітивних деформацій;
 репрезентувати комплекс ідей, що передбачається ресурсним підходом, в
якості концептуального базису історико-наукових реконструкцій,
обґрунтувати тезу стосовно неадекватності поширених лінеарних схем
опису, коли історія наукової думки розуміється як процес генетичного
визрівання нових ідей в рамках існуючих уявлень;
 простежити напрями ресурсних потоків і запропонувати виникаючим при
цьому феноменам антропоморфізму, соціоморфізму, органіцизму тощо
альтернативну інтерпретацію, в контексті якої вони постають як цілком
легітимні прийоми продуктивного мислення;
 дослідити чинники, що сприяють або перешкоджають доступності
інтелектуальних продуктів;
11
 провести кодифікацію і типологізацію елементів, що входять до складу
ресурсних масивів, і розкрити евристичний вплив на когнітивний процес
окремих інгредієнтів – тем, культурних архетипів, мов різного типу
(флективних й аналітичних), видів письма (лінійного і нелінійного),
систем числення.
Об’єкт дослідження: засади і структура когнітивних практик,
необхідною умовою здійснення яких є використання масивів ментальних
елементів – уявлень, ідей, образів, метафор, схем, аналогій, мовних
конструкцій, письмових репрезентацій, архетипів тощо.
Предмет дослідження: форми і механізми обумовленості продуктивності
розумових процесів характером використовуваних культурних феноменів.
Методологія дослідження. Звернення до методологічного аналізу з
огляду на характер досліджуваної в даній роботі проблематики (мислення в
його діяльнісному аспекті та його передумов) є цілком закономірним. В
найзагальнішому вигляді методологічний підхід, будучи в існуючому його
розумінні формою рефлексії, припускає встановлення певного роду
послідовності дій, що забезпечують цілеспрямований планомірний рух до
очікуваного результату. Стосовно до аналізу людського пізнання як діяльності
в загальному плані можна стверджувати, що методологічність дослідницького
мислення є не що інше, як усвідомлене відношення до засобів і передумов
діяльності по формуванню і вдосконаленню знання. Така настанова
зорієнтувала процес дисертаційного дослідження на виявлення прогалин у
вивченні передумов когнітивних процесів, які виявилися пов’язаними, зокрема,
із уявленням про культурні ресурси мислення. Адаптація методологічного
аналізу до проблем дисертаційної роботи може у певній мірі вважатися його
подальшим розвитком.
Використання методу історико-наукових реконструкцій мало на меті
апробацію того, наскільки концептуальна схема, що передбачається в рамках
ресурсного підходу, є релевантною для відтворення історії пізнання, зокрема,
12
історії наукових досягнень. Така постановка питання має на увазі, що різні
епістемологічні напрями створюють власні нормативні методології, а історик
на їх основі реконструює емпіричний перебіг подій. Конкуруючі методології
можна оцінити за допомогою нормативно інтерпретованої історії (І. Лакатос).
Як альтернативні прийнятому нами підходу розглядалися так звані лінеарні
схеми опису історії наукової думки, коли процес інтерпретувався як генетичне
визрівання нових ідей в рамках існуючих уявлень.
Останнім часом метод історико-наукової реконструкції розвивається в
формі конкретного ситуативного аналізу, який прийнято позначати виразом
case-studies. Цей варіант поєднує тенденції до соціологізації, історизації та
аксіологізації сучасної епістемології в єдину міждисциплінарну дослідницьку
стратегію.
Використання в дисертаційній роботі постмодерністських і
постструктуралістських методологічних розробок пов’язано, з одного боку, з
цінним досвідом щодо вивчення ролі знання в сучасних найбільш розвинених
суспільствах – мотивів його соціального виробництва, засобів легітимації,
накопичення в банках даних, шляхів циркуляції в мережах, форм утилізації.
Йдеться перш за все про ідеї Ж.-Ф. Ліотара, який виокремив два важливіші
критерії в сучасному виробництві знання – орієнтацію на його
перформативність (заздалегідь визначена затребуваність) і товарність. Таке
виробництво все частіше обмежується ситуаціями, коли зрозуміло, як
практично застосувати отримане знання. Ринкові ж механізми, що
перетворюють знання на товар, допомагають оцінити ступінь його
перформативності. Все це сприяло проясненню факторів, що обумовлюють
ресурсний статус знання в знанієвих суспільствах. З іншого боку, помітний
вплив на авторську точку зору мали методологічні розробки М. Фуко, які
розвивалися ним в річищі відомих підходів – археології знання і генеалогії
влади. Суттєве значення мали настанови французького філософа щодо критики
концептуальних підвалин традиційної «історії ідей» – дисципліни, що зайнята
13
«початками і кінцями, описом неперервностей, відтворенням подробиць
лінеарної історії». Сформульовані положення про некумулятивний характер
пізнання, про неадекватність тверджень щодо «визрівання нових ідей в надрах
старих уявлень» органічно увійшли до складу запропонованих нами істориконаукових реконструкцій. Значну цінність становить і аналітична техніка,
застосована дослідником при виявлені так званих юридично-політичних
матриць, де нерозривно переплітаються владні і «знанієві» відносини.
Синергетичний підхід у тому своєму варіанті, який може бути позначений
як синергетика пізнання, був застосований в роботі з огляду на ряд обставин.
По-перше, виникла необхідність у використанні ефективного теоретичного
інструментарію для дослідження спонтанних (В.В. Налімов, Л.В. Суркова та
ін.) проявів ментальної активності людини. Пізнавальні процеси, котрі
традиційно вивчалися в рамках теорії пізнання і методології науки, відкрилися
у своєму новому вимірі – в аспекті своєї самочинності, довільності,
некерованості. Такі процеси значною мірою не є тим в когнітивній активності,
що планується і підпорядковується заздалегідь визначеній меті, а тим, що не
очікується, виникає незалежно від свідомо організованої діяльності суб’єктів
або навіть всупереч їй. Це її, так би мовити, специфічний, побічний ефект. Подруге, використання синергетичної методології дозволило подолати поширені,
але хибні детерміністичні уявлення про траєкторію інтелектуальних змін в
царині наукового пізнання (на відміну, скажімо, від уявлень про
непередбачувану історію мистецтва). Останнє цілком обґрунтовано може
інтерпретуватися як багатоваріантний і багато у чому непередбачуваний
процес, наповнений унікальними подіями. По-третє, синергетичні уявлення про
атрактор виявилися важливими для розуміння механізму спонтанного
використання в процесі пізнання в якості ресурсів таких феноменів як
архетипи, культурні матриці, образи тощо.
Залучення низки методологічних засад конструктивістського підходу до
дослідницького арсеналу даної роботи, яке ми вважали доцільним, потребує
14
деяких застережень. Принциповим є розрізнення конструктивізму (особливо в
його радикальній версії) як антиреалістичної гносеологічної доктрини, з одного
боку, і конструктивістського підходу як сукупності певних методологічних
настанов – з іншого. Вивчення конструктивних процесів в пізнанні не
передбачає необхідного введення антиреалістичних настанов.
Конструктивістські підходи містять у собі значно більш цінні і важливі
моменти. І перш за все ті, що тим чи іншим чином стосуються діяльнісної
сутності пізнання. Цінність полягає у тому, що конструктивістські концепти і
схеми дозволяють достатньо коректно представити структуру пізнавальної
діяльності, виокремивши в її складі ресурсну складову, «будівельний матеріал»
(за виразом Е. фон Глазерсфельда) і описати її значення.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що уперше у
вітчизняній філософській традиції розроблена концепція обумовленості
продуктивності мислення характером використовуваних суб’єктом у вигляді
ресурсів культурних феноменів, в рамках якої виявлені форми і механізми такої
обумовленості, зафіксовані виникаючі при цьому когнітивні ефекти.
Проведена робота дає підставу сформулювати положення і висновки, що
містять наукову новизну і виносяться на захист:
 уперше встановлено, що принциповою методологічною обставиною в
аналізі феномену культурних ресурсів є виокремлення поряд з
предметним виміром мислення виміру, так би мовити, спадкового, що
передбачає презентацію продуктивного інтелекту в аспекті
співвідношення накопиченого і отримуваного знання (мислительного
матеріалу), неперервності людського досвіду;
 для пояснення різних функцій когнітивного контенту в мисленнєвому
процесі вперше в науковий обіг введені два відповідних концепти –
«знання-продукт» і «знання-ресурс», а також виявлено, що для
характеристики останнього слід використовувати не такі оцінки, як
істинність, доказовість, повнота, перевірюваність та інші, а такі ознаки,
15
як позаемпіричне походження, адекватність, доступність, застосовність,
здатність продукувати змістовну систему імплікацій тощо;
 вперше простежено вплив використовуваних суб’єктом масивів
культурних форм на таку характеристику мислення, як продуктивність,
тобто на його здатність забезпечувати отримання певного результату, на
можливість розширювати власні когнітивні потенції – виражальні,
операційні, конструктивні, кумулятивні тощо;
 вперше під кутом зору внеску у вивчення проблеми культурних ресурсів
дана оцінка найбільш суттєвих здобутків, які отримані в річищі таких
впливових філософських і міждисциплінарних концепцій і напрямів як
радикальний і соціальний конструктивізм, постмодернізм, теорії
метафори, а саме: ідеї соціального конструювання наукового знання з
використанням наявних мовних, символічних, ментальних ресурсів (М.
Малкей), ролі принципу перформативності в процесі виробництва
інтелектуальних продуктів (Ж.-Ф. Ліотар), евристичного потенціалу
метафоризації як форми переносу когнітивного досвіду та інших;
 вперше введена і дістала обґрунтування на матеріалі історії науки
графічна схема репрезентації взаємодії пізнавальних завдань і ресурсів,
що використовуються для їхнього розв’язання. Схемою передбачається
відсутність причинного або генетичного зв’язку між зазначеними
компонентами та автономне виникнення поєднуваних фрагментів
інтелектуального досвіду;
 ресурсний підхід вперше апробовано в якості матриці історико-наукових
реконструкцій як альтернативу поширеній серед істориків науки
лінеарній (каузальній або генетичній) моделі;
 вперше запропонована ресурсна інтерпретація проблем, що мають місце в
царині розумового розвитку дитини, міжкультурної комунікації, народної
етимології, освітнього процесу, яка полягає в поясненні труднощів і
16
пізнавальних деформацій особливостями використовуваних суб’єктом
когнітивних ресурсів, а не помилками, незнанням, особливостями дитячої
свідомості, культурними цінностями;
 в плані вивчення впливу розповсюдження комп’ютерної техніки та
інформаційних мереж, зокрема Інтернету, на доступність когнітивних
ресурсів вперше обґрунтована принципова відмінність понять
інформаційного доступу та доступу інтелектуального (ступеню засвоєння
знань та можливості їхнього подальшого використання в процесах
продуктивного мислення). Піддано критиці поширені уявлення щодо
формування нового типу знання – дігітального (цифрового), появи
«масової науки» і зниження (зникнення) професійної і дисциплінарної
інституціоналізації в науці;
 вперше запропонована альтернативна прийнятим оцінка таких явищ як
антропоморфізм, соціоморфізм, органіцизм тощо, в світлі якої вони
отримують статус цілком легітимних прийомів мислення, завдячуючи
яким, з одного боку, відбувається актуалізація накопиченого суб’єктом
пізнавального досвіду, а з іншого – здійснюється перенос накопичених в
певній царині масивів когнітивних ресурсів в інші сфери. Якщо ж
береться предметний вимір пізнавальної діяльності, то усталені
методологічні оцінки згаданих явищ слід визнати справедливими;
 вперше продемонстровано, що в контексті прийнятого в дисертаційному
досліджені підходу по-іншому виглядає відома проблема демаркації
наукового та позанаукового знання: з’ясовано, що в процесі ресурсного
використання знань вона не має суттєвого значення;
 вперше описано явище неявного використання культурних форм,
причина якого полягає в намаганні фахівців приховати джерела
походження певних уявлень, прагненні знайти такі формулювання, щоб
17
ці уявлення сприймалися виключно як описи спостережуваних
емпіричних ситуацій;
 вперше здійснено диференційований аналіз таких феноменів як архетипи,
теми, культурні матриці, потенціюючі образи, мови, писемність, системи
числення під кутом зору їхнього впливу на інструментальну і змістовну
оснащеність мислення;
 уточнено принцип П. Фоєрабенда «anything goes» («згодиться усе»), який
в ресурсному аспекті розгляду слід вважати цілком коректним як
методологічну настанову, що скасовує обмеження на залучення
інтелектуальних форм з будь-яких джерел (історії самої науки, так званої
історії ідей, сфери буденного досвіду, міфів, казок, літератури тощо). У
той же час його інтерпретацію в сенсі констатації рівноцінності різних
ресурсних масивів в дослідницькому процесі слід вважати помилковою;
 уточнені границі психологічних методів вивчення інтелектуальної
продуктивності, що дозолило розвинути суто епістемологічну
інтерпретацію креативних процесів (без посилань на такі категорії як
«осяяння», «натхнення», «підсвідоме», «обдарованість», «геній»,
«талант» тощо) і пов’язати ефективність мислення з можливостями і
межами того масиву когнітивних ресурсів, який знаходиться в
розпорядженні певного суб’єкта;
 набуло подальшого розвитку положення, що в умовах сучасного
знанієвого суспільства, коли інтелектуальні продукти набувають різного
статусу – товару, продуктивної сили, сировини, фактору, що забезпечує
індивідуальну здатність до дії, ресурсу, власності – саме ресурсна форма
буття знання є визначальною, інші ж мають в певній мірі похідний
характер;
 набуло подальшого розвитку уявлення, що крім економічних, соціальних,
політичних, управлінсько-організаційних наслідків перетворення
18
інтелекту на ресурс життєдіяльності, мають місце зміни суто когнітивних
характеристик знання, які виникають в процесі такого перетворення;
 набуло подальшого розвитку розуміння перспективності застосування
синергетичних ідей і понять при вивчені мисленнєвих процесів, що в
першу чергу пов’язано із значущістю феномену спонтанності ментальних
актів і відходом від настанов класичної гносеології. Застосування
відповідного підходу дозволило дати ефективні інтерпретації таких явищ,
як недетерміністичний характер еволюції знання, роль і значення
культурних архетипів в науці, форми взаємодії наукового та
позанаукового знання.
Теоретичне та практичне значення отриманих результатів. Основні
положення дисертації становлять концептуальні і методологічні підвалини для
подальшого осмислення факторів і механізмів креативної активності людини і
перш за все в її провідних інституціоналізованих формах – науці і
винахідництві, що є необхідною умовою формування інноваційних моделей
суспільного розвитку. Розроблені когнітивні схеми і підходи мають
перспективу застосування при визначенні тематики науково-дослідних робіт у
відповідних галузях – історії науки, методів стимуляції творчого мислення
тощо.
Висновки дисертації можуть стати в нагоді при визначенні орієнтирів
наукової політики в процесі розбудови сучасних знанієвих суспільств, розробці
шляхів і методів формування інтелектуального і людського капіталу.
Матеріали і висновки даного дослідження можуть бути використані в
навчальному процесі при розробці курсів з філософії, культурології, філософії
науки, стати основою змістовного наповнення спецкурсів за вибором,
підготовці посібників і довідкових матеріалів.
Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є результатом
самостійної дослідницької роботи. Висновки та основні положення наукової
новизни одержані автором самостійно.
19
Апробація результатів дисертації. Основні результати дисертаційного
дослідження обговорювалися на засіданні кафедри філософії та методології
науки філософського факультету Київського національного університету імені
Тараса Шевченка. Головні ідеї, положення та практичні рекомендації викладені
у тезах і доповідях автора на міжнародних, всеукраїнських, регіональних
наукових конференціях і філософських форумах, серед яких: міжнародна
наукова конференція «Дні науки філософського факультету – 2014» (15-16
квітня 2014 р., м. Київ); International Scientific and Practical Congress "Scientific
resources management of countries and regions" (18 липня 2014 р., м. Копенгаген,
Данія); міжнародна науково-практична конференція «Фундаментальные и
прикладные исследования: новое слово в науке» (2 вересня 2013 р., м. Москва,
РФ); VIII міжнародна науково-практична конференція «Теоретические и
методологические проблемы современных наук» (19 липня 2013 р., м.
Новосибірськ, РФ); міжнародна науково-практична конференція «Социология,
политология, философия и история: тенденции развития в современном мире»
(17 вересня 2012 р., м. Новосибірськ, РФ); міжнародна науково-теоретична
конференція «Філософія спілкування: культура, мова, цінності» (28-30 березня
2012 р., м. Харків); всеукраїнська наукова конференція «Наука XXI століття,
індустрія хай-тек і сучасна освіта» (18-19 жовтня 2012 р., м. Суми); міжнародна
науково-теоретична конференція «Концепт реальності у філософії, літературі й
науці» (24-25 лютого 2011 р., м. Суми); всеукраїнська наукова конференція
«Нові виміри духовності на початку XXI століття» (1-2 червня 2010 р., м.
Суми); I міжнародна науково-практична конференція «Культурологія в
просторі гуманітарної комунікації» (25-26 вересня 2010 р., м. Київ); міжнародна
науково-теоретична конференція «Філософія мови: текст, образ, реальність»
(30-31 березня 2009 р., м. Суми); міжнародна науково-теоретична конференція
«Філософський та літературознавчий виміри сучасних гуманітарних
досліджень» (17-19 грудня 2009 р., м. Суми); міжнародна наукова конференція
«Інноваційний розвиток суспільства за умов крос-культурних взаємодій» (20-21
20
лютого 2008 р., м. Суми); міжнародна наукова конференція «Планетарна
цивілізація. Наука. Освіта» (3-4 липня 2008 р., м. Суми); міжнародна наукова
конференція «Людина-Світ-Культура». Актуальні проблеми філософських,
політологічних та релігієзнавчих досліджень (20-21 квітня 2004 р., м. Київ);
міжнародна наукова конференція «Философия природы и практическая
философия» (14-15 жовтня 2004 р., м. Київ); всеукраїнська наукова конференція
«Філософські проблеми синергетики: постнекласична трансформація наукового
знання» (4-5 липня 2003 р., м. Суми); міжнародні людинознавчі філософські
читання: «Гуманізм. Людина. Екзистенція» (11-12 жовтня 2013 р., м.
Дрогобич); «Гуманізм. Людина. Пам'ять» (12-13 жовтня 2012 р., м. Дрогобич);
«Гуманізм. Людина. Час» (21-22 жовтня 2011 р., м. Дрогобич); «Гуманізм.
Людина. Інформація» (9-10 жовтня 2009 р., м. Дрогобич); «Гуманізм. Людина.
Глобалізація» (10-11 жовтня 2008 р., м. Дрогобич); «Гуманізм. Людина.
Раціональність» (12-13 жовтня 2007 р., м. Дрогобич); «Гуманізм. Людина.
Діяльність» (9-11 жовтня 2003 р., м. Дрогобич).
Публікації. Основні наукові ідеї і результати дисертаційного
дослідження викладені в 28 наукових працях, серед яких: індивідуальна
монографія, 20 статей у збірниках, затверджених ВАК України як
спеціалізовані наукові видання, 4 статі у виданнях іноземних держав та
виданнях України, які включені до міжнародних наукометричних баз, 3 статі в
інших виданнях, тези виступів на всеукраїнських та міжнародних
конференціях.
Структура та обсяги дисертаційного дослідження. Структура та обсяги
дисертаційного дослідження обумовлені його метою і завданнями.
Дисертаційна робота складається зі вступу, чотирьох розділів, які включають
22 підрозділи, висновків і списку використаних джерел, містить 4 рисунки і 1
таблицю. Загальний обсяг дисертації складає 391 сторінку, з яких основний
текст дисертації складає 355 сторінок, список використаних джерел містить 382
найменування на 36 сторінках.

Список литературы

ВИСНОВКИ
У Висновках узагальнюються основні результати проведеного
дисертаційного дослідження.
Принциповою настановою, яка обумовила застосований в дисертації
варіант філософсько-методологічного аналізу, є те, що низка проблем,
пов’язаних з феноменом культурних ресурсів, не може бути адекватно і
достатньо повно вирішена в рамках численних наукових напрямів – економіки
знань, теорії науково-технічного потенціалу, психології креативності,
наукознавства і наукометрії, соціології знання і соціології науки.
На основі осмислення проблеми когнітивних ресурсів в контексті
філософського дискурсу встановлено, що найбільш змістовні результати тут
містять концепції, пов’язані з розробкою діяльнісної природи пізнання
(радикальний конструктивізм, соціальний конструктивізм), аналізом механізмів
перенесення ідей, уявлень, значень з однієї сфери людського досвіду до іншої
(теорія метафори). Якщо зазначене перенесення здійснюється з пізнавальною
метою, то можна вести мову про ресурсне використання певних масивів
інтелектуальних продуктів для осягнення непізнаних сфер дійсності. Це
дозволяє виокремити спадковий вимір знання (співвідношення накопиченого і
отримуваного знання), дослідити феномен неперервності людського досвіду. Як
альтернатива такому підходу виступають розробки неопозитивістів, які
зосереджуються на предметному вимірі знання.
Разом з цим слід зазначити, що, по-перше, відповідні питання часто
фіксувалися й описувалися за допомогою іншого і суттєво відмінного
термінологічного та понятійного інструментарію. По-друге, зазначена
проблематика іноді взагалі не усвідомлювалася представниками різноманітних
дослідницьких галузей як окремий і значущий предмет дослідження. По-третє,
з нашої точки зору, в історії філософсько-методологічної думки відсутня
348
сформована й усталена традиція аналізу теми «культурні ресурси
продуктивності мислення»: деякі лінії наслідування із складнощами
проглядаються лише пунктирно, а іноді розмисли мають суто локальний,
ізольований певною предметною сферою характер.
Феномени, що репрезентуються концептами «знання-продукт» і «знанняресурс», є суттєво різними. Їхня відмінність визначається позицією, яку вони
займають в рамках даного конкретного дослідження (пізнавального акту).
Наслідком цього є потреба в застосуванні різних характеристик для їхнього
опису. Якщо знання-продукт доречно оцінювати під кутом зору таких понять як
істинність, об’єктивність, системність, повнота, доказовість, глибина,
можливість фальсифікації і верифікації, то знання-ресурс вимагає інших
характеристик – адекватність, позаемпіричне походження, доступність,
застосовність, соціальна релевантність, здатність продукувати достатньо багату
і нетривіальну систему імплікацій.
Масиви культурних ресурсів в рамках даного фіксованого дослідження
мають позаемпіричне і позадисциплінарне походження. Тобто, з одного боку,
вони в принципі не можуть бути здобуті шляхом спостереження і
експериментування з об’єктом пізнання, а з іншого – вони, як правило, є
такими, які почерпнуті ззовні (іноді з дуже віддалених царин інтелектуального
досвіду) і привнесені в дану дослідницьку галузь.
Вищезазначена обставина обумовлює те, що культурний ресурсний базис
в плані його походження і формування не залежить від емпіричного або
аналітичного змісту досліджень. Це має суттєві наслідки. За наявності одного й
того самого предмету вивчення, вирішуючи тотожні пізнавальні завдання, але
використовуючи різні ресурси, отримують різні результати.
В сучасних знанієвих суспільствах докорінним чином змінюється статус і
контури руху знань. Останні в такому контексті набувають відповідних
визначень: знання як товар, продуктивна сила, сировина, індивідуальна
здатність до дії, власність, ресурс. При цьому інтерпретація знання як ресурсу
349
соціально-економічного розвитку стає його домінуючим трактуванням
порівняно з іншими характеристиками. Домінантою в процесі виробництва
знань стає не орієнтація на їхню самоцінність та екзистенційно-особистісне
значення (тобто відбувається втрата інтелектуальними продуктами статусу
«знання-благо»), а розрахунок на їхнє використання, утилізацію. В
постмодернізмі для позначення змін мотивації у здобутті знання
використовується поняття перформативність (заздалегідь затребуваність).
Мається на увазі, що інформацію збирають, аналізують і створюють знов лише
тоді, коли це корисно.
Якщо взяти до уваги різні аспекти буття знання, то воно виявиться
багатовимірним феноменом. При цьому емпірично можна констатувати той
факт, що коли зростає значення однієї групи параметрів (скажімо, параметрів
ресурсних), часто має місце зниження значення параметрів іншої групи
(скажімо, параметрів репрезентативних). Іншими словами, у тому випадку,
якщо за основу беруться інтереси технологічного контексту, то питання
істинності, якості знань відходять на задній план. Від науки більше не
вимагається ні пояснення, ні розуміння речей, а достатньо того, що вона
дозволяє їх ефективно змінювати.
У підсумкових результатах спеціалізованої пізнавальної діяльності
елементи культури присутні у «зв’язаному» вигляді, що надзвичайно утруднює
завдання їх ідентифікації й опису. Крім цього, справа часто містифікується як у
звітах самих дослідників про характер власних дій, так і в працях істориків
науки. Свою роль тут відіграє спонтанний (в значній мірі) характер перебігу
когнітивних процесів, коли велика кількість моментів не фіксується свідомістю
самого дослідника (неявне використання). Має також місце і певна
методологічна настанова учених, яка полягає у тому, щоб приховати витоки
інтелектуальних запозичень. Учені у такому разі прагнуть відокремити
відповідні інтерпретації від їх культурних джерел, знайти такі формулювання,
щоб ці ідеї сприймалися винятково як описи спостережуваних емпіричних
350
регулярностей. Іншими словами, йдеться про те, щоб приховати основні
припущення, витоки яких містяться далеко за межами даної предметної області.
І така мета значною мірою успішно досягається.
В методологічному плані ресурсний підхід до продуктивного мислення
слід розглядати як ефективну схему історико-наукових реконструкцій. В такій
якості він виступає як серйозна альтернатива поширеній серед фахівців в галузі
історії і методології науки лінеарній (каузальній або генетичній) моделі.
Побудовані за лінеарно-часовою схемою описи (точніше, за
внутрішньодисциплінарною інтерналістською схемою пояснення) залишають
осторонь один дуже важливий момент синхронного плану – стан у фіксований
момент простору інтелектуально-культурного досвіду в цілому. У процесі
синхронного впливу одних сфер інтелектуального досвіду на інші відбувається,
так би мовити, запилення даної предметної сфери уявленнями часто з
неочікуваних джерел, іноді із сфер, що вважаються дуже далекими. В такому
випадку не можна вести мову про визрівання нових ідей в рамках старих
концепцій. Уявлення, які використовуються для рішення певних проблем
(ресурси), виникають незалежно від самих проблем та іноді передують їм у
часі. Ресурсний підхід передбачає, що часто новий етап в історії певної
наукової дисципліни є пов’язаним зі зміною ресурсного масиву, який
використовується дослідниками. А така зміна в свою чергу обумовлена
зрушеннями в просторі інтелектуального культурного досвіду людства в
цілому.
Питання про джерела і напрямки ресурсних потоків ні в якому разі не
можна вважати тривіальним. Причина полягає у тому, що джерела запозичень
далеко не завжди є очевидними. Крім цього в процесі переносу ресурсів
виникають специфічні пізнавальні ефекти, які не знайшли своєї адекватної
методологічної інтерпретації.
Основоположною тезою у цьому зв’язку є твердження, що ідеї, уявлення,
образи, схеми можуть переноситися звідки завгодно і куди завгодно: адресати,
351
адресанти, інтенсивності потоків, ступені уподібнення можуть бути самими
різними. Багатоманітні варіанти смислових перенесень давно зафіксовані у
філософії і методології, описані і вивчені разом із соціоморфізмом,
антропоморфізмом, органіцизмом тощо. У той же час традиційна однозначно
негативна оцінка цих явищ є неправомірною. Вони широко використовуються в
техніках стимуляції творчого мислення, зокрема в синектиці. Уподібнення
невідомого відомому, перенесення цілих пластів сенсів і образів з одних
галузей в інші, ідейне взаємне запилення різних сфер духовного досвіду
людства – усе це складає саму серцевину інтелектуального освоєння світу, а не
деяку методологічно маргінальну тенденцію. Дійсно, при цьому з’являються
проблеми (іноді важко вирішувані), виникають різноманітні пізнавальні
деформації. Але завдання методології в тому і полягає, щоб відшукати способи
роботи з ними.
В процесі ресурсозабезпечення важливою характеристикою
інтелектуальних продуктів є їхня доступність Огляд публікацій, присвячених
цій проблемі, свідчить про наявність в цьому питанні досить поширених і
стійких помилкових уявлень. Розвиток комп’ютерної техніки і
телекомунікаційних мереж часто призводить до хибних висновків щодо
«небаченої доступності» знання, в тому числі і наукового, в сучасну епоху, про
формування «масового» знання і «масової» науки. Створення Інтернету нічого
принципово не змінило в когнітивній доступності: колосально розширився
інформаційний доступ, але інтелектуальний доступ (ступінь засвоєння знань та
можливість їхньої подальшої участі в процесах продуктивного мислення)
залишається практично на тому ж самому рівні.
Слід підкреслити, що закономірності культурного ресурсозабезпечення
характеризуються своєрідністю, яку можна досить наочно описати,
використовуючи поняття «когнітивна шкаралупа».
Важливим моментом зазначеної проблеми є необхідність диференціації
знань в плані їхньої доступності для споживачів. Йдеться, перш за все, про
352
теорії, методи, так звані легко переносимі знання (knowledge transfer),
фундаментальні концепції (learning concepts).
Різні типи культурних елементів, що входять до складу певних
культурних масивів, надають в розпорядження пізнаючого суб’єкта свої
специфічні креативні можливості – репрезентативні, операціональні,
конструктивні, виражальні, аргументативні тощо. Умовою висвітлення цього
питання є пошук достатньо змістовної типології. Дослідницьке завдання
дисертаційної роботи було обмежено виокремленням лише основних категорій
елементів, до яких були віднесені: 1) архетипи, теми, матриці, потенціюючі
образи; 2) типи етнічних мов; 3) письмо та його різновиди; 4) системи
числення.
До першої із зазначених вище категорій були віднесені елементи, які
пов’язані з певними розумовими образами, що достатньо надійно можуть бути
локалізовані в смисловому і семантичному плані. Образи пов’язані перш за все
з відповідним арсеналом засобів структуризації і візуалізації явищ. Крім цього
слід зважувати на їхні аргументативні і пояснюючі властивості.
Стосовно проблеми релевантності типу етнічних мов тим пізнавальним
завданням, які вирішуються шляхом їх використання, слід зазначити наступне.
Мова не є засобом позначення готових думок, але засобом їх створення
(можливо, точніше – конструювання, синтезу). Думка синтезується за
допомогою мови як за допомогою певної ресурсної бази. Характер ресурсної
бази має велике значення: думці далеко не байдуже, якою мовою її виразити.
Пропозиції про заміну безлічі натуральних мов однією простою
загальнолюдською не можуть вважатися виправданими. Необхідно
дотримуватися принципу достатньої різноманітності. Якщо різні мови суть
глибоко різні арсенали прийомів мислення, то заміна багатьох одною
уніфікованою призведе до зниження рівня думки.
Писемність (у широкому розумінні) – являє собою необхідний й
особливий креативний ресурс інтелектуальної діяльності. Думка не тільки може
353
«мати місце і без слів», але іноді й повинна «вдягатися» в подібну форму. Знаки
математичних систем числення в принципі не повинні якимось чином
відтворювати акустичні характеристики відповідних назв чисел. Якщо,
скажімо, замість звичайного для нас викладу математичних положень в
символічно-цифровому записі здійснити їх репрезентацію за допомогою слів,
то усі операціональні й конструктивні можливості таких форм миттєво будуть
втрачені. Останнє не є умоглядним припущенням: у деяких культурах подібний
запис здійснювався.
Евристичні можливості систем числення полягають у тому, що кількісні
характеристики об'єктів за допомогою чисел отримують самостійне існування,
окреме від самих речей. Дослідник дістає можливість діяти з цими
характеристиками абсолютно інакше, ніж він діяв би з самими об'єктами.
Операційні можливості символічних систем значно перевищують можливості
систем фізичних. Саме інша природа чисел порівняно з фізичними об’єктами
несе із собою ряд величезних переваг.
Проведений аналіз культурних ресурсів продуктивності мислення,
запропоновані концептуальні репрезентації феномену, використані методи
опису і досвід їхньої апробації дозволяють намітити основні напрями розвитку
уявлень про когнітивно-культурну оснащеність мислення.
Подальший розвиток уявлень про ресурсну складову продуктивності
мислення сприяє формулюванню низки дослідницьких програм як
філософсько-методологічного, так і міждисциплінарного плану. Серед
зазначених програм варто, у першу чергу, звергнути увагу на такі.
Програма дослідження ресурсного статусу знань в знанієвих
суспільствах. Мається на увазі, що той тип інтелектуальних продуктів, який
виробляється під впливом критеріїв перформативності, за своїми когнітивними
характеристиками суттєво відрізняється від того знання, з яким звикла мати
справу фундаментальна наука. Це яскраво проявляється, зокрема, в практиці
так званої технонауки. Домінування в знанієвих суспільствах згаданого
354
інтелектуального продукту призводить крім того до суттєвої зміни базових
параметрів архітектоніки і функціонування самої науки.
Програма дослідження розумового розвитку дитини. Така програма в
певному сенсі була б співзвучна з дослідницьким замислом, що покладений в
основу генетичної епістемології Ж. Піаже, але мала б базуватися на
принципово інших засадах. Вихідною дослідницькою настановою мала б стати
ідея про обумовленість можливостей дитини засвоювати нові знання та
інтелектуальний досвід попередніх поколінь (мови, категоріальні системи
тощо) не її особистісними здібностями, а тим масивом культурних ресурсів,
який є в її розпорядженні. У дорослого і дитини такі масиви, природно, є
різними.
Програма дослідження інтелектуальних технік стимуляції творчого
мислення. Дослідницькі роботи в рамках цієї програми мають бути присвячені
розгляду методів (інструментальних і особистісних) стимуляції творчого
мислення, а також аналізу різноманітних технологій розв’язання
винахідницьких задач – брейнштормінгу, синектиці, методу подолання
інерційного ефекту мислення, алгоритму розв’язання винахідницьких задач
(АРВЗ) тощо. Використання розроблених в дисертації аналітичних прийомів
дає можливість вийти за межі психологічних традицій, що склались у сфері
дослідження продуктивного мислення, шляхом впровадження
культурологічних та епістемологічних підходів у даній сфері. Проблема
креативності в такому випадку постане як проблема ресурсної забезпеченості
пошуку.
Програма дослідження когнітивних проблем міжкультурної комунікації.
Принципово важливою обставиною у даному випадку є те, що в цій царині
відбувається зіткнення носіїв різних масивів ментальних елементів культури
(типів мов і мовних картин світу, систем числення, архетипічних уявлень,
різновидів письма, засобів символізації, вербалізації та візуалізації, схем
просторової та часової орієнтації тощо). Найбільш цінні результати можуть
355
бути отримані в процесі комунікації представників далеких одна від одної
культур, що фіксується, як правило, в умовах польових етнографічних
досліджень. У зв’язку з настановами даної дисертаційної роботи завданням
таких досліджень має бути опис та інвентаризація зазначених ментальних
елементів культур, а також подальше їх вивчення на предмет сприяння
продуктивним можливостям мислення.