Трощенко Ірина Олександрівна Уніфікація колізійних норм у сфері недоговірних зобов’язань в Європейському Союзі та законодавство України

Краткое описание

Трощенко Ірина Олександрівна, директор юридичного департаменту ТОВ «Три О»: «Уніфікація колізійних норм у сфері недоговірних зобов’язань в Європейському Союзі та законодавство України» (12.00.03 - цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право). Спецрада Д 26.001.10 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Кваліфікаційна наукова праця на
правах рукопису
ТРОЩЕНКО ІРИНА ОЛЕКСАНДРІВНА
УДК 341.94
ДИСЕРТАЦІЯ
УНІФІКАЦІЯ КОЛІЗІЙНИХ НОРМ У СФЕРІ НЕДОГОВІРНИХ
ЗОБОВ’ЯЗАНЬ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ ТА
ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ
12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право;
міжнародне приватне право
Подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне
джерело
_____________________
Науковий керівник – Довгерт Анатолій Степанович, доктор юридичних
наук, професор, член-кореспондент АПрН України, заслужений юрист
України
Київ - 2019

ЗМІСТ
Вступ 19
Розділ 1 Недоговірні зобов’язання в міжнародному
приватному праві: загальні підходи
28
1.1. Система недоговірних зобов’язань в країнах
континентального права
28
1.2. Розвиток правової доктрини та національних норм
щодо колізійного регулювання недоговірних зобов’язань в
країнах ЄС
46
1.3. Історія уніфікації колізійних норм у сфері недоговірних
зобов’язань
60
Висновки до розділу 1 71
Розділ 2 Регламент ЄС про право що застосовується до
недоговірних зобов’язань («Рим ІІ»)
75
2.1. Передумови прийняття Регламенту «Рим ІІ» та його
роль в уніфікації міжнародного приватного права у Європі
75
2.2. Загальна характеристика механізму колізійного
регулювання в Регламенті «Рим ІІ»
89
2.3. Спеціальні колізійні правила для окремих недоговірних
зобов’язань
110
Висновки до розділу 2 129
Розділ 3 Недоговірні зобов’язання в колізійному праві 133
18
України та шляхи його удосконалення з урахуванням
європейської уніфікації
3.1. Розвиток колізійного регулювання недоговірних
зобов’язань в Україні
133
3.2. Стан правового регулювання недоговірних зобов’язань
у міжнародному приватному праві України та шляхи його
удосконалення на основі Регламенту «Рим ІІ»
142
Висновки до розділу 3 170
Висновки 174
Список використаних джерел 183

Список литературы

ВИСНОВКИ
Недоговірні зобов’язання складають найбільш численну групу
зобов’язань оскільки охоплюють всі зобов’язання, які виникають з інших
підстав ніж договір. Тому у цивільно-правовій доктрині зарубіжних,
зокрема європейський країн, відсутнє єдине визначення недоговірних
зобов’язань. Спільна риса таких зобов’язань – підстава виникнення, вони
виникають не з договору, а з порушення обов’язку, визначеного
об’єктивним правом у випадках, коли між сторонами існує лише
фактичний, а не юридичний зв’язок.
Отже, у найбільш загальному вигляді недоговірні зобов’язання у
сучасному цивільному праві можна визначити, як зобов’язання, що
виникають з інших підстав ніж договір.
Умовно недоговірні зобов’язання можна класифікувати на дві
великі групи: деліктні зобов’язання та інші недоговірні зобов’язання, що
не пов’язані з деліктами.
Оскільки поняття недоговірного зобов’язання, а також коло
зобов’язань, які охоплюються цим поняттям є неоднаковим у різних
державах, то й у міжнародному приватному праві відсутнє єдине
визначення поняття недоговірних зобов’язань, що є цілком
обґрунтованим.
Розвиток правової доктрини, наукових досліджень, законодавства у
сфері недоговірних зобов’язань як у римському приватному праві, так і у
цивільному праві окремих європейських країн пов’язаний перш-за-все із
розвитком інституту деліктних зобов’язань. Інститут недоговірних
зобов’язань, що не пов’язані із деліктами тривалий час, починаючи від
римської правової традиції, був представлений фактично зобов’язаннями
з безпідставного збагачення та діями в чужому інтересі без доручення.
Основною тенденцією розвитку інституту недоговірних
зобов’язань, починаючи з другої половини ХХ століття, є істотне
збільшення деліктних зобов’язань, за рахунок виникнення нових
175
зобов'язань, які раніше були не відомі ані цивільному, ані міжнародному
приватному праву. Зокрема, виокремилися такі нові види недоговірних
зобов’язань як: відповідальність за продукцію; недобросовісна
конкуренція і дії, що обмежують добросовісну конкуренцію; заподіяння
шкоди навколишньому середовищу, зокрема об’єктами та джерелами
підвищеної небезпеки; порушення прав інтелектуальної власності;
відповідальність за проведення страйку і локауту; відповідальність
внаслідок порушення недоторканності приватного життя і особистих
прав, включаючи дифамацію.
Найбільш поширеною та традиційною колізійною прив’язкою, яка
застосовувалась у країнах континентального права до недоговірних
зобов'язань до уніфікації колізійного регулювання у країнах-членах ЄС
шляхом прийняття Регламенту «Рим ІІ» було право місця вчинення
правопорушення – lex loci delicti commissi. Такий підхід зумовлений тим,
що при вирішенні питань колізійного регулювання традиційно найбільша
увага приділялась недоговірним деліктним зобов’язанням, тому до інших
недоговірних зобов’язань, які не пов’язані з деліктами, теорія та практика
правового регулювання запропонувала за аналогією ті ж підходи, що були
напрацьовані стосовно деліктних зобов’язань. Конкуренцію lex loci delicti
commissi у європейських країнах протягом багатьох століть складав закон
суду – lex fori, роль якого поступово збільшувалась починаючи з ХХ
століття, адже врахування національного правопорядку та правопорядку
країни, де вчинено делікт, дозволяють досягти кумулятивного ефекту і
вирішити справу з максимальною ефективністю.
У зв’язку із адаптацією законодавства до сучасних особливостей
розвитку окремих видів недоговірних зобов’язань та появою нових видів
таких зобов’язань, спостерігаються тенденції: 1) уточнення формул
прикріплення, для уникнення їх неоднакового застосування судами,
зокрема закріплено прив’язку до місця, де було завдано шкоди, а не до
місця вчинення правопорушення; 2) відходу від жорсткої прив’язки на
176
користь більш гнучких, зокрема принципу найбільш тісного зв’язку,
автономії волі та вже зазначеного закону суду.
Спроби уніфікації міжнародного приватного права у сфері
недоговірних зобов’язань у рамках Європейського співтовариства
тривалий час були невдалими, що зумовлено, як багатоманітністю
різновидів недоговірних зобов’язань, так і різними підходами у
європейській правовій доктрині та практиці до визначення колізійних
прив’язок для цих зобов’язань. Крім того виявилось досить складним
узгодження позицій різних європейських країн. Тому реальна можливість
здійснити уніфікацію колізійного регулювання недоговірних зобов’язань
з’явилась лише із заснуванням Європейського Союзу до компетенції
якого було віднесено заходи в галузі правового співробітництва у
цивільних справах, що мають транскордонний характер, і зокрема
компетенція із забезпечення відповідності правил держав-членів у сфері
колізії законів.
Регламент ЄС №864/2007 щодо права, яке застосовується до
недоговірних зобов’язань (Регламент «Рим ІІ») нині залишається єдиним
джерелом вторинного права ЄС, яке регламентує сферу колізійного
регулювання недоговірних зобов’язань у ЄС.
До характеристик Регламенту «Рим ІІ» можна віднести наступні:
1) є актом прямої дії, який не тільки не може бути змінений
актами органів держав-членів ЄС, але і зовсім не вимагає їх прийняття, а
отже, забезпечує безпосереднє застосування закріплених у ньому
правових норм на території всіх країн;
2) має універсальний характер, оскільки при врегулюванні
колізійних відносин може застосовуватись не лише право країн членів
ЄС, але й третіх країн;
3) має комплексний характер, він підлягає застосуванню до
недоговірних зобов’язань в цивільних і торговельних справах у ситуаціях,
пов’язаних з конфліктом законів, а сфера недоговірних зобов’язання,
177
яким присвячений правовий акт окреслена досить широко і включає
зобов’язання, що виникають з деліктів, безпідставного збагачення, дій у
чужому інтересі без доручення (negotiorum gestio) і провини при
укладенні договору (culpa in contrahendo).
Разом з тим зі сфери дії Регламенту виключені правовідносини, що
регулюються податковим, митним та адміністративним правом. Крім
того, документ не застосовується при визначенні відповідальності держав
за дії та бездіяльність при здійсненні державної влади (acta jure imperii).
Зі сфери дії також виключені недоговірні зобов’язання пов’язані зі
сферами сімейних, спадкових правовідносин, відповідальність внаслідок
порушення недоторканності приватного життя і особистих прав,
включаючи дифамацію, а робота з уніфікації права у цих сферах триває; у
Регламенті використовуються гнучкі колізійні прив’язки.
Важливою новелою Регламенту «Рим ІІ» є закріплення автономії
волі lex voluntatis на рівні основної формули прикріплення поряд із
загальним правилом, що міститься у ст. 4 Регламенту - законом місця
настання шкоди. Регламент заснований на автономії волі сторін, які
можуть обирати (з певними умовами і не у всіх правовідносинах) право,
що підлягає застосуванню до недоговірних зобов’язань. Обране
сторонами право є першочерговим правом, яке підлягає застосуванню до
деліктів та квазі-деліктів. Тобто застосування загального правила за
Регламентом «Рим ІІ» в окремих правовідносинах по суті залежить від
вибору права сторонами.
У Регламенті «Рим II» запропоновано гнучкі та зрозумілі правила
розв’язання конфлікту законів та пропонується загальний та спеціальний
механізми розв’язання колізій.
Загальний механізм обрання компетентного правопорядку (стаття
4) застосовується у разі, якщо сторонами не обране право згідно з lex
voluntatis та передбачає:
178
1) до недоговірних зобов’язань, застосовується загальне правило lex
loci damni, згідно з яким, правом, яке підлягає застосуванню (з певними
виключеннями) є право країни, де настала шкода, незалежно від того, у
якій країні відбувся юридичний факт, що призвів до настання шкоди, і в
якій країні або яких країнах настають опосередковані (непрямі) наслідки
цього юридичного факту;
2) виключення із застосування загального правила lex loci damni має
місце якщо і потерпілий і делінквент на момент завдання шкоди мають
звичайне місце проживання на території однієї країни, тоді
застосовується право цієї країни, принцип спільного доміцилію;
3) у разі коли із всіх обставин справи випливає, що завдання шкоди
має явно більш тісний зв’язок з іншою країною, застосуванню підлягає
право цієї третьої країни.
Загальний механізм розв’язання колізій у деліктних
правовідносинах, який визначено у статті 4 Регламенту не поширює дію
на окремі види деліктів, які перераховані у статтях 5-9 Регламенту,
зокрема, зі сфери дії загальної колізійної прив’язки виключено наступні
види деліктів: відповідальність за продукцію (стаття 5); відповідальність
за недобросовісну конкуренцію і дії, які обмежують вільну конкуренцію
(стаття 6); відповідальність за завдання шкоди навколишньому
середовищу (стаття 7); відповідальність за порушення прав
інтелектуальної власності (стаття 8).
Отже, застереження про незастосування відсилає до спеціальних
колізійних прив’язок, передбачених у статтях 5-9 Регламенту.
Спеціальний механізм колізійного регулювання передбачає окремі
формули прикріплення для окремих видів зобов’язань, згідно зі статтями
5-12 Регламенту.
Прийняття Регламенту «Рим II» завершило формування основних
засад міжнародного приватного права Європи, а сам Регламент став
179
основою для вдосконалення законодавства у сфері колізійного
регулювання недоговірних зобов’язань у будь-якій країні.
Право, що діяло на території України до Жовтневої революції
1917 р., увібрало в себе основні підходи, властиві німецькій
юриспруденції. За відсутності будь-яких загальних положень про
недоговірні зобов’язання, у законодавстві закріплювались окремі види
таких зобов’язань, а саме: зобов’язання з обіцянки (публічна обіцянка
винагороди), зобов’язання із правопорушень (приватна винагорода) та
зобов'язання за законом (до яких відносили ведення чужих справ без
доручення, безпідставне збагачення, зобов’язання із соціального
страхування та пенсійні зобов’язання).
Подальший розвиток інституту недоговірних зобов’язань
відбувався під впливом радянської правової доктрини. У Цивільному
кодексі УРСР 1922 р. правове регулювання недоговірних зобов’язань
зводилося до норм про відшкодування заподіяної шкоди та безпідставне
збагачення, а у Цивільному кодексі УРСР 1963 р. цей перелік було
розширено за рахунок зобов’язань, що виникають з публічної обіцянки
винагороди та зобов'язання, що виникають внаслідок рятування
соціалістичного майна. У Основах цивільного законодавства Союзу РСР і
республік 1991р. коло недоговірних зобов'язань знову зазнало змін і до
них було віднесено лише зобов’язання внаслідок завдання шкоди іншій
особі, внаслідок безпідставного збагачення або збереження майна за
рахунок іншої особи (безпідставне збагачення).
У перші десятиліття радянської влади колізійне регулювання за
участю іноземного елементу взагалі не передбачало спеціальних правил, а
на іноземців поширювався національний режим. Законодавство
радянської доби приділяло більше уваги питанням розв’язання колізій
законів різних соціалістичних республік, що входили до складу
радянської федерації.
180
За радянської доби спеціальне законодавство у вигляді окремого
закону з питань міжнародного приватного права, зокрема й колізійного
регулювання було відсутнє. Перші норми щодо колізійного регулювання
недоговірних зобов’язань було закріплено у Основах цивільного
законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 року, у Цивільному
Кодексі УРСР 1963 року (відповідних кодексах соціалістичних
республік). Законодавством передбачалось, що у деліктних відносинах на
іноземців поширюється національний режим, тобто іноземці у деліктах,
вчинених на території СРСР мають право вимоги та несуть
відповідальність за радянським законодавством. Одночасно було вміщено
виключення з загального правила, відповідно з яким права і обов'язки
сторін за зобов'язаннями, які виникають внаслідок заподіяння шкоди за
кордоном, якщо сторони є радянськими громадянами або радянськими
організаціями, визначаються за радянським законом. Крім того у
законодавстві було закріплено застереження, що іноземний закон не
застосовується, якщо дія чи інша обставина, яка є підставою для вимоги
про відшкодування шкоди, за радянським законодавством не є
протиправною. Отже основною колізійною прив’язкою у деліктних
відносинах стало місце вчинення делікту, додатковою спільного
доміцилію.