БАНКІВСЬКИЙ СЕГМЕНТ ФІНАНСОВОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ: МАКРО- ТА МІКРОЕКОНОМІЧНИЙ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми, розкрито рівень її наукової розробки, визначено мету й завдання дослідження, його об’єкт і предмет, охарактеризовані методи дослідження, розкрито наукову новизну і практичну значимість та визначено особистий внесок здобувача.

У розділі 1 «Теоретико-організаційні основи функціонування банківської системи», засновуючись на дослідженні місця і ролі банків у фінансовій інфраструктурі та фінансовому секторі, визначено засади функціонування банків та регулювання їх діяльності у контексті забезпечення стабільності банківської системи у цілому та кожного банку зокрема.

Дослідження екзогенних аспектів функціонування банківської системи пов’язано з її інфраструктурним наповненням, тобто характеристикою її як однієї із складових фінансової інфраструктури суспільства. На даний час дефініція «фінансова інфраструктура» у її широкому й комплексному розумінні тільки починає використовуватися у науковій термінології. Проведене дослідження показало, що вона є досить багатоаспектним і багаторівневим явищем, що потребує чіткої систематизації і визначення субординації окремих складових, зокрема банківської системи.

Вважаємо, що фінансова інфраструктура має розглядатися за трьома рівнями. На першому, узагальненому, рівні представлені фінанси у цілому як забезпечувальна складова економічної системи. Відрив фінансів від економіки, який суттєво проявляється в останні роки, рано чи пізно приводить до виникнення проблем, які наочно проявилися в умовах нинішньої світової фінансової кризи. На другому рівні фінансової інфраструктури, що характеризує інфраструктурне забезпечення функціонування самих фінансів, представлений фінансовий ринок, у структурі якого доцільно виділяти дві складові: кредитний ринок та ринок цінних паперів. Характеристика фінансового ринку як інфраструктурної складової фінансів обумовлюється тим, що саме через нього насамперед проходить мобілізація, концентрація, розподіл й перерозподіл та розміщення фінансових ресурсів, що опосередковують складні процеси трансформації заощаджень в інвестиції.

Третій рівень фінансової інфраструктури складає інфраструктура фінансового ринку. До цього часу в науковій літературі вона розглядалася переважно відносно ринку цінних паперів із включенням до її складу: по-перше, організаторів торгівлі; по-друге, торгівців цінними паперами; по-третє, установ із забезпечення прав власності на цінні папери; по-четверте, установ з інформаційного забезпечення ринку. Інфраструктура банківської системи як окреме явище не виділялася, хоча це не свідчить про її відсутність. Вважаємо, що до банківської інфраструктури мають бути віднесені три групи установ. Першу складають ті, що функціонують в сфері кредитування, формуючи, як і на ринку цінних паперів, відповідні умови довіри між банками та їх клієнтами. До них можна віднести фонди гарантування вкладів в установах банків і бюро кредитних історій. Другу групу складають установи, що надають підтримку банкам у їх діяльності: державна іпотечна установа; міжбанківська валютна біржа; кредитні брокерські компанії; оцінювачі вартості заставного майна; страхові компанії; колекторські фірми. До третьої групи відносяться інформаційні та рейтингові агенції й аудиторські фірми, які надають банкам та їх клієнтам інформаційну й аналітичну підтримку і оцінюють достовірність їх фінансових звітів.

Повноцінна реалізація суспільного інфраструктурного призначення банків можлива лише за умови, що вони самі будуть ефективними суб’єктами відтворювального процесу. Відповідно, банки здійснюють свою діяльність на комерційних засадах, виступаючи суб’єктами підприємництва, що працюють з метою отримання прибутку, входячи до складу фінансового сектора економіки. Дослідження змістовного наповнення фінансового сектора економіки у його взаємозв’язку з фінансовою системою, фінансовим ринком та ринком фінансових послуг, дозволяє зробити наступні висновки. По-перше, фінансовий сектор слід розглядати в організаційно-інституційному контексті – як сукупність фінансових установ (інституцій). По-друге, предметом діяльності цих установ є фінансові послуги. По-третє, ця діяльність має продуктивний характер, тобто вони приймають безпосередню участь у створенні ВВП.

Фінансовий сектор у цілому та його банківський сегмент зокрема відіграють надзвичайно важливу роль у суспільстві. Фінансові інституції, в управлінні яких знаходяться значні фінансові ресурси, на основі їх мобілізації й відповідного спрямування можуть як всебічно сприяти розвитку кожної країни та світової економіки, так і виступати в ролі провокатора, а то й генератора криз. Це обумовлює необхідність формування надійної та ефективної системи державного регулювання їх діяльності. На даний час, як на міжнародному, так і на національному рівнях створена досить розгалужена і комплексна, офіційна й незалежна системи контролю за діяльністю банків. Вона охоплює практично всі аспекти банківської діяльності і має безперервний характер. Її цілком можна було б оцінити як близьку до ідеальної, якби не ті проблеми, що періодично виникають в більшій чи меншій мірі у банківських системах практично усіх країн світу. Вважаємо, що назріла необхідність змін в самій ідеології банківського регулювання і нагляду, які мають стосуватися двох ключових моментів.

По-перше, формування упереджувальних механізмів, які б дозволяли виявляти загрози на ранніх стадіях їх виникнення. Сучасна практика засвідчила, що в багатьох випадках, коли проблеми стають очевидними, їх вирішити досить складно. Досягнення подібної упереджувальної дії має базуватися на аналізі динамічних процесів у діяльності банків. По-друге, необхідне значне посилення відповідальності, як з боку регулятора – центрального банку, так і з боку керівництва банку, яке допустило прорахунки, прийнявши на себе надмірні ризики. Нинішня фінансова криза не була такою вже непередбачуваною, її цілком можна було не тільки пом’якшити, але й не допустити. Однак вона усе таки сталася, причому у надто загрозливому вигляді, оскільки до цього часу світова економіка перебуває у стресовому стані. Водночас реальної відповідальності за допущені прорахунки так і не було визначено ні в провідних країнах світу, ні в країнах з перехідною економікою, зокрема в Україні. Без такої ж відповідальності не допоможе навіть найдосконаліша система банківського нагляду.

У розділі 2 «Центральний банк в системі макроекономічного регулювання» досліджено засади діяльності центрального банку, монетарну політику НБУ і здійснено оцінку її відповідності завданням розвитку економіки та банківської системи.

Центральні банки відіграють важливу роль у фінансовій системі держави, забезпечуючи стабільність національної грошової одиниці. В багатьох країнах світу, у т.ч. і в Україні, вони виконують функції з регулювання банківської діяльності, основною метою якого є забезпечення стабільності банківської системи. Завдання економічного та соціального розвитку країни, збереження політичного і економічного суверенітету держави можуть бути вирішені тільки за високого рівня конкурентоспроможності національної банківської системи, яка є «фінансовим локомотивом» економіки.

Діяльність центрального банку має дуалістичний характер. З одного боку, він, незалежно від форми власності та організаційно правового статусу, представляє інтереси держави і суспільства у цілому, виконуючи відповідні регуляторні й наглядові функції. З іншого боку, він захищає інтереси банків, очолюючи банківську систему і виступаючи кредитором останньої інстанції. Необхідність оптимального поєднання цих двох аспектів функціонування центральних банків є однією з основних проблем у забезпеченні ефективності функціонування банківської системи.

Керуючи національною банківською системою, центральний банк при вирішенні тих чи інших питань завжди має враховувати як інтереси клієнтів банку, так і банківських установ, як пріоритети розвитку економіки, так і завдання й цілі діяльності банків. Таким чином є всі підстави стверджувати, що центральний банк практично ніколи не зможе бути абсолютно неупередженим у своїх діях, а забезпечення інтересів банків йому завжди буде більш важливим. Це один з ключових аргументів на користь створення незалежної регуляторної установи на зразок тих, що здійснюють регулювання та нагляд на фондовому ринку і на ринку фінансових послуг. При цьому залишається питання стосовно організаційної будови системи державного регулювання фінансових ринків - утворення єдиного мегарегулятора, що охопить усі сегменти ринку, чи спеціалізованих за окремими сегментами установ. Вважаємо, що в перспективі в Україні більш доречним буде створення єдиного органу з регулювання фінансових ринків.

Головне призначення центрального банку – це управління грошовим оборотом, з метою забезпечення стабільності грошової одиниці і цін, неінфляційного розвитку економіки на основі розробки і реалізації ефективної грошово-кредитної політики. Еволюцію цієї політики в Україні можна умовно поділити на окремі періоди, кожному з яких притаманні свої особливості, а саме: економічний спад та формування грошово-кредитної політики НБУ (1991–1996 роки); макроекономічна стабілізація (1997–1999 роки); економічне зростання (2000–2007 роки); світова фінансова криза (2008–2009 роки); післякризове відновлення економіки (з 2010 року). Проведене дослідження показало, що загалом на всіх вказаних етапах монетарна політика НБУ характеризувалася адекватністю відповідним проблемам і завданням розвитку. Значною мірою цьому сприяла досить чітка визначеність з орієнтирами монетарної політики, які окреслювалися в «Основних засадах грошово-кредитної політики», що затверджувалася Радою НБУ. Водночас, аналіз рівня виконання змінних індикаторів монетарної сфери, визначених цим документом, показав, що протягом досліджуваного періоду жодного разу одночасно за всіма показниками фактичні їх значення не відповідали запланованим (табл.1).