ТЕРИТОРІАЛЬНА ВАРІАТИВНІСТЬ ГОЛОСНИХ І ПРИГОЛОСНИХ СУЧАСНОЇ НІМЕЦЬКОЇ МОВИ (експериментально-фонетичне дослідження)

summary

Розділ 1. “Система  мови, норма, територіальна варіативність”. Розвиток мови відбувається шляхом постійних змін її реалізації, що сприяє оновленню системи. Сама система мови залишається сталою до того часу, поки не зазнає зміни норма – сукупність найбільш стійких, традиційних мовних елементів (Е.Косеріу). У нормі відбувається вибір того, що наявне в системі або міститься в ній потенційно. Саме норма визначає характер реалізації цих потенцій: розподіл і функціонування моделей мови залежать від системи. Таким чином, норма характеризується динамікою, зумовленою системними відношеннями та варіантною реалізацією мови.

Теоретично важливим питанням у цьому зв’язку є протиставлення понять “варіантність” і “варіативність” (Л.О.Вербицька). Варіантність – це спосіб існування системи мови і норми. Вона передбачає наявність двох або декількох рівноправних варіантів на даному синхронному зрізі, що дозволяє вибирати з низки можливих той, який диктується умовами комунікації. Важливу роль у цьому відіграють також такі фактори, як територіальна й соціальна належність мовця, його вік, професія, ступінь володіння вимовною нормою (О.Д.Петренко). Таким чином, співіснування варіантів завжди характеризується коливаннями, які викликають семантичні або стилістичні розбіжності варіантів, зміну їхньої частотності і, нарешті, зникнення окремих варіантів (А.Є.Супрун).

Однією з причин виникнення варіантності є варіативність – об’єктивна категорія, яка позначає припустимі з точки зору даної функціональної системи зміни мовних одиниць, зумовлені ситуаціями і контекстами їхньої реалізації (Л.О.Вербицька). На відміну від варіативності варіантність не провокується мовою, а дозволяється нею. Система має низку можливостей для позначення тієї самої мовної сутності, але вона не віддає переваги жодній з них, проте норма вибирає одну з реально використовуваних або потенційно припустимих. Інакше кажучи, норма конкретизує можливості системи й обмежує їх.

Зі сказаного вище випливає, що поняття норми вужче за систему. Норма не може містити явищ, які суперечать системі: якщо їх потенційно не існує в системі, то їхня поява можлива тільки після відповідної перебудови системи. Отже, мовна норма є сукупністю явищ, що допускаються системою мови (Е.Косеріу).

Мовна норма в цілому і норма вимови зокрема охоплюють різні форми мовлення і на рівні вимог, і на рівні вживання, перебуваючи у тісному зв’язку з такими чинниками, як комунікативна ситуація спілкування, колектив носіїв мови, котрі розрізняються за своїм територіальним походженням та соціальним статусом. Іншими словами, мова не є чітко фіксованою системою, однаковою для всіх її носіїв і для всіх ситуацій спілкування. Вона існує в декількох різновидах, один з яких може виконувати роль соціально визнаного еталона.

Сучасна мовна ситуація в Німеччині показує, що досягнута у вимові уніфікація постійно порушується проявом територіальних рис у мовленні жителів того чи іншого регіону країни. Німецька мова, яка з погляду системи і характеру встановлених норм є гомогенним засобом спілкування на території Німеччини, виявляє тенденцію до появи певних вимовних особливостей, що впливають на розвиток її фонемної системи.

Поняття “неідентичності” мови самій собі в територіальному відношенні  (Ф. де Соссюр, А.Мартіне) використовується у сучасному мовознавстві, як правило, для позначення національного варіанта мови, проте воно може бути застосоване і до територіальних вимовних варіантів, які становлять певні сукупності місцевих рис, що значною мірою поширюються у вимові мешканців того чи іншого регіону країни. Проблема неоднорідності вимови на території Німеччини полягає в складності оцінки регіональних фонетичних варіантів у мовленні освіченого населення.

Безумовно, ступінь використання місцевого діалекту в мовленні відбиває рівень освіченості людини, традиції сімейного чи соціально-групового мовлення. Проте далеко не кожна територіальна особливість вимови може бути витлумачена як факт належності мовців до тієї чи іншої соціальної групи, до групи з певним освітнім цензом. Так, порівнявши реалізацію консонантного варіанта фонеми /r/ (передньоязикового вібранта, увулярного щілинного), можна практично безпомилково визначити, чи є мовець вихідцем з Баварії, чи він проживає північніше Майнца. Також наявність сильних і слабких шумних приголосних на місці глухих і дзвінких у мовленні уродженців південної Німеччини підтверджує думку про територіальне варіювання німецької вимови.

Для встановлення специфіки територіальної варіативності німецьких голосних і приголосних доцільно проаналізувати мовлення представників північного, центрального і південного регіонів Німеччини – територій поширення нижньонімецьких (Niederdeutsch), середньонімецьких (Mitteldeutsch) і південнонімецьких (Oberdeutsch) діалектів, оскільки територіальні вимовні розбіжності значною мірою пов’язані з вихідними діалектами. Саме в діалектах як усно-розмовній формі народного мовлення відбиваються загальні тенденції розвитку мови, не обмежувані сталою письмовою нормою (В.М.Жирмунський).

Виділення трьох великих регіонів як досліджуваних мовних областей відповідає такому розподілові, що відбувся в результаті другого німецького перебігу приголосних і поділив Німеччину на північ, центр і південь, які тою чи іншою мірою характеризуються наявністю загальних фонетичних явищ, що узгоджується з теорією ізоглос (В.М.Жирмунський).

Дослідження територіальної варіативності німецьких голосних і приголосних дозволило встановити, якою мірою впливає кожен із названих вище регіонів Німеччини на поширення у мовленні німців тих чи інших вимовних тенденцій, та виявити реальний стан функціонування фонологічної системи сучасної німецької мови.

Розділ 2. “Матеріал і методика експериментально-фонетичного дослідження”. Вивчення територіальної варіативності німецьких голосних і приголосних здійснювалося на матеріалі підготовленого мовлення – читання та переказу публіцистичного тексту з нейтральним емоційним забарвленням, який максимально відповідає нормативній реалізації сегментного і супрасегментного рівнів мови. Добір дикторів та експериментального матеріалу здійснено у відповідності з поставленими завданнями.

Дикторами були викладачі вищих навчальних закладів Німеччини. Оскільки вони володіють стандартною вимовною нормою, і у їхньому мовленні відсутні будь-які діалектні або просторічні риси, дикторські реалізації репрезентують стандартну німецьку вимову. Всі диктори (n=18) об’єднані в три групи по шість осіб відповідно до їхньої належності до певного регіону Німеччини (північ,   центр, південь).

Одиницею опису підготовленого мовлення в цьому дослідженні є фонетичне слово (Н.В.Богданова, Н.І.Гейльман, О.І.Стеріополо), яке відповідає термінам “ритмічна група” (Л.В.Златоустова, Т.М.Надєіна, Р.К.Потапова) або “акцентна група” (H.Hаkkarainen, К.Коhler, G.Meinhold).

Вивчення впливу територіальних чинників на орфоепію німецької мови відбувалося завдяки використанню суб’єктивних й об’єктивних методів дослідження. До суб’єктивних методів належить слуховий, або аудитивний аналіз, до об’єктивних – інструментальне дослідження, що включає осцилографічний та сонаграфічний аналізи мовлення.

Під час прослуховування магнітофонних записів аудитори (n=5) визначили фразовий наголос, позначили межі фонетичних слів, синтагм і фраз, зафіксували в протоколах орфографічного запису різні відтінки голосних і приголосних звуків, а також усі відхилення від кодифікованої вимовної норми, користуючись транскрипцією Міжнародної фонетичної асоціації (IPA) та діакритичними позначками.