| summary: | У вступі обґрунтована актуальність теми, визначені мета, об’єкт, предмет, методи та задачі дослідження, розкриваються наукова новизна, теоретична і практична цінність роботи, особистий внесок, наводяться дані щодо апробації основних результатів, структури та обсягу дисертації.
У першому розділі «Місце і значення районного планування у формуванні і розвитку виробничих сил» було висвітлено стан вивченості розв’язання проблем оптимізації у галузі районного планування, проведені узагальнення і аналіз існуючих методів оцінки (оптимізації) рішень у процесі дослідження і варіантного проектування об’єктів районного планування та на базі висвітлених теоретичних розробок в галузі проектування регіональної структури розселення, виробництва і обслуговування, сформульовані основні вимоги до методів оцінки територіальних об’єктів.
Хоча на сьогодні використовується багато методик у архітектурних дослідженнях з питань районного планування, а саме: історичного аналізу, емпіричного і теоретичного узагальнень інформації (індикаційний, оціночний, аналоговий, класифікаційний), математичної статистики (кореляційний, факторний і регресійний аналіз), математичного моделювання (експертної оцінки, анкетування, балансовий, комплексний та системний підхід), актуальним залишається питання співвідносності показників щодо якості варіантів планувальної структури. Районне планування постає різновидом проектних робіт, де основною метою є найбільш раціональне і взаємопов’язане розміщення на конкретній (адміністративно чи економічно цілісній) території виробництва та соціальної інфраструктури (розселення, культурно-побутового обслуговування…) на підставі всебічної оцінки можливостей цієї території (природно-географічних, економічних, інженерно-технічних та екологічних чинників і умов). Довідник проектувальника в галузі містобудування (1978р.) зазначає, що: «Проекты районной планировки охватывают часть территории области, края, автономной республики, союзной республики (не имеющей областного деления), включающую один или группу административных районов и обладающую общностью хозяйственных связей и единством проблем планировочной организации территории.» А вже український довідник (2001р.) не містить поняття про районне планування, натомість визначає рівні об’єктів планувальної організації території та дає наступне визначення: «Планувальна організація території (процес і результат) – це раціональне просторове поєднання функціонально-територіальних елементів (виробництва, розселення, природокористування), які об’єднуються структурами управління з метою створення і підтримання повноцінного середовища проживання людини». При цьому для зазначених територіальних об’єктів пропонується застосовувати терміни «регіональний рівень» та «субрегіональний рівень». До головних задач районного (регіонального) планування відноситься раціональна територіально-господарська організація, функціональне зонування та формування архітектурно-планувальної структури, що забезпечує оптимальні умови для розвитку промислового та сільськогосподарського виробництва, розселення, містобудування, збереження і покращення природного середовища за умови ефективного використання природних, економічних і трудових ресурсів. Разом з тим, у працях Г.І.Лаврика зауважено, що «…успешное прогнозирование в области районной планировки возможно лишь на основе разработки и применения математических моделей, описывающих объекты с точностью до изоморфизма (С-изоморфизма – системного изоморфизма)». Проектування та управління, як реалізація волі проектувальника, здатне відтворити задум близько до оптимуму включно тільки у тому випадку, коли критерій якості (цільова функція) демоекосистеми формулюється людиною Þ населенням Þ «ланкою-мотиватором» цієї системи.
З огляду на викладене, узагальненими завданнями для виконання робіт з районного проектування постають:
1) функціонально-планувальне зонування території району, аналіз та складання кадастру землекористування;
2) розрахунок перспективної чисельності населення на проектний період (періоди);
3) розрахунок соціальної інфраструктури, – якісного і кількісного складу послуг і обслуговування у культурно-побутовій сфері забезпеченості населення;
4) варіантне розміщення на території району об’єктів виробничого призначення (промисловість, сільське господарство);
5) розрахунок потрібних територіальних ресурсів, енергоресурсів, водоспоживання і водовідведення, транспортних і інженерних комунікацій, розробка заходів з охорони довкілля, виділення санітарно-захисних зон, парків, зон туризму і відпочинку.
Системна модель територіальної структури відрізняється більшою гнучкістю і еластичністю по відношенню до реалій сучасного проектування. Районне планування, як різновид архітектурного проектування, що вивчає тимчасові і просторові вимірювання побудоване на системних концепціях продуктивніше при вивченні субдержавної (регіональною, субрегіональною) динаміки та модернізації, оскільки не вимагає розглядати виробництва, комунікацію, рекреацію, розселення як однорідне єдине ціле (моноліт), таке, що функціонує по одних і тих же механізмах в будь-якій точці свого простору і часової протяжності. Навпаки, вона дозволяє розглядати процеси як реальні, живі, неоднорідні, такі, що варіативно (у тому числі і в просторовому плані) реагують на вимоги життєдіяльності системи. Динаміка зміни нормованих показників носить при цьому дискретний характер в оптимізаційних моделях.
У другому розділі «Системний підхід і аналіз в дослідженнях і проектуванні районно-планувальних об’єктів» викладено структуру об’єктів районного планування відповідно до системної ієрархічної вертикалі адміністративного підпорядкування та масштабу проектних матеріалів. На цій базі подані визначення об’єкту і предмету районного планування з позиції загальної теорії систем (як метрологічні ознаки об’єкта районного планування в межах цілісної одиниці, з притаманною функціональною структурою та системною самодостатністю).
Так поняття «район» в класичному архітектурно-містобудівельному сприйнятті районного планування це територія, виділена по сукупності взаємозв’язаних ознак або явищ; таксономічна одиниця в системі територіального устрою держави, адміністративно-територіальна одиниця. Адміністративний район входить до складу області, республіки, автономної області або округу. За системним підходом до визначення об’єкту автор використовує англомовний термін «регіон». Він пізніше проник в нашу мову, але виявився більш гнучким. Пропонується використовувати термін «регіон» та термін «район» як синоніми, але тільки термін «район» – там, де він укорінився для позначення певних типів регіонів, наприклад: міський район, економічний район. У загальному сенсі, регіон – це певна територія, що відрізняється від інших територій за рядом ознак та обумовлена деякою цілісністю, взаємозв’язаною складових її елементів. Конкретизація і змістовна інтерпретація терміну поняття здійснюється при виділенні певних типів регіонів. Найбільш використовуване визначення: регіон – це частина території, що володіє спільністю природних, соціально-економічних, національно-культурних і інших умов (тобто цілісна за системними ознаками самодостатності). Таким чином, регіон як господарська підсистема складніша, ніж галузь, зазвичай об’єднуюча сукупність підприємств і виробництв, однорідних в технологічному відношенні.
Термін «регіон» може вживатися в наступних значеннях:
1. Адміністративно-територіальна одиниця унітарної держави або федерації (муніципальне утворення або суб’єкт федерації).
2. Економічно-географічний район, що включає сукупність адміністративно-територіальних одиниць (місто, селище, село).
3. Територіальна одиниця національного соціально-економічного простору, що характеризується наявністю певного явища або сукупністю явищ.
Таким чином, межі регіону далеко не завжди співпадають з існуючими адміністративно-територіальними межами. Наприклад, в документах Європейського Союзу регіон визначається, як територіальна спільність, де є спадкоємність, чиє населення розділяє певні загальні цінності, прагне зберегти і розвинути свою самобутність в цілях стимулювання культурного, економічного і соціального прогресу.
Велика кількість підходів до визначення регіону, породило і надзвичайну різноманітність класифікацій. Серед них можна виділити 4 основних групи класифікацій:
1. Прості регіони, що виділяються по одиничних ознаках. У регіональній економіці такими ознаками найчастіше виступають: об’єм валового регіонального продукту, темпи економічного зростання, тип територіальної структури господарства (поляризований або гомогенний), коефіцієнт щільності населення, характер господарської спеціалізації регіону.
2. Складні регіони, що виділяються на основі сукупності ознак. Наприклад, на основі двох інтегральних показників: інвестиційного потенціалу і інвестиційного ризику.
3. Класифікація на основі виділення ключових проблем регіонального розвитку. Тут, можна виділити такі типи регіонів, як: депресивні регіони - що демонстрували у минулому відносно високі темпи розвитку; стагнуючі регіони - що відрізняються украй низькими або нульовими темпами розвитку; піонерні регіони - регіони нового освоєння; програмні (планові) регіони - регіони, на які розповсюджуються цільові програми соціально-економічного розвитку і контури яких не співпадають з існуючими межами територіального районування.
4. З погляду можливостей регіону здійснювати самостійну економічну політику. Зокрема, виділяються «планувальні» регіони, що мають єдині органи господарського управління, і «планові» регіони, позбавлені подібних органів.
Відповідно до попередніх визначень, регіональна або субрегіональна структура «адміністративний район» – це насичена територія, що вміщає безліч об’єктів і зв’язків між ними: населені пункти, промислові підприємства, освоєні господарські і рекреаційні площі, транспортні і інженерні мережі. Кожен регіон (адміністративний район) має свій внутрішній простір і зв’язки із зовнішнім простором. Основними характеристиками такого об’єднання є: щільність (чисельність населення, об’єм валового регіонального продукту, природні ресурси, основний капітал і т.д. на одиницю площі), розміщення (показники рівномірності, диференціація, концентрації, розподіли населення і економічної діяльності, зокрема існування господарський освоєних і неосвоєних територій), зв’язаність (інтенсивність економічних зв’язків між частинами і елементами простору, умови мобільності товарів, послуг, капіталу і людей, визначувані розвитком транспортних і комунікаційних мереж).
Для функціонування такого простору важливе значення має відстані між його елементами. Економічна відстань, на відміну від фізичної, що вимірюється кілометрами, милями тощо, характеризується перш за все транспортними витратами. Тому економічна відстань між одними і тими ж географічними точками виявляється неоднаковою для різних переміщуваних товарів, послуг, груп мігрантів. Планувальна структура при економічному розташування об’єктів адміністративного району є найважливішим завданням архітекторів-містобудівників, економістів, органів управління територіальними об’єктами.
Форми розселення адміністративного району підрозділяються на міські і сільські. Населені пункти розрізняються за чисельністю населення. В Україні чисельність населення міста повинна бути не менше 10 тис.чол., а інших міських утворень (селищ міського типу – не менше 5 тис.чол.). Типологія сільських поселень більшою мірою, ніж міські, відображають природні, історичні, національно-культурні особливості населення. Для історичного ядра України характерний сільський тип розселення, що склався при громадській формі землекористування.
Розглянувши районне планування з позиції загальної теорії систем як регіональну економіко-планувальну структуру розселення і розміщення виробництва, визначено, що адміністративний район як система є регіоном з самодостатнім функціонуванням, який має всі визначальні системні ознаки: виробництво, рекреацію, сельбище, комунікацію. А планувальна структура об’єктів на території адміністративного району безпосередньо пов’язана з економічною ефективністю господарювання на цій території.
Проаналізувавши визначення понять про об’єкт дослідження, запропоновано узагальнений висновок, що районне планування – це вид системної проектної діяльності, синтез територіально-планувальних аспектів галузей господарської діяльності на значних за площею територіях. У районному плануванні порушуються наступні завдання: аналіз проблем, які характерні даній території; розробка альтернатив і варіантів її розвитку та планувальної організації; пошуку шляхів реалізації проектних пропозицій; організація та здійснення моніторингу змін в економічній, соціальній і екологічній сферах.
Районне планування в системі містобудівного проектування і прогнозування умовно поділяється на три ієрархічні рівні (Рис.1):
1. Верхній рівень (макротериторіальний) – роботи по регіональному розселенню. Це генеральна схема розселення на території держави (глобальний рівень), області або групи областей (регіональні схеми розселення).
2. Середній рівень (мезотериторіальний) – субрегіональні або внутрішньообласні райони (зона районного планування), виступає сполучною ланкою між генеральною схемою розселення і генпланами міст, між народногосподарським плануванням і містобудівним проектуванням.
3. Нижній рівень (мікротериторіальний або локальний) – проектні роботи, генеральні плани міст чи населених місць, житлових (планувальних) районів, детальні плани центрів міст, промислових зон і інших функціонально-планувальних частин міст, а також проекти забудови житлових мікрорайонів і містобудівних комплексів.
Як підсумок, надається висновок: система науково-проектних робіт в районному плануванні є ієрархічно організованою сукупністю, що охоплює широкий спектр територіальних об’єктів (від житлового мікрорайону до країни у цілому) і визначає послідовність розробки (зверхуÞвниз) всіх її елементів. Окрім «вертикальних зв’язків» всі види науково-проектних робіт районного планування мають «горизонтальні зв’язки» з відповідними за масштабами робіт в інших сферах (галузеві схеми промисловості, землеустрою, меліорації, лісового господарства і ін.)
|
