ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНФОРМАЦІЙНИХ ВІДНОСИН У СФЕРІ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв’язок з науковими планами та програмами, мета й завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, апробація результатів дисертації та публікації.

Розділ 1 «Теоретико-методологічні засади правового регулювання інформаційних відносин у сфері масової інформації» складається з п’яти підрозділів і присвячений обґрунтуванню авторського підходу до формування теоретико-методологічних засад зазначеного правового регулювання.

У підрозділі 1.1 «Роль державної політики та науки «інформаційне право» у правовому регулюванні суспільних відносин в умовах інформаційного суспільства» обґрунтовано необхідність формування та реалізації державної політики, спрямованої на створення правового й наукового підґрунтя задля розвитку інформаційного суспільства в Україні. З’ясовано, що визначення орієнтирів зазначеної політики потребують виваженого підходу до врахування основних чинників, які впливають на цей процес, а саме: стратегічних рішень, сформульованих у нормативно-правових актах України; завдань щодо розробки відповідних законопроектів; державних програм, які діють і розробляються; загальнодержавних проектів; урядових рішень та ін. Аналіз законів України «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики», «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 роки» та ін. дав підстави переконатися в усвідомленні державою необхідності створення цілісної системи законодавства, гармонізованої з нормами міжнародного права з питань розвитку інформаційного суспільства, у тому числі в напрямі забезпечення свободи масової інформації та безперешкодного доступу громадян до неї.

Обґрунтовано, що у зв’язку з динамічним розвитком інформаційно-телекомунікаційних технологій (далі – ІКТ) має посилюватися роль засобів масової інформації (далі – ЗМІ) як найважливішого демократичного інституту в цивілізованій державі. Показано, що якісне розв’язання зазначеного завдання об’єктивно вимагає відповідного наукового забезпечення, передусім розвитку національної наукової школи права. У роботі поділяється існуюча точка зору (А.Б. Венгеров), що вироблення концепції синтезованої юриспруденції можливе за умови врахування інтегративних властивостей інформації, конструктивного використання ІКТ та можливостей нової галузі юридичної науки – науки «інформаційне право».

Аналіз позицій видатних російських юристів (А.Б. Агапова, І.Л. Бачило, Ю.М. Батуріна, А.Б. Венгерова, О.О. Городова, В.О. Копилова, М.М. Рассолова, Ю.О. Тихомирова) щодо місця інформаційного права у системі національного права допоміг визначитися з власною точкою зору з цього приводу. Ідеться передусім про доцільність розгляду інформаційного права як комплексної галузі права, становлення якої потребує розвитку науки інформаційного права. У дисертації відстоюється та реалізується позиція щодо необхідності взаємодії інформаційного права з іншими галузями права (конституційним, адміністративним, цивільним, трудовим, кримінальним та ін.), а також фундаментальної ролі теорії держави і права для розвитку науки та галузі інформаційного права. Акцентується увага на особливій ролі інформаційного права в нових умовах сьогодення – це правовий фундамент розвитку інформаційного суспільства.

У підрозділі 1.2 «Поняття «інформація» та «інформаційна сфера»: сучасні наукові концепції та загальноправова характеристика» наголошено на суттєвому значенні понятійного апарату в правовому регулюванні будь-яких суспільних відносин, у тому числі й інформаційних. Вихідною ідеєю роботи постає те, що в процесі правотворчості формування категоріального апарату має відбуватися з урахуванням цілей правового регулювання інформаційних відносин, а також спиратися на фундаментальні положення та поняття теорії держави і права.

Зважаючи на значення інформації в умовах розвитку інформаційного суспільства, у роботі цей суспільний феномен досліджено у різноманітних аспектах. Завдяки історичному методу було з’ясовано погляди науковців щодо поняття інформації (зокрема, Б.В. Ахлибінського, К.Ф. Вайцзекера, Н. Вінера, Г. Гунтера, Н. Земана, У. Ешбі, Ф. Махлупа, А. Моля, К. Шеннона та ін.). Аналіз наукових концепцій інформації – видової та аспектної – дав змогу також поглибити уявлення про трактування інформації та дійти висновку щодо можливості конструктивного використання кожної з них залежно від сфери дослідження. Акцентовано увагу на тому, що в правовій літературі, присвяченій інформації як об’єкту права й інформаційним відносинам, перевагу найчастіше віддають теорії Ю.А. Шрейдера. З’ясовано, що в міжнародній практиці для визначення інформації у правовому контексті виділяють юридично значущі ознаки, які зумовлюють розгляд інформації як об’єкта правового регулювання. Відзначено, що зміст наукових дискусій щодо визначення поняття «інформації» останнім часом дедалі частіше пов’язаний із необхідністю врахування не лише статичного аспекту, а й динамічного.

Розгляд чинних нормативно-правових актів України, передусім Закону України «Про інформацію» (як у редакції 1992 р., так і 2011 р.), допоміг переконатися в тому, що визначення поняття «інформація» має певні недоліки, наведені в роботі. Дослідження різноманітних визначень поняття «інформація» (як доктринальних, так і нормативно-правових) показали, що належному усвідомленню такого феномену, як інформація, можуть сприяти різні погляди, аспекти та дискусії. На думку автора, у процесі правотворчості доцільно активізувати конструктивне використання сучасних наукових концепцій інформації задля адекватного правового регулювання інформаційних відносин у сучасних умовах.

Відстоюється точка зору щодо важливості тлумачення поняття «інформаційна сфера», оскільки саме у цій сфері виникають відповідні суспільні (інформаційні) відносини, які потребують свого правового регулювання. На жаль, поняття «інформаційна сфера» українським законодавством не визначається. Щодо доктринальних розробок, то питаннями визначення поняття й сутності інформаційної сфери опікувалися й учені-юристи (І.В. Арістова, І.Л. Бачило, О.А. Баранов, К.І. Бєляков, В.О. Копилов, О,В. Логінов, О.В. Соснін та інші). Усвідомленню феномену «інформаційна сфера» сприяли дослідження об’єктивних законів розвитку інформаційної сфери; еволюції розвитку цього поняття; широке та вузьке трактування зазначеного поняття; концепції визначення структури інформаційної сфери. Так, дослідження сутності й особливостей інформаційної сфери має спиратися як на концепцію інформаційного простору, так і на концепцію інформаційної сфери як сфери інформаційної діяльності.

У підрозділі 1.3 «Генеза сутності та поняття «інформаційні правовідносини» у науковій доктрині» в історико-правовому аспекті досліджено позиції вчених щодо їх розуміння понять «інформаційні відносини» та «інформаційні правовідносини». З’ясовано, що точки зору багатьох науковців змінювалися з часом. Дослідження показали, що й на сьогодні немає серед науковців єдиної позиції щодо розуміння правового регулювання інформаційних відносин. Прибічники одного підходу у своїх висновках доходять до найширшого бачення інформаційних правовідносин (у рамках інформаційної концепції права А.Б. Венгерова та наявності інформаційної пов’язаності у будь-яких правовідносинах). Представники іншого підходу, навпаки, заперечують існування самостійних інформаційних правовідносин, вважаючи, що вони лише постають частиною складного правовідношення. У роботі відстоюється точка зору щодо необхідності системного, зваженого дослідження сутності та особливих ознак інформаційних правовідносин, що сприятиме їх ідентифікації серед кола інших суспільних відносин, які регулюються правом в інформаційній сфері.

Зважаючи на те, що інформаційні правовідносини постають одним із видів загальних правовідносин, у роботі акцентується увага на тому, що даний вид правовідносин, з одного боку, має структуру, характерну для загальних правовідносин, а з іншого – має деякі структурні особливості. Узагальнюючи позиції фахівців у сфері інформаційного права, було зазначено, що основними елементами інформаційних правовідносин постають: суб’єкти правовідносин; об’єкт правовідносин; зміст правовідносин – суб’єктивні юридичні права та обов’язки. Обґрунтовано, що питання про об’єкт правовідносин є одним із ключових і найбільш спірних у юридичній науці. Показано, що розгляд передусім інформації як об’єкта інформаційних правовідносин потребував визначення основних юридично значущих ознак інформації, наведених у роботі. Для остаточного визначення позиції автора з приводу сутності та поняття «інформаційні правовідносини» вважалося за доцільне здійснити їх класифікацію, що й буде розглянуто у наступному підрозділі.

У підрозділі 1.4 «Класифікація та особливості інформаційних правовідносин», виходячи з існування різноманітних (за характером, змістом, спрямованістю) інформаційних правовідносин, а також з метою їх глибшого дослідження, запропоновано акцентувати увагу на їх класифікації. На основі аналізу існуючих класифікацій цих правовідносин за різними критеріями (інформаційними процесами й видами інформації; суб’єктами інформаційних правовідносин; місцем у механізмі правового регулювання; функціями права; цілями впливу; змістом правовідносин та ін.) було визначено й ретельно досліджено їх особливості й характерні риси. На думку автора, плідним як з наукової, так і практичної точки зору постає підхід до класифікації, що зважає на галузі права та відповідні норми права. У роботі поділяється точка зору О.А. Баранова щодо високого ступеня узагальнення такої класифікації суспільних відносин в інформаційній сфері – інформаційні відносини та інформаційно-інфраструктурні відносини. Конструктивність означеного підходу проявляється в новому баченні структури інформаційної сфери суспільного життя: а) сфера, у якій здійснюється суто інформаційна діяльність, – це діяльність, у якій виробництво, розповсюдження споживання інформації постає основною метою, а не засобом досягнення будь-якої мети; б) сфера, в якій здійснюється забезпечення суто інформаційної діяльності. Така позиція визначена у праці І.В. Арістової і цілком підтримується дисертантом.

Водночас, відзначаючи наукову цікавість і практичну корисність класифікації інформаційних правовідносин, яка наводиться у праці І.В. Арістової й пов’язана з виділенням відносно однорідних, тобто «чистих» інформаційних правовідносин, та інформаційних правовідносин, що є компонентами основних галузевих відносин, у роботі доцільним вважалося її використання. На думку дисертанта, усвідомлення характеру й видів інформаційних відносин в інформаційній сфері (суто інформаційних, інформаційно-управлінських, інформаційно-майнових та ін.) дали вченому (І.В. Арістовій) змогу ідентифікувати правовідносини в інформаційній сфері (суто інформаційні правовідносини, інформаційно-адміністративні, інформаційно-цивільні, інформаційно-трудові правовідносини тощо). З огляду на зазначене, в роботі використовуються поняття «інформаційні відносини» та «інформаційні правовідносини» у широкому трактуванні.

Визнаючи необхідність упровадження комплексного підходу до розв’язання проблеми правового регулювання інформаційних відносин, у роботі також обґрунтовано доцільність врахування основних положень теорії правовідносин, що опрацьовується фахівцями в галузі теорії держави і права, а також конструктивного використання плюралістичної концепції об’єкта правовідносин.

У підрозділі 1.5 «Загальноправова характеристика сфери масової інформації: принцип свободи масової інформації, правовий критерій класифікації» виділено сферу масової інформації як невід’ємну складову інформаційної сфери (за критерієм класифікації – види інформації), правове регулювання інформаційних відносин в якій ґрунтується на концепції інформаційних правовідносин, що була викладена в попередньому підрозділі. Аналіз доктринальних розробок та нормативно-правових актів щодо з’ясування сутності феномену «свобода масової інформації» дав підстави переконатися, що вона визначається належною реалізацією головного принципу регулювання інформаційних відносин в означеній сфері – принципом свободи масової інформації. Зазначено, що на сьогодні принцип свободи масової інформації у тлумаченні як свобода слова й думки, свобода засобів масової інформації встановлюється Конституцією України й розвивається статтями законів України, передусім «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів».

З урахуванням існування наукових дискусій щодо співвідношення понять «свобода слова» і «свобода ЗМІ» досліджено різні позиції з цього приводу, а також визначено власну точку зору. Обґрунтовано, що свобода ЗМІ є окремим випадком прояву принципу свободи слова людини, а тому й проблеми свободи масової інформації (як однієї з багатьох свобод) необхідно розв’язувати у зв’язку з іншими правами та свободами людини, запобігаючи їх порушенню. Для з’ясування змісту поняття «свобода масової інформації» проаналізовано питання створення умов, за яких забезпечується свобода слова; ідею соціальної відповідальності преси; відповідні норми радянських, російських і українських законів. Особлива увага була приділена дослідженню правових механізмів забезпечення свободи масової інформації, фундаментом яких постає Конституція України.

Запропоновано сферу масової інформації розглядати як складову інформаційної сфери, яка функціонує та розвивається з огляду на обов’язкове впровадження й дотримання принципу свободи масової інформації; закріпити цей принцип нормою права – нормою-принципом передусім в Інформаційному кодексі України, а також гарантувати за допомогою ефективних правових механізмів.

Поглибленню розуміння загальноправової характеристики сфери масової інформації сприяло спеціальне дослідження щодо вибору критеріїв класифікації інформаційної сфери. Обґрунтовано доцільність вибору критерієм структурування цієї сфери правових інститутів (субінститутів) інформаційного права. Ґрунтуючись на дослідженнях В.О. Копилова й О.А. Баранова щодо визначення структури та змісту системи інститутів інформаційного права, було визначено значення інституту засобів масової інформації та його субінститутів – друкованих ЗМІ, електронних ЗМІ (телебачення, радіомовлення, Інтернет), кінематографії, інформаційних агентств – для з’ясування додаткових особливостей сфери масової інформації й удосконалення правового регулювання інформаційних відносин у цій сфері. На думку дисертанта, є об’єктивні підстави для введення в науковій обіг поняття «інститут масової інформації – комплексний інститут права».

Розділ 2 «Особливості процесу правового регулювання інформаційних відносин у сфері масової інформації» складається із чотирьох підрозділів і присвячений дослідженню правового регулювання інформаційних відносин у динаміці, тобто безпосередньо в процесі зазначеного регулювання, виходячи із авторської концепції формування теоретико-методологічних засад правового регулювання інформаційних відносин у сфері масової інформації.

У підрозділі 2.1 «Роль механізму правового регулювання в упорядкуванні інформаційних відносин у сфері масової інформації» обґрунтовано, що розробка якісно нової моделі правового регулювання інформаційних відносин у сфері масової інформації потребує врахування статики й динаміки правового регулювання. З метою адекватного розуміння не лише загальних питань правового регулювання суспільних відносин, а й з’ясування природи правовідносин в інформаційній сфері та її складовій – сфері масової інформації, було проаналізовано й визначено співвідношення понять «правове регулювання» та «правовий вплив», «інформаційна дія права» та «правове регулювання інформаційних відносин», «правове регулювання» та «правове регулювання інформаційних відносин у сфері масової інформації». Отримано висновок, що правовому регулюванню інформаційних відносин у сфері масової інформації притаманні загальні ознаки правового регулювання, яке в роботі розуміється як здійснюване громадянським суспільством і державою за допомогою системи правових засобів упорядкування суспільних відносин, їх закріплення, охорона й розвиток.

У роботі проаналізовано існуючі наукові позиції щодо розуміння та тлумачення поняття «механізм правового регулювання» (далі – МПР). Акцентування уваги на спеціально-юридичному аспекті МПР дало можливість розглядати МПР інформаційних відносин у сфері масової інформації як єдність системи відповідних правових засобів, покликаної забезпечити результативний правовий вплив на інформаційні відносини у сфері масової інформації. Обґрунтовано, що наука «інформаційне право» може досліджувати процес правового регулювання інформаційних відносин у сфері масової інформації як використання у певному порядку тих чи інших елементів (засобів) МПР. З’ясування взаємодії «статики» та «динаміки» у МПР інформаційних відносин у сфері масової інформації зумовило аналіз стадій зазначеного механізму.

Доведено доцільність акцентування уваги на дослідженні простого процесу правового регулювання інформаційних відносин у сфері масової інформації та правомірної поведінки суб’єктів. З’ясовано, що особливості цього процесу проявляються в існуванні двох стадій відповідного МПР: перша стадія пов’язана з механізмом інформаційної правотворчості; друга настає із вступом у дію механізму правомірної реалізації норм інформаційного права у формі інформаційних правовідносин (ініціативний порядок реалізації зазначених норм). Акцентовано увагу на доцільності структурування сфери масової інформації за критерієм традиційності (сектор традиційних ЗМІ та сектор електронних ЗМІ), що також зумовило особливості процесу правового регулювання інформаційних відносин.

У підрозділі 2.2 «Правове забезпечення інформаційних відносин у сфері масової інформації» досліджено статику процесу правового регулювання, а саме першу стадію відповідного МПР. У роботі інформаційне законодавство України розглядається як сукупність законів, інших нормативно-правових актів, за допомогою яких держава встановлює, змінює чи припиняє дію відповідних норм інформаційного права. Зважаючи на комплексний характер галузі інформаційного права, норми інформаційного права – це система правових норм, які регулюють на комплексній основі дозволів, позитивних зобов’язань і заборон сферу суспільних інформаційних відносин, що постає предметом інформаційного права. Показано, що конструктивним є підхід щодо аналізу структури інформаційного законодавства, який виходить із сукупності норм інформаційного права й актів суто інформаційного законодавства.

Обґрунтовано, що правове забезпечення інформаційних відносин у сфері масової інформації ґрунтується на інформаційному законодавстві України, яке є результатом відповідної правотворчості. З’ясовано, що сфера нормативно-правового регулювання інформаційних відносин в секторі масової інформації складається з двох сфер: сфери законодавчого регулювання та сфери підзаконного нормативного регулювання. Доведено провідну роль Конституції України у правовому забезпеченні зазначених відносин, а також існування розвитку та конкретизації відповідних конституційних положень передусім у таких законах України: «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», «Про інформаційні агентства», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», «Про доступ до публічної інформації», «Про захист персональних даних», «Про телекомунікації». Визначено перелік і проаналізовано основні підзаконні нормативно-правові акти, які регулюють інформаційні відносини в секторі традиційних ЗМІ та секторі електронних ЗМІ.

Проведення ґрунтовного аналізу Закону України «Про інформацію» (як у редакції 1992 р., так і редакції 2011 р.) дало змогу побачити як важливі позитивні моменти (передусім його системоутворювальну роль для інформаційного законодавства України), так і певні недоліки (які наводяться в роботі), а також зробити деякі пропозиції задля удосконалення окремих положень Закону, що сприятимуть якісному правовому забезпеченню інформаційних відносин у сфері масової інформації. З’ясовано, що нова редакція цього Закону значною мірою враховує вимоги, які висувалися до України як члена Ради Європи.

У підрозділі 2.3 «Процес правового регулювання інформаційних відносин у секторі традиційних засобів масової інформації» досліджено динаміку правового регулювання інформаційних відносин у секторі традиційних ЗМІ (друковані ЗМІ, інформаційні агентства, кінематографія) на другій стадії МПР інформаційних відносин. З’ясовано, що друга стадія визначається вступом у дію процесу реалізації норм інформаційного права у формі інформаційних правовідносин, з виникненням конкретних суб’єктивних прав і обов’язків його учасників (суб’єктів правовідношення). Необхідною умовою настання цієї стадії є юридичний факт (наприклад, Закон України «Про засоби масової інформації (пресу) в Україні»).

Зважаючи на вибір простого процесу правового регулювання та правомірної поведінки суб’єктів інформаційних правовідносин, акцентовано увагу на таких формах безпосередньої реалізації норм інформаційного права відповідними суб’єктами інформаційних правовідносин у секторі традиційних ЗМІ: додержання (заборон), виконання (обов’язків), використання (прав). Зазначається, що норми інформаційного права за характером поведінки, яку вони приписують, можуть бути зобов’язуючими, забороняючими, уповноважуючими. Головна увага приділена з’ясуванню особливостей використання інформаційних прав громадянами України і використання повноважень органів державної влади та їх посадових осіб як суб’єктів інформаційних правовідносин у секторі традиційних ЗМІ. Досліджено другу стадію МПР інформаційних відносин у кожному із трьох підсекторів (друкованих ЗМІ, інформаційних агентств, кінематографії). При цьому відбувається втілення припису норми інформаційного права, що знайшла своє втілення, наприклад, у спеціальних профілюючих законах, із абстрактної, загальної моделі у конкретну життєву ситуацію завдяки такій формі, як правовідносини.

З огляду на склад інформаційних правовідносин, у роботі акцентовано увагу на визначенні переліку потенційних суб’єктів інформаційних правовідносин у кожній із зазначених під секторів. Наприклад, це можуть бути: 1) засновник друкованого ЗМІ, редактор, редакційна колегія, журналіст; 2) засновник інформаційного агентства, журналіст, розповсюджувач та споживач продукції інформаційного агентства; 3) автор фільму, його виконавець, виробник, продюсер та ін. Запропоновано визначення суб’єктів інформаційних правовідносин.

Зважаючи на плюралістичну концепцію об’єкта інформаційного правовідношення й використовуючи положення профілюючих законів України у зазначених підсекторах, було з’ясовано об’єкт зазначених правовідносин (наприклад, друкована інформація (яку містять друковані ЗМІ), інформаційні послуги, продукція інформаційних агентств, вихідні матеріали фільмів, фільм). Досліджуючи зміст інформаційних правовідносин у зазначених підсекторах (для конкретних суб’єктів та конкретного об’єкта), було проаналізовано відповідні суб’єктивні юридичні права та обов’язки. При цьому визначено внутрішню структуру прав та обов’язків, що допомогло дійти висновку: можлива й належна поведінка учасників інформаційного правовідношення обумовлюється їх пов’язаністю, водночас кожен із суб’єктів найчастіше одночасно має право й несе обов’язок. Доведено, що вдосконалення нормативно-правового підґрунтя (перша стадія МПР) сприятиме, у свою чергу, підвищенню ефективності правомірної реалізації норм інформаційного права у формі інформаційних правовідносин (друга стадія МПР).

У підрозділі 2.4 «Процес правового регулювання інформаційних відносин у секторі електронних засобів масової інформації» досліджено динаміку правового регулювання інформаційних відносин у секторі електронних ЗМІ, яка включає два підсектора (телебачення і радіомовлення; Інтернет) на другій стадії відповідного МПР. У цьому підрозділі автор виходив із концепції дослідження попереднього підрозділу, а також зазначених вище теоретичних напрацювань. Зважаючи на те, що розуміння сутності правовідношення неможливе поза зв’язком із правовою нормою, і навпаки, було проаналізовано їх співвідношення. Нагадаємо також, що інформаційне правовідношення є формою реалізації норми інформаційного права, способом втілення її в життя, тобто це норма права в дії. Водночас слід зазначити, що існують також норми-визначення, які сприяють розумінню деяких понять, що використовуються у роботі. Наприклад, у ст. 1 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» закріплено поняття «аудіовізуальний (електронний) засіб масової інформації», аналіз якого дає підстави зробити висновок про доцільність віднесення суспільних відносин, що регулюються Законом, до підсектора електронних ЗМІ.

Ґрунтуючись передусім на законах України «Про телебачення і радіомовлення», «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України», «Про телекомунікації», було проаналізовано всі елементи інформаційного правовідношення у зазначених під секторах, визначено складові цих елементів та їх правові характеристики. Залежно від видів підсекторів визначено перелік потенційних суб’єктів інформаційних правовідносин: наприклад, власник телерадіоорганізації, ліцензіат, телерадіожурналіст, студія-виробник, Національна телекомпанія України, Національна радіокомпанія України, Громадська рада Суспільного телебачення й радіомовлення України, користувач радіочастотного ресурсу, радіослужби, Державна інспекція зв’язку та ін.; оператори, провайдери телекомунікацій, споживачі телекомунікаційних послуг, абонент тощо.

Вважаємо, що до другої групи суб’єктів у підсекторі Інтернет обов’язково треба включити засновників електронних ЗМІ, їх редакцію, журналістів і т. ін. Водночас зауважимо, що на сьогодні законодавчо не визначено юридичний статус ЗМІ, які створюють виключно електронні інформаційні ресурси. У роботі поділяється точка зору багатьох науковців щодо необхідності чіткого окреслення кола Інтернет-ресурсів, які становлять медіа-сектор Інтернету, що прирівнюється до преси, радіо й телебачення, а також підготовки проекту Закону України «Про засоби масової інформації в мережі Інтернет». Крім того, окремої уваги заслуговує питання щодо спеціальної державної реєстрації відповідних ЗМІ, особливості правового регулювання їх діяльності як суб’єктів інформаційних відносин.

Аналіз зазначених вище законів України допоміг з’ясувати питання щодо визначення об’єкта інформаційних правовідносин у секторі електронних ЗМІ (наприклад, аудіовізуальна інформація; аудіовізуальний твір; власний продукт телерадіоорганізації; радіочастотний ресурс; інформаційні ресурси; засоби зв’язку й телекомунікацій; доменні імена; інформація в Інтернеті, інформаційні ресурси електронних видань), а також надати правову характеристику основних об’єктів. Досліджено зміст інформаційних правовідносин, тобто суб’єктивні юридичні права та обов’язки суб’єктів, що функціонують у підсекторі телебачення і радіомовлення. Це дало змогу усвідомити необхідність внесення певних змін і доповнень до відповідних законодавчих актів.

Усвідомлюючи важливість якісного правового регулювання інформаційних відносин у підсекторі електронних ЗМІ – Інтернеті, вважаємо за доцільне підкреслити, що потрібні спеціальні наукові дослідження в цьому напрямі, підґрунтям яких може поставати запропонована в роботі модель правового регулювання інформаційних відносин у сфері масової інформації. Водночас у роботі акцентовано увагу на доцільності врахування: спеціальних принципів під час створення правового забезпечення інформаційних відносин у мережі Інтернет; наддержавного характеру впорядкування інформаційних відносин; міжнародного досвіду правового регулювання інформаційних відносин у секторі електронних ЗМІ.