Бесплатное скачивание авторефератов |
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ! |
Увеличение числа диссертаций в базе |
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов |
Доставка любых диссертаций из России и Украины |
Catalogue of abstracts / MEDICAL SCIENCE / internal Medicine
title: | |||
Альтернативное Название: | Клинико - патогенетические особенности Хронического некалькулезный холецистит СПОЛУ¬ЧЕ¬НОГО с гипертонической болезнью в БОЛЬНЫХ МОЛОДОГО ВОЗРАСТА И ОПТИМИЗАЦИЯ ЛЕЧЕНИЯ | ||
Тип: | synopsis | ||
summary: | Матеріали та методи дослідження. Під наглядом знаходилось 130 хворих на ХНХ в сполученні з ГХ П стадії у віці від 18 до 45 років (класифікація ВООЗ, 1989). До обстеження включали осіб, які не мали порушень вуглеводного обміну, захворювань щитоподібної залози, наднирників, вторинних артеріальних гіпертоній. Серед обстежених було 51 чоловік (39,3%) та 79 жінок (60,7%). Тривалість коморбідної патології за даними медичних документів складала від 2 до 7 років, у середньому 4,2±0,5 роки. Обстежені хворі були розподілені на дві групи, які були рандомізовані за статтю, віком, тривалістю та частотою попередніх загострень ХНХ: основну (77 осіб) та зіставлення (53 особи). Пацієнти обох груп отримували спазмолітики, жовчогінні, антибактеріальні препарати (при необхідності) та стандартну терапію ГХ (інгібітори АПФ, β-блокатори, діуретики, антагоністи кальцію). Основна група пацієнтів додатково отримувала циклоферон і тіотриазолін. Циклоферон вводили по 2,0 мл 12,5% розчину 1 раз на добу внутрішньом’язово впродовж 5 днів, а подальше через день ще 5 разів. Тіотриазолін призначали по 2 мл 1% розчину 3 рази на добу внутрішньом’язово впродовж 21 дня. Контрольна група складалася з 30 практично здорових осіб, вік та стать яких відповідали аналогічним показникам в групах обстежених хворих. Веріфікація діагнозів здійснювалась на підставі даних анамнезу, клінічної картини, результатів комплексного клінічного, лабораторного та інструментального обстеження. Діагноз ГХ встановлювали відповідно до критеріїв ВООЗ та European Society of Hypertension/European Society Cardiology Guidelines Committee (2007), стадію АГ – відповідно до класифікації уражень органів-мішеній (доповідь Комітету експертів ВООЗ по АГ, 1996). Діагноз дискінезій ЖМ та ХНХ встановлювали відповідно до існуючих протоколів, робочої класифікації ХНХ (В.А. Галкін, 1986) та класифікації дискінезій жовчовивідних шляхів (І.І. Дехтярьова, 1999). Всім пацієнтам проводили загальноклінічне обстеження – розпитування, фізикальне, лабораторне і інструментальне дослідження. Стан вегетативної нервової системи досліджувався за допомогою стандартизованих таблиць (А.М. Вейн, 1998). Опитувальник складався з 11 запитань, на які хворі давали відповіді (в балах) шляхом підкреслювання показників. Якщо сума балів була менша за 15, вважали, що у пацієнта немає вказаних ознак вегетативних порушень. Лабораторне обстеження включало визначення функціональних печінкових проб – рівня загального білірубіну та його фракцій, активності амінотрансфераз (АлАТ та АсАТ), лужної фосфатази (ЛФ), гамаглутамілтранспептази (ГГТП), показника тимолової проби, вмісту загального білка та білкових фракцій в крові за допомогою уніфікованих методів. Рівень ПОЛ оцінювали за вмістом у крові малонового діальдегіду (МДА) і дієнових кон’югатів (ДК), активність ферментів системи АОЗ - СОД та КТ вивчали спектрофотометрично. Обчислювався інтегральний індекс Ф як співвідношення СОД×КТ/МДА (С. Чеварі та співавт., 1991). Стан ліпідного обміну в плазмі крові вивчали за рівнем загального холестерину (ЗХ), тригліцеридів (ТГ), холестерину ліпопротеїдів високої щільності (ХС ЛПВЩ), холестерину ліпопротеїдів низької щільності (ХС ЛПНЩ), холестерину ліпопротеїдів дуже низької щільності (ХС ЛПДНЩ). Ліпіди досліджувались на автоаналізаторі «Corona» (LKB, Швеція) з використанням ферментативних наборів фірми «Boehringer Mannheim» (Німеччина). Визначали концентрацію α-ІФН та γ-ІФН у крові за допомогою імуноферментного аналізу (ІФА) на апараті «Эфос» (Росія) з використанням сертифікованих в Україні тест-систем виробництва НПО “Диагностические системы” (РФ - Нижний Новгород) за методикою виробника. Інструментальні методи включали динамічну сонографію ЖМ, тобто виконання ультразвукового дослідження (УЗД) до харчового навантаження (два яєчних жовтки), а потім у динаміці через 15 та 60 хвилин після нього (О.Б. Дынник, 1990) за допомогою апарату “Aloka SSD-630 -Японія”, вимірювання артеріального тиску (АТ), ехокардіоскопічне та електрокардіографічне дослідження за загальноприйнятими методиками. Розраховувались наступні показники: товщина задньої стінки лівого шлуночка (ТЗСЛШ), міжшлуночкової перетинки (ТМЖП) в діастолу, амплитуда руху задньої стінки шлуночка (АЗСЛШ) і міжшлуночкової перетинки (АМШП), фракція викиду (ФВ), швидкість циркулярного скорочення волокон міокарду (Vcf). Маса міокарду лівого шлуночка (ММЛШ), кінцево-діастолічний об’єм (КДО) і кінцево-діастолічний діаметр (КДД) розраховувались за допомогою формули Teicholz. Для підтвердження стадії помірного загострення ХНХ та визначення типу дискінезії ЖМ хворим проводили багатоетапне дуоденальне зондування (БДЗ) (А.М. Бутов с соавт., 2004) з оцінкою резорбційної функції ЖМ та вивченням концентрації та біохімічного складу жовчі, а також мікроскопічного та бактеріологічного дослідження жовчі. Статистичну обробку результатів дослідження проводили стандартними методами варіаційної статистики медико-біологічного профілю за допомогою спеціальних програм з використанням критерію достовірності Стьюдента та коефіцієнта кореляції Пірсона (програми BIOSTAT, Statistica 4.03 for Windows). Значення по групах показників представлені як середнє стандартне відхилення (М±m). При цьому використовували комп’ютер Рentium ІІІ, за допомогою якого проводили графічну обробку матеріалу. Отримані результати та їх обговорення. Основними скаргами у 109 (84,1%) хворих на ХНХ в сполученні з ГХ були загальна слабкість, у 118 (90,5%) – дифузний головний біль, у 57(43,9%) - запаморочення, у 98 (75,4%) - значне зниження звичайної працездатності, у 76 (58,2%) - підвищена сонливість вдень або безсоння вночі, у 90 (68,9%) – значна емоційна лабільність, у 94 (72,3%) гіпер- і дизгідроз, що свідчило про наявність вираженого астеноневротичного синдрома. Для діагностики ГХ суттєве значення мало виявлення факторів ризику, які були простежені у 110 (84,8%) обстежених. Стресові чинники частіше зустрічалися у жінок - 61 (76,6%). Спадкова схильність до ГХ була другим по частоті виявлення чинником ризику та мала місце у 76 (58,1%) хворих. Паління в якості фактору ризику встановлено у 31 (23,8%) пацієнта. Гіподинамія мала місце в 54 (41,9 %) хворих, надмірна маса тіла – у 24 (18,1%). При цьому поєднання двох чинників ризику зустрічалося в 77 (59,1%), трьох – у 45 (34,3 %), понад трьох чинників – у 16 (12,4 %) пацієнтів. Звертає на себе увагу той факт, що жінки удвічі частіше чоловіків мали надлишкову масу тіла і вели при цьому малорухливий спосіб життя. У 31 (24%) хворих з’являлись болі у ділянці серця і за грудиною, що розцінювалися як кардіалгія; порушення серцевого ритму спостерігались у 21 (15,9%) пацієнтів. Кризовий перебіг ГХ відмічався у 27 (22%) пацієнтів, причому частіше кризи були обумовлені стресовими ситуаціями. При об’єктивному обстеженні хворих на ХНХ в сполученні з ГХ підвищення ЧСС відмічалось у 87 (66,7%), акцент ІІ тону над аортою – у 24 (18,6%) хворих. У 90 (69,6%) пацієнтів спостерігалося розширення меж відносної серцевої тупості вліво до 3 см. Коливання цифр систолічного артеріального тиску було в межах (155-210 мм рт. ст.), діастолічного – (90-139 мм рт. ст.). При дослідженні очного дна відзначалися неравномірність калібру та просвіту артерій, їхня звивистість (98,7%), центральна світова полоска ставала вужчою, мала жовтий відтінок, що надавало судині схожисть з мідним дротом (24,7%). У 75,3% обстежених пацієнтів судини ще більш звуживалися і мали вигляд срібного дроту, деякі судини були у вигляді білих ліній за рахунок їхньої повної облітерації. Вени були розширені та звиті (95,6%). У 99,1% хворих спостерігався симптом артеріовенозного перехресту (Салюса-Гунна І-ІІ). У частини хворих диск зорового нерву був блідим з восковим відтінком, відмічалися мікроаневризми судин сітківки (67,9%). Електрокардіографічні ознаки гіпертрофії лівого шлуночка виявлені у 123 (94,6%) хворих, надшлуночкові і шлуночкові екстрасистоли реєструвались у 60 (46,4%) пацієнтів. У хворих з ГХ П ст. спостерігалося потовщення задньої стінки лівого шлуночка та міжшлуночкової перетинки, що було проявами гіпертрофії міокарда лівого шлуночка (відповідно 1,27±0,04 і 1,31±0,05 см). Фракція викиду була у межах норми (58,51±2,13%). Отримані під час інструментального обстеження дані про ріст КДО, КДД та внутрішньосерцевої напруги свідчили про ремоделювання серця. Вірогідно збільшувались ТЗСЛШ (з 0, 87 ± 0,03 до 1,10 ± 0,01 см), АЗСЛШ (з 1,17 ± 0,04 до 1,25 ± 0,03 см), ТМШП (з 0,8 ± 0,06 до 0,94 ±0,05 см), АМШП (з 0,7 ± 0,01 до 0,79 ± 0,01 см), ММЛШ (з 132,9± 9,0 до 156,8± 10,7г), КДО (з 105,8 ± 8,9 до 127,8 ± 11,9 см3), КДД (з 4,5 ± 0,04 до 5,2 ± 0,03 см). У хворих, що знаходились під наглядом, ХНХ був переважно у фазі помірного загострення; за даними анамнезу кількість попередніх загострень ХНХ складала 2-3 рази на рік. У 116 (89,3%) пацієнтів початок захворювання був поступовим. За даними анамнезу розвиток загострень хворі пов`язували зі споживанням жирної, смаженої їжі, а також із нервовим перенапруженням. В результаті комплексного клінічного, лабораторного та інструментального обстеження пацієнти були розподілені в залежності від варіанту порушення моторно-кінетичної функції ЖМ: у 78 (60%) хворих була визначена гіпертонічно-гіперкінетична дискінезія ЖМ з прискореним темпом випорожнення ЖМ, підвищеною реактивністю сфінктерного апарату в сполученні з його високою пропускною здатністю; у 35 (27%) пацієнтів - гіпотонічно-гіперкінетична дискінезія з вираженим гипертонусом сфінктера Одді з ознаками знижения скоротливої здатності ЖМ та у 17 (13%) -гіпотонічно-гіпокінетична дискінезія зі зниженням пропускної здатності сфінктерного апарату на фоні значного зниження скоротливої функції ЖМ. За даними анамнезу та медичної документації гіпертонічно-гіперкінетичний варіант дискінезії ЖМ превалював у пацієнтів з тривалістю захворювання до 5 років, гіпотонічно-гіперкінетичний - з тривалістю захворювання від 5 до 10 років, гіпотонічно-гіпокінетичний - з тривалістю захворювання понад 10 років. При різних варіантах дискінезій відмічалися деякі особливості клінічної картини зайворювання. У хворих з гіпертонічно-гіперкінетичним варіантом дискінезії ЖМ переважав больовий синдром (76,5%). В більшості випадків він виникав внезапно, був представлений болем у правому підребер’ї з іррадіацією в праве плече або лопатку. При об’єктивному обстеженні майже не були присутні прояви запалення та ехоскопічні порушення. Диспептичний синдромом був представлений нудотою (54 хворих - 69,3%), а також вегетативною окраскою з пітливістю та емоційною лабільністю (67 чол. - 88,3%). Больовий синдром у пацієнтів з гіпотонічно-гіперкінетичної дисфункцією ЖМ був змішаного характеру - на тлі постійного болю періодично виникали епізоди жовчної коліки. Причиною їх виникнення були спазми сфінктерів. Диспептичні прояви виявлялися вірогідно частіше, ніж у попередніх пацієнтів (р<0,01), найбільш виразними симптомами були гіркота у роті (16 чол.- 46,3%) та зниження апетиту (15 - 45,8%) за рахунок наявності застою жовчі. Під час дуоденального зонДУвання виявлялися ознаки зниження скоротливої здібності ЖМ. При УЗД були зареєстровані зміни конфігурації ЖМ (овальна форма - у 4 чол.-11,1%; циліндрічна - у 3 - 8,6%), деформація його контуру (8 чол. - 21,5%), септальні перетинки (6 чол.-16,5%). У хворих з гіпотонічно-гіпокінетичним варіантом дисфункції ЖМ біль мав монотоний характер, який залежав від положення тіла. Диспептичні ознаки були представлені метеоризмом (15 чол. - 86,2%), закрепами (15 чол.-86,2%), гіркотою в роті (12 чол. - 72,2%), поганим апетитом (15 чол. - 86,9%). Під час УЗД виявлялася циліндрічна форма ЖМ (7 чол.-39,4%), збільшення його об’єму (в 2 рази в порівнянні з нормою), деформація контура (7 чол.- 41,2%), септальні перетинки (6 чол. - 36,3%), ознаки запалення. Про наявність запального процесу свідчило періодичне підвищення температури до субфебрільних цифр (9 чол.-51,3%), вірогідне збільшення в порівнянні з контролем (68,9±4,7г/л) вмісту в сироватці крові загального білка (74,7±4,2г/л), α1-глобулінів (відповідно 7,53±0,17 і 9,91±0,24%) та γ-глобулінів (19,2±0,23 і 15,1±0,37%). У цих хворих спостерігалися більш виразні прояви астенії з підвищеною втомлюваністю, зменшенням працездатності (15 чол.-87,4%). Таким чином, абдомінально-больовий синдром був характерним для всіх пацієнтів, але зустрічаємість його у хворих з гіпотонічно-гіперкінетичним варіантом дисфункції ЖМ була більш, ніж у хворих з гіпертонічно-гіперкінетичним варіантом дискінезії ЖМ, а у хворих з гіпотонічно-гіпокінетичним варіантом дисфункції ЖМ більш, ніж з гіпотонічно-гіперкінетичним варіантом дисфункції ЖМ (відповідно 85,6%, 76,5% та 69,1%). Нейровегетативна дисфункція (загальна слабкість, головний біль, запаморочення, порушення сну, емоційна лабільність, гіпер- і дизгідроз) була характерніша для пацієнтів з гіпертонічно-гіперкінетичним варіантом дискінезії ЖМ - 63 (81,2%), астеничний синдром (підвищена втомлюваність, зниження мотивації і активності) частіше зустрічався у хворих з гіпотонічно-гіпокінетичним варіантом дисфункції ЖМ - 12 (70,6%). Шкірно-висцеральні, іррітативні ознаки (Кера, Мерфі, Образцова, Грекова-Ортнера) та симптоми (Макензі, Боаса, Алієва), що свідчать про загострення ХНХ, в різних поєднаннях були позитивними практично у всіх пацієнтів - 128 (98,3%), а у 14 (81,4%) хворих з гіпотонічно-гіпокінетичним варіантом дисфункції ЖМ позитивними були сегментарні рефлекторні симптоми (Боаса, Маккензі, Алієва) та ознаки правобічного реактивного синдрому (точки Йонаша, Мюссі, симптом Пекарського, Караванова). У хворих з гіпертонічно-гіперкінетичною дискінезією ЖМ об’єм ЖМ вірогідно не відрізнявся від контрольних показників (44,8±4,2 і 39,4±0,8см3, р>0,5), у хворих з гіпотонічно-гіперкінетичною дискінезією об’єм ЖМ був вірогідно більшим (64,6±1,2 см3, р<0,05), у хворих з гіпотонічно-гіпокінетичною дискінезією ЖМ мав найбільший об’єм (81,4±1,3см3, р<0,05). Вказані вище порушення моторики ЖМ, що були встановлені за допомогою УЗД, підтверджені при проведенні БДЗ. Детальний аналіз показав, що у хворих з гіперкінетично-гіпертонічним типом дискінезії відмічалося підвищення скоротливості ЖМ в поєднанні з пониженим тонусом сфінктера Одді. При гіпокінетично-гіпертонічному типу дискінезії було діагностовано пониження скоротливості ЖМ на тлі підвищення тонусу сфінктера Одді, а в обстежених із вказаною сполученою патологією внутрішніх органів з наявністю гіпотонічно-гіпокінетичного варіанту дискінезії відбувалося пониження скоротливості ЖМ в поєднанні з пониженим тонусом сфінктера Одді. Дослідження фізико-хімічних та біохімічних властивостей жовчі виявило у 98 (75,3%) хворих із ХНХ в сполученні з ГХ достовірне підвищення питомої ваги жовчі в порціях «В» та «С», а також збільшення кількості лейкоцитів в цих порціях. Водночас спостерігалося підвищення слизу в міхуровій порції в 107 (82,1%) обстежених, кристалів холестерину - у 90 (69,3%), білірубінату кальцію – у 76 (58,1%) та жирних кислот – у 66 (50,9%) обстежених хворих. Зіставлення показників кількості лейкоцитів, кристалів холестерину та білірубінату кальцію, а також жовчних кислот показало їхні достовірні зміни у складі жовчі в залежності від форми дискінезії ЖМ. При цьому у пацієнтів з гіпотонічно-гіпокінетичним типом дискінезії спостерігалося найбільш виражене зниження прозорості жовчі з наявністю каламутного вмісту, пластівців і слизу, при мікроскопічному дослідженні визначалося від 15 до 20 лейкоцитів в полі зору та велика кількість епітеліальних клітин. У пацієнтів з різними варіантами дискінезії ЖМ було виявлено зниження вмісту білірубіну в міхуровій порції жовчі, а найнижчі значення білірубінохолії мали місце у пацієнтів з гіпокінеточно-гіпотонічним типом. Так, у таких хворих рівень білірубіну в жовчі в середньому складав 512±14 мкмоль/л, що було в 1,2 рази нижчим за норму (р<0,05). Вміст холестерину в порції «В» жовчі був підвищеним у всіх обстежених хворих. Однак найбільше накопичення холестерину до 5,7±0,3 ммоль/л (при нормі 3,42±0,21 ммоль/л; р<0,05) мало місце у пацієнтів з гіпокінетично-гіпотонічним варіантом дискінезії ЖМ, в осіб з наявністю гіперкінетично-гіпертонічної форми дискінезії його вміст зростав в 1,2 рази (р<0,05), а при гіпотонічно-гіперкінетичній – в 1,3 рази (р<0,05) стосовно норми. Вміст холестерину в порції «С» жовчі мав тенденцію до підвищення у хворих з усіма варіантами дискінезій. Вміст жовчних кислот був достовірно зниженим у всіх обстежених хворих молодого віку з ХНХ в сполученні з ГХ в порівнянні з нормою. У пацієнтів з гіпокінетично-гіпотонічним варіантом дискінезії ЖМ рівень жовчних кислот складав 30,2±1,3 ммоль/л, що було в 1,4 рази нижчим за норму (р<0,05). Мікробіологічними дослідженнями жовчі виявлено наявність мікроорганізмів у 108 (83%) хворих, у решти хворих жовч була стерильною. Найбільш часто з жовчі висівалася кишкова паличка – у 28 (21,4%) пацієнтів, рідше виявлялися стрептококи (18 хворих - 14%), стафілококи (14 обстежених - 11%), протей (13-10%), клебсієлла (11 пацієнтів - 9%), ентеробактерії (9-7%) та грибки сімейства Candida albicans (7 осіб - 5%). В переважній більшості (67 хворих - 52%) визначалася монокультура і лише у 13 (10%) осіб виявлялися мікробні асоціації з двох мікроорганізмів. Аналіз результатів біохімічних досліджень показав, що у всіх хворих на ХНХ в сполученні з ГХ спостерігалися порушення співвідношення ПОЛ та системи АОЗ в крові у вигляді зростання значень показників ліпопероксидації на тлі дисбалансу активності ферментів системи АОЗ. До початку лікування у крові обстежених був підвищений вміст МДА у середньому до 8,75±0,3 мкмоль/л (при нормі 3,2±0,2 мкмоль/л; р<0,01) та рівень ДК до 18,2±0,3 мкмоль/л (при нормі 6,2±0,15 мкмоль/л; р<0,001). При зіставленні концентрації продуктів ПОЛ з варіантом дискінезії ЖМ було встановлено, що рівень МДА в сироватці крові більш суттєво підвищувався у хворих з гіпокінетично-гіпотонічним варіантом дискінезії ЖМ. При наявності гіперкінетично-гіпертонічної або гіпокінетично-гіпертонічної форми дискінезії істотних відмінностей вмісту МДА в крові не було відмічено. При цьому встановлено, що у 34 (26,2%) хворих активність ферментів системи АОЗ була підвищеною, у 15 (11,5%) пацієнтів - в межах норми, а у 67 (51,5%) хворих спостерігалися різнобічні зсуви з боку активності цих ферментів. У решти (14 чол. - 10,8%) пацієнтів відмічалася чітка тенденція до зниження активності як КТ, так і СОД. У 28 (21,5%) осіб активність КТ була підвищеною, у 18 (13,8%) хворих - в межах норми, у переважної більшості обстежених (84 чол. – 64,7%) відмічалося зниження активності КТ. Тому активність КТ, в цілому, в обстежених хворих складала 308±10 МО/мгHb (при нормі 356±15 МО/мгHb; p>0,05), тобто кратність різниці з нормою дорівнювала 1,16 рази. Активність СОД у хворих на коморбідну патологію була зменшеною в 1,7 разів і складала - 16,5±0,65 МО/мгHb (при нормі 28,4±1,2 МО/мгHb; р<0,01). Найбільш виражене зменшення активності СОД діагностовано у хворих з гіпокінетично-гіпотонічним варіантом дискінезії ЖМ. Інтегральний індекс Ф був знижений в середньому до 842,9±10,6 (при нормі 3062±32; p<0,001), тобто в 3,6 рази, що свідчило про суттєве превалювання прооксидантних потенцій крові над антиоксидантними. Рівень ЗХ в крові у 97 (74,6%) обстежених пацієнтів був достовірно вищий за норму (до 5,2 ммоль/л) і складав в середньому 6,18±0,23 ммоль/л, (р<0,01); у 26 (20,0%) хворих рівень ЗХ був у межах норми (4,7±0,34 ммоль/л), у 7 (5,4%) пацієнтів – біля нижньої межі норми (3,3±0,15ммоль/л). Рівень ХС ЛПНЩ в середньому складав 3,37±0,25ммоль/л (при нормі до 2,6 ммоль/л). У 26 (20%) пацієнтів концентрація ТГ перевищувала 2,0 ммоль/л (норма до 1,7 ммоль/л), у решти (104 осіб - 80%) рівень ТГ складав від 0,82 ммоль/л до 1,66 ммоль/л. Простежувалось суттєве підвищення концентрації ХС ЛПДНЩ у 52 (40,0%) пацієнтів (вище 1,3ммоль/л), у 68 (52,3%) пацієнтів помірне підвищення цього показника (від 0,9 ммоль/л до 1,3 ммоль/л), тоді як у решти хворих з ХНХ в сполученні з ГХ концентрація ХС ЛПДНЩ залишалася в межах фізіологічної норми. Вміст ХС ЛПВЩ був у межах нормальних значень (1,18±0,09 ммоль/л; р<0,05) у всіх обстежених.
Виявлена статистично достовірна позитивна кореляція між рівнем ТГ і ХС ЛДНЩ у крові хворих (r+0,499), між ХС ЛДНЩ і ЗХ (r=+0,734). В той же час в обстежених хворих на ХНХ в сполученні з ГХ не було виявлено щільних кореляційних зв'язків між показниками ліпідного обміну і клінічними варіантами дискінезії ЖМ. В періоді загострення ХНХ у хворих з ГХ концентрація α-ІФН у крові виявилася зниженою в 1,5-2,1 рази і складала у середньому 11,9±0,3 пг/мл (р<0,05). В обстежених пацієнтів кратність зниження γ-ІФН у крові складала 1,4 рази і досягала рівня 13,9±0,3 пг/мл (при нормі 18,4±0,8 пг/мл; р<0,01). Отже, у хворих на ХНХ в сполученні з ГХ відмічалося зниження рівня α- та γ-ІФН у крові, що необхідно враховувати в комплексному лікуванні. Обидва варіанти терапії, що проводилися, оказували позитивний вплив на основні клініко-лабораторні та інструментальні показники, але в обстежених хворих додаткове застосування комбінації циклоферону та тіотриазоліну дозволило досягти нормалізації або покращення показників в більш короткий термін та сприяло більш тривалому збереженню ремісії ХНХ. Повторне обстеження після завершення курсу лікування дозволило встановити, що в основній групі хворих у більшості випадків (83 особи - 92,2 %) досягнута стійка клінічна ремісія, у 7 (7,8 %) – значне покращення стану здоров’я; у групі зіставлення у 41 особи (61,2%) досягнута стійка клінічна ремісія, а у 26 (38,8%) – покращення суб’єктивного стану без вірогідного покращення лабораторних та інструментальних показників. При зіставленні результатів лікування хворих двох груп були отримані наступні результати: абдомінально-больовий синдром у хворих групи зіставлення зникав в середньому на 8,0±0,4 день лікування, у хворих основної групи – на 5,0±0,3 день; холецисто-кардіальний синдром у хворих групи зіставлення зникав на 9,0±1,0 день, а у хворих основної групи на 5±0,3 день; правобічний реактивний синдром відповідно – на 9±1,0 та 6±0,4 дні; диспептичний синдром зменшувався або був відсутній у хворих групи зіставлення на 12±1,5 день, основної групи на 4±0,2 день; астеновегетативний синдром зникав у пацієнтів групи зіставлення на 10±1,3 день, основної групи на 8±0,9-й день. Суб’єктивне покращення стану у хворих основної групи підтверджувалось даними об’єктивного обстеження. Болісність при пальпації в правому підребер’ї або єпігастрії зникала на 5±0,3 добу лікування. Іррітативні симптоми (Захар’їна, Грекова-Ортнера, Кера, Мерфі) становилися негативними до 6±0,4 дня лікування. Відмічалося значне покращення загального стану пацієнтів з підвищенням мотивації до праці, зменшенням емоційної лабільності, в основному, на 5±0,3 день лікування. Таким чином, застосування комбінації циклоферону і тіотриазоліну у хворих основної групи сприяло поступовому покращенню загального стану, значному зменшенню в порівнянні з групою зіставлення (р<0,01) проявів астеноневротичного синдрому, підвищенню працездатності, зменшенню виразності больового та диспептичного синдромів. У хворих основної групи після лікування відзначалося вірогідне (р<0,01) зниження систолічного та діастолічного АТ в порівнянні з хворими групи зіставлення. При порівнянні показників ЕхоКГ у пацієнтів групи зіставлення ознаки гіпертрофічних змін міокарда були більшими, ніж в основній групі. Відзнаки ТЗСЛШ (відповідно 1,09±0,01 і 0,96±0,03 см), ТМШП (0,91±0,04 і 0,87±0,01 см), ММЛШ (150,2±9,3 і 138,2±9,9 г) були вірогідними. Показники КДО та КДД також в групі зіставлення були більш високими: КДО 126,9±8,9 і 120,3±8,7 см3 відповідно, КДД – 5,1±0,07 і 4,7±0,06 см. У хворих групи зіставлення після лікування вірогідно були збільшені ММЛШ (відповідно 154,2±07,1 і 139,7±9,8 г), КДО (144,1±8,7 і 127,2±7,9 см3), КДД (5,2±0,03 і 5,0±0,03 см), ТМШП (1,0±0,01 і 0,8±0,03 см) в порівнянні з хворими основної групи. Таким чином, наведені показники після проведення лікування запропонованим комплексом свідчать, що серце у хворих основної групи працювало в більш економному режимі, а в групі зіставлення прогресувало гіпертрофічне ремоделювання міокарда, зниження скоротливості, збільшення розмірів та об’ємів камер лівого шлуночку. Застосування циклоферону і тіотриазоліну сприяло більш виразному в порівнянні з традиційною терапією відновленню скоротливої здібності ЖМ та функціонального стану сфінктерного апарату, оказувало позитивний вплив на біохімічний склад жовчі з тенденцією до зсуву рН жовчі в лужний бік, відмічено також вірогідне підвищення рівня білірубіну, вмісту жовчних кислот. Після завершення лікування в основній групі хворих спостерігалося зниження концентрації МДА у середньому в 3 рази, тобто до 3,4±0,25 мкмоль/л, що відповідало нормі, тоді як у групі зіставлення зберігалося підвищення рівня МДА у крові в середньому у 1,6 рази стосовно норми (5,5±0,2 мкмоль/л). Рівень ДК в основній групі хворих знизився до 7,7±0,2 мкмоль/л, тобто у середньому в 2,7 рази в порівнянні з вихідним значенням цього метаболіту. У групі зіставлення рівень ДК на момент завершення лікування складав 11,4±0,3 мкмоль/л, тобто був вищим за норму в 1,8 рази. Після завершення лікування у хворих в основній групі, яким додатково призначали комбінацію тіотриазоліну та циклоферону, відбувалася нормалізація або суттєве покращення антиоксидантних властивостей крові. При цьому активність КТ підвищилася в середньому до 348±11 МОмг/Hb, активність СОД складала 27,8±0,5 МОмг/Hb, тобто практично відповідала межам норми. У групі зіставлення активність КТ підвищилася лише до 327±11 МОмг/Hb і залишалася нижче норми в середньому в 1,2 рази, активність СОД становила 20,5±0,8 МОмг/Hb, тобто була нижчою за норму в 1,4 рази (р<0,05). Індекс Ф після завершення лікування в основній групі дорівнював 2845±12; в групі зіставлення 1144±23 (при нормі 3062±36). Отже у хворих групи зіставлення на момент завершення лікування зберігався певний дисбаланс прооксидантних та антиоксидантних властивостей крові. Застосування в комплексному лікуванні хворих на коморбідну патологію (ХНХ в сполученні з ГХ) комбінації тіотриазоліну та циклоферону сприяло поліпшенню показників інтерферонового статусу. Концентрація α-ІФН у крові після завершення лікування в основній групі підвищувалася у середньому до 24,6±0,45 пг/мл (р<0,05), а рівень γ-ІФН зростав в 2,2 рази від початкового рівня і досягав 47,4±1,4 пг/мл (р<0,05). В той же час у хворих групи зіставлення, які отримували лише загальноприйняту терапію, відмічалося менш виражене підвищення показників інтерферонового статусу. Кратність зростання концентрація α- та γ-ІФН складала 1,3 рази, але їх концентрація залишалася вірогідно нижче норми (р<0,05). Тривалість досягнутої клініко-лабораторної ремісії ХНХ у 116 (90,6%) хворих молодого віку в сполученні з ГХ складала 1 рік та більше (тривалість диспансерного нагляду), а у 9,4% - не перевищувала 6 місяців. У групі зіставлення тривалість клініко-біохімічної ремісії протягом 1 року відмічено у 28 (53,3%) хворих, тобто в 1,7 разів менше (р<0,05). У решти (25 осіб – 46,7%) тривалість ремісії не перевищувала 6 місяців, з них у 20 (37,7%) хворих вона тривала до 6 місяців, а у 5 обстежених – лише 2-4 місяці. Таким чином, отримані дані дозволяють вважати включення тіотриазоліну та циклоферону в комплексне лікування хворих з коморбідною патологією доцільним та перспективним. ВИСНОВКИ У дисертації наведено теоретичне узагальнення і вирішення важливого для внутрішньої медицини наукового завдання – поглиблення уявлень щодо патогенезу ХНХ в поєднані з гіпертонічною хворобою у хворих молодого віку, встановлення особливостей клінічного перебігу цієї сполученої патології, функціонального стану ЖМ, ролі метаболічних зсувів та розладів інтерферонового статусу в розвитку даної сполученої патології. Доведена ефективність терапії ХНХ в сполучені з гіпертонічною хворобою в осіб молодого віку з використанням циклоферону і тіотриазоліну. 1. У хворих молодого віку з ХНХ в сполучені з гіпертонічною хворобою були виявлені гіпертонічно-гіперкінетична (60%), гіпотонічно-гіперкінетична (27%) та гіпотонічно-гіпокінетична (13%) дискінезії жовчного міхура. У хворих з гіпертонічно-гіперкінетичним варіантом дискінезії ЖМ переважав больовий синдром (76,5%), з гіпотонічно-гіперкінетичної дисфункцією ЖМ диспептичні прояви виявлялися вірогідно частіше з ознаками вегетативної дисфункції, тоді як у хворих з гіпотонічно-гіпокінетичним варіантом дисфункції ЖМ біль мав монотоний характер. 2. У обстежених хворих одним із проявів клінічного перебігу була наявність астеноневротичних та вегетативних розладів: загальна слабкість - 84,1%, головний біль - 90,5%, запаморочення - 43,9%, зниження працездатності -75,4%, підвищеної сонливості удень або безсоння вночі - 58,2%, значної емоційної лабільності - 68,9%, гіпер- та дизгідроза - 72,3%. Серед факторів ризику вказаної сполученої патології були виявлені стресові фактори, частіше у жінок (76,6%), спадкова схильність (58,1%), паління (23,8%), гіподинамія (41,9%), надлишкова маса тіла (удвічі частіше у жінок, які вели малорухливий спосіб життя -18,1%). 3. При ХНХ у хворих з гіпертонічною хворобою молодого віку відмічалися активація процесів ліпопероксидації, що характеризувалися підвищенням вмісту у крові продуктів ПОЛ - МДА до 8,75±0,3 мкмоль/л, (р<0,01) та ДК до 18,2±0,3 мкмоль/л, (р<0,001) на тлі дисбалансу активності ферментів системи АОЗ крові, а саме СОД в 1,5 рази, каталази в 1,7 разів та пригніченням інтегрального індексу Ф в 3,6 рази. 4. У хворих із сполученою патологією спостерігалися порушення метаболізму ліпідів, що супроводжувалося високим вмістом (6,18±0,23 ммоль/л, р<0,01) ЗХ у 74,6% хворих, підвищенням концентрації холестерину ЛПНЩ (3,37±0,25 ммоль/л, р<0,01), ХС ЛПДНЩ (вище 1,3 ммоль/л) у 40,0% пацієнтів, рівня ТГ (1,88±0,19 ммоль/л, р<0,01). У пацієнтів на ХНХ в періоді загострення у сполученні з гіпертонічною хворобою знижувалася концентрація α- і γ-ІФН у крові в 1,5-2,1 рази та в 1,4 рази відповідно (р<0,05). 5. Застосування комбінації циклоферону та тіотриазоліну у хворих зменшувало прояви астеноневротичного синдрому, сприяло підвищенню працездатності, зменшенню виразності больового та диспептичного синдромів. Тривалість клініко-лабораторної ремісії ХНХ у 90,6% хворих основної групи складала 1 рік та більше, у 9,4% - не перевищувала 6 місяців; у групі зіставлення ремісія впродовж 1 року спостерігалася в 1,7 рази менше (р<0,05), у 46,7% - не перевищувала 6 місяців. 6. Включення до комплексу загальноприйнятого лікування комбінації циклоферону та тіотриазоліну сприяло покращенню інтерферонового статусу: концентрація α-ІФН підвищувалася до 24,6±0,45 пг/мл (р<0,05), а рівень γ-ІФН досягав 47,4±1,4 пг/мл (р<0,05), що співпадало з розвитком ремісії ХНХ та ліквідацією або зменшенням проявів больового та диспептичного синдромів. У хворих групи зіставлення, які отримували загальноприйняту терапію, відмічалася лише тенденція до помірного підвищення показників інтерферонового статусу.
7. Застосування комбінації тіотриазоліну та циклоферону в комплексному лікування хворих на хронічний некалькульозний холецистит сприяло зниженню вмісту метаболітів перекисного окислення ліпідів, а саме МДА (3,4±0,25 мкмоль/л) та ДК (9,7±0,2 мкмоль/л), зростанню активності КТ (334±11 МО мг/Hb) і СОД (27,8±0,5 МО мг/Hb). У більшості хворих групи зіставлення зберигався певний дисбаланс про-/антиоксидантних властивостей крові. |