ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОГО КОНТРОЛЮ У СФЕРІ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв’язок з науковими планами та програмами, мета й завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наведено дані щодо апробації результатів дослідження та публікації.

Розділ 1 «Методологічні засади державного контролю у сфері виконавчої влади» присвячено характеристиці виконавчої влади як об’єкта державного контролю, визначенню поняття та змісту державного контролю у сфері виконавчої влади, аналізу його завдань та функцій.

У підрозділі 1.1 «Виконавча влада як об’єкт державного контролю» наголошено на тому, що державна влада не може бути реалізована без виконавчої гілки влади, яка є об’єктивною необхідністю для будь-якого суспільства та держави. Саме від якості та ефективності функціонування виконавчої гілки влади залежить авторитет державної влади взагалі. Залежно від змісту повноважень функції виконавчої влади поділяються на керівну, регулюючу, розрахунково-аналітичну, організаційну та контрольну.

Визначено, що особлива увага до контролю у сфері виконавчої влади зумовлена характером діяльності її органів та посадових осіб, потребою у постійному зворотному зв’язку за динамікою розвитку суспільних відносин у різних сферах та контролю за поведінкою учасників цих відносин.

Сформульовано основні тенденції взаємодії виконавчої влади з іншими гілками влади: подальше підвищення ролі виконавчої влади в системі державних органів влади; удосконалення судового контролю за діяльністю виконавчої влади; зміцнення єдності всіх гілок державної влади в їхніх відносинах між собою.

Запропоновано ознаки виконавчої влади: виконавча влада є самостійною гілкою єдиної державної влади, яка взаємодіє з іншими гілками влади на підставі системи стримувань і противаг; виконавча влада діє постійно, безперервно і на всій території держави; публічність (виконавча влада діє не заради самозабезпечення, а для служіння всьому суспільству. Основним призначенням виконавчої влади є створення належних умов для суспільства.

У підрозділі 1.2 «Сутність та значення державного контролю у сфері виконавчої влади» визначено, що контроль як управлінська функція є владною діяльністю. Владність контролю спрямована на забезпечення ефективності реалізації контрольної функції. Реалізація контролю може бути пов’язана із застосуванням різних видів державного примусу, але зводити контроль до примусу — означає спотворювати первісне його призначення, звужувати його багатофункціональність. Зроблено висновок, що примусові заходи за результатами контролю застосовуються лише у зв’язку й відповідно до вчинених неправомірних дій.

Сутність й особливості контролю в сфері виконавчої влади, насамперед, визначаються тим, що його об’єктом є система відносин виконавчої влади. Ці відносини утворюють сферу державного управління, у рамках якого органи виконавчої влади реалізовують завдання, визначені законодавством у межах своєї компетенції.

У результаті аналізу специфіки впливу адміністративно-правових норм на діяльність державного апарату та поведінку людей у сфері державного управління надано авторське визначення поняття «контроль у сфері виконавчої влади». Наголошено, що сутність й особливості контролю в сфері виконавчої влади, насамперед, визначаються тим, що його об’єктом є система відносин виконавчої влади. Під час здійснення контролю в сфері виконавчої влади виникають відносини державно-владного характеру за участю державних органів, наділених контрольними повноваженнями, й органів виконавчої влади, у яких можуть використовуватись заходи примусового характеру.

Особливості контролю в сфері виконавчої влади взагалі розглянуто у вигляді особливостей двох взаємодіючих підсистем: суб’єктів контролю й об’єктів контролю — контролюючих і контрольованої підсистем.

Підкреслено, що у зв’язку з великою кількістю суб’єктів контролю в сфері діяльності органів виконавчої влади постає питання координації діяльності цих суб’єктів. Обґрунтовано доцільність створення координуючого органу контролю, що дозволить оптимізувати та підвищити дієвість контролю, сприятиме забезпеченню повноти контрольної діяльності, попередженню паралелізму та дублювання у здійсненні такого контролю.

У підрозділі 1.3 «Принципи державного контролю у сфері виконавчої влади» зроблено висновок, що принципи державного контролю в сфері виконавчої влади визначають вимоги до системи, організації і процесу такого контролю, напрямки й межі ухвалення рішень. Характеристика окремих принципів повинна враховувати їх взаємозв’язок з іншими принципами. Принципи державного контролю в сфері виконавчої влади формуються людьми у зв’язку з конкретними політичними, соціально-економічними і культурними умовами. Вони набувають характеру правил, якими керуються під час здійснення такого контролю.

У результаті аналізу точок зору науковців щодо класифікації принципів контролю зроблено висновок, що принципи державного контролю в сфері виконавчої влади поділяються на загальні та спеціальні. Визначено, що до числа загальних принципів належать наступні: верховенства права, законності, демократизму, публічності, обґрунтованості, незалежності, єдиноначальності і колегіальності, централізації і децентралізації, компетентності, плановості, оперативності, усебічного та повного контролю, науковості, ефективності та ін. Державному контролю в сфері виконавчої влади також притаманна велика група структурних принципів державного управління в цілому: структурно-цільові, структурно-функціональні, структурно-організаційні та структурно-процесуальні принципи. Розкрито сутність зазначених принципів.

Зроблено висновок, що дотримання цих принципів гарантує упорядкування, цілеспрямований розвиток і ефективне функціонування державного контролю в сфері виконавчої влади. Чим більше організація і функціонування державного контролю відповідають вимогам системи принципів, тим ефективнішими будуть його результати.

У підрозділі 1.4 «Завдання та функції державного контролю у сфері виконавчої влади» зроблено висновок, що метою державного контролю у сфері виконавчої влад є підвищення ефективності діяльності органів виконавчої влади шляхом аналізу, перевірки та спрямування діяльності суб’єктів управління відповідно до їхніх завдань та встановлених приписів. Мета державної контрольної діяльності у сфері виконавчої влади знаходить свій прояв у відповідних завданнях і функціях.

Відповідно до зазначеної мети завдання державного контролю у сфері виконавчої влади розуміються як спостереження та перевірка розвитку системи і всіх її елементів відповідно до визначених напрямів, а також попередження можливих помилок і суб’єктивних неправомірних дій, що суперечать чи слугують стримуючими чинниками такого розвитку. Визначено та проаналізовано головні завдання державного контролю у сфері виконавчої влади.

Наголошено, що функцію державного контролю у сфері виконавчої влади покладено у різних обсягах та формах майже на всі органи виконавчої влади. Функції державного контролю у сфері виконавчої влади мають об’єктивний характер, тобто їх існування зумовлено закономірностями взаємодії держави та суспільства. При цьому реалізація цих функцій має переважно суб’єктивний характер, оскільки забезпечується свідомою діяльністю людей.

Запропоновано авторський перелік функцій державного контролю у сфері виконавчої влади: регулювання; соціальної превенції (профілактики); правоохоронна (каральна, відновлювальна, фіскальна); інформаційна (аналітична, коригувальна, методологічна, виховна). Надано характеристику зазначеним функціям.

Наголошено, що завдання та функції державного контролю в сфері виконавчої влади втілюються ж у життя передусім за допомогою відповідних методів, через діяльність контролюючих суб’єктів, система яких є провідною ланкою в організаційно-правовому механізмі контролю держави в сфері виконавчої влади.

У підрозділі 1.5 «Правове регулювання державного контролю у сфері виконавчої влади» наголошено, що дієвість та ефективність державного контролю у сфері виконавчої влади, насамперед, пов’язані з належним його правовим регулюванням. Встановлення єдиних вимог щодо реалізації державного контролю в сфері виконавчої влади забезпечить системність та однорідність такого контролю.

Проаналізовано нормативно-правове забезпечення контрольної діяльності в сфері виконавчої влади – сукупність норм і правил, що зафіксовані у чинному законодавстві України, яке прямо чи опосередковано регулює здійснення контрольної діяльності (Конституція України, закони України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, відомчі акти, акти місцевого рівня і локальні правові акти). У результаті зроблено висновок, що в України відсутнє загальне та цілісне правове регулювання питань контролю в сфері виконавчої влади, що призводить до розбіжностей у діях контрольних органів усіх рівнів та юридичного забезпечення лише окремих видів контролю в державному управлінні України. У зв’язку з цим запропоновано прийняти Закон України «Про державний контроль у сфері виконавчої влади».

Запропоновано з метою уніфікації та ефективної організації контролю в державному управлінні України та створення єдиної правової бази для всієї системи контролю в державному управлінні запровадити стандартизацію контрольної діяльності в державному управлінні.

Розділ 2 «Механізм державного контролю у сфері виконавчої влади» складається із трьох підрозділів, в яких визначено види, форми та методи державного контролю у сфері виконавчої влади, а також суб’єктів, що уповноважені його здійснювати.

У підрозділі 2.1 «Види державного контролю у сфері виконавчої влади» доведено, що контроль як важлива функція держави у сфері виконавчої влади здійснюється у тісному зв'язку з іншими управлінськими функціями і повинен мати чіткий механізм реалізації. Визначено, що механізм державного контролю у сфері виконавчої влади містить у собі такі основні складові: предмет державного контролю у сфері виконавчої влади; суб’єкти, які здійснюють державний контроль у сфері виконавчої влади; форми та методи державного контролю у сфері виконавчої влади; адміністративні процедури здійснення державного контролю у сфері виконавчої влади; організаційні засади здійснення державного контролю у сфері виконавчої влади.

Запропоновано авторську класифікацію видів державного контролю у сфері виконавчої влади: залежно від контролюючого суб’єкта (парламентський, президентський, урядовий та судовий контроль, контроль з боку комітетів Верховної Ради, контроль з боку центральних органів виконавчої влади); за часом здійснення (попередній, поточний, наступний, проміжний, кінцевий); залежно від призначення (загальний, цільовий, вибірковий); залежно від адміністративно-правової компетенції суб’єкта у сфері виконавчої влади (відомчий, надвідомчий, міжвідомчий); залежно від спрямованості (зовнішній, внутрішньосистемний, самоконтроль). Підкреслено, що запропонована класифікація видів контролю не є вичерпною і може змінюватися в залежності від напрямків контролю. Наголошено, що за допомогою запропонованої класифікації буде можна уникнути дублювань видів контролю у сфері виконавчої влади за окремими напрямками.

Обґрунтовано, що найбільш суттєве теоретичне та практичне значення має поділ контролю на внутрішньосистемний та зовнішній. Саме ці два види контролю повною мірою охоплюють усі зазначені вище види контролю у сфері виконавчої влади.

У підрозділі 2.2 «Суб’єкти державного контролю у сфері виконавчої влади» визначено перелік суб’єктів державного контролю у сфері виконавчої влади. До числа зазначених суб’єктів віднесено: Верховну Раду України, Президента України, Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади, місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування та суди. Проаналізовано правовий статус суб’єктів державного контролю у сфері виконавчої влади.

Обґрунтовано, що механізм парламентського контролю полягає в тому, що парламентський контроль здійснюється Верховною Радою України як безпосередньо, так і її органами, посадовими особами, народними депутатами України, та спеціалізованими допоміжними інституціями.

На підставі аналізу нормативно-правових актів, які визначають повноваження Президента України, зроблено висновок, що об’єктом президентського контролю є економічний і соціальний розвиток країни, зовнішньоекономічна діяльність держави, діяльність державних органів і посадових осіб, національна безпека країни та законодавча діяльність. На виконання покладених на Президента України контрольних повноважень у сфері виконавчої влади він може створювати допоміжні служби та підрозділи.

Визначено, що найбільшим обсягом повноважень щодо контролю в сфері виконавчої влади серед усієї системи правоохоронних органів наділено прокуратуру.

Наголошено, що найбільш важливим і дієвим суб’єктом державного контролю у сфері виконавчої влади є суд. Судовий контроль за діяльністю органів виконавчої влади здійснюється з ініціативи уповноважених державних органів та їх посадових осіб, громадян, інших фізичних та юридичних осіб. Судовий контроль у сфері виконавчої влади здійснюється у двох формах — прямій та непрямій.

На підставі аналізу правового статусу суб’єктів державного контролю у сфері виконавчої влади визначено проблемні питання функціонування зазначених суб’єктів та запропоновано перспективні шляхи їх вирішення.

У підрозділі 2.3 «Форми та методи державного контролю у сфері виконавчої влади» у результаті аналізу існуючих точок зору науковців щодо визначення понять «форма» та «форма контролю» надано авторське визначення поняття «форми державного контролю у сфері виконавчої влади».

Запропоновано класифікацію форм державного контролю у сфері виконавчої влади за наступними критеріями: 1) залежно від суб’єкта контролю (форми парламентського контролю у сфері виконавчої влади; форми президентського контролю у сфері виконавчої влади; форми урядового контролю та контролю з боку інших органів виконавчої влади; форми судового контролю у сфері виконавчої влади); 2) залежно від обсягу повноважень контролюючих органів: форми, які застосовуються органами загального державного контролю (Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації), форми, які застосовуються органами спеціальної компетенції (Головне контрольно-ревізійне управління, Антимонопольний комітет тощо); 3) загальні форми державного управління, притаманні усім його різновидам: правові — правотворення та правозастосування (до правозастосування належить і правоохорона) та організаційні; 4) залежно від того, на якому етапі діяльності підконтрольного об’єкта проводиться контроль, його форма може мати попередній, поточний характер та контроль результату. Використання сталих та нових форм контролю у сучасний період розвитку України дозволяє державним органам ефективно поєднувати застосування і адміністративних і економічних важелів впливу, або застосовувати їх окремо. Форми контролю під впливом євроінтеграції України оновлюються, збагачуються новим змістом, змінюється і сам підхід до визначення та значення державного контролю у сфері виконавчої влади.

Визначено та проаналізовано методи державного контролю у сфері виконавчої влади. Обґрунтовано, що під час здійснення державного контролю у сфері виконавчої влади перевага надається таким методам здійснення контрольних дій, як статистичні, соціологічні, інформаційно-аналітичні, евристичні, логічні, лабораторні, інформаційно-аналітичні методи, методи безпосереднього огляду, заслуховування звітів, доповідей посадових осіб, ознайомлення з фактичним станом справ чи документальними матеріалами. Проаналізовано особливості застосування суб’єктами держаного контролю у сфері виконавчої влади методів контролю. Визначено специфічні методи державного контролю, які мають право застосовувати окремі суб’єкти державного контролю, зокрема митні органи, органи фінансового контролю.

Наголошено, що у практиці здійснення державного контролю у сфері виконавчої влади свого поширення набувають математичні й статистичні методи, методи системного і функціонального аналізу, прогнозування тощо. Застосування нових методів контролю сприяє значному підвищенню результативності контрольної функції, ефективності її виконання.

Розділ 3 «Зовнішній державний контроль у сфері виконавчої влади» складається із трьох підрозділів, в яких проаналізовано особливості здійснення державного контролю у сфері виконавчої влади Верховною Радою України, Президентом України та адміністративними судами.

У підрозділі 3.1 «Парламентський контроль як вища форма державного контролю у сфері виконавчої влади» наголошено, що парламентський контроль, постаючи однією з основних функцій Верховної Ради України, може одночасно виступати як самостійна функція, так і бути складовою частиною і способом здійснення інших функцій парламенту (законотворчої, установчої, представницької, номінативної).

Зважаючи на те, що межі парламентського контролю є досить широкими з метою ефективного використання контрольних повноважень при парламенті утворюються спеціальні допоміжні органи. До числа зазначених органів відносяться: Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, який здійснює свої повноваження у сфері захисту прав людини і громадянина, та Рахункова палата, на яку покладено обов’язок забезпечення належного функціонування бюджетно-фінансової сфери.

Визначено та проаналізовано основні напрями контрольної діяльності Верховної Ради України у сфері виконавчої влади: контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України; парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини й громадянина та їх захист; бюджетно-фінансовий контроль; запит (інтерпеляція) народного депутата України на сесії Верховної Ради; здійснення парламентського контролю з окремих питань безпосередньо або через тимчасові спеціальні і тимчасові слідчі комісії; здійснення контролю парламентськими комітетами.

У результаті аналізу чинного національного законодавства акцентовано увагу, що на сьогодні відсутній єдиний нормативно-правовий акт, нормами якого було б визначено повний перелік контрольних повноважень парламенту. У зв’язку з цим запропоновано розробити та прийняти закон України «Про парламентський контроль в Україні», в якому слід визначити повноваження Верховної Ради України шляхом класифікації їх за предметом або об’єктом контролю. Акцентується увага на недостатній врегульованості на законодавчому рівні механізму та гарантій реалізації контрольної функції Верховної Ради України у сфері виконавчої влади, недостатньому використанні існуючими організаційними структурами парламенту своїх контрольних повноважень.

У підрозділі 3.2 «Контрольні повноваження Президента України щодо діяльності органів виконавчої влади» у результаті аналізу функцій, виконання яких покладено на Президента України, зроблено висновок, що однією з правових форм реалізації компетенції Президента України є контрольна діяльність.

Зроблено висновок, що Президент України здійснює широкі правотворчі та виконавчі контрольні провадження. Наведено перелік контрольних повноважень Президента України, які здійснюються з метою забезпечення дисципліни та законності у сфері виконавчої влади. Проаналізовано нормативно-правові акти Президента України, які регламентують його контрольну діяльність у різноманітних сферах суспільного життя.

Акцентовано увагу, що президентський контроль у сфері виконавчої влади здійснюється як безпосередньо, так і через відповідні структури (зокрема через Раду національної безпеки і оборони України та Адміністрацію Президента України). Окрему увагу приділено особливостям контрольної діяльності допоміжних органів.

Підкреслено, що незважаючи на те, що контроль є необхідним елементом адміністративної діяльності глави держави, Конституцією України належним чином не регламентується. У зв’язку з цим запропоновано внести зміни до ст. 106 Конституції України, якими визначити як одне із головних повноважень Президента України контроль за діяльністю органів виконавчої влади.

У підрозділі 3.3 «Адміністративна юстиція як форма судового контролю щодо виконавчої влади» визначено, що судовий контроль є специфічним видом контролю у сфері державного управління в цілому, зокрема, у сфері реалізації виконавчої влади. Особливість цього контролю полягає в тому, що він здійснюється не систематично, не повсякденно, а лише під час розгляду справ, які порушуються судом за заявою особи, права чи інтереси якої порушено.

Наголошено, що судовий контроль у сфері виконавчої влади здійснюється спеціалізованими адміністративними судами, покликаними вирішувати не конфлікти, джерелом яких є дії чи поведінка громадян або їх об’єднань, а спори, породжені управлінською (адміністративною) діяльністю. Тобто адміністративні суди України здійснюють правосуддя, спрямоване на захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб та інших суб’єктів під час здійснення ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

З урахуванням практики адміністративного судочинства європейських країн проаналізовано критерії-принципи оцінювання судами рішень, дій та бездіяльності суб’єктів державного управління. У результаті проведеного аналізу зроблено висновок, що встановлення невідповідності діяльності суб’єкта владних повноважень хоча б одному із критеріїв для оцінювання його рішень, дій та бездіяльності може бути підставою для задоволення адміністративного позову, однак лише за умови, що встановлено порушення прав, свобод та інтересів позивача. Таким чином, наслідки розгляду справи адміністративним судом для органу виконавчої влади залежать від винесеного за результатами розгляду позовної заяви рішення.

Розділ 4. «Внутрішньосистемний державний контроль у сфері виконавчої влади» складається із чотирьох підрозділів, в яких досліджено зміст контрольних повноважень у сфері виконавчої влади Кабінету Міністрів України, органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

У підрозділі 4.1 «Контроль Кабінету Міністрів України у сфері виконавчої влади» зазначено, що найширші контрольні повноваження серед органів виконавчої влади належать саме Кабінету Міністрів України.

Визначено сфери суспільного життя, в яких Кабінет Міністрів України уповноважений здійснювати контроль: економічна, культурна, аграрна, медична, енергетична, радіаційна, інформаційна, фінансова тощо. Кабінет Міністрів України спрямовує і координує роботу центральних органів виконавчої влади, а отже, можна зробити висновок, що він здійснює й функцію контролю щодо підпорядкованих йому органів виконавчої влади. Досліджено зміст контрольних повноважень Кабінету Міністрів України щодо центральних і місцевих органів виконавчої влади. Проаналізовано основні форми урядового контролю у сфері виконавчої влади: звітування; заслуховування; перевірки (планові та позапланові); ревізії. В якості допоміжного органу при Кабінеті Міністрів України створено Секретаріат, одним з головних повноважень якого є здійснення контролю за своєчасним поданням органами виконавчої влади проектів законів, проектів актів Кабінету Міністрів України, інших документів для підготовки їх до розгляду Кабінетом Міністрів України.

Запропоновано перспективні шляхи підвищення ефективності контроль діяльності Кабінету Міністрів України у сфері виконавчої влади. Зокрема, обґрунтовано необхідність прийняття Закону України «Про державний контроль у сфері виконавчої влади». Наголошено на доцільності створення інформаційно-аналітичного центру при Кабінеті Міністрів України. Лише за таких умов Кабінет Міністрів України якісно виконуватиме покладені на нього функції щодо спрямовування, координації та контролю за діяльністю міністерств та інших органів виконавчої влади.

У підрозділі 4.2 «Центральні органи виконавчої влади як суб’єкти державного контролю» наголошено, що центральні органи виконавчої влади є суб’єктами реалізації державної політики у відповідній сфері і тому, здійснюючи державне управління у відповідній сфері, повинні здійснювати також контрольні повноваження щодо неї. Виконання контрольних функцій притаманно усім центральним органам виконавчої влади. Кожний центральний орган виконавчої влади, його посадові особи в межах своїх повноважень контролюють виконання ухвалених рішень, дотримання законодавства в діяльності певної системи, окремої структурної ланки чи галузі. Такий контроль може стосуватися як внутрішніх аспектів діяльності системи, так і її зовнішніх зв’язків.

Розглянуто особливості державного контролю з боку центральних органів виконавчої влади: відомчого; внутрішньовідомчого (організаційно-управлінського та фінансово-ревізійного); надвідомчого. Здійснення надвідомчого контролю характеризується тим, що центральні органи виконавчої влади не втручаються в інші функціональні повноваження підконтрольного суб’єкта, вони здійснюють контроль за додержанням загальнообов’язкових правил у різних сферах діяльності тільки в межах наданих їм повноважень.

Проаналізовано об’єкт, предмет та принципи державного контролю з боку органів центральної виконавчої влади. Зроблено висновок. що на відміну від об’єкта контролю, який відповідає на питання «кого контролюють», предметом контролю центральних органів виконавчої влади є те, що контролюють, тобто окремі складові об’єкта контролю: процеси (негативні або позитивні), які відбуваються в діяльності об’єктів контролю — органів державної влади, фізичних та юридичних осіб, і які підлягають вивченню, аналізу та оцінці.

Визначено перелік методів контрольної діяльності центральних органів виконавчої влади. Застосування відповідних методів контролю залежить від органу, що здійснює контроль, його завдань і повноважень, місця, яке займає функція контролю в його діяльності. До числа форм контрольної діяльності центральних органів виконавчої влади віднесено аналітичну роботу, перевірки, ревізії.

У підрозділі 4.3 «Особливості державного контролю в діяльності місцевих органів виконавчої влади» наголошено, що чинним законодавством місцевим органам виконавчої влади надано значно менший обсяг контрольних повноважень ніж центральним органам виконавчої влади.

Проаналізовано особливості здійснення державного контролю місцевими органами виконавчої влади: місцевими державними адміністраціями (місцевими органами виконавчої влади загальної компетенції) та територіальними органами міністерств та інших центральних органів виконавчої влади (місцевими органами виконавчої влади спеціальної компетенції). Сутність державного контролю місцевих державних адміністрацій полягає у проведенні інформаційно-аналітичної роботи стосовно стану чи ситуації, які виникають, у перевірці раціональності, економічності, економності та доцільності організації процесу управління та об’єктивності рішень, коли мається на увазі не лише їх правомірність (законність), але також і їх професійна обґрунтованість.

Запропоновано визначити контроль місцевих органів виконавчої влади як комплексний, найбільш оперативний та об’ємний за предметом підвид державного контролю, що здійснюється місцевими органами виконавчої влади та спрямований на перевірку дотримання (виконання) вимог законодавства з питань, що належать до їх компетенції.

З метою підвищення ефективності здійснення контрольних повноважень місцевими органами виконавчої влади запропоновано визначити у Законі України «Про місцеві державні адміністрації» функції контролю, обсяг і межі його здійснення.

У підрозділі 4.4 «Контрольні повноваження органів місцевого самоврядування у сфері виконавчої влади» визначено, що необхідною умовою реалізації органами місцевого самоврядування самоврядної та представницької функцій є наявність у них контрольних повноважень, спрямованих на захист прав та законних інтересів громадян — членів певної територіальної громади. Власні повноваження органів місцевого самоврядування як суб’єктів контролю стосуються питань, що мають місцеве значення і завдяки яким ці органи виконують свої завдання і функції.

Зазначається, що органи місцевого самоврядування здійснюють контроль у сфері діяльності місцевих органів виконавчої влади в частині, що стосується виконання ними програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідних територій, місцевих бюджетів, рішень відповідних рад із зазначених питань, а також щодо здійснення місцевими державними адміністраціями делегованих їм радою повноважень.

Наголошено, що контроль з боку органів місцевого самоврядування будується відповідно до структури таких органів та охоплює: контроль з боку територіальних громад; контроль з боку представницьких органів місцевого самоврядування; контроль з боку сільського, селищного, міського голови; контроль з боку виконавчих органів відповідних рад; контроль з боку органів самоорганізації населення. Зроблено висновок, що однією з рис контролю, який здійснюється органами місцевого самоврядування, у тому числі і в галузі діяльності місцевих органів виконавчої влади, є множинність суб’єктів його реалізації. Проаналізовано зміст контрольної діяльності органів місцевого самоврядування.