“НАЦІОНАЛЬНИЙ МІФ” ТА ЙОГО ТРАНСФОРМАЦІЯ В УКРАЇНСЬКІЙ ЕМІГРАЦІЙНІЙ ПОЕЗІЇ (НА ПРИКЛАДІ ”ПРАЗЬКОЇ ШКОЛИ”)

brief description

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМ. Т.Г. ШЕВЧЕНКА
НАН УКРАЇНИ

На правах рукопису

Кривчикова Оксана Вікторівна

УДК 821.161.2 - 1.09

НАЦІОНАЛЬНИЙ МІФ” ТА ЙОГО ТРАНСФОРМАЦІЯ
В УКРАЇНСЬКІЙ ЕМІГРАЦІЙНІЙ ПОЕЗІЇ
(НА ПРИКЛАДІ ”ПРАЗЬКОЇ ШКОЛИ”)

Спеціальність 10. 01. 01 - українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Штонь Г.М.
доктор філологічних наук,
професор

КИЇВ-2002

ЗМІСТ

ВСТУП................................................................................................................. 3

РОЗДІЛ 1.
Національний міф” як пошук національної ідентичності............................17

РОЗДІЛ 2.
Поетика національного міфу” празької школи..............................................31

2.1. ”Національний міф” поетів празької школи як творення
нового обличчя української нації.....................................................................31
2.2. Український та російський національні міфи” як два
типи націоналізму...............................................................................................49
2.3. Образ ворога-чужинця складова українського
національного міфу”.........................................................................................69

РОЗДІЛ 3.
Стилістична різноманітність як віддзеркалення
національних пошуків празької школи...........................................................94

РОЗДІЛ 4.
Трансформація національного міфу” в пражан”
та їхніх послідовників......................................................................................125

ВИСНОВКИ......................................................................................................167

СПИСОК ВИКОРИСТАНОї ЛІТЕРАТУРИ..................................................172

ВСТУП

Імена представників празької школи[1] привертають нашу увагу не лише тому, що відкриття їхньої поезії стало сенсацією, а сама вона здивувала своєю неповторністю та оригінальністю, а й зокрема, тому, що ті складні процеси, які відбувалися у творчості і в житті пражан” та їхніх послідовників, певною мірою сприяли сучасним націєтворчим розбудовам.
Вже після перших журнальних публікацій наприкінці 80-х років 20 ст. вірші поетів празької школи звернули на себе увагу критиків і літературознавців. Відтоді зацікавлення пражанами” не згасає, так само як залишається актуальним вивчення еміграційної літератури в період між двома світовими війнами. Отож упродовж останнього десятиліття поезію празької школи було не лише відкрито літературознавцями та читачами, а й досліджено в багатьох аспектах. Вивчення цієї творчості еволюціонувало від оглядових, інформаційного характеру статей до глибокого аналізу із застосуванням різнобічних літературознавчих підходів, від передмов у поетичних збірках до дисертацій і монографій.
Під празькою поетичною групою розуміють українських екзильних письменників міжвоєнного періоду, чия творчість почалася в еміграції - переважно у Празі та в Подєбрадах (М.Неврлий). До пражан” зараховують Ю.Дарагана, М.Гриву, Є.Маланюка, Л.Мосендза, О.Стефановича, О.Лятуринську, О.Ольжича, Ю.Клена, О.Телігу, Г.Мазуренко, І.Ірлявського, І.Колоса, А.Гараскевича, а також прозаїків М.Чирського, Н.Королеву, У.Самчука, критика М.Мухіна [199; 151].
Самі представники цього угруповання (Є.Маланюк, Н.Лівицька-Холодна) існування празької школи не визнавали, а назву вважали штучною (її було накинути В.Державиним). Топонімічний принцип у назві школи дійсним фактам не відповідав (адже Ю.Липа взагалі у Празі не був; Н.Лівицька-Холодна та Є.Маланюк мешкали також у Варшаві, де стали учасниками групи Танк” або так званої Варшавської), і навіть може виникнути непорозуміння, оскільки в Празі на той час перебували також О.Олесь, М.Вороний, учасники групи Жовтневе коло”, російські емігранти). Місце (Прага) та час (між двома світовими війнами) Ю.Шерех називає зовнішніми обставинами [298; 60].
Вагомий внесок у дослідження еміграційної літератури згаданого періоду зробили: О.Бабій, В.Бер, Б.Бойчук, С.Гординський, Г.Грабович, О.Грицай, В.Державин, С.Доленга, Д.Донцов, М.Ільницький, І.Качуровський, Ю.Клен, Ю.Ковалів, І.Костецький, Б.Кравців, Л.Куценко, Ю.Лавріненко, Ю.Липа, Н.Лисенко, Є.Маланюк, Н.Миронець, В.Моренець, М.Мухін, О.Нахлік, М.Неврлий, Р.Олійник-Рахманний, Є.Пеленський, Б.Рубчак, Ю.Русов, Т.Салига, О.Тарнавський, О.Теліга, І.Фізер, Ю.Шерех. Серед праць цих авторів - монографія М.Ільницького Від Молодої Музи” до Празької школи” (Львів, 1995). Розкриттю особистих і творчих контактів присвячено дисертації Г.Ільєвої Любовна лірика Н.Лівицької-Холодної і О.Теліги: риси художньої і психологічної індивідуальності” (Київ, 1995), Н.Лисенко Становлення і розвиток творчої постаті Євгена Маланюка (у контексті літератури 20-30-х років ХХ століття)” (К., 1999), О.Прохоренко Творчість Є.Маланюка і Празької школи” українських поетів” (Суми, 1999), В.Сарапин Поезія Юрія Клена та її місце в літературнім процесі І пол. ХХ століття” (К., 2000), О.Климентової Творчість Олени Теліги і літературно-культурологічна ситуація Празької школи” (К, 2001). На новій для українського літературознавства теоретичній основі побудовані дисертаційні дослідження О.Астаф’єва Лірика української еміграції: еволюція стильових систем” (Київ, 1999; монографія - Київ, 1998), де еволюцію стильових систем розглянуто як три синхронні дискретні стани: референтна (адресно-комунікативна), немімезисна (обмежена референтність) і нереферентна (безадресно-комунікативна) лірика, та Н.Анісімової Лірика О.Лятуринської як явище естетики чину і міфотворення” (Київ, 1999) - міфопоетичне прочитання лірики О.Лятуринської у контексті празької школи.
Особливої уваги заслуговують розвідки Ю.Шереха, в яких висловлено багато думок, розвинутих у нашій роботі: свідоме ілюзієтворення празької школи, спільна ідеологія в пражан”, унутрішня вичерпаність їхньої пізнішої поезії, синтез неокласицизму і неоромантизму в поетичній творчості 20-х років як початок нового руху, комплекс батька в житті і творчості О.Лятуринської, уявний світ в її пізній творчості.
Актуальність роботи. Хоч би якою умовною була назва празька школа, що попри всю свою суперечливість використовується багатьма літературознавцями і сприймається вже як термін, і навіть не стільки назва, скільки спроба об’єднання певного кола українських поетів в одну групу, треба визнати наявність співзвучних мотивів як найголовнішого об’єднуючого фактора, а також спільну тематику й пафос неправомірності влади колонізатора Московії над колонізованою Україною. Отже, празька група українських письменників існувала не стільки як літературний гурток, скільки як специфічне об’єднання творців нової ідентичності української нації.
Та все ж попри безумовну дискусійність поняття празька школа в нашому літературознавстві є сьогодні узвичаєним. Однак варто все-таки з’ясувати питання: що об’єднало поетів в одну групу?
Згаданий гурток відповідав лише деяким ознакам школи, серед яких - особисті контакти, наявність ідеолога, подібність тематики. А також сам топонімічний принцип назви шкіл. Слід вказати, що Прага на той час була великим культурним центром, з представниками чеського модернізму мали пражани” особисті контакти. Українська інтелігенція вела в Чехословаччині активне життя, брала участь в культурно-просвітницькій роботі, влаштовувала виставки, аби познайомити чехів з українською культурою; водночас і сама дуже цікавилася чеською культурною спадщиною [46]. Крім того, не можна не згадати значний вплив на українське національне відродження національно-виховної діяльності чеських патріотів. Українців, що після тимчасового, як здавалося, перебування в Чехословаччині мали повернутися в Україну, закликали набиратися чеського досвіду: Засоби і форми чеської національно-захисної діяльності українська інтелігенція, що зараз у Чехословаччині, повинна розповсюдити на власнім ґрунті після повернення до рідної країни з теперішнього примусового вигнання” [43; 16]. (Зазначимо, що до повернення на Україну готувалася й корпорація Чорноморе”, ідеологічним референтом якої був Ю.Липа. Кожен член цієї корпорації мав здобувати знання не лише з університетських фахових дисциплін, а й вивчати економіку й політичну географію, історію і дипломатію, військову справу, щоб у майбутньому, коли відродиться українська держава, були люди, здатні її очолити та повноцінно провадити зовнішню і внутрішню політику.)
Роль ідеолога, необхідного для існування школи, виконував Д.Донцов. З огляду на це дослідниця Г.Сварник запропонувала навіть нову назву гуртка - вістниківська” школа націоналістичного напряму: В архіві Дмитра Донцова, відомого українського публіциста, громадського діяча, редактора Літературно-Наукового Вісника” (1922-1931) і Вістника” (1932-1939) у Львові, зберігається величезне листування, серед якого празькі й побіляпразькі адресати займають одне з перших місць. Це й не дивно, оскільки українська еміґрація в Чехословацькій Республіці у міжвоєнний період була однією з найчисленніших і національно свідомих, а журнал, виданий Донцовим, був органом, який ставив своїм першочерговим завданням формування національної ідеї, нації як об’єкту історії. Вісник” послідовно виконував завдання, сформульоване редактором уже в першому числі відновленого 1922 року Літературно-Наукового Вісника” зробити з національної ідеї стяг, коло якого гуртувалася б нація...
Якби зобразити графічно спільність літературної території, то побачимо цікаву річ: коли накласти на кола письменників міфічних празької” та варшавської” шкіл кола авторів Вісника”, то це третє коло покриє обидва перші майже повністю та ще й включатиме в себе багатьох інших - галицьких, волинських, паризьких, берлінських, римських авторів-кореспондентів. Чи треба доводити, що це середовище об’єднувалося довкола журналу й перш за все його редактора, листувалося між собою, функціонувало в одному літературно-культурному колі проблем, зацікавлень і патріотично-героїчних уявлень про свої завдання. У листах є тисячі підтверджень (і в позитивному, і в неґативному плані) цих взаємних зв’язків, захоплень, несприйняття, критики, суперечок і відчуття причетності до однієї справи.
...Необхідно підкреслити, що вістниківський період” ні для кого з поетів, прозаїків, критиків не пройшов безслідно (навіть якщо вони розійшлися з редактором з особистих міркувань)” [244; 92-93].
На ролі Д.Донцова для існування ”пражан” як літературного угруповання наголошує й С.Квіт [108; 45-62].
У межах літературної школи, як правило, крім ідеологів, найяскравіших її представників (учителів”), існує й динамічне коло послідовників [239; 49]. Запропонований нами підхід дає змогу залучити до числа представників празької школи і деяких поетів української еміграції на іншому континенті, хоча подібне розширення традиційних рамок засвідчує лише деструктивні процеси у розвитку національного міфу”.
Водночас важко визначити спільну світоглядну та естетичну платформи, марно шукати таких визначальних ознак школи, як єдність програмно-творчої установки, маніфести тощо.
І.Фізер зазначав, що у випадку празької групи” вельми сильним фактором було те, що колись Державин назвав прометеївським світоглядом”, українським месіанізмом” та трагічним оптимізмом” [104; 20]. За І.Фізером, поетів-вісниківців об’єднувала свідомість акції” [104; 20]. На думку Ю.Шереха, спільним у поезії празької школи були відраза до побутово-народницьких традицій”, піклування про формальну витонченість вірша”, і все ж не стилістика об’єднує пражан” у цілість, спільного треба шукати у рисах світогляду, віри, ідеології” [298; 60].
Іншого висновку дійшов Б.Рубчак, який об’єднуючим фактором празької поезії” вважав систему образності: Давно пора окреслити той дуже своєрідний, саме пражанський”, експресіонізм, що йому подібного не знаходимо ніде в українській поезії. Йдеться про чистоту, групування, конфігурацію, сузір’я певних засобів” [233; 26].
М.Ільницький наголошував на різній ідеологічній орієнтації представників празької школи - спільне проявлялося тільки в наявності державницької ідеї та в подібності стилістичній, що полягала в симбіозі символістського та неокласицистичного начал [89; 200].
М.Неврлий не вважав празьку групу монолітною ані художньо (поряд з безсумнівними талантами були там і слабші літерати, а між ними і явний графоман Петро Золотолипа” [199; 158]), ані стильово, ані світоглядно (волюнтаризм, який зближує цю групу, не можна вважати вирішальним фактором” [199; 159]), ані тематично.
Зв’язок роботи з програмами, планами, темами. Дисертація виконана у відділі української літератури 20 ст., узгоджена з планами, тематикою та загальним профілем наукових досліджень проблем новітньої літератури.
Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження -розкриття феномену празької школи як відображення складних процесів пошуку нового національного обличчя.
Реалізація поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:
-окреслення ідейно-художніх особливостей нового національного міфу” на матеріалі творчості поетів празької школи;
-визначення міфологічних джерел даної поезії;
-аналіз механізмів створення міфу про чужинця”;
-виявлення стилістичної домінанти празької поезії”;
-дослідження процесу еволюції нової національної ідеї від творів пражан” до творів їхніх епігонів, розкриття художньо-психологічних аспектів лірики тих поетів, які певним чином продовжували розвивати празький міф”.
Об’єкт дослідження - лірика празької школи та поетична творчість окремих представників української діаспори.
Джерела дослідження - видання поетичних творів, літературно-критична спадщина поетів названого гуртка, матеріали періодики різних років, епістолярна спадщина, літературознавчі статті та есеї, спогади сучасників пражан”, історіософські розвідки українських діячів (В.Липинського, Д.Донцова, Д.Чижевського).
Науково-методологічна основа. Для досягнення мети і вирішення поставлених завдань авторка дисертації поєднує структурний, порівняльно-історичний, історико-генетичний методи наукового вивчення явищ художньої літератури. Засадничою в роботі є ідея побудови представниками празької школи нового національного міфу” за допомогою обмеженого кола міфологем, чим спричинене звернення до архетипної критики. У теоретичній основі з питань поетики національного міфу” використано досвід представників ритуально-міфологічної школи в літературознавстві, праці яких, покладені в основу дисертації, репрезентують структурний метод. Елементи структурного аналізу зумовлені також поглядом на витворений пражанами” поетичний світ як на органічне ціле, що вимагає уваги до кожного елементу тексту по відношенню один до одного і до цілої структури тексту загалом. Національний міф” аналізується на рівні художніх образів, міфологем, структури, стилістики. Аналіз міфологем здійснено на основі герменевтичного підходу (Гайдегер, Гадамер, Рікер).
Комплексний підхід до культурної сутності твору разом з його індивідуальним значенням зумовив використання методи генетичного структуралізму.
При дослідженні складних процесів пошуку нової національної ідентичності використовуються прийоми постколоніальної критики. Постколоніальні студії зосереджують увагу на своєрідності колоніалізованої культури, на вияві нею протистояння прийомам культурного колоніалізму з його привласненням максимальної вартості - метрополітальному, а меншої вартості - колоніальному. Постколоніальна критика дозволяє дослідити антиколоніальні та постколоніальні начала у колонізованих культурах.
Порівняння українського та російського національних міфів” доби неоромантизму здійснюється на основі виявлення типологічних збігів. Долю нового національного міфу” окреслено за допомогою безпосередніх контактів між пражанами” та їхніми послідовниками, яким довелося зазнати важких психічних зривів, що й наклало відбиток на елементи психоаналізу у спробі прочитання деяких текстів і тлумаченні біографічного матеріалу, адже ідентичність національна коригувала ідентичність особистісну.
У своїй роботі дисертант спирається на літературознавчі (Барт Р., Бахтин М., Бойчук Б., Грабович Г., Ільницький М., Неврлий М., Чижевський Д., Шевельов Ю.), історіософські (Липа Ю., Липинський В., Ольжич О.), культурологічні (Біциллі П., Леві-Строс К., К’єркегор С., Мелетинський М., Унамуно де М.) та психологічні (Башляр Г., Ранк О., Секунда В., Юнг К.) дослідження.
Оскільки творчість поетів празької школи буде розглянуто з погляду творення ними національного міфу”, вважаємо за доцільне окреслити смислові навантаження слова міф”.
У зарубіжній науці виділяють кілька підходів до взаємозв’язків літератури з міфологією: формальний (відшукуються подібні риси характерів, образів, поведінки, тем, тобто йдеться не про тотожність, а лише про подібність), історичний (міф визнається джерелом літератури, моделює її), психологічний (його представники наголошують на схожих психологічних завданнях міфу та літератури). Ще один підхід передбачає вирішення причинних зв'язків. Тут дослідники поділилися на дві групи: тих, хто визнає першість міфу, і тих, хто вважає, що час виникнення міфу і літератури збігається [330; 808-809].
Міфологія - постійне джерело художньої творчості. На різних етапах суспільного та художнього поступу, в різних суспільних та культурно-історичних контекстах зв’язки літератури з міфологією набувають різного змісту й ідеологічної спрямованості, виконують різні ідейні та естетично-художні функції. Література пов’язана з міфологією не лише генетично, а й за характером відображення дійсності; вона не пориває з міфологією і на пізніших етапах свого розвитку, по-різному використовуючи її моделі. Міфологія і література - це актуальна, багатогранна проблема, яка вимагає всебічного висвітлення.
Найважливіша функція, роль міфології виявилася вже на ранніх етапах розвитку літератури й мистецтва. Міфологічне гротескне тіло становило світоглядно-образну основу народної сміхової культури середньовіччя й епохи Відродження. Міфологізм притаманний багатьом явищам літератури 19 ст.: і романтикам, і реалістам. Навіть натуралісти звертаються в своїх творах до архаїчного мислення (див.: [190]).
Якщо для Ренесансу, бароко, класицизму характерний суто зовнішній, емблематично-ілюстративний підхід до міфів, який ігнорував специфіку міфологічного мислення, то кінець 18 ст. позначений відхиленням від традиційних сюжетів, топики” і зміною ставлення до міфології. Міф сприймається як напівфілософія, напівпоетичне мистецтво, набуває людського і водночас художнього значення: в ньому живе фантазія. Початок глибинному проникненню в міфологію поклали романтики, інтерес яких до неї випливав з глибин їхнього світосприймання, згідно з яким світ - це органічний взаємозв’язок усього сущого й спонтанного руху, постійна творчість природи й людського духу. Їх цікавить не форма, а суть міфу; традиційні сюжети стають основою для самостійного міфологізування.
Надзвичайним спалахом відтворення міфічних моделей і архетипів, особливим тяжінням до міфології позначена література 20 ст., адже міф як надто містка форма дозволяє ставити й вирішувати духовні, етичні та соціальні проблеми. Під впливом теорій Фройда та Юнга, завдяки ідеям Ніцше та працям ритуальної школи міфологізм перетворився на своєрідну ідейно-художню константу в літературі модернізму. Модерністи не хочуть обмежувати свідомість людини рамками часу і простору, певними соціально-історичними координатами, а беруть її у зв’язках і співвідношеннях з глибинними сутностями буття. Головною метою модерністи вважають пошуки й реконструкцію одвічних моделей людського буття і глибинних архетипів людської психіки. Міфологізм - це також інструмент структурування оповіді, тому значимим стає повтор та дублювання героїв у часі і просторі.
Говорячи про синтез різних міфологічних традицій у романі 20 ст., Е.Мелетинський виокремлював такі види міфологізації: інтерпретація сучасної культури міфотворчими засобами; синтез історизму та міфологізму; апологетичний міфологізм (міф уявляється засобом порятунку від сучасної старої цивілізації); міф як форма психоаналізу; міф як традиція; міфологізм як основа відродження національних форм думки і творчості [163; 358-372].
Сучасне захоплення міфом критики пояснюють таким чином: Міф і логіка - найзагальніші сили, рух яких входить до ритму культурного життя. Зараз ми знову ввійшли до нової ери міфу” (М.Хохгезанг).
Отже, незаперечним у сучасній художній творчості є естетичне (збагачення літератури універсальною символікою) і психічне (вираження глибинної суті душі) значення міфу. Проте необхідно пояснити, чому пражани” - люди надзвичайної ерудиції, фахівці з різних галузей знань, які ставили не міфічну, а реальну мету створення української держави, звернулися до міфу у власних творах.
Досліджуючи роль міфотворчості в сучасному житті, А.Бергсон відзначав важливість двох факторів у природі людини: розуму та інстинкту. Дія самого розуму призвела б до зосередження на особистісному житті, а прояв лише інстинкту - на зовнішній меті заради суспільства. Функція міфотворчості полягає в захисті природи від створеного розумом уявлення про пригнічувальну смугу невідомого поміж здійсненим початком справи та бажаним результатом” [28; 150]. Саме пригнічувальні обставини дедалі більшого віддалення від бажаної мети створити власну державу обумовили зацікавлення пражан” міфологічними моделями.
Міфотворчість особливо активізується у кризових ситуаціях, під час зламів певних відтинків історії, при змінах світоглядних та культурних парадигм. Касирер зауважує: Коли ситуація достатньо проста і люди можуть задовольнитися порівняно нескладними технічними засобами, вони не звертаються до міфів. Останні з’являються на сцені, коли людина стикається із завданням, непосильним для її природних ресурсів” [98; 108].
Міф, на думку поетів празької школи, мав сприяти відродженню української нації, адже сучасну пражанам” людину, яка під час багатовікових історичних катаклізмів втратила державницьку свідомість, необхідно було наблизити до празразка - сакрального першочасу, коли Україна мала власну сильну державу. Ретроспективність поезії Ю.Дарагана, О.Лятуринської, О.Стефановича, Є.Маланюка, О.Ольжича, Ю.Липи пояснюють душевними переживаннями після втрати Україною щойно здобутої державності” і водночас прагненням не тільки дати пояснення поразці, а й знайти вихід з підневільного становища” [194;183]. Міфи мали пробудити історичну пам’ять (про відзискання історичної пам’яті” писав Є.Маланюк [159, 1; 227]), вони є основою самоповаги нації та поваги з боку інших народів (за О.Лятуринською: [153; 181]).
З міфом пов’язували можливість української автентичності. Тому модифікацією міфу в поезії празької школи став національний міф”.
При дослідженні національного міфу” основна проблема полягає в тому, щоб виявити всі парадигми, з яких він складається. Можливо, в нагоді стане формула, запропонована К.Хюбнером: національний міф” = простір + історія [287; 325]. Ці компоненти можуть доповнюватися, замінюватися, розширюватися настільки, наскільки дозволяють закони міфопоетики та особливості національного менталітету. Саме на цих компонентах наголошував Є.Маланюк: певна територія, певний краєвид і певний історичний процес [159, 2; 253]. Він вбачав причини кризи сучасного йому мистецького процесу в кризі особистості, яка залишається і може бути особистістю лише національною” [159, 2; 24]. Зв’язок нової української літератури з націоналізмом було проголошено ще 1910 року М.Сріблянським: Наше Мистецтво мусить повести нас по шляху універсального українства на Україні. Ми мусимо йти до виразу нашої національності. Національність - це і є та нова сфера, якої ми прагнемо, шукаємо і боремось за неї, як за форму і зміст кращого життя... Національність - це та нова сфера існування, в якій нам, українцям, легше жити, існувати і творити” [256; 733, 740]. Про два типи людей та дві літератури говорили також В.Пачовський, Д.Донцов, О.Ольжич, О.Теліга, М.Мухін, Г.Калицький тощо. Так, Г.Калицький у статті Українська література в світлі націоналізму” писав, що сенс молодих поетів, обеззброєних мілітарно, - створювати духовну зброю, творити гімн новому, сильному, активному [95].
Незважаючи на добре розроблений пражанами” історіософський пласт (досліджений Д.Донцовим, М.Ільницьким, Ю.Липою, М.Мухіним, О.Нахлік, Ю.Шерехом) їхній творчості властива також міфологізація історії, тобто переклад подій історії мовою міфологічних уявлень з метою якнайефективнішого висловлення національної ідеї. О.Ольжич підкреслював, що стиль героїчної доби не виключає певного елементу містики” [207; 203]. Г.Калицький вважав, що головним в новому мистецтві є віра в чин і в силу; матеріал, ідеї, сюжети залежать лише від митця, твір може бути навіть далеким від нашого життя і наших ідеалів, але він буде корисним” [95; 102]. На ролі міфів в історичній свідомості народу наголошував Є.Маланюк [159, 2; 258]. У статті Дещо про історію” він наголошував на важливості не стільки знання історії”, скільки, насамперед, історичного інстинкта”, живого відчуття самого струму історії” [159, 2; 472]. Щодо особливостей краєвидів країни, то вони є одним з тих чинників, які впливають на формування національної душі.
Національний міф” створюється колективом задля фіксованих засобів самоідентифікування, виконує консолідуючу функцію під час виникнення певної політичної ситуації. Його елементами можуть бути елементи - ознаки нації, до яких Е.Д. Сміт зараховує, зокрема, власне ім’я як підставу національного ідентифікування, як суть” спільноти; міф про спільне походження, який містить ідею спільного витоку у часі та просторі і який дає етносу відчуття уявної спорідненості; спільну історичну пам’ять; спільну культуру; відчуття кровного зв’язку з батьківщиною, із землею предків [250; 30].
Наукова новизна. Робота є спеціальним синтетичним дослідженням творчості поетів празької школи на основі теорій міфопоетики, структуралізму, постколоніальної критики, психоаналізу, деконструктивізму та їхніх методологічних підходів. Увага приділяється не стільки індивідуальній неповторності кожного з представників цієї школи, скільки тим загальним рисам, творчим, світоглядним та ідеологічним, які дають змогу об’єднувати пражан” в одну групу. До аналізу долучається також творчий доробок поетів української еміграції, які продовжували розвивати ідеї і мотиви празького міфу” (умовна назва нового національного міфу”). Водночас завдання полягає не в тому, щоб написати історію празької школи; відбір матеріалу здійснювався таким чином, щоб на прикладі певного кола поетів показати розвиток національної ідеї, еволюцію категорії національної ідентичності, пошук нової державницької ідеології, яку пражани” намагалися втілити у національний міф”.
Практичне значення роботи полягає в тому, що запропонований комплексний підхід до спадщини празької школи доповнює студії з української еміграційної поезії новими спостереженнями із застосуванням різних підходів, що надалі допоможе створенню новітньої історії української літератури. Результати дослідження можуть бути використані при підготовці спецкурсів і спецсемінарів на філологічних факультетах вузів, при читанні курсу української літератури 20 ст.
Апробація роботи здійснена під час її обговорення на засіданнях відділу української літератури 20 ст. Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, на конференціях (молодіжна конференція Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, червень 2000 року; всеукраїнська конференція Модернізм зі столітньої відстані”, Рівне, квітень 2001 року).
Структура дисертації. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел. У першому розділі (Національний міф” як пошук національної ідентичності”) розкрито різноманітність використання поняття ідентичності загалом і національної ідентичності зокрема. У другому розділі (Поетика національного міфу” празької школи) визначаються риси поезії пражан”, що відображають складний пошук нової картини світу. Третій розділ (Стилістична різноманітність як віддзеркалення національних пошуків празької школи) присвячено питанню стилістичної характеристики, що є дотичним до створення національного міфу”. Остання частина (Трансформація національного міфу” в творчості пражан” та їхніх послідовників”) - це розвідка складного подальшого пошуку, трансформації, деконструкції ідей та мотивів празького міфу” не лише у творчості самих представників празької школи, а і їхніх послідовників, епігонів, які живилися тими самими мотивами, але не всі з них створили щось нове та оригінальне. Дослідження викладене на 195 сторінках, з них 172 сторінки основного тексту. Бібліографія нараховує 330 позицій.
Публікації. Основні положення дисертації викладено в п’яти публікаціях:
1) Міфологізм поезії Празької школи // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. Зб. наук. праць Рівненського державного гуманітарного університету. Випуск ІХ. - Рівне: РДГУ, 2000.- С. 54-61.
2) Первинні стихії як основа нового” національного міфу Празької школи”// Слово і час. - 2001. - № 4. - С. 79-83.
3) Стилістична різноманітність поезії празької школи як віддзеркалення національних пошуків // Слово і час. - 2001. - № 10. - С. 68-74.
4) Деструкція національного міфу” в українській еміграційній поезії //
Вісник Запорізького державного університету. - 2001. - № 4. - С. 11-14.
5) Наталя Лівицька-Холодна: роман життя жінки та емігранта // Український альманах. 2002. Варшава: Об’єднання українців у Польщі, 2002. С. 196-203.

[1] Віддавши данину традиційному написанню ”Празька школа” у назві роботи, надалі в тексті дисертації вживаємо цей термін баз лапок і з маленької літери.

bibliography

ВИСНОВКИ

Поезія празької школи була пошуком нової національної ідентичності і творенням нового обличчя нації за допомогою міфу.
Національна ідентичність - конструкція, що складається з багатьох взаємопов’язаних компонентів. Завдяки багатовимірності національна ідентичність стає гнучкою і може ефективно поєднуватися з іншими ідеологіями та рухами. Це категорія рухлива, вона змінюється залежно від актуальних потреб самовизначення нації у світі.
Творення національного міфу” є ключем до національної ідентичності. Національний міф” здійснює процес самовизначення і самоорієнтації в художній формі. Його обов’язковими компонентами є осмислення історії та описи етноландшафту.
Творення нового національного міфу” та нової ідентичності української нації стало основним об’єднуючим фактором діяльності празької школи, що виявився у співзвучності мотивів і міфологем, у спільній тематиці й антиколоніальному пафосі.
Новизна „національного міфу”, який протиставлявся народницькій традиції 19 ст., полягала у пробудженні войовничості та плеканні політично-державницької свідомості, у культі героїзму й ідеї українського месіанізму, у відразі до побутово-народницьких традицій та запереченні малоросійства.
Основу поезії представників празької школи складає міф, який виявляється і в структурі тексту (намагання обмежити кількість мотивів, підкреслена одноманітність тем, повторення), і в елементах міфологічності мислення. Міфологічне мислення зумовлює інтерпретацію історії, пам’яті, сну, циклічності часу, кохання, причому ці категорії можуть отримати як позитивну, так і негативну оцінку залежно від того, чи існують вони в сакральному часі й просторі, чи мають прояв у мирських подіях.
Оскільки передбачалося побудувати новий світ, слід було звернутися до космологічної моделі творення всесвіту з археелементів, тобто з чотирьох першоелементів, які визначили основні міфологеми празької поезії”. Вода й вогонь мали знищити старе, вітри символізували плинність історичного часу, земля і її варіант - камінь становили основу побудови нового місця. Причому це місце уявлялося переважно як місто і протиставлялося мотиву садків. Водночас земля як степ, камінь на перехресті українських доріг сприймалися як покарання, так само як і азійські вітри.
Порівняння російського та українського національних міфів” доби неоромантизму дає змогу віднайти прикметні особливості творення національної парадигми, що в поезії празької школи виявилося у реміфологізації, переписуванні міфів, земній сфері інтересів, небажанні розчинятися в стихії народної мови й фольклорних образів, у зацікавленні яскравими постатями української історії та культури.
Національні міфи” двох народів віддзеркалюють різні типи культурних матриць і націоналізму. Українська модель нації свідомо будувалася за типом західних національних держав, програма яких складалася з антиколоніальних та інтеграційних рухів, із створення нової державної нації на місці колишньої колоніальної території, з принципів раціональності й демократії, юридично закріплених кордонів та національних прав.
Почування нехоті до чужих, почуття колективної образи на іноземців - перший ступінь анатомії націоналізму. Відшукуючи етнічні корені, визначаючи національний характер, необхідно було виявити й національну домінанту чужої культури. Тому при створенні образу сусіднього народу вдавалися до таких художніх засобів, як деміфологізація та метонімія (підмінювання концепції вибірковими рисами, що здавалися найогіднішими). Творення образу власної нації здійснювалося за допомогою міфу, метафори, набору парадигм. Причому на себе могли прибиратися найбільш привабливі чужі риси як дія механізму перенесення. Так, доводилася згубність і необґрунтованість ідеї третього Риму” для російської політики, але ця ж ідея видавалася привабливою щодо Києва. Крім того, привертав увагу й імперіалістичний дух”.
Культ Риму корелював із творенням власної міфологеми степової Еллади”, хоча майбутнє України пов’язувалося не з плеканням гуманістичних традицій античності, а перш за все зі створенням залізного міста-держави, яке б протистояло варварам.
Складний пошук національної ідентичності відбився й на стилістичних ознаках празької поезії”. Внутрішнє напруження, тематика, мотиви цієї поезії, саме відтворення національного міфу” пов’язані з художньою системою неоромантизму. Роль неокласицизму полягала у доповненні” національного міфу”. Крім того, що естетична програма неокласицизму з’являється під час зламу в культурі та при порушенні історичних смислів у перехідну добу, даний стиль був насамперед виходом на західну, європейську картину світу і частково на характерний для національного відродження культ давніх полісних спільнот. З неокласицизмом пов’язували відродження нового типу відважних конквістадорів та відродження національної стихії - завдяки зверненню до праджерела, тобто до тієї історичної доби, яка мала б навчити долати смерть та віднаходити державну ідею”.
Взаємодія неоромантизму з неокласицизмом була зумовлена, по-перше, відкритістю неоромантизму, по-друге, підґрунтям для поєднання елементів різних художніх систем стала необарокова поетика, адже домінантою бароко є синтез середньовіччя й Ренесансу, готики й античного класицизму. Культ готики пов’язаний з ідеєю руху, досягненням сакрального центру; це й складова комплексу середньовічної лицарської символіки, що стала ключем образного мислення українських неоромантиків. Від Ренесансу в празькій поезії” - стихія карнавальної культури, прагнення побудувати новий світ, віра в інтегральне оновлення, безмежне почуття особистості, роздвоєння між аскетизмом і життєрадісністю. Як і в добу Відродження, двоїстим було ставлення до мистецтва: воно й засіб захисту від життя, й засіб засудження того ж життя, впливу на нього, адже ставлення до світу було надзвичайно активним.
Барокова поетика виявилася в історичності, надзвичайній експресивності, настанові на виховну функцію поезії, сприйнятті світу як театру. Політично-націоналістичну ідеологію творів, відгук на сучасність, динамізм також можна зарахувати до барокових рис поезії пражан”.
Намагання вписати власну націю в європейську картину світу, як політичну, так і культурну, породжувало питання модерністського дискурсу. Формування нового національного міфу” корелювало з переломом у формах культурної ідентифікації, але особливості часу визначили інкорпорованість модернізму в націоналізм. Водночас неправильно було б трактувати цю поезію як змодернізоване просвітянство”: навпаки, протидія йому визначила той факт, що фольклор, який став ознакою модерності в багатьох літературах початку століття, був неприйнятним, адже асоціювався з народницькою традицією, чому неоромантизм пражан”, хоч і є реставрацією старого” романтизму, уникав фольклорної течії. Творчість деяких пражан” є прикладом боротьби модерністського й національного кодів з переходом до релігійного чи філософського.
Двоїсте ставлення до мистецтва (що обумовило боротьбу норми й свободи творчості, імперативу й художньої досконалості в празькій поезії”), а також втрата свого я”, що було пов’язане зі втратою України як Іншого, який визначав творення ідентичності національної й особистісної, загибель частини представників празької школи, неможливість пристосування до нових політичних обставин та соціального середовища, відсутність відповідної аудиторії, відмова від гіперімперативу і звідси демонтаж усієї системи, поява безлічі варіативних образів, повторення епігонами мотивів празької поезії” поза рамками ритуального часу та простору обумовили поступову деструкцію нового національного міфу”, якому була присвячена творчість празької школи. Слід зазначати, що саме ці процеси властиві так званій першій хвилі еміграційної творчості: від культивування міфу-казки, створення ілюзій, поетизації образу залишеної батьківщини до заперечення не лише колишніх ідеалів, а й власної творчості, що врешті-решт закінчується художньою деструкцією та психологічною виснаженістю. Заперечення невлаштованості як національної, так і родинної, особистісної знайшло вияв у темі дитинства, кохання, стосунків поколінь.
Хоча деструкція пов’язана з особистісною трагедією митців, її не можна вважати негативною, оскільки вона призвела до якісної трансформації, і світогляду, і національної ідеї.
Філософія української національної ідеї повторює загальноєвропейський шлях, який полягав у переході від етапів етнічної диференціації, національного месіанізму у площину етико-антропологічну, на рівень екзистенційної проблематики.
Водночас ідеї празької поезії” живили в еміграційній поезії негативні стихії, ставали основою фальшивої історіософії (цікавою уявляється спроба порівняти міфоплетіння П.Штепи з художніми образами Є.Маланюка), в чому виявлялося вже не ритуальне відтворення національного міфу”, а його зубожіння. У творчості епігонів не знайдемо вже чітко окресленої концепції національного міфу”, він розчиняється у безлічі суперечливих парадигм, що передавали хаотичне переживання віддаленості від рідного краю. Доля празького міфу” підтверджує спостереження К.Леві-Строса над особливостями смерті міфів - вони помирають не в часі, а в просторі, переходячи з одного суспільства в інше, втрачаючи довжину і розкіш оповідання, драматичну напруженість мотивів, характеризуючись зубожінням сюжету та жанровими трансформаціями.
В роботі творчість празької школи вперше розглянуто під кутом зору зародження, розвитку та загасання національного міфу”.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОї ЛІТЕРАТУРИ:

1. Абашев В.В. Лирическая дилогия” Брюсова (книги Urbi et orbi” и Stephanos”): структура и генезис // Типология литературного процессу (на материале русской литературы 19 - нач. 20 в.): Межвузовский сборник научных трудов. - Пермь, 1990. - С. 123-135.
2. Аверинцев С. Византия и Русь: два типа духовности // Новый мир. - 1988. - № 9. - С. 227-245.
3. Азадовский К.М. Блок и Добролюбов // А.Блок и основные тенденции развития литературы нач. ХХ в. Блоковский сборник УІІ.- Тарту, 1986.- С. 96-102.
4. Альтер П. Націоналізм: проблема визначення // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О.Проценко, В.Лісовий. - К.: Смолоскип, 2000. - С. 211-215.
5. Альтер П. Нація: проблема визначення // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О.Проценко, В.Лісовий. - К.: Смолоскип, 2000. - С. 580-593.
6. Альтман М.С. Из бесед с поэтом Вяч. Ив. Ивановым // Труды по русской и славянской филологии. - Тарту, 1968. - Т. ХІ. - С. 312-315.
7. Андреев Л. Французская литература и конец века” // Вопросы литературы. - 1986. - № 6. - С. 75-112.
8. Андрусів С.М. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст. - Тернопіль: Джура, 2000. - 340 с.
9. Андрухович Ю. Дезорієнтація на місцевості. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999. - 124 с.
10. Анісімова Н.П. Лірика О.Лятуринської як явище естетики чину і міфотворення. Дис...канд. філол. наук: 10.01.01. - К., 1999. - 203 с.
11. Астафєв А. Феномен континуїтивності нації в українському історико-філософському вимірі. Автореферат дис. канд. філос. наук: 09.00.05. - К, 2000.- 20 с.
12. Астаф’єв О. Лірика української еміграції: еволюція стильових систем. Дис... докт. філолог. наук: 10.01.01 - К., 1999. - 401 с.
13. Астаф’єв О. Художня історіософія: від М.Костомарова до Є.Маланюка // Слово і час. - 1997. - № 2. - С. 6-10.
14. Баган О. Про деякі філософські підстави українського націоналізму // Лицарі духу: Українські письменники-націоналісти-"вісниківці". - Дрогобич, 1996. - С. 169-178.
15. Байбурин А. Жилище в обрядах и представлениях восточных славян. - Л.: Наука, 1983. - 192 с.
16. Барабаш Ю. Під знаком кривавого лихоліття” (Є.Маланюк і М.Гумільов: схоже у несхожему) // Сучасність. - 1997. - № 5. - С. 106-123.
17. Баран Х. Поэтика русской литературы начала века. - М.: Республика, 1992. 214 с.
18. Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика: Пер. с фр. - М.: Прогресс, Универс, 1994. - 616 с.
19. Бахматова Г.М. Російська орнаментальна проза: світовідчуття на межі епох // Радянське літературознавство. - 1988. - № 10. - С. 25-34.
20. Бахматова Г.М. Український орнаменталізм: загальне і своєрідне (До проблеми концептуальності стилю) // Радянське літературознавство. - 1989. - № 2. - С. 14-23.
21. Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики: Исследования разных лет. - М.: Худ. литература, 1975. - 502 с.
22. Бахтин М.М. Работы 20-х годов. - К.: Next, 1994. - 384 с.
23. Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренесанса. - М.: Худ. литература, 1990. - 541 с.
24. Бача Ю. За і проти: про умови розвитку української літератури в Чехословаччині після 1945 р. - Кошиці, 1990. - 148 с.
25. Башляр Г. Дім: поетика простору // Українські проблеми. - 1994. - № 4/5. - С. 92-96.
26. Башляр Г. Психоанализ огня. - М.: Прогрес, 1990. - 148 с.
27. Белый А. Священные цвета // Символизм как миропонимание. - М.: Республика, 1994. - 527 с.
28. Бергсон А. Два источника морали и религии / Пер. с фр. - М.: Канон, 1994. - 384 с.
29. Бердяев Н.А. О назначении человека. - М.: Республика, 1993. - 384 с.
30. Бердяев Н.А. Царство духа и царство кесаря. - М.: Республика, 1995. - 383 с.
31. Берн Э. Игры, в которые играют люди: Психология человеческих взаимоотношений; Люди, которые играют в игры: Психология человеческой судьбы: Пер. с англ. - М: Центр общечеловеческих ценностей, 1996. - 336 с.
32. Бицилли П. Место Ренессанса в истории культуры. - С-Птб.: Мифрил, 1996. - 256 с.
33. Бичко А.К., Бичко І.В. Феномен української інтелігенції: Спроба екзистенціального дослідження. - Дрогобич, 1997. - 116 с.
34. Білецький Р.І., Борецький М.І. Образи світової літератури в поезії Євгена Маланюка // Всесвітня література. - 1996. - № 8. - С. 49-51.
35. Блакитний Є. Сучасна доба і творчість Петра Холодного (молодшого) // Сучасність. - 1986. - № 12. - С. 50-60.
36. Блок А. О современном состояниии русского символизма // Собрание сочинений в 8-ми томах. - М.-Л.: Гос. изд-во худ. лит-ры, 1965. - Т. 5. - С. 425-437.
37. Блок А. Соловьиный сад // Собрание сочинений в 8-ми томах. - М.-Л.: Гос. изд-во худ. лит-ры, 1965. - Т. 3. - С. 240-246.
38. Бойко Ю. Вибране. - Мюнхен, 1971. - Т. 1. - 312 с.
39. Бойчук Б. Два штрихи // Сучасність. - 1980. - № 1. - С. 61-66.
40. Бойчук Б. Декілька думок про Нью-Йоркську групу і декілька задніх думок // Сучасність. - 1979. - Ч. 1 (217). - С. 20-33.
41. Бойчук Б. Розмова з Наталею Лівицькою-Холодною // Сучасність. - 1985. - № 3. - С. 8-17.
42. Бочковський О. Вступ до націонології. - К.: Генеза, 1998. - 144 с.
43. Бочковський О. До характеристики й техніки чеського національно-відродного руху // Визволення. - Відень-Прага, 1923. - Ч. 2. - С. 15-22.
44. Буслаєв Ф. Общие понятия о русской иконописи // Философия русского религиозного исскуства ХУІ-ХХ вв. Антология. - М.: Прогрес, 1993. - С. 113-123.
45. Вассиян Ю. До головних засад націоналізму // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О.Проценко, В.Лісовий. - К.: Смолоскип, 2000. - С. 197-208.
46. Віднянський С.В. Культурно-освітня і наукова діяльність в українській еміграції в Чехословаччині: Український вільний університет (1921-1945 рр.). - К., 1994. - 82 с.
47. Войчишин Ю. Євген Маланюк у літературознавстві української діаспори // Розбудова держави. - 1997. - № 7-8. - С. 121-125.
48. Войчишин Ю. ...Ярий крик і біль тужавий”: Поетична особистість Євгена Маланюка. - К.: Либідь, 1993. - 160 с.
49. Воронский А. Избранные статьи о литературе.-М.: Худ. лит., 1982.-527 с.
50. Ворскло В. Лада. - Торонто, 1977. - 496 с.
51. Ворскло В. Листи без адреси: Вибрані поезії. - Торонто: Гомін України, 1962. - 68 с.
52. Галіченко Т. Слов’янська міфологія та антична культура. - К.: Наукова думка, 1994. - 92 с.
53. Гельнер Е. Нації та націоналізм // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О.Проценко, В.Лісовий. - К.: Смолоскип, 2000. - С. 292-310.
54. Героїчний епос українського народу: Хрестоматія. - К.: Либідь, 1993. - 432 с.
55. Голан А. Миф и символ. - М.:Республика, 1993. 202 с.
56. Гольдман Л. Структурно-генетический метод в истории литературы // Зарубежная эстетика и теория литератури 19-20 вв. Трактаты, статьи, эссе. - М.: Изд-во МГУ, 1987. - С. 335-348.
57. Грабович Г. Голоси української еміграції // Грабович Г. До історії української літератури. - К.: Основи, 1997. - С. 386-416.
58. Грабович Г. У пошуках великої літератури. - К., 1993. - 54 с.
59. Гренджа-Донський В. Сон // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ століття в 4-х книгах - Кн. 4. - К.: Рось, 1995. - С. 161.
60. Грива М. Лист // Студентський вісник. - 1926. - № 12. - С. 11-12.
61. Гринцер П.А. Санскритская поэтика и античная риторика: Теория украшений” // Контекст. 83. - М.: Наука, 1984. - С. 38-88.
62. Грищинський В. Космополітизм і космополіти // Українська хата. - 1910. - № 9. - С. 623-632.
63. Грищинський В. Що таке нація? // Українська хата. - 1911. - № 10. - С. 476-489.
64. Грінфелд Л. Типи націоналізму // Націоналізм: Антологія /Упоряд. О.Проценко, В.Лісовий. - К.: Смолоскип, 2000. - С. 688-703.
65. Гумилев Н.С. Письма о русской поэзии. - М.: Современник, 1990. - 381 с.
66. Гундорова Т. Постколоніальна фікція Андруховича з постколоніальним знаком питання // Сучасність. - 1993. - № 9. - С. 79-83.
67. Гундорова Т.І. Ранній український модернізм: до проблеми естетичної свідомості // Радянське літературознавство. - 1989. - № 12. - С. 3-8.
68. Гюнтер Г. Жанровые проблемы утопии и Чевенгур” Платонова // Утопия и утопическое мышление. - М.: Прогресс, 1991. - С. 252-276.
69. Дараган Ю. Сагайдак. Поезії // Баган О., Гузар З., Червак Б. Лицарі духу. - Дрогобич: Відродження, 1996. - С. 131-167.
70. Дзюба І. Поезія вигнання // Прапор. - 1990. - № 1. - С. 131-136.
71. Дима А. Образ иностранца в различных национальных литературах // Дима А. Принципы сравнительного литературоведения. Пер. с рум. - М.: Прогресс, 1977. - С. 148-153.
72. Донцов Д. Від містики до політики. - Торонто, 1957. - 62 с.
73. Донцов Д. Дві літератури нашої доби. - Львів: Каменяр, 1991. - 328 с.
74. Донцов Д. Дух нашої давнини. - Дрогобич: Відродження, 1991. - 341 с.
75. Дюришин Д. Общности в условиях внелитературной субординации // Проблемы особых внелитературных общностей. П /ред. Д.Дюришина. - М.: Наука, 1993. - 263 с.
76. Евзлин М. Космогония и ритуал. - М.: Прогрес, 1993. - 337 с.
77. Евтух В. Концепция этносоциального развития США и Канады: типология, традиция, эволюция. - К., 1991. - 180 с.
78. Ельницкая С. Возвышающий обман” (Мифотворчество и мифотворчество Цветаевой) // Марина Цветаева: 1892-1992. Норвические симпозиумы по русской литературе и культуре. Т. 2. П /ред. С.Ельницкой и Е.Эткинда. - Нортфилд, Вермонт, 1992. - С. 45-62.
79. Євтух В. Українська етнічність у Канаді: можливості реальностей // Всесвіт. - 1991. - № 11. - С. 7-12.
80. Євшан М. Боротьба генерацій і українська література // Євшан М. Критика; Літературознавство; Естетика / Упор. Н.Шумило. - К.: Основи, 1998. - С. 45-54.
81. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. Франківський період. - К.: Наук. думка, 1992. - 117 с.
82. Забужко О. Шевченків міф України: Спроба філософського аналізу. - К.: Абрис, 1998. - 142 с.
83. Зарубежная литература ХХ века, 1871-1917: Хрестоматия /Сост. Г.Н.Храповицкая. - М.: Просвещение, 1981. - 638 с.
84. Иванов В.И. Родное и вселенское. - М.: Республіка, 1994. - 428 с.
85. Ильин И.А. Путь к очевидности. - М.: Республика, 1993. - 431 с.
86. Ильин И.П. Постструктурализм. Деконструктивизм. Постмодернизм. - М.: Интрада, 1996. - 256 с.
87. Іванишин П. Олег Ольжич - герольд нескореного покоління. - Дрогобич: Відродження, 1996. - 220 с.
88. Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу: Історико-релігійна монографія. Вид. 2-ге. - К., 1994. 300 с.
89. Ільницький М. Від Молодої Музи” до Празької школи”. - Львів, 1995. - 318 с.
90. Ільницький М. Ідея циклічності культур і доля України в творчості Олега Ольжича // Сучасність. - 1994. - № 11. - С. 138-142.
91. Ільницький М. Історіософія української поезії 20-30 років. Концепція України (Є.Маланюк, Ю.Липа, О.Ольжич) // Другий міжнародний конгрес україністів: Доповіді та повідомлення. Літературознавство. - Львів, 1993. - С. 191-196.
92. Ільницький М. Література українського відродження (напрями та течії в українській літературі 20-х - поч. 30-х рр. ХХ ст.). - Л., 1994. - 72 с.
93. Ісаїв В. Друге покоління емігрантів в американській дійсності // Сучасність. - 1969. - № 4. - С. 102-110.
94. Казин А.Л. Неоромантическая философия художественной культуры (к характеристике мировоззрения русского символизма) // ВФ. - 1980. - № 7. - С. 143-154.
95. Калицький Г. Українська література в світлі націоналізму // Розбудова нації. - Прага, 1929. - № 3/4. - С. 100-109.
96. Каменка Ю. Політичний націоналізм: еволюція ідеї // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О.Проценко, В.Лісовий. - К.: Смолоскип, 2000. - С. 216-234.
97. Карсавин Л. Философия истории. - С-Птб.: Комплект, 1993. - 352 с.
98. Кассирер Э. Техника современных мифов // Феномен человека: Антология. - М.: Высшая школа, 1993. - С. 108-123.
99. Качуровський І. Вісниківство і російська поезія (Дискусійне) // Сучасність. - 1961. - № 3. - С. 67-73.
100. Кедров К. Звездный сад // Театр. - 1980. - № 11. - С. 51-57.
101. Кессиди Ф. От мифа к логосу (становление греческой философии). - М.: Мысль, 1972. - 312 с.
102. Клен Ю. Вибране. - К.: Дніпро, 1991. - 461 с.
103. Клен Ю. Твори: В 4-х т. / За ред. Євгена Маланюка. - Торонто, 1957-1960.
104. Климентова О. Ідеї Д.Донцова і літературна творчість пражан”: від наслідування до переосмислення // Слово і час. - 2000. - № 8. - С. 45-54.
105. Клычков С. Князь мира. - Paris: YMCA-PRESS, 1985. - 428 с.
106. Клычков С. Лысая гора. - Талдом, 1996. - 72 с.
107. Клычков С. Стихотворения / Сост. С.И. Субботин. - М.: Сов. Россия, 1991. - 368 с.
108. Квіт С. Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет. - Київський університет, 2000. - 260 с.
109. Ключевский В. Русская история. Полный курс лекций в 3-х книгах. Книга 1. - М.: Мысль, 1995. - 572 с.
110. Ковалів Ю. Героїчний епос Олега Ольжича // Слово і час. - 1994. - № 6. - С. 7-12.
111. Ковалів Ю. Естетична концепція філософії чину” // Вітчизна. - 1997. - № 1-2. - С. 143-146.
112. Ковалів Ю. ”Празька школа”: на крутосхилах ”філософії чину”. К.: Бібліотека українця, 2001. 120 с.
113. Козлуджов З. Идентичност и интерпретация. - Пловдив: Макрос, 2001, 1999. - 115 с.
114. Колісниченко-Братунь Н. Феномен письменника-емігранта в світлі українського менталітету // Літературознавство: Матеріали 3 міжнародного конгресу україністів (Харків, 26-29 серпня 1996 р.). - К.: Обереги, 1996. - С. 183-189.
115. Колобаева Л.А. Концепция личности в литературе рубежа ХІХ-ХХ вв. - М.: Изд-во Моск. Ун-та, 1990. - 336 с.
116. Кон Г. Західний і східний націоналізм // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О.Проценко, В.Лісовий. - К.: Смолоскип, 2000. - С. 629-633.
117. Координати: Антологія сучасної української поезії на Заході: В 2-х т. / Упоряд.: Б.Бойчук, Р.Рубчак. Вступн. стаття І.Фізера. - Мюнхен, 1969. - 363 с.
118. Коркина Е.Б. Лирическая трилогия Цветаевой // Марина Цветаева: 1892-1992. Норвические симпозиумы по русской литературе и культуре. Т. 2. П/ред. С.Ельницкой и Е.Эткинда. - Нортфилд, Вермонт, 1992. - С. 110-117.
119. Коркина Е.Б. Лирический сюжет в фольклорных поэмах М.Цветаевой // Русская литература. - 1987. - № 4. - С. 161-168.
120. Кормилов С.И. Метризованная проза в 1910-е годы // Серебряный век русской литературы: Проблемы, документы. - М.: Изд-во МГУ, 1996. - С. 64-78.
121. Костомаров М. Твори. - К.: Дніпро, 1967. - Т. 2. - 450 с.
122. Костюк Г. Пізнаймо його глибинно // Хвильовий М. Україна чи Малоросія?: Памфлети / Заг . ред. М.Г. Жулинського. - К.: Смолоскип, 1993. - С. 17-25.
123. Кравців Б. Леонід Мосендз і його Останній пророк” // Мосендз Л. Останній пророк. - Торонто, 1960. - С. 5-32.
124. Кравців Б. Поезії // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. - Кн. 4. - К.: Рось, 1995. - С. 287-292.
125. Кронрод И. Пугачев Цветаевой // Марина Цветаева: 1892-1992. Норвические симпозиумы по русской литературе и культуре. Т. 2. П/ред. С.Ельницкой и Е.Эткинда. - Нортфилд, Вермонт, 1992. - С. 177-185.
126. Кульчицький О. Світовідчування українця // Українська душа. - К.: Фенікс, 1992. - С. 48-65.
127. Куценко Л.В. Dominus Маланюк: тло і постать. Монографія. - Кіровоград: Центрально-Українське вид-во, 2001. - 264 с.
128. Кьеркегор С. Страх и трепет. - М.: Республика, 1993. - 384 с.
129. Лавриненко Ю. До поєднання модернізму і традиції в необарокко // Слово. Зб. 3. - Нью-Йорк, 1968. - С. 493-501.
130. Лавриненко Ю. Поет своєї епохи (Штрихи до портрета Євгена Маланюка) // Українська мова і література в школі. - 1991. - № 1 . - С. 64.
131. Лащенко О. Передмова // Ольжич О. Поезії. - Ню-Йорк, 1956. - С. 5-11.
132. Леви-Стросс К. Как умирают мифы // Зарубежные исследования по семиотике фольклора. - М.: Наука, 1985. - С. 77-88.
133. Леви-Стросс К. Структура мифов // Вопросы философии. - 1970. - № 7. - С. 153-164.
134. Легка О.С. Еротичний роман у віршах Наталі Лівицької-Холодної: Дис... канд. філолог. наук: 10.01.01. - Л., 1999. - 216 с.
135. Липа Ю. Бій за українську літературу. - Львів: Народний стяг, 1935. - 152 с.
136. Липа Ю. Закон // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ століття в 4-х книгах / Упоряд. В.Яременка. - К.: Аоніт, 2001. - Кн. 2. - С. 680-683.
137. Липа Ю. Козаки в Московії. - Париж: Українець, 1957. - 208 с.
138. Липа Ю. Нотатник. Новелі в з-х т. - Детройт: Український Прометей, 1955.
139. Липа Ю. Поезії / Упоряд. Є.Маланюк. - Торонто: Накладом Укр. Лікарського Товариства Північної Америки, 1967. - 292 с.
140. Липа Ю. Призначення України. - Львів: Просвіта, 1992. - 270 с.
141. Липа Ю. Розподіл Росії. - Л.: Інститут народознавства НАН України, 1995. - 147 с.
142. Липинський В. Листи до братів-хліборобів // Хроніка 2000. - 1993. - № 3-4. - С. 169-192.
143. Лисенко Н. Місія поета-державотворця у контексті подій на радянській Україні: Євген Маланюк // Повернення культурного надбання України: проблеми, завдання, перспективи. Вип. 12. Матеріали науково-практичної конференції Симон Наріжний та українська еміграція 20-30-х рр. ХХ ст. у Празі”. Полтава, жовтень, 1998. - К., 1999. - С. 170-188.
144. Лисенко Н.О. Становлення і розвиток творчої постаті Євгена Маланюка (у контексті літератури 20-30-х років ХХ століття): Дис... канд. філол. наук: 10.01.01. - К., 1999. - 182 с.
145. Лисяк-Рудницький І. Вячеслав Липинський // Сучасність. - 1961. - № 6. - С. 74-90.
146. Лихачев Д.С. Поэзия садов: к семантике садово-парковых стилей. Сад как текст. - С-Птб.: Наука, 1991. - 372 с.
147. Лихачев Д.С. Сад и культура Европы // Лихачев Д.С. Избранные работы. В 3-х томах. - Т. 3. - С. 496-518.
148. Лівицька-Холодна Н. Поезії старі і нові. - Нью-Йорк, 1986. - 240 с.
149. Лісовий В. Що таке національна (українська) ідея? // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О.Проценко, В.Лісовий.- К.: Смолоскип, 2000.- С. 593-626.
150. Лосев А.Ф. Диалектика мифа // Философия. Мифология. Культура. - М.: Политиздат, 1991. - С. 5-217.
151. Лосский Н.О. Бог и мировое зло. - М.: Республика, 1994. - 432 с.
152. Лотман Ю.М. Задачи и методы структурного анализа поэтического текста // Лотман Ю.М. О поэтах и поэзии. - С-Птб.: Искусство, 1996. - С. 25-31.
153. Лятуринська О. Зібрані твори. - Торонто, 1983. - 814 с.
154. Мазуренко Г. Скит поетів. - Лондон, 1971. - 128 с.
155. Мазуренко Г. Снігоцвіти. - Прага, 1941. - 48 с.
156. Майноуг К. Анатомія націоналізму // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О.Проценко, В.Лісовий. - К.: Смолоскип, 2000. - С. 254-281.
157. Макаров А. Світло українського бароко. - К.: Мистецтво, 1994. - 288 с.
158. Маланюк Є. До проблеми клясифікації культур (Схід” і Захід”) // Основа. - 1997. - № 33 (11). - С. 106-111.
159. Маланюк Є. Книга спостережень. - Торонто-Онтаріо: Гомін України.- Т. 1. - 1962. - 525 с.; Т. 2. - 1966. - 480 с.
160. Маланюк Є. Крути. Народини нового українця // Київ, 1992. - № 6. - С. 112-121.
161. Маланюк Є. Поезії / (Упорядк. та передмова Т.Салиги, примітки М.Старовойта). - Львів: УПІ ім. І.Федорова; Фенікс ЛТД, 1992. - 686 с.
162. Мелетинский Е.М. Первобытные истоки словесного творчества // Ранние формы искусства. - М.: Искусство, 1972. - С. 150-188.
163. Мелетинский Е.М. Поэтика мифа. - М.: Наука, 1995. - 406 с.
164. Минц З., Пустыгина Н. Миф о пути” и эволюция писателей-символистов // Творчество А.А. Блока и русская культура ХХ века”. І всесоюзная (ІІІ) конференция. Тезисы. - Тарту, 1975. - С. 147-152.
165. Минц З.Г. Об эволюции русского символизма // А.Блок и основные тенденции развития литературы нач. ХХ в. Блоковский сборник УІІ. - Тарту, 1986. - С. 7-24.
166. Минц З.Г. Футуризм и неоромантизм” // Уч. зап. ТГУ. Труды по русской и славянской филологии. - Тарту, 1988. - Вып. 822. - С. 109-121.
167. Миронець Н. Біографічний нарис // Теліга О. О краю мій...: Твори, документи, біографічний нарис. - К.: Вид-во ім. О.Теліги, 1994. - С. 321 - 418.
168. Мишанич О. Вічний сурмач борні...” (Про поезію Олекси Стефановича) // Мишанич О. Повернення. - К.: Обереги, 1997. - С.225-233.
169. Мишанич О. Українська ідея в творчості Василя Гренджі-Донського // Мишанич О. Повернення. - К.: Обереги, 1997. - С. 166-187.
170. Мілет К. Сексуальна політика. Пер. с англ. - К.: Основи, 1998. - 619 с.
171. Мірчук І. Світогляд українського народу (спроба характеристики) // Науковий збірник Українського вільного університету в празі. - Т. 3. - Прага, 1942. - С. 225-243.
172. Мірчук П. Українська визвольна справа і українська еміграція. - Торонто: Ліга визволення України, 1954. - 80 с.
173. Міхновський М. Націоналізм - всесвітня сила // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О.Проценко, В.Лісовий. - К.: Смолоскип, 2000. - С. 159-160.
174. Міхновський М. Самостійна Україна. - Х.: Український патріот, 1948. - 32 с.
175. Моренець В. Празька поетична школа // Хроніка. - 2000. - 1999. - № 2. - С. 291-305.
176. Мороз В. Дещо про феномен українства // Всесвіт. - 1991. - № 11. - С. 122-125.
177. Мосендз в листах. Особисте (З листів Л.Мосендза до родини інженера Арсена Шумовського) // Літературно-науковий вісник. - Мюнхен, 1949. - Кн. 2. - С. 191-205.