Художній часо-простір поезій Василя Барки

brief description

Волинський державний університет імені Лесі Українки
Кафедра української літератури

Маланій Олена Олександрівна

УДК 821.161.2-1.09:115.4

Художній часо-простір поезій Василя Барки

10.01.01. українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Луцьк-2003

ЗМІСТ

Вступ........................................................................................................... 3
Розділ I. Просторові виміри свідобудови поезій Василя Барки............ 25
1.1. Художній простір в системі поетового світобачення.............. 25
1.2. Національний часо-простір в поезіях Василя Барки............... 38
1.3. Внутрішній простір................................................................... 55
1.4. Пейзажний простір поезій Василя Барки................................. 73
1.5. Водна стихія як певний простір існування Василя Барки....... 86
1.6. Любов як інтимний простір існування..................................... 94
1.7. Колір четвертий вимір простору в поезіях Василя Барки. 109
Розділ ІІ. Художній час як міра екзистенції.......................................... 117
2.1. Проблема часу як філософська і літературознавча категорія 117
2.2. Онтологічна природа часу..................................................... 124
2.3. Співвідносність часових площин минулого, сучасного й майбутнього в поезії Василя Барки........................................................................ 129
2.4. Часова фіксація........................................................................ 143
2.5. Миттєвість і Вічність як часові виміри................................... 147
2.6. Рухливість, динаміка часового потоку................................... 157
2.7. Сакральний та профанний час в поезіях Василя Барки........ 164
Висновки................................................................................................. 172
Список використаних джерел і літератури........................................... 180

Вступ
Поняття простору і часу відносяться до фундаментальних понять культури, відіграючи найважливішу роль в людському мисленні. Ці поняття настільки значимі, що на певному етапі розвитку культури, в давніх міфологічних, релігійних і філософських системах вони розглядались як генетичний початок світу. Простір і час і в подальшому не втрачали свою причетність до основ світобудови: В античних матеріальних доктринах вони виступають як одне з начал світу (пустота Демокріта), в об’єктивно-ідеалістичних вченнях простір інтерпретується як богочуттєвість, в суб’єктивно-ідеалістичних системах кантівського типу простір і час розглядаються як всезагальні форми існування матерії” [8,3].
Поняття простір” і час” найдавніші категорії людського існування, проходять через усю історію науки і філософії, залишаючись осередком глибоких філософських і наукових проблем. Поняття простір” і час” лежать в основі так званої космологічної проблеми питання про Всесвіт, його походження, його нескінченність або безкінечність [185, 630].
Простір і час загальні форми буття матерії, її важливі атрибути. У світі немає матерії, що не володіє просторово-часовими властивостями, як і не існує простору і часу самих по собі, поза матерією або незалежно від неї. Простір є форма буття матерії, яка характеризує протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів у всіх матеріальних системах. Час форма буття матерії, яка характеризується тривалістю її існування, послідовністю змін станів у перетворенні і розвитку усіх матеріальних систем. Проблеми простору і часу належать до числа досить важливих та фундаментальних проблем філософії, фізико-математичних дисциплін, історії, літератури, мистецтва. У всій своїй повноті вони не можуть бути вирішені за допомогою лише однієї галузі чи науки. Ці проблеми багатогранні. До цього часу в різних галузях науки точиться багато суперечок або щодо єдності, нерозривності часо-простору або їх автономності, незалежності один від одного. Т.Гоббс вважає, що простір і час не являють собою цілого, бо не можуть бути складені з частин” [43,132]. А І.Вайнтруб, досліджуючи хронотоп буддійського універсуму, помічає, що час і простір не можна розглядати окремо, настільки міцно вони злиті на якомусь мікроскопічному рівні” [30, 44].
Простір і час нерозривно пов’язані між собою, їх єдність виявляється в русі і розвитку матерії, тривалості у часі відповідає множинність у просторі” [157,123].
У концепції І.Ньютона абсолютний простір розумівся як безкінечна протяжність, яка вміщує у собі всю матерію і не залежить від будь-яких процесів, а абсолютний час як рухома незалежна від будь-яких змін рівномірна тривалість, в якій все виникає і зникає. І.Кант вказував на те, що простір і час є апріорними формами чуттєвого споглядання [182, 541].
В історії культури людства категорії часу і простору завжди функціонували як умови пізнання світу, його власного існування, як інструменти” культурно-практичного опанування дійсності. Людство, вивчаючи простір і час природних процесів, завжди (не тільки у філософії, а й у природознавстві) відтворювало себе, свою епоху. Тому навіть календарний час це продукт історичного розвитку суспільства, яке завжди бачить зовнішній світ через призму власного свого розвитку”. Первинним” у пізнанні часу та простору постає якість того суспільства, в межах якого йде процес цього пізнання.
Саме розвиток суспільства й зумовлює те, що уявлення людей про простір і час розвиваються від міфологічних та релігійних образів до науково обґрунтованих, реалістичних. Проблема простору-часу хронотопу є досить вагомою у сучасному науковому світі, незалежно, чи це світ точних, чи гуманітарних наук. Особливого значення набуває проблема хронотопу в літературознавстві. Вперше ввів це поняття М.Бахтін.
Сучасний літературознавчий словник-довідник подає таке трактування: хронотоп (грецьк. Chronos час, topos місце) взаємозв’язок часових і просторових характеристик зображених у художньому творі явищ. Час у художньому світі (творі) постає як багатовимірна категорія, в якій розрізняють фабульно-сюжетний час і оповідально-розповідний (нараційний) час Художній час твору залежить від його наповненості важливими подіями та їх просторової осяжності” [9103,726].
І.Кант вважав, що свідомість не відображає світу, а створює світ явищ. При цьому простір і час постають формами свідомості, які організують” чуттєве споглядання й підводять” його під поняття та судження. Гегель розмірковує про час і простір у Філософії природи”, де природу він розглядає як існуючу в просторі, а не в часі. А найважливішою формою розвитку історичного процесу, на його думку, є час, а не простір [39, 277]. Час, щільно пов’язаний із простором, взаємодіє з ним. Наукова концепція І.Ньютона повністю протилежна поглядам Гегеля. Він вважає, що простір і час відокремлені один від одного й власного змісту.
Час одна з форм існування простору, і ми життя відчуваємо в часі через ритм, ритмічне вирішення і організацію простору, і від ритму буде залежати його рух. А взагалі, час є чимось до кінця не зрозумілим, таким, що неможливо осягнути вповні, в межах однієї науки. Завжди залишаться без відповіді і певних доказів гіпотетичні припущення щодо суті часу, його значення в житті людини і суспільства, його впливу на плин історії та долю цивілізацій.
Мистецтво слова належить до групи динамічних, часових мистецтв (на відміну від мистецтв пластичних, просторових). І тому літературний образ, розгортаючись у часі, своїм змістом відтворює, точніше вибудовує, просторово-часову картину світу, причому в її символічно-ідеологічному, ціннісному аспекті. Адже хронотоп, за М.Бахтіним (дослівно часопростір), це вагомий взаємозв’язок часових і просторових стосунків, художньо освоєних в літературі”[18,234].
В літературі просторово-часові фактори життєдіяльності людини вперше постали у Біблії, у світовій художній літературі осмислювались Йоганном Гете у Фаусті”, Оноре де Бальзаком у Шагреневій шкірі”, Оскаром Уайльдом у Портреті Доріана Грея” та Машині часу”, Марселем Прустом У пошуках утраченого часу” та Віднайденому часі” та ін. У Томаса Манна в романі Чарівна гора” простір і час стають своєрідними учасниками художньої дії. Тут зустрічаємось із своєрідним аналізом психології часу у різних людей. В українській літературі однією з найважливіших проблем є проблема відчуття влади часу над людським життям. Ще у філософських трактатах Григорія Сковороди знаходимо роздуми про час, простір, Вічність, буття, минущість людського життя (байка Годинникові колеса”, де власне Годинник грає роль Всесвіту). Торкалися вічних проблем часу у своїх творах і Леся Українка (Три хвилини”), Олександр Олесь (Три менти”), І.Кочерга (Майстри часу”), Є.Маланюк (Щербатий місяць”), Л.Костенко (Старий годинникар”), Вал.Шевчук (Дзигар одвічний”), П.Загребельний (День для прийдешнього”), Л.Талалай (Не зупиняйся, мить!”, Допоки твій час”) та ін.
Час здатний протікати із захоплюючою швидкістю і обтяжливою повільністю, хвилина може бути скарбом, який людина боїться втратити, і нудьгою, від якої намагається позбавитись. Час спішить і тягнеться, приносить радість і обтяжує. Час настільки здається для всіх однаковим, але в дійсності він різний, і особливе чуття часу” залежить від того, як живе людина чи наповнює своє життя напругою творчої праці, чи спустошує неробством. Точно і влучно характеризує М.Бахтін ненаповнений подіями час обивателя”, де людина, фактично, є заручником часу.
У творчості усіх письменників, представників різних епох, поколінь, народів, політичних, філософських та мистецьких поглядів час і простір постають визначальними факторами творчого методу, стилю, манери письма. Художньо осмислюючи філософську проблему часо-простору, усі вони володіють законами цієї складної і до кінця не розгаданої системи, своєрідного світу, у якому кожен з нас грає свою роль.
Художній час і художній простір найважливіші характеристики художнього образу, які забезпечують цілісне сприйняття художньої дійсності і організовують композицію твору.
У сучасних науках вивчені специфічні форми вияву простору і часу у мікросвіті, живій природі, соціальній сфері. Спеціально досліджуються біологічний час, психологічний час, соціальний простір-час, геологічний, історичний, художній та інші види часу і простору.
Людина, як будь-який живий організм, що має органи чуття, володіє перцептуальним, біолого-психологічним відображенням простору і часу. За допомогою зору, слуху, нюху, за участю нервової системи людина упорядковує чуттєвий потік сприймань, інформації: одне розташовує після іншого.
У сучасному літературознавстві проблема часо-просторової організації твору є однією із найважливіших, оскільки саме від оволодіння усіма законами такої складної і суперечливої системи залежить і художня цінність твору, і його читацька аудиторія, і місце в літературному процесі. Справжній художній твір функціонує у поліаспектних часо-просторових вимірах: вимірах творення (отже, сприймається первісно, на рівні критичних інтерпретацій літературною критикою), у вимірах наступних часо-просторових осмислень, у контексті історичного минулого (літературознавство). Але і тут, і там крізь призму рецептивної естетики. Отже, розширюється простір художнього виміру. І, звичайно, час.
Художній час залежить від багатьох зовнішніх і внутрішніх факторів, впливів і взаємопроникнень руху, ритму, ліній, площин, об’ємів, повторів, контрастів. Ритм допомагає нам відчути емоційність простору, життя ідеї в цьому просторі. Так проблеми часу і простору стають реальними у житті митця, необхідністю у творчості художника. Але чим складніший той чи інший об’єкт, тим складніші і його часо-просторові структурові форми, які не тільки набувають нових властивостей, а й зберігають найбільш загальні свої функції, тобто основу свого філософського усвідомлення. А категорії часу і простору це засоби визначення людини в історії та культурі, пізнання людини як суб’єкта свободи та творчості.
Кожна художня дія, кожен акт художнього твору функціонують у відповідному просторі і часі, які мають свою специфіку, характеризуються певними властивостями, не завжди співвідносними з реальним простором і часом. І хоча проблема хронотопу по суті є філософською, в сучасному мистецтві та літературознавстві вона досить актуальна. Філософські проблеми часо-простору розглядались у працях визначних філософів, культурологів, мистецтвознавців: Арістотеля, Платона, Сократа, Святого Августина, Конфуція, Г.Башляра, М.Гейдеггера, Ф.Ніцше, А.Швейцера, Б.Рассела, Г.Гегеля, Г.Гессе, Й.Гейзінги, Т.Гоббса, К.Ясперса, а також Григорія Сковороди, а пізніше у працях М.Ахундова, О.Лосєва, Вол.Соловйова, М.Бердяєва, П.Гайденка, А.Грюнбаума, М.Кагана, М.Кузьміна та багатьох інших.
Цікавий погляд на проблеми часо-простору в культурі, міфології, мистецтві. Скажімо, саме мистецтвознавці (Л.Андрущенко у статті Простір-поезія-час” називає Горація, Буало, Леонардо до Вінчі, Мікеланджело Буонаротті, Г.Лессінга та сотні інших”) виявили й охарактеризували (оцінили) змістові й формотворчі, а разом і родо-видо-жанротворчі, естетичні та інші функції простору і часу у творах мистецтва як провідні, а то й взагалі визначальні”[4,223]. У сучасних дослідників даної проблеми І.Вайнтруб (Сакральний простір моделей Всесвіту стародавніх цивілізацій”, Сакральний час”), М.Дяченка та О.Частника (Простір і час фольклорних світів: пам’ять генерацій”), І.Кірчик (До проблеми музично-часової організації”), Н.Джохадзе (К методологии исследования проблемы времени в искусстве и эстетике”), П.Гайденка (Время и вечность: парадоксы континиума”, Тема судьбы и представление о времени в древнегреческом мировоззрении”) є досить цікаві припущення, думки та погляди на проблему часо-простору в сучасному світі мистецтві та культурі.
У літературному процесі літературознавці (й зокрема історики літератури взагалі) не можуть розглядати не тільки твори літератури загалом, а й зміст, форми, ознаки і функції та ідейне спрямування кожного окремого твору поза простором і часом, тобто поза життям суспільства, бо то вже буде не історія літератури, а щось інше” [4, 223]. Простір і час як літературознавчі категорії є важливими чинниками і певними ключами до розуміння настроїв, ситуацій, оточення, середовища, особливостей епохи, для об’єктивного аналізу як творів, так і постаті самого автора. Надзвичайну роль хронотопу помітили в свій час Д.Лихачов, М.Бахтін , Ю.Лотман, М.Корман, М.Гей .
Проблема хронотопу у художній літературі не могла не зацікавити дослідників, оскільки саме вона має здатність виявляти нові перспективи осмислення як художнього твору, так і його структурних компонентів. Проблем хронотопу торкалось багато науковців, але проблеми часу і простору ширше висвітлені в прозі та драматургії, а поезія, на жаль, залишилася поза увагою дослідників, хоча саме поезія дає величезні можливості для об'єктивного, глибокого, всебічного вивчення даної проблеми. Художній, естетичний потенціал поезії невичерпний, а праць з вивчення проблеми часо-простору у творчості поетів різних епох і народів досить мало.
В сучасному літературознавстві проблеми хронотопу осмислюються у працях О.Шупти-В'язовської, Н.Малютіної (Одеський національний університет), які наполегливо, впродовж тривалого часу намагаються виявити все нові, не бачені досі характеристики цієї глибоко філософської і літературознавчої проблеми. О.Шупта-В'язовська, приміром, цікаво потрактовує часопросторову організацію новели М.Коцюбинського У грішний світ”, а Н.Малютіна досліджує проблему філософії часу в екзистенційному просторі драматичного діалогу Лесі Українки Три хвилини”.
Ці проблеми досліджували також С.Скиба (Художній час і простір у творчості Лесі Українки”, Національний образ світу і художні часо-просторові поезії Лесі Українки”), Г.Баран (Художній час і простір у Сонячній машині” В.Винниченка”), В.Зубович (Простір і час прозового твору”), Н.Копистянська (Аспекти вивчення художнього часу в літературознавстві”), Л.Федорчук (Простір і колір як категорії художнього світу Григорія Сковороди”), А.Гуревич (Что есть время?”), Л.Андрущенко (Простір-поезія-час”).
Проблемами хронотопу активно займаються на науковому семінарі професора Н.Копистянської (Львівський національний університет). Заслуговує на увагу як тематика семінару, так і оприлюднені результати наукових пошуків його учасників. До львівської” школи належать такі науковці, як Н.Тичина (Сакральний час (Різдво Христове) як жанротворчий чинник”), В.Маковська (Проблема часу в кіносценарному жанрі”), О.Луцишин (До проблеми художнього простору і часу в оповіданнях Івана Франка про школу і дітей”), Н.Тодчук (Часопростір у творі Івана Франка Для домашнього огнища” в руслі новацій європейської літератури”).
Останнім часом дослідників зацікавили проблеми ономастичного простору (збірник наукових праць Донецького державного університету Восточно-украинский лингвистический сборник”): О.Порпуліта (Християнізація ономастичного простору чарівної казки”), Т.Крупеньова (Ономастичний простір драматичної поеми Кассандра” Лесі Українки”), Є.Боєва (Номінаційне поле у контексті художнього простору оповідань Б.Грінченка”).
Загалом кожна людина, кожен індивід функціонують у відповідних часо-просторових координатах і несуть на собі найприкметніші відбитки своєї доби. Це особливо гостро відчувають на собі творчі особистості найчутливіші резонатори соціальних та духовних станів, потаємних настроїв, отих, за Лесею Українкою, дум і мрій”.
То ж цілком зрозумілим є прагнення осмислити проблеми творчості певного автора у контексті хронотопу, крізь призму його визначальних характеристик. Щодо певного автора, то тут, зрозуміло, може бути будь-який митець, враховуючи смаки, відповідну зацікавленість, творчі симпатії дослідника. Ми обрали непересічну постать Василя Барки письменника складної долі і дивовижного таланту, митця, чия творчість в силу політичних причин донедавна на материковій Україні не досліджувалась, а перші спроби загладити вину” і заповнити наявний вакуум носять скоріше популяризаторський характер, знайомлять” широкого читача з автором Океану”, Жовтого князя” та ін.
Творчості Василя Барки присвятили свої розвідки, дослідження, наукові праці такі дослідники: М.Жулинський (Він із подвижників”, Василь Барка”), Т.Салига (У космічній гармонії”), Л.Плющ (Божественна літургія Океану” Василя Барки”), Р.Мовчан (Вершник неба в океані життя”, Український лірник на американській землі”), О.Піскун (Над обмеженою реальністю видимого: життя і творчість Василя Барки”), В.Пушко (Страдницька доля Василя Барки”), Д.Степовик (Глен Спей Василя Барки”), О.Гринів (Василь Барка як послідовник Григорія Сковороди”), Ю.Барабаш (Трикирій Василя Барки”), Б.Бойчук (Рання поезія Василя Барки”), Г.Швець (Поняття модернізму в есеїстиці Василя Барки”, Жанрові особливості книги Василя Барки Хліборобський Орфей, або Клярнетизм”), Ю.Шерех (Поезія ясновишневого вечора”, Образ світу: між сном і статистикою(Василь Барка. Рай”. Роман)”), Л.Корсун (Василь Барка з висоти своєї Верховини” в Глен Спеї”), Ю.Тарнавський (Поет, одержимий поезією”) та ін.
Як бачимо, спроби осмислити творчу спадщину і нелегкий життєвий шлях поета-самітника Василя Барки були і є. Але це лише перші наближення, наукові розвідки, зорієнтовані перш за все на загальну характеристику творчості митця, виокремлення деяких моментів його життєпису чи то навіть постановка наукових проблем, які необхідно поглиблено осмислити. А глибокого, повноцінного дослідження ще чекає сучасна критика і читач. Ми своїм дослідженням про час і простір Барчиної поезії намагаємось долучитись до потрібної, хоча й нелегкої справи створення реального портрету поета-філософа, поета-мислителя, поета-гуманіста рубежу ХХ-ХХІ століть Василя Барки, акцентувавши увагу на не дослідженій досі проблемі художнього часо-простору в його поезії.
Насамперед спробуємо визначити джерела художнього світу митця.
Творчість Василя Барки письменника, літературознавця, вченого, філософа, педагога, публіциста поступово завойовує літературні простори материкової України. Його страдницька доля” і складна поетична спадщина практично не досліджені, хоча значення його творчості, внесок в українську літературу досить вагомі і незаперечні. Інтерес до постаті Василя Барки виник на початку 90-х років, з виходом роману Жовтий князь”. Пізніше в Україні читач мав змогу познайомитись з поетичними збірками Океан”, Лірник”, поемами Судний степ”, та Кавказ”, романом-притчею Спокутник і ключі землі”, есеями Вершник неба”, Хліборобський Орфей, або Клярнетизм”, статтями письменника, його автобіографією. Але ж Василь Барка є автором 20 томів есеїв, поетичних та прозових збірок, філософських трактатів, перекладених багатьма мовами світу. Та ще томів стільки ж у рукописах, які чекають на свій час”[111,84].
Сучасні дослідники ще недостатньо уваги приділили цій неординарній, непересічній постаті в українській літературі. В останнє десятиліття виходили поодинокі статті, розвідки, дослідження, здебільшого присвячені життєвому шляху письменника, і майже зовсім не вивченою залишається його поетична спадщина. Згадується ім’я Василя Барки у роботах С.Павличко (Дискурс модернізму в українській літературі”), Г.Грабовича (До історії української літератури”), Ю.Лавріненка (Нова перемога української лірики”). Багато хто з критиків та літературознавців намагається відшукати паралелі творчості В.Барки з іншими авторами в контексті української літератури, осмислити витоки його мистецтва, філософії, моралі, літературні ремінісценції, сутність його поетичних засад. Звідси і напрями дослідницьких пошуків: Василь Барка як послідовник Григорія Сковороди” (О.Гринів), Поняття модернізму в есеїстиці Василя Барки”, Жанрові особливості книги Василя Барки Хліборобський Орфей, або Клярнетизм” (Г.Швець), Простір та час Океану” Василя Барки” (О.Маланій).
Творчість Василя Барки, цього заокеанського поета-самітника”, цього вершника неба в океані життя” надзвичайно загадкова, таємнича, оригінальна, самобутня, філософськи насичена та релігійно означена. В.Барка все життя намагався відшукати істину, правду, гармонію життя, прагнув осягнути сутність людини та буття, будував власну модель Всесвіту, Космосу. Його більш як 90-літній шлях це шлях до себе, до природи, до Бога, до вічності, до України. Шлях цей тернистий, суперечливий, сповнений вагань, сумнівів, переломів і розчарувань, пошуків, падінь і злетів.
Духовна спадщина Василя Барки вражає розмаїттям і нестандартністю образів, символів, метафор, асоціацій. Семантика слова та смислові образи насичені філософським підтекстом. Непідготованого читача вражає те, що складність поетичного кола Василя Барки, особливо пізнього періоду, неординарність його лексики, синтаксису, навіть пунктуації надзвичайні; що вже казати про філософську та естетичну систему, яка увібрала в себе риси національного бароко, елементи містеріальної та готичної поетики, традиції християнської богословської мислі та духовної поезії, досвід ідеалістичної філософії, надбання символістських та модерністських шкіл”[3,100]. Поезія В.Барки одночасно раціональна та більш ірраціональна, реальна та більш інтуїтивна, свідома та більш підсвідома, сповнена раптових прозрінь, видінь, навіть осяянь. Йому властива самобутня метафорика, семантична закодованість символів та сюрреалістична образність”, поет часто послуговується вільною, часто дуже далекою асоціятивністю, радше ніж логічною послідовністю чи індуктивністю”, вважає Б.Бойчук [25,4], а його пунктуація, граматика і лексика виходять з модерної традиції, з того, що Езра Паунд назвав відкриванням поля”. Все служить образовості, і почуттям, навіть, коли за це треба заплатити логікою. Тому не можна читати його, як ми звикли читати газетні статті або популярні вірші”, така думка К.Кейса [84,68].
Василь Барка завжди хотів, як сам зізнається, знайти образи для виразу якоїсь яскравої сутності з подій життя” [11,646], прагнув будувати символічні картини з подихами вічних сил, що діють над обмеженою реальністю видимого”[11,646]. Він направду є геніальним майстром звуково-музичних прийомів, алітератцій, асонансів та всіх видів звукових повторів” [183,23].
Л.Краснова, досліджуючи екзистенційний підхід до художнього тексту, звернула увагу на те, що філософія все більше наближалась до людини, і ця тенденція не могла не позначитися на творчості видатних письменників ХХстоліття, наприклад, Є.Маланюка, Л.Мосендза, Василя Барки, Богдана-Ігоря Антонича, Михайла Ореста Зерова, Михайля Семенка, а в наші часи на поезії Ліни Костенко”[97,21]. Отже, можемо з упевненістю твердити, що поезія Василя Барки теж приналежна до певної філософії життя, до екзистенціалізму та трансцендентності, вона, поезія, засвідчує особливий, неповторний погляд на життя, на сутність буття людини у світі, на становлення її як особистості у суспільстві, на пошуки індивідуальності. Потрібно говорити про філософську лінію поезії В.Барки, про єдність людини(мікрокосму) і світу, Всесвіту, Космосу (макрокосму) у творчості поета. А відтак поезія Василя Барки це незвіданий обрій поезії надсучасної, надактуальної.
Витоки такої неоднорідної, неоднозначної за своїм настроєм, характером художнього спрямування творчості варто шукати у першопочатках становлення особистості письменника у його дитинстві, перших книгах, перших захопленнях і у подальшому нелегкому шляху пошуків художніх та естетичних ідеалів. Його улюбленими письменниками з дитинства були Тарас Шевченко, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Федір Достоєвський. Цікавився В.Барка також ідеями Григорія Сковороди, які залишили свій слід у його свідомості і були тими першопочатками” формування складної художньо-філософської системи, що потім набуде масштабів неозоримого поетового світоглядного Космосу. В молоді роки захоплювався модерними віяннями, особливо поезією, пробував писати і навіть отримав схвальні відгуки, а відтак і підтримку, самого Павла Тичини, був дуже вдячний долі за те, що саме Павло Тичина, віршами якого так захоплювався, став його покровителем”, першим визнав його талант”[147,67], адже основними регуляторами його творчості” були і широка культура його знання української та іноземної літератури (зокрема Шевченка та італійського Ренесансу), а також оте поважне, глибоко інтимне відношення до народної творчости” та стійкий ідеалістичний, чи навіть містичний світогляд”, вважає І.Фізер. А ще критик понад усе виділяє Барчине символічне розуміння сутности поезії”[183,22].
Глибокий слід на все життя у душі тоді ще молодого Василя Барки Василя Очерета залишила Божественна комедія” Данте, ілюстрована французьким художником Г.Доре. Мабуть, із того часу з часу знайомства із творами Сковороди та Данте бере початок оте неземне, до кінця не зрозуміле почування, проявлення християнського духа, моралі, світовідч

bibliography

Висновки
Просторові виміри поетової світобудови доволі розмаїті, вони виявляють себе багатьма сферами функціонування. Можемо стверджувати, що поетичний простір Василя Барки є особливим простором поетичного переживання макро- і мікросвіту Космосу і найтонших порухів чутливої душі митця, простором реально сущим та ірреальним, сказати б, дійсним і умовно допустовим, простором тут-і-тепер і там-і-колись, причому останнє спроектоване як у Plusquamperfekt, так і у Futurum найдальшої перспективи. Вочевидь, варто вести мову про простір пам’яті-уяви. Основними ж літературними формами фіксування простору є різноманітні описи та географічні характеристики.
Щодо безмежності простору, то ця безмежність перетворюється у внутрішнє переживання безкінечності. Ілюстративним матеріалом до поезій Барки, на наше глибоке переконання, може слугувати інтуїтивно-асоціативне мистецтво Сальвадора Далі. І саме в ракурсі позамежового буття світу, на бінарно-дуалістичних стиках-опозиціях розкривається життєва і поетична філософія Василя Барки.
Василеві Барці притаманне нове осмислення простору в поезії. Площинність зображення розгортається у нього спочатку у тривимірність, а пізніше у полімірність, поліаспектність, у так званий пульсуючий простір”, в отой перехід триєдиності в іманентність. Образна тканина простору насичена розмаїтими компонентами: елементами притчі, напівфантастичної байки, сповіді, медитації та ін.
Особливої уваги вартий принцип, за яким митець розгортає простір за домінуючою вертикаллю вгору у надзем’я, надпростір як устремління до Вищої Сутності. Не випадково серед усталених символів його поетичної системи бачимо такі, як висота, верхів’я, гори, небо.
На наше глибоке переконання, саме В.Барка відродив (ренесував, реабілітував) вертикальний хронотоп Данте Аліг’єрі. Відродив і суттєво розвинув. Можна вести мову про трансценденцію поетичного простору Василя Барки, бо саме вона надає світобудові додаткового виміру, відкриваючи в ньому вертикаль, простір для сходження й удосконалення.
Національний хронотоп у поезії В.Барки чітко окреслюється певними хронотопічними елементами конкретними географічними координатами, топографічними домінантами, просторовими орієнтирами, пейзажними замальовками. Досить потужним у поезії В.Барки є образ-символ хати як своєрідного національного простору.
У процесі побудови власного світу, створення власного універсуму Василь Барка переходить у трансцендентний простір. Розгортання просторового континууму” йде паралельно із розширенням панорами внутрішнього простору. Доволі цікавий у поета простір сновидінь, де фантастичне певним чином компенсує реальне.
Своєрідним світом, побудованим на розбитих ілюзіях, на переоцінці цінностей, на повному самозреченні, постає у поета релігія. Не випадково бачимо у нього спроби переосмислити життя як неперервний релігійний обряд безкінечне причастя, сповідь і покаяння.
Релігійний простір поета наповнений розмаїтими образами та мотивами. Тут і церковні атрибути, і культові споруди, і релігійні обряди, і релігійні свята. Найвиразніший у його поетичній творчості образ-символ Хреста.
Важливою для Василя Барки постає смислова перспектива поезії, те, що виникає за пейзажем і довкола нього. Небо і земля у пейзажах митця взаємоспроектовані, взаємодіючі.
Особливою формою існування митця є водна стихія, отой символ і образ світового простору з його відкритістю, безмежністю, вічною мінливістю. З його свободою, яка сприймається унісонно творчості художника.
У змалюванні морських пейзажів В.Барка наслідує І.Айвазовського, у побудові перспективи Сальвадора Далі, в альтернативному відстороненні й тяжінні до повноти й абсолюту з акцентованим особистісним началом Поля Сезана. Звідси антиномічність його творчості, поєднання стихійного й раціонально організованого в просторі картини. Бо пейзаж для Василя Барки це місце в світобудові, де перетинаються всі сутності. І де людина рівновелика Космосові. Людина як центр світобудови. А це вже ренесансна концепція.
Ще одним простором існування (інтимним) в поезії Василя Барки є любов. Бо й сам світ поет сприймає крізь призму любові. Образна символіка поетового світобачення позначена незмірною напругою настроїв, зафіксованих у досить конденсованих асоціативних відповідниках. Незмірність почуттів ліричного персонажа відтворюється засобами безмежного простору, отим над”, що сприймається як концептуально сутнісне, певною мірою екзистенційне.
Несподівані стики, глибока закоріненість у сутність явищ та подій, їх новаторське бачення, розлога асоціативність, утвердження нових моральних домінант все це яскраво ілюструє багатство і неповторність духовного світу Василя Барки і його ліричного персонажа, зумовлює своєрідні спалахи-осіяння в конструюванні поетової світобудови. І ця світобудова насичена розмаїтими барвами. Для поезій В.Барки характерна динамічна гра світлих і темних кольорів, багатство пластики і кольористики, експресія і гармонія кольорів. Ми знаходимо у поета і міфопоетичне потрактування кольорової гами, і своєрідне розуміння символіки кольору. Власне, колір у художній картині поетового світу постає четвертим виміром простору, поглиблює смислове навантаження образної системи, породжує досить ускладнені асоціативні вияви. Колір для Василя Барки це змога трансцендентного сприйняття дійсності, особистісного, окремішнього реагування на відповідні події.
Надзвичайно змістовною, глибоко філософською категорією постає у В.Барки час у його поліфункціональному вияві. Нерідко автор та його ліричний персонаж перебувають у міжчасів’ї”, у безчассі”, у такому живому пласті, який розташований між” протилежними часовими координатами минулим та майбутнім.
Таємничим, сакральним простором є для Василя Барки пам’ять. І у цьому просторі звичний, буденний час перетворюється у казковий, ірреальний. Пам’ять для Барки це своєрідне мірило” часу, один з основних критеріїв освоєння довколишнього світу.
При поглибленому вдумуванні у поезію В.Барки виникає відчуття присутності в його поетичному світові якогось не відомого досі, четвертого модусу часу, віртуального” часу, який увібрав у себе характеристики усіх часових пластів, синтезував їх і трансформував у нову універсальну дійсність. Елементом формування дійсності, просторово-часових реалій стає у поезії Василя Барки його власне емоційне почуття. Поет сприймає, відчуває, бачить час у його спектральних модуляціях.
Велике смислове навантаження несуть на собі такі прикметні часові виміри, як миттєвість та вічність. В.Барка уміє з миттєвостей вибудовувати своєрідний художній світ, логічний та символічний центр якого Хронос-Час, величний і непізнаний, а тому таємничий. Барчина концепція часу нерідко виявляє себе як шерега миттєвостей”. Художня дія відбувається у між-просторі, у між-чассі, навіть у безчассі. Символічне уявлення про Вічність як живу безкінечність” досить часто знаходимо у митця. У живописному зображенні та символічно-інтенсивному уявленні природи поєднується екстаз земного бачення, коли вічне проглядається крізь темінь і туман часового.
На нашу думку, Василь Барка розуміє Вічність як буття поза часом. Поет активно застосовує найрізноманітніші часові зміщення, сповільнення і пришвидшення, введення кількаярусних” часових та просторових вимірів. А ще бачимо у його поезії своєрідне деформування різноманітних часових прошарків. Є, правда, у нього час конкретизований, час відчаїв”. Але у більшості випадків маємо універсальний час. Поет живе за іншими часовими вимірами, за сонячним, астральним часом, оскільки втомився бути маятником, дзвонарем у безчассі країни, що втратила розум.
У поезіях Василя Барки людська душа спроможна пов’язати вічність і час. Минуле його ліричного персонажа фіксується через пам’ять, майбутнє як сподівання, передбачення, а теперішнє як споглядання і сприйняття людиною самої себе у часі і часу у собі. Присутній у поезіях В.Барки і так званий психологічний час як спалахи особливого емоційного напруження, як перенавантаження” пам’яті.
Онтологічна сутність художнього часу закодована у філософії переживання миті, філософії серця, філософії щастя.
Щодо сакрального та профанного часу, то тут спостерігаємо неодмінний зв’язок з темою смерті. Причому акцентується на відмиранні не тіла, а вмиранні-відмиранні душі, знищенні індивідуального, особистісного.
У В.Барки час має здатність завмирати, рухатись-не рухатись, бути тут-і-тепер і там-і-тоді, змінюватись самому і змінювати все навколо. Здається, що Василь Барка намагається впіймати” миттєвості, виміряти час як у визначеному просторі, так і просторі нескінченності. Автор постійно перебуває у пошуках утраченого часу, а образ миті лише увиразнює самітність, перебування поета у небутті.
У поезіях В.Барки час як фізична та художня категорія має здатність перевтілюватись”, переорієнтовуватись” в інші психологічні форми, варіанти реального” існування в поетичному просторі марення, видіння, сновидіння, хворобливі пошуки власного еgо”.
Символічною в поезії Василя Барки є художня хронологія рух від весняного і літнього розвитку до осінньо-зимового суму і безнадії.
Барчина поетична картина світу складається із безлічі багатомірних просторів, в яких він може не просто існувати, а й жити повноцінним життям, радіючи сонцю і зорям, небу і вітру, морю і річці, роздаючи добро і тепло своєї душі людям. Природа, віра, любов, колір стали для поета визначальними компонентами його світобудови, його будівельним матеріалом”. Сам же Барка постає перед нами міфічним Деміургом, що прагне перетворити світ, викорінивши у ньому все зло.
Просторові характеристики поетової моделі світу свідчать про неабияке прагнення Барки вирватися за межі будь-яких обмежень, про намагання злетіти у височину, до зірок, до космосу; пізнати таємниці Всесвіту макрокосму через заглиблення у внутрішній світ людини мікрокосм. Таїна мрії про майбутнє захована у глибинах його високої поезії, яку ще треба розгадати.
Простір у Василя Барки рухомий, динамічний, позначений картинністю (мальовничістю) і об’ємністю, що робить його панорамним, голографічним. Цей простір живий, одухотворений. Пейзажі Василя Барки (переважно морські) надзвичайно енергійні, насичені. Художник не любить замкнутого простору і прагне вирватися з нього поза межі. Його поезія переконливий тому доказ, адже саме поезія надає можливість митцю необмежені можливості для експериментів із простором і часом, можливості майже фантастичні осягнути весь світ, зазирнути у вікно рідної хати, будучи фактично за тисячі кілометрів від неї, мандрувати неосяжними просторами земної поверхні, блукати горами, полями, степами і залишатись на місці.
Найулюбленішим простором Василя Барки є море-океан, водна стихія, що символізує собою безмежжя, неозоримий простір, це стихія, яка в собі таїть потужний потенціал сили, що проектується в поезіях Барки на силу духу, на внутрішні сили людини. Водна стихія у нього возвеличена до рівня божества, якому поет поклоняється, якому безмежно вірить, якому сповідається. Океан став для поета чимось священним, це океан його життя, його думок, його минулого та майбутнього, його батьківщини та чужини, океан розлуки, океан надії. Назва збірки Океан” може бути назвою всієї надзвичайно різнопланової, різножанрової творчості, поетовим кредо.
Василь Барка прагне охопити і проаналізувати духовний простір кожної людини як індивідууму та духовний простір свого народу, нації. Для нього, як для поета самоідентифікованого і чітко самовизначеного національно, дуже важливим залишається питання простору перебування, простору існування і простору повноцінного життя людини. Таким повноцінним, життєдайним простором для В.Барки назавжди залишився рідний батьківський край, Україна.
Як продовження проблеми духовного простору виникає проблема внутрішньої суті людини як розумної істоти, тому В.Барка в своїх поезіях звертається до релігії як можливості віднайти себе, своє місце в житті, знайти душевну рівновагу. Релігія як простір у поета набуває космічних, вселенських масштабів, вона заповнює весь вакуум, всю пустоту людської душі, наповнюючи її змістом, або перетворює негативне, гріховне (через покаяння, причастя, молитву) на освячене, божественне, цнотливе.
Навіть кохання у Василя Барки стає певним простором, у якому знаходить притулок загублена, понівечена душа. Стосунки, що неминуче виникають між чоловіком і жінкою, у Барки набувають християнського тлумачення, хоча поету не чужі і чисто плотські поривання. Те кохання, яке поет назавжди підніс до рівня недоторканого, дійсно інтимного почуття, у його душі, всередині нього самого, приховане від сторонніх очей і зазіхань . В.Барка живе переважно спогадами про кохану, дозволяючи собі інколи доторкнутись подумки до її волосся, уст, зазирнути у її очі. У просторі кохання ліричний герой Барки забуває про весь навколишній світ, відсторонюється від нього на якийсь час, і це нагадує медитацію, нірвану. Отже, простір кохання частина величезного, об’ємного (не до кінця пізнаваного) життєвого простору Василя Барки. Він надзвичайно багатий своїми переживаннями, насичений емоціями, заряджений позитивною енергетикою і вірою в зустріч.
Ще одним досить оригінальним підходом поета до розширення простору є кольорове нюансування, гра світла й тіні. За допомогою кольорової палітри поет досягає ефекту занурення вглиб, підйому вгору, у небесну височінь, розширення простору врізнобіч і навіть, що найважливіше для Барки, у позасвіт, поза межі буденності, огидної чужини. Колір дає можливість трансценденції, колір має здатність рухати простір, оживляти, налаштовувати на певний настрій. Колір у В.Барки виступає навіть самостійним простором, дає митцю неабиякі можливості розгорнути свою художню панораму поезій на полотні, подібно художникові, який працює з пензлем.
Невід’ємною частиною Барчиного світогляду, його світоглядної конструкції є час. Ми вже зупинялись на проблемі єдності хронотопу, і тепер, зробивши спробу аналізу художнього хронотопу в поезіях Василя Барки, можемо з впевненістю сказати, що час і простір в його поетичному світі дійсно взаємозалежні, взаємопроникні системи, які, взаємодіючи, утворюють надзвичайно оригінальну, неповторну структуру.
Отже, час у Василя Барки характеризується динамічністю, рухливістю, чіткою фіксацією та локалізацією, онтологічністю. В поезіях В.Барки досить часто стикаємось із зміщенням різних часових пластів минулого, сучасного і майбутнього, які, переплітаючись, взаємопроникають, взаємодоповнюють один одного. Митець надзвичайно тонко відчуває час, кожну мить, яку прагне зупинити, розтягнути, закарбувати, не забуваючи при цьому про Вічність, про минущість, про швидкоплинність часу і неповторність цієї миті.
Василь Барка, вміло маніпулюючи часовими та просторовими функціональними можливостями, досягає досконалості у побудові свого власного світогляду, невід’ємною і досить важливою часткою якого є його поетична творчість. Саме поезія є тим ключем до розуміння складного, інколи суперечливого Барчиного внутрішнього світу, який дано зрозуміти далеко не кожному читачеві. Але змога чи то пак спроба це зробити є у кожного.
Творчість Василя Барки, поета-самітника, поета-філософа, поета-мислителя, поета-пророка безперечно заслуговує детального вивчення. І хоча поет вмирає в аналізі”, залишити поза увагою дослідників багату і цікаву творчість Василя Барки неможливо. Наша робота лише невелика спроба наблизитись до Поета, до його Поезії, чиє невичерпне джерело дає благодатні можливості по-новому пізнати світ, оцінити своє життя, переглянути життєві цінності і, можливо, очиститись, причастившись осяянною поезією Василя Барки.

Список використаних джерел і літератури
1. Агеєва В. Українська імпресіоністична проза кінця ХІХ початку ХХ століття. К., 1994. 158 с.
2. Аксенов Г. О причинах времени // Вопросы философии. 1999. № 1. С.42-51.
3. Андрусів С. Мандри у просторі і часі Йосипа Кульчика // Дзвін. 1999. №№ 8-9. С. 169-174.
4. Андрущенко Л. Простір-поезія-час // Література. Фольклор. Проблеми поетики. Зб.наук.праць. Вип.10. Мат-ли Всеукр. наук.теорет. конференції Українська література в контексті світової літератури”.- 15-16 травня 2002 р., Одеса-Київ, 2002. С.223-227.
5. Астаф’єв О. Література української діаспори // Визвольний шлях. 1999. №4. С. 456-466.
6. Астаф’єв О. Релігійна лірика української діаспори // Наша віра. 1999. №5. С. 14-15.
7. Астаф’єв О. Стилі української еміграції: естетика тотожності // Українська мова та література (газ). 2000. №39. С. 3-4.
8. Ахундов М. Концепции пространства и времени: истоки, эволюция, перспективы. М., 1982. 221 с.
9. Базилевський В. Математика поезії // Кур’єр Кривбасу. - 2001. -№135(лютий).- С.158-180.
10. Баран Г. Художній час і простір у Сонячній машині” Володимира Винниченка // Слово і час. - 1999. №9. С.60-64.
11. Барка В. Автобіографія // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ століття. У 4-х кн. К., 1994. Кн.2. - 644с.
12. Барка В. Вершник неба. Львів, 1998. 148 с.
13. Барка В. Лірник. Вибрані поезії. Вид. друге. К., 1991. 628 с.
14. Барка В. Океан. Лірика.- Вид.друге.- Нью-Йорк, 1979.- 632 с.
15. Барка В. Хліборобський Орфей, або Клярнетизм. Мюнхен-Нью-Йорк, 1961. 87 с.
16. Барабаш Ю. Трикирій Василя Барки // Сучасність. 1998. №№ 7-8. С. 95-102.
17. Бардонов С. Про множинність форм простору і часу // Філософська і соціологічна думка. 1990. - №4. С.90-94.
18. Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. М., 1975. 504 с.
19. Бахтин М. Литературно-критические статьи. - М., 1986. 543 с.
20. Бахтин М. Эстетика словесного творчества. М., 1986. - 444 с.
21. Башляр Г. Новый рационализм. М., 1987. 375 с.
22. Бердяев Н. О назначении человека // Мир философии : Кн. для чтения. В 2-х ч.- Ч.2 : Человек. Общество. Культура М., 1991. С.256-262 .
23. Білоус П. Прирощення простору” як ренесансна риса Мандрів” В.Григоровича-Барського // Ренесансні студії. Вип. 4. Запоріжжя, 2000. С.4-13.
24. Бойко Ю. Про Василя Барку і про дещо принципове // Орлик. 1947. травень. С.21-23.
25. Бойчук Б. Рання поезія Василя Барки // Світовид. 1998. жовт.-груд. С.42.
26. Болотенко Ю, Трач І. Сучасна українська поезія // Слово і час. 1997. №10. С. 57-63.
27. Бондаренко А. Мовні знаки темпорального змісту в філософсько-поетичному дискурсі Богдана Бойчука // Слово і час. 2000. № 12. С.47‑51.
28. Борцова Т. Крізь призму художнього сну (повість Валерія Шевчука Дерево пам’яті”) // Слово і час. 1999. № 8. С. 70-72.
29. Буркалець Н. Художні функції пейзажу у малій прозі Богдана Лепкого // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. Збірник наукових праць. Вип.V111. Рівне, 2000. С.138-142.
30. Вайнтруб І. Сакральний простір моделей Всесвіту стародавніх цивілізацій // Людина і світ. 2000, жовт. - С.47-51.
31. Вайнтруб І. Сакральний час // Людина і світ. 2000, лист-груд. С.43-47.
32. Василь Барка // Поза традиції : Антологія української модерної поезії в діяспорі. К., 1993. С.21-37.
33. Відвідини Василя Барки: (Зустріч Василя Барки з представниками РУНВіри) // Самобутня Україна-Русь. 1999. №6. С.11.
34. Вознюк О., Овандер Л. Єдність людини та світу в контексті діалектичної симетрії та асиметрії // Філософська думка. 1999. №6. С.58-85.
35. Володин Е. Специфика художественного времени // Вопросы философии. 1978. № 8. С.130-137.
36. Выготский Л. Психология искусства. М., 1987. 342 с.
37. Галета О. Жіночий текст як тло і тіло: поезія Маріанни Кіяновської // Гендер і культура. Збірник статей / Упор. Агеєва В., Оксамитна О. К., 2001. С.81‑93.
38. Гайденко Г. Время и вечность: парадоксы континуума // Вопросы философии. 2000. №6. - С.110-136.
39. Гегель Г.В.Ф. Эстетика. В 2-х т. Санкт-Петербург, 1999. Т.2. - 603 с.
40. Гейзінга Й. Homo ludens / Пер. з англ. О.Мокровольського. К.,1994. 256 с.
41. Гессе Г. Письма по кругу: Худ.публицистика : пер. с нем. / Сост., авт. предисл. и комент. В.Д.Седельник. М.,1987. 395 с.
42. Гете Й.В. Избранные философские произведения. М., 1964. 519 с.
43. Гоббс Т. Избранные произведения в двух томах. М., 1964. Т.1. -583 с.
44. Головань Т. «Все загадки, що ними серце дише» : (Загадка і перифраза в «Океані» Василя Барки // Українська мова і література. 2002. - №34. С.17-18.
45. Головань Т. До питання про естетичну концепцію Василя Барки // Слово і час. 2002. - №8. С.84-88.
46. Головань Т. До таємниць морального критерію слова : Досвід символізму та сюрреалізму в поезії Василя Барки // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях і ліцеях. 2002. -№4. С.45-49.
47. Головань Т. Словотворчість Василя Барки // Дивослово. 2002. - №9. С.7-8.
48. Голомб Л. Джерела ліричного міфосвіту Федора Потужняка // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства . Збірник наук. праць. Вип. 2. Ужгород, 2000. С. 289-293.
49. Горват В. Викривлений простір в системі Дьондюранга // Київ. 1999. №№11-12. С.126-129.
50. Горфункель А. Философия эпохи Возрождения. М., 1980. 368 с.
51. Грабович Г. Голоси української еміграційної поезії // Грабович Г. До історії української літератури. К., 1997. С. 386-418.
52. Грабович Г. До історії української літератури. Дослідження, есе, полеміка. К., 1997. 604 с.
53. Грабович Г. У пошуках великої літератури: Про літературу діаспори. К., 1993. 52 с.
54. Гринів О. Василь Барка як послідовник Григорія Сковороди // Міжнародний конгрес україністів (Харків, 26-29 серпня 1996). Літературознавство. К.,1996. С.325-331.
55. Грюнбаум А. Философские проблемы пространства и времени. М., 1969. 590 с.
56. Гуревич А. Что есть время // Вопросы литературы. 1968. № 11. С.153.
57. Гусар-Струк Д. Як читати поезії Емми Андієвської // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ століття. В 4-х кн.- К.,2001. Кн.3. С.511-515.
58. Гущак І. Наші скарби духовні: (Про поетів еміграції) // Дзвін. 1990. №6. С. 140-143.
59. Державин В. Три роки літературного життя на еміграції (1945-1947) // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. В 4-х кн. К., 2001. Кн.3. - С.15-30.
60. Джохадзе Н. К методологии исследования проблемы времени в искусстве и эстетике // Вопросы философии. 1983. № 1. С.132-
61. Дністровий А. Археологія етнічної пам’яті // Критика. 2000, черв. С.21-22.
62. Душа, яка знайшла стежку до Бога : із розмови М.Жулинського з Василем Баркою //Українська мова і література в середніх школах, гімназіях і ліцеях. 1999. - №2. С.202-208.
63. Дражевська Л. Перші кроки недостріляних” українців у повоєнній Америці // Слово і час. 1991. №10. С.28-34.
64. Дунаєвська Л. Число символ в українській народній прозі // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Збірн. наук. праць. Вип. 3. К., 1997. С.39‑48.
65. Дяченко М., Частник О. Простір і час фольклорних світів: пам’ять генерацій // Філософська думка. 1999. №№ 1-2. С.64-80.
66. Еміграція, діаспора, література : Що показує час?” (Інтерв’ю-діалог :
Аскольд Мельничук (США) Микола Сорока (Україна) // Всесвіт.
№№ 1-2. 2001. С.149-156.
67. Ємельянова Н. Філософія щастя Фрідріха Ніцше на зламі цивілізацій // Філософська думка. 1999. №3. С.20-23.
68. Єфремов С. Історія українського письменства. К., 1995. 688 с.
69. Егоров Б. Категории времени в русской поэзии ХІХ века // Ритм, пространство и время в литературе и искусстве. Ленинград, 1974. С.160-167.
70. Жайворонкові джерела Василя Барки (Рецензія в Українській літературній газеті) // Українське слово : Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. В 4-х кн. К., 2001. Кн.3.- С.265.
71. Жулинський М. Барка Василь // Слово і доля. Навч. посібник. К.,2002. С.587-605.
72. Жулинський М. Він із подвижників // Літературна Україна. 1998. 20 серп. С.9.
73. Жулинський М. Духовна спрага по втраченій батьківщині. 2-ге вид. К., 2002. 65 с.
74. Завадська О. В необузданной жажде пространства” (Поэтика странствий в творчестве О.Мандельштама) // Вопросы философии. 1991. №11. - С.26‑32.
75. Замятин Д. Власть пространства : от образов географического пространства к географическим образам // Вопросы философии. 2001. - №9. С.144-153.
76. Зарицький О. Дослідження художнього часу в історичному розвитку (на матеріалі чеської літератури) // Рад. літературознавство. 1985. № 9. С.49‑56.
77. Зборовська Н. Час слізьми котився по зморщених обличчях каменів” (Поетичне і непоетичне Ю.Тарнавського) // Слово і час.- 2000. №1. -С.88‑91.
78. Зубович В. Простір і час прозового твору // Філологічні студії. 2001. №4. С.18-25.
79. Ігнатенко М. Астаф’єв О. Про лірику української еміграції не ложними вустами” // Слово і час. 1999. №№4-5. С.84-88.
80. Ільницький М. Запах рідного слова серед чужого моря: Поети української еміграції // Дзвін. 1995. №4. С.140-151.
81. Ільницький М. Утвердити в світі образ України: Василь Барка. Білий світ” // Дзвін. 1996. № 4. С.142-144.
82. Каган М. Время как философская проблема // Вопросы философии. 1982. №10. С.120-122.
83. Карасев Л. Онтология и поэтика // Вопросы философии. 1996. № 7. С.55-83.
84. Кейс В. Про Свідка для сонця шестикрилих” (З промови на святкуванні Василя Барки 22-го червня 1996 року) // Світовид. 1996. №4 . С.68-72.
85. Кіндрась К. Відкритий океан Василя Барки, якому 16 липня виповнилось 93 роки // Берегиня. 2001. №4. С.83-86.
86. Кірчик І. До проблеми музично-часової організації // Українське музикознавство. Вип. 20. К., 1985. С.55-64.
87. Ковалів Ю. Василь Барка // Слово і час . 1992. №2. С. 11-12.
88. Кодак М. Випростуючись у просторі і часі // Київ. 1998. №№7-8. С.141-144.
89. Кодак М. Час категорія дієслівна // Київ. 1999. №№11-12. С. 136-137.
90. Конончук Т. Історична доля митця і народу (Василь Барка та його роман Жовтий князь”) // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Збірн. наук. праць. Вип. 3. К., 1997. С.83-88.
91. Констанкевич І. Зона” у часо-просторовій організації прози Миколи Хвильового // Філологічні студії. Вип.3. Луцьк, 1998. С.12-19.
92. Координати: Антологія сучасної української поезії на Заході /Упор. Б.Бойчук, Б.Рубчак. Мюнхен, 1969. с.
93. Копистянська Н. Художній час як категорія порівняльної поетики // Слов’янські літератури. Доповіді (Матеріали ХІ міжнародн. з’їзду славістів).- К.,1993. С.189.
94. Корсун Л. Барка з висоти своєї Верховини” у Глен-Спеї (Зустріч із видатним українським письменником у рік його 85-ліття) // Українська газета. 1993. -№ 16 (32). С.8.
95.