ПРОБЛЕМА ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ У ТВОРЧОСТІ ЛІНИ КОСТЕНКО

brief description

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
На правах рукопису

ЖУКОВСЬКА ГАЛИНА МИРОШВНА
УДК 821.161.2 Ліна Костенко
ПРОБЛЕМА ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ У ТВОРЧОСТІ
ЛІНИ КОСТЕНКО
10.01.01 - українська література
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
Науковий керівник Семенюк Григорій Фокович
доктор філологічних наук, професор
Київ - 2001

ЗМІСТ
ВСТУП з
РОЗДІЛ І. Концепція історичної пам’яті та художня інтерпретація духовних цінностей українського народу в ліриці Ліни Костенко 26
1.1. Структура мнемічної моделі поетичного світу Ліни Костенко 26
1.2. Смислове наповнення архетипів Духу” в ліричному просторі творчості поетеси 62
РОЗДІЛ II. Історичні романи у віршах "Маруся Чурай” та Берестечко”- ліро-епічне структурування історичного буття українського народу 95
2.1. Демістифікація легєндаризованих постатей та подій Хмельниччини в історичних романах у віршах Ліни Костенко 95
2.2. Проблемагака зв’язку часів та хронотопу дороги в романному просторі Ліни Костенко. 135
РОЗДІЛ III. Історичний часопростір у поемах Ліни Костенко Скіфська одіссея” та Дума про братів неазовських” 156
3.1. Гіпотетична реконструкція протоукраїнської дійсності крізь призму скіфської минувшини 156
3.2. Морально-етична переоцінка національної ментальності в драматичній поемі Дума про братів неазовських” 186
ВИСНОВКИ 202
ДОДАТКИ 208
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 218

ВСТУП
Потреба духовного і культурного відродження української нації в постготалітарному суспільстві викликала в гуманітарних науках, мистецтві й публіцистиці посилений інтерес до національного минулого та історичної спадкоємності. Проблема історичної пам’яті, співвідношення людини й історії, закономірно, стала центральною в літературі кінця XX століття. Осмислюючи події недавнього чи далекого минулого, письменники функціонально перетворюють їх в акт сучасності, наголошуючи на історичному досвіді, який необхідно зберегти й передати наступним поколінням.
Традиції, соціально-політичні умови, творча індивідуальність митця зумовлюють особливості трактування означеної проблеми в художніх творах. Прагнення пізнати історичний шлях свого народу, джерела його духовності, художньо осмислити і донести до сучасників цінні набутки минулого сьогодні спостерігаємо у творчості 1. Драча, Д.Павличка, Б.Олійник а, М.Вінграновського, В .Забапгганського та багатьох інших письменників.
Серед тих, хто активно спрямовує свої зусилля на розширення і поглиблення процесів національного відродження вирізняється Ліна Костенко - видатна поетеса сучасності, унікальне явшцс в українській літературі і не тільки в українській, а й у європейській, світовій” [79, 7]. Творчість поетеси глибоко закорінена в історичне й культурне минуле України й усього світу, в ній художньо перевтілюються суперечності історичного розвитку та найзлободеншпгі проблеми нашої доби. Художнє моделювання історичної пам’яті у творах Ліни Костенко відбувається через звернення до різних історичних епох: від скіфської доби до сучасності. Матеріалом для вирішення проблеми стає й безпосередній життєвий досвід поетеси та її покоління.
Ліна Костенко прийшла в літературу в юнці 50-х років, коли послаблення ідеологічного тиску після критики Хрущовим культу особи Сталіна обумовило
розгортання національного світоглядного вільнодумства, сприяло розвиткові процесів демократизації в мистецтві, науці та літературі.
У цей період зростає загальнолітературний інтерес до проблем історичної пам’яті, зв’язку часів, наступності поколінь, національних традицій і святощів, коріння й витоків” [71, 15]. Художньою свідомістю багатьох митців оволоділо прагнення відновити історичну пам’ять українського народу через осмислення сторінок його трагічної історії. В літературному процесі це позначилося урізноманітненням й оновленням всіх жанрових форм. Особливо відчутно активізувався розвиток історичного роману. Для глибокого проникнення в минуле автори почали широко використовували різні часові зміщення, прийоми екскурсів та асоціацій, пошуки власного оригінального хронотопу тощо.
Утвердження в літературі духовно-художнього історизму найвиразніше засвідчили романи Собор” О.Гончара, Диво” П.Загребельного, Мальви” Р.Іваничука, повісті Жбан вина” Р. Федорі ва, Іван” І.Чендея, Древляни” В.Близнеця; у новелістиці - Деревій”, Батьківські пороги” Гр.Тютюнника, Запах кропу” Є.Гуцала та ін., у поезії Сонети обухівської дороги” А.Малишка, Чорнотроп” В.Мисика та його поема Гетьманівна”, Балади буднів” та До джерел” І.Драча і його ж кіноповість Криниця для спраглих”, новаторські твори з’явились в драматургії та в мемуарному жанрі.
Національне піднесення спричинило інтенсивний розвиток поезії, яка швидко зреагувала на позитивні зміни у взаємодії людини і суспільства, проявила пильну увагу до особистості, її внутрішнього світу. У віршах Д.Павличка, В.Симоненка, М.Вінграновського, І.Драча та інших посилено зазвучав мотив земного тяжіння” до минулого рідного народу, національних традицій, відстоювання гуманістичних загальнолюдських цінностей. Цей багатозначний процес засвідчив потужний творчий потенціал та новаторський дух української літератури.
Шістдесятники” здійснювали національно-культурницьку діяльність, намагались відродити інтерес до раніше заборонених історико-культурних тем та імен, сприяли відродженню української культури й духовності. Саме на цій хвилі народилася історіософська концепція поетичної творчості Ліни Костенко, в якій В.Брюховецький помітив реставрацію, своєрідними художніми засобами, цілого духовного шару праісторії українського народу” [26,241].
Вже перші поетичні книжки Ліни Костенко, що вийшли друком одна за одною: Проміння землі”(1957), Вітрила”(1958), Мандрівки серця”(1961) засвідчили прихід в літературу поета з небуденним мисленням. Книга Мандрівки серця” Ліни Костенко, яка побачила світ на зламі епохи хрущовської відлиги, стала визначною літературною подією 1961 року, найяскравішою ... молодою книгою поетеси” [23, 4]. Поетична палітра збірки вирізнялась розлогою пластичністю й різноманітністю, смисловою завершеністю форми. Її третя книга має принципове значення, - писав Василь Симоненко. - Уже одним фактом свого існування вона перекреслює ту трі скучу та плаксиву писанину деяких наших ліриків, шо своїми утворами тільки захаращують книжкові полиці магазинів та підривають довір’я читачів до сучасної поезії” [223, 5].
Інтелектуальна напруга поетичного слова Ліни Костенко, тяжіння до багатозначності й афористичності, ощадливість образних засобів — всі ці риси виділяли твори поетеси серед тогочасного поетичного піднесення. Тривала мовчанка, що настала після вдалого дебюту стала прикрою несподіванкою для шанувальників її виваженого поетичного слова. Книги Зоряний інтеграл” та Княжа гора”, що мали вийти друком 1963 р. і 1972 р. так і не потрапили до читача. На шістнадцять довгих років (від 1961-го по 1977 рр.) ім’я поетеси зникло з літературного процесу. Але й у період обмеження творчої свободи в літературі, коли партійні ідеологи не допускали правдиве слово до народу, Ліна Костенко плідно працювала й гідно вийшла з підрадянського часу”, непоступившись своїми мистецькими принципами. Повернення творів поетеси до читача ознаменував кінець 70-х. Поетична збірка Над берегами вічної ріки”(1977), з її проникливим заглибленням у змінне й одвічне, унікальне й спадкоємне” [174, 75], засвідчила
непересічність таланту поетеси, силу її духу та вірність покликанню.
Помітним явищем в українській літературі стали наступні книги Ліни Костенко - Маруся Чурай”(1979), Неповторність’’(1980), Сад нетанучих скульотур”(1987), Вибране”(1989), а також збірка віршів для дітей - Бузиновий цар”(І987). За історичний віршований роман Маруся Чурай’'( 1979) і збірку поезій Неповторшсть”(1980) авторці присуджено Державну премію УРСР імені Т.Г.Шевченка (1987). З’явившись у часи застійної задухи і упослідженім всього національного, - зазначає І.Бокий, - роман не тільки підняв прапор історичної пам’яті, а й нєзнтценності України Образ Марусі Чурай і самої Ліни Костенко після цієї її речі стали символами честі і гідності українства1’ [23,4].
Новий історичний віршований роман Берестечко”(1999), що побачив світ в час напруженої державотворчої боротьби, підтвердив високі ідейні, моральні та естетичні переконання поетеси, оптимістично проголосивши — поразка - це наука”. Як зауважує Ю . Ковалі в: Тут відтворено тип відродженої людини в українському часопросторі, здатної рухатися вперед з оберненим поглядом у минувшину. <...> Ліна Костенко вказує на небезпечний синдром національного існування, що перетворився на фатальну перспективу українства, став повчальним уроком, якого, на жаль, не засвоїли ні сучасники Богдана Хмельницькою, ні нащадки” [108, 220].
Трансформуючн й переосмислюючи відомі історичні події, традиційні сюжети, фольклорну символіку поетеса пильно вдивляється у плин земного буття, шукаючи в ньому моменти неминущості, відгадку сенсу існування людини.
Твори Ліни Костенко перекладені італійською, німецькою, французькою, англійською та іншими мовами зарубіжних країн. Поетеса, як вже згадувалося, лауреат Державної премії ім. Т.Г.Шевченка (1987), перший лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Олени Теяіги (2000). Ліна Костенко перша з українських митців за життя визнана поетом світового рівня. Свідченням цього є і всесвітній конгрес Ліна Костенко - поет і мислитель”, який відбувся 1990 року в СІЛА, та нагородження поетеси престижною літературною премією — Імені
Франческо Петрарки, одного з найбільших європейських поетів всіх часів, і численні зарубіжні дослідження її творчості.
Сьогодні поезія Ліни Костенко привертає увагу громадськості до тих моральних цінностей та основ, що з давніх часів формувалися світорозумінням і досвідом народу. У цьому її велике значення, основа суспільного функціонування, своєрідність включення в духовні процеси сучасності. Наслідком впливу творчості поетеси є не лише нагромадження певних знань про життя, а передовсім збагачення життєвого досвіду, моральних, світоглядних, естетичних поглядів. Як зазначає Г.Семенкж, використовуючи історичний досвід рідного народу, письменниця проводить яскраву ідею невмирущості духовних цінностей народу, що надає її поетичним творам досить актуального звучання особливо сьогодні, в час національного й культурного відродження України” [218, 154].
Поетичним словом Ліна Костенко не тільки відновлює історичну пам’ять, а й утверджує и. Художній світ поетеси як важлива ланка у розвитку пам’яті українського народу, набуває значення, яке виходить далеко за власне літературні межі. Поезія Ліни Костенко - це своєрідна передача поетичним словом етнічно значущої інформації та організація її в художню реальність, що сприяє введенню цієї інформації в систему визначальних комунікативних зв’язків, і водночас здійснює зворотній вплив на історичну пам’ять народу.
Таким чином, актуальність пропонованого дослідження обумовлюється значенням творчості Ліни Костенко для історико-літературного та ідейно- естетичного процесів в Україні другої половини XX століття. Дослідження відображення означеної проблеми, яка в різних художніх втіленнях присутня у творчому набутку поетеси, сприяє осмисленню особливостей і тенденцій розвитку творчості Ліни Костенко в практичному й теоретичному аспектах.
Оскільки поетичним світобаченням та світовідчуттям, художніми моделями його вираження Ліна Костенко співвідноситься з літературним шістдесятництвом, як особливим явищем в історії української культури й літератури, то пропоноване

дослідження сприяє створенню цілісної концепції українського шістдесятництва, ЩО є досить складним процесом, неможливим без ґрунтовного осмислення місця і ролі кожної творчої індивідуальності.
Недостатня з’ясованість важливих теоретичних аспектів проблеми історичної пам'яті, мало задовільний стан її дослідження та неабиякі спроможності в духовному оздоровленні сучасників диктують настійну потребу в науково-критичному вивченні своєрідності її трансформації в українській літературі.
Стан наукового вивчення проблеми. Відображення проблеми історичної пам’яті в українській літературі поки що не знайшло належного вивчення, хоча означена проблема давно стала об’єктом дослідження в філософському та психологічному аспектах. Вчення про пам’ять як систему засобів перетворення і зберігання інформації почало активно розвиватись у філософії з 60-х років XX століття у зв’язку з інформаційним підходом до аналізу соціальної детермінації пізнання. Історична пам’ять розглядалась в аспекті концепції соціальної історичної спадковості як засіб передачі соціокультурної інформації, форма культурно- історичної свідомості, історично складена семіотична система тощо. Перераховані особливості вивчення історичної пам’яті знайшли своє втілення в працях Г.Афанасьєва, ЮЛотмана, Є.Соколова, М.Терещенка та ін. Зусиллями вчених проблема історичної пам’яті стала самостійним предметом філософських пошуків, а з 70-х років XX століття вивчення її оформилось в самостійний науковий напрямок. В психології проблема історичної пам’яті, як проблема необхідної умови існування індивідуальної пам’яті, була заявлена в роботах П.Блонського [21] і Л.Виготського [32], [33].
Здійснений аналіз літературознавчих досліджень в означеному напрямку засвідчує, що функціонування в художніх творах проблеми історичної пам’яті на сьогодні ледь окреслене, хоча осмислення цієї проблеми в українській літературі має глибоко укорінену традицію.
Гносеологічні корені історичної пам’яті містяться в давніх фольклорних та літературних пам’ятках. ІІайзначнішими в цьому плані є Повість врем'яних літ”, Слово о полку Ігоревім”, Галицько-Волинський та козацькі літописи, Історія русів” тощо.
Поглибленим зацікавленням проблемою історичної пам’яті, національною історією та самобутністю рідного народу позначена творчість романтиків, художні ідеї яких виростають з національно-історичного грунту як органічне явище, а час і простір наповнюється конкретно-історичним, національним змістом. Першими будителями нашого народного Духу” І.Франко назвав діячів відомої Руської трійці”, від якої пробилося джерело нашого національного та літературного відродження. МЛІашкевич, І.Вапшевич, Я.Головацький та їхні послідовники вказували на необхідність збереження національної пам’яті на основі вивчення і відображення в художніх творах історичного минулого. В своїх історіософських візіях Шашкевич обґрунтовував думку про те, що народні пісні, обряди та історія народу відкривають його неповторність і самобутність, в них закодовані етнопсихологія, архетипи, таємниці особистої та колективної самосвідомості. Для нього національна історія — то великий образ, то дзеркало, як вода, чистоє. в котрім незмущенноє являється лице століть” [210, 154].
Глибоко-філософське осмислення Історії рідного народу, яке не мало до того часу аналога в світовому мистецтві, в українській літературі пов’язане з іменем Тараса Шевченка, творчий феномен та історичну роль якого визначила ідея історичної пам яп та національної свободи. Його поетичні твори створюють розлогу панораму життя в Україні від княжих часів (Царі”, Плач Ярославни” тощо) до XIX століття, зосереджуючись головно на подіях гайдамацького та козацького рухів (Гайдамаки”, Холодний яр”, Іван Підкова”, Гамалія” тощо). Тут знаходимо захоплення славними сторінками минувшини і звинувачення правнуків поганих’’^ які не зберегли минулої слави — од козацтва, от гетьманства високі могили більш нічого не осталось”, глибоке розуміння ролі історичної пам’яті для національної самосвідомості народу (Все розберіть... та й спитайте тоді себе: хто ми? Чиї сини?
Яких батьків?) і віру у майбутнє - оживе добра слава, слава України”.
Згодом І.Фраико не тільки продовжить традиції Шевченка, а й вкаже на перспективу перетворення населення з рабською психікою у народ у поемі Мойсей”, виступить фундатором концепцін політичного, національного і духовного відродження України у художніх творах, історично-літературних та суспільно- філософських дослідженнях.
У творчому самовираженні Лесі Українки образи, ідеї, сюжети з національної та світової історії вибудовувались навколо домінуючого спогаду про абсолютно невільну Україну”, її поетичне слово прагнуло до осмислення причин національної трагедії і пошуків шляхів звільнення України.
Чи не найвагоміший внесок у становлення української державності на початку XX століття здійснили В Винниченко [31] та МГрушевський [54], основною метою життя і творчості яких стала ідея відродження нації. В історіографічній спадщині вчених, яка спрямована на те, щоб вияснити і оживляти в громадській свідомості неперервність історичного розвитку нашого народу” [54, 270], особливе місце займають праці, що стосуються найважливіших проблем української історії та становлення української державності, яка тісно пов’язана з відродженням історичної пам’яті, адже, як зазначав М. Гру шевський відкриття в нашім минулім - скріпить наше почуття солідарності І зв’язку з отшедшими поколіннями, яке служить властивою підставою національного буття” [54,270].
Історіософські ідеї патріархів української літератури знайшли продовження і розвиток у творчості письменників наступних поколінь. Талановиті молоді митці ставали послідовниками їхніх історіософських поглядів, вбачаючи одним із головних своїх завдань — розвінчування через художнє слово імперських міфів та проповідування самобутніх, національних поглядів свого народу.
Започатковане на початку XX століття відродження української культури, позначене іменами С.Єфремова, М.Зерова, М.Драй-Хмари, ГІФилиповича, Є.Плужника, О.Близька, В. Поліщука, М.Куліша, В.І Іідмогильного та багатьох

інших, об’єднаних прагненням розбудови національної культури на онтологічній основі, з відомих причин залишилось в історії трагічним розстріляним Відродженням.
Підготовлений попередниками ґрунт для глибинного розуміння особливостей українського історичного процесу; знайомство зі світовою історіософською літературою, яке дало можливість пізнавати історію рідного народу на тлі загальної картини розвитку людства, нові відкриття в галузі археології та ряд інших факторів - дозволили українським митцям другої половини XX століття проникнути в глибинні пласти історії рідного народу, в суть історичних процесів, які тисячоліттями відбуваються в світі, оцінити об’єктивність висвітлення історії.
Творчість О.Довженка, О.Гончара, Р.Іваничука, В.Симоненка, В.Стуса,
І.Драча, М.Вінграновського, Ліни Костенко та багатьох інших внесла в українську літературу пристрашу відкривавчу проблемність”. Вони сприяли відродженню інтересу до національної історії, народного життя, а разом з тим приділяли пильну увагу до особистості, виступали проти національно-духояної нівеляції людини. Втрачена історична пам’ять - це шлях до денаціоналізації, деморалізації й деградації народу, - такий лейтмотив багатьох їхніх творів.
Спроби загострити увагу на проблемі історичної пам’яті, самосвідомості українського народу у тоталітарному суспільстві завжди закінчувалися трагічно. Промовистий приклад цьому доля ОДовженка, який вбачав в історичній пам’яті основу життя народу. За О./Довженком поняття історичної пам’яті передбачає не лише збереження і передачу наступним поколінням інформації про важливі історичні факти й події, але й збереження моральних законів, естетичних норм, що свідчать про духовність нації, бо історія є рівнодіюча всіх духовних сил і здібностей народу” [69, 136]. У своєму Щоденнику” письменник наголошував, що коріння зла й аморальності у безпам’ятстві, втраченій самосвідомості українців, адже "народ, який не знає своєї історії, є народ сліпців” [ 69,162].
Позиція О.Довженка ... , — зазначає А.ГІогрібний, - то власне й Гончарева позиція, Гончарева духовна міцність, його моральна вищість над системою” [196, 2]. Після опублікування роману О.Гончара Собор”, в якому проблеми історичної пам’яті, національного безпам’ятства, єдності людини та нації звучали на повен голос, лише гучне ім’я автора врятувало його від арешту”. Устами старого металурга Ізота Лободи письменник виголошує: Людині дано пам’ять, що сягає у віки, тому вона й людина”. Як зазначає В.Дончик: У Соборі” національна пам’ять, осуд історичної безпам’ятності й безбатченківства включені до системи художніх образів і проблем твору” [70, 8].
Ідея відродження нації, історичної пам’яті, самосвідомості й гідності, як вже згадувалося, стала домінантою творчості ‘‘шістдесятників” та їх послідовників. Збірки Мандрівки серця”(1961) Ліни Костенко, Атомні прелюди”(1962) М.Вінграновського, Соняшник”(1962) І. Драч а, Земне тяжіння”(1964) В.Симоненка свідчили не тільки про прагнення новизни, але й про спрагу пізнання минулого, успадкування традицій. Однією з головних поетичних заповідей молодих митців стало осмислення особливого призначення кожної люд ини на землі, усвідомлення її індивідуальної цінності. Звернення шістдесятників” (І.Світличного, Є.Сверстюка, М.Вінграновського, В.Стуса, В.Голобородька, В.Рубана та Інших) до минулих епох пояснюється прагненням повернутися до джерел національної історії й самосвідомості, розбудиш приспаний дух свободи. Як зазначає Н.Зборовська шістдесятництво в своєму середовищі і конкретно через кожного свого представника символічно представило нашу національну історію з ЇЇ стоїчним героїзмом і конформізмом, мучеництвом і відступництвом” [86, 78].
Здійснений короткий огляд відображення проблеми історичної пам’яті в українській літературі свідчить про стійке і глибоке зацікавлення багатьма митцями означеною проблемою, юо, безперечно, вимагає її вивчення і системного дослідження як у контексті української літератури, так і в контексті історії українського народу.
Аналізуючи ступінь теоретичного осмислення пропонованої теми, автор дисертаційного дослідження приходить до висновку про недостатнє літературознавче вивчення відображення проблеми історичної па

bibliography

висновки
Запропоноване дослідження, в основу якого покладено філософську проблему історичної пам’яті, є спробою нового підходу до інтерпретації творчого доробку видатної поетеси сучасності—Ліни Костенко.
У роботі здійснено дослідження еволюції проблеми історичної пам’яті в різних жанрах творчості поетеси, продовжено вивчення закономірностей та особливостей художнього відтворення історичних подій та осіб у поезії Ліни Костенко. На основі аналізу просторово-часової організації творів з виділенням окремих тематичних і композиційних компонентів, виявлення їхніх функцій, використовуючи метод системного аналізу, автор роботи окреслює концепцію історичної пам’яті Ліни Костенко як важливу складову частину її концепції часонростору, йдучи від окремого до загального. А також показує, як функціонують у творчості поетеси певні художні засоби, структурні компоненти, тематичні поля, як вони залучені до глибинних процесів тексту, як все це вкладається в систему, яка живе, розвивається, виходить за межі конкретного твору, виявляючи взаємозумовленість кожного елемента цієї складної єдності.
Тема, яка стала предметом пропонованого літературознавчою дослідження, розглядається в контексті художніх творів та суспільних, філософсько-етичних поглядів Ліни Костенко. Це сприяло дослідженню цілісної і сторіософської поетичної концепції поетеси, її проблемного кола в типологічно-загальному та індивідуально- поетичному вираженні; вивченню поетики авторки як змістової форми та системи специфічних виражальних засобів. Вибір теми дослідження пояснюється винятковою вагою заявленої проблеми не лише для літературознавства, але й для всього сучасного суспільства.
На основі проведеного дослідження виявлено, що художнє моделювання історичної пам’яті у творах Ліни Костенко здійснюється через звернення до різних історичних епох: від скіфської доби через героїчну і водночас трагічну сторінку козацьких національно-визвольних змагань до сучасності Матеріалом для вирішення проблеми стає й безпосередній життєвий досвід поетеси та її покоління.
Таким чином, проведене дослідження творчості видатної сучасної поетеси крізь призму філософського поняття історичної пам’яті дозволяє висновувати.
1) У поетичній концепції Ліни Костенко історична пам'ять виступає багатогранною філософсько-естетичною формою історичного буття, представленою часовою трьохвимірністю. Часова трьохплановість у творчості поетеси діє безперервно і нероздільно. Час минулий, теперішній та майбутній, час історичний і час художній, існують паралельно - на всіх рівнях: жанровому, композиційному, образному і навіть мовному. Невпинний рух часу осмислюється через неперервний діалектичний перехід минулого в сучасне і майбутнє. Погляд Ліни Костенко зосереджений як на зв’язках минулого з теперішнім, гак і на відносинах минулого й вічного”. Історична пам’ять у цьому контексті - це скарбниця матеріальної і духовної культури, генетичне джерело традицій, ігнорування яким може привести до вимирання роду, народу, нації.
2) Художнє трактування проблеми історичної пам’яті у ліричних та ліро- епічних творах Ліни Костенко відбувається в таких основних напрямках: а) узагальнено - через співвіднесення відчуття сучасності з відчуттям історії; б) через осмислення подій історичного минулого та фактів сучасності; в) через історичну та соціальну зумовленість авторського я”, яке відображає естетичні й етичні ідеали епохи і закріплює історичну концепцію особистості. Важливою особливістю авторського погляду на проблему історичної пам’яті є характеристика її сутності через глибокі філософські категорії плинності часу, минущості й вічності
3) Проблема історичної пам’яті знайшла своє яскраве вираження в художньому часопросторовому моделюванні історичного буття українського народу, в архегиіпшх образах та мотивах творчості Ліни Костенко, якій характерне глибоке закорінення в історію і водночас тісний зв’язок з сучасністю. Самобутнє поетичне мислення авторки дозволяє осмислити проблему історичної пам’яті через всеохоплення світу і окремого людського життя. Семантика ліричного простору Ліни Костенко спрямована на активізацію творчого потенціалу життєвості нації.
4) Домінантною у поезії Ліни Костенко є національно-історична проблематика. З огляду на вболівання поетеси за долю України стає зрозумілим її прагнення відродити національне самоусвідомлення народу через звернення до волелюбного минулого, у якому поетесу цікавить перш за все не перебіг історичних подій, а можливість їхньої художньої морально-філософської інтерпретації. Ідея відродження України, що живить усе духовне єство творчості Ліни Костенко, спричинила звернення до архетипних витоків рідного народу, переосмислення міфологічних мотивів та образів, завдяки яким витворилася в її ліричному світі особлива національно-культурна модель історичного буття.
5) Проблема відновлення та збереження історичної нам'яті, рідної культури й мови вияскравлена у поетичних роздумах Ліни Костенко про спадкоємність поколінь, тяглість історичного буття, органічно пов’язана у її творчості з іншими важливими проблемами сьогодення. Вона знайшла своє відображення й у творах, які тематично не пов’язані з українською історією, проте узагальнено стосуються болючих проблем, характерних нашому суспільству другої половини XX ст. (Цавет танем!”, Плем’я То да”, Іма Сумак” тощо). Звернення до давноминулих подій світової історії розширює часопросторові межі поетичного світу Ліни Костенко.
6) Концепція історичної пам’яті в історичних романах у віршах Ліни Костенко вибудовується перш за все на основі своєрідного художньо-поетичного відтворення історичних подій та осіб. Прагнення Ліни Костенко глибоко пізнати історичний шлях рідного народу, осмислити його минуле і майбутнє веде до активного використання в художній творчості можливостей, закладених в часопросторовому моделюванні. Найбагаггшою в смисловому відношенні формою просторово-часової організації художнього часу в романах Ліни Костенко є хронотоп дороги, який увиразнює проблему історичної пам’яті, духовного зв’язку поколінь, символізує незнищенність народу.
7) Поетичне осмислення історичної пам’яті про події доби Хмельниччини в новому історичному романі у віршах Ліни Костенко Берестечко” відбувається через встановлення тісного зв’язку давноминулих історичних подій з сучасністю. Зробивши центром художнього відображення особистість гетьмана, поетеса знімає з його образу традиційний глянець культурного героя з провіденщональними настановами на кшталт біблійного Мойсея” [93, 220]. Жанрова своєрідність віршованого роману, притаманний Ліні Костенко неоромантичний стиль мислення, допомогли наблизитися до розуміння людської суперечливості Богдана Хмельницького, показати його, з одного боку, як людину тонкого душевного складу, з іншого—як людину вольову й віддану патріотичній меті.
8) Ліна Костенко будує свій поетичний світ на національній ідо, підвалиною якої є історична пам’ять як точка перевтілення минулого в майбутнє, заповіданого у сподіване, тобто точка мотивації, де людина осягає сенс свого життя через сенс буття загальнонародного. Глибоко переймаючись історичною долею рідного народу, поетеса не лише емоційно переживає його трагедії, а й прагне своєю філософсько- поетичною інтуїцією вийти до його онтологічних витоків. У цьому плані значення творчості Ліни Костенко по справжньому розкривається в контексті її історіософії, у межах якої проблема історичної пам’яті є визначальною.
9) Індивідуальна доля у творах Ліни Костенко стає точкою перехрещення минулого, сучасного і майбутнього, виявляє зумовленніегь сьогодення близьким і більш віддаленим минулим, розкриває глибинні зв’язки особи з історіоо та суспільством. Морально-етичне спрямування художнього світу поетеси сприяє утвердженню моральних цінностей та ідеалів минулого, наближенню їх до сучасності естетичним шляхом. Творчість Ліни Костенко сприяє великому процесові пізнання українським народом самого себе через історію. Ведучи діалог з різними епохами, поетеса прагне не лише відновиш історичну пам’ять, а й нагадує про те, яке місце вона повинна займати у внутрішньому світі кожної людини. Ставлення до рідної історії, народу, Батьківщини, за Ліною Костенко, є духовним мірилом
сучасників.
10) Твори поетеси характеризуються внутрішньою єдністю, кожен з них продовжує розвивати і збагачували важливу для поетеси тему духовного буття людини в історичному часоплині. Поезія Ліни Костенко перебуває в складних і своєрідних відносинах з історією. Поетесу цікавить і сама історія, і процес пошуку себе в ній, але головним, безперечно, залишається розуміння філософії історичного розвитку, духу історії. Це стає вагомим приводом для роздумів про час і вічність. Зрозуміло, що такий аспект відносин з історією надає творам Ліни Костенко особливої моральної напруги, у якій духовний максималізм поєднується з широким демократичним розумінням людського життя, повагою до духовного світу.
11) Майстерне поетичне моделювання історичної пам’яті у творчості Ліни Костилю створює відчуття присутності історії в сьогоденні. У художній концепції поетеси історична пам’ять втілена в загальнолюдські цінності, які переходять з епохи в епоху. Авторка Марусі Чурай” відчуває свою відповідальність за їхнє збереження та особисту причетність до того, що складає зміст історії. Заглиблення в світ людських почуттів, прагнень, думок, проникнення в духовні пласти різних епох помітні в усіх поетичних збірках Ліни Костенко. У них відчутний посилений процес осмислення нерозривного зв’язку справ, думок, почуттів нашого сучасника з історичним, соціальним і духовно-практичним досвідом народу.
12) У поезії Ліни Костенко поступово здійснюється помітне морально- філософське поглиблення осмислення історичної нам’яті через поступове розширення історичних горизонтів поетичних творів. У віршах поетеси на різних рівнях відбувається активний розвиток романтичних традицій, що проявляється у відтворенні світу у вічному русі, у боротьбі суперечностей, у поєднанні універсалізму з антропоцентризмом, у ствердженні високої культуротворчої місії мистецтва слова тощо. Водночас, як зазначає Б.Рубчак, з крови й кости неоромантик, Ліна Костенко аж ніяк не цурається традиційних образів” [165,103].
13) В історичних візіях Ліни Костенко зближуються епохи, час розтягується або спресовується так, щоб душа тисячоліть” озвалася у свідомості сучасника. Особливу роль для досягнення цієї мети відіграють смислові паралелі, алюзії, парафрази, глибоко філософські поетичні афоризми. Художнє слово поетеси супроводжує постійне прагнення до єдності звуку і смислу в образі, в поетичній деталі. Концепція історичної пам’яті у творчості Ліни Костенко чітко окреслена витонченістю і ясністю поетичної мови, логічною стрункістю думки, афористичним, насиченим інтелектуально мовленням, у якому Н.Зборовська вбачає продовження естетизму неокласиків з їх глибокою повагою до культурної традиції” [62,78].
14) У творчому доробку поетеси відбувається суттєве осягнення суспільного, а ширше вселюдського виміру, який закладено в історичній пам'яті Уважне поетичне споглядання того, що проминає або вже встигло відійти у небуття посилює роздуми про сенс людського життя, зумовлює поглиблену філософську наповненість поетичних текстів Ліни Костенко. Художня настанова на пізнання сутнісних проблем часу і простору приводить до усвідомлення історичної пам’яті як основи якісного людського буття.
Вдумливе вивчення історичного досвіду України та всього світу, глибоке проникнення у корінь та крону” рідного народу стали запорукою виходу творів Ліни Костенко на світові обшири. Поставивши своє слово на сторожі історичної пам’яті українського народу, поетеса утвердилася серед найсвітліших постатей в історії духовного поступу людства
Образною довершеністю та ідейною вагомістю Ліна Костенко ставить українську літературу на рівень кращих зразків європейської художньої творчості.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: альманах. 36. наук, праць. - K.: ТОВ Міжнародна фінансова агенція”, 1998. — 172 с.
2. Андрухович Ю. Невпіймана королева// День. - 2000. - 18березня. -СЛ
3. Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. - Л.: Літопис,1996.- 633с.
4. Антофійчук А.Є. Нямцу А.Є. Проблеми поетики традиційних сюжетів та образів у літературі. - Ч.: Рута, 1997. — 199 с.
5. Аристотель. Об искусстве поэзии. - М.: Гостлитздат, 1951. - 183 с.
6. Аристотель. Поетика. - K.: Рад .письменник, 1967. — 540 с.
7. Бажан М. Поема про кохання і безсмертя // Літературна Україна. - 1980. - 4 березня. - С. З
8. Базилевський В. Поезія як мислення // Дніпро. - 1990. - №3. - С. 106 -117
9. Бандура О. Образ Богдана Хмельницького в системі ідеологічних вартостей радянського режиму // Богдан Хмельницький як історична постать і літературний герой. - K.: Живиця, 1996. - С. З - 7
10. Барабаш Ю. Розмова по щирості з самим собою // Літературна Україна. - 1987. - 10 вересня.-С. 2
11. Барг М.А. Эпохи и идеи: становление историзма. - М.: Мысль, 1987. - 348 с.
12. Бахтин М. Время и пространство // Вопросы литературы. - 1975. - №11.-С. 33-39
13. Бахтин М. Время и пространство в произведениях Гете // Бахтин М. Эстетика словесного творчества. - М.: Искусство, 1986. - С.216 - 249
14. Бахтин М. Формы времени и хронотопа в романе // Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. - М.: Худ. лит., 1975. - С.234 - 408
15. Бахтин М. Эстетика словесного творчества. - М.: Искусство, 1986. - 423 с.
16. Бергсон А. Опит о непосредсгвенних даних сознания. Материя и память. - М.:Искусство, 1992. - 371 с.
17. Бергсон А. Творческая эволюция. - М.: Канон-пресс, 1998. - 384 с.
18. Бердяев Н. Философия творчества, культуры, исскуства: В 2 т. - М.: Инфра - М.,
1994. -Т.2.-391 с.
19. БІЛИЙ О. Літера'гурний герой у контексті історії. - К.:Наукова думка, 1980. - 120с.
20. Блок М. Апология истории, или Ремесло историка. - М.: Наука, 1986. - 254 с.
21. Блонский П. Память и мышление И Блонский П. Избранные педагогические и психологические сочинения. В 2-х т. - Т.2. - М.: Педагогика, 1979. - 389 с. - С. 118-341.
22. Бовсунівська Т. Феномен українського романтизму. - К.: Слов’ян, універ - 108 с.
23. Бокий І. Сад Ліни Костенко // Сільські вісті - 2000. —17 березня. - С. 4.
24. Боку л а Б. Історія і поезія // Дивослово. - 2000. - №3. - С. 42 - 45
25. Брюховецький В. Я вибрала долю собі сама Про українську поетесу Ліну Костенко // Радянська Україна. -1990. -18 березня. - С. З
26. Брюховецький В. Ліна Костенко: Нарис творчості. - К.: Дніпро, 1990. - 204 с.