Ткаченко Роман Петрович. ХУДОЖНЬО-ІНТЕПРЕТАЦІЙНІ МОДЕЛІ ПРОЗИ ПРО НАУКУ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТ. (ЖАНРОВО-СТИЛЬОВІ РІЗНОВИДИ Й НОВАЦІЇ)

brief description

Ткаченко Роман Петрович. Назва дисертаційної роботи: "ХУДОЖНЬО-ІНТЕПРЕТАЦІЙНІ МОДЕЛІ ПРОЗИ ПРО НАУКУ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТ. (ЖАНРОВО-СТИЛЬОВІ РІЗНОВИДИ Й НОВАЦІЇ)"

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
На правах рукопису
ТКАЧЕНКО РОМАН ПЕТРОВИЧ
УДК 821.161.2-3(09)
ХУДОЖНЬО-ІНТЕРПРЕТАЦІЙНІ МОДЕЛІ ПРОЗИ ПРО НАУКУ В
УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТ. (ЖАНРОВОСТИЛЬОВІ РІЗНОВИДИ Й НОВАЦІЇ)
Спеціальність 10.01.01 – українська література
Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук
Науковий консультант –
Гуляк Анатолій Борисович,
доктор філологічних наук, професор
Київ – 2015
2
ЗМІСТ
ВСТУП 5
РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ХУДОЖНЬО-ІНТЕРПРЕТАЦІЙНИХ
МОДЕЛЕЙ ПРОЗИ ПРО НАУКУ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ
ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ. 15
1.1. Художня інтерпретація світу науки: теоретико-методологічний
аспект
15
1.2. Наука і книжники в давній українській літературі 38
1.3. Світ вченості в українській романтичній прозі (повість
І.Срезневського «Майоре, майоре!») 51
1.4. Художньо-інтепретаційна типологія науки в українській прозі другої
половини ХІХ ст. 59
1.5. Дискурс науки та образ науковця у романі А.Кримського «Андрій
Лаговський» 91
Підсумки 110
РОЗДІЛ 2. ХУДОЖНІ ПАРАМЕТРИ СВІТУ НАУКИ В
УКРАЇНСЬКІЙ ПРОЗІ ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТ. 113
2.1. Жанрово-стильова парадигма і літературний контекст прози
В.Домонтовича про науковців 113
2.2. Філософія діалогу: вчений як комунікант у О.Довженка і
І.Костецького 131
2.2.1. Поетика кіноповісті О.Довженка «Мічурін» 131
2.2.2. Життя як пізнання та діалог в оповіданні І.Костецького
«Історія ченця Гайнріха» (художній досвід негативної діалектики) 139
2.3. Науковий світ у творчості Остапа Вишні і Ю.Івакіна: особливості
інтелектуальної іронії 148
2.3.1. Інтерпретація науки у творчості Остапа Вишні 148
2.3.2. Інтелектуальний гумор Ю.Івакіна 153
3
2.4. Образ науки в тоталітарній державі і українська проза 60 – 80-х рр.
ХХ ст. 158
2.4.1. Мотив двійництва і колізії сцієнтизму у повісті М.Амосова
«Думки і серце» 158
2.4.2. Художнє переосмислення канонів «виробничої» прози у
романах Н.Рибака «Час сподівань і звершень» та Ю.Мушкетика «Біла
тінь»
170
2.4.3. Ідейно-художня поліфонія образу науки та науковця у
романістиці П.Загребельного 188
2.4.4. Дискурс науки і влади в романі Ю.Щербака «Причини і
наслідки» 229
2.4.5. Наука як НТП в українській малій прозі 70 – 80-х рр. ХХ ст. 238
2.5. Ревізія дискурсу влади в українській прозі про науку кінця ХХ –
початку ХХІ ст. 245
Підсумки
РОЗДІЛ 3. УКРАЇНСЬКА ХУДОЖНЯ БІОГРАФІСТИКА ПРО
НАУКОВЦІВ
252
255
3.1. М.Костомаров як літературний персонаж 255
3.2. Образ Г.Сковороди в українській прозі (жанрово-стильові параметри
інтерпретації) 265
3.3. В. Сухомлинський у повісті І. Цюпи «Добротворець» 281
3.4. Художній код шістдесятництва в романі В.Дрозда «Ритми життя»:
між наукою і політикою 290
3.5. «Поезія німого числа» у документальній прозі М.Сороки 299
3.5.1. Український колорит образу науковця в романі
А.Конфоровича, М.Сороки «Остроградський»
3.5.2. Образ головного героя у романі М.Сороки «Колимська
теорема Кравчука»
299
308
4
Підсумки 317
РОЗДІЛ 4. НАУКА ЯК ТЕХНІКА ТА ПОШУК ЇЇ АЛЬТЕРНАТИВ В
УКРАЇНСЬКІЙ ФАНТАСТИЧНІЙ ПРОЗІ 319
4.1. Техносвіт В.Винниченка і Ю.Смолича 319
4.2. Науково-фантастичні романи В.Владка: наука і соціальний проект 327
4.3. Пригоди новітнього Фауста у фантастичному романі М.Амосова
«Записки з майбутнього» 344
4.4. Образ науки і жанрово-стильові пошуки О.Бердника у повістях
«Покривало Ізіди» і «Лабіринт Мінотавра» 352
4.5. Філософія техніки в романі Т.Антиповича «Хронос» 359
Підсумки 366
ВИСНОВКИ 368
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 377
5
ВСТУП
З-поміж дослідницьких стратегій, поширених в сучасному українському
літературознавстві, можна виокремити принаймні дві групи, одна з яких
зосереджує увагу передовсім на проблемах художньої форми, як-от специфіка
жанру, індивідуальний стиль, наративні моделі, поетика жанрів і творчих
доробків, рух естетичної свідомості, форми інтертекстуальності, художні
системи напрямків, течій, шкіл тощо, а друга, пам’ятаючи, звичайно, про
принцип формозмістової єдності, акцентує увагу насамперед на проблемах
змісту, перших більше цікавить поліфункціональність засобів, других –
поліфонія змісту. У цьому останньому випадку формальні засоби
концентруються навколо проблемно-тематичного матеріалу, щодо яких з
дослідницькою метою вирізняємо той чи той сегмент. Наразі може йтися,
приміром, про світ дитинства, тему села чи інтелігенції, про художню
інтерпретацію або дискурс війни, козаччини, науки, мистецтва, про ідейнохудожні домінанти у висвітленні представників певних соціальних станів,
професійних груп і т. ін. Поле таких «змістів» розширюються зі зміною
горизонту очікування з кожним наступним поколінням, а старі теми зазнають
нового прочитання.
Актуальність порушеної проблематики увиразнюється на тлі
світоглядних зрушень к. ХХ – п. ХХІ ст. Тема науки в сучасній літературі
здається неактуальною. Криза логоцентризму засвідчила інші пріоритети.
Проблемно-тематичний комплекс науки, особливо в художньо-реалістичному
варіанті, у читача цілком закономірно асоціюється з радянською прозою 50 – п.
80-х рр. ХХ ст., коли загострювалось протистояння у «холодній війні» між
супердержавами, коли інтенсивно будували атомні електростанції і вірили, що
насамперед наука забезпечить людству щасливе майбутнє. Однак втрата
інтересу до, здавалося б, давно відомого може згодом обернутись ще однією
лакуною. Тому, вважаємо, саме зараз, у добу постмодерну, назріла необхідність
вивчення художньо-інтепретаційних моделей науки в українській прозі. Кожна
6
наступна епоха заперечує попередню, але водночас в її надрах зароджується
прагнення нової, можливо, чимось суголосної заперечуваній, оптики.
На перетині модерну і постмодерну формується нова світоглядна
парадигма, дискурс науки ускладнюється новими реаліями історії. За цих
обставин виникає нагальна потреба в осмисленні пройденого шляху,
позиціонуванні поточних явищ, прогнозуванні. Мистецтво, зокрема література,
у першу чергу, як відомо, фіксують усі «сейсмічні першопорухи» доби.
Багатогранність, контроверсійність, невичерпність мистецької спадщини
стимулюють «переоцінку цінностей», нові підходи і контексти, у світлі яких
добуваємо нові знання. Йдеться зрештою про те, щоб визначитися з системою
естетичних, етичних, світоглядних, культурно-історичних координат
потужного проблемно-тематичного масиву науки в українській прозі ХІХ –
початку ХХІ ст. задля відтворення цілісної картини літературного процесу.
За останні два десятиліття українські літературознавці спрямовували
дослідницьку увагу на пошук «білих плям», на маловідомі й талановиті імена в
літературі, на «репресовані» художні тексти репресованих авторів, заборонені
раніше теми і проблеми, залучали до історико-літературного обігу літературний
доробок українських письменників діаспори або пропонували нестандартні
методи дослідження давно відомих і опрацьованих науковцями творів.
Дослідження тривають як в екстенсивному, так і в інтенсивному ключі.
Запропонована дослідницька програма розгортається в обох зазначених
напрямах, акцентуючи на перепрочитанні під певним кутом зору головним
чином класичних текстів української прози ХХ ст. і її попередніх етапів.
У центрі уваги українських радянських літературознавців рідко перебував
образ науковця, тому що чільними постатями у мистецтві соцреалізму
вважалися робітник і селянин. Інтерес до образу вченого пожвавився протягом
50 – 70-х рр. ХХ ст., з’явилося кілька монографій і дисертація, В.Телехов
досліджував грані «наукової» теми, драму ідей, внутрішній світ героя-науковця
в українському романі 60 – п. 70-х рр., Б.Буряк і М.Логвиненко вивчали
природу художнього і наукового мислення, художні можливості літератури у
7
висвітленні НТР, Наталія Чорна – образ науковця в радянській літературі, однак
у полі зору літературознавців перебував досі відносно обмежений період часу,
загнаний у вузькі рамки ідеологічного пресу, що не дозволяло робити широкі
узагальнення еволюційного характеру, вибудовувати типологію явища, що
накладало обмеження на певні аспекти проблеми, наприклад, національний
колорит, і зрештою завадило світові науки стати предметом комплексних
досліджень. Дослідження художньої інтерпретації науки та науковців в
українській прозі ХІХ – п. ХХІ ст. – це нова та недостатньо розроблена в
теоретико-методологічному й історико-літературному аспектах тема. Окремі
літературознавчі розвідки під цим кутом зору про українську прозу 60 – 80-х
рр. ХХ ст. далеко не вичерпують проблему.
Сучасні дослідники української літератури опрацьовували різноманітні
аспекти феномену науки у ряді публікацій (головним чином у статтях і розділах
монографій), зокрема Світлана Жигун [118], Олена Шапошникова [413]
вивчали постаті мислителів, науковців і псевдонауковців у романах В.
Підмогильного, І. Багряного. Таким чином, попри неодноразові спроби,
системне осмислення художньої трансформації та оцінки наукового світу в
українському літературознавстві лише розпочинається.
Дисертація виконана на кафедрі новітньої української літератури Інституту
філології КНУ ім. Т.Шевченка, у наукові та науково-методичні плани якої
входять проблеми вивчення історії української літератури ХІХ – початку ХХІ
ст., зокрема у річищі наукових тем «Актуальні проблеми філології» (номер
державної реєстрації 02БФ044-01) та «Розвиток і взаємодія мов та літератур в
умовах глобалізації» (номер державної реєстрації 06БФ044-01).
Об’єктом дисертаційного дослідження слугують художні твори
українських прозаїків ХІХ – початку ХХІ ст., зокрема І.Нечуя-Левицького
(«Хмари»), А.Кримського («Андрій Лаговський»), Д.Яворницького («За чужий
гріх»), В.Домонтовича («Доктор Серафікус»), М.Івченка («Робітні сили»),
Н.Рибака («Час сподівань і звершень»), О.Довженка («Мічурін»),
Ю.Мушкетика («Біла тінь»), В.Владка («Аргонавти Всесвіту», «Сивий капітан»,
8
«Нащадки скіфів»), П.Загребельного («Розгін», «Безслідний Лукас»),
Ю.Щербака («Бар’єр несумісності», «Причини і наслідки»), А.Дністрового
(«Дрозофіла над томом Канта»), Т.Антиповича («Хронос») та ін.
Предметом дослідження є образ науки і науковця як сукупність
інтерпретаційних моделей поведінки, ролей, ідентичностей, методологічних
принципів пізнання, соціальних стратегій, статусу, внутрішньонаукових і
загальнолюдських цінностей у річищі жанрово-стильових різновидів,
філософсько-естетичних новацій художнього тексту.
Метою нашої наукової праці є параметрування художньоінтерпретаційних моделей науки, у межах її премодерної, модерної і
постмодерної ціннісних парадигм з погляду філософсько-естетичних інтенцій
окремих художніх напрямів, в аспекті жанрово-стильових різновидів і типології
персонажів-науковців.
Означена мета передбачає наступні завдання:
– окреслити теоретичні засади дослідження;
– проаналізувати передумови відтворення людей науки і наукової
проблематики у класичній та новітній українській літературі;
– дослідити концепцію образу науковця та її втілення у просторі жанровостильових різновидів та модифікацій в українській прозі ХІХ – п. ХХІ ст.;
– вивчити типологію та еволюцію філософсько-естетичних уявлень про
науку й науковців в українській прозі ХІХ – початку ХХІ ст.;
– описати моделі художньої трансформації життєпису вченого в
українській художньо-документальній прозі;
– з’ясувати особливості трактування техніки та віднайдення її альтернатив
в контексті жанрових і стильових пошуків української фантастичної прози;
– відтворити загальну схему руху в літературному процесі ХІХ – п. ХХІ ст.
художньо-інтерпретаційних моделей української прози про науку.
Методологічна база. Предмет дослідження окреслюється на перетині
літературознавства, наукознавства, семіотики, філософії, психології, соціології,
історії, потребує насамперед, з огляду на профіль наукової роботи,
9
використання філологічного, біографічного, культурно-історичного та
порівняльно-типологічного методів, цілісно-системного аналізу літературних
явищ. Визначальним при інтерпретації художніх текстів вважаємо
герменевтичний підхід. У вивченні жанрово-стильової кореляції з художньоінтерпретаційними моделями використовуємо модальний принцип.
Методологічну та інтерпретаційну цінність наразі мають теоретичні
положення, міркування, спостереження Ніни Бернадської, Б.Буряка, Валентини
Герасимчук (філософське літературознавство), А.Гуляка, М.Жулинського,
М.Кагана, Ю.Коваліва, Нонни Копистянської, Ю.Лотмана, А.Ткаченка, Наталії
Чорної, Ю.Шевельова та ін., що стосуються опису жанрових систем або
моделювання світу науки в українській літературі, зарубіжній літературі ХІХ –
ХХ ст. З соціологічного погляду, надаємо перевагу напрацюванням
Франкфуртської школи та З.Баумана. Заслуговують на увагу праці
А.Аллахвердяна, М.Ярошевського та ін. з психології науки, вчення Т.Куна про
наукові революції та парадигми, методологічні настанови, що ґрунтується на
антисцієнтизмі, дискумулятивізмі, екстерналізмі. В основу типології художньоінтерпретаційних моделей науки лягли ідеї українського філософа В.Лук’янця.
Науковий апарат дослідження становить перелік слів-термінів, ключових
понять, які потребують уточнення задля вироблення стратегій пошуку,
принципів добору аналізованих текстів. Наразі першочергово важливим з
методологічного погляду є зміст поняття науки, оскільки він дозволяє
окреслити обсяг об’єкта і предмета пропонованого дисертаційного
дослідження. Як відомо, сучасні уявлення про науку почали формуватися у
XVII ст. з появою наукових академій, товариств у Франції та Англії, а отже,
коли з’явилися передумови для виокремлення професії науковця з освітньої та
інших сфер життєдіяльності, а також з часу визнання експерименту провідним
методом наукових досліджень. Образ науки і досі, незважаючи на проголошену
кризу логоцентризму, ґрунтується на уявленні про природничі і точні
дисципліни (особливо про математику) як фундаменту достеменно наукового
мислення. Наука – це соціокультурний феномен і специфічна діяльність з
10
приводу добування принципово нового знання, що може бути верифікованим
або фальсифікованим (К.Поппер). Однак, попри університетську практику і
слововжиток (у Західній Європі представники різноманітних наукових
спеціальностей можуть мати науковий ступінь доктора філософії) самі вчені не
завжди вважають теологію і філософію науками, бо філософські ідеї цінують не
стільки за істинність, яку неможливо ні довести, ні спростувати, скільки за
оригінальність. Крім того з’ясувалося, що відношення між астрологією, магією,
алхімією, з одного боку, і офіційною наукою, з другого, не є суто
антагоністичним. Доводиться визнати, що наукова сумлінність у досягненні
точних формулювань нерідко наштовхується на принципову смислову
розмитість самого феномену, навіть у так званих точних науках, як-от принцип
Гейзенберга у фізиці, який констатує абсолютну неспроможність одночасно
описати швидкість і місцеперебування мікрочастинок. Отож, орієнтуючись на
панівні уявлення про межі науки, ми не можемо не враховувати і супутні
явища, зокрема у так би мовити «донаукову» добу середньовіччя і античності.
Інше складне питання методологічного характеру полягає у тому, кого
вважати у достеменному сенсі науковцем. Враховуючи нинішній
загальноприйнятий погляд на ці речі, науковцями слід визнати тільки тих, хто
має наукові ступені, вчені звання, хто працює у вишах або науково-дослідних
установах. За такого суто квантитативного підходу нескладно знайти грань між
професіями вченого і – з другого боку, учителя, інженера, лікаря, архітектора
тощо. Проте очевидно, що науковою діяльністю можуть успішно займатися і
займаються не тільки дипломовані науковці. Історія свідчить, що відкриття
часом робили геніальні дилетанти, скажімо, Г.Шліман або В.Каразін. У зв’язку
з цим фактом є підстави поширити, в межах дослідження, означення
«науковець» і на «ненаукові» професії, якщо йдеться про діяльність, що ставить
за мету оприявнення нового знання. Важливо також розуміти, що через різні
причини в українській прозі ХІХ ст. персонажі-науковці майже не трапляються,
однак зустрічаємо відтворення елементів наукової або суміжної з нею
інтелектуальної діяльності, скажімо, у творах з життя інтелігенції, зокрема
11
персонажів-народників другої половини ХІХ ст. Системний комплексний
підхід не може не враховувати подібні речі.
Окрема проблема виникає там, де відбувається часткове накладання
семантики ключових слів або їхнє функціонування у непроясненій системі
смислової ієрархії, родо-видових відношень, зрештою там, де зміст поняття
розмито побутовим слововжитком. Йдеться, зокрема, про співвідношення
семантики слів «науковець» і «винахідник». Якщо вживати слово «винахідник»
у значенні «інженер-винахідник», тобто фахівець, що створює механізми,
вигадує технічні новації, винаходить ліки, удосконалює харчові технології, то в
такому сенсі не всі вчені будуть винахідниками, але усіх винахідників треба
визнати науковцями за фактом їхньої діяльності, адже вони також творці нових
знань, так само як сільський учитель, що збирає фольклорні та етнографічні
матеріали.
Людина науки як літературний герой належить до ряду дійових осіб, яких
називають інтелігенцією або інтелектуалами. І у східноєвропейській традиції
(інтелігенція), і в західній (інтелектуали) ці слова у найширшому розумінні
означають людей розумової праці, і в такому сенсі вчені – підкатегорія
вищеозначеної соціальної групи інтелектуальних працівників. Утім, окрім
загального значення, ці слова мають як позитивні, так і негативні конотації.
Наприклад, інтелігентність – це також ознака внутрішньої культури, у деяких
випадках політичної заангажованості, демократичних, ліберальних,
прозахідних цінностей тощо. Слово «інтелектуал» не раз набувало негативного
відтінку, коли йшлося про кабінетного вченого, далеку від політики людину,
яка живе у «вежі зі слонової кістки» і нічим, окрім абстрактних розумувань не
цікавиться. Зрозуміло, що відповідно до цих смислів не кожного вченого можна
назвати інтелігентом чи інтелектуалом. До того ж, наукова робота буває
рутинною, механічною, з більшим чи меншим ступенем інтелектуального
напруження. Разом з тим не кожному інтелектуалові властиві іманентні
науковій діяльності віра в істину і воля до істини.
12
Отже, у пропонованій дисертації використано панівний традиційний
концепт науки (визначень науки не менше, ніж визначень культури) як
соціокультурного феномену з його складниками дослідницької діяльності
заради пошуку істини, соціальних інституцій, які надають науці статусу
окремої професії, і фахових знань, які зорієнтовані на новизну повідомлення.
Водночас не полишаємо поза увагою і суміжних, супутніх з наукою явищ,
тобто донаукових, переднаукових, паранаукових тенденцій у суспільстві.
Наукова новизна. Уперше проаналізовано образ науки на матеріалі
української прози ХІХ – початку ХХІ ст. у зв’язку з її жанрово-стильовими
особливостями, з’ясовано передумови його появи, розроблено типологію
персонажів-науковців як соціокультурних типів і літературних топосів, що
домінують в межах певної ціннісної парадигми, класифікацію художньоінтерпретаційних моделей науки, в основу якої покладено функціональний
принцип, що стосується наукової діяльності в контексті культурно-історичних
епох. Запропоновано нову інтерпретацію роману Д.Мордовця «Професор
Ратмиров», кіноповісті О.Довженка «Мічурін», оповідання І.Костецького
«Історія ченця Гайнріха», роману Н.Рибака «Час сподівань і звершень», повісті
І.Цюпи «Добротворець», роману Т.Антиповича «Хронос» та ін., окреслено
особливості художньої інтерпретації постаті Г.Сковороди в сучасній
українській прозі. У межах філософсько-естетичної парадигми української
літератури уперше розглянуто прозу М.Амосова і А.Куркова. Новим є
компаративний аналіз типологічної паралелі між романами В.Домонтовича
«Доктор Серафікус» і В.Набокова «Пнін».
Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Результати
дослідження дають змогу уточнити і доповнити уявлення про літературний
процес ХІХ – п. ХХІ ст. в Україні, зокрема щодо зміни ціннісних культурноісторичних парадигм, жанрово-стильових різновидів прози, типології
персонажа. Накреслені положення дозволяють по-новому трактувати низку
прозових творів класичної та новітньої української прози. Отримані висновки
можуть бути використані у лекційному матеріалі, під час підготовки до
13
семінарських занять, проведення спецкурсів викладачами, учителями на уроках
української літератури у загальноосвітній школі.
Особистий внесок здобувача. Запропонована дисертація є самостійною
науковою працею, в якій реалізовано власні ідеї автора в процесі вирішення
поставлених завдань. У роботі сформульовано власні теоретико-методологічні
положення дисертанта. Використані в дисертаційному дослідженні думки
інших дослідників мають відповідні посилання. Переважну більшість
публікацій виконано самостійно, за винятком двох статей, де співавтор
виконував роль консультанта з питань використання згадуваної у художніх
текстах медичної техніки в сучасних лікувальних закладах.
Апробація результатів дослідження. Матеріали дисертації
використовуються автором як викладачем у ході навчальних занять зі
студентами. Запропоновані в дисертації ідеї обговорювались більш ніж на
десяти наукових міжвузівських і міжнародних конференціях: міжвузівська
науково-практична конференція, присвячена 90-річчю від дня народження
О.Гончара (Київ, 2008), міжвузівська науково-практична конференція,
присвячена 125-річчю від дня народження Остапа Вишні (Київ, 2010), XІV
Міжнародна науково-практична конференція «Людина, культура, техніка у
новому тисячолітті» (Харків, 2012), XVІ Міжнародна науково-практична
конференція «Людина, культура, техніка у новому тисячолітті» (Харків, 2015),
міжнародна наукова конференція «Поетика інтермедіальності в літературі ХІХ
– ХХІ ст.» (Харків, 2012), міжнародна наукова конференція «Скарбниця
розуму: інтелектуальний дискурс літератури» (Бердянськ, 2013), IV
Всеукраїнська науково-практична конференція «Література і місто: художній
поступ» (Луганськ, 2013), Всеукраїнська науково-практичну конференція «Я
йшов туди, де гуркіт праці чути…» (до 150-річчя від дня народження Бориса
Грінченка) (Київ, 2014), Всеукраїнська науково-практична конференція
«Феномен шістдесятництва в контексті літератури ХХ століття» (Острог, 2014),
IV Міжнародна наукова конференція «Діалог культур: поетика локального
тексту» (Алтайськ, 2014), Міжнародна наукова конференція «Українська мова і
14
культура у загальнослов’янському контексті: здобутки та перспективи» (Київ,
2014), ХІ Міжнародна поетологічна конференція «Біографія як текст»
(Чернівці, 2014), міжнародна наукова конференція «Слов’янська фантастика»
(Київ, 2014), міжнародна наукова конференція «Традиції Михайла
Коцюбинського в українській літературі ХХ – ХХІ ст.» (Київ, 2014).
Публікації. Основні положення дисертації відображено у монографії та в
27 публікаціях на сторінках фахових видань, зокрема 5 зарубіжних.
Структура. Дисертація складається (основний текст) з чотирьох розділів,
вступу та висновків. Обся основного тексту дисертації – 376 сторінок. Список
використаної літератури налічує 452 назви

bibliography

ВИСНОВКИ
Особливу роль у поширенні освіти в Україні відіграло християнство.
Однак перебування України у невизначеному геополітичному просторі між
Заходом і Сходом в обставинах перманентної міліарної загрози спричинило
перервність державницької традиції й високої культури, важливим складником
якої є інститут науки.
Українська література упродовж усього періоду свого побутування
демонструє три глобальні ціннісні парадигми, в межах яких формуються
художньо-інтерпретаційні моделі наукового світу: премодерн, модерн,
постмодерн або, інакше кажучи, знання-мудрість, знання-владу, знання-товар
чи, іншими словами, теоцентризм, раціоцентризм, децентризм. Кожна з цих
трьох моделей припадає на визначений період часу (середньовіччя, XVII – XX
ст., кінець ХХ – ХХІ ст.), проте їх елементи трапляються й поза власними
хронологічними межами домінування. Українська проза ХІХ – початку ХХІ ст.
засвідчує реалізацію глобальної моделі у річищі певних художніх напрямків,
жанрово-стильових різновидів, певної типології персонажів.
Художній образ премодерн-науки виростав на ґрунті базового уявлення
про знання-мудрість, що виступає засобом самопізнання і удосконалення,
наближення до Бога і «життя в істині». Наукова діяльність не мислилась поза
етичними та естетичними цінностями. У давній українській літературі цей
образ тісно пов’язаний з агіографічним жанром. Зв’язок із народними
переказами, легендами, анекдотами, житійною літературою засвідчують перші
російськомовні зразки української біографістики, присвячені книжникам і
науковцям, повість І.Срезневського «Майоре, майоре!» та незакінчений роман
Д.Мордовця «Професор Ратмиров». Для романтичної прози (як української, так
і світової) характерні образи науковців, що репрезентують крайній тип «злого
генія», чарівника, мага, святого, як-от у романі М.Шеллі «Франкенштейн», у
новелах Н.Готорна і Е.По. Страх і побожність оточення пояснюються
винятковістю постаті науковця у тодішньому суспільстві, незавершеним
369
процесом секуляризації, незначним впливом науки на перебіг повсякденного
життя у добу премодерну. В українській романтичній або просвітницькій прозі
ХІХ ст. (особливо у першій половині століття) образ науковця трапляється
надзвичайно рідко і являє собою компромісну фігуру дивака, юродивого, де
переплітаються крайнощі демонізуючого і обожествляючого підходів.
Риси премодерну в образі вченого не зникають упродовж ХІХ – ХХ ст.
Вони складають обов’язковий компонент постаті інтелігента-подвижника у
народницькій прозі, скажімо, у романі Д.Яворницького «За чужий гріх». Їхня
незаперечна присутність оприявнюється, зокрема, в ідеалізації образу
радянського вченого, відданого ідеї служіння народу, борця за мир і т.п. На
початку ХХІ ст. вони зринають у романах В.Єшкілєва, Ю.Щербака в образах чи
то адептів таємних знань, чи то класичних вчених жульвернівського типу з
бездоганною моральною репутацією.
Класифікація глобальних образів науки ґрунтується на гранднаративах,
тобто свого роду телеології, що визначає кінцеву мету наукової діяльності.
Гранднаративом модерну є формула Ф.Бекона «знання – це влада», згідно з
якою людина покликана оволодіти силами природи і облаштувати світ на
власний розсуд. Дискурс науки закономірно перетікав у дискурс влади. Наука
мусить упорядковувати хаос. Отже, розум «модерніті» – це переважно
законодавчий розум (З.Бауман). За винятком останнього десятиліття ХХ ст. в
українській прозі панувала картезіансько-ньютоніансько-кантіанська парадигма
верифікації знань. Часом вона піддавалася сумніву, скажімо, у прозі
В.Домонтовича або І.Костецького, але загалом віра у лінійно-детерміністичну
природу об’єктів серед масового читача лишається, мабуть, панівною донині.
Утім, протягом ХІХ – ХХ ст. модерн-науку представлено великою
кількістю художніх напрямків та ідіостилів, її реалізували на матеріалі
української прози у річищі різноманітних жанрово-стильових різновидів і
модифікацій, приміром, соціально-психологічна, ідеологічна, інтелектуальна
проза, виробнича проза, остання з політичною або пригодницькою інтригою, з
акцентом на морально-етичному конфлікті тощо. Неоднорідною виявилась і
370
типологія науковців. Однак, вдаючись до неминучого спрощення і схематизму,
задля окреслення провідних тенденцій, воліємо поділити цей часовий проміжок
на чотири періоди (романтизм, народницький реалізм, модернізм і
соціалістичний реалізм) з домінантними в аспекті нашої теми жанровостильовими різновидами у прозі й власним типом науковця.
На нашу думку, романтичний період осягнення теми науки засвідчують
твори І.Срезневського та Д.Мордовця, представників харківського і
петербурзького кола українських романтиків. Повість «Майоре, майоре!» і
роман «Професор Ратмиров» являють рідкісний в українському романтизмі
психологічно-особистісний струмінь. Ідентифікація повісті І.Срезнєвського за
художнім напрямом, здається, не викликає у фахівців сумнівів, натомість з’ява
роману Д.Мордовця наприкінці ХІХ ст. ніби суперечить його причетності до
романтизму. З нашого погляду, представлена у романі «Професор Ратмиров»
концепція героя цілком романтична, оскільки заснована, як ми намагались
довести у відповідному розділі нашої праці, на романтичній символіці, адже
символ і міф – невід’ємні засоби художнього вислову романтиків У жанровому
відношенні таку прозу можна назвати психологічно-метафізичною,
попередницею інтелектуальної прози модерністів. У центрі подій тут
розгортається конфлікт між розумом і серцем, профанним і сакральним,
раціональним та ірраціональним началами буття. Обидва письменники
розповідають історію кохання у контексті метафізичних проблем природи і
духу. Обидва моделюють один і той же тип протагоніста, дивака і юродивого.
Крім вищезазначених рис премодерну в трактуванні світу науки, наразі
спостерігаються й модернові риси, зокрема історизм, просвітницькі й
просвітянські інтенції, наука стає інструментом удосконалення, реформування
суспільства.
У другій половині ХІХ ст. тема науки поволі виокремлювалась у
самостійну одиницю в рамках теми інтелігенції. Фактично, у достеменному
сенсі науковець як повноцінний персонаж з’являється вперше на теренах
української прози в романі І.Нечуя-Левицького «Хмари». Крім І.Нечуя-
371
Левицького, у річищі теми інтелігенції працювали О.Кониський, Панас
Мирний, Олена Пчілка, Б.Грінченко, Д.Яворницький та ін., і серед досить
розмаїтої типології людей науки, представленої цими письменниками,
безумовно, вирізняється тип подвижника, борця за соціальну і національну
справедливість. Панівну позицію наразі займають жанри ідеологічної повісті чи
роману. Конфлікт серця і розуму модифікується у суперечності особистого і
громадського життя. Ніхто більше за реалістів народницького спрямування не
писав про національні пріоритети наукової діяльності. Паростки
документально-біографічної і науково-фантастичної прози народників
виконували розважальні, дидактичні, публіцистично-пропагандистські функції.
Модерністи в особі А.Кримського («Андрій Лаговський»), В.Домонтовича
(«Доктор Серафікус»), В.Підмогильного («Невеличка драма»),
М.Могилянського («Честь»), М.Івченка («Робітні сили») та ін. започаткували
інтелектуальну прозу в Україні. Одним з її головних героїв стає людина науки.
Засновані на раціональних підвалинах переконання науковців зазнають
випробувань живим життям, повсякденням, абсурдом буття, коханням,
ірраціональними імпульсами, коригуються етичними вимогами. Як правило,
раціонально сконструйована ідея не витримує тиску життєвих обставин, однак і
не здає повністю своїх позицій, засвідчуючи нові можливості; загалом,
інтелектуальний пошук не втрачає сенсу. Найбільш презентативною у
прозовому доробку інтелектуалістів, що тою чи тою мірою стосується світу
науки, виявилась фігура кабінетного вченого, адепта «чистої науки». У
кожному разі це конфлікт з життям, яке незрівнянно багатше за інтелектуальні
схеми. Втім, у романах М.Могилянського та М.Івченка герої-науковці
відповідають типові кабінетного вченого лише в сенсі розриву між
умоглядними, хай і бажаними, схемами та реальним життям, а способом життя
тяжіють до науковця-просвітника чи службовця, як-от у пізнішій українській
прозі радянського періоду.
У першому українському фантастичному романі «Сонячна машина»
В.Винниченко ініціював на ниві рідного письменства традицію демонструвати
372
різного роду можливості технічного винаходу, гуманні чи антигуманні,
передовсім у жанрах утопії чи антиутопії. Біографістика В.Домонтовича
(«Аліна й Костомаров») і М.Івченка («Напоєні дні») осмислювала відчуженість
постаті науковця або книжника знову-таки в рамках культурно-історичної чи
соціальної проблематики.
Соцреалістичний період української літератури ознаменувався, зокрема,
розвитком виробничої прози, яка з-поміж інших жанрово-стильових різновидів
у творах про науку посіла провідне місце. Це не означає, що поява науковця в
системі персонажів обов’язково передбачала виробничий формат взаємин,
неодмінний конфлікт консерваторів з новаторами і т. п., але суспільний статус
ученого, його соціокультурна роль розумілися у невід’ємному зв’язку з
виробничим комплексом, ідеологічним протистоянням, соціалістичним
будівництвом тощо, і навіть у найкращих нешаблонних творах українських
прозаїків виробнича проблема тою чи іншою мірою присутня, приміром, у
кіноповісті О.Довженка «Мічурін» – це виведення морозостійких сортів
персика, у романі Ю.Мушкетика «Біла тінь» – проблема фотосинтезу, головний
герой роману П.Загребельного «Розгін», академік Карналь, керує заводом з
виробництва ЕОМ, у Ю.Щербака («Причини і наслідки») – боротьба зі сказом.
Письменники намагалися уникати ідеологічних штампів, проектуючи
виробничі проблеми на внутрішній світ персонажа, переосмислюючи їх у
символіко-алегоричному ключі. Загальноприйнятою даниною офіціозу, у більш
чи менш талановитому виконанні, стали епізоди про боротьбу з церковниками,
«буржуазними націоналістами», капіталістичним Заходом, про так звану
Велику Вітчизняну війну як горнило духу і урок мужності, про роль партійних
наставників у формуванні світогляду вченого, про практичні наслідки наукових
досліджень, про глибинний стосунок до народу у сенсі перейнятого ідеєю
соціальної справедливості простолюду. Найбільш відповідним для таких
завдань був тип науковця як «солдата без мундиру», чиновника, виконавця,
робітника високої кваліфікації.
373
В українській фантастиці 30 – 50-х рр. ХХ ст. і документальнобіографічній прозі, можливо, тому що ці пласти літератури вважали більш
ілюстративними, заявлені вище ідеологеми виявились ще більш випукло,
сягаючи подеколи рівня кітчу. Чи не всі українські фантасти в СРСР
усвідомлювали дегуманізуючий вплив техніки на людину, проте надійним
запобіжником у випадку трагедії оголошували унікальний радянський устрій.
Художні версії біографій видатних учених традиційно ділились на «нещасливу»
дореволюційну частину і «щасливу» радянську; національний колорит зводився
до мінімуму.
Чорнобильська катастрофа 1986 р. підважила одну з наріжних формул
доби модерну «знання – це влада», адже наслідки наукової діяльності вийшли
з-під контролю людини. «Політика об’єктивації», заснована на картезіанськокантіанських принципах, дала збій. Стало очевидним, що природа – це світ
складних нестабільних нелінійних систем, і наукові наративи про Всесвіт –
фікції з більшим чи меншим ступенем вірогідності. У сучасному світі
поширюється постмодерністська чуттєвість з властивими їй іронічністю,
приватизованим прогресом, нестабільним триванням у глобалізованому та
індивідуалізованому суспільстві, приватним атомізованим часопростором.
У романах А.Дністрового («Дрозофіла над томом Канта»), В.Єшкілєва
(«Усі кути трикутника»), А.Куркова «Сади пана Мічуріна», Т.Антиповича
(«Хронос») науковець або книжник перетворився на одного з маргінальних
персонажів, притаманних постмодерністській прозі. Однак перебування на
узбіччі мейнстріму є вельми двозначним, якщо згадати про засадничий
децентризм світогляду постмодерну, це одночасно і трагедія і гра в трагедію,
ар’єргард і, за певних умов, авангард. Сфера конфліктів постмодерністської
прози формується довкола розвінчання ілюзій щодо центрального місця тих чи
інших цінностей. Пройшовши етапи прози психологічно-метафізичної,
ідеологічної, інтелектуальної, виробничої, художньо-інтерпретаційна модель
наукового світу формується наразі на жанрово-стильовому ґрунті іронічної
374
прози. Іронію тут треба розуміти не тільки як троп, йдеться передовсім про
засадничий релятивізм умонастрою.
Українська фантастика літератури постмодерну все більше тяжіє до
фентезі, й за визначенням, порівняно з науковою фантастикою, постать
науковця для неї менш актуальна. Художнє осмислення технічних новацій
залишається активним у соціальній фантастиці, зокрема у жанрі антиутопії, що
загалом відповідає есхатологічним настроям межі тисячоліть. Художньобіографічна проза переходить критичну межу вимислу у площину гібридних
жанрових утворень. На тлі загального світоглядного релятивізму за останнє
десятиліття у ряді творів українських прозаїків спостерігається посилення
релігійних ідей.
Таким чином, накреслено кілька парадигмальних, жанрово-стильових,
типологічних рядів, які переплітаючись і взаємодіючи, формують художньоінтерпретаційні моделі науки в художньому тексті, а саме: образ науки як
метафізики чи «життя в істині» (богопізнання й самопізнання), як
просвітництва (народницького подвижництва), як безкорисливого шукання
істини (так звана чиста наука) в інтелектуальній прозі модерністів з
відповідним типом кабінетного вченого, науки як виробництва (техніки, НТР) і
науки як кризи ціле покладання, коли в умовах світоглядної кризи ні суспільна
користь, ні істина сама по собі не слугують достатнім, з соціокультурного
погляду, обґрунтуванням наукового пошуку. Йдеться насамперед про панівні
моделі-інваріанти, бо насправді літературний процес містить чимало
відгалужень від магістральної інтерпретації наукового світу або художніх явищ
на помежів’ї, де переплітаються ознаки типологій персонажа-науковця і
жанрово-стильових різновидів, «великих стилів».
Упродовж ХІХ – початку ХХІ ст. простежуємо своєрідну «пульсацію»
типології науковця в українській прозі відповідно до критерію соціальність /
асоціальність. Так, романтизм, модернізм, постмодернізм репрезентують
вченого-одинака, інтереси якого не вельми близькі загалу, натомість
народницький варіант реалізму і соцреалізм толерують постать вченого на
375
послугах у тої чи іншої ідеології, держави, суспільства. По-перше, цю
особливість можна пояснити вченням Д.Чижевського про культурно-історичні
епохи, його «теорією хвиль», згідно з якою естетичні смаки з кожною
культурно-історичною епохою змінюються на протилежні: від простоти і
доступності загалу до формальної складності й втаємниченості, а отже, й тип
персонажа-науковця розполовинюється на одинака, для якого наука є
приватною справою, і суспільника. По-друге, тут може зарадити філософія
життя Г.Зиммеля, котрий, як і Д.Чижевський, чимало взяв у Г.Ф.Гегеля.
Різноманітні форми життя, на зразок науки, мистецтва, релігії Г.Зиммель
називав терміном «більше-ніж-життя», тобто породженням життєвого процесу
(«більше-життя»), які відокремлюються від нього задля прямування згідно з
автономною логікою власного розвитку, набуваючи рис «кабінетності»,
«відрубності», елітарної чистоти тощо. Аби повернутися в систему культурних
зв’язків, їм необхідно не втрачати контакту з життєвим процесом, суспільними
реаліями, національними прагненнями з усім цілісним буттям людини в
соціумі.
Слід зазначити, що в періоди, коли наукова діяльність є переважно
індивідуальною справою, істина має більше шансів перетворюватися на мету
життя, натомість у разі її колективістської підоснови – істину розглядають як
засіб. В «колективістські» епохи науковці акцентують життєвий зміст власної
діяльності, в «індивідуалістські» – підкреслюють автономію форм життя,
самодостатність науки.
Як відомо, наука почала зароджуватися тоді, коли людина заходилася
шукати наукову істину заради самої істини, коли така діяльність перетворилась
на самоціль. За словами Г.Зиммеля відбувся поворот щодо мети і засобів:
сформувались люди, що пізнають не для того, щоб жити, а живуть для того,
щоб пізнавати [142, 47]. Перші герої такого плану з’явились в українській прозі
у ХІХ ст., приміром, професор Дашкович з роману І.Нечуя-Левицького
«Хмари», однак вони незмінно викликали якщо не осуд, то іронію у читацького
загалу і самих письменників. Науку для науки, так само як мистецтво для
376
мистецтва, сприймали переважно негативно. З одного боку, цю обставину
можна пояснити «хворобою бездержавності», неповнотою культури, з другого
– світове мистецтво і подальший розвиток української літератури свідчать, що
оцінка науки для науки в основних рисах не міняється, і в цьому є свій сенс.
Очевидно, пошук істини заради істини необхідний для збагачення вселюдської
культури, але його замало для всебічного розвитку нашої особистості в її
багатоманітних зв’язках із суспільними утвореннями. З нашого погляду,
дилему наукової істини як засобу та істини задля істини можна розв’язати хіба
що по-гегелівськи у сенсі боротьби і єдності протилежних начал, принаймні
через неповноту першої і другої позицій мусимо вдаватись до пошуку
динамічної рівноваги