Круглій Аліна Миколаївна Ораторсько-пропо­відницька проза і величальна поезія другої половини ХІІІ - середини XVI ст.: ґенеза, художня специфіка

brief description

Круглій Аліна Миколаївна, провідний фахівець від­ділу академічної мобільності Київського національного університету імені Тараса Шевченка: «Ораторсько-пропо­відницька проза і величальна поезія другої половини ХІІІ - середини XVI ст.: ґенеза, художня специфіка» (10.01.01 - українська література). Спецрада Д 26.001.15 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису
КРУГЛІЙ АЛІНА МИКОЛАЇВНА
УДК 821.161.2.09-3-5-141 «12/15»
ДИСЕРТАЦІЯ
Ораторсько-проповідницька проза і величальна поезія
другої половини ХІІІ – середини ХVІ ст.:
ґенеза, художня специфіка
10.01.01 – українська література
Подається на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
____________ А. М. Круглій
Науковий керівник Штонь Григорій Максимович, доктор філологічних наук,
професор
Київ – 2017

ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………………….7
РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНА ПАРАДИГМА
ДОСЛІДЖЕННЯ ОРАТОРСЬКО-ПРОПОВІДНИЦЬКОЇ ПРОЗИ І
ВЕЛИЧАЛЬНОЇ ПОЕЗІЇ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІІІ – СЕРЕДИНИ
ХVІ СТ…………………………………………………………………………...14
1.1. Література Пізнього Середньовіччя в контексті істориколітературних обставин: стан і статус ………………………………………….14
1.2. Наукові стратегії інтерпретації ораторсько-проповідницької прози
та величальної поезії другої половини ХІІІ – середини ХVІ ст……………....29
Висновки до розділу 1…………………………………………………………...53
РОЗДІЛ 2 ХУДОЖНЯ ПОЛІФОНІЯ ОРАТОРСЬКОПРОПОВІДНИЦЬКОЇ ПРОЗИ ДОБИ ПІЗНЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ..58
2.1. Образ вітчизняної трагедії у творчості Серапіона…………………58
2.2. Концептуальний простір проповідей київських митрополитів…...72
2.3. Духовні пріоритети Григорія Цамблака…………………………….91
Висновки до розділу 2…………………………………………………………102
РОЗДІЛ 3 ЖАНРОВІ ОСОБЛИВОСТІ ВЕЛИЧАЛЬНОЇ ПОЕЗІЇ ДРУГОЇ
ПОЛОВИНИ ХІІІ – СЕРЕДИНИ ХVІ СТ. ………………………………..105
3.1. Величальні поетичні твори митрополитів Кипріяна та Григорія
Цамблака………………………………………………………………………..105
3.2. Модель образу автора у «Словѣ о Лазаревѣ воскресеніи»……….115
3.3. Репрезентація концепту героя в поетичних величальних творах..125
Висновки до розділу 3………………………………………………………….144
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………151
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………...168

bibliography

ВИСНОВКИ
Література доби Пізнього Середньовіччя (друга половина ХІІІ –
середина ХVІ ст.), зокрема створена у цей час ораторсько-проповідницька
проза та величальна поезія, складають важливу художню сторінку книжності
означеного періоду – часів збереження і консервації літературних,
культурних, релігійних, державних і суспільно-політичних традицій і
цінностей доби Київської Русі. Проте цей історико-літературний матеріал у
сучасній літературознавчій науці залишається мало дослідженим і
недостатньо прокоментованим.
Насамперед потребують ґрунтовного вивчення питання ґенези та
особливостей ідейно-тематичного спектру, художньої специфіки ораторськопроповідницької та панегірично-величальної літератури.
За традицією, що складалася ще в ХІХ ст., переважна більшість учених
визначають цей етап у розвитку національної культури, зокрема літератури,
як несприятливий для її творення і розвитку. Складний, синкретичний і
багатогранний характер означеної епохи потребує комплексного і системного
підходу до її вивчення, насамперед детального з’ясування істориколітературних обставин творення, а також суспільної місії літератури Пізнього
Середньовіччя. Адже ця книжність відзначалася особливою вагомістю та
впливовістю в часи бездержавності Русі-України.
Література Пізнього Середньовіччя (друга половина ХІІІ – середина
ХVІ ст.) інтерпретується вченими в основному як доба, в яку не відбулося
особливо значущих нових відкриттів, не з’явилися нові здобутки у царині
жанровій, ідейній, сюжетній, образній. Водночас дослідники наголошують на
важливій і подвижницькій праці русько-українських книжників, мета якої
полягала у збереженні та відродженні спадщини Київської Русі. Варто
наголосити, що детальне вивчення окремих аспектів епохи свідчить і про
факти творення у ній нових літературних феноменів. Власне, оцінки
156
попередників у ХІХ–ХХ ст. базувалися на тогочасних досягненнях істориколітературної науки.
Наприклад, недостатнє поцінування цього історико-літературного
періоду було зумовлене відсутністю тих знань, методологій і стратегій, які
моделюють сучасний науковий пошук і дають змогу робити нові відкриття і
висновки. Модерні літературознавчі, філософські, культурологічні та інші
пошуки дають підстави говорити про особливу місію пізньої середньовічної
книжності, її специфічну роль у процесі національного самовизначення і
творення художньої дійсності згідно з вимогами і становищем українського
народу на той час.
Саме книжність означеного періоду була тісно інтегрована в
тогочасний європейський простір на рівнях не тільки духовному, ідейному, а
й геополітичному, державницькому, входячи до складу Литовсько-Руського
князівства. Це значною мірою впливало на формування тематичного
контексту книжності й усвідомлення нею власної місії.
Особливість української літератури доби Пізнього Середньовіччя
полягала у тому, що вона перебувала у складі православного слов’янського
метаписьменства, розвиваючи його традиції, адаптуючи їх до власних і
творячи національну специфіку. Відтак, більшість постатей і пам’яток цього
періоду належать кільком літературам, що підтверджує європейську
інтегрованість української книжності, репрезентує формування у ній
багатоконтекстуальності та багатоконфесійності – рис, які стануть
визначальними для доби Ренесансу (Відродження). По суті у надрах епохи
Пізнього Середньовіччя присутні риси передвідродження.
Багато подібних елементів містять українські та білоруські пам’ятки
цього часу. Варто наголосити, що у складі Литовсько-Руської держави її
культурні домінанти творила руська спадщина. Книжність цих часів
продовжує традиції попередньої епохи, використовуючи монументальний та
орнаментальний стилі, проте посилюється та яскравіше виявляється позиція
автора, його індивідуальне усвідомлення описуваних феноменів.
157
У цей час значно активізуються зв’язки Русі-України із Західною
Європою, країнами православного сектору. Головним їхнім виявом став
феномен другого південнослов’янського культурного впливу, промоторами
якого на теренах Русі-України були митрополити Кипріян, Григорій
Цамблак, Йосиф І Болгаринович.
Для книжного контексту другої половини ХІІІ – середини ХVІ ст.
притаманним є поширенням різних течій, зокрема богомильства й ісихазму.
В руській книжності він репрезентував вияви другого південнослов’янського
впливу. Натомість у тогочасній культурі загалом це було східноєвропейським
передвідродженням. У літературі другої половини ХІV– першої половини
ХV ст. набуває популярності емоційно-експресивний стиль «плетіння
словес», який став виявом впливів болгарської Тирнівської школи. Він
характеризується увагою до внутрішнього світу людини, її психології,
емоцій, відчуттів, гуманістичними тенденціями. Зокрема, це знайшло своє
відображення в еволюції творчої спадщини митрополитів Кипріяна і
Григорія Цамблака.
Наукові стратегії інтерпретації ораторсько-проповідницької прози і
величальної поезії другої половини ХІІІ – середини ХVІ ст. визначаються
науковими концепціями, згідно з якими вчені коментують і пояснюють
загальний контекст цієї книжності.
Одна з перших наукових стратегій інтерпретації літератури доби
Пізнього Середньовіччя була розроблена І. Франком. Учений наголошував на
залежності процесу творення книжності цього часу від формування
української народності, становлення її як нації. С. Єфремов характеризував ці
часи дуже вузько, вбачаючи в них занепад літератури. У науковій стратегії
М. Грушевського основним є акцентування уваги на ролі та значенні
середньоболгарського літературного відродження в Україні, тому впливові,
який він здійснив на формування ораторсько-проповідницьких і
панегіричних творів.
158
Д. Чижевський наголошував на важливості тогочасних політичних
змін, входженні Руси-України до складу Литовсько-Руської держави,
наповненні старої літературної традиції новими віяннями з Візантії та
Заходу. Особливо вагому роль у ґенезисі, еволюції жанрів та формуванні
художньої специфіки ораторсько-проповідницької й величальної літератури
вчений відводить болгарському впливові на чолі з Євтимієм Тирнівським,
поширенню його ідей митрополитами Кипріяном і Григорієм Цамблаком.
Суттєвим є внесок російського дослідника Д. Лихачова у вивчення
книжної спадщини цього періоду, зокрема ораторсько-проповідницьких і
величальних творів. Він характеризує книжність другої половини ХІІІ –
першої половини ХVІ ст. як таку, що мала яскраво виражені риси
Передвідродження. Суть останнього полягала у відкритті людини,
насамперед у сфері емоційній, що впливало на вибір жанрів і художню
специфіку. Вчений акцентував увагу на феномені стилю «плетіння словес»,
який був популярним у ораторсько-проповідницьких і хвалебних творах
цього періоду.
У працях учених кінця ХХ – початку ХХІ ст. уже значно більше уваги
приділяється книжності доби Пізнього Середньовіччя. Тут наявний аналіз
окремих аспектів деяких творів ораторсько-провідницьких і панегіричних,
зокрема їх ґенезису та художньої специфіки. В. Шевчук писав про
спадкоємність традицій Раннього, Високого і Пізнього Середньовіччя,
неможливість їх роз’єднувати. Серед письменників другої половини ХІІІ ст.
В. Шевчук називає київського митрополита Кирила і киянина Серапіона,
творчість яких репрезентує основні риси доби.
Основний внесок у вивчення літератури доби Пізнього Середньовіччя
зробив Ю. Пелешенко, який одним із перших дав системний і розгорнутий
аналіз книжності окресленого періоду. Вчений обґрунтував тезу про
спільність текстів для всіх православних слов’янських народів, акцентував на
ролі у творенні культури і літератури цього часу вихідцями з Болгарії
Кипріяном і Григорієм Цамблаком, греками – київськими митрополитами
159
Теогностом, Фотієм, Ісидором. У тогочасному книжному контексті
Ю. Пелешенко виділяє такі вагомі твори, як «Слово о Лазаревѣ воскресеніи»,
ораторсько-учительні твори Серапіона Володимирського, Кирила ІІ,
Максима, Петра Ратенського. Ю. Пелешенко наголошує на особливій ролі
другого південнослов’янського впливову, фундаторами якого називає
Кипріяна і Григорія Цамблака. Він акцентує на вагомій художній ролі таких
творів доби Пізнього Середньовіччя, як «Посольство від Мисаїла до папи
Римського Сикста ІV від духівництва, і від князів, і від панів руських» (1476)
отця Іоанна з поставленою тут проблемою єдності Церкви, «Посольство у
справі Йона Глезни» (епістолія, зразок емоційно-експресивного стилю).
Наукова стратегія Л. Левшун щодо східнослов’янської книжності ХІІІ–
ХV ст. засновується на характеристиці її як специфічної доби, позначеної
серйозними політичними зрушеннями і змінами. Незважаючи на занепад
державності та іноземне поневолення, ця література зберігала попередні
здобутки і розвивалася, шукаючи нові шляхи. У цей час києворуські ідеї
теоцентризму і христоцентризму трансформуються, прямуючи до
поступового формування антропоцентризму і більшого вираження
індивідуальних людських рис і особистісних характеристик.
П. Білоус виділяє період української літератури Пізнього Середньовіччя,
окреслюючи його другою половиною ХІІІ– першою половиною ХVІ ст. Він
наголошує на ролі та значенні у процесі формування цієї літератури другого
південнослов’янського впливу.
Суттєвий внесок у вивчення літератури Пізнього Середньовіччя
зробили автори 1-го тому «Історії української літератури» «Давня
література» (Х – перша половина ХVІ ст.) (2014), зокрема Ю. Пелешенко,
перу якого належать відповідні розділи. В новій академічній історії
літератури окремо виділяється період Пізнього Середньовіччя, значну
частину якого складають ораторсько-учительна проза і гімнографія другої
половини ХІІІ– першої половини ХVІ ст. Зокрема, тут аналізується творчість
Серапіона Володимирського, київських митрополитів Григорія Цамблака,
160
Кипріяна, Фотія (Монемвазійського), Ісидора, Іоанна, Спиридона, Йосифа ІІ
Солтана, а також анонімні твори «Похвала Великому князю Вітовту»,
«Посольство у справі Йона Глезни», «Оповідь про перемогу князя
Костянтина Острозького під Оршею».
Попередні дослідження вченими окремих аспектів у галузі вивчення
ораторсько-проповідницької прози і величальної поезії доби Пізнього
Середньовіччя поставили на порядок денний необхідність чіткого визначення
цих жанрів із точки зору їх історико-літературної значущості. Пропонуємо
власні дефініції.
Ораторсько-проповідницька проза доби Пізнього Середньовіччя – це
синтетичний жанр літератури, який поєднав, адаптувавши їх до потреб і
вимог свого часу, візантійські, болгарські та києворуські ораторськопроповідницькі традиції. Характерною рисою пізньої середньовічної
ораторсько-проповідницької прози було використання стилю «плетіння
словес» й культивування тем покаяння, усвідомлення монголо-татарської
навали як кари за гріхи.
Величальна поезія доби Пізнього Середньовіччя – це поетичні твори,
присвячені видатним особистостям чи подіям, написані у стилі емоційноекспресивному, адаптовані до потреб церкви і суспільства.
Ораторсько-проповідницька проза доби Пізнього Середньовіччя
виконала вагому історичну й літературну місію, підтвердивши розвиток
русько-українського письменства в часи навали монголо-татар. Крім того,
вона засвідчила націєтворчі стратегії книжного мислення, усвідомлення
літературою своєї нової місії у нові часи – місії скарбниці національної
традиції.
Парадигма ораторсько-проповідницької прози означеного періоду
визначається:
‒ творчістю Серапіона, який створив масштабний образ вітчизняної
трагедії у своїх проповідях;
161
‒ спадщиною київських митрополитів, які, не зважаючи на їхнє
походження, творили контекст русько-української літератури;
‒ творами Григорія Цамблака – одного з перших фундаторів стилю
«плетіння словес» у національному письменстві.
Проповідницька спадщина Серапіона розкриває образ вітчизняної
русько-української трагедії у контексті осмислення теми «кар Божих»,
трактуванні трагічної навали на Русь загарбників як покарання за переступ
Божих Заповідей. Твори Серапіона – це ідейна цілісність, основний вектор
якої визначається утвердженням християнства і патріотизму. У процесі
еволюції творчості Серапіона спостерігається розвиток таких рис, як
художність, простота, зрозумілість, ритмічна організація мови, відповідність
жанру канонічної агіоетографії та вимогам монументального стилю.
Також еволюційний характер творчості Серапіона зумовив визначення
двоадресної спрямованості його проповідей, розрахованих на мирян і ченців.
Своїм головним адресатом-паствою книжник вбачає увесь народ Русі,
застерігаючи його від гріховного падіння, закликаючи увірувати у Христа.
Продовжуючи традиції Іларіона Київського, Теодосія Печерського, Нестора,
Серапіон утверджував ідею незалежності руської церкви від Візантії,
виступав за універсалізацію її теологічної доктрини.
Художня специфіка творчості книжника Серапіона характеризується
присутністю монументального образу вітчизняної трагедії, який еволюціонує
з трагедії індивідуальної, суть якої полягає у порушенні заповідей Божих.
Концептуальний простір творчості київських митрополитів має руськоукраїнський характер. Його місія полягає у збереженні книжних традицій і
набутків Київської Русі у часи і після монголо-татарської навали. Крім того,
творчість київських митрополитів репрезентує формування літератури,
спрямованої на розвиток українських художніх концептів у інтегрованості з
творчістю Литви, Польщі, інших слов`янських держав. Ідейне спрямування і
художня специфіка творчості київських митрополитів визначається
характером епохи Пізнього Середньовіччя, часами монголо-татарської
162
навали та утвердженням буття митрополичої Русі, прагненням зберегти її
державний статус, власну культурну, літературну, духовну традиції.
Концептуальний простір митрополичої творчості мав значення
літературне, духовно-церковне і суспільно-політичне, націєтворче.
Визначальними художніми ідеями цього простору є ідея спасіння Русі, її
церкви від поганих. Проповідницька спадщина митрополитів репрезентує
консолідуючу і ведучу місію русько-української православної церкви у
Великому князівстві Литовському і на підвладних Польщі національних
територіях. Також книжна спадщина київських митрополитів виявляє
діяльність церкви у сфері літературно-суспільній, репрезентує високий рівень
регіонального патріотизму. Проповідницька спадщина очільників київської
митрополії представляє не лише розвиток і збереження українсько-руської
літератури, а й подальше формування у ній ідеї власної державності.
Еволюція митрополичої спадщини показує формування і розвиток
жанрів та ідей. Зокрема, в ораторсько-проповідницьких творах зауважуємо
елементи публіцистичного стилю, зумовлені актуальними суспільнополітичним питаннями у них. Так, Кирило ІІ у своїй проповідях визначив
дієвість християнських норм на Русі. Він категорично критикував будь-які
прояви старих язичницьких звичаїв, акцентував увагу на ідеї руської церкви,
говорив про духовну і навіть державну місію руських священників. Кирило ІІ
удосконалив жанр проповіді, наповнивши її актуальними для свого часу
ідеями. Він – один із перших книжників, який осмислив у своїх проповідях
причини падіння Русі, а також вказав шляхи до їх вирішення.
Наступником Кирила на митрополичій кафедрі став грек за
походженням Максим. Його літературна спадщина близька ідейно-тематично
до руського літературного контексту, а жанрово поєднує риси традиційної
візантійської проповіді та її здобутків у Русі-Україні.
Петро Ратенський працював у новому жанрі проповіді-епістолії.
Головний концепт його шести епістолій – звеличення Матері Божої, яка
втілює в собі ідею Матері Христа і матері-Вітчизни – Русі-України, маючи
163
яскраво виражені суто національні риси. Творча спадщина св. Петра
Ратенського, як і його церковно-суспільна діяльність свідчать про тривалість
традицій ораторсько-проповідницької прози і безперервність розвитку
українського письменства доби Пізнього Середньовіччя.
Після Петра митрополичу кафедру посів грек Теогност, який перебував
на ній 25 років. Жанрово й ідейно його проповіді належать до національного
духовного простору. У повчаннях, грамотах-посланнях митрополита
київського Олексія Б`яконта ставиться питання утвердження православної
віри і русько-української церкви.
Синтетичну літературну спадщину Кипріяна представляють твори
різних жанрів, зокрема житія, послання, повчання, хвалебні твори. Заслугою
митрополита Кипріяна є перенесення традицій болгарської Тирнівської
літературної та гімнографічної школи в Русь-Україну. Він є автором першого
агіографічного твору в емоційно-експресивному стилі «плетіння словес»,
першої служби за Єрусалимським уставом у Київській митрополії.
Загалом творчість київських митрополитів окреслює діяльність
церковних очільників у сфері літературно-суспільній, що свідчить про
високий рівень регіонального патріотизму, розвиток і збереження
українсько-руської літератури, формування у ній ідеї власної державності.
Еволюція творчої спадщини і духовні вектори творчості Григорія
Цамблака – це приклад нового типу книжності, характерними рисами якої є
впливи болгарської Тирнівської літературної школи, ідеї ісихазму, емоційноекспресивний стиль. Проповіді Григорія Цамблака поділяються на три групи:
тексти, присвячені репрезентації вагомих подій, пов’язаних із діяльністю
Ісуса Христа та Матері Божої; слова, приурочені до днів пам`яті святих;
слова і бесіди, присвячені питанням моралі. Автор розвинув і доповнив
києворуську традицію символіко-алегоричного тлумачення Святого Письма,
витворивши яскраві образи реальних історичних осіб, сповнені глибокого
індивідуального тлумачення.
164
Величальна поезія другої половини ХІІІ– середини ХVІ ст. свідчить
про творчі пошуки і здобутки літератури означеного періоду, її художні
прориви меж існуючого канону. Вона репрезентує новаторське бачення та
розуміння життя. Ця література стала відповіддю на виклики часу, вона
масштабно представила інтеграцію руського письменства в європейський
культурний простір.
Вагому сторінку гімнографічної спадщини складають твори
митрополитів Кипріяна і Григорія Цамблака. Фактично ці художні тексти
дали літературно-естетичні відповіді на нові культурно-мистецькі виклики
епохи східноєвропейського передвідродження. Вони вступили з ним у діалог,
засвідчивши співзвучність і спільність інтересів. Величальні твори Кипріяна і
Григорія Цамблака – одні з перших в історіях східнослов’янських
книжностей, які були написані в емоційно-експресивному стилі «плетіння
словес».
Літературний світогляд Кипріяна відповідає ідейним позиціям,
мислиннєвим засадам і стилю письма представника Тирнівської літературної
школи патріарха Євтимія. Авторська позиція Кипріяна репрезентує образ
вчителя і наставника пастви. Переконливість і сила його тверджень
основується на інтегрованих у текст мотивах особистих переживань, власних
емоцій і відчуттів. Саме вони часто стають визначальними і переростають у
загальнодержавні та глобальні суспільно-політичні проблеми. Для текстів
творів-славнів Кипріяна характерні такі риси, як простота мови і стилю,
діалогічність форми, конкретність, чіткість, послідовність у викладі
матеріалу й власних думок.
Визначальним панегіричним твором Кипріяна є «Служба» на честь
святого митрополита Петра Ратенського. Твір написаний згідно з традиціями
жанру урочистих церковно-службових піснеспівів. Його художня місія
полягає у створенні похвали святому. Переконливість твору досягається і за
допомогою репрезентації особистого ставлення автора до святого Петра.
Кипріян промовисто виражає свої емоції стосовно переживань із приводу
165
складного шляху подвижника. Він не просто пише похвалу своєму героєві, а
намагається осягнути суть феномену святості, основуючись на прикладі
життя і подвигу Петра Ратенського.
Суто авторські інтерпретації образів святих, новаторські для епохи
Пізнього Середньовіччя репрезентовано у величальних творах Григорія
Цамблака. Зокрема, показовими є його тексти, написані у жанрі служби і
похвального слова, тобто посвяти героєві. Це «Служба Іоанну Новому
Сучавському», «Служба Стефану Дечанському», «Служби св. Параскеві
(Петці) Єпіватській (Тирновській)», «Похвальне слово митрополиту Петру»,
«Надгробне слово митрополиту Кипріяну», «Похвальне слово Євтимію
Тирнівському».
По суті Григорій Цамблак творить вірші високого мистецького рівня, з
вираженою художньою специфікою, що стали яскравим зразком тогочасної
духовної творчості, яка чинила вплив на емоції та настрої читача. Хвалебні
твори Григорія Цамблака складають суттєвий внесок їх автора у розвиток
літератури і музично-співацького мистецтва в Україні. Відтак, його
правомірно вважають фундатором так званого болгарського наспіву, який
був названий «Цамблачен» і широко побутував на українських землях.
Величальна поетична творчість другої половини ХІІІ– середини ХVІ ст.
засвідчила суттєві зміни у моделі образу книжника. Відтепер його головним
завданням стало збереження і розвиток літературних традицій у нових
суспільно-політичних і культурних умовах, а також значне посилення
репрезентації власної позиції та відчуттів із приводу описуваного. Така
новаторська для літератури модель образу автора постає у «Слово о Лазаревѣ
воскресеніи». Хоча ім’я автора залишилося невідомим, його життєва позиція,
світоглядні засади, художні принципи, усвідомлення своєї епохи є яскраво
вираженими і промовистими.
Загалом «Слово о Лазаревѣ воскресеніи» – урочистий і піднесений
величальний твір на честь Ісуса Христа – Спасителя. Модель образу автора у
тексті характеризується такими рисами, як мудрість, знання попередньої
166
традиції, канонічної літератури. Також авторові притаманні самостійність
мислення, власні інтерпретації матеріалу, бачення тогочасної доби,
прагнення спроектувати осмислюваний сюжет до потреб часу.
В основі «Слова о Лазаревѣ воскресеніи» лежать ремінісценції з
апокрифічного Никодимового Євангелія і «Слова» Єпифанія. Натомість твір
є самостійним і незалежним по відношенню до них. Його сюжетна канва
базується на сюжеті про «страсті Христа» і воскресіння Лазаря, що стали
авторською основою для осмислення складних етичних і моральних питань
його часу. Новаторство автора полягає і у використані жанру епідейктичної
промови. Таким чином постав твір, який вийшов за межі ораторського жанру,
заявивши власні глибоко специфічні риси. Насамперед його особливості
визначаються інтеграцією у текст апокрифічних мотивів, жанровим
синкретизмом і мозаїчністю. Автор спроектував постаті біблійних пророків
на руських князів, закликавши їх до найактуальнішої проблеми того часу –
об`єднати свої зусилля у боротьбі з монголо-татарами. Таким чином було
актуалізовано визначальну для суспільно-політичного життя Русі ідею
єдності, визнання, що саме її занепад призвів до того, що сильна колись
держава стала здобиччю ворогів.
Крім того, автор «Слова о Лазаревѣ воскресеніи» ставить питання про
необхідність єдиного руського лідера, здатного виступити на чолі об’єднаних
сил.
Загалом місійне значення «Слово о Лазаревѣ воскресеніи» полягає в
усталенні церковної проповіді нового типу панегіричного характеру,
спрямованої на виконання як релігійно-церковних, так і суспільнополітичних функцій. Анонімний автор «Слова о Лазаревѣ воскресеніи» дав
релігійно-героїчне трактування теми згідно із запитами його часу. Він
мислить творчо і по-новому. Модель його образу репрезентує одного з
найдавніших творців релігійної традиції, що була дуже відмінна від
церковної, справивши суттєвий вплив на подальший розвиток книжної
літератури та усної народної словесності.
167
Поетичні величальні твори на честь видатних осіб – особлива сторінка
в історії гімнографії доби Пізнього Середньовіччя. Їх завдання – прославити
конкретних осіб, зважаючи на виклики і суспільно-політичний контекст й
історичне буття України без спроби їх канонізації. По суті це звеличення
людей світських і церковних, які відігравали важливу роль у державному і
церковному житті.
Промовистим зразком українсько-білоруської панегіричної творчості є
анонімний твір «Похвала Великому князю Вітовту». Цьому гімнографічному
творові притаманні риси піднесеності й урочистості. Автор нічого не
говорить про смерть героя, а зосереджує увагу на його визначній діяльності,
внескові в історію Литовсько-Руської держави. Фактично твір засвідчує
собою звеличення й узагальнення державних і політичних здобутків князя
Вітовта. Це спричинило формування образу ідеального володаря, котрий
перебуває на вершині влади і сили, використовуючи їх справедливо.
У «Похвалі Великому князю Вітовту» представлено визначну
історичну постать, але конкретні реальні факти не подаються. Натомість
книжник репрезентував власну художньо-естетичну інтерпретацію постаті
державного діяча. Це твір суто художній, тому історична достовірність для
автора взагалі не є важливою чи визначальні. А реальні факти він
використовує, щоб отримати матеріал для художніх інтерпретацій. В основі
«Похвали Великому князю Вітовту» лежить популярний у панегіричній
гімнографічній творчості «топос звеличення». З огляду на це багато рис
характеру князя перебільшені й навіть видумані.
Прославленню церковної особи у гімнографічному жанрі присвячено
твір отця Іоанна «Посольство київського митрополита Мисаїла до Папи
Римського Сикста ІV». Текст підписали п’ятнадцять світських і духовних
осіб Великого князівства Литовського. Це є яскравим свідченням
популярності ідеї унії, її підтримки широкими церковними колами. Така
тенденція була зумовлена падінням впливу Константинополя та піднесенням
і посиленням влади Риму.
168
Проте чинення супротиву ідеї унії багатьма тогочасними церковними і
суспільними діячами зумовило те, що текст «Посольство київського
митрополита Мисаїла до Папи Римського Сикста ІV» був сприйнятий не як
оригінал, а як фальсифікат. Насамперед такі позиції зайняли письменники,
які виступали противниками унії. Натомість її прихильники вважали текст
«Посольство київського митрополита Мисаїла до Папи Римського Сикста
ІV» оригінальним і всіляко сприяли його поширенню.
Автентичність пам’ятки нині доведена остаточно. Головними доказами
на користь її оригінальності є зміст, його повна співзвучність із духовним і
церковним контекстом часу, відповідність жанрова й ідейно-тематична,
художня специфіка відповідно до літератури того часу. У «Посольстві
київського митрополита Мисаїла до Папи Римського Сикста ІV» прозвучали
відповіді на виклики доби, тут порушено болючі й актуальні питання і
проблеми.
«Посольство київського митрополита Мисаїла до Папи Римського
Сикста ІV» – за жанром твір синкретичний, в якому поєдналися риси таких
жанрів, як послання-епістолія, панегірик на честь Папи Римського Сикста ІV,
релігійно-богословський трактат і навіть історичний текст. Світоглядові
автора у творі притаманні такі риси, як глибокий містицизм, осмислення
сутнісних питань православної теології, пошук дотичностей із католицькою
христологією, розуміння незгод між православними і католиками як
тимчасових і випадкових, що треба подолати. Таким чином автор утверджує
та художньо обґрунтовує ідею унії, яка відтворює первісне єдине
християнство.
«Посольство київського митрополита Мисаїла до Папи Римського
Сикста ІV» написане у стилі «плетіння словес», згідно з цією традицією тут
осмислено життя і його феномени. У творі мало історичних фактів. Наявні ж
коментуються у широкому культурному контексті, пояснюються у
символічно-алегоричному аспекті. Своє завдання автор вбачає у створенні
величної похвали Папі Римському, прославленні його діянь для того, щоб
169
здобути собі прихильність. Постать Папи Римського у творі ідеалізовано,
багато рис його характеру перебільшено, вчинки – прикрашено. Це було
зумовлено приватним прагненням автора отримати його прихильність для
того, щоб обійняти посаду митрополита. «Посольство київського
митрополита Мисаїла до Папи Римського Сикста ІV» написано у
піднесеному та глибоко емоційному стилі, відчувається вплив традиції
ісихазму.
Відповіддю на прославлення Папи Римського став твір, у якому
звеличується постать Константинопольського Патріарха, – «Посольство до
Йона Глезни». Це яскравий зразок величальної поезії епохи Пізнього
Середньовіччя, який представляє собою своєрідне послання, звернення
руських князів до Константинопольського патріарха.
Головна місія «Посольство до Йона Глезни» – прохання благословити і
затвердити Йона Глезну на посаді київського митрополита. Тут не названо
конкретне ім’я Патріарха, до якого звертаються дописувачі. Важливо, що
його називають «первостоятельним» за своїм церковним чином ієреєм після
Ісуса Христа. Наголошується на тому, що Патріарх є рівним за своєю владою
з учнями й апостолами Христа, його влада – духовна і величезна, він –
світильник усіх православних, духовний лідер. По суті це є утвердженням і
захистом православної віри. Фактично це вже був початок гострої полеміки
між православними і католиками у передчутті Унії.
Звеличення світської особи є призначенням славня доби Пізнього
Середньовіччя «Оповідь про перемогу князя Костянтина Острозького під
Оршею». Це самостійний твір анонімного автора, який дійшов у складі
Короткого Київського літопису. Головна його місія – опис, прославлення і
звеличення перемоги об’єднаного литовсько-польсько-українськобілоруського війська на чолі з гетьманом Костянтином Острозьким над
московським князем Василієм ІІІ Івановичем в Оршанській битві 8 вересня
1514 р.
170
Визначальною рисою «Оповіді про перемогу князя Костянтина
Острозького під Оршею» є те, що сам факт битви описано дуже стисло і
коротко, натомість головна увага звернена на постать центрального героя,
акцентовано на його релігійності, особистій сміливості, порядності.
Литовсько-руських воїнів на чолі з їхнім лідером автор порівнює з воїнами
Александра Македонського, а самого Костянтина – з його полководцем
Антіохом. Автор мислить і коментує образ головного героя Костянтина
Острозького у релігійно-риторичному ключі. Його характер розкривається у
глибоких порівняннях зі старозавітним Авієм, індійським царем Пором,
вірменським Тигранісом. Навіть наголошується, що руський герой гідний
правити Божим градом – Єрусалимом.
Загалом факт створення похвальних слів видатним особам сучасності,
зокрема Папі Римському, Константинопольському патріарху, князям Вітовту
і Костянтину Острозькому без намагань їх канонізації є свідченням
поступової зміни пріоритетів у середньовічному мисленні, еволюції від
релігійного до світського світовідчуття. Тепер на зміну домінуванню
сакрального поступово приходить профанне, історичне начало набуває все
більш яскраво виражених рис секуляризації.
Така тенденція виявляється у творі Юрія Дрогобича (Котермака) –
автора трактату «Прогностична оцінка поточного 1483 року», де вміщено
опосередковану поетична присвяту-похвалу Папі Римському Сиксту ІV. Тут
у гуманістичному й антропоцентричному дусі звеличується і підноситься
постать Папи Римського Сикста ІV, наголошується на його вибраності й
великому внескові в історичний розвиток Русі-України. Насамперед Юрій
Дрогобич акцентує увагу на таких особистих рисах героя, як активна участь
в історичному процесі, інтелект, розум, усвідомлення значущості книги. Це
тип просвіченого Папи Римського, якому автор доводить те, що він досяг
своєї життєвої вершини не завдяки Божій Волі, а виключно через власні риси
характеру і щасливу мить народження.
171
Присвята-похвала витримана у гуманістичних традиціях доби
Ренесансу, яку фактично започаткував Юрій Дрогобич своїм твором. Ця
традиція визріла і народилася у надрах суто середньовічної хвалебної
творчості.
Отже, ораторсько-проповідницька і величальна література другої
половини ХІІІ– середини ХVІ ст. репрезентує розвиток традицій книжності
Київської Русі та наповнення їх новими вимогами доби Пізнього
Середньовіччя. Творення нової художньої специфіки було зумовлене тими
викликами, які поставила перед літературою нова епоха, зокрема культурні
та суспільно-політичні виклики. У часи бездержавності Русі-України саме
література цього часу виступала головним зберігачем культурних, духовних,
церковних, літературних і державних традицій Київської Русі, які з часом
відродяться в добу Бароко.
Також ораторсько-проповідницька і величальна творчість епохи
Пізнього Середньовіччя з її стилем «плетіння словес» заклала основи поезії
та прози доби Ренесансу.