Стежко Світлана Орестівна Кон­цепція історичного минулого в українській драматургії 1920 - 1930-х років (С. Черкасенко, Л. Старицька-Черняхівська, І. Микитенко, М. Ірчан)

brief description

Стежко Світлана Орестівна, старший викладач кафедри документознавства та інформаційної діяль­ності Державного університету телекомунікацій: «Кон­цепція історичного минулого в українській драматургії 1920 - 1930-х років (С. Черкасенко, Л. Старицька-Черняхівська, І. Микитенко, М. Ірчан)» (10.01.01 - україн­ська література). Спецрада Д 26.001.15 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

Міністерство освіти і науки України
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Інститут філології
На правах рукопису
СТЕЖКО СВІТЛАНА ОРЕСТІВНА
УДК 82.02.09
КОНЦЕПЦІЯ ІСТОРИЧНОГО МИНУЛОГО В УКРАЇНСЬКІЙ
ДРАМАТУРГІЇ 1920–1930-Х РОКІВ (С. ЧЕРКАСЕНКО,
Л. СТАРИЦЬКА-ЧЕРНЯХІВСЬКА, І. МИКИТЕНКО, М. ІРЧАН)
Спеціальність 10.01.01 – українська література
Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук
Науковий керівник –
МІЩЕНКО Олена Іванівна
кандидат філологічних наук, доцент
Київ – 2017
2
ЗМІСТ
Стор.
ВСТУП……………………………………………………….................................... 3
1. ІНТЕРПРЕТАЦІЙНІ МОДЕЛІ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ
1920–30-Х РОКІВ:
1.1. Теоретичні аспекти та складові концепції минулого кінця ХІХ –
початку ХХ століть…………………………………………………………………16
1.2. Художні моделі минулого в українській драматургії доби «Розстріляного
Відродження»………………………………………………………………….....…29
2. ХУДОЖНЯ ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ІСТОРІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ
ДРАМАТУРГІЇ 1920–30-Х РОКІВ:
2.1. Концепт боротьби в драматичних творах Людмили СтарицькоїЧерняхівської…………………………………………………………………….…51
2.2. Топос степу в історичній драматургії Спиридона Черкасенка («Про що
тирса шелестіла», «Северин Наливайко»)………………………………………..67
3. РЕПРЕЗЕНТАЦІЯ МИНУЛОГО В УКРАЇНСЬКІЙ ДРАМАТУРГІЇ
1920–30-Х РОКІВ:
3.1. Художні моделі минулого в українській літературі
1920–30-х років…………………………………………………………………..…82
3.2. Принципи конструювання нової ідентичності в українській літературі
1920–30-х років.……………………………………………………………………91
3.3. Темпоритм епохи в драматичних творах Івана Микитенка……………….106
3.4. Художні моделі минулого в творчості
Мирослава Ірчана …………………………………………………………...……117
3.5. Концепт «минуле» в художній структурі агітаційного драматичного
твору……………………………………………………………………..…............133
ВИСНОВКИ………………………………………………………………………149
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………….......154
3
ВСТУП
Життєпростір та ідентичність української нації завжди були пов’язані не
тільки з територією проживання, а й великою мірою з історією літератури,
розвитком жанрів історичної прози, драматургії, народної історичної пісні, легенд і
переказів, у яких, власне, й зафіксовані уявлення українців про самих себе як
національну спільноту. Світоглядні засади українського історичного мислення та
колективної й індивідуальної історичної пам’яті формувалися у тісному зв’язку із
розвоєм літератури, позаяк вітчизняні історія і література завжди були гострим
нервом соціального й політичного життя соціуму, фактором формування особливої
естетики. Література творила українську націю не менше, ніж власне історія,
карбуючи на сторінках художніх текстів уявлення нації про саму себе, пам’ять про
своїх видатних історичних осіб, міфологеми та легендарні сюжети й фабули
минулого народу.
Минуле нації, зафіксоване в слові, зрештою визначило ті національні моделі
історичної ідентичності, що розвивалися від кінця ХІХ аж до початку ХХІ століть.
У прозі та драматургії, поезії та есеїстиці Івана Нечуя-Левицького («Іван
Виговський», «Ієремія Вишневецький»), Івана Франка («Захар Беркут»), Лесі
Українки («Бояриня»), Людмили Старицької-Черняхівської («Петро Дорошенко»,
«Іван Мазепа»), Володимира Самійленка («Маруся Чураївна», «У Гайхан-бея»),
Миколи Вороного («Євшан-зілля»), Осипа Маковея («Ярошенко»), Андрія
Чайковського («Сагайдачний»), Богдана Лепкого (цикл романів «Мазепа»),
Спиридона Черкасенка («Про що тирса шелестіла», «Северин Наливайко»,
«Пригоди молодого лицаря. Роман з козацьких часів»), що представляють першу
хвилю українського модернізму, увиразнене нове сприйняття минулого, новий
спосіб його усвідомлення, творення національного історичного дискурсу, прагнення
формувати покоління тих, для кого бути українцем означало свідомо декларувати
свою приналежність до потужної й славної у своїх діяннях етнічної спільноти
Європи.
4
«Ми приречені на пам'ять» [106, 17], – пише П’єр Нора у праці «Теперішнє,
нація, пам’ять», і цей вислів, переконані, дуже точно характеризує інтелектуальну
ситуацію останніх десятиліть у гуманітарних науках. Кількість розвідок, у яких
висвітлені різні аспекти питання ідентичності, критеріїв її формування, розвитку та
концептуальних складових колективної й індивідуальної історичної пам’яті, а також
взаємозв’язку історичного та літературного наративів у процесі утвердження
етнічної історичної пам’яті, надзвичайно велика. Сьогодні український дослідник
має змогу ознайомитися із цікавим ідеями, викладеними в роботах Йорна Рюзена
(«Нові шляхи історичного мислення»), П’єра Нора («Теперішнє, нація, пам’ять»),
Ентоні Д. Сміта («Культурні основи націй»), Єжи Топольского («Як ми пишемо і
розуміємо історію»), Ханни Арендт («Між минулим і майбутнім»), Еви Доманської
(«Історія та сучасна гуманітаристика»), щоб зрозуміти актуальні напрями наукових
пошуків у цій царині. Назагал це наукові дискусії довкола тези, що тлумачення і
перетворення історичної події на частину національної колективної та
індивідуальної історичної пам’яті не здійснюється у спільному соціокультурному
просторі історії, літератури, інтелектуальних дискусій на сторінках преси та
безпосередньої участі людини в історичних процесах. Як пише Й. Рюзен, минуле
завжди живе й у нашому «винайденні» його змісту, бо до зумовленості того, хто ми
є, належать і інтерпретаційні зразки та критерії змісту історичного мислення. «Вони
– частина культури, що нас породила, перш ніж ми почали самостійно й критично в
ній діяти. Тож минуле – це щось більше, аніж застигла проекційна площина наших
запроектованих потреб у змістах. Воно в своєму значенні історії <...> змістовно
долучається до проектування майбутнього, в якому сучасність у діяльності й
стражданнях людей перевершує минуле» [125, 314 –315].
Й. Рюзену загалом належать цікаві ідеї стосовно функціонування минулого у
свідомості соціальних спільнот та окремих особистостей. Так, дослідник зауважує:
«…минуле – це не якийсь сталий фактаж, бо суб’єктивність людей, що діяли й
страждали в ньому, приводила його в часовий рух, який у ментальному зв’язку
поколінь більших і менших колективів сягає аж до нас. Точніше, він сягає нашого
єства, сягає глибин нашої суб’єктивності, проходить крізь нас і сягає майбутнього,
5
яке ми, визначаючи змісти, проектуємо для своєї діяльності» [125, 315–316]. Ці ідеї,
як і ідеї Гайдена Вайта, П’єра Нора, Єжи Топольського, Еви Доманської та інших
істориків, заклали основи принципово іншого розуміння історизму в сучасній
гуманітаристиці загалом та історіографії зокрема.
Назагал ці ідеї стисло можна викласти як розуміння того, що історія творить
національну колективну історичну пам’ять; ця історична пам’ять фіксується в
літературних текстах, тих датах, які укладають календар святкувань та вшанувань
значних історичних подій, тих гаслах і міфологемах, що їх поширюють засоби
масової інформації, тих переказах, що передаються від батьків до дітей у родинах
тощо. Аргументуючи подібні висновки, П. Нора вживає таку метафору, як «вибух
спадщини», пояснюючи її тим, що в 1980-х роках французьке суспільство
переживало зацікавленість минулим, а поняття спадщини переживало семантичну
революцію [106, 63]. На думку вченого, від другої половини ХХ століття людство
перейшло від розуміння спадщини як резерву значень до усвідомлення спадщини як
потоку, процесу безперервного відтворення уявлень про минуле: «Досі спадщина,
хай яка її природа, відсилала до реального, створеного на основі зберігання в
певному місці; вона залежала від збирання, відбору, зберігання та знищення
матеріальних і незмінних носіїв. Нічого подібного на зорі нової ери, обрії якої – суто
віртуальна спадщина, створена з автоматичних записів себе, яке людство розглядає
як свій спадщеннєвий панцир» [106, 74].
Показовим у цьому контексті є й те, як до цієї дискусії долучилися українські
інтелектуали. Зокрема, окреме число часопису «Україна модерна» від 2009 року
(тема номеру – «Пам'ять як поле змагань») було присвячене питанню історичної
пам’яті та висвітленню способів її функціонування в сучасній та історичній
перспективі. Видання відкривалося редакційною статтею «Як суспільства
пам’ятають», яка не тільки презентувала ідеї П. Нора стосовно місць пам’яті, але й
констатувала, що «пам’ять стала предметом історичних студій». Водночас історик
опинився в новій ситуації взаємин із суспільством. Дедалі більше науковців стають
авторами підручників, членами міжурядових комісій із написання «спільної» історії
чи просто державними службовцями.
6
У згаданій дискусії, узагальнюючи висловлені ідеї, Юлія Зерній зазначила, що
змагання за пам’ять українців є змаганням за майбутнє української держави, і тема
ця ще тривалий час перебуватиме в епіцентрі запеклих суспільних дебатів. «Це
неминучий етап для нації, чия пам’ять травмована примусовою амнезією,
імперсько-радянськими стереотипами, перерваним досвідом ретрансляції
історичних уявлень творення цілісного національного міту – складна
трансформація, яка потребує терпіння й мужності, відкритості до переформатування
усталених історичних уявлень, готовності до зустрічі не лише з героїчним і
пафосним, а й трагічним і "незручним" в історії. Національне становлення українців
потребує подолання наявних контраверсій у трактуванні ключових історичних
сюжетів» [42, 21]. Дослідниця додала, що серед таких сюжетів найбільш
дражливими є Голодомор, Рух опору вояків УПА, епоха Радянського Союзу.
Підсумовуючи, вона сказала, що «Україна варта осмислення репрезентацій
національної історії, здатних допомогти віднайти спільний ключ до її розуміння та
адекватної оцінки свого минулого» [42, 21].
Ця та інші тези, викладені на сторінках часопису «Україна модерна»,
сторінках газет «День», «Дзеркало тижня», «Літературна Україна», у працях
Олександри Гнатюк («Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність»,
2005 р.), Марка Павлишина («Канон та іконостас», 1997 р.), Ліни Костенко
(«Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала», 1999 р.), Михайлини
Коцюбинської («Вітер з України і наші екзистенційні зусилля», 2005 р.), Сергія
Кримського («Заклики духовності ХХІ століття», 2003 р.) та інших українських
інтелектуалів-гуманітаріїв, засвідчують актуальність дискусії не тільки щодо
українського минулого, але й щодо історії репрезентацій минулого – в історіографії,
культурі, мистецтві, практичній діяльності засобів масової комунікації та літературі.
Якраз історія осмислення минулого в літературних творах, як і історія
написання, представлення історичної прози в шкільних чи вузівських курсах, у
списках текстів, рекомендованих до прочитання, у списках книг, вилучених із
бібліотечних фондів та викреслених із пам’яті народу та вітчизняного літературного
процесу, – все це свідчить про ті механізми та культурні практики, які впливали на
7
формування національної колективної історичної пам’яті, ідентичності українців, і
зрештою визначає, ким наприкінці ХХ – на початку ХХІ століть мислили себе ті, хто
мешкав на території сучасної України, з якою етнічною групою ідентифікували, які
історичні дати вшановували, які історичні сюжети вважали за знакові для своєї
спільноти.
Трактування ключових історичних сюжетів – це те, в чому розходилася
офіційна та неофіційна радянська історіографія, це те, що становило відмінність між
історичними романами і драмами, написаними прихильними до радянської влади
письменниками, й драматичними і прозовими творами, створеними авторами, яких
було вилучено з національного літературного канону після подій 1920–30-х рр.
Історія українського літератури цього періоду унаочнює, як формувалися дві цілком
відмінні концептуальні моделі сприйняття минулого – національно-міфологічна та
ідеологічно-риторична. Перша, вочевидь, була народжена в літературних творах тих
українських письменників, які розуміли минуле нації як цілісний історичний
наратив із героїчними сторінками становлення і розвитку козаччини, Визвольною
війною під проводом Богдана Хмельницького, драматичними сторінками Руїни.
Друга формувалася під впливом радянської ідеології як концепція негативного
ставлення до минулого й містила ідеї включення української національної історії до
ширшого історичного дискурсу – колишньої Російської імперії та імперії нового
типу – Радянського Союзу. Дослідження цих явищ – одна із актуальних тем
сучасного літературознавства, яке нині виходить за межі власне філологічного
аналізу тексту й намагається розширити контексти наукових студій, залучаючи до
аналізу ідеї та концепції історії, культурології, соціології, філософії тощо. Водночас
концептуальне осмислення питання формування інтерпретаційних моделей
української історії наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть актуалізує питання: (1)
походження історіософських концепцій у творчості представників «Празької
школи»; (2) специфіки розвитку історичної романістики та драматургії у так званий
радянський період розвитку вітчизняної літератури («Переяславська Рада» Натана
Рибака, «Гомоніла Україна» Петра Панча, «Я, Богдан», «Роксолана», «Диво» та
інші твори Павла Загребельного, тетралогія «Таємний посол» Володимира Малика,
8
«Семен Палій», «Гайдамаки», «Яса» та інші романи Юрія Мушкетика); (3) сплеску
популярності теми історичної пам’яті та загалом історичної тематики в сучасній
українській літературі («Музей покинутих секретів» Оксани Забужко, «Солодка
Даруся» Марії Матіос, «Танго смерті» Юрія Винничука, «Залишенець. Чорний
Ворон» Василя Шкляра та інші).
Актуальність цієї роботи пов’язана із доцільністю виявити специфіку
формування концепції минулого в українській літературі 1920–30-х років,
насамперед в українській драматургії, яка представляє найцікавіші приклади
осмислення національного минулого, а також із необхідністю прочитання цієї теми
у контексті загальної соціокультурної ситуації епохи – перелому в ставленні
українського письменства до минулого загалом й української історії зокрема.
Зазначене пояснюється не тільки небаченою популярністю театрального мистецтва
наприкінці ХІХ – у першій половині ХХ століття, але й тим, що у добу модернізму в
Україні діяли понад тридцять театральних труп. Зрештою, як пише Ірина
Завірюхіна, феноменальна популярність драматургії у цей період «дозволила театру
стати особливим консолідуючим простором, в якому озвучувалися і
переосмислювалися головні проблеми й потуги подальшого соціального поступу»
[35, 1]. Текст української культури від кінця ХІХ до першої третини ХХ століть
творено і у творах вітчизняних поетів і прозаїків, і в драматичних творах, які
пропонували глядачеві поліфонічний модерний дискурс нового світосприйняття та
світорозуміння, в якому Україна, етнічний компонент у творенні нації посідали
чільне місце.
Драматичні твори Олександра Олеся, Степана Васильченка, Спиридона
Черкасенка, Лесі Українки, Володимира Винниченка, Людмили СтарицькоїЧерняхівської та інших українських письменників, як і вся українська література
цього періоду, закладали основи нового розуміння дійсності, а ідейно-тематичні
домінанти, сформовані цими драматичним творами, вивели на авансцену новий тип
героя та нову систему цінностей – власне національну.
1895 року цензура дала дозвіл на постановку на українській сцені
драматичних творів на історичну тематику, й український глядач зміг ознайомитися
9
із героїчними вчинками та драматичним долями національних героїв – як
легендарних персонажів, так і видатних історичних постатей. Переосмислення
народнопісенних образів Марусі Богуславки, Марусі Чурай, Байди Вишневецького,
Івана Сірка, Сави Чалого, Северина Наливайка, Богдана Хмельницького, Івана
Мазепи та інших відбулося в творчій практиці Михайла Старицького («Оборона
Буші»), Людмили Старицької-Черняхівської («Гетьман Дорошенко», «Іван
Мазепа»), Спиридона Черкасенка («Про що тирса шелестіла», «Северин
Наливайко»), Володимира Самійленка («Чураївна») тощо. Формувався особливий
тип сприйняття минулого – як славного подвигу героїв, які не шкодували життя
задля України, змушені були здійснювати нелегкий екзистенційний вибір у буремні
історично визначальні часи.
Апелювання до лицарського компонента в національному історичному
дискурсі підживлювало сприйняття минулого як освяченого часом цілісного,
тяглого історичного процесу, в якому були як драматичні сторінки (епоха Руїни),
так і «золотий вік» (часи Богдана Хмельницького). Водночас історична драматургія
актуалізувала й освячення історично важливих для української нації топосів –
Запорозької Січі, Дніпра, Києва, Степу тощо, відтак, певні локуси й топоси
формували в уяві глядача і читача цілісний етнокраєвид (Е. Д. Сміт) та уявлення про
межі розгортання історичних подій, до яких причетна українська нація. Таке
освячення власної території було доповнено й переважно відтворюваним
хронотопом – це період ХVІІ – ХVІІІ століть, коли боротьба України проти етнічної
та територіальної асиміляції була особливо гострою. Усе це стало потужним
культурним ресурсом формування національної ідентичності. Саме ці актуалізації
Е. Д. Сміт називає важливим підмурівком, який буде «підтримувати властиве
населенню чуття національної ідентичності», «правити за "опору" для чотирьох
основоположних вимірів національного існування: спільноти, території, історії та
долі» [141, 66].
Історія як відчута і пережита драма змінилася в 1920–30-х роках іншим типом
сприйняття історичної дійсності. Його можна означити як негативне і деструктивне
ставлення до минулого, що виявлялося як у творчій практиці українських
10
письменників того періоду (драматичні твори Івана Микитенка, Олександра
Корнійчука та ін.), так і в гаслах епохи, яка докорінно змінила статус України й
спричинила появу нового типу офіційного дискурсу минулого – ідеологічнориторичного.
Сергій Єкельчик, виокремлюючи етапи формування імперії пам’яті в книзі
«Імперія пам’яті. Російсько-радянські стосунки в радянській історичній уяві», не
тільки вказує на важливу роль мистецтва (театру, кіно, писемності, масових
видовищ та текстів засобів масової інформації) у цьому процесі, але й наголошує,
що «у сталінську добу відбувся поступовий перехід від революційного уявлення про
час, яке передбачало радикальний розрив із минулим, до офіційної історичної
пам’яті, для якої цінністю була тяглість великодержавницьких традицій». «В
історичних наративах у ролі суб’єктів історії дедалі частіше виступають не класи, а
держава й нації» [29, 37]. Дослідник підкреслює, що це був особливий тип
сприйняття національного історичного дискурсу, він відзначався «стратегією
реабілітації української національної історії як частини ширшого імперського
дискурсу за допомогою приєднання її до російського великого наративу» [29, 50].
Усі ці процеси лише частково відображені в дослідженнях українських
істориків літератури, таких як Людмила Дем’янівська, Ніна Кузякіна, Наталія
Малютіна, В. Працьовитий, Тетяна Свербілова, С. Хороб, Людмила Скорина,
П. Хропко, В. Погребенник, Валентина Школа, Л. Скупейко, Р. Тхорук, Г. Семенюк
та інші. Однак з огляду на досить обмежену кількість праць, в яких би власне
йшлося про формування концепції минулого в українській літературі 1920–30-х
років, які б поєднали культурологічний, театрознавчий, власне істориколітературний підхід із ґрунтовним філологічним аналізом художніх текстів у
контексті соціокультурних та духовно-естетичних шукань епохи, вважаємо
окреслену тему актуальною для формування літературознавчого наукового
дискурсу.
Мета дослідження – здійснити системну концептуальну інтерпретацію образу
минулого в українській драматургії 1920–30-х років, з’ясувати нові естетичні якості
та художні прийоми змалювання національної історії в драматичних творах
11
українських письменників, чия творчість припадає на перші десятиліття ХХ
сторіччя.
Реалізація поставленої мети може бути конкретизована у таких завданнях:
 обґрунтувати концептуальні засади формування інтерпретаційних
моделей минулого в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ
століть;
 простежити етапи становлення концепції минулого в літературному
дискурсі доби Розстріляного Відродження;
 висвітлити трансформацію уявлень про національну історію та візію
української минувшини в літературі кінця ХІХ – початку ХХ століть;
 визначити типові ознаки концепції українського минулого в драматургії
1920–30-х років, окреслити її витоки та принципи функціонування;
 вивчити специфіку втілення концепції національно-міфологічної
концепції минулого в драматургії Спиридона Черкасенка та Людмили
Старицької-Черняхівської;
 з’ясувати особливості втілення ідеологічно-риторичної концепції
минулого в драматичних творах Мирослава Ірчана та Івана Микитенка;
 проаналізувати домінантні мотиви змалювання історичних подій
минулих епох у творчій практиці Спиридона Черкасенка, Людмили
Старицької-Черняхівської, Мирослава Ірчана, Івана Микитенка;
 висвітлити шляхи становлення агітаційної п’єси як особливого
жанрового різновиду в драматургії 1920–30-х років;
 узагальнити концепції минулого в українській драматургії 1920–30-х
років.
Об’єктом дослідження є драматичні твори Спиридона Черкасенка, Людмили
Старицької-Черняхівської, Івана Микитенка, Мирослава Ірчана, а також окремі
агітаційні п’єси, створені в першій третині ХХ століття.
Предметом дослідження є інтерпретаційні моделі концепції минулого в
українській драматургії 1920–30-х років.
12
Теоретико-методологічною основою дисертації стали фундаментальні праці
з літературознавства авторства Івана Франка, Миколи Євшана, Миколи
Сріблянського, Андрія Товкачевського, Людмили Дем’янівської, Тамари
Гундорової, Лариси Мороз, Наталії Малютіної, Тетяни Свербілової, Людмили
Скорини, Григорія Семенюка, Юрія Коваліва, Степана Хороба, Мирослава
Шкандрія.
Окремі положення дисертації ґрунтуються на концептуальних висновках, що
їх містять праці Сергія Плохія, Наталії Яковенко, Еви Доманської, П’єра Нора,
Йорна Рюзена, Єжи Топольського, Гайдена Вайта, Ярослава Грицака та інших
істориків, які студіювали питання історичної пам’яті; до уваги бралися також
міждисциплінарні дослідження у сучасній гуманітаристиці.
Методи дослідження визначають поставлені мета і завдання; вони
зорієнтовані на розкриття не тільки концептуальних засад формування
інтерпретаційних моделей минулого в літературі й культурі першої третини ХХ
століття, але й на аналіз художніх текстів. Комплексний характер дослідження
зумовив використання таких наукових методів, як філологічний аналіз, рецептивна
естетика, контекстуальний, порівняльний та типологічний аналізи. Теорії історичної
пам’яті та концепції історіописання як наративної практики стали в пригоді під час
формування принципів формування концепцій минулого в 1920–30-х рр., а
методики структуралістських розвідок прислужилися для аналізу феномену
агітаційної п’єси. Здобутки постколоніальних студій використано для студіювання
особливостей концептуалізації уявлень про минуле у вітчизняній літературі, критиці
та культурі першої третини ХХ століття.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в ньому вперше в
українському літературознавстві розглянуто й осмислено культурологічний
феномен історичної пам’яті та концепції минулого у вітчизняній практиці художньої
літератури перших десятиліть ХХ сторіччя. У процесі вивчення цих питань:
 вперше у вітчизняному літературознавстві здійснено комплексний
аналіз сюжетно-образної структури та композиційної будови
13
драматичних творів у зв’язку із розвитком нових концепцій історичної
пам’яті в 1920–30-х рр.;
 окреслено дві концепції національного минулого – національноміфологічну та ідеологічно-риторичну – як концептуальні складові
соціокультурного розвитку й літературного процесу першої третини ХХ
століття;
 на теоретичному рівні охарактеризовано феномен агітаційної п’єси,
розглянуто функціонування жанру, його вплив на формування концепції
минулого в українській літературі 1920–30-х рр.;
 визначено й проінтерпретовано особливості темпоритму вистав Івана
Микитенка, образної палітри та хронотопу драматичних творів
Спиридона Черкасенка, Людмили Старицької-Черняхівської, Мирослава
Ірчана;
 доведено, що національно-міфологічна концепція минулого, сформована
в творчій практиці українських письменників доби модернізму,
поступово була замінена ідеологічно-риторичною, що вплинуло на
тематику, проблематику та жанрово-стильові особливості української
історичної прози й драматургії в наступні десятиліття розвитку
вітчизняної літератури.
Теоретичне значення дисертації полягає в комплексному дослідженні
визначальних аспектів формування концепції минулого в українській літературі
першої третини ХХ століття. Результати дослідження можуть прислужитися
складанню цілісного уявлення про українську літературу як важливу складову
загального соціокультурного розвитку української нації та Української держави.
Окремі положення дисертації сприятимуть поглибленню розуміння особливостей
літературного процесу кінця ХІХ – першої третини ХХ століття. Запропоновані
концепції минулого дають змогу відтворити цілісну картину українського
літературного процесу кінця ХІХ – першої третини ХХ століття, увиразнюють
художні пошуки українських драматургів окресленого періоду.
14
Практичне значення. Результати дослідження можуть бути використані в
написанні лекційних курсів із історії новітньої української літератури, під час
підготовки спецкурсів та семінарських занять, навчальних посібників. Матеріали й
концептуальні положення дисертації можуть стати у пригоді в процесі студіювання
творчості українських письменників 1920–30-х рр., історичної прози та драматургії
ХХ століття; вони можуть зацікавити культурологів, істориків, викладачів
дисциплін, орієнтованих на комплексне вивчення соціокультурного процесу перших
десятиліть ХХ століття в Україні.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійним науковим
дослідженням, яке містить авторську інтерпретацію формування концепцій
минулого в українській літературі 1920–30-х рр. Особистий внесок здобувача
полягає в системному аналізі естетичного й культурологічного феномену історичної
пам’яті як явища, сформованого не тільки в історичних студіях, а й у художніх
творах. Усі висновки є самостійними; наукові статті, підготовлені за темою
дисертації, – одноосібні.
Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації
обговорені та схвалені на засіданні кафедри новітньої української літератури
Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 2 від 23
вересня 2011 року). Окремі аспекти дослідження викладено в доповідях,
виголошених на всеукраїнських та міжнародних наукових конференціях, таких як:
1) VІІІ Наукова конференція «Сучасні тенденції розвитку технологій в
інфокомунікаціях та освіті», 24 – 25 листопада 2011 р., м. Київ (доповідь «Місце
української літератури в житті сучасної молоді»);
2) Міжнародна наукова конференція «Мови та літератури в глобалізованому
світі: взаємодія та самобутність», 18 жовтня 2012 р., м. Київ (доповідь «Історичне
минуле у творчості М. Стельмаха»);
3) ХІІІ Міжнародна науково-практична конференція «Научная дискуссия:
вопросы филологии, искусствоведения и культурологии», 26 червня 2013 р., м.
Москва (доповідь «Творчество Спиридона Феодосиевича Черкасенка в контексте
развития украинской литературы 20-30-х годов ХХ столетия»);
15
4) Міжнародна наукова конференція «Сучасна філологія: парадигми, напрямки,
проблеми», 9 жовтня 2014 р., м. Київ (доповідь «Інтерпретаційні моделі образів
минулого та майбутнього в драматургії М. Ірчана»);
5) Всеукраїнська наукова конференція «Література й історія», 9 – 10 жовтня 2014
р., м. Запоріжжя (доповідь «Топос степу у драматургії С. Черкасенка»);
6) Міжнародна науково-практична конференція «Історико-культурна спадщина:
збереження, доступ, використання», 7 – 9 квітня 2015 р., м. Київ (доповідь «Художні
моделі минулого в культурі та літературі доби Розстріляного Відродження»);
7) Міжнародна науково-практична конференція «Література руху опору: вияви
національної ідентичності», 19 листопада 2015 р., м. Київ (доповідь «Концепт
“боротьба” у драматургії Людмили Старицької-Черняхівської»).
Публікації. Результати дослідження оприлюднені у восьми наукових статтях,
опублікованих у фахових періодичних виданнях – вітчизняних (сім) та зарубіжних
(одна).
Структура дисертації узгоджена з метою і завданнями, зорієнтована на
цілісний послідовний виклад визначених для дослідження аспектів, підпорядкована
предмету дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів та висновків.
Список використаних джерел містить 174 позицій. Загальний обсяг дисертації – 169
сторінки

bibliography

ВИСНОВКИ
Історична тематика посідає одне з чільних місць у вітчизняному
літературному процесі як з огляду на суто кількісні виміри, так і в аспекті рівня
художнього моделювання минулого засобами словесного мистецтва. Вага творів цієї
проблематики в національній літературі надзвичайна – від «Повісті минулих літ»,
«Історії Русів» через історичні твори Т. Шевченка, П. Куліша, В. Будзиновського,
М. Старицького до сучасних романів П. Загребельного, Ю. Мушкетика,
Р. Іваничука, В. Шкляра, Оксани Забужко, Ліни Костенко, Ю. Винничука та інших
література формує в суспільній свідомості концептуальне ставлення до багатьох
подій та постатей з вітчизняної історії.
І попри зміну суспільних формацій, попри нові цивілізаційні виклики та різні
стильові пріоритети на різних етапах літературного процесу, українська література
на історичну тематику зберігає сталі смислові, проблемні та ідейні константи, які,
власне, і є одним із найцікавіших аспектів літературознавчих досліджень.
Характерно, що вже в одній із своїх ранніх розвідок М. Ільницький зауважив:
«Історична тема в літературі – це посилено пульсуюча думка, а не лише опис,
відтворення подій та фактів. Наша література дозріла до художнього відображення
історії духовної, історії мислячої, історії ідей. Черпати з криниці минулого досвіду
ту цілющу воду, яка оздоровлює й нашого сучасника, – найперше завдання» [46, 95].
У монографії Б. Мельничука «Випробування істиною» (1996 р.) в новому
методологічному ключі досліджуються основні етапи поступування вітчизняного
історико-біографічного письменства. Одначе на цьому тлі вчений розгортає ряд
важливих теоретичних міркувань, зокрема, щодо художнього вимислу й домислу:
«Художній вимисел – то приналежність творів, де змальовуються обставини й люди,
яких насправді не було, а художній домисел має місце там, де інтерпретуються
реальні особи та достеменні історичні факти. Це з одного боку. З другого ж
виходить, що за допомогою вимислу проникають в суть інтерпретованого, а
домисел дає змогу воскресити характерні історичні деталі» [92, 37].
150
Формування сталих концепцій в оцінках історичного минулого особливо
яскраво виявилося в добу модернізму, тим більше, що модерне мистецтво початку
ХХ століття справило значущий вплив на весь подальший розвиток української
літератури.
Інтерпретаційні моделі українського національного минулого формувалися на
концептуальних засадах цілісного осмислення національного історичного наративу
як безперервного героїчного життєпису нації. Провідними концептами, на основі
яких було сформовано такий наратив, стали національно марковані топоси й локуси,
а також історичні сюжети доль видатних діячів українського минулого або життєві
стратегії української нації. Саме в них було акцентовано важливість етнічних
зв’язків, міфів, спогадів, переказів і легенд, які стали значущим культурним
ресурсом не тільки для сюжетів і фабул літературних творів на історичну тематику.
Спогад про «золотий вік» української нації – драматичний і піднесений
водночас – козацьку добу – акумулював фактично усі можливі сюжети, які лягли в
основу цілісного історичного наративу – в культурі та літературі. Саме цей період
був найбільш репрезентативними для відтворення історії нації, що завжди прагла
свободи в обстоюванні власної ідентичності. Це був своєрідний заповіт нащадкам,
тематичні домінанти якого розвинуті у прозі Михайла Старицького («Облога Буші»,
«Кармелюк»), Івана Нечуя-Левицького («Іван Виговський», «Ієремія
Вишневецький»), Івана Франка («Захар Беркут»), Лесі Українки («Бояриня»),
Людмили Старицької-Черняхівської («Петро Дорошенко», «Іван Мазепа»),
Володимира Самійленка («Маруся Чураївна», «У Гайхан-бея»), Миколи Вороного
(«Євшан-зілля»), Осипа Маковея («Ярошенко»), Андрія Чайковського
(«Сагайдачний»), Богдана Лепкого (цикл романів «Мазепа»), Спиридона Черкасенка
(«Про що тирса шелестіла», «Северин Наливайко», «Пригоди молодого лицаря.
Роман з козацьких часів») та інших українських письменників.
Зазначені твори сформували тривку традицію національного історичного
наративу, який вистояв зокрема у період, коли ставлення до минулого було виразно
негативним, а переписування національної історії як частини великоросійського
наративу – декларованою ідеєю. Арсенал міфів і легенд, символічних біографій та
151
історичних сюжетів, розмаїття топосів і локусів, у яких було акумульовано
потужний енергетичний заряд націєтворення, був таким великим, що література, яка
зберегла його у своїх творах, стала етнополітичним ядром, у якому,
трансформуючись, творилися українська національна ідея та ідентичність.
Життєвість тематичних домінант національного історичного наративу була
забезпечена тим, що у літературі в тому числі було зафіксовано і «територіазацію
спогадів і прив’язаностей, розвитку і поширення характерної публічної культури,
дотримання стандартизованих законів, а також традицій золотого віку або місії та
жертви» [142, 241]. Зміцнення і разом з тим руйнування національної концепції
минулого в період кінця ХІХ – першої половини ХХ століть було зреалізовано через
дві концепції минулого – національно-міфологічну та риторично-критичну, або
риторично-ідеологічну.
Типологічні домінанти першої засновані на ідеалізації етноісторії
українського народу та змалюванні «золотого» (і драматичного водночас) періоду –
козацької доби. У творчості Людмили Старицької-Черняхівської («Гетьман
Дорошенко», «Іван Мазепа»). Спиридона Черкасенка («Про що тирса шелестіла»,
«Северин Наливайко») було створено героїко-риторичні характери – переважно
видатних історичних постатей, діяльність яких вплинула на долю України. Такі
романтично-героїчні персонажі постають у творах цих драматургів особистостями,
які, хоч і переживають драматичні роздвоєння, однак вболівають за долю народу і
майбутнє України. Біографічні сюжети, тісно вкорінені в топоси вірності / зради
українському народові, й стали живою ілюстрацією високого служіння ідеалам
свободи і народної волі.
Так, у творчості Людмили Старицької-Черняхівської і Спиридона Черкасенка
було змодельовано національно-міфологічну концепцію минулого як «золотого
віку» української нації, ідеального і драматичного водночас періоду національного
самовизначення українського народу. Освячення старожитніх вольностей
поєднувалося з глибинними роздумами про відданість ідеалам боротьби та свободи
українців. Власне, саме на цьому етапі закладаються основи історіософської
концепції «Празької школи», формується система знакових локусів національної
152
історії – це степ, Запорізька Січ, Дніпро, Київ тощо, а також система знакових
сюжетів і фабул історичної прози і драматургії. Засадничою ідеєю, яка об’єднувала
їх, стало створення образу української історії як ідеалізованого міфологічного часу
розквіту української нації, чий заповіт повинні пам’ятати прийдешні покоління.
Типологічні домінанти риторично-ідеологічної концепції минулого
орієнтовані на тотальне заперечення потужної енергетичної сили минулого, його
негативний образ, котрий було покладено в основу нового історичного наративу –
радянського. В ньому ідеалізація минувшини поступилася тотальному і
категоричному запереченню минулого, статус «золотого віку» закріплювався за
майбутнім. Саме майбутнє стало новою тематичною домінантою, довкола якої
розгорталися сюжети драматичних творів Івана Микитенка, Мирислава Ірчана, п’єсагіток.
Домінування ідеологічних складових в осмисленні класової, соціальної,
етнічної історії суспільства призвело до десакралізації топосів минулого та
критичної інтерпретації історичних сюжетів і фабул, пов’язаних із історією
Запорозької Січі, Гетьманщини та іншими знаковими подіями української
минувшини.
Фактично аж до 1939 року зникають із літератури і культури біографічні
сюжети на основі життя значних постатей українського минулого, натомість
формується культ «маленької людини», яка відмовляється від минулого заради
майбутнього. Особливо виразно це проявилося у так званій п’єсі-агітці, яка
представляла народні традиції і звичаї як архаїчні, деструктивні, висміювала їх з
використанням художніх засобів бурлеску, травестії. Тип героїко-романтичного
персонажа поступився місцем персонажеві-трикстеру або персонажу, націленому на
майбутнє.
Відбувається відбір персонажів, які можуть «озвучити» голоси минулого, чиї
біографії можуть лягти в основу актуальних сюжетів, тому в художніх творах цього
періоду фактично немає сюжетів, пов’язаних із діяльністю Івана Мазепи, проте
актуалізовано фабули, в яких відображена історія стосунків Богдана Хмельницького
і Москви (творча практика О. Корнійчука та І. Кочерги).
153
Риторично-ідеологічна концепція минулого як деструктивного компонента,
який заважає майбутньому поступу, руйнувала цілісність національного історичного
наративу, деформувала історичну колективну та індивідуальну пам’ять українців. І
якщо перші десятиліття ХХ століття у цій пам’яті ще зберігався спогад про Україну
як образ матері, за яку і життя не шкода віддати, то починаючи з 1930-х років він
поступово заміщувався образом країни Рад, Радянського Союзу, а власне українська
ідентичність заміщувалася радянською.
Українська драматургія дала життя символічним національним архетипам,
чия діяльність була орієнтована на збереження національної самобутності та
відстоювання самостійності України. Однак у період 1920-30-х років було зміщено
домінанти навіть у змалюванні образу Богдана Хмельницького (Петро Панч
(«Гомоніла Україна»), Олександр Корнійчук («Богдан Хмельницький»), Натан
Рибак («Переяславська Рада»)). А єдиний сюжет, котрий міг зцементувати
український національний історичний наратив, – самовіддане служіння героялицаря Україні – був замінений на сюжет начебто братерського єднання України з
Росією.
Однак література, сукупність ідей, утілених у художніх творах, потужний
естетичний потенціал, закладений у символічних, архетипних та інших художніх
образах, зберегли ті культурні основи, які дають змогу нації та національній
літературі відновити цілісність концепції минулого, повернувши до життя
незнищенні складові української ідентичності, зорієнтовані на прагнення утвердити
суверенітет народу, його належність до загальноєвропейського простору та
нескореність духу.