Рарицький Олег Анатолійович Художньо-документальна проза українських шістдесятни­ків: жанрова специфіка і поетика

brief description

Рарицький Олег Анатолійович, доцент, завідувач кафедри історії української літератури та компаративістики Кам’янець- Подільського національного університету імені Івана Огієнка: «Художньо-документальна проза українських шістдесятни­ків: жанрова специфіка і поетика» (10.01.01 - українська лі­тература, 10.01.06 - теорія літератури). Спецрада Д 26.001.15 у Київському національному університеті імені Тараса Шев­ченка

Міністерство освіти і науки України
Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка
На правах рукопису
РАРИЦЬКИЙ ОЛЕГ АНАТОЛІЙОВИЧ
УДК 821.161.2-3.09’06(043.3)
ХУДОЖНЬО-ДОКУМЕНТАЛЬНА ПРОЗА
УКРАЇНСЬКИХ ШІСТДЕСЯТНИКІВ: ЖАНРОВА СПЕЦИФІКА І
ПОЕТИКА
10.01.01 – українська література
10.01.06 – теорія літератури
Дисертація
на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук
Науковий консультант:
Бернадська Ніна Іванівна,
доктор філологічних наук, професор
Кам’янець-Подільський – 2017
2
ЗМІСТ
ВСТУП………………………………………………………………..……………3
РОЗДІЛ 1. ХУДОЖНЬО-ДОКУМЕНТАЛЬНА ПРОЗА ЯК МЕТАЖАНР…..18
1.1. Проблеми рецепції та інтерпретації………………………………...18
1.2. Типологія жанрових форм прози-nonfiction………………………..37
Висновки до першого розділу……………………………..……………105
РОЗДІЛ 2. ЗМІСТОВІ ДОМІНАНТИ ХУДОЖНЬО-ДОКУМЕНТАЛЬНОЇ
ПРОЗИ…………………………………………………………..………………107
2.1. Реконструкція творчого процесу шістдесятників за матеріалами
художньо-документальної прози…………………………………….....107
2.2. Проза-nonfiction як джерело вивчення літературно-критичної
діяльності шістдесятників…………………………………..…………..147
2.3. Митець і влада в художньо-документальному дискурсі
шістдесятників…………………………………………………………...205
Висновки до другого розділу.………………...…………..…………….264
РОЗДІЛ 3. ПОЕТИКО-СТИЛЬОВІ ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬОДОКУМЕНТАЛЬНИХ ТЕКСТІВ.……………..………………….…….....…267
3.1. Композиція: пошук експериментаторських підходів.……...…….269
3.2. Форми інтертекстуальності в художньо-документальній прозі
шістдесятників.………………………………………………..………....279
3.3. Заголовок як виразник художнього коду в текстах
шістдесятників…………………………………………………………...311
3.4. Типи портретування в художньо-документальній прозі …….…..326
Висновки до третього розділу…………………………………………..347
ВИСНОВКИ.……………………………………………………..……………..350
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ..………………..…………..….……361
3
ВСТУП
Актуальність теми дослідження і стан її наукової розробки.
Художньо-документальна проза українського шістдесятництва започатковує
один із важливих етапів розвитку національної літератури другої половини
ХХ – початку ХХІ століття. В умовах цілковитої ідеологічної блокади
формується особливий шар письменства, в основу якого закладаються
реальні події, котрі, трансформуючись художньо під пером оповідача,
документують добу та її характер, віддзеркалюють реакцію діячів руху на
тогочасні літературно-мистецькі події, розлого висвітлюють імпліцитне чи
експліцитне буття і спосіб екзистенційно-особистісного самовияву
представників цього творчого покоління.
Написане в такому ключі не варто ототожнювати з художньою прозою,
і принципова різниця між ними – висока суб’єктивованість, ретроспективне
перепрочитання буттєвого досвіду, документальне ядро, що характеризують
нефікційну літературу. Активний процес творення таких текстів добачаємо
вже на завершальній стадії шістдесятництва; більш масштабного розмаху він
набуває в період утвердження української незалежності, коли автори нарешті
дістають можливість вільно оприявнювати свій творчо-життєвий набуток. На
початку ХХІ ст. художньо-документальний формат літератури успішно
функціонує й продовжує урізноманітнюватися.
Очевидним є факт, що, історично розвиваючись, українська (і світова)
нефікційна проза виробила свою систему жанрів: це мемуари, епістолярій,
щоденники, записки, автобіографії, некрологи, усна оповідь, котрі
аргументовано свідчать про доволі давнє походження й становлення такого
типу письма, що сприяло його множинному формо-змістовому
самооформленню й типологічній систематизації. Проте літературна критика
тривалий час недовірливо ставилася до цих творів, витісняючи їх за межі
художнього слова або ж кваліфікуючи як «проміжні»; відтак їх нехтували й
майже не вивчали дослідники письменства. Як наслідок маємо сьогодні
4
чималий масив непрочитаних і достатньою мірою не проаналізованих
текстів, котрі як значуще явище вітчизняного літературного процесу,
заслуговують уважного й різноаспектного наукового розгляду, посутнього
з’ясування їхньої ролі в українському культурно-мистецькому й соціальнополітичному житті. За справедливим твердженням М. Коцюбинської, «цей
тип літератури перебуває на пограниччі історії і белетристики, але це не
маргінальне, периферійне явище, він має фундаментальне значення і як
джерело знання, і як самостійне мистецьке явище» [217, с. 3].
Важливою прикметою нефікційної прози є жанровий синкретизм,
завдяки якому відмінні за формозмістовими й комунікативними показниками
тексти структурують одну й ту саму художню цілісність. У цьому зв’язку
вчені радять розглядати весь обсяг літератури non-fiction у метажанровій
площині, детермінантним для якої є поєднання генологічно різних художніх
форм і нехудожніх вставок у композиційно завершений текст. Окрім того,
виняткова відкритість художньо-документальної прози до тематичних і
видових нарощувань постійно продукує наративні новації в архітектоніці
твору, а також пожвавлює взаємодію його літературного й ілюстративного
компонентів. Відтак є достатньо підстав говорити про потенційну здатність
цього письменства виформовувати й розбудовувати власне поле поетики,
реалізовувати авторські інтенції в множину видових різновидів метажанру.
Художньо-документальна проза шістдесятництва – це мистецький
продукт репресованого соціуму, результат творчості переслідуваного,
затиснутого ідеологічними лещатами літератора, який, утім, міцно
тримається своєї позиції «незгодного», сподіваючись в інтелігентському
середовищі – з його екзистенційною потребою самореалізації – оприявнити
власну неповторність і довести спромогу вільно творити й мистецьки
самовиражатись. Онтологічні факти індивідуального «прямостояння» чітко
фіксують і документують найважливіші події тієї буремної доби, створюють
масштабну панораму суспільно-історичного, ідеологічного, культурного
буття нації, доповнюючи її суб’єктивною оцінкою оповідачів-очевидців –
5
інтерпретаторів епохи. Так, перші відомості про постсталінський період у
нашій національній історії та культурі знаходимо в есеїстиці, наукових і
науково-популярних виданнях українського самвидаву – фундаментальних
працях «Право жити» [15] Ю. Бадзя, «Інтернаціоналізм чи русифікація?»
[120] І. Дзюби, «Репортаж із заповідника імені Берія», «Серед снігів»,
«Хроніка опору» [41] В. Мороза, «З приводу процесу над Погружальським»,
«Собор у риштованні», «Іван Котляревський сміється» [403] Є. Сверстюка,
«Лихо з розуму» [509] В. Чорновола. Майже водночас виформовується й
епістолярна творчість шістдесятників, виразно представлена табірними
кореспонденціями М. Гориня [108], В. Марченка [284], І. Світличного [411],
В. Стуса [499, т. 6, кн. 1, 2], В. Чорновола [510]. Менш продуктивно виявило
себе щоденникарство, хоч і цей жанр присутній у творчості В. Симоненка
(«Окрайці думок») [418], Гр. Тютюнника [481], в пізнішому доробку
Р. Іваничука [166], а взірцем його можна вважати багатотомний (у 60-ти
книгах) діаріуш Л. Танюка [460], який послідовно фіксує і висвітлює
непросту епоху та її репрезентантів.
Найінтенсивніше серед розмаїття жанрів художньо-документальної
прози розвинулася мемуаристика. Стартовим для неї був період утвердження
державної незалежності України: шістдесятники тоді не лише здобули право
вільно висловлюватися і друкуватися, а й відчули потребу оповісти важливі
події з недалекої пережитої ними історії, тлумачити її уроки. Суб’єктивний
чинник у мемуарах зумовлює авторські інтерпретації суспільно-історичного
досвіду, неоднозначні оцінки наратором спогадуваних осіб, подій та явищ,
неочікувані саморефлексії. Такого ґатунку тексти різняться за об’ємом та
змістовим наповненням і, залежно від задуму літератора, втілюються в цілу
низку жанрових форм, як-от повість-спогад («Холодне небо Півночі» [161]
Є. Іваничука), автобіографічна повість («Із книги споминів» [218]
М. Коцюбинської, «Проти вітру» [310] Р. Мороз, «Коловорот» [358]
М. Плахотнюка), біографічна повість («212 світанків з Миколою
Вінграновським» [237] М. Кульчицького, «Я вийшла заміж за поета» [499]
6
Р. Харитонової, «Світло людей» [330] В. Овсієнка), повість-шоу («Музей
живого письменника, або Моя довга дорога в ринок» [130] В. Дрозда),
автобіографічний роман-хроніка («Homo feriens» [137] І. Жиленко, «Люди не
зі страху» [187] С. Кириченко, «Найбільше диво – життя» [386] М. Руденка),
роман-колаж («Не тільки про себе» [104] Б. Гориня). Уся генологія цієї прози
(крім біографістики) представлена автодієгетичним наратором, який у першу
чергу фокусує погляди на особистостях і пов’язаних із ними подіях.
Гетеродієгетичний оповідач характерний для збірників спогадів,
здебільшого сформованих із мемуарних есе дописувачів з авторового
близького оточення. Вони репрезентують літератора (об’єкта спогадів) із
різних точок зору, що дає змогу – на перетині множини різноспрямованих
оцінок – змоделювати його більш-менш об’єктивний збірний образ. В історії
літературного шістдесятництва відомі збірники спогадів, приурочені
М. Вінграновському [286], Є. Гуцалу [361], Є. Концевичу [250], М. Лукашу
[317], В. Підпалому [357], О. Тихому [333], Є. Сверстюкові [312, 402],
В. Стусу [50, 318] та ін. Синтетичні видання, які містять і спогади про митця,
і його листи, інтерв’ю, автобіографії, літературно-критичні студії, – також
непоодиноке явище у вітчизняному письменстві: присвячені вони, зокрема,
А. Горській [3, 4], П. Григоренку [86], В. Діденку [535], М. Коцюбинській
[483], Б. Мамайсуру [56], Н. Марченко [289], Б. Нечерді [533], Г. Тютюннику
[57], З. Франко [154]. З-поміж існуючих автобіографічних полотен покоління
Руху Опору відзначимо повісті «Більмо» [336] М. Осадчого, «Автопортрет
66» [427], «Роман-донос» [428] і «Набої для розстрілу» [429] Г. Снєгірьова,
«За східним обрієм» [528], «Пережите і передумане» [529] Д. Шумука,
«Презентація життя» [100], «Один із шістдесяти» [98],«Повернення» [99]
М. Горбаля, «Мій хрест – в руках його нестиму» [245] Я. Лесіва, «Невільничі
мандри» [388], І. Русина, «Кляті сімдесяті» [517] М. Шатилова. У цьому
контексті варто розглядати пенталогію Л. Лук’яненка «З часів неволі» [259,
260, 261, 262, 263], в якій автор поетапно відтворює свої табірні будні і власні
способи протистояння режиму. Зазначені твори пропонують глибокий
7
авторський погляд на тоталітарну систему й дисидентський рух,
репрезентують внутрішнє «я» письменника, постале в умовах ідеологічного
тиску й переслідувань.
Крім мемуарів, художньо-документальна проза включає малі
нефікційні форми, як-от автобіографії чи записки, спорадичні у творчості
шістдесятників. Укладачі видань (книг, антологій, збірників), як правило,
вміщують їх разом із художньою спадщиною письменника – як своєрідне
доповнення до вивчення його біографії. Натомість некрологи частіше друкує
періодична преса («Літературна Україна», «Слово Просвіти», «Слово і час»,
«Дивослово», «Кур’єр Кривбасу»), оскільки вони вимагають миттєвої
інформаційної реакції на відхід знаної в суспільстві людини. Художня
природа некролога дозволяє текстуально засвоювати найвідоміші пасажі з
різножанрових творів померлого митця, у такий спосіб актуалізуючи для
широкого загалу його художню спадщину.
Доцільно долучити в систему літератури non-fiction і матеріали
інтерв’ю з шістдесятниками та бесіди про них людей із близького оточення.
Друкований варіант цих розмов іменуємо «усною оповіддю», що дає змогу
вивчати мистецьку природу явища з позицій не лише журналістикознавства,
а й літературознавчої науки. Вони цілком узгоджуються з внутрішньою
природою нефікційної прози, містять потужний автобіографічнодокументальний компонент. Публікуються такі тексти в періодиці, подеколи
вміщуються в книги чи збірники або виходять окремими виданнями: до
прикладу, збірки інтерв’ю з шістдесятниками «Закон піраміди» [462] (запис
Л. Тарнашинської), «Нецензурний Стус» [323] (упорядник Б. Підгірний),
«Бунт покоління» [42] (запис і впорядкування Б. Бердиховської та
О. Гнатюк).
Численні жанрові видозміни нефікційної прози шістдесятників (і про
шістдесятників) належать перу З. Антонюка [9, 10], С. Білоконя [36],
С. Глузмана [92], М. Івасюка [168, 169], Ю. Іллєнка [172], М. Наєнка [313],
А. Содомори [432, 433], Е. Соловей [436], Н. Суровцової [453]. Деякі з них
8
мають локальний характер, як-от спогади про В. Симоненка друзів-черкасців
І. Осадчого [335], М. Сніжка [430, 431], Л. Шитової [525], мемуарні збірники
про В. Підпалого «Тут все з дитинства серцеві знайоме…» [64] (виданий за
сприяння земляків-полтавців) і В. Стуса «У смерті з рідним краєм поріднюсь:
Василь Стус і Вінниччина» [484] (опублікований з ініціативи вінничан).
Цілком можливо, що якісь із цих творів – через малий наклад, авторський
недогляд і т. ін., – могли довго не потрапляти в поле зору дослідників, і це
особливо стимулює до активної пошукової діяльності. Водночас доба
шістдесятництва зі своїми яскравими представниками у певному сенсі триває
й сьогодні, позаяк і нині з’являються нові зразки такої літератури.
Так визріває наукова необхідність цілісно осягнути потужний масив
художньо-документальної прози літературного шістдесятництва. На жаль, усі
наявні сьогодні літературно-критичні напрацювання із проблеми не
висвітлюють достатньою мірою ні теорію, ані історію цього метажанру; ще
не написано розвідок, котрі б відстежували еволюцію, онтологічну природу,
генологічні особливості й модифікації такої літератури. Не менш актуальним
є розгляд поетики художньо-документальних творів, формування базового
для її осягнення методологічно-категоріального апарату, що дало б змогу
виробити новітні підходи для всебічного з’ясування питання.
Процес накопичення нефікційних текстів помітно випереджає їхнє
літературознавче осмислення, спричинюючи диспропорцію між об’ємним
фактологічним і вельми бідним науковим матеріалом. За радянського часу
досліджень, які вивчали б художньо-документальну прозу, взагалі не було.
Окремі спроби заявити про існування цього різновиду письма помічаємо хіба
що в есеях літератора й мемуариста Ю. Мартича [277, 278, 279, 280, 281, 282]
– творах, присвячених вітчизняним класикам А. Малишкові, М. Рильському,
Остапу Вишні, О. Довженку, Ю. Яновському. Від 1960-х рр. до цих питань в
Україні фактично ніхто не звертався. У 1980-х рр. кваліфікований і
новаторський погляд на проблему сформулювала літературознавець
Г. Мережинська [294, 295, 296, 297, 298], яка на матеріалі російських
9
мемуарів простежила художню значущість і неординарну природу
нефікційної прози, окреслила її специфіку, запропонувала шляхи аналізу.
Дослідниця застосовує сучасні аналітичні методики, розмислює над
композицією літератури факту. Вперше у вітчизняній науці порушується
глобальна наукова проблема, яка вимагає фахового підходу до свого
вирішення.
У вітчизняному літературознавстві кінця ХХ – початку ХХІ століття
лише починають з’являтися ґрунтовні монографії, у фокусі яких – художньодокументальна проза. Першопрохідцем на цьому терені є О. Галич, якому
належить низка праць [74, 75, 76, 77, 78, 79, 80, 81, 82], котрі закладають
науково-методологічний фундамент фахового потрактування проблеми.
Дослідник визначає характерні особливості письменницької
документалістики, вказує на шляхи її становлення та розвитку, пропонує
власну жанрову класифікацію таких творів, залучає в літературознавчий
дискурс чимало текстів, котрі сьогодні – як об’єкт студіювання –
привертають увагу багатьох інтерпретаторів проблеми. Зокрема в останні
роки захищено низку докторських і кандидатських дисертацій, у яких із
різних методологічних позицій розглядаються питання теорії та історії
художньо-документальної прози. Передусім це дослідження Л. Вашків [53],
Н. Ігнатів [170], Т. Гажі [68], Н. Глушковецької [93], Н. Загоруйко [146],
А. Ільків [173], Н. Колошук [196], В. Кузьменка [232], Г. Мазохи [269],
Г. Маслюченко [287], В. Пустовіт [370], О. Скнаріної [421], М. Федунь [492],
Т. Черкашиної [506], А. Цяпи [512]. Окремі з цих наукових розробок
апробовані в монографічному форматі, як-от напрацювання Л. Вашків [52],
А. Ільків [174], Н. Колошук [195], В. Кузьменка [230], Г. Мазохи [271],
В. Пустовіт [369], М. Федунь [491], Т. Черкашиної [505]. Утім, вони
торкаються лише окремо взятої проблеми жанру в його конкретному
формозмістовому (текстуальному) вираженні й не ставлять собі за мету
цілісне осмислення генології художньо-документального письма.
10
Водночас світове літературознавство здійснило помітний поступ у
галузі дослідження літератури факту. Ще російська радянська наука досить
високо підняла планку фахового прочитання нефікційних текстів, що
засвідчили праці таких її репрезентантів, як Ю. Андреєв [6], Н. Банк [16, 17,
18], В. Барахов [21], І. Васюченко [51], А. Гладков [91], Г. Єлизаветіна [133,
134], А. Звєрев [151], В. Катанян [184], Ю. Манн [272], С. Розанова [381],
А. Тартаковський [468, 469, 470], А. Урбан [487]. Ще тоді було організовано
й кілька «круглих столів», які – в межах окресленої теми – виносили на
обговорення онтологію, еволюцію, поетику художньо-документальної прози.
Саме тоді у польському літературознавстві досліджувала літературу факту
С. Скварчинська: її фундаментальна праця «Теорія листа» [546] стала
методологічною основою для багатьох пізніших студій. Ф. Лежен [241]
представляє французьке коло інтерпретаторів літератури non-fiction;
англомовне дослідництво теми репрезентують Т. Д. Адамс [538],
М. К. Блейзінг [539], С. Клайн [540], Ф. Ліоннет [542], Дж. Уолні [543],
М. Сондерс [545], С. Сміт [547], Ш. Уорнер [549], Д. Дж. Уінслоу [550].
Однак цілісних, системних наукових досліджень із проблем художньодокументальної прози, які б вичерпно тлумачили її формозміст й естетичну
природу, сьогодні не створено. Повною мірою стосується ця заувага й
нефікційного набутку українського літературного шістдесятництва, хоч,
безумовно, перші й доволі важливі, високопрофесійні кроки в його
опрацюванні зроблено такими вітчизняними вченими, як М. Жулинський
[141, 142, 143], В. Іванисенко [160], М. Ільницький [175, 176],
М. Коцюбинська [213, 214, 215, 216, 217, 218, 219, 220, 221, 222],
Г. Касьянов [183], В. Моренець [307, 308], М. Наєнко [315, с. 261–314, 316],
В. Панченко [344, 345, 346], Г. Райбедюк [372, 373, 374], Т. Салига [396],
Е. Соловей [436, 437, 438, 439], Л. Тарнашинська [461, 462, 463, 464, 465, 466,
467], праці яких із проблем шістдесятництва набули методологічного
характеру. Дисертаційна робота має на меті систематизацію й узагальнення
попередніх напрацювань учених і вироблення на їхній основі авторського
11
бачення проблем онтології, ґенези, жанрової природи нефікційної прози
українського шістдесятництва.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертація виконана як індивідуальний проект в руслі наукової теми
кафедри історії української літератури та компаративістики Кам’янецьПодільського національного університету імені Івана Огієнка в межах
міжкафедральної науково-дослідної теми «Поетика і типологія літературних
жанрів» (номер державної реєстрації 0111U006707; керівник – доктор
філологічних наук, професор О. В. Кеба). Тема дисертації затверджена на
засіданні вченої ради Кам’янець-Подільського національного університету
імені Івана Огієнка (протокол № 4 від 31 березня 2011 року) та уточнена на
засіданні вченої ради Кам’янець-Подільського національного університету
імені Івана Огієнка (протокол № 1 від 26 січня 2017 р.).
Мета дисертаційної роботи полягає в системно-аналітичному вивченні
метажанру художньо-документальної прози українського шістдесятництва як
сегмента цілісного літературного процесу другої половини ХХ – початку
ХХІ століття.
Для реалізації поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:
– систематизувати теоретичні й літературно-критичні погляди на жанрові
особливості нефікційної прози, визначити її художньо-документальну
природу;
– виробити критерії літературознавчої рецепції нефікційного набутку
українських шістдесятників;
– проаналізувати художньо-документальні твори покоління Руху Опору
як метажанрове явище;
– вирізнити такі основні жанрові моделі новітньої літератури факту, як
щоденник, мемуари, автобіографія, записки, лист, некролог, усна
оповідь, простежити їхні модифікаційні тенденції;
12
– реконструювати культурно-історичне тло письменницького буття доби
шістдесятництва, схарактеризувати екзистенцію творчої особистості в
умовах загроженого існування, зумовленого тиском тоталітарноідеологічної системи;
– з’ясувати осмислення шістдесятниками проблем творчої лабораторії
письменника, творчого процесу своєї доби;
– схарактеризувати літературно-критичні візії представників протестного
покоління, їхні оцінки творчості Т. Шевченка, Лесі Українки,
В. Свідзінського, П. Загребельного, Гр.Тютюнника;
– окреслити ставлення шістдесятників до соцреалізму як офіційної
ідеологічної доктрини, зокрема на прикладі творчості О. Корнійчука;
– висвітлити поетику різножанрового нефікційного письма митцівшістдесятників, закцентувати його основні стильові координати.
За об’єкт дослідження обрано художньо-документальний набуток
протестного літературного покоління 1960-х років – твори А. Горської,
М. Горбаля, Богдана і Михайла Горинів, І. Дзюби, В. Дрозда, І. Жиленко,
Р. Іваничука, Ігоря та Ірини Калинців, С. Кириченко, Є. Концевича,
Р. Корогодського, М. Коцюбинської, Л. Лук’яненка, В. Марченка, Р. Мороз,
В. Овсієнка, Д. Павличка, В. Підпалого, М. Плахотнюка, М. Руденка,
Є. Сверстюка, І. Світличного, Н. Світличної, В. Симоненка, В. Стуса,
Л. Танюка, Гр. Тютюнника, В. Чорновола, В. Шевчука; а також мемуарні
збірники, присвячені письменникам-шістдесятникам М. Вінграновському,
Є. Гуцалу, В. Діденку, М. Коцюбинській, Н. Марченко, Б. Нечерді,
В. Підпалому, І. Світличному, В. Стусові, О. Тихому, Гр. Тютюннику,
З. Франко.
Предметом дослідження є художньо-документальна специфіка,
поетика й генологічні особливості нефікційної літератури, її функціональна
актуалізація у творчості шістдесятників.
Теоретико-методологічну основу дисертації складають праці
вітчизняних і зарубіжних учених із проблем генології та теорії художньо-
13
документальної прози: Р. Барта, М. Бахтіна, Т. Бовсунівської, О. Галича,
Т. Гундорової, Л. Ґінзбург, Ж. Дерріда, Ж. Женетта, Ю. Коваліва,
Н. Копистянської, М. Коцюбинської, В. Кузьменка, Ю. Лотмана, Г. Мазохи,
В. Пустовіт, Ж.-П. Сартра, С. Скварчинської, Е. Соловей, Ю. Тинянова,
Ю. Топорова, М. Федунь, Т. Черкашиної. Інтеграцію літератури факту в
самототожну площину метажанру досліджуємо, спираючись на наукові
розвідки О. Бурліної, Б. Іванюка, Ю. Подлубнової, Р. Співак, Н. Лейдермана,
О. Стужук, А. Ткаченка. Історію і теорію українського літературного
шістдесятництва інтерпретуємо в контексті ґрунтовних наукових розробок
Г. Касьянова, М. Коцюбинської, О. Обертаса, А. Русначенка, Е. Соловей,
Л. Тарнашинської.
Специфіка матеріалу й характер поставлених завдань зумовили вибір
методів дослідження. Основним в дисертаційній роботі став системний
метод, необхідний для дослідження змістовно-формальних ознак художньодокументальної прози як цілісності. Застосування культурно-історичного
методу дозволило розглянути художньо-документальну прозу в контексті
суспільно-політичних змін й ідеологічних зрушень епохи, типологічний метод
посприяв виявити її спільні та відмінні риси в аспекті жанру й поетики.
Структурно-наратологічний метод залучений з метою розкриття і
тлумачення оповідної манери нефікційного письма.
Наукова новизна. У дисертаційній роботі вперше обґрунтовано
концепцію метажанрової моделі нефікційної літератури, науково осмислену
й вмотивовану на матеріалі художньо-документальної прози українського
шістдесятництва, з’ясовано ґенезу, генологічну типологію й модифікаційні
тенденції, оригінальну поетику цього типу письменства. Зокрема зараховано
до жанрів нефікційної літератури усну оповідь. Систематизовано й
узагальнено критерії та засади рецепції й інтерпретації нефікційного тексту в
цілому; водночас закцентовано специфічні особливості художньодокументальної прози шістдесятників на рівні змісту і форми творів, їхніх
жанрових експериментувань. Література non-fiction цього творчого
14
покоління вперше осягається у відносній повноті – від зародження до нашого
часу, набуваючи при цьому культурно-історичної вмотивованості, жанрової
кодифікації, самодостатнього творчого обрису. До наукового обігу вводиться
значна кількість незнаних або маловідомих текстів із метою створення у
перспективі цілісної парадигми національного літературного процесу другої
половини ХХ – ХХІ століття. В дисертації запропоновано поділ на етапи
розвитку художньо-документальної прози, перший з яких – ранній – включає
тексти, творені безпосередньо в роки зародження і активного становлення
руху. Пізній етап визначається утвердженням української державності та
вільним творчим самовиявом письменників-шістдесятників.
Теоретичне значення роботи. У дисертації пропонується теоретичне
осмислення природи нефікційного тексту як метажанру, детально
описуються художньо-стильові конструкти, котрі вмотивовують авторську
позицію й можуть слугувати точкою відліку для подальших наукових
розробок цієї теми. Також подано генологічну класифікацію нефікційних
текстів, розкрито причини їх виникнення, особливості функціонування,
розвитку, суспільної рецепції. Теоретичну вагу роботи поглиблює
виформування категоріального апарату, який сприятиме цілісному фаховому
осмисленню того чи іншого аспекту проблеми нефікційної прози майбутніми
пошукувачами.
Практичне значення роботи полягає в тому, що її висновки й
узагальнення дозволяють поглянути на творчий набуток українського
літературного шістдесятництва значно ширше: сфокусувати увагу не лише на
поезії та експериментах у її царині, закцентувати не тільки на новелістичній
та великій романній прозі з її стильовими й ідейними новаціями, а й
усвідомити визначальний внесок цього творчого покоління у виформування
національної нефікційної традиції як форми спротиву тоталітарній дійсності.
Дослідження суттєво розширює сферу практичного використання літератури
факту, зокрема в питанні впровадження її в навчальний процес з метою
уточнення й узагальнення специфіки вітчизняного літературного розвитку.
15
Матеріали дисертаційної роботи можуть бути використані як основа для
розробки загальних історико-літературних і теоретичних вишівських курсів,
спецкурсів, спецсемінарів, послугують в укладанні підручників і посібників,
написанні бакалаврських і магістерських кваліфікаційних робіт.
Особистий внесок здобувача. Напрацьовані матеріали й результати
дисертаційного дослідження, наукові публікації, апробація повністю є
особистим здобутком дисертанта.
Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації
обговорювалися на міжкафедральному семінарі «Поетика і типологія
літературних жанрів» (керівник – доктор філологічних наук, професор
О. В. Кеба). Ключові положення дисертації були викладені у формі
повідомлень і доповідей під час роботи 14-ти міжнародних наукових
конференцій: Міжнародної конференції «Універсум української релігійної
літератури: європейський контекст» (Люблін, Польща, 2009), Міжнародної
науково-практичної конференції «Культурно-мовне розмаїття Придністров’я
у дзеркалі етномовних процесів сучасності» (Тирасполь, Молдова, 2010), ІІ-ї
міжнародної наукової конференції «Слов’янські читання» (Ізмаїл, 2010),
Міжнародної науково-практичної конференція «Кулешовські читання»
(Могильов, Білорусь, 2010), Міжнародної науково-практичної конференції
«Василь Стефаник та українська культура кінця ХІХ – початку ХХ ст.»
(Івано-Франківськ, 2011), ХХ Кримських міжнародних Шмельовських читань
«І. С. Шмельов і письменники літературного зарубіжжя» (Алушта, 2011),
V Міжнародної наукової конференції «Актуальні проблеми історичної та
теоретичної поетики» (Кам’янець-Подільський, 2013), Міжнародної наукової
конференції «Ольга Кобилянська в культурному просторі fin de siècle»
(Чернівці, 2013), Міжнародної науково-практичної конференції «Тарас
Шевченко і світ» (Ізмаїл, 2014), ХІ Міжнародної поетологічної конференції
«Біографія як текст» (Чернівці, 2014), Міжнародної наукової конференції
«Літературний процес: на перехресті глобалізаційних викликів» (Київ, 2015),
Міжнародної наукової конференції «Україністика – минуле, сучасне,
16
майбутнє» (Брно, Чеська Республіка, 2015), Міжнародної науково-практичної
конференції «Дунайські наукові читання: європейський вимір і регіональний
контекст» (Ізмаїл, 2015), Міжнародної науково-практичної конференції
«Масова література: проблема інтерпретації, змісту і форми» (Миколаїв,
2015); 14-ти всеукраїнських наукових конференцій: «Літературна,
публіцистична, наукова спадщина Івана та Надії Світличних у розвитку
національної культури другої половини ХХ століття» (Луганськ –
Старобільськ, 2009), «Творчість В. Підмогильного на тлі розстріляного
відродження» (Дніпропетровськ, 2011), «Фащенківські читання „Діалог і
діалогічність в українській літературі ХІХ – початку ХХІ століття”» (Одеса,
2010, 2011), «Феномен Василя Стуса» (Острог, 2010, 2012), «Класики і
Поділля», присвяченій 110-річчю від дня народження літературознавця
Г. Костюка (Кам’янець-Подільський, 2012), «Творча індивідуальність Олеся
Гончара в українському літературному контексті» (Дніпропетровськ, 2013),
«Документалістика початку ХХІ століття: проблеми теорії та історії»
(Луганськ, 2007, 2013), «Тарас Шевченко – поет, мислитель, громадянин (до
200-річчя від дня народження)» (Кам’янець-Подільський, 2014),
«М. Коцюбинський: погляд з ХХІ століття» (Чернігів, 2014), «Творчість
Павла Загребельного в контексті української та світової літератури»
(Дніпропетровськ, 2014), «Феномен шістдесятництва в контексті літератури
ХХ століття» (Острог, 2014); 2-х наукових семінарів: Першого наукового
семінару для молодих учених пам’яті Ніли Зборовської (1962–2011)
(Черкаси, 2012), 16-го філологічного семінару «Парадигма сучасного
літературознавства: світовий контекст» (Київ, 2012); однієї всеукраїнської
Інтернет-конференції: «Інноваційні методологічні стратегії вітчизняного
літературознавства» (Кам’янець-Подільський, 2016).
Матеріали дисертаційної роботи використовуються у викладанні
навчального спецкурсу «Українське шістдесятництво», який читається
студентам факультету української філології та журналістики Кам’янецьПодільського національного університету імені Івана Огієнка.
17
Публікації. За темою дисертації опубліковано монографію «Партитури
тексту і духу (Художньо-документальна проза українських шістдесятників)»
та 39 наукових статей, із них 18 – у фахових виданнях України, 4 – у
закордонних, 17 – додаткові.
Структура та обсяг дисертації визначається її метою та завданнями.
Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних
і фактологічних джерел (усього 550 найменувань). Загальний обсяг
дисертації – 412 сторінок, із них – 360 сторінок основного тексту.

bibliography

ВИСНОВКИ
Художньо-документальна проза українського шістдесятництва – це
феноменальне явище в національному письменстві другої половини ХХ –
початку ХХІ ст. Як і власне художні твори провідних діячів цього духовномистецького руху, їхні тексти-nonfiction постають прикметним сегментом
новітнього літературного процесу, його незмінною складовою. Типологією
свого формозмісту вони генерують особливу генологічну матрицю, виразно
диференціюючись у її системі за видовими ознаками. Як про найбільш
продуктивні з-поміж них можемо говорити про епістолярій, мемуари,
щоденники, записки, автобіографію, некролог, усну оповідь. Кожна із
названих змістоформ атрибутується такими ознаками, як виразне особистісне
начало, історичність, концептуальність, ретроспективність, фактографізм,
хрононотопічність. Водночас генологічні різновиди літератури факту мають
свої риси поетики, особливо помітні на композиційному, стильовому рівнях
та у сфері комунікації.
Упродовж тривалого часу художньо-документальну прозу оминали
літературознавці, розцінюючи її як проміжне (не власне художнє) явище.
Крім того, і це безпосередньо стосується нефікційного набутку українських
шістдесятників, донедавна критиків зупиняла активна ідеологічна позиція
я-наратора в таких творах, що в кон’юнктурних умовах потрактовувалося як
посягання на радянські стереотипи, вияв психологічного спротиву усталеним
тоталітарним нормам. Художня природа нефікційних творів, відтак, відверто
протидіяла офіційній ідеології, що спричинило вимушений занепад в
українській радянській літературі цілого жанрового прямування. Поодинокі
мемуари, які час від часу з’являлися в доробку письменників-соцреалістів, не
мали під собою правдивої фактографічної основи, а тому сприймаються
сьогодні швидше як явище кітчевої псевдокультури. А проте шістдесятникам
удалося досягнути творчих максимумів у художній реалізації ідеї такого
письма.
351
Так, епістолярій, один із найпоширеніших у колі українських
шістдесятників нефікційних жанрів, зазнавав жорсткого цензурування та
нищення. Власне, листування відображає найбільш ранній етап формування
художньої документалістики. Творене доволі часто за надзвичайно складних
умов (в’язниць, таборів), воно позначене інформативністю про епоху, є
поліпроблемним, має свої генологічні й тематичні класифікації, активно
репрезентує художню спадщину шістдесятників. Домінантними в листуванні
шістдесятників є творчо-художній, перекладацький, літературно-критичний
складники.
За раннього шістдесятництва з’являються і щоденники та записки,
невід’ємна жанрова прикмета яких – об’єктивна реакція на події суспільного
життя – також дисонувала з цензурним тиском доби, а відтак твори були
позбавлені можливості розвитку. Одиничні зразки цих жанрів наражалися на
тотальні заборони, їхні фрагменти конфісковували в ув’язнених авторів,
унеможливлюючи сам процес творчості. Водночас, як засвідчують збережені
взірці, такі тексти наділені особливим індивідуально-неповторним
вираженням авторської думки й націлені на свідоме чи підсвідоме
відтворення експліцитно-імпліцитних можливостей наратора, моделюють
його автопортрет, значною мірою відтворюють психологічні, емоційні стани.
Запискам і щоденникам притаманний художньо-публіцистичний складник
поетики, їхні жанрові межі розмиті й відкриті до різноманітних художніх
реконструкцій.
З утвердженням української незалежності розпочинається процес
відродження художньо-документальної прози. Одними з перших тут
беруться за перо шістдесятники, яким десятиліттями перекривали рух до
читача. З метою задокументувати події недавньої історії, залишити свідчення
про добу та її характер вони активно вдаються до мемуаротворчості.
Спогадова література, як і усна оповідь, – це наймолодші жанрові різновиди
нефікційного письма. Мемуаристика висвітлює загальновідомі й маловідомі
факти із життя письменника; діючи за принципом діахронії, ставить за мету
352
вироблення цілісного бачення творчої особистості митця, визначення його
ролі та участі у правозахисних процесах, у відстоюванні права на імпліцитну
свободу, на внутрішній самовияв в умовах екзистенційних випробувань. Така
література факту найбільш об’ємно представлена в доробку шістдесятників,
у її площині вирізняємо: художньо-документальні романи-хроніки, мемуарні
автобіографічні й біографічні повісті, мемуарні збірники, окремо друковані в
періодиці нариси й есе із фрагментами мемуарних портретів або подорожніх
записок. У художнє ціле тексти монтуються за принципом мозаїчного
конструювання, монтажу, колажування, пазлування, калейдоскопізму,
набуваючи ознак єдиного мемуарного дискурсу.
Мемуари споріднені з автобіографіями, проте відмінності між ними
чітко окреслені характером нарації: творцем автобіографії є першоосібний
наратор, який за визначеною схемою окреслює онтологічний простір і
висловлює власні програмові погляди, котрі сприймаються як усвідомлення
життєвої позиції й чітких світоглядних переконань. Послуговуються
схематичним перекодуванням онтологічного досвіду і некрологи, які
творяться від імені гетеродієгетичного оповідача, котрий застосовує прийом
аналітичного синтезу й на основі фактологічного матеріалу осмислює
перейдений шлях митця. В основі некролога виразно проглядається мемуарне
начало, скероване на універсалізацію біографічної канви особи-митця.
Цілком гармонує з генологічним контекстом художньо-документальної
прози усна оповідь. Цією кваліфікацією означуємо фактологічний матеріал,
який форматується внаслідок інтерв’ювання літератора чи його близьких.
Розшифрована версія такого запису набуває форми ескізної мозаїчної
конструкції, виявляючи здатність абсорбувати найрізноманітніші художні
вставки – мемуарно-публіцистичні повідомлення, портретні нариси, есе,
замальовки. Вибудовуються такі тексти на основі змістових ядер,
визначальних у життєписі та творчості митця, компонуються в художнє ціле
за принципом організації біографічного, сфокусованого, однотематичного
інтерв’ю, інтерв’ю-діалогу. Усна оповідь сприймається як альтернатива усній
353
історії і покликана суб’єктивувати знання, досвід про епоху шістдесятництва
та її чільних представників.
Художньо-документальна проза вписується у формат метажанрових
конструкцій і повною мірою виявляє ознаки, які характеризують ці
синтетичні утворення. Визначальною домінантою нефікційних творів є
міжжанровий синкретизм, який обумовлює їхню здатність абсорбувати
різнорідні художні/нехудожні вставки і спонукати наратора до творення
полівимірних у стильовому плані структур, котрі, між тим, злагоджено
міксуються в єдине ціле. Таким творам властиве поєднання різносферних
комунікативних сегментів, які взаємодіють між собою за принципом
зрощення. Їхня метажанровість виявляється і на рівнях видових модифікацій,
художнього узагальнення, змісто- і стилетворення. Художньо-документальна
проза як багаторівневе генологічне ціле допускає множинні варіанти
перекомбінування архетекстів, засвідчуючи гнучкість і пластичність текстівновотворів відповідно до принципу мистецької побудови у площині мовних
ігор.
У творчості митців-шістдесятників найбільший вияв метажанрових
реконструкцій засвідчують мемуаристика, епістолярій, щоденникарство, усна
оповідь. У свою архітектонічну площину вони активно вживлюють
різногалузеві фрагменти і символи, виформовуючи генологічну модальність,
котра, власне, й постає кваліфікатором такого типу літератури. Прикметою
цих нефікційних текстів є відкритість до компілювання – залучення тих чи
інших вставок, які суттєво доповнюють авторську інтенцію, водночас
фіксуючи висхідну його наративної стратегії. Малі метажанрові конструкції
– записки (тут не йдеться про травелоги, які теж іменуються записками),
автобіографії, некрологи – менше схильні до генологічного зрощення, проте
й вони цілком підпорядковуються неконвенціональним прийомам
текстотворення й інколи виявляють доволі оригінальні пошуки форми.
Практика аналізу переконує, що всі жанрові різновиди нефікційної прози
творяться за принципом генологічної дифузії, постійно зазнаючи художніх
354
трансформацій, модифікацій і водночас тяжіючи до внормованого
співіснування у площині єдиного метажанрового мистецького цілого.
У нефікційній прозі спосіб творчого мислення шістдесятників часто
моделюється як потік свідомості. Особливо помітно це в записках, листах,
мемуарах, усній оповіді, щоденниках, коли вираження авторської думки
зводиться до форми імпліцитного монологу. Дискретні текстові складники,
які автор розгортає в цілісний текст, відбивають внутрішню невиразність
інтенцій, водночас зорганізованих художнім задумом, котрий і дешифрує
їхню змістову розпливчастість. Через учинки автодієгетичного оповідача та
дії персонажів письменницький універсум у таких творах зводиться до
оприявнення пережитого, вияву душевних станів, повсякденних вражень,
асоціацій, сприйняття або неприйняття суспільних чинників, оточення
загалом і втілюється у формі мовних ігор, набуваючи постмодерного
характеру. Запискам і щоденникам насамперед властивий вияв свідомопідсвідомого вираження «Я-нарації», самозаглиблення й самоспоглядання,
позбавлений зовнішньої дії та зумовлений спонтанністю творчого мислення.
Автобіографії та некрологи, незважаючи на їхню суб’єктивованість,
наділені виразною фактологічною об’єктивністю. Потік свідомості в них
витісняє логічно вмотивована, чітка і продумана структурованість, позначена
раціональним мисленням, виваженим способом сприйняття і відтворення
узагальненого авторського досвіду. Функція наратора зводиться тут до
належного впорядкування розрізнених явищ, подій, фактів, першочергового
акцентування на ключових і значущих моментах життєпису митцяшістдесятника. Факт витісняє собою суб’єктивне начало, уможливлюючи
об’єктивне першопрочитання біографії письменника.
Прикметним для художньо-документальної прози шістдесятників є
літературно-критичне мислення провідних діячів руху. Ранні зразки їхнього
нефікційного письма, насамперед епістолярій та щоденники, дають змогу
простежити, як в умовах жорсткого ідеологічного тиску формувалися
погляди митців на літературний процес давньої і новітньої доби, визрівала
355
авторська незалежна оцінка, як правило, принципово відмінна від бачення
офіційного літературознавства. Самоціллю літературно-критичні виклади
шістдесятників видаються хіба що в епістолярії. Такий спосіб
функціонування літературної критики свідчить про її нонконформізм і
непримиренний спротив цензурному втручанню в художні тексти й
зовнішньому блокуванню незалежного творчого самовияву авторів.
Водночас увесь масив таких текстів за принципом мозаїчного конструювання
моделює збірний портрет багатьох представників вітчизняної (Г. Сковорода,
І. Котляревський, Т. Шевченко, Леся Українка, В. Свідзінський) і зарубіжної
(Й. В. Ґете, Р.- М. Рільке, П. Ж. Беранже, Б. Пастернак, М. Цвєтаєва) класики,
демонструє бачення провідними діячами вітчизняного творчого покоління
1960-х рр. їхньої життєвої і мистецької позиції, котра сприймалася як
джерельна база для власного творчого поступу. Навіть за всієї спорадичності
і фрагментарності епістолярних літературно-критичних зауваг, відсутності в
них системного викладу всіх тенденцій розвитку літературного процесу і
відвертого тяжіння до жанру рецензії, вважаємо їх за вагомий етап розвитку
українського літературознавства і критики ХХ століття.
Пізніші жанрові різновиди нефікційної прози, як-от мемуари та усна
оповідь, у своїй змістовій структурі виявляють дискретні вкраплення
автокритики й літературознавства, натомість літературно-критичний
складник в них ситуативний. Із віддалі часу в текстах розгортається чітка і
здебільш усталена авторська оцінка того чи іншого значущого мистецького
явища, висловлюються незалежні суб’єктивні погляди на власну творчість, а
також на доробок класиків і сучасників. Метажанрова природа текстів nonfiction дозволяє вільно врощувати в їхню структуру літературно-критичні
сегменти, а утворену таким чином художню цілісність прочитувати як
логічну й завершену єдність. У цій площині виявляється новаторський підхід
до конструювання літературно-критичного дискурсу, складниками якого
стають критичні зауваги, Своєрідні «зліпки», наявні в збірниках спогадів, з
яких, незалежно від авторства, цілком можливо змоделювати збірний образ
356
митця-шістдесятника. Водночас малопомітними в аспекті літературної
критики за самою своєю природою є записки, автобіографії, некрологи.
Генологічні різновиди художньо-документальної прози дають нам
змогу реконструювати особливості творчого процесу шістдесятників,
вагомою підосновою якого бачимо можливості творчої самореалізації й
мистецького самовідтворення літераторів. Залежно від жанру твору,
нефікційне письмо генерується авто- чи гетеродієгетичним наратором і
втілює ознаки творчого стилю письменника, вказуючи на його інтереси,
вподобання, смаки. Так, в епістолярії, мемуарах, щоденниках, усних
оповідях, автобіографіях першоосібний оповідач передусім висловлює
бачення власних шляхів самовияву, акцентує на секретах творчої лабораторії,
ділиться з читачем естетичним досвідом. Воднораз він характеризує і
літературний процес, репрезентантом якого є, своїх сучасників та
попередників, уживаючись у роль гетеродієгетичного наратора. Під таким
кутом оповіді фокусується маловідома чи раніше недоступна інформація про
екзистенційну самосутність літератора та критерії його мистецького
самоствердження, так чи так оприявнена в контексті творчої діяльності
представників покоління. У невольничих реаліях творчість кодифікується в
умовно-символічний постулат, визначений як мистецький Парнас – найвища
міра духовного і творчо-інтелектуального піднесення митця в умовах
табірної несвободи.
Нечисленні одно-, дворядкові записки шістдесятників цілком логічно
кваліфікуємо як максими творчості, оскільки вони в афористичній формі
віддзеркалюють естетичні погляди їхніх авторів, розкривають художнє кредо
й вимоги до власної творчості, визначають способи повноцінної мистецької
реалізації, власне, формують морально-етичний кодекс творчої особистості.
З-поміж них можна вирізнити й короткі некрологи, проте це жанр доволі
пасивного характеру, практично не придатний для реконструкції активної
творчої діяльності провідних діячів руху.
357
Посутньою в художньо-документальній прозі бачиться проблема
взаємовідносин творчих особистостей із владними органами. Ідеологічний
тиск, безумовно, ставив перед митцями питання екзистенційного вибору –
відповідальності за свої дії та вчинки, твердості у відстоюванні переконань,
зокрема творчої позиції. У результаті складалася конфліктна ситуація, котра
нерідко розв’язувалася репресивними заходами з боку влади – аж до
фізичного поневолення творчої особистості. Відтак, нефікційне письмо дає
змогу, з одного боку, простежити характер духовної непокори
шістдесятників, вираженої ними в літературному тексті, а з другого, – ознаки
творчого пристосуванства окремих сучасників, деформації їхнього
художнього мислення.
Найвиразніше процеси й наслідки негативних контактів митців і влади
(системи) в тогочасному тоталітарному суспільстві виявляються в листуванні
та мемуарах, а проте, можемо помітити їх і в інших генологічних різновидах
нефікційного метажанру – щоденниках, усній оповіді, дещо рідше – в
записках, автобіографіях, некрологах. Спостерігаємо такі форми внутрішньої
взаємодії митця й системи: 1) угодовство, або світоглядне пристосування
творчої особистості; 2) «тиха» творчість – як «мовчання» або «оминання»
ідеологічно дражливих моментів, що постали одним зі способів свідомої
протидії владі; 3) відкритий опір системі, зокрема і творчими засобами, в
умовах ідеологічної блокади й загрози психічного та фізичного знищення
митців-дисидентів. Незалежна позиція творчої особистості здебільшого
досягається через імпліцитну й експліцитну свободу, котра виявляється в
протидії абсурдній дійсності й ототожнюється з моральним і громадянським
вибором письменника. Аксіологія творчої свободи сприяє утвердженню
молодої письменницької еліти, переслідуваної системою, проте здатної
відстоювати і пропагувати національні ідеали. Це детермінує позицію
сильної натури митця, спроможної повноцінно виявляти себе і в ситуації
тиску, гідно протидіяти руйнівним тоталітарним впливам.
358
Література non-fiction уписується в традиційні норми формозмісту
літературного твору, проте виявляє свої особливості поетики, відмінні від
художнього письма. Нефікційний дискурс означений оригінальною системою
зображально-виражальних засобів, композицією, наративною стратегією, що
дозволяє йому виявляти множинні способи міжтекстової взаємодії в системі
метажанрової цілісності. Так, для мемуарної прози домінантною є лінійна
організація тексту, проте основні композиційно-сюжетні складники в ній
нерідко зазнають трансформацій і взаємозамінюються, а окремі з них взагалі
редукуються. Подібна структурованість характерна і для автобіографій та
некрологів. Записки та щоденники натомість вирізняються композиційносюжетною незавершеністю, фрагментарністю. Епістолярний і уснооповідний
різновиди нефікційного метажанру позначені дискретністю композитів, які
виявляють відносну незалежність як автономні структурні частини.
Превалюючою для художньо-документальної прози є внутрішня фокалізація
з характерною особливістю суб’єктно скерованої оповіді, яка висновується
автором і відповідає його особистому баченню та індивідуальній природі
буття. Фокус нарації в ній, залежно від задуму мовця, подеколи зазнає
наративних трансформацій і набуває ознак зовнішньої фокалізації,
характеризуючи таким чином індивідуальні пошуки автора і сприймаючись
як мовна гра.
До основних компонентів поетики нефікційного письма відносимо
цитатну інтертекстуальність, яка виявляється завдяки міжтекстовим
різновидам – алюзії, аплікації, колажу, мозаїці, парафразу, ремінісценції,
постаючи, зокрема, і джерелом народження художньо-документального
«тексту в тексті». Новоутворені композити через уведення інтертекстуальних
складників виформатовують і нові смисло-художні поля та прочитуються як
логічно завершена художня цілісність. Найактивніше вони вживлюються в
епістолярний, мемуарний, щоденниковий дискурси і виявляють себе як
метажанрові конструкти. До складників інтертекстуальності зараховуємо й
епіграф, який кваліфікуємо як смисловий код авторських інтенцій, що дає
359
змогу розшифровувати в тексті множинні семантичні значення (інтенції),
скеровуються письменником й підпорядковуються заздалегідь визначеній
ним меті.
Портрет як компонент поетики продукується в усіх, крім записок,
жанрових різновидах прози non-fiction. Його призначення зводиться до
представлення в одному форматі значущих фактів, фокалізованих на
імпліцитних/експліцитних характеристиках суб’єкта оповіді або на
автохарактеристиках гомодієгетичного оповідача. Мозаїчний принцип
портретотворення дозволяє змоделювати збірний образ митця-шістдесятника
в контексті його епохи, виробити цілісний портретно-документальний образ
усього цього покоління. Увиразнюються портрети врощенням у структуру
нефікційного письма фотографій, призначення яких – «розкодування»
авторських інтенцій через унаочнення ілюстративними свідченнями,
візуалізація художнього задуму письменника.
Заголовок у структурі літератури факту визначає смислове ядро
нефікційного наративу і впливає на архітектонічну виразність його
складових. Основне завдання назвопозначення полягає в максимальному
інформуванні читача про суб’єкта оповіді з одночасним об’єктивним
відображенням подій, фактів і явищ, які характеризують його як неординарну
особистість. Заголовок концентрує в собі ознаки смислового авторського
коду, дешифрує весь подальший текст і спонукає реципієнтів до його
відповідної інтерпретації.
Художньо-документальну прозу шістдесятників вперше прочитуємо як
єдиний дискурс, покликаний кваліфікувати нефікційний текст як цілісну
художню систему. Дискурсивне поле літератури факту організовує,
взаємовизначає і об’єднує жанрові, стильові, композиційні та семантичні
ознаки цілого й окреслює екзистенційну, онтологічну, моральну площину
творчо-мистецької самоідентифікації покоління. Потік художньої свідомості
літераторів-шістдесятників, зумовлений реаліями культурно-історичного
процесу, по-особливому визначає їхню сферу буття, творчу еволюцію, а
360
відтак і генологічну природу та модифікації художньо-документальної прози,
що, зокрема, породжує в наші дні множинні наукові інтерпретації