Олешко Юлія Леонідівна Старо­українська проповідь XVII ст. у комунікативно-когнітивному вимірі

brief description

Олешко Юлія Леонідівна, старший викладач кафедри української мови факультету гуманітарних наук Національ­ного університету «Києво-Могилянська академія»: «Старо­українська проповідь XVII ст. у комунікативно-когнітивному вимірі» (10.02.01 - українська мова). Спецрада Д 26.001.19 у Київському національному університеті імені Тараса Шев­ченка

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Інститут філології
На правах рукопису
Олешко Юлія Леонідівна
УДК 811.161.2’01”16”
СТАРОУКРАЇНСЬКА ПРОПОВІДЬ XVII СТ.
У КОМУНІКАТИВНО-КОГНІТИВНОМУ ВИМІРІ
Спеціальність 10.02.01 – українська мова
Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук
Науковий керівник
доктор філологічних наук, професор
Ніка Оксана Іванівна
Київ – 2016
2
ЗМІСТ
СПИСОК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ............................................................................ 5
ВСТУП.............................................................................................................................. 8
РОЗДІЛ 1. ДИСКУРСИВНИЙ ПІДХІД У ВИВЧЕННІ ІСТОРИЧНОЇ СПЕЦИФІКИ
ПРОПОВІДІ................................................................................................................... 20
1.1. Лінгвістична проблематика дослідження проповіді в релігійній сфері
спілкування ............................................................................................................ 20
1.2. Проповідь як різновид інституційного релігійного дискурсу.................. 26
1.3. Учасники і стратегії як елементи структури проповідницького
дискурсу ................................................................................................................. 33
1.3.1. Особливості адресантності та адресатності в проповідницькому
дискурсі.......................................................................................................... 33
1.3.2. Мовленнєві стратегії та тактики впливу в проповідницькому
дискурсі.......................................................................................................... 37
1.4. Дискурсивна параметризація проповіді ..................................................... 41
1.4.1.Дейксис як актуалізаційний параметр проповідницького
дискурсу..................................................................................................................41
1.4.2. Оптативність як модальний вектор ірреальності у проповіді........ 50
1.4.3. Особливості реалізації метадискурсу в проповіді........................... 58
1.4.4. Дискурсивні виміри староукраїнської проповіді XVII ст................67
ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1. .............................................................................. 71
РОЗДІЛ 2. СТАРОУКРАЇНСЬКЕ КАЗАННЯ (ПРОПОВІДЬ) ЯК НОВА
ДИСКУРСИВНА ПРАКТИКА XVII СТ..................................................................... 73
2.1. Проповідь XVII ст. у лінгвістичному та інтердисциплінарному
висвітленні ............................................................................................................. 73
2.2. Діахронічні виміри староукраїнської проповіді XVII ст. ......................... 80
3
2.3. Староукраїнський проповідницький дискурс XVII ст. і нові дискурсивні
практики ................................................................................................................. 87
2.4. Регламентація казання в гомілетичному трактаті «Наука»
І. Галятовського..................................................................................................... 91
2.5. Дискурсивна зумовленість проповідей ХVІІ ст......................................... 96
2.5.1. Староукраїнське святкове казання.................................................... 96
2.5.2. Староукраїнське воєнне казання ..................................................... 105
2.5.3. Староукраїнське погребальне казання ........................................... 107
2.6. Дифузність проповідницького та агіографічного дискурсів ХVІІ ст.... 111
ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 2. ............................................................................ 116
РОЗДІЛ 3. КОМУНІКАТИВНО-КОГНІТИВНІ ОСОБЛИВОСТІ СТАРОУКРАЇНСЬКОГО ПРОПОВІДНИЦЬКОГО ДИСКУРСУ XVII СТ...................................... 118
3.1. Актуалізаційна природа дейксису в староукраїнському
проповідницькому дискурсі XVII ст................................................................. 118
3.1.1. Темпоральний дейксис..................................................................... 118
3.1.2. Просторовий дейксис ....................................................................... 124
3.1.3. Персональний дейксис ..................................................................... 128
3.2. Оптативність як репрезентант ірреальної бажальності у
староукраїнському проповідницькому дискурсі XVII ст. .............................. 134
3.2.1. Значення бажання, поєднане зі значенням наміру і
проспективності. ......................................................................................... 134
3.2.2. Значення ірреально-потенційного бажання, яке має гіпотетичність
здійснення .................................................................................................... 136
3.2.3. Значення бажання, поєднане зі значенням спонукання................ 138
3.2.4. Значення побажання ......................................................................... 142
3.2.5. Значення бажання, поєднане зі значенням умови і порівняння .. 145
3.2.6. Значення ірреального бажання........................................................ 147
3.3. Метадискурсивні визначники староукраїнського казання XVII ст...... 149
3.3.1. Метадискурс структуризації............................................................ 149
4
3.3.2. Рефлексивний метадискурс ............................................................. 156
3.4. Когнітивно-комунікативна зумовленість виправлень у рукописних
казаннях ХVІІ ст.................................................................................................. 167
ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 3. ............................................................................ 176
ВИСНОВКИ................................................................................................................. 178
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ............................................................ 185
5
СПИСОК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ
Бар. – Баранович Л. Трuбы словgсú проповhдныхú / Л. Баранович. – К., 1674. –
Стародрук ЦНБВ, Ш. Кир. 108п. – 403 с.
В. – Радивиловський А. Вhнgцú Хв҃ú / А. Радивиловський. – К., 1688. – Стародрук
ЦНБВ, Ш. Кир. 59. – 543 с.
В. Рук. – Радивиловський А. Вhнgцú Хв҃ú/ А. Радивиловський. – Рукопис ЦНБВ,
Ш. Ф. 308. 560 п. Т. ІІ. – 1614 с.
Гал. – Галятовський І. Ключú разuмhні# / І. Галятовський. – К., 1659. – Стародрук
ЦНБВ, Ш. Кир. 32. – 265 c.
Гал. Наука – Галятовський І. Наuка албо способú зложgн# казан# /
І. Галятовський // Ключú разuмhні#. – Л., 1665. – Стародрук ЦНБВ,
Ш. Кир. 608. – С. 479–532.
Жит. – Житія святих отців на шість місяців, з березня по серпень. Збірник другої
половини XVII ст. – Рукопис ЦНБВ, Ш. Ф. 306, 370 (155).
Етим. – Етимологічний словник української мови : В 7 т. / АН УРСР. Ін-т
мовознавства ім. О. О. Потебні; Редкол. О. С. Мельничук (головний ред.) та
ін. – К. : Наук. думка, 1982–2012. – Т.1– 7.
Зб. 1 – Збірник проповідей і святоотцівських слів, початок ХVІІ ст. – Рукопис
ЦНБВ, Ш. Ф. 306, П. 286 (73).
Зб. 2 – Збірник повчань, перша половина ХVІІ ст. – Рукопис ЦНБВ, Ш. Ф. 306,
П. 287 (44).
Зб. 3 – Збірник слів на Господські і Богородичні свята, к. ХVІ – п. ХVІІ ст. – Рукопис
ЦНБВ, Ш. Ф. 312, П. 168 (43).
Каз. – Збірник казань XVII ст. – Рукопис ЦНБВ, Ш. Л. 246 (Муз. 608). – 42 с.
Каз. Прид. – Галятовський І. Казан" приданыи до книги Ключú разuмhні"
названои / І. Галятовський. – К., 1660. – Стародрук ЦНБВ, Ш. Кир. 34.
6
Карп. – Карпович Л. Казаньg двоg: wдно на прgwбражgнїg Гд҃а Бг҃а и Сп҃са нашgго
Іс҃Ха҃. Дрuгоg на uспgнїg прч(с҃)тоg и прбл҃г(с)лвg(н)ноg вл(д҃)цr нашоg
пр(с҃)но Дв҃r Марїи / Л. Карпович. – Єв’є, 1615. – Стародрук ЦНБВ,
Ш. Кир. 4479 п.
Кн. Жит. 1. – Туптало Д. Книга житій св#тrхú. Т.1: вересень – листопад. – К.,
1689. – Стародрук ЦНБВ, Ш. Кир. 61.
Кн. Жит. 2. – Туптало Д. Книга житій св#тrхú. Т.2: грудень – лютий. – К., 1695. –
Стародрук ЦНБВ, Ш. Кир. 709.
Коп. – Копистенський З. Оміліа, албо Казаньg на роковuю пам#ть отца ЄЕліссgа
Плgтgнgцкогw. – К., 1627. – Стародрук ЦНБВ, Ш. Кир. 801.
Марк. – Марковскій М. Неизданныя проповhди Антонія Радивиловскаго // Антоній
Радивиловскій, южно-русскій проповhдникú XVII в. – К., 1984. – С. 1–36.
Мог. – Могила П. Кр(с҃)тú Хр(с҃)та Сп(с҃)тgл#, и кождого ч҃лка на казаню
пuбличномú / П. Могила. – К., 1632. – Стародрук ЦНБВ, Ш. КДА ВХІХ
7/365. – 56 c.
О. – Радивиловський А. Огородокú Маріи Богородицы / А. Радивиловський. – К.,
1676. – Стародрук ЦНБВ, Ш. Кир. 46. – 1128 с.
О. Рук. – Радивиловський А. Огородокú Маріи Богородицы / А. Радивиловський. –
Рукопис ЦНБВ, Ш. Ф. 308. 560 п. Т. І. кн.2 – 954 с. ; кн.1 – 867 с.
Рук. – Збірник першої чверті XVII ст. – Рукопис ЦНБВ, Ш. Ф. 312, П. 169 (46). –
330 с.
Св. – Живов В. М. Святость. Краткий словарь агиографических терминов
[Электронный ресурс] / В. М. Живов. – Режим доступа:
http://azbyka.ru/svyatost-kratkij-slovar-agiograficheskix-terminov
СЛТ – Жеребило Т. В. Словарь лингвистических терминов / Т. В. Жеребило. Изд.
5-е, испр. и доп. – Назрань: ООО «Пилигрим», 2010. – 486 с.
7
СлУМ – Словник української мови XVI – першої половини XVII ст. : у 28 вип. /
НАН України, Інститут українознавства імені І. Крип’якевича /
Д. Гринчишин та ін. (відп. ред.). – Львів, 1994–2013. – Вип. 1–16.
Смотр. – Смотрицький М. Казанúg на чgстны(й) погрgбú прgчgстногw и
прgвgлgбно(г)[о] мuжа Лgонтїя Карповича / М. Смотрицький. – Вільно,
1620. – Стародрук ЦНБВ, Ш. Кир. 728.
Тимч. – Тимченко Є. Матеріали до словника писемної та книжної української мови
XV – XVIII ст. [Текст] : у 2 кн. / Є. Тимченко ; підгот., упоряд., ред.
В. В. Німчук, Г. І. Лиса ; НАН України, Українська Вільна Академія Наук у
США. – К. ; Нью-Йорк, 2002. – (Пам'ятки української мови. Серія словників).
Трет. – Книга третяя казаня розныє, перша половина ХVІІ ст. – Рукопис ЦНБВ,
Ш. Ф. 306, П. 289 (61).
Birk. – Birkowsky F. Exorbitancye Ruskie… Kazania dwoje / F. Birkowsky. – Krakow,
1633. – 141 s. – Стародрук ЦНБВ, Ш. 5599/ In-583.
Sk. – Skarga P. Kazania przygodney y inne drobniejsze prace… / P. Skarga. – Wilno,
1738. – 218 s. – Стародрук ЦНБВ, Ш. In-1086.
8
ВСТУП
Сучасні напрями мовознавчої науки поглиблюють вивчення історичної
динаміки різних аспектів комунікації. Лінгвістичні знання не можуть
обмежуватися одним синхронічним зрізом і потребують врахування історичної
динаміки, оскільки мова/мовлення є змінюваним у часі елементом культури. Кожен
текст репрезентує певний етап еволюції людської думки, засвідчує соціальні та
територіальні особливості вербалізованого інформаційного обміну. Як зазначає
І. Шевченко, «дешифрування» типу мовленнєвого акту, реалізованого тим чи
іншим реченням на певному історичному етапі розвитку культури, є
багатоаспектним комплексним процесом, який зачіпає мовний аспект вербальної
комунікації цього періоду й соціуму, її соціо- і психолінгвістичні аспекти, зокрема
конкретний етос – стиль спілкування, прийнятий у соціокультурній спільноті в
певний період, домінантний тип мислення/свідомості, відповідний рівень розвитку
мовної особистості та ін.» [206, с. 2].
Проблеми історичної динаміки прагматичних характеристик мовленнєвої
комунікації розкривають еволюцію тексту в зв’язку зі зміною його смислової
структури. Аналіз писемних пам’яток, а також урахування фактів історичної
реальності становлять основу для реконструкції мовної свідомості представників
певної соціальної групи в конкретних часових умовах. Наразі науковий інтерес
лінгвістів-істориків полягає у вивченні того, чи існують постійні прагматичні
умови розуміння віддалених у часі писемних памʼяток і чи можна виділити
відносно стабільні види комунікативної поведінки людини, враховуючи постійно
змінюваний набір ситуацій спілкування і сфер діяльності.
Здобутки прагмалінгвістики та лінгвокультурології переосмислені в
застосуванні дискурсивного аналізу до вивчення писемних памʼяток і
характеристики особливостей дискурсу як когнітивно-комунікативного феномену
в історичній площині дослідження.
9
Вивчення комунікації має давню лінгвістичну традицію, що представлена в
теорії мовленнєвих актів, яку розробили Дж. Остін [218] і Дж. Серл [246],
прагмалінгвістичному вченні, осмисленому у працях С. Левінсона [237],
П. Ґрайса [228], лінгвістиці тексту, розбудованій М. Галлідеєм і Р. Гасан [230],
Р. де Бограндом і В. Дресслером [219], і дискурсології, започаткованій у
дослідженнях З. Гарріса, Е. Бенвеніста [9], Т. ван Дейка [42], М. Фуко [193] та ін.
Ці підходи обʼєднує уявлення про комунікацію як особливий модус існування явищ
мови, якому притаманна динамічність та інтерактивність.
Розуміння комунікативного процесу як такого, який відбувається за
інференційною моделлю (Д. Льюїс і П. Ґрайс [228]), вимагає залучення знань із
когнітивної сфери гуманітарного знання. Оскільки комунікація досягається в
процесі продукування та інтерпретації інформації, важливим є розуміння інтенцій
мовця. Вивчення комунікації як інференційного процесу зумовлює застосування
елементів когнітивного аналізу, що розвинувся наприкінці ХХ ст. у спеціалізовану
галузь – когнітивну лінгвістику.
Теоретичне обґрунтування когнітивної бази лінгвокультурної спільності, яка
говорить певною мовою, здійснено в працях Дж. Лакоффа [235], Ч. Філлмора [226],
Р. Ленекера [236], Л. Талмі [250] та ін. Розуміння комунікації як вербалізації
мислення і механізму пізнання, а також співвідношення когнітивних і мовленнєвих
структур зумовило перспективність розвитку лінгвістики, розширюючи її
поняттєвий апарат і методологію такими здобутками когнітивної науки, як
когнітивне моделювання, фреймова семантика, концептуальна метафоризація,
семантичні прототипи, ментальні простори.
У сучасному українському мовознавстві пріоритетність комунікативнокогнітивних студій та їх розбудова репрезентовані у працях Ф. Бацевича [7],
Т. Вільчинської [27], Л. Гнатюк [32], І. Голубовської [34], В. Жайворонка [53],
А. Загнітка [56], С. Єрмоленка [50], С. Єрмоленко [52], Т. Космеди [80],
Л. Мацько [102], А. Мойсієнка [106], В. Мусієнко [107], Г. Наєнко [109],
Т. Радзієвської [148], О. Селіванової [163], Н. Слухай [169], О. Снитко [172],
10
Л. Шевченко [207], Н. Шумарової [213], Г. Яворської [215] та ін. Вивчення
когнітивно-комунікативних феноменів розгортається в різних типах
інституційного дискурсу, в тому числі релігійного. В українському мовознавстві
вивчення мови в релігійній сфері комунікації представлено в стилістичних,
історико-лінгвістичних дослідженнях С. Єрмоленко [52], Л. Мацько [102],
В. Німчука [68], Ю. Осінчука [129], Н. Слухай [169] та ін.
Сучасні дослідження про мову в релігійній сфері комунікації проводяться за
різними підходами, основні з них: стилістичний, комунікативний, дискурс-аналізу,
когнітивний, історико-лінгвістичний, культурологічний, семіотичний [18], а також
риторичний. В інших оглядах, крім стилістичного і дискурсивного, визначають
теолінгвістичний, мовленнєвих жанрів і соціолінгвістичний підходи [16].
У мовознавстві проблема взаємодії мови і релігії активно розглядається з
погляду заповнення лакун у системі лінгвістичної науки (О. Гадомський) [30], що
зумовлює епістемічне обґрунтування статусу теолінгвістики в сучасному
гуманітарному пізнанні [145] і розбудову різних напрямів теолінгвістичних
досліджень [227; 205].
У сучасній лінгвістиці глибоко і всесторонньо досліджені теми про релігійну
картину світу, релігійні концепти і релігійний дискурс [143, с. 93; 144; 17, с. 17–21;
164; 70] та ін. Зокрема, схарактеризовано експлікацію концептосфери БОГ в
українській мовній картині світу [101], концепти-образи БОГ, БОГОРОДИЦЯ і
СВЯТИЙ [27], концепти БОГ, ЄВАНГЕЛІЄ в текстах Нового Завіту [208; 209],
концептуалізацію сакральної сфери в українській мові на основі концепту
ДУША [167], сугестивний потенціал сакральних текстів (на матеріалі українських
молитов) [74] та ін.
Підсумовуючи результати дослідження релігійної комунікації за різними
науковими підходами, лінгвісти констатують, що «основна увага була спрямована
або на вивчення релігійно-проповідницького стилю (цей термін використовує
І. Бугаєва – Ю.О.)…, або на опис деяких жанрів (проповідь, молитва, сповідь,
11
послання, житіє, акафіст…), або на аналіз релігійної лексики… і релігійних
концептів» [17, с. 3–4].
Серед названих підходів дискурсивне вивчення релігійної комунікації є
інноваційним, ефективність і перспективність якого вже доведена в лінгвістичних
працях К. Бобиревої [11], В. Бурцева [18], О. Бушева [20], А. Жулинської [55],
В. Карасика [71], К. Кончаревич [78], К. Кузьміної [89], В. Мішланова [104],
В. Салімовського [160] та ін. Інтердисциплінарність цих студій відкриває широкі
можливості дослідження релігійного дискурсу «у межах філософії релігії,
лінгвістичного релігієзнавства, наратології, культурології, а також широкого
спектру суміжних дисциплін сучасної гуманітаристики» [12, с. 121].
Застосування дискурсивного підходу до вивчення проповіді апробоване на
матеріалі різних мов, переважно сучасних – англійської, німецької, польської,
чеської, російської та ін. [3; 18; 21; 83]. Засадничим положенням цих досліджень є
те, що характеристика дискурсивних особливостей проповіді вмотивована її
основними функціями [3], категорійними домінантами імперативності,
достовірності, необхідності, можливості, імплікативності, що вербалізуються за
допомогою певних синтаксичних структур [18].
Здобутки дискурсивних досліджень проповіді можуть бути переосмислені та
поглиблені для наукових студій про староукраїнську проповідь XVII ст. як нову
дискурсивну практику, що реалізувалася в умовах діалогу мов і культур,
співвідносилася з періодом нового типу культури і формуванням української
національної літературної мови. Зміна принципів дискурсивної діяльності
відображена як у взаємодії тогочасних комунікативних практик із
західноєвропейськими, так і у творенні проповідницького дискурсу, в якому
казнодія, акцентуючи на значущості сакрального тексту, залучає його для
інтерпретації реальних ситуацій. У староукраїнських писемних памʼятках XVII ст.
ці досліджувані нами характеристики розкриті в сукупності «казнодійство» –
«казнодія» – «казання». Нова дискурсивна практика переважно атрибутувалася в
науковій літературі за допомогою визначень «проповідь нового типу» або
12
«проповідь латинсько-польського типу» (М. Марковський, В. Крекотень, І. Чепіга,
О. Зелінська, О. Матушек), на відміну від «греко-візантійського типу». На думку
В. Крекотня, такі зміни спричинені «занепадом греко-словʼянських культурних
традицій у суспільстві та виробленням нових культурних засад, «латинопольських», ренесансно-барокових» [87, с. 16].
У філологічних студіях (М. Марковський, В. Крекотень) новий тип проповіді
передусім співвідноситься з казаннями другої половини XVII ст., авторство яких
належить І. Галятовському та А. Радивиловському, проте сьогодні також
зʼясовується недостатність віднесення тематичних проповідей Л. Барановича лише
за їх гомілетичним кодом до проповіді «греко-візантійського
типу» (О. Матушек) [99].
В українській історичній лінгвістиці комунікативно-когнітивний підхід ще не
набув поширення й на сьогодні представлений в обмеженій кількості праць, які
з’явилися в останнє десятиліття і засвідчили його перспективність.
В історичній лінгвістиці староукраїнська літературна мова XVII ст.
переважно вивчалася з погляду фунціональних стилів, і лише окремі праці
присвячені когнітивно-дискурсивним характеристикам писемних памʼяток
староукраїнського часу: досліженню релігійної текстеми в українській бароковій
поезії кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст. (О. Курганова) [91], мовного
феномену Г. Сковороди (Л. Гнатюк) [32], модусу в полемічному дискурсі кінця
XVI – першої половини XVII ст. (О. Ніка) [111], наукового тексту
середньоукраїнського періоду (Г. Наєнко) [109].
Cтароукраїнські ораторсько-проповідницькі тексти XVII ст. досліджено з
погляду їх структурно-стилістичних особливостей, лексичного складу, ролі
виражальних засобів у розвитку літературної мови [59], функціонування
абстрактної лексики (Н. Тома [185]), фразеологічного наповнення
(О. Суховій [179]), експресивного синтаксису (Т. Таран (Майданович) [181]),
комплексного дослідження мови проповідництва, зокрема А. Радивиловського
(М. Марковський [96]), Л. Карповича (С. Маслов [98], О. Купчинський [90]),
13
І. Галятовського (К. Біда [10], І. Чепіга [197]), еволюції жанру проповіді
(М. Кучинська [233]).
Для дискурсивного аналізу проповіді ХVІІ ст. у дисертації залучалися
результати літературознавчих студій (Дж. Броджі Беркофф [15], Г. Грабович [36],
М. Грушевський [38; 39], В. Крекотень [87], Д. Наливайко [188], Л. Ушкалов [191],
М. Сулима [175], архієпископ Ігор (Ісіченко) [65], О. Матушек [100]), досліджень з
історії та філософії, зокрема присвячених ранньомодерному українському
періоду (М. Дмитрієв [47], Л. Довга [49], В. Зема [60], З. Когут [76], М. Корзо [79],
В. Нічик [112], С. Плохій [139], П. Сас [161], Н. Яковенко [216]) та ін.
Окремо відзначимо праці Н. Яковенко про використання І. Галятовським
житій католицьких святих. Дослідниця проаналізувала «авторські техніки
переказу/перекладу, «уточнення», або й «виправлення» латинських джерел», а
також простежила «стрижневі смислові гнізда наративних мотивів відібраних ним
житійних чуд та композиційні прийоми їх доповнення позажитійними міракулами
із численних латинських збірок прикладів» [216, с. 25]. Експліцитна чи імпліцитна
«присутність» латинськомовних джерел характеризує інноваційність
досліджуваних проповідей, соціокультурну природу смислотвірної діяльності
казнодії.
В історичній лінгвістиці проповідь розглядалася як унікальне явище в житті
мови, соціуму й культури певного періоду, в контексті динаміки мовних і
культурних процесів, а також специфіки комунікативної сфери релігійного
дискурсу, змін у культурній свідомості ораторів, реалізації риторичних стратегій у
проповідницькому дискурсі переважно на матеріалі російської проповіді ХVІІІ ст.
(В. Живов [54], Ю. Кагарлицький [69], Б. Успенський [190] та ін.).
Староукраїнське казання як нова дискурсивна практика актуалізовано в
ХVII ст., що зумовило вибір для дисертаційного дослідження саме проповіді. Окрім
того, вибір мотивований тим, що: по-перше, цей жанр визначає специфіку
релігійного дискурсу (обґрунтування цього загального положення, зокрема, в
дослідженні О. Шмельова [212, с. 613]; по-друге, проповідь активно змінюється в
14
староукраїнській літературній мові ХVII ст.: «особливо розквітла проповідь,
улюблений жанр барокової доби» [105, с. 53]; по-третє, в історичному плані саме в
проповіді найраніше виявляються нові тенденції в літературній історії мови:
«входження народних мов у храм починалося з проповіді» [103, с. 209].
В історичній лінгвістиці дискурсивні особливості староукраїнського
проповідницького дискурсу XVII ст. ще не були предметом спеціального
дослідження, зокрема не вивчалася мовленнєва реалізація дейксису, оптативності
й метадискурсу, що потребує докладного розгляду та наукової аргументації.
Актуальність дисертаційного дослідження мотивована необхідністю
поглибленого вивчення комунікативно-когнітивних вимірів проповідницького
дискурсу на матеріалі староукраїнських писемних памʼяток XVII ст., що пов’язано
з лакунарністю лінгвістичних розвідок релігійного дискурсу в історичній площині
дослідження, з мотивацією інноваційності проповіді в досліджуваний
староукраїнський період, а також перспективністю інтеграції комунікативного і
когнітивного підходів для комплексного аналізу текстотворення в зазначений
період. Актуальність дослідження зумовлена вивченням староукраїнської
проповідницького дискурсу ХVІІ ст. як історично й соціокультурно
регламентованої смислотвірної діяльності, що реалізується у спілкуванні
соціальної групи людей, обʼєднаної спільним віросповіданням, для осмислення і
тлумачення постулатів віри.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема
дослідження пов’язана з науковою проблематикою кафедри української мови та
прикладної лінгвістики Інституту філології Київського національного університету
імені Тараса Шевченка і плановою науковою темою: «Україна і сучасний світ:
міжмовний та міжкультурний діалог» (№ 16БФ044-01).
Тема дисертації була затверджена на Вченій раді Інституту філології
Київського національного університету імені Тараса Шевченка, протокол № 5 від
23 грудня 2013 року.
15
Метою дослідження є з’ясування комунікативно-когнітивних особливостей
староукраїнського проповідницького дискурсу XVII ст.
Для реалізації визначеної мети в дисертації були поставлені такі завдання:
- обґрунтувати наукові засади, перспективність і доцільність застосування
дискурсивного підходу для комплексного дослідження давніх текстів української
мови, необхідність розбудови історичної дискурсології;
- визначити проповідь як різновид інституційного релігійного дискурсу, в
якому реалізуються відповідні мовленнєві стратегії і тактики впливу, засоби
досягнення інтерактивності;
-зʼясувати ступінь дослідження проповіді староукраїнського часу в історичній
лінгвістиці, схарактеризувати діахронічні виміри проповіді, розкрити казання як
нову дискурсивну практику в XVII ст.;
- проаналізувати дискурсивну зумовленість староукраїнських святкових,
воєнних і погребальних казань (проповідей) XVII ст.;
- схарактеризувати дифузність проповідницького й агіографічного дискурсів,
вмотивувати зміни в рукописних казаннях;
- розкрити особливості реалізації репрезентативних категорій (дейксису,
оптативності, метадискурсу) для висвітлення комунікативно-когнітивних домінант
староукраїнського проповідницького дискурсу XVII ст.
Об’єктом дисертаційної праці є сукупність засобів вербалізації категорій
дейксису, оптативності та метадискурсу в староукраїнському проповідницькому
дискурсі XVII ст.
Предмет – дискурсивні особливості реалізації цих категорій у
староукраїнських проповідях XVII ст.
Матеріалом дисертаційного дослідження стали 17 стародрукованих і
рукописних збірників, до яких входять понад 700 староукраїнських святкових,
воєнних та погребальних проповідей XVII ст., загальним обсягом понад 3000 с.
Серед них – стародруковані збірки казань «Огородокú Маріи Богородицы» (1676)
і «Вhнgцú Хв҃ú» (1688) А. Радивиловського, а також їхні рукописні відповідники,
16
«Ключú разuмhні#» (1659) і «Казан" приданыи» (1660) І. Галятовського,
«Трuбы словgсú проповhдныхú» (1674) Л. Барановича, «Казаньg двоg» (1615)
Л. Карповича, «Казанúg на чgстны(й) погрgбú» (1620) М. Смотрицького,
«Оміліа, албо Казаньg» (1627) З. Копистенського, анонімні рукописні проповіді й
орації, датовані XVII ст. Тексти опрацьовано за оригіналами писемних пам’яток,
що зберігаються у Відділі стародруків і рідкісних видань Інституту книгознавства
та Інституті рукопису НБУ НАН України імені В. І. Вернадського, а також за
метаграфованими текстами. З метою зіставлення результатів дослідження
залучалися стародруковані проповіді польською мовою («Kazania przygodney y inne
drobniejsze» П. Скарги й «Exorbitancye Ruskie» Ф. Бірковського, а також анонімні
рукописні орації), агіографічні збірники «Книги житій св#тrхú» Д. Туптала й
один агіографічний збірник.
У практичній частині дисертації залучено історичні словники: «Словник
української мови XVI– першої половини XVII ст.», «Матеріали до словника
писемної та книжної української мови XV–XVIII ст.» Є. Тимченка, а також
«Етимологічний словник української мови».
Теоретичним підґрунтям для дисертаційного дослідження стали
фундаментальні праці із богослівʼя (С. Голубєв, архієпископ Ігор (Ісіченко),
І. Огієнко (митрополит Іларіон)), в тому числі видатних релігійних діячів ХVІI ст.
(З. Копистенського, П. Могили та ін.), дослідження з біблеїстики (С. Аверинцев,
Є. Верещагін), дискурсивного аналізу (Т. ван Дейк, В. Карасик, В. Красних,
М. Макаров, Т. Радзієвська, Ю. Степанов, М. Фуко, Г. Яворська), лінгвістичної
прагматики (Н. Арутюнова, Ф. Бацевич, С.С. Єрмоленко, А. Мойсієнко, Дж. Остін,
О. Падучева, Дж. Серл), когнітивної лінгвістики (Т. Вільчинська, В. Жайворонок,
В. Постовалова, М. Скаб, Н. Слухай, О. Снитко), історії української літературної
мови (Н. Бабич, Г. Дидик-Меуш, С.Я. Єрмоленко, М. Мозер, В. Мойсієнко,
В. Німчук, І. Огієнко, В. Передрієнко, Л. Полюга, В. Русанівський, І. Чепіга,
Г. Чуба), української богослужбово-обрядової термінології (В. Німчук, Ю. Осінчук,
Н. Пуряєва).
17
Методи дослідження. Серед загальнонаукових методів були використані
аналіз, опис, систематизація, класифікація, узагальнення.
Серед спеціальних лінгвістичних методів, крім описового методу, було
застосовано дискурсивний метод (для визначення взаємозв’язку між творенням
проповідницького дискурсу та актуалізованою ситуацією, що його зумовлювала),
контекстуально-інтерпретаційний метод, що передбачає контекстуалізацію й
інтерпретацію (для характеристики тексту в системі інших текстів, для розкриття
його соціокультурної значущості, а також для встановлення комунікативних
параметрів), метод лінгвістичної реконструкції культури (для лінгвістичного
розкриття зміни дискурсивної практики, співвіднесеної з формуванням нового типу
культури в XVII ст.).
У дисертації застосовано методику діалогічної інтерпретації тексту, що
передбачає послідовність дослідження проповіді з урахуванням соціокультурного
контексту, принципів інтерактивності та діалогічності, особливостей релігійної
комунікації та дискурсивних практик.
Наукова новизна дисертаційної праці виявляється в тому, що в ній уперше
здійснено: а) розбудову дискурсивного підходу для лінгвістичного дослідження
староукраїнської проповіді XVII ст.; б) потрактування проповіді (казання)
староукраїнського періоду як різновиду інституційного релігійного дискурсу, що
визначає специфіку цього типу дискурсу; в) характеристику казання як нової
дискурсивної практики, що засвідчила зміну принципів дискурсивної діяльності в
XVII ст.; г) комплексне дослідження проповідей XVII ст. (святкових, воєнних,
погребальних) у зіставленні з агіографічними текстами; ґ) розкриття інтерактивної
природи проповіді за характерними смисловими домінантами, зреалізованими в
категоріях дейксису, оптативності та метадискурсу.
Теоретичне значення роботи полягає в розвитку історичної дискурсології
(характеристика дискурсу як комунікативно-когнітивного феномену в
діхронічному вимірі, потрактування староукраїнського казання в контексті зміни
дискурсивних практик, дискурсивна реалізація категорій дейксису, оптативності та
18
метадискурсу у святкових, воєнних і погребальних казаннях XVII ст.), історії
української літературної мови (переосмислення співвідношень «грековізантійський тип» і «латинсько-польський тип» проповідей в діахронічному
співвідношенні та щодо синхронічного зрізу XVII ст., зіставленні проповідницьких
текстів цього періоду з агіографічними), лінгвокультурології (лінгвістична
інтерпретація українського культурного простору для вивчення творення проповіді
нового типу в XVII ст.), лінгвістичного джерелознавства (дослідження українських
рукописних і стародрукованих казань та їх збірок, датованих XVII ст.).
Практичне значення дисертації полягає в можливості використання
висновків дослідження в теоретичних і практичних курсах з історії української
літературної мови, історичної комунікативістики, дискурсології, когнітивної
лінгвістики, лінгвокультурології, лінгвістичного джерелознавства. Практична
частина дисертаційної праці може бути використана для створення Історичного
корпусу текстів української мови і наукових публікацій проповідей ХVIІ ст.
Особистий внесок здобувача. Усі результати наукового дослідження
отримані дисертантом особисто, усі статті написані без співавторства.
Апробація результатів дисертації. Основні положення і результати
дисертаційної праці обговорювалися на засіданнях кафедри історії та стилістики
української мови й кафедри української мови та прикладної лінгвістики Інституту
філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, на
міжнародних і всеукраїнських наукових конференціях й конгресах: Міжнародній
науковій конференції «Етнознакові функції культури: мова, література, фольклор»
(17 жовтня 2013 року, м. Київ); XХІІІ Міжнародній науково-практичній
конференції «Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні» (25–26 березня
2014 року, м. Київ); Всеукраїнській науковій конференції за участю молодих
учених «Філологічна наука в інформаційному суспільстві» (10 квітня 2014 року,
м. Київ); V Міжнародній науковій конференції «Лінгвалізація світу» (15–16 травня
2014 року, м. Черкаси); Міжнародній науковій конференції «Сучасна філологія:
парадигми, напрямки, проблеми» (9 жовтня 2014 року, м. Київ); ІІ Міжнародній
19
науковій конференції «Нова лінгвістична парадигма: теоретичні і прикладні
аспекти» (23–24 жовтня 2014 року, м. Одеса); Всеукраїнських наукових читаннях
за участю молодих учених «Дух нового часу у дзеркалі слова і тексту» (8–10 квітня
2015 року, м. Київ); V Міжнародному конгресі дослідників Білорусі (2–4 жовтня
2015 року, м. Каунас, Республіка Литва); Міжнародній науковій конференції
«Сучасна філологічна наука в міждисциплінарному контексті» (8 жовтня 2015
року, м. Київ); XXV Міжнародній науково-практичній конференції «Нові
дослідження пам’яток козацької доби в Україні» (23–24 березня 2016 року, м. Київ);
VI Міжнародному конгресі дослідників Білорусі (7–9 жовтня 2016 року, м. Каунас,
Республіка Литва).
Публікації. Основні теоретичні положення і результати дисертаційного
дослідження висвітлено в 13 статтях, із них: 10 статей надруковано у фахових
наукових виданнях, затверджених МОН України, 1 – в закордонному виданні
(Угорщина), 1 – в науковому електронному виданні (США).
Структура та обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, основної
частини, загальних висновків, списку використаної літератури (251 позиція),
списку умовних скорочень (29 позицій). Основну частину дисертації складають
три розділи і висновки до кожного з них. Загальний обсяг дисертації становить
211 с., із них основний текст – 184 с.

bibliography

ВИСНОВКИ
Вивчення мови в релігійній сфері комунікації є невід’ємною частиною
історико-лінгвістичних студій і встановлення історично вмотивованих
взаємовідношень між релігійною мовою, культурою, соціумом, віддзеркалених в
українських писемних памʼятках різних періодів. Крім класичних підходів, що
традиційно застосовуються в лінгвістиці, зокрема історичній, на сьогодні
переважають наукові підходи, спрямовані на вивчення релігійної свідомості,
релігійної картини світу, релігійних концептів, мовленнєвих жанрів молитви,
сповіді, проповіді та ін.
У сучасному мовознавстві репрезентовано стилістичний, теолінгвістичний,
когнітивний, соціолінгвістичний, мовленнєвожанровий, дискурсивний,
риторичний, семіотичний та ін. підходи до вивчення релігійної комунікації. За
останнє десятиріччя в українському і зарубіжному мовознавстві активізувалося
використання дискурс-аналізу, в тому числі і щодо релігійної сфери, проте
переважно на сучасному фактологічному матеріалі. Ефективність застосування
комунікативно-когнітивного підходу в історичній площині, засвідчена
результатами дослідження, довела необхідність розбудови історичної
дискурсології, що інтегрує висновки історичної прагмалінгвістики та
лінгвокультурології.
Перспективність і доцільність застосування цього підходу виявилась у
вивченні староукраїнського проповідницького дискурсу ХVІІ ст. як історично і
соціокультурно регламентованої смислотвірної діяльності, що реалізується у
спілкуванні соціальної групи людей, обʼєднаної спільним віросповіданням, для
осмислення і тлумачення постулатів віри. Аналіз писемних памʼяток
староукраїнської мови ХVІІ ст. було здійснено у зв’язку з установленням
соціокультурних інновацій і зʼясуванням тих передумов, які детермінували
смислотвірну діяльність, вербалізовану в проповіді. Важливо, що дискурсивний
аналіз проповіді дав можливість не лише визначити інституційні ознаки цього
179
різновиду релігійного дискурсу, але й уточнити його в конкретно-історичному
аспекті.
Проповідь як різновид інституційного дискурсу передбачає комунікативну
поведінку, що нівелює особистісні характеристики учасників порівняно з їхньою
роллю в інституції, до якої вони належать. Релігійний дискурс становить
мовленнєву практику, обмежену часо-просторовими показниками, спрямовану на
трансляцію конфесійних принципів і прилучення осіб до церкви. Відповідно до
інституційних норм, проповідник є посередником у комунікації між Богом і
людьми, він обраний і наділений повноваженням інтерпретувати містичний досвід.
Як різновид інституційного дискурсу, православна проповідь спрямована на
інтеграцію індивідів, утримання прихожан і виховання в них особливої моделі
поведінки, схвалюваної віровченням, а також збереження основних ідей і
принципів, які відрізняють цю конфесію від інших.
У проповідницькому дискурсі реалізуються комунікативні стратегії і тактики
впливу, які є когнітивними цільовими програмами, реалізованими у вигляді
комплексів мовленнєвих дій, прагматично спрямованих на адресата відповідно до
доктринальних уявлень. Специфіку проповіді розкривають три групи стратегій:
організувальні, виокремлювальні та об’єднувальні. В межах цих груп
домінантними виявляються закликова, стверджувальна і пояснювальна стратегії,
що забезпечують закріплення інформації, зміцнення ціленастанов і закладення
конфесійних принципів, поповнення знань прихожан, додавання відомостей про
світ відповідно до актуального віровчення, формування релігійної картини світу й
поведінки, яка відповідає постулатам віри.
Інтерактивна природа проповідницького дискурсу полягає у двобічності
комунікативно-когнітивного процесу. Внутрішній діалог, який неодмінно
властивий проповіді, відбиває розуміння присутності іншого учасника комунікації,
що надає цьому процесу сенсу. Діалогічність передбачає активну позицію та
реакцію обох комунікантів всупереч тому, що вербалізованість присутності одного
з них лімітована щодо проповідницького дискурсу.
180
Ефективність застосування комунікативно-когнітивного підходу в
історичній площині, засвідчена результатами дослідження, довела необхідність
розбудови історичної дискурсології. Така потреба також пов’язана з лакунарністю
лінгвістичних досліджень релігійного дискурсу в діахронічному зрізі. Було
з’ясовано, що проповіді староукраїнського часу було досліджено з позицій
стилістики і фразеології, вивчено мовотворчість конкретних авторів, розглянуто
окремі аспекти: експресивний синтаксис, семантику особи, еволюцію жанру
проповіді.
Встановлено, що староукраїнська проповідь XVII ст. має зв’язок із
проповідництвом попереднього періоду, перекладними збірниками й
оригінальними творами часів Київської Русі, Учительними Євангеліями XVI –
початку XVII ст., і наступного, пізньобарокового, який зумовлений активними
процесами в Православній Церкві кінця XVII ст. Нові дискурсивні практики
староукраїнського православного проповідництва XVII ст. не були ідентичними ні
до тогочасного католицького дискурсу, ні до попередніх проповідницьких
традицій.
Староукраїнські казання фіксують нові дискурсивні практики, які
реалізувалися в умовах діалогу мов і культур, співвідносилися зі змінами в
релігійній, політичній і соціальній сферах, творилися в період нового типу
культури і формування української національної літературної мови. У казанні як
новій практиці для дискурсивної діяльності XVII ст. розширювалися можливості
інтерпретації Першотексту, відображення актуальних тогочасних суспільних
потреб, взаємодії з європейськими дискурсивними практиками.
Пожвавлення в різних сферах життя, в тому числі і релігійній, а також
оновлення традиційної комунікації актуалізувало інтерпретаційний складник у
церковно-проповідницькому письменстві. Разом із проповідництвом розвивається
інший різновид релігійного дискурсу – агіографічний. У ХVІІ ст. дифузність цих
дискурсів виявляється в їх формальних і змістових характеристиках. В окремих
типах житій (напр., похвала святому) виділена чітка структура, епіграф зі Святого
181
Письма в ролі теми житія. Агіографічний дискурс слугував зразком для творення
погребальних казань, в яких зазначалися приклади праведного життя померлого.
Загалом житія органічно входили в проповідницький дискурс XVII ст., становили
основу для казань на дні святих або повчальний елемент/ілюстративний приклад у
проповіді.
Характерною рисою рукописних пам’яток є те, що вони відбивають
комунікативні особливості соціальної групи людей, об’єднаних спільним
віросповіданням, проте інтерактивність представлена не лише через внутрішній
діалог між священнослужителем і прихожанами, але і через діалогічні відношення
між двома (або більше) мовцями, які працювали з манускриптом. Прокоментовано
причини появи «вторинного тексту» як наслідок невідповідностей у когнітивному
просторі мовців. Крім того, зміни в рукописах показують варіантність мовної
норми.
У староукраїнських святкових казаннях реалізується потреба проповідників
донести слово Боже до прихожан під час служби в недільні та святкові дні. Окрім
прагнення розтлумачити значення священних текстів, у святкових казаннях
проповідник мав на меті утвердити православну віру і вберегти свою паству від
переходу до іншої конфесії. Дискурс святкових казань ґрунтується на
інформаційній насиченості та риторичності. Розраховані на аудиторію з нижчим
ступенем освіченості, ніж у проповідників, казання дотримуються мовного коду,
близького для слухача – староукраїнська мова зі збереженням
церковнослов’янських цитат із Біблії, а почасти їх перекладом, тлумаченням і
спрощенням.
Зʼясовано, що у зв’язку з нестабільною політичною ситуацією, яка склалася
на українських землях, з’являються казання, звернені до війська і «посполитого
люду» під час воєнних дій. У них проповідник апелює до основних цінностей
тогочасного православного християнина – віри та батьківщини. Особливого
значення набували воєнні казання до війська, оскільки мали вплинути на моральнопсихологічний стан православних воїнів та їхню поведінку на війні.
182
Із початку XVII ст. виникають погребальні казання в контексті барокових
ідей про смерть, паралельно з епітафіями та іншими фунеральними творами.
Похоронні проповідницькі тексти, на відміну від святкових, є індивідуалізованими,
оскільки стосуються померлої особи, яка залучається до комунікації.
Визначено, що для висвітлення комунікативно-когнітивних домінант
староукраїнського проповідницького дискурсу XVII ст. є репрезентативними
категорії дейксису, оптативності та метадискурсу. Відповідно до визначених
мовленнєвих стратегій проповіді, вони організовують проповідь за
актуалізаційним вектором (дейксис), за виявленням ірреальної модальності
(оптативність), за способом коментування й структуризації дискурсу мовцем
(метадискурс). Проведене дослідження дало можливість уточнити специфіку
проповідницького дискурсу ХVІІ ст. за вираженням його часових, просторових і
персональних характеристик, за спектром реалізації оптативних смислів, за
функціональними ознаками метадискурсивних маркерів.
Дейктичні особливості проповіді виявляються в її функціонуванні в системі
дейктичних координат «я – тут – тепер», тобто визначають часові, просторові й
персональні характеристики розгортання дискурсу. Індексальна семантика є
властивістю власне дейктиків, проте її може набувати будь-яка лексична одиниця
залежно від комунікативної ситуації. До основних засобів вираження дейксису у
староукраїнському проповідницькому дискурсі належать особові та вказівні
займенники, прислівники, дієслова, іменники, які, як правило, функціонують в
опозитивних парах.
Темпорально-спаціальна параметризація проповідницького дискурсу
XVII ст. виявляється у протиставленні «земне життя – небесне життя», що
відображає християнські уявлення про двосвітність. Усвідомлення людини в
системі тривимірної часової і двовимірної просторової локалізації уточнюється
відповідно до тематичного спрямування проповіді (святкова, воєнна, погребальна)
і відповідає принципам барокової епохи. Святкові проповіді мають найбільш
широкий спектр дейктичних значень. Специфіка воєнних казань виявляється в
183
ідентифікації контексту комунікативної ситуації – война; відповідно, реципієнтом
проповідей є православне військо. У погребальних казаннях увиразнюється
опозиція теперішнього й минулого, тобто життя і смерть покійної людини, яка
також залучається до комунікації.
Реалізація оптативності в староукраїнській проповіді визначає специфіку
цього різновиду релігійного дискурсу як такого, що відбиває бажання і прагнення
казнодії, які він транслює вірянам. Оптативність обмежується бажанням мовця і
специфікується як бажання інтерпретувати сферу сакрального відповідно до
сприйняття вірян. До основних засобів вираження оптативності в
староукраїнському проповідницькому дискурсі належать дієслова зі значенням
бажання, прагнення, прохання, обіцянки в теперішньому часі дійсного способу,
частка абы з дієсловом минулого часу, дієслова наказового способу, частки нgхай/
і да з дієсловом теперішнього і майбутнього часу.
Значення оптативності відповідають структурним частинам казання.
Бажання досягти конкретної мети в казанні є визначальною рисою
староукраїнського проповідницького дискурсу XVII ст., і виявляється у всіх типах
проповіді в екзордіумі. Значення ірреального бажання показує неспівмірність
людської сутності й образу Бога, а в погребальних казаннях уточнюється як
значення жалкування за минулим. У конклюзії всіх типів казань значення бажання
і прохання, вияв якого є завжди інтенсивним (благання), вербалізується в молитві.
Нарація фіксує різні відтінки значення бажання, а закликова стратегія проповіді
реалізується в бажально-спонукальних конструкціях, спрямованих на формуванні
поведінки реципієнта, що набуває особливого значення в казаннях до війська.
Метадискурсивні маркери виявляють прослідки мовця у дискурсі,
позначаючи мовленнєву рефлексію проповідника над дискурсом і засоби
оформлення його змістового наповнення. Будучи регулярним складником
дискурсу, метадискурс представлений особливо широким діапазоном засобів у
староукраїнській проповіді XVII ст., що забезпечує розширення інтерпретаційного
складника. До основних засобів вираження метадискурсу в староукраїнському
184
проповідницькому дискурсі належать вставні слова, прислівники способу дії,
сполучники, дієслова на позначення переміщення і мовлення (пойдhмú; мов#тú),
окремі прийменники (вgдлuгú), прислівники (залgдво), частки ("кобr), вигуки,
звертання.
Метадискурс структуризації позначає перехід між композиційними
частинами казання, сигналізує про зміну теми, впорядковує ідеї за ступенем
значущості, відтак забезпечує цілісність, зв’язність і завершеність тексту.
Евіденціали переважають у святкових казаннях, що пов’язано з метою
інформування прихожан. Рефлексивний метадискурс спрямований на залучення
реципієнта до інтерактивного процесу й інтерпретації мовленнєвих дій
проповідника, передусім через апелятиви. Показники емоційної оцінки найбільш
притаманні погребальним казанням, що зумовлено контекстом комунікативної
події. Метадискурсивні маркери розставляють смислові акценти у казанні залежно
від інтенцій проповідника та впливають на осмислення слухачами/читачами
проповіді через забезпечення достовірності та персвазійності дискурсу.
Перспективи проведеного в дисертації дослідження полягають у:
а) поглибленні висновків історичної дискурсології на основі вивчення інших типів
дискурсу; б) узагальненні категорій дейксису, оптативності та метадискурсу в
староукраїнській мові; в) порівнянні дискурсивних практик різних проповідників
ХVІІ ст. для встановлення особливостей інтерпретації ними релігійних понять у
звʼязку з реальними ситуаціями; г) співвіднесенні проповіді ХVІІ ст. із наступним
синхронічним зрізом – ХVІІІ ст.; ґ) розширенні джерелознавчого і лінгвістичного
опису староукраїнських проповідей, що зберігаються в різних фондах і бібліотеках;
д) зіставленні казань за мовою їх написання – староукраїнською, польською,
церковнословʼянською; е) науковій публікації староукраїнських проповідей
ХVІІ ст