Шелестова Юлія Олександрівна Художня рецепція сміхової культури у творчості Пав­ла Глазового

brief description

Шелестова Юлія Олександрівна, тимчасово не пра­цює: «Художня рецепція сміхової культури у творчості Пав­ла Глазового» (10.01.01 - українська література). Спецрада Д 26.001.15 у Київському національному університеті імені
Тараса Шевченка

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
На правах рукопису
ШЕЛЕСТОВА ЮЛІЯ ОЛЕКСАНДРІВНА
УДК: 821.161.2 П. Глазовий
ХУДОЖНЯ РЕЦЕПЦІЯ СМІХОВОЇ КУЛЬТУРИ
У ТВОРЧОСТІ ПАВЛА ГЛАЗОВОГО
10.01.01 – українська література
Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук
Науковий керівник:
Семенюк Григорій Фокович,
доктор філологічних наук, професор
Київ – 2016
2
ЗМІСТ
ВСТУП 4
РОЗДІЛ 1. УКРАЇНСЬКА СМІХОВА КУЛЬТУРА: ТЕОРЕТИЧНІ
АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ 9
1.1. Типологічні ознаки української сміхової культури 9
1.2. Анекдот як популярна форма української сміхової культури в
60–80-х роках ХХ століття 38
1.3. Взаємодія сміхової культури та літератури: фольклорний аспект 47
Висновки до першого розділу 58
РОЗДІЛ 2. ХУДОЖНЯ РЕЦЕПЦІЯ АНЕКДОТУ У ТВОРЧОСТІ
ПАВЛА ГЛАЗОВОГО 63
2.1. Світоглядні позиції та літературно-естетичне кредо письменника 63
2.2. Художнє осмислення анекдоту у творчості Павла Глазового:
традиції і новаторство 77
2.3. Модифікація суспільних реалій та морально-етичних цінностей
1960–1980-х років у гуморесках письменника 94
Висновки до другого розділу 110
РОЗДІЛ 3. Трансформація бурлескної традиції у творчості Павла
Глазового 114
3.1. Витоки гумористично-сатиричної стратегії спротиву у творчості
Павла Глазового 114
3.2. Бурлеск як домінанта творчої манери письменника 127
3.3. Бурлескна мова Павла Глазового як предмет дискусії
1970–1980-х років 145
3.4. Матеріально-тілесна образність у творчості письменника:
бурлескно-сатиричний дискурс 156
3.5. Елементи гротеску у гуморесках Павла Глазового як
засіб сатиричної типізації 164
3
Висновки до третього розділу 173
ВИСНОВКИ 177
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 184
4
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Чимало вітчизняних письменників
(Остап Вишня, Юрій Вухналь, Я. Гаватович, Є. Дудар, Г. Квітка-Основ’яненко,
О. Ковінька, І. Котляревський, С. Руданський та ін.) зверталися до здобутків
гумористично-сатиричної творчості народу (сюжетів, образів, мотивів тощо),
починаючи з періоду епохи бароко й закінчуючи буремним ХХ ст. Це зумовило
потребу глибокого вивчення особливостей художньої рецепції сміхової культури
у творчості українських митців. Зокрема, феномен взаємодії гумористичносатиричного фольклору й писемної літератури цікавив таких науковців, як О. Дей,
І. Денисюк, Ірина Дубова, Ніна Калениченко, В. Погребенник, М. Сиваченко,
І. Франко, М. Яценко та ін. Проте особливості художньої рецепції сміхової
культури в доробку П. Глазового фахівцями вивчені не достатньо.
Окремі аспекти творчості П. Глазового були предметом досліджень
М. Годованця ("Серйозно і смішно", 1967), В. Домчина ("Серйозна розмова",
1979), В. Євтушенка ("Хто такий Павло Глазовий", 2005), І. Зуба ("Зброя
несхибного прицілу. Сучасна українська радянська сатира", 1965),
Клавдії Коваленко ("Де б’ють – там… і гумор", 1969), В. Косяченка ("Українська
радянська байка. Літературно-критичний нарис", 1972; "Розмаїття усмішок і
горизонти життя", 1974; "Любов’ю окрилений сміх. Українська радянська
сатирична поезія на шляху становлення: літературно-критичні статті", 1985),
Г. Кужільного ("Епілог до сміху. Нотатки до біографічних роздумів
Павла Глазового", 2011), П. Масохи ("Як парость виноградної лози", 1968),
Г. Сивоконя ("Навіщо тратить на мораль слова?", 1972), І. Сідея ("Не тільки
числом, а й умінням", 1964), М. Старовойта ("По чому стріляють сатирики, огляд",
1974), Олени Стяжкіної ("Жінки в історії української культури другої половини
XX століття", 2002), В. Чемериса ("Про усмішки та "за проче остальноє", 1971) та
ін. Однак осмислення творчого доробку П. Глазового й досі лишається
фрагментарним і несистемним. Зокрема, не з’ясовані витоки гумористичносатиричної стратегії письменника, спорадично проаналізовані бурлескні традиції
в його творчості. Такий стан справ обумовив вибір провідного аспекту
5
дослідження, який дає змогу систематизувати художні, ідейні, тематичні
домінанти творчості П. Глазового та осмислити їх у контексті розвитку
української сміхової культури ХХ ст. Тому художня рецепція сміхової культури у
творчості П. Глазового є актуальною темою, дослідження якої дасть змогу
комплексно простудіювати і його творчість, і загальний історико-літературний
контекст, у межах якого вона формувалася.
Зв’язок з науковими програмами й темами. Дослідження виконане на
кафедрі історії літератури, теорії літератури та літературної творчості Інституту
філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка в межах
науково-дослідницької програми "Мови і літератури народів світу: взаємодія та
самобутність" (державний реєстраційний номер 11БФ044-01, науковий керівник –
доктор філологічних наук, професор Г. Семенюк).
Тема дисертації затверджена на засіданні Вченої ради Інституту філології
Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (протокол № 5 від
23 грудня 2013 року).
Мета дослідження – з’ясувати особливості художньої рецепції сміхової
культури у творчості П. Глазового.
Мета конкретизована в таких завданнях:
1) з’ясувати сутність поняття "сміхова культура", його структуру, форми
та взаємозв’язки із художньою літературою; встановити особливості української
сміхової культури;
2) на основі аналізу шляхів формування світогляду П. Глазового
визначити особливості його літературно-естетичного кредо;
3) на матеріалі гуморесок письменника дослідити механізм перетікання
заборонених форм сміхової культури, а саме анекдоту, в офіційну;
4) простежити витоки гумористично-сатиричної стратегії подвійного
кодування П. Глазового та розглянути метаморфози "котляревщини" в його
творчості;
5) проаналізувати особливості художньої рецепції бурлескної традиції у
творах П. Глазового.
6
Об’єкт дослідження – гумористично-сатирична поезія збірок П. Глазового
"Архетипи. Гумор. Сатира", "Байкографія", "Куміада: жартівлива поема",
"Сміхологія", а також епістолярна спадщина письменника.
Предмет дослідження – специфіка "олітературнення" анекдоту як
популярної форми сміхової культури ХХ ст. та особливості художньої рецепції
бурлескної традиції у творчості П. Глазового.
Теоретико-методологічну базу дослідження становлять наукові праці
С. Аверинцева, М. Бахтіна, Тетяни Бовсунівської, Б. Гройса, А. Гуревича,
Т. Іглтона, Ніни Калениченко, Катеріни Кларк, Юлії Крістевої, Е. Ле Руа Ладюрі,
Д. Ліхачова, Ю. Лотмана, О. Мишанича, Є. Нахліка, Г. Ноги, Ірини Олійник,
Людмили Панкової, Д. Паттерсона, О. Родного, Марини Рюміної, Марини Столяр,
Олени Стяжкіної, Б. Успенського, М. Холквіста, С. Юркова, М. Яценка та ін.,
присвячені вивченню теоретичних аспектів сміхової культури. Постколоніальні
студії Г. Бгабги, М. фон Гаґена, Г. Грабовича, Тамари Гундорової, Е. Саїда,
Еви Томпсон, В. Чернецького, Олени Юрчук допомогли з’ясувати особливості
сміхової культури колонізованого народу. Дослідження Ю. Борєва, О. Дея,
М. Кагана, Р. Кирчева, Ірини Кімакович, Є. Курганова, Людмили Панкової,
Марини Столяр, Олени Стяжкіної, В. Хіміка, Р. Янгірова дали змогу з’ясувати
особливості фольклорного жанру анекдоту. Вивчення співвідношення народної
творчості з писемною літературою здійснювалось на основі праць О. Дея,
О. Вертія, Уздіат Далгат, Ірини Дубової, Любові Мацько, О. Мишанича,
П. Мовчана, В. Погребенника, С. Росовецького, І. Франка та ін. Аналіз
співвідношення народної сміхової культури та писемної літератури реалізований
завдяки студіям І. Денисюка, Ірини Дубової, М. Сиваченка та ін.
Методи дослідження. У дисертації застосовано комплексний
методологічний підхід до проблем художньої рецепції сміхової культури у
творчості П. Глазового. З-поміж спеціальних літературознавчих методів
застосовані порівняльно-історичний (для дослідження впливу сміхової культури
на творчість письменника), культурно-історичний (для вивчення тяглості
бурлескної традиції та залишків "котляревщини" у ХХ ст.), структурний (для
7
зіставлення народних фольклорних зразків з авторськими гуморесками),
біографічний (для визначення засадничих принципів світосприйняття поетагумориста та шляхів їх формування), текстово-інтерпретаційний (для аналізу
гуморесок П. Глазового), а також філологічний метод (для виявлення художньообразних, сюжетно-композиційних, мовностилістичних особливостей його
творів).
Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що в дисертації
вперше:
1) комплексно проаналізовано вплив сміхової культури на формування
творчої манери письменника;
2) простежено особливості художньої рецепції сміхової культури в
доробку автора як переосмислення анекдоту (популярної форми сміхової
культури ХХ ст.) та трансформацію бурлескної традиції;
3) здійснено порівняльне вивчення народних анекдотів та гуморесок
П. Глазового, з’ясовано міру авторської майстерності в процесі "олітературнення"
народних анекдотів;
4) розлянуто бурлескний стиль автора крізь призму постколоніальної
критики (в контексті передумов для появи метаморфоз "котляревщини" у ХХ ст.).
Теоретичне значення роботи полягає у збагаченні понятійного апарату та
інструментарію дослідження художньої рецепції сміхової культури у творчості
письменників-гумористів; у виокремленні способів "олітературнення"
фольклорних жанрів; у з’ясуванні можливостей розвитку гумористичносатиричної стратегії подвійного кодування як тяглої мистецької традиції в
українській літературі.
Практичне значення. Результати дослідження можуть бути використані
при підготовці лекційних та семінарських занять з історії української літератури,
особливо в контексті перебігу в ній гумористично-сатиричного дискурсу, у
розробці теоретико-літературних курсів, присвячених вивченню творчості
письменників-гумористів і сатириків.
Апробація результатів дисертації. Основні результати роботи було
8
представлено автором у доповідях на міжнародних та всеукраїнських наукових
конференціях: Шевченківський міжнародний літературний конгрес, присвячений
200-літтю від дня народження Тараса Шевченка (Київ, 10–12 березня 2014 року);
Всеукраїнська наукова конференція "Філологічна наука в інформаційному
суспільстві" (Київ, 10 квітня 2014 року), Міжнародна наукова конференція
"Сучасна філологія: парадигми, напрямки, проблеми" (Київ, 9 жовтня 2014 року);
Всеукраїнські наукові читання за участю молодих учених "Дух нового часу у
дзеркалі слова і тексту" (Київ, 8–10 квітня 2015 року); Міжнародна наукова
конференція "Сучасна філологічна наука в міждисциплінарному контексті" (Київ,
8 жовтня 2015 року); Міжнародна науково-практична конференція "Література
руху опору: вияви національної ідентичності" (Київ, 19−20 листопада 2015 року).
Публікації. Результати дослідження викладені у 9 одноосібних публікаціях,
у тому числі 8 надруковані у наукових фахових виданнях України, 1 – в іноземній
періодиці.
Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох
розділів, висновків, списку використаних джерел (242 найменувань). Основний
зміст дослідження викладено на 182 сторінках; загальний обсяг становить
207 сторінок.

bibliography

ВИСНОВКИ
1. У дисертації уточнено визначення поняття "сміхова культура", яке
розуміється як сукупність культурно-психологічних явищ, що описують
сприйняття гумористично-сатиричного дискурсу в певній культурі. До
універсальних ознак сміхової культури належать опозиційність офіційній культурі
й водночас залежність об’єкта перевертання від офіційного дискурсу; "відносна"
(а не "абсолютна") свобода сміхових практик; карнавалізація; синкретизм;
домінування заперечної функції над стверджувальною, втрата сміхом своєї
позитивної складової та посилення негативної. Останнє дає змогу говорити про
варіювання сміхової культури в межах усіх видів комічного: від гумору, іронії до
сатири й сарказму. Тип образності, притаманний сміховій культурі, втілився в
гротескній концепції тіла, образах матеріально-тілесного низу.
Констатовано, що типологічними ознаками української сміхової культури є:
пародійний характер, що визначається західноєвропейською карнавальною
традицією; тісний зв’язок із бурлескною ідейно-естетичною системою
світосприйняття; функціонування у межах парадигми "сміятися – означає не
боятися", що пов’язано з деієрархізованим ставленням українців до влади та
домінуванням особистої свободи над общинністю.
Схарактеризовано особливості фольклорного жанру народного анекдоту як
однієї з найпопулярніших форм української сміхової культури другої
половини ХХ ст. В умовах карнавального характеру життя в означений період,
активного протистояння сміхової культури офіційній ідеології саме анекдот став
тією альтернативною формою, яка перевертала та висміювала систему радянських
цінностей. Винятковій популярності анекдоту (особливо в період "відлиги")
сприяли такі його жанрові особливості, як анонімність, синкретичність,
мобільність у реагуванні на соціокультурні реалії, принцип карнавалізації,
ідеологічність, сталість композиції, парадоксальність, лаконізм тощо.
З’ясовано, що в другій половині ХХ ст. жанр анекдоту зазнав певних змін:
політизація побутової тематики, яка увиразнюється у взаємопереплетенні ідейнозмістових мотивів побутових і політичних анекдотів; розширення тематики та
178
проблематики анекдоту як фольклорного жанру за рахунок відображення в ньому
не лише сільського, а й міського світосприйняття. Констатовано процес
перетікання заборонених форм сміхової культури, а саме – анекдоту в дозволений
владою продукт, який відбувся завдяки майстерності письменника. У творах
автора простежено відображення української суспільної думки, неофіційної
неортодоксальної картини епохи, критичної оцінки суспільних процесів.
Встановлено існування тісних взаємозв’язків форм сміхової культури з
художньою літературою. Виокремлено два види художньої рецепції: вживання
фольклору як об’єкта репродукування (наслідування, імітація, стилізація,
перифразування і ремінісценції); вживання фольклору як вихідного джерельного
матеріалу для власного переосмислення й "перетворення", художнього освоєння
народного світогляду. Творче переосмислення претексту сприяє розумінню
"олітературнення" в контексті трансформаційних способів співдії письменника з
народною творчістю. З’ясовано специфіку рецепції гумору й сатири, яка
характеризується тісними зв’язками з фольклорним твором, анекдотичним
сюжетом, особливою функцією колоритного народного слова.
2. Констатовано, що світогляд П. Глазового та його літературно-естетичне
кредо обумовлені специфікою суспільного життя людини в тоталітарній державі.
Особливий вплив на світоглядну позицію письменника справили: голодні 1921–
1922 роки, голодомор 1932–1933 років, Друга світова війна. Він вбачав свій
обов’язок перед народом у донесенні до людей "полинногіркої правди"; написанні
творів для народу і про народ; необхідності щирої простоти й дохідливості
літератури; вживанні різноманітних засобів та прийомів комічного (динамізації
фабули, особливо гострого сюжету, діалогічної форми "запитання – відповідь")
для того, щоб "не гаснув життєствердний сміх"; використанні гумору для
донесення до людей радості "всіма можливими способами й засобами".
Сформована на основі літературно-естетичних поглядів творча манера
письменника була близькою пересічному українцеві, забезпечувала автору шану
та повагу серед широкого читацького загалу. Констатовано, що "феномен"
П. Глазового полягав у глибокій закоріненості його творчості в сміхову культуру;
179
в обробці народної творчості на основі мистецького підходу; у вмілому
використанні стильової форми співомовки; у чіткому розумінні смаків власного
читача, а саме – точному соціальному адресуванні; у плідній співпраці з
естрадними артистами тощо.
3. На матеріалі гуморесок письменника досліджено механізм перетікання
заборонених форм сміхової культури, а саме – анекдоту в офіційну. Доведено, що
українська сміхова культура знайшла повноцінний вияв у гумористичносатиричному доробку П. Глазового завдяки "олітературненню" ним такої форми
української сміхової культури, як анекдот.
На основі порівняльного аналізу гуморесок із народними першоджерелами
відзначено використання П. Глазовим специфічних особливостей претекстів:
фабульної гостроти та настанови на подієвість; орієнтації на створення сміхового
ефекту; діалогічного способу викладу у формі "запитання – відповіді"; дотепної
парадоксальності сюжету тощо.
Виявлено, що художня рецепція народних анекдотів прослідковується на
рівні викладу (сюжетних та композиційних змін, динамізації фабули шляхом
уникнення описових конструкцій, загострення кульмінації, розв’язки тощо); на
ідейно-тематичному рівні (осучаснення тематики і проблематики; переведення
ідейної настанови з побутової площини в морально-етичну; увиразнення
соціального та національного складників; зображення непривабливих реалій
"радянської" дійсності; використання діалогічного способу викладу "запитання –
відповіді" з метою відображення суперечностей у світогляді персонажів тощо); на
рівні художніх засобів (прийомів контрасту, градації, обігравання прямого та
переносного значення слів, каламбуру, оперування мовними пластами тощо).
Доведено, що майстерність художньої рецепції фольклорного жанру
анекдоту в доробку письменника виявилася як на рівні "формальних" показників
(вживання розмаїття засобів гуморо- і сатиротворення), так і в глибинному
переосмисленні поетики форм сміхової культури (заміна / залучення символічних
деталей і надання їм нового семантичного змісту; використання діалогічної форми
викладу для відображення світоглядного конфлікту між персонажами;
180
індивідуалізація схематичних анекдотичних персонажів; глибока трансформація
сюжету тощо). Внаслідок цього такі анекдоти, як "Дерьмо", "Жалісливий зять",
"Перший лист", "Помічник", "Увертюра" зазнали незначних змін; натомість
"Богомільна Дуська", "Все ясно", "Ласкава Варшава", "Мрійники", "Українське
сало", "Футляр" були інтерпретовані цілком по-новому.
З’ясовано, що завдяки майстерній авторській художній рецепції народних
анекдотів в офіційну культуру входили табуйовані теми й проблеми, що дало
змогу авторові відобразити неофіційну картину епохи. Глибинний прояв
національної свідомості письменника простежено в його ставленні до змін, які
"нова" доба привнесла в життя українців: розмиванні ціннісних орієнтирів
радянської людини, формуванні етичних установок людини масового суспільства.
4. Простежено витоки гумористично-сатиричної стратегії подвійного
кодування П. Глазового, які пов’язані з "Енеїдою" І. Котляревського, а саме – зі
стилем "котляревщини". Встановлено, що творчість письменника викривала
радянську ідеологію і водночас не функціонувала поза межами колоніального
статусу українців, яскравим підтвердженням чого є прочитання образів кумів із
поеми "Куміада" в руслі постколоніальної критики. Вони декодуються на рівні
персонажів: усталеного образу українця в межах імперії і носія трикстерського
начала, який хитрощами, різноманітними витівками та блазнюванням чинить
супротив владним структурам.
Прослідковано залежність виникнення у ХХ ст. передумов для метаморфоз
"котляревщини", відродження "моди на бурлеск" від радянської тоталітарної
системи, яка затиснула митців у жорсткі ідеологічні лещата. Бурлескні засоби
творення комічного (форми грубуватого гумору, знижена лексика, позірна
простакуватість, голос наратора як "простого" оповідача) допомагали українським
письменникам без прямого ризику для себе інтегруватися в імперську культуру
(вписатися в соцреалістичний канон). Окрім того, бурлескне світовідчуття
взаємопов’язане з українською сміховою культурою, що знайшло своє особливе
втілення в українській літературі. Цим пояснюється тривале використання
письменниками бурлеску, яке хоч і затрималося в часі, проте, з огляду на
181
особливості української сміхової культури, було органічним.
5. Доведено, що глибинна поетика творчості П. Глазового живиться
бурлескною традицією, яка стала частиною його творчої манери, домінантою
ідіостилю. Вживання бурлескних засобів гуморотворення дало змогу
письменнику охопити широку читацьку аудиторію.
З’ясовано, що бурлескний стиль у текстах П. Глазового простежується у
використанні бурлескних елементів, підпорядкованих сатиричним завданням, та
трансляції бурлескного світовідчуття.
У першому випадку йдеться про вживання різноманітних засобів
бурлескного гуморотворення: афіксальної деривації (пестливих, збільшувальних і
зменшувальних суфіксів; префіксів, які виражають найвищу міру ознаки) з метою
посилення висміювання будь-яких надмірностей; порівнянь (побудованих за
принципом сатиричного зоологізму) та епітетів (які гіперболізують
найхарактерніші риси персонажів гуморесок) для укрупнення негативних рис
сатиричних типів і їхнього зниження; фразеологізмів (які мають зневажливу,
грубу або фамільярну конотацію) для динамізації фабули, створення більш
колоритних картин, авторського сюжетотворення; варіювання багатозначністю
слів, зіткнення прямого і переносного значень для оголення світоглядних
конфліктів між персонажами; стилістично маркованої лексики (розмовної
згрубілої лексики, образливих (лайливих) номінацій, суржику, сленгу, жаргону)
для сатиричної типізації і відображення "дикої" моральності нового трудового
прошарку суспільства; прийому контрасту й гіперболи (включно з гіперболою
навпаки), комічного переінакшення імен та прізвищ для посилення бурлескної
невідповідності між змістом і формою.
У другому випадку йдеться про потужний вплив давньої бурлескної
традиції, який виявляється у формі пародіювання тексту молитви, похоронних
голосінь, розвінчання образів церковнослужителів, десакралізації теми смерті
тощо ("Вічна пам’ять", "Молитва", "Огірочки", "Патлатий гуляка").
На основі аналізу корпусу текстів на словотвірному, лексичному,
фразеологічному, синтаксичному рівнях та на рівні художніх засобів доведено, що
182
творчість письменника тісно пов’язана з бурлескною традицією, що є частиною
української сміхової культури.
Встановлено, що важливим складником бурлескної ідейно-естетичної
системи були образи матеріально-тілесного низу та гротескна концепція тіла. Хоч
у ХХ ст. гротескна (бурлескна) концепція тіла втратила особливості цілісного
сміхового відтворення, радянські письменники використовували її в
розчленованому вигляді.
З’ясовано, що П. Глазовий використовує у своїй творчості бурлескну
концепцію світосприйняття як у цілісному, так і в розчленованому вигляді.
Обігравання матеріально-тілесного низу у творах письменника здебільшого
підпорядковувалося сатиричній меті ("Кумова телеграма", "Непорочна курка",
"Чого нема – того нема"). В означених творах об’єктом висміювання П. Глазового
були не "низові" прояви людського життя або інтимні стосунки, а людські вади,
пов’язані з цими тілесними проявами (примітивність богомільної баби,
обмеженість представника влади тощо). Водночас у таких жартах, як "Маленький
дачник", "Як лякати вовка" сатирична складова поступалася гумористичній (сміх
був відгомоном архаїчного нерозчленованого сміху).
Констатовано активне використання письменником образів матеріальнотілесного низу, що спричинило жваву дискусію довкола його творчості.
Встановлено причини обігравання письменником "низової" тематики, серед них:
залучення низового аспекту життя народу уможливило вихід автора на "масового"
українського читача; у матеріально-тілесній образності й тематиці, породжених
народною сміховою культурою, втілюється бурлескна концепція українського
світосприйняття. Майстерне переосмислення сороміцьких сюжетів і
використання образів матеріально-тілесного низу дає змогу автору транслювати
народний погляд на світ.
Доведено, що використання гротескної концепції тіла у
творчості П. Глазового повністю втратило свою синкретичну цілісність. Попри
наявність у його гуморесках гротескних образів про частини тіла та фізіологічні
потреби (пуп, язик, процес поглинання їжі), укорінених у народних уявленнях
183
("Горошинка", "Радість"), вони підпорядковані сатиричному завданню. Такі
художні засоби, як синекдоха, антитеза, градація вживаються для створення
сатиричних типів. Водночас у текстах письменника є авторські гротескні образи,
які цілковито відірвані від уявлень про гротескне тіло і витворені шляхом
деформування комплексу ознак ("Кошмарний сон", "Футляр" тощо).
Отже, художня рецепція сміхової культури у творчості П. Глазового
передбачала засвоєння особливої форми сміхової культури ХХ ст., а саме –
анекдоту і трансформацію бурлескної традиції, яка проглядалася в бурлескній
мові, засобах гуморотворення, образах, тематиці матеріально-тілесного низу та
елементах гротескної концепції тіла.