Стогній Оксана Володимирівна Експериментальна проза Сильвестра Яричевського: наративні моделі

brief description

Стогній Оксана Володимирівна, тимчасово не працює: «Експериментальна проза Сильвестра Яричевського: наративні моделі» (10.01.01 - українська література). Спецрада Д 26.001.15 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
На правах рукопису
СТОГНІЙ ОКСАНА ВОЛОДИМИРІВНА
УДК: 821.161.2С.Яричевський
ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА ПРОЗА СИЛЬВЕСТРА
ЯРИЧЕВСЬКОГО: НАРАТИВНІ МОДЕЛІ
10.01.01 – українська література
ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук
Науковий керівник:
кандидат філологічних наук, професор
Гаєвська Надія Марківна
Київ – 2016
2
ЗМІСТ
ВСТУП …………………………………………………………… 4
Положення, що виносяться на захист ……………………… 11
І. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ НАРАТИВНОГО ЕКСПЕРИМЕНТУВАННЯ ………………........................ 12
1.1. Наративна модель як класифікаційний критерій …………. 12
1.2. Між традицією та новаторством: проблема прозового
експерименту на межі ХІХ–ХХ ст. ………………………………....... 24
Висновки до першого розділу ……………………………….… 37
ІІ. СИЛЬВЕСТР ЯРИЧЕВСЬКИЙ У КОНТЕКСТІ
ЛІТЕРАТУРНОГО ПЕРІОДУ FIN DE SIECLE ………………….. 40
2.1. Критична рецепція творчого доробку С. Яричевського... 40
2.2. Cецесійний психотип С. Яричевського: на зламі епох і
помежів’ї культур ………………………………………………..…. 47
Висновки до другого розділу ………………………….………. 63
ІІІ. ТРАНСФОРМАЦІЙНІ МОДЕЛІ НОВЕЛІСТИКИ
СИЛЬВЕСТРА ЯРИЧЕВСЬКОГО: ТИПИ ЕКСПЕРИМЕНТУВАННЯ ………………………………………………………………. 65
3.1. Наративна класифікація малої прози С. Яричевського ….. 65
3.2. Модифікація епіко-реалістичного наративу в новелах та
оповіданнях ……………………………..…………………………… 71
3.3. Лірико-імпресіоністичне моделювання малої прози ……… 100
3.4. Драматизована модель творення прозового тексту ……...... 117
Висновки до третього розділу ………………………………… 123
IV. СПЕЦИФІКА МОДЕЛЮВАННЯ НАРАТИВУ
В ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНИХ ЖАНРОВИХ ФОРМАХ
СИЛЬВЕСТРА ЯРИЧЕВСЬКОГО ……………………………........ 127
4.1. Неоромантичне наративне моделювання поезій у прозі …. 127
3
4.2. Міфопсихологічна модель наратування в експериментальній повісті «Прокажена, або Шумовини суспільності» ….. 150
Висновки до четвертого розділу ……………………………… 169
ВИСНОВКИ …………………………………………………....... 172
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………….. 181
ДОДАТКИ ……………………………………………………….. 199
ДОДАТОК А. Довідка з видавничого центру «Академія»
ДОДАТОК Б. Передмова дисертанта до видання вибраних
творів С. Яричевського (ВЦ «Академія», серія «In crudo»)
ДОДАТОК В. Біографія С. Яричевського
ДОДАТОК Г. Авторська класифікація наративних моделей
малої прози С. Яричевського
ДОДАТОК Ґ. Авторська класифікація наративних моделей
в експериментальних жанрових формах С. Яричевського
4
ВСТУП
Актуальність теми дослідження зумовлена можливістю розширення
парадигми експериментальної прози. Її дослідники О. Бенюк, М. Васьків,
О. Капленко, Л. Новиченко, Ф. Якубовський зверталися до аналізу
насамперед літератури 20-30-их років ХХ ст., характеризуючи твори
М. Хвильового, Г. Шкурупія, Л. Скрипника та інших письменників як
експериментальні завдяки не лише тематичним, а, насамперед, наративним
новаціям. Наратив постає безпосереднім виявом організації викладу, що
пов’язано не лише зі структурною стороною тексту, але й з методом
текстотворення та рецепції, відповідно, з художнім мисленням митця,
специфікою літературної доби та можливістю сприйняття текстів читачем.
Наративна методологія, актуалізована в українському науковому дискурсі
завдяки працям В. Балдинюк, Л. Мацевко-Бекерської, М. Ткачука,
О. Ткачука, І. Папуші, М. Руденко, В. Сірук та ін. дослідників, є актуальною,
оскільки дозволяє проаналізувати структуру тексту і водночас вплив на
реципієнта.
На сучасному етапі розвитку українського літературознавства все
більшої актуальності набуває розгляд постатей, які через соціальні та
політичні чинники опинилися поза каноном. Художня сила, мистецька
цінність творів і можливість зацікавити сучасного читача є факторами
повернення до літературного процесу маловідомих імен межі ХІХ–ХХ
століть. Особливо важливим в аспекті європеїзаційної спрямованості
вітчизняного літературознавства, тобто у прагненні того, що М. Хвильовий
називав «психологічною Європою», є розкриття взаємовпливів української та
західноєвропейської літератур, що можливо на матеріалі діяльності і доробку
таких письменників, як Б. Лепкий, І. Франко, М. Черемшина, С. Яричевський
та ін.
Актуальність розгляду творчого доробку С. Яричевського викликана
літературними та позалітературними чинниками. До позалітературних
5
зараховуємо те, що на свій час С. Яричевський був визначною фігурою
з широким діапазоном самореалізації: від діяльності в Радикальній партії
України за головування в ній І. Франка й до посади губернатора міста Серет
(Румунія) за часів Першої світової війни. Літературознавчий інтерес
викликають різножанрові твори митця: малодосліджені новелістика і поезії
у прозі та взагалі не проаналізована повість.
За творчістю С. Яричевського були захищені дві дисертації: М. Івасюка
(«Письменник-демократ Сильвестр Яричевський. Життя і творчість», Одеса,
1971) та В. Челбарах («Творчість Сильвестра Яричевського в українському
літературному процесі кінця ХІХ – початку ХХ століття», Маріуполь, 2009).
Науковець М. Ласло-Куцюк – діаспорна україністка з Румунії і перший
бібліограф С. Яричевського – вперше висловила думку про двовекторне
спрямування творчості митця: орієнтацію і на українську традицію, і на
сецесійні літературні рухи. У дисертації на основі дослідження наративних
моделей прози С. Яричевського ставиться гіпотеза про можливість
розширення хронологічних рамок методологічної парадигми
експериментальної прози і на період 1890-1910 рр.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертаційна робота виконана на кафедрі історії української літератури,
теорії літератури та літературної творчості Інституту філології Київського
університету імені Тараса Шевченка в межах науково-дослідницької
програми «Мови та літератури народів світу: взаємодія та самобутність»
(державний реєстраційний номер 11БФ044-01, науковий керівник – доктор
філологічних наук, професор Г. Ф. Семенюк). Тема дисертації затверджена
на засіданні Вченої ради Інституту філології Київського національного
університету імені Тараса Шевченка (протокол № 5 від 23 грудня 2013 року).
Метою дисертації є визначення наративних моделей та розгляд
експериментування у прозі С. Яричевського. Реалізація поставленої мети
передбачає розв’язання таких завдань:
6
- означити наративну модель як класифікаційний критерій при аналізі
прозового тексту, її складники та специфіку побудови в руслі
загальнонаратологічного дискурсу,
- визначити місце експерименту у контексті взаємних трансформацій
традиції та новаторства межі ХІХ–ХХ століть,
- укласти ґрунтовну біографію С. Яричевського, щоб простежити
становлення парадигми художнього мислення митця,
- визначити вплив експериментального духу Віденської сецесії
на формування творчої стратегії С. Яричевського,
-зібрати джерельну базу всіх доступних прозових текстів автора,
підібрати класифікаційні критерії,
-зробити наратологічний огляд прозових збірок письменника, визначити
наративні моделі в малій прозі автора з огляду на три жанрові домінанти –
епічну, ліричну та драматичну,
- проаналізувати наративні моделі в експериментальних жанрових
різновидах (в поезії у прозі, в експериментальній повісті),
-здійснити аналіз рецепції творчого доробку письменника.
Об’єктом дослідження є прозовий доробок письменника: збірки малої
прози «На филях життя», «З людського муравлиська», «Між терням і
цвітом», прозові цикли «Вірую», «Горатинські оповідання», збірка поезій
у прозі «Серце мовить», цикл поезій у прозі «Дев’ята симфонія», повість
«Прокажена, або Шумовини суспільності». Залучаються також листування,
статті, «Автобіографія» С. Яричевського, спогади про митця та наукові
розвідки, присвячені його творчості.
Предмет дослідження – наративні моделі у прозі письменника, їхні
складові та основні закономірності експериментування у них.
Методи дослідження. Комплексний характер роботи передбачає
інтеграцію низки методів, зокрема загальнонаукових (індукції, дедукції,
аналізу, синтезу, опису, моделювання) та спеціальних (філологічний,
компаративний, біографічний, типологічного аналізу).
7
Філологічний метод застосовано для ретельного вивчення текстів, опису,
коментування, узагальнення та концептуалізації проаналізованого матеріалу
(насамперед у дослідженні специфіки викладу, ідейного змісту, образної
системи, граматичних структур).
Компаративний метод у дисертації вжито для порівняння моделювання
прози у С. Яричевського та в українських і західноєвропейських
письменників другої половини ХІХ – початку ХХ століття.
Біографічний метод актуалізовано у звертанні до біографії митця з
урахуванням специфіки психотипу та художнього мислення, що знайшло
своє відображення у творчій манері та ідейно-тематичній спрямованості його
прози.
Метод типологічного аналізу застосовано для класифікації наративних
моделей, оскільки він дає можливість на основі зіставлення виділяти групи
подібних рис у прозових текстах.
У дисертації застосована система ідей наратології, що взяла частину
підходів від структуралізму, а частину від рецептивної естетики, що
дозволяють розглядати кожен текст як окрему багаторівневу структуру.
У центрі дослідження – наративна модель у прозі письменника, де наратив
розглядається як специфіка розгортання викладу оповідного / розповідного
тексту.
Залучаються підходи з психології творчості, наративної психології та
аналітичної психології. Ці дисципліни забезпечують можливість
проникнення у психологію автора та персонажів для виявлення логіки
конструювання текстів.
Також використано системний і дискурсивний методи, що дозволяють
виявити специфіку художніх явищ з урахуванням історико-культурного
контексту, авторської свідомості та рецептивних чинників.
Теоретико-методологічною базою дослідження є наратологічні
дослідження, присвячені художньому експерименту і теорії жанрів малої
прози у контексті періоду межі ХІХ–ХХ століття, питанням культурного
8
помежів’я, міського тексту, сецесійних рухів. Це праці вітчизняних та
європейських літературознавців, що стосуються вивчення процесу розвитку
українського письменства межі ХІХ–ХХ століть в контексті європейського
літературного процесу: І. Андрущенка, Е. Брікса, Т. Гундорової,
Й. Зоннляйтнера, С. Павличко, К. Шорстке, Н. Шумило та ін. Значну увагу
приділено дослідженням з наратології: В. Балдинюк, Й. Брокмейера,
Л. Деркач, Ж. Женетта, В. Іванова, О. Капленко, М. Легкого, М. Лучицької,
Л. Мацевко-Бекерської, І. Папуші, Дж. Прінса, М. Руденко, М. Рябченко,
В. Сірук, М. Ткачука, О. Ткачука, Ц. Тодорова, В. Топорова, В. Тюпи,
Р. Харре, В. Шміда та ін. У висвітленні образу автора та ролі авторської
свідомості в художньому творі за основу брались до уваги думки Р. Барта,
М. Бахтіна, Г. Клочека, С. Михиди, О. Потебні, К.-Г. Юнга та ін. Проблема
художнього експерименту та експериментальної прози досліджена
із залученням праць філософів, культурологів, мистецтвознавців та
філологів: Т. Адорно, О. Бенюк, О. Боярчук, М. Васькова, Г.-Г. Гадамера,
Н. Долгої, О. Журенко, Е. Золя, Л. Ікітян, Я. Мукаржовського, Л. Новиченка,
Х. Ортеги-і-Гассета, М. Шкандрія, В. Шкловського, Ф. Якубовського та ін.
Також були розглянуті наявні наукові розвідки, присвячені життєвому шляху
та творчому доробку С. Яричевського, – праці В. Бузинської, Б. Бунчука,
М. Івасюка, О. Івасюк, Ю. Коваліва, М. Ласло-Куцюк, В. Погребенника,
Ф. Погребенника, П. Хропка, В. Челбарах та ін.
Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає в тому,
що
уперше предметно обґрунтовано концепцію впливу Віденської сецесії
на специфіку художнього мислення С. Яричевського та формування
сецесійного психотипу автора; запропоновано класифікацію наративних
моделей малої прози письменника (епіко-реалістична, лірикоімпресіоністична та драматизована моделі); визначено специфічні наративні
моделі експериментальних жанрових різновидів: поезій у прозі
(неоромантична модель) та експериментальної повісті (міфопсихологічна
9
модель); всі порівняльні дані оформлены у вигляді таблиць, вміщених у
додатках;
удосконалено визначення: «наративна модель» трактується як
класифікаційний критерій аналізу викладових форм на основі виділення
базових аспектів розгляду (тип наратора, спосіб розгортання історії,
фокалізація і т. ін.); «художній експеримент» розглянуто як металітературну
парадигму, що може бути екстрапольована на літературні процеси межі ХІХ–
ХХ ст. на матеріалі творчості С. Яричевського;
подальшого розвитку набули: наративна методологія
у літературознавстві у визначенні наративних моделей на основі жанровостильового тяжіння у творах автора; дослідження критичної рецепції
творчого доробку С. Яричевського з виділенням реалізмоцентричного та
модерноцентричного векторів.
Теоретичне значення дисертації полягає у системному визначенні
наративних моделей і типів нарації у творчості С. Яричевського,
у дослідженні проблеми художнього експериментування, що сприятиме
розширенню спектру вивчення української літератури межі ХІХ–ХХ століть.
Практичне значення дисертації полягає в тому, що її результати
можуть бути використані:
а) у розробці загальних і спеціальних навальних курсів з теорії та історії
літератури і компаративістики,
б) у видавничій справі для популяризації творчості митця та видання
вибраних творів, зокрема тих, які ще не публікувалися.
Апробація. Основні положення дисертації викладено в доповідях
на дев’яти міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях та
конгресах: на Шевченківському міжнародному літературному конгресі
до 200-ліття з дня народження митця (Київ, 2014), щорічній Всеукраїнській
науковій конференції за участю молодих учених «Філологічна наука
в інформаційному суспільстві» (Київ, 2014), Міжнародній науковій
конференції «Сучасна філологія: парадигми, напрямки, проблеми» (Київ,
10
2014), Міжнародній конференції «Wiener Moderne / Ukrainische Avantgarde»
(Київ – Відень, 2014), Міжнародній міждисциплінарній студентській
конференції «Шевченківська весна-2015» (Київ, 2015), Всеукраїнських
наукових читаннях за участю молодих учених (Київ, 2015), Міжнародній
науково-практичній конференції «Література руху опору: вияви національної
ідентичності» (Київ, 2015), Всеукраїнських наукових читаннях за участі
молодих учених «Мова і література в глобальному і локальному
медіапросторі» (Київ, 2016), Всеукраїнській науково-практичній конференції
до 160-річчя від дня народження Івана Яковича Франка (Київ, 2016). Робота
над темою дисертації сприяла також співпраці з видавничим центром
«Академія» у підготовці нового видання вибраних творів С. Яричевського та
написанні вступної статті до нього «Небо подарувало йому свою іскру».
Публікації. Положення та результати дослідження представлені в 11
публікаціях, з них 9 вміщено у наукових фахових виданнях України, 1
опублікована в іноземному фаховому виданні, 1 – додаткова публікація. Усі
результати дослідження є наслідком самостійної роботи дисертанта.
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів
із висновками до них, загальних висновків, списку використаних джерел
(173 позиції) та додатків. Основний зміст дослідження викладено на 180
сторінках; загальний обсяг (включно з додатком) становить 210 сторінок

bibliography

ВИСНОВКИ
Становлення парадигми наративного дискурсу відбувалося у ХХ ст. на
засадах двох існуючих наукових шкіл – структуралізму (який ішов від
внутрішніх моделей тексту) та рецептивної естетики (який рухався від
рецепції до тексту). Короткий огляд наратології як науки засвідчив її
досягнення та перспективи у трьох періодах розвитку:
доструктуралістському (К. Леві-Стросс, В. Пропп, І. Франко),
структуралістському (Ж. Женетт, Ц. Тодоров, В. Шмід) та
постструктуралістському (М. Кросслі, Дж. Комбс, Дж. Фрідмен). Вітчизняна
наратологія розвивається дуже активно саме у наш час, про що свідчать
монографічні та дисертаційні видання, статті та розвідки Л. МацевкоБекерської, І. та О. Папуші, М. Руденко, М. та О. Ткачуків, В. Сірук та ін.
Наявний термінологічний та методологічний плюралізм створює певні
неузгодженості та складнощі аналізу (зокрема, у працях Л. МацевкоБекерської, В. Сірук, О. Ткачука) та мотивує звертання до обраної
методології з метою її прояснення. Так, визначення наративної моделі не
представлене у словниках, що свідчить про недостатній рівень теоретичного
осягнення базових категорій наратології. У якості робочого визначення
запропоновано наступне: наративна модель – це спосіб організації викладу
та водночас класифікаційний критерій, який дозволяє проаналізувати твори
літератури шляхом оцінки їх складників: побудови, структури, подачі історії,
способу ведення діалогу між наратором та нарататором у межах художньої
комунікації.
За основу аналізу було обрано класифікацію наративних моделей
(модусів), розроблену В. Балдинюк, оскільки вона видається найбільш
універсальною і включає такі елементи побудови моделей: історична основа,
тип і метод побудови наративу, тип наратора: першо- чи третьоособовий,
властиві прийоми оповіді (розповіді), наративний темп, спосіб зображення
173
художнього світу, специфіку героя, хронотоп, засоби емоційного впливу
на читача.
Для уникнення термінологічної неузгодженості різновид мистецького
експериментування в галузі літератури в роботі позначено поняттям
«художній експеримент» у значенні новаторської творчо-інтелектуальної
діяльності письменника, стратегії прагнення до видозміни, переосмислення,
ревізії традиційного ідейно-тематичного зрізу, системи образів, викладових
форм, свідомої їх трансформації для отримання та передачі читачеві знання
про дійсність, що є найбільш адекватним часові.
Найчастіше дослідники розвитку літературного процесу звертаються до
експериментальних творів із авторською настановою на руйнування традиції,
що набули найповнішого представлення в пореволюційні роки (1920-1930-і
рр.). Проте ми, спираючись на авторитетні думки О. Боярчук та Ю. Коваліва,
трактуємо експеримент в літературі значно ширше – як певний
металітературний наратив, а експериментальний твір – відповідно як
понаджанрову категорію універсального характеру. Такий підхід значно
збільшує можливості розгляду суті мистецького експериментування та
розширює його хронологічні межі.
Застосування такого розширеного трактування надало можливість
аргументувати наявність певних експериментаторських підходів і рис
у творчості одного з незаслужено маловідомих авторів різностильових творів
періоду fin de siècle – С. Яричевського. Внаслідок проведеного аналізу
літературних даних нами визначено місце експерименту в контексті взаємних
трансформацій традиції та новаторства у його творчості і засвідчено прояв
експериментаторства в українській літературі вже у 90-их рр. ХІХ ст.
Серед властивостей художнього експерименту періоду межі століть
ми насамперед виділяємо такі: ліризація та символізація прози,
імпресіоністичність, синестетичність художньої мови, полістилістика,
розширення тематичного спектру, стирання меж між реальним та ірреальним
світом, ігровий принцип, психологізація, що втілюється через проникнення
174
у свідомість персонажа на рівні моделювання його індивідуальної картини
світу. Актуальним у контексті художнього експериментування переходової
доби стає розгляд явища сецесії, властивого європейському мистецькому
дискурсу (А. Матусяк), відгомін якого знаходимо і в українській літературі –
у творчості, зокрема, О. Авдиковича, «Молодої Музи», Марка Черемшини,
С. Яричевського, та ін.
Рух сецесіонізму розгорнувся у Європі, головним чином в АвстроУгорській імперії, у 1890-их рр., коли С. Яричевський перебував у Відні.
Риси сецесійності в літературі – переважання жанрових форм малої прози,
орнаментальна та символічна насиченість, урбанізм (творення міського
тексту), емоційна та емпатична чутливість, тонкий психологізм
із заглибленням у несвідоме – різною мірою присутні у прозі митця.
Звертання до постаті С. Яричевського у біографічному плані пов’язане
з тим, що художнє мислення, сформоване за життя митця під впливом
соціально-історичних обставин, вплинуло на визначення творчої стратегії
письменника, на вибір проблемно-тематичного спектру, на спосіб
представлення життєвого матеріалу у творчому доробку. Крізь призму
біографічного методу ми розглянули життєвий шлях С. Яричевського,
зробивши максимально повний виклад, який синтезував і структурував
інформацію, зібрану різними бібліографами, та одержали психологічний і
творчий портрет інтелігента-літератора та громадського діяча періоду межі
ХІХ–ХХ ст. Була укладена максимально ґрунтовна біографія
С. Яричевського, простежено становлення парадигми художнього мислення
митця, сформульований психотип письменника. Визначено вплив
експериментального духу Віденської сецесії на формування його творчої
стратегії.
В ході написання роботи було зібрано джерельну базу всіх доступних
прозових текстів автора, проведено її наратологічний аналіз та визначені
відповідні класифікаційні критерії.
175
Мала проза завжди була в авангарді жанрово-стильового
експериментування з точки зору проблемно-тематичних новацій та пошуків
в царині викладових форм. Новелістичний доробок С. Яричевського
складають збірки: «На филях життя», «Між терням і цвітом», «З людського
муравлиська» і цикли «Вірую», «Горатинські оповідання». У роботі подано
коротку анотацію зазначених збірок та циклів, що репрезентує доробок
автора у його хронологічному зрізі. Такий виклад дозволив простежити
розвиток як тем, так і способу їх художнього втілення на рівні наративних
структур (за класифікацією Ж. Женетта, яку модифікувала М. Руденко).
Найбільше експериментів письменник здійснив вже у зрілій прозі.
Нами представлено найповніший на даному етапі огляд критичних
досліджень, з яких постає неоднозначність поглядів на постать митця:
від кліше «письменник-демократ» та реалізмоцентричних тенденцій оцінки –
і до найсучасніших означень: сецесійний, модерний письменник. Беручи
до уваги різні підходи до оцінки художнього викладу, для більш глибокого
розгляду та адекватної класифікації ми звернулися до поглядів дослідників
творчості письменника М. Ласло-Куцюк та В. Челбарах, які аналізують малу
прозу письменника з огляду на існування в ній двох тенденцій –
реалізмоцентричності та ліричної мозаїчності. У термінах І. Денисюка першу
співвідносимо з «новелою акції», що тяжіє до зображення зовнішнього
конфлікту, а другу – з «новелою настрою», яка моделює сюжет як розвиток
внутрішнього конфлікту героя.
Вважаємо за потрібне модифікувати цю класифікацію для більш
повного представлення типів художнього моделювання фікційного світу
у малій прозі С. Яричевського шляхом розширення кількості і змісту
застосованих класифікаційних критеріїв, а саме врахувати домінування
певного епічного / ліричного / драматичного начала, принцип побудови
твору, тип наратора і наративної ситуації, наративного темпу, особливості
розгортання дієгезису й відповідних художніх прийомів і технік, втілення
актуального хронотопу, застосування відповідної фокалізації, психологізація
176
викладу тощо. На основі такого багатокритеріального оцінювання
розглянутих у розділі творів, ми пропонуємо застосувати до всього
новелістичного доробку митця наратологічну класифікацію, що передбачає
його розподіл за трьома моделями згідно принципу жанрово-стильової
відповідності:
1. Модифікована епіко-реалістична модель, яка включає оповідання
з домінуванням епічного начала, тяжінням до сюжетності реалістичного
прозописьма, що зазнає тематичних та наративних трансформацій.
Розглядаємо цю модель на прикладах творів, тематично угрупованих у кілька
блоків: замальовки з великоміського життя австрійської столиці
(«Проблематик», «Солодке ім’я «Артист», «Ох! Тоті романи!»), твори про
кризу патріархальності («Пустка», «Палій», «Неправдива невістка»),
гумористичні оповідання («Казета», «Як Сніжка щось по ночі водило і що то
було?», «Рух в руських товариствах»), твори громадсько-політичного
звучання («Шовініст», «Господин книжки», «Вірую…»), відтворення
мілітарної проблематики («Пан-оберлейтнант»). Проблематика творів
переважно екзистенційна та етично маркована. Моделі притаманні таки
прийоми, як комбінування наративів, поєднання гетеро- та гомодієгетичної
нарації, використання прийомів «текст у тексті», контрасту, рефрену
(за принципом анафори чи епіфори), залучення аудіовізуальних ефектів,
ментального діалогу, фантомної маски, градації як структуротвірного
принципу, актуального хронотопу тощо.
Особливостями організації подієвого ряду у новелістиці є причиннонаслідкові зв’язки, визначена часова та просторова структури, змінність
ситуацій. Точка зору зазвичай зосереджується не на самій події, а на її
сприйнятті з боку одного з персонажів. На рівні художнього простору автору
властиве новаторське зображення віденського топосу, нових соціальних
типів. Гумористичним творам притаманні прийоми гротеску, трагіфарсу,
трікстерства.
177
2. Лірико-імпресіоністична модель, яку представляють новели
з мозаїчним принципом побудови, що полягає у компонуванні
фрагментарних образів, підпорядкованих психологічному сюжету,
в апелюванні до «вічних тем», що наближує тексти до поетики імпресіонізму,
наприклад, у творах «Чорна смерть», «Під самий Великдень», «Свята книга»,
«Madame sans gêne».
Особливістю нового типу викладу став показ психологічного процесу
як прийому розкриття характеру героя, який на структуротвірному рівні
провокує зменшення числа персонажів та творить граничну концентрацію
викладу, переважає гомодієгетична нарація. Автор використовує такі
наративні техніки, як поєднання реального та символічного наративів,
проекції з минулого в сучасне, потік свідомості, контрастні художні паралелі
і зіставлення, оніричні вставки, символіко-ліризований пейзаж, внутрішні
діалоги персонажів, що наближає доробок автора до сецесійного мистецтва.
За мозаїчним принципом розгортання внутрішнього сюжету автор
проекспериментував з жанрами трілеру та хорору у новелі «Страшний
товариш».
2. Драматизована модель, яка об’єднує тексти, що становлять собою
діалоги, побудовані за драматургічним принципом, зокреса оповідання
«Антихрист надходить!», «Довірочна нарада», «Кельнер». Драма, на відміну
від прозового тексту, покликана передати подію в її безпосередній
вербальності, тож ця модель об’єднує тексти, експериментально створені
без авторських ремарок, проте з діалоговою настановою на комунікативність,
що проявляється у формах діалогу, полілогу за принципом поліфонізму
(багатоголосся) або діалогізованого монологу.
Експериментування С. Яричевського з прозовими жанрами та стилями
дало нам можливість виділити в окремий розділ з експериментальними
жанрофомами, куди відносимо його маловідомі і тому практично
недосліджені поезії у прозі автора як ліро-епічне новаторство періоду межі
століть та експериментальну повість зі зредукованим сюжетом та
178
посиленим психологізмом. Специфіка моделювання нарації С. Яричевського
в цих жанрових формах дає змогу виділити два типи наративних моделей –
неоромантичну та міфопсихологічну.
Поезії у прозі передають неабиякий хист автора, неординарність
моделювання художнього світу, поєднання традиційних та
експериментальних наративних прийомів. У збірці «Серце мовить» та циклі
«Дев’ята симфонія» неоромантичний тип моделі постає у специфіці
базового конфлікту – розриві між мрією та буденністю, в пориванні in blau,
у творенні образів за принципом контрасту, у звертанні до емоційних
ситуацій, у збільшенні кількості риторичних фігур для активізації читача,
для емоційного залучення його до співпереживання. Герої, відповідно, теж
неоромантичні – це найчастіше або духовні символічні істоти – ангели та
херувими, які тонко впливають на видозміну реальності (у більшості
випадків за допомогою слова), або свідомі жінки, яким не дано досягти
особистого щастя.
Експериментальність поезій у прозі С. Яричевського полягає
у специфічному наративному моделюванні: чергуються наративні
темпоритми (пришвидчений та ретардований), поєднуються гетеродієгетична
та гомодієгетична нарація (залежно від ситуації створює ефект тотальності
описуваних явищ або ефект наближення до читача), втілюється прийом
переплетення голосів і апеляція до нарататора через постійні риторичні
запитання. Хронотоп найчастіше символічний, певним чином
міфологізований, поєднує реальні обриси предметів із неймовірними
істотами та ситуаціями, залучає архетипічні образи-символи (матері, сонця,
пісні, могили, вітру, а також звертання до постатей, що стали символічними:
Христа, Будди, Конфуція, Каїна, в авторській інтерпретації – також Людвіга
ван Бетховена), розтягується з далекого минулого в далеке майбутнє.
Експериментальній повісті «Прокажена, або Шумовини
суспільності» властива міфопсихологічна модель, яка поєднує традицію
(у специфіці конфлікту) та новаторство (у способі його розкриття)
179
в українській літературі межі століть. Залучення методів аналітичної
психології дає змогу глибшого дослідження психології конфлікту.
На міфологічному ґрунті стосунки головних героїв (Уляни та
Байдачевського) постають як стосунки богині весни Кори та її викрадача
бога підземного царства Аїда, у яких дівчина внутрішньо лишилася в стані
жертви і не пройшла жіночого становлення.
Авторським експериментом було моделювання дієгезису в модерному
ключі (властивий європейським сецесійним літературним рухам межі
століть), звертання до «квіткового стилю». Повість є невеликою за обсягом,
схожа на розлоге оповідання з вставками з фольклору та елементами потоку
свідомості. Твір написаний у модерному ключі, тому містить психологізовані
діалоги-агони, напружені внутрішні діалоги, символічність зображення, потік
свідомості, постійну зміну фокалізації (від інтроспекції до подієвого ряду),
символічність зображення, всевідність наратора, увагу до аудіальних,
візуальних, символізованих елементів, відкритість фіналу як свідчення
відкритої комунікативної ситуації. Експериментування з внутрішнім
мовленням у творі наближає його до модерністичних зразків повісті
(наприклад, творів О. Кобилянської, М. Коцюбинського, О. Плюща).
Маючи досвід журналістської роботи (зокрема, для знаного журналу
«Буковина»), митець у творах надає слово персонажам, приділяє велику
увагу мотивації їхніх вчинків. Новели та оповідання з прозових збірок
«На филях життя», «Вірую», «З людського муравлиська», «Між терням і
цвітом», «Горатинські оповідання», повість «Прокажена, або шумовини
суспільності», поезії у прозі зі зібрки «Серце мовить» та циклу «Дев’ята
симфонія» тримали у фокусі уваги людину в ситуації соціальних зрушень
кінця ХІХ ст. Автор вводить у дієгезис урбаністичне тло, зокрема, Відня.
Особливостями організації подієвого ряду у творах митця є причиннонаслідкові зв’язки, визначена часова та просторова структури, змінність
ситуацій, представлення не просто переліку подій, а нарації про події,
фокалізація зазвичай зосереджується не на самій події, а на сприйнятті її
180
з боку одного з персонажів. Якщо наратор виражено присутній
у внутрішньотекстовому просторі, він передає своє оцінне ставлення до того,
що відбувається. В такому випадку і вступ, і останні слова твору містять
ненав’язливий, але цілком конкретний вияв ставлення, що знаходить
вираження в позиції оповідача, який в емоційному плані не залишається
стороннім спостерігачем, хоч і не завжди постає актантом і рушієм сюжету.
Таким чином, у виявлених наративних моделях С. Яричевський
наслідує елементи традиції реалістичного письменства ХІХ ст.
з відстороненою оповідністю і водночас входить у річище європейської
сецесійної літератури із властивим їй наративним експериментуванням. Така
характеристика творчості письменника оприявлює трансформаційні процеси
періоду fin de siècle. Причиною широкого культурного погляду
С. Яричевського була географічна та ментальна близькість до європейських
літературних рухів, зокрема до групи митців «Віденський Сецесіон».
Віденський топос сприяв проявам оновлення традиційної мистецької
парадигми у творчості митця, є експериментальним для української
літератури. На нашу думку, адекватним поняттям для визначення
особливостей творчості митця є сецесійність як художня домінанта, яка не
є цілісним стилем, а пов’язана із синкретичним поєднанням символізму,
імпресіонізму, реалізму в малій прозі С. Яричевського, що відображає
специфіку наратування письменника у руслі австрійсько-українських
взаємин літератури періоду fin de siècle. Такий аспект дозволяє поглибити
знання про творчість автора та розширити уявлення про весь період
літератури межі ХІХ–ХХ ст. у контексті європейської міжлітературної
взаємодії. Доробок С. Яричевського заслуговує на місце в українській і
світовій літературі завдяки високому художньому рівню його
експериментальної прози, що засвідчив проведений аналіз наративних
моделей.
181
СПИСОК ВИКОРИСТ