Багрій Марія Григорівна. Ліро-епіка Володимира Сосюри 1920 - 1940-х років: ідеологія, історіософія, стильові пошуки

brief description

Багрій Марія Григорівна. Ліро-епіка Володимира Сосюри 1920 - 1940-х років: ідеологія, історіософія, стильові пошуки.- Дис. канд. філол. наук: 10.01.01, Чернів. нац. ун-т ім. Юрія Федьковича. - Чернівці, 2014.- 191 с.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ В. І. ВЕРНАДСЬКОГО

На правах рукопису

БАГРІЙ МАРІЯ ГРИГОРІВНА

УДК 821.161.2 Сосюра 1/7.08-14 “1920-1940”:316.75:159.955

ЛІРО-ЕПІКА ВОЛОДИМИРА СОСЮРИ
1920–1940-х РОКІВ:
ІДЕОЛОГІЯ, ІСТОРІОСОФІЯ, СТИЛЬОВІ ПОШУКИ

Спеціальність 10.01.01 – українська література

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Гуменюк Віктор Іванович,
доктор філологічних наук,
професор

Сімферополь – 2014

ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………………………………….4РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ІДЕЙНО-ЕСТЕТИЧНИХ ЗАСАД СОЦРЕАЛІЗМУ ЯК ТИПУ МАСОВОЇ КУЛЬТУРИ ТА ЇХНІЙ ВПЛИВ НА ЛІРО-ЕПІКУ ВОЛОДИМИРА СОСЮРИ……………………………………...10
1.1. Трансформації рецепції творчості Володимира Сосюри
в літературно-критичному дискурсі ХХ – початку ХХІ ст. ............................10
1.2. Формування літературної позиції та ідейно-естетичних
засад творчості письменника: теоретичні аспекти ........................................... 23
Висновки……………………………………………………………….......36
РОЗДІЛ 2. СТИЛЬОВІ ТА ІДЕОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПОЕМ ВОЛОДИМИРА СОСЮРИ 1920–1930-х РОКІВ........................................39
2.1. Концептуальне підґрунтя та поетика ранніх поем …...………….39
2.2. Поетикальні та ідейно-естетичнi параметри роману у вiршах
“Тарас Трясило”………...………………………………………………………. 61
Висновки …………………………………………………………………..78
РОЗДІЛ 3. ІСТОРІОСОФІЯ І НЕОРОМАНТИЧНА ІНТЕНЦІОНАЛЬНІСТЬ ПОЕМИ “МАЗЕПА”………………………………81
3.1. Історіографічні та фольклорно-літературні джерела
образу Мазепи....................................................................................................... 84
3.2. Образ головного героя поеми в контексті українського
неоромантизму……………………………………………………….…………. 98
3.3. Художні засоби та прийоми творення образної системи в поемі…116
Висновки ……………………………………………………………….....127
РОЗДІЛ 4. CОЦРЕАЛІСТИЧНА ПАРАДИГМА САКРАЛЬНОГО В ЛІРО-ЕПІЦІ КІНЦЯ 1940-х РОКІВ……………………………………..…….129
4.1. Сакралізація та міфологізація комунізму в старозаповітних
поемах Володимира Сосюри………..………………………………………... 131
4.2. Контамінація новозаповітного та більшовицького дискурсу
в поемі “Христос”……………………………………………………….......... 147
Висновки………………………………………………………………….160
ВИСНОВКИ……………………………………………………………...162
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………….…168

bibliography

ВИСНОВКИ

Проведений літературознавчий аналіз ліро-епічної творчості В. Сосюри 1920–1940-х років, періоду, коли письменник був одним із лідерів формування художнього дискурсу соціалістичного реалізму в українській літературі, дає підстави зробити наступні висновки й узагальнення. Літературний процес в УРСР, позначений великим тиском політичного, ідеологічного та культурно-цензурного змісту, систематично призводив до деформації творчих позицій письменників і цілих літературних течій. В умовах перманентного терору в державі, репресій і залякувань, постійних підозр із боку окупаційної влади (формально вона проголошувалася як “істинно народна” і “класово справедлива” ) український автор вимушений був вдаватися до різноманітних форм ідейної мімікрії, політичного пристосуванства, естетичної завуальованості та художнього вдавання. Міра залежності письменника від влади визначалася його світоглядними і моральними принципами, силою характеру і творчого таланту, суб’єктивними “зобов’язаннями” перед режимом. Взаємини із тоталітарною системою залежали також від мінливості політичної ситуації в країні, яка була дещо плюралістичнішою у 1920-і роки і цілком нетерпимою, зловорожою у 1930-і роки.
В. Сосюра, як і типологічно подібні до нього Павло Тичина, Юрій Смолич, Петро Панч, Олександр Довженко та ін., лише частково наближався до відважної позиції ваплітян і був цілком далеким від прометеївської позиції більшості ланківців та неокласиків. І в цьому полягала головна трагедія моральної та творчої роздвоєності митця, трагедія існування “двох Володьок”. Невипадково одна зі статей українського критика і мислителя Дмитра Донцова про радянських письменників називалася “Роздвоєні душі” (надрукована вона була у львівському “Літературно-науковому віснику” за 1929 рік). В. Сосюрі забракло і глибини світогляду, і моральної витримки, і сили характеру, й естетичної та загальнокультурної висоти, щоб якісно протиставитися тискові тоталітарної системи. Він надто швидко, як і Павло Тичина, вже у 1920–1921-і роки психологічно зламався в умовах суспільного страху і терору. В. Сосюра взявся оспівувати і героїзувати відвертих ворогів України, з якими сам іще недавно боровся в лавах петлюрівців, він вдавався до популістської, простакуватої стилістики творчості, мимовільно реанімувавши в літературі вже віджилий народницький романтизм, що було очевидним кроком назад у розвитку української поезії ХХ ст. Завдяки надзвичайній плодовитості у своїй творчості, доступності й невибагливості стилю, умінню підлаштовуватися під популярні смаки і використовувати народнопісенну поетику письменник утверджував масовізм як культурну ідеологію часу і цим стратегічно протиставлявся справді вартісним, модерністським, національно та духовно значущим тенденціям у літературі.
Можна сміливо розділити спадщину В. Сосюри на дві половини, два окремі струмені, які по-різному прозвучали в історії української літератури: ліричну і ліро-епічну. Якщо як лірик він реалізував себе доволі повно, різноманітно, зумів створити низку справжніх шедеврів у цьому роді, то як ліро-епік письменник працював переважно як реалізатор, рупор певних радянських ідеологем, як творець важливих ідейно-естетичних основ соціалістичного реалізму. Риси неоромантизму і реалізму по-особливому переплелися у стилі В. Сосюри. Відтак його не можна назвати чистим неоромантиком, бо він так і не відважився здійснити прорив до повноцінної свободи творчості, відкритися стихії національного відродження, глибоко не засвоїв художніх парадигм модернізму.
Коротка участь В. Сосюри у літорганізації ВАПЛІТЕ, на жаль, не стала, як і для Павла Тичини, тривалою тенденцією у його творчості. Поет спалахнув чудовою поемою “Мазепа”, кількома китицями віршів глибшого психологічного змісту. Але невдовзі знов, правда, під сильним тиском офіційної комуністичної критики і загальної страшної ситуації у державі, повернувся до соцреалізму. Подібний спалах у ліриці та ліро-епіці В. Сосюри уже під впливом війни з німецькими загарбниками стався у 1940-і роки, коли ми знов отримали свіжу і щиру поезію, неоромантичні і навіть релігійні мотиви (поеми “Каїн”, “Мойсей”).
В естетичному плані В. Сосюра великою мірою залишився “глухим” до художніх відкриттів українського символізму (Павло Тичина, Володимир Свідзинський, Дмитро Загул та ін.), неокласицизму (Микола Зеров, Максим Рильський, Павло Филипович та ін.), неоромантизму (Тодось Осьмачка, Марк Йогансен, Олекса Влизько та ін.), тому його поезія ідеально вписувалася в новостворений канон соціалістичного реалізму: домінування суспільної тематики, класові протиставлення, агітаційний тип ідеології з марксизованим набором російських імперіалістичних гасел, прозорість образів, переважно домодерністська строфіка, невибаглива ритміка, яка мала за мету відобразити “ударний” ритм оптимістично-переможного ходу комунізму в історії. Особливо трагічним і деструктивним щодо естетичної програми розвитку української літератури було те, що цей стиль письма протиставлявся В. Сосюрою, за активної підтримки офіційних комуністичних критиків (В. Коряк, І. Кулик, С. Щуплак, О. Ключчя, О. Полторацький, А. Хвиля та ін.), усім іншим, менш “класовим” і менш “радянським” стилям. Відтак поет своєю творчістю мимоволі сприяв тому, аби з української літератури витіснялися найвартісніші художні явища.
Історіософія В. Сосюри, особливо в романі у вiршах “Тарас Трясило”, на що вказував іще Микола Зеров у 1925 році, була невибагливою, малоцікавою, супроводжувалася численними труїзмами, історичними ляпами, браком інтуїтивного та фахового відчуття живої історії. Відтак поет посприяв у цьому творі витворенню радянських ідеологічних міфів – матеріалізму при осмисленні історичних процесів, вульгарно-агресивній теорії класовості, схематизму загального зображення явищ.