Глушковецька Наталія Анатоліївна. Епістолярій Василя Стуса як синтез поетичної, літературно-критичної та перекладацької творчості

brief description

Глушковецька Наталія Анатоліївна. Епістолярій Василя Стуса як синтез поетичної, літературно-критичної та перекладацької творчості.- Дисертація канд. філол. наук: 10.01.01, Черкас. нац. ун-т ім. Богдана Хмельницького. - Черкаси, 2014.- 237 с.

Міністерство освіти і науки України
Кам’янець-Подільський національний університет
імені Івана Огієнка

На правах рукопису

ГЛУШКОВЕЦЬКА НАТАЛІЯ АНАТОЛІЇВНА

УДК 821.161.2-6.09(043.3)

ЕПІСТОЛЯРІЙ ВАСИЛЯ СТУСА ЯК СИНТЕЗ ПОЕТИЧНОЇ, ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНОЇ ТА ПЕРЕКЛАДАЦЬКОЇ ТВОРЧОСТІ

10.01.01 – українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Рарицький Олег Анатолійович
кандидат філологічних наук, доцент

Кам’янець-Подільський – 2014
ЗМІСТ

ВСТУП 4

РОЗДІЛ 1. ЕПІСТОЛЯРНА ТВОРЧІСТЬ В. СТУСА ЯК ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧА ПРОБЛЕМА 10
1.1. Теоретичні й історико-літературні аспекти вивчення письменницьких кореспонденцій 10
1.2. Основні етапи оприлюднення й літературознавчого осмислення епістолярної спадщини В. Стуса 22
Висновки до першого розділу 34

РОЗДІЛ 2. ПОЕТИЧНІ, ЕТИКО-ЕСТЕТИЧНІ Й ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ ДОМІНАНТИ ЕПІСТОЛЯРІЮ В. СТУСА 37
2.1. Поетичний універсум В. Стуса в приватних листах дов’язничного часу 38
2.2. Кореспонденції невільничого періоду як джерело пізнання творчої майстерні В. Стуса 53
2.3. Етико-естетичний і педагогічний виміри епістолярію 64
2.4. Екзистенційний дискурс таборових епістол 72
Висновки до другого розділу 79

РОЗДІЛ 3. ТВОРЧІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ В ЕПІСТОЛЯРНІЙ КРИТИЦІ В. СТУСА 82
3.1. Літературознавчий погляд на представників давнього та нового етапу в розвитку українського художнього слова 82
3.2. Література соцреалізму в листовному осмисленні В. Стуса 94
3.3. Епістолярна рецепція творчості шістдесятників 104
Висновки до третього розділу 116

РОЗДІЛ 4. ОБСЕРВУВАННЯ ЗАРУБІЖНОГО ПИСЬМЕНСТВА В ЛИСТАХ В. СТУСА ЯК ДОСЛІДНИКА Й ПЕРЕКЛАДАЧА 118
4.1. «Золота доба» російської літератури в кореспонденціях В. Стуса 119
4.2. Епістолярне висвітлення «срібної доби» російської поезії 128
4.3. Критичний погляд на російську радянську літературу 140
4.4. Творча постать Й. В. Гете в листовній репрезентації В. Стуса 147
4.5. Поет Р. М. Рільке: критико-перекладознавчі епістолярні зауваги 155
Висновки до четвертого розділу 165

ВИСНОВКИ 169

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 178

ДОДАТКИ 211

bibliography

ВИСНОВКИ

У результаті проведеного дисертаційного дослідження встановлено, що феномен письменницького епістолярію має давні традиції на теренах України. Листування як творчість стало невід’ємним сегментом літературної спадщини багатьох представників українського письменства та потужною складовою світової культури. І хоч дослідження приватних кореспонденцій письменників здавна перебуває у сфері наукових зацікавлень учених різного фахового спрямування, досі не вироблено загальноприйнятих теоретико-методологічних засад вивчення епістолярного жанру. Більше того, дискусійним залишається і саме визначення письменницького листа. Не в останню чергу це зумовлено тим, що лист письменника є водночас і літературним фактом, і звичайним побутово-комунікативним документом. Тому доцільним бачиться розгляд листа письменника як твору літературного і як історіографічного жанру, позначеного яскраво вираженою психологічною інтроспекцією та особистісним ставленням автора до дійсності і конкретного адресата, написаного з урахуванням специфіки кореспонденції певної історичної доби.
Епістолярій письменника віддзеркалює творчу своєрідність особи як митця і людини й закономірно різнорідний за формою, тематикою, стильовими особливостями. З огляду на це, найбільш обґрунтованою, на наш погляд, є позиція тих літературознавців, які пропонують терміном епістолярій позначати сукупність листів певного автора, зокрема, приватних, що становлять значну культурно-історичну цінність. Водночас варто розрізняти художні твори, написані у формі листа (епістолярна художня література) та приватні листи письменників, які називати письменницьким епістолярієм.
Аналіз особливостей оприлюднення й аналітико-інтелектуального осмислення епістолярної спадщини В. Стуса дає змогу стверджувати, що процес публікації листів митця можна умовно поділити на три етапи: 1) прижиттєві публікації окремих епістол за кордоном; 2) посмертні публікації вибраних листів у діаспорних виданнях; 3) посмертні публікації поодиноких листів та спеціальних зібрань в Україні.
Нами з’ясовано, що можливість об’єктивного вивчення літературної спадщини В. Стуса в Україні вперше з’явилася наприкінці 80-х рр. ХХ ст. Відтоді почали публікуватися численні критичні та літературознавчі студії українських дослідників, у яких частково розглядалося й питання епістолярної творчості В. Стуса. На сьогодні існує чималий масив праць, присвячених різним аспектам літературної діяльності митця. Однак, незважаючи на перманентне зацікавлення літературознавців та значну кількість наукових досліджень, чимало аспектів багатогранної творчості В. Стуса залишаються недостатньо з’ясованими. Зокрема, комплексного вивчення та аналізу потребує його епістолярій як синтез поетичної, літературно-критичної та перекладацької діяльності, що дає змогу поглибити наше уявлення про багатоаспектність літературного універсуму митця. Відтак листовна спадщина поета постає повноцінним різновидом його особистісної репрезентації як українського митця, науковця, перекладача, громадсько-культурного діяча-інтелектуала.
Аналіз епістол дозволив виокремити адресатів В. Стуса. На різних етапах життя поет активно листувався з широким колом осіб, до якого входили університетські друзі (В. Дідківський, Б. Дорошенко, В. Захарченко, А. Лазоренко, О. Орач та ін.), побратими-шістдесятники (Ю. Бадзьо, Б. Горинь, О. Заливаха, Є. Сверстюк, І. Світличний, Н. Світлична, В. Чорновіл, Ігор та Ірина Калинці, М. Плахотнюк та ін.), учасники українського правозахисного руху (О. Антонів, З. Красівський, Я. Лесів, В. Овсієнко, З. Попадюк та ін.), учасники російського правозахисного руху (І. Корсунська, Н. Лісовська та ін.), літературознавці (Є. Адельгейм, О. Ангелюк, В. Голобородько, С. Кириченко, М. Коцюбинська, А. Мороз, І. Нижник, В. Скрипка та ін.), представники української діаспори (Х. Бремер, Віра Вовк, А.-Г. Горбач та ін.), матері та дружини в’язнів сумління (Л. Попадюк, Л. Світлична та ін.), члени родини (В. Попелюх, Д. Стус, Ї. Стус, М. Стус, С. Стус та ін.). Неодноразово, через табірне обмеження в листуванні, В. Стус був змушений писати, за власним означенням, «гуртові листи», тобто звернені одразу до кількох адресатів, й уміщати в одній епістолі різноманітні політематичні блоки. Водночас кореспонденції митця потверджують стійкі діалогічні відносини між ним і його епістолярними співрозмовниками.
На основі вивчення приватної кореспонденції В. Стуса, з’ясовано, що в дов’язничний період творчості настрій поезій та епістол діаметрально протилежний. Вірші характеризуються життєрадісним, оптимістичним світосприйняттям, притаманним молодому митцеві, який небезуспішно долучається до когорти творців високого поетичного слова. У поезіях автор розмірковує над сенсом людського існування, акумулює внутрішній світ, самонаповнюється ним. Натомість епістолярій віддзеркалює сувору буденність, несприйняття потреби йти на компроміси із своїми поглядами та творчим світобаченням для досягнення кар’єрних і соціальних вершин.
Епістолярна спадщина поета київського етапу розкриває специфіку його тогочасного побутування і творчого життя, яскраво демонструє поетичний імпульс, отриманий В. Стусом після переїзду до столиці. Душевне піднесення вчорашнього провінційного вчителя було зумовлене розширенням кола спілкування з представниками творчої інтелігенції, однодумцями, можливістю влитися в насичене духовно-культурне життя. Водночас листи засвідчують намагання автора знайти себе поміж владними догмами та свободою власної творчості. Через це, а також несприятливі побутові умови для роботи, поетичний процес, за свідченням Стусових листів, проходить поволі, енергія віршів «перехлюпується на інше». Хоч і за цих обставин митець продовжував працювати, відточувати поетичний стиль. Проте В. Стус – молодий науковець і літератор – відчував певне несприйняття з боку старшого покоління літературознавців, яке не розуміло його впертого небажання ставати конформістом, його ціннісних амбіцій. Урешті-решт, усвідомлюючи абсурдність існування через неспроможність сприйняти тоталітарну дійсність, поет розпочинає відкрите протистояння режиму.
На поетичний універсум В. Стуса невільничого періоду проливають світло таборові листи. Їх аналіз дає змогу констатувати, що, потрапивши в жорстокі умови «ампутованого існування», він не тільки не деградує, не розлючується на ввесь світ, а, навпаки, віднаходить сили для повсякчасного професійного самовдосконалення та саморозвитку. Зважаючи на особливості побутування та віршотворення, В. Стус виформував специфічну творчу робітню, один із найважливіших елементів якої – творча комунікація, прагнення почути думки про художню вартість власної творчості від якомога більшого кола читачів. Через те листи, що надсилалися рідним та друзям, стали ключовим інструментом ознайомлення з оригінальними творчими здобутками В. Стуса, своєрідним самовидавництвом, а відтак, могутнім стимулом для подальшої праці та фахового зростання.
Невільничі листи поета демонструють, що прикметною особливістю його творчого життя в ув’язненні була здатність переживати оніричні стани. Вони були чи не єдиним засобом ескапізму від тюремного буття й методом віднаходження сил та ідей для продукування нових літературних творів.
Характерною рисою поезії ув’язненого В. Стуса є поліваріантність текстів. Це викликано, з одного боку, побутовими обставинами в’язничної реальності. Зокрема, в разі конфіскації або знищення віршів, автор був змушений відтворювати поезії, покладаючись виключно на пам’ять, що почасти зумовлювало практично новий їх варіант. З іншого боку, як засвідчують листи, важливу роль відігравав вагомий суб’єктивний фактор цього явища. Він криється у феномені поетичного мислення В. Стуса, який свідомо залишав різні списки своїх творів «на потім», сподіваючись дожити до «самотності й тиші» і отримати належні умови для викшталтовування вже написаного та подальшого віршотворення.
Оскільки більшість листів В. Стуса написані в неволі і були для автора єдиним засобом комунікації з навколишнім світом, вони акумулювали й синтезували в собі різноаспектні проблемно-тематичні вектори як творчої робітні, так і особистого життя. Однією з провідних ідейних домінант епістолярію митця стало формулювання етико-естетичних і педагогічних засад людського буття. Тривалі ув’язнення поета зумовили особливу атмосферу не лише творчості, а й метаморфози родинно-побутових і загальнолюдських цінностей. Зокрема, листи довгий час, по суті, були не лише єдиним засобом спілкування з родиною, а й поодинокою можливістю впливати на особистість сина, брати участь у його вихованні, передавати свої педагогічні та етико-естетичні настанови. З огляду на це, важливим елементом листування поета було застосування потенціалу епістолярного діалогу.
Однією з ключових проблемно-тематичних домінант листування В. Стуса є екзистенціалізм. Очевидно, що присутність екзистенціальної проблематики в епістолярію митця спричинена його зацікавленням ідеями філософів цієї школи: А. Камю, Ж.-П. Сартра, К. Ясперса, М. Гайдеггера, Г. Марселя та ін. У невільничих умовах існування їхні праці дали змогу В. Стусу віднайти стимул для поетичної творчості, акумулювати сили для шліфування своєї особистості та професійної майстерності. Зважаючи на це, епістолярна творчість митця, насамперед невільничого періоду, сконцентрувала в собі рельєфну екзистенційну основу, продемонструвала прагнення автора «будувати себе», зводити монолітну фортецю власної особистості, що протистоятиме зовнішньому тиску, вести повсякчасну підготовку до будь-яких випробувань.
Епістолярій В. Стуса слугує унікальним джерелом для означення його літературознавчих поглядів. Літературно-критичне осмислення творчого доробку українського та зарубіжного письменства найвиразніше проглядається в листах таборового періоду. Саме тоді поет-в’язень був позбавлений можливості брати повноцінну участь у літературному процесі, тому кореспонденції були єдиним способом поділитися своїми враженнями від прочитаного, висловити літературно-критичні оцінки. Водночас в епістолярію письменника проглядаються літературно-критичні оцінки власних творів, тобто наявне явище епістолярної автокритики.
Зроблене нами комплексне обстеження різночасових приватних адресацій В. Стуса дозволило сформувати цілісне уявлення про його епістолярну літературознавчу рецепцію творчості українських письменників. Доведено, що література давньої і нової доби не знаходить детального літературно-критичного потрактування в епістолярному дискурсі В. Стуса, про неї поет висловлював спорадичні міркування. Водночас на сторінках Стусових кореспонденцій у різному контексті неодноразово згадано прізвища Г. Сковороди, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка, О. Стороженка, Я. Щоголева, В. Самійленка, І. Нечуя-Левицького, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського та інших митців; відносно розлогі літературно-критичні огляди присвячені лише творчому доробку Г. Сковороди, І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки. Листи засвідчують інтерес поета до рідного письменства й намір всебічно дослідити його терени, зокрема, задіюючи власні (подекуди суб’єктивні) критерії письменницької майстерності, інколи контроверсійні до усталених канонів в оцінці класиків. Вибудувані на таких фундаментальних підмурках засади рецензування зумовили наявність у Стусовому епістолярію оригінальних, нетрадиційних, почасти парадоксальних літературно-критичних оцінок творчості визнаних майстрів слова.
З-поміж масиву літературознавчих епістолярних роздумів В. Стуса, звернених до спадщини українського письменства, виокремлюються сентенції про твори представників соцреалізму – провідного літературного напряму радянської доби. Констатуємо, що до цієї літератури в листах В. Стуса загалом простежується негативне ставлення. Проте на цьому тлі помітні й полярні оцінки творчої спадщини окремих українських митців радянського періоду. Так, епоха українського соцреалізму в листах В. Стуса представлена іменами П. Тичини, М. Рильського, А. Малишка, О. Гончара, М. Бажана. Розгляд кореспонденцій доводить, що творчість названих літераторів не спонукала автора до її всебічного літературно-критичного аналізу. Натомість відзначаємо наявність спорадичних згадок про письменників-соцреалістів, які головно сфокусовані на характеристиці окремих творів та особистісних рис майстрів пера. У цьому контексті не останню роль у формуванні літературознавчих оцінок В. Стуса відігравало його стійке переконання в тому, що митець за будь-яких умов не має права на слабкодухість, адже талант – це надто примхливий дар, який потрібно плекати всупереч спокусам, намагаючись зберегти свою автентичність.
Листи засвідчують, що магістральною темою епістолярної літературної критики В. Стуса є аналіз творчості шістдесятників. Скрупульозний розгляд літературного доробку сучасників допоміг В. Стусові простежити вектори розвитку української літератури, переглянути й переусвідомити сприйняття загальновизнаних майстрів слова. Судження поета про літературну спадщину цієї генерації українського письменства суперечливі. Очевидно, певна їх різкість і категоричність стосовно Л. Костенко, М. Вінграновського, І. Драча, Гр. Тютюнника, В. Шевчука була зумовлена насильним відстороненням Стуса-в’язня від творчості й життя його колег-літераторів, які залишилися у «великій зоні» та не могли захистити несправедливо засуджених «концтабірних інтелігентів». Натомість В. Стусові була ближчою творчість І. Світличного, В. Голобородька, І. Калинця, які працювали в одному з ним напрямку й створювали непросту для сприйняття, європейськи зорієнтовану поезію, головним лейтмотивом якої було прагнення «перекодувати національне інтернаціональною мовою світової культури». Разом із тим листи В. Стуса дають підстави стверджувати, що автор зумів залишитися на рівні об’єктивного підходу й вибудував виважене, далеке від ідеалізації чи критиканства літературознавче бачення творчості представників шістдесятництва.
Окрему сторінку епістолярного набутку В. Стуса становлять літературно-критичні роздуми та переклади творчості зарубіжного письменства. Вони часто перебувають у тісному взаємозв’язку, адже для поета переклад був найвищим рівнем літературознавчого пізнання твору й невід’ємним елементом творчого процесу. Зважаючи на специфіку змісту листів В. Стуса, видається можливим детально простежити літературознавчо-перекладацький дискурс творчості представників російського (російськомовного) й німецькомовного письменства.
Встановлено, що значну частину епістолярних літературно-критичних роздумів автора становлять міркування про творчу спадщину російських письменників. Епістолярні студії поета охопили як твори митців «золотої» та «срібної» доби, так і сучасний авторові період розвитку російської радянської літератури. Попри значне число прізвищ російських літераторів, згаданих в епістолах В. Стуса, листи дають змогу сформувати цілісне уявлення про його літературознавчу та перекладацьку рецепцію творчого доробку лише окремих російських письменників. Натомість більшість із них названі в загальному контексті без авторського літературознавчого аналізу творчої спадщини. Зокрема, з-поміж представників «золотої» доби в епістолярії В. Стуса розлогі літературознавчі розмисли охоплюють лише творчість О. Пушкіна, Ф. Достоєвського, Л. Толстого. Серед широкого кола письменників «срібної» доби кореспонденції дозволяють детально проаналізувати літературознавчі інтерпретації творчості І. Буніна, М. Цвєтаєвої, Б. Пастернака та визначити загальне ставлення до постаті О. Блока. Приватні кореспонденції засвідчують, що В. Стус систематично цікавився публікаціями сучасних йому російських авторів і намагався проникнути в їхню творчу майстерню, вирізнити у творчості колег суголосні формозмістові й стильові відкриття. І хоч епістолярні розмірковування В. Стуса про письменників А. Платонова, О. Солженіцина, Л. Гінзбурга, Б. Можаєва, Г. Бакланова, Ю. Бондарева, Ю. Трифонова, В. Шукшина, А. Жигуліна, Б. Ахмадуліної, В. Распутіна та інших позначені епізодичністю й мозаїчністю, вони є як цінним джерелом для визначення його читацької й наукової позиції з цього питання.
Чільне місце в епістолярію В. Стуса посідає творча постать Й. В. Гете. Переклад творів німецького класика був тією єднальною ланкою, яка забезпечувала духовний діалог поетів під час ув’язнень В. Стуса, оскільки саме невільничі роки поклали початок нового етапу в опрацюванні його спадщини. Той час ознаменувався для В. Стуса широким охопленням різноманітного доробку Й. В. Гете, високою інтенсивністю опрацювання його творів, а також досягненням вищого рівня літературно-критичного пізнання. Зокрема, епістоли свідчать, що ув’язнений поет не лише читав, конспектував, перекладав та піддавав літературознавчому аналізові праці Й. В. Гете, але й подеколи вживлював цитати з творів митця у свої кореспонденції як продовження власної думки, що стало невід’ємним елементом творчого процесу, продемонструвало прагнення дошукатися до глибинного змісту поезій, обраних для перекладу.
Серед представників зарубіжного письменства, оприявнених на сторінках епістолярію В. Стуса, провідне місце належить Р. М. Рільке, творчість якого стала об’єктом літературознавчих і перекладацьких інтерпретацій митця-шістдесятника. Епістолярні діалоги щодо ідейно-художньої вартості й техніки перекладу поетичного набутку Р. М. Рільке велися адресантом із Ю. Бадзьом та Г. Кочуром, завершені переклади і їх варіанти надсилалися родині й друзям. В епістолах В. Стуса виокремлюються й певні літературно-критичні міркування про творчий доробок Р. М. Рільке. У цілому кореспонденції засвідчують, що літературознавчо-перекладацька робота над творами австрійця консолідувала широкий діапазон видів діяльності В. Стуса. Він неодноразово перечитував твори та листи митця, конспектував їх, опрацьовував літературознавчі розвідки й створив літературно-критичну працю, присвячену життєвому і творчому шляхові Р. М. Рільке, виробив оригінальний підхід до перекладу його літературної спадщини.
Отже, епістолярна спадщина В. Стуса як цілісне духовно-інтелектуальне явище є не лише надзвичайно цінним джерелом для дослідження різноманітних аспектів його біографії, психолого-особистісних переживань, етико-естетичних та педагогічних поглядів, а й своєрідною творчою робітнею, що акумулювала в собі поетичний, літературно-критичний, перекладацький доробок автора. Епістолярій як сегмент багатогранної творчої діяльності В. Стуса – потужний репрезентант його непересічної особистості й один із виявів цілісного дискурсу креативної реалізації цього митця, перекладача, науковця, культурника, кинутого тоталітарною системою під жорстокий прес фізичного виживання й екзистенціального світомислення.