ХУДОЖНЬО-ВИСТАВКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ У ХАРКОВІ (1917 – 1934 рр.)

brief description

Харківська державна академія культури

На правах рукопису

ЦИГАНКО Ольга Петрівна

УДК 069.5:72/76(477.54)"1917/1934"

ХУДОЖНЬО-ВИСТАВКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ У ХАРКОВІ (19171934рр.)

17.00.01. теорія та історія культури

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства

Науковий керівник Житницький Анатолій Зіновійович, кандидат мистецтвознавства, доцент

Харків2003

ЗМІСТ

Вступ .4
Розділ 1. Стан наукової розробки теми, огляд джерел та методологія дослідження............................................................................. 10
1.1.Огляд дослідження проблеми в науковій літературі.................. 10
1.2.Напрями, методологія та методи дослідження........................... 14
1.3.Джерельна база і робоча гіпотеза дослідження.......................... 21
Розділ 2. Державні органи та профспілки як організатори художніх виставок.................................................................. 27
2.1.Організаційні основи виставкової діяльності у Харкові............. 27
2.2.Проведення художніх виставок профспілковими та кооперативними організаціями.................................................... 57
2.3.Виставки у наукових установах та громадських організаціях... 65
Розділ 3. Організація виставок художніми угрупованнями та музейними установами........................................................ 71
3.1.Виставкова діяльність творчих об’єднань художників.............. 71
3.2.Художні виставки в музейному середовищі............................... 97
Розділ 4. Художні течії, напрямки й стилі через призму виставкової діяльності........................................................... 111
4.1.Реалістична школа в матеріалах художніх виставок................ 111
4.2.Український авангард на харківських виставках....................... 117
4.3.«Пролетарська культура» та самодіяльне образотворче мистецтво в матеріалах художніх виставок....................................................... 123
Розділ 5. Взаємний зв’язок харківських художніх виставок і глядацької аудиторії............................................................ 135
5.1.Принципи побудови художніх експозицій................................ 135
5.2.Екскурсії на художніх виставках............................................... 138
5.3.Аналіз друкованої продукції...................................................... 141
5.4.Рецензії, відгуки, зворотній вплив............................................. 143
Висновки............................................................................................. 156
Список використаних джерел і літератури ............................................................................................................ 164
Додатки ............................................................................................................ 189

ВСТУП

Художньо-виставкова діяльність є невід’ємною частиною соціокультурного процесу, яка змінюється з плином часу, але залишається важливим культурним феноменом і дозволяє характеризувати ціннісну орієнтацію, художню стилістику, естетичні уподобання суспільства на конкретних етапах його розвитку. З другої половини ХІХст. виставки стали домінуючим видом пропаганди мистецтва в європейській художній культурі.
В Україні сплеск виставкової діяльності відзначається з початку ХХст., а після революційних подій 1917р. набуває державного масштабу та значення. Харківські виставки 19171934 років стали яскравим свідченням фундаментальних зрушень як у суспільно-політичній, економічній, так і культурній сферах, вони відбивали намагання представників українського образотворчого мистецтва вийти на світовий рівень творчих поривань та суспільного впливу художньої культури.
Актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлена потребою комплексного вивчення організації художньо-виставкової діяльності в Україні у 1917 1934 роках.
Сучасна суспільно-політична ситуація, що призвела до відкриття не відомих раніше архівних джерел і звільнення дослідників від ідеологічних обмежень, дозволяє реконструювати панораму процесів художнього життя України в цілому й розвитку виставкової справи зокрема, проаналізувати, як мистецьке життя було представлене в матеріалах виставок.
Об’єктивне вивчення теми сприятиме подоланню «білих плям» в історії української культури 1917 початку 30-х років. Доцільність і своєчасність наукового дослідження художньо-виставкової діяльності 19171934 років у Харкові пояснюється і тим, що в сучасній Україні відбувається активне піднесення виставкової справи з інтенсивним пошуком нових напрямів і форм її розвитку. Зрозуміло, що цей процес вимагає урахування як позитивного, так і негативного досвіду представлення мистецького життя України в матеріалах художніх виставок 19171934 років.
Особливо цікавим із цього погляду періодом історії культури України є 20-ті роки ХХ ст. Це час входження до культури багатьох яскравих і талановитих особистостей живописців, графіків, скульпторів, фотохудожників. Деякі представники художньої інтелігенції України йшли до суспільного визнання довго й важко, через фальсифікації, нехтування й упередженість. Але нині, після появи їхніх творів у музейних експозиціях та на виставках, стає очевидним, що без вивчення цього досвіду презентації мистецтва ми не зможемо реально уявити художньо-виставкову діяльність 20-х років, яка і зараз справляє великий вплив на художнє життя.
Сьогодні ми відкриваємо для себе імена багатьох представників української художньої інтелігенції, які у 2030-хроках творили культурне Відродження таких як група митцівпослідовників та учнів М.Л.Бойчука (так звані «бойчукісти»): В.Ф.Седляр, І.І.Падалка, О.П.Павленко, С.О.Налепинська-Бойчук, К.В.Гвоздик, О.В.Мизін та ін., або творці українського авангарду: О.К.Богомазов, В.Д.Єрмилов, В.Н.Пальмов та ін. Творча сила художників, що втілювали в життя свої задуми, не втратила своєї актуальності й дотепер, особливо в умовах, коли Україна розбудовує власну державність і відкриває нові шляхи мистецького осягнення дійсності.
На особливу увагу дослідників зазначеного періоду заслуговує Харків, який, поряд із Києвом і Одесою, відігравав роль потужного та своєрідного художнього центру. Його статус столиці Української РСР у 19191934 роках зумовив концентрацію у місті великої кількості представників творчої інтелігенції як старої генерації, так і нової, вихованої революційними зрушеннями. Через це Харків став місцем появи та розвитку нових художніх течій і напрямів, експериментів, новацій, центром міжнародних мистецьких зв’язків. Тут, як і в Києві, Одесі, Дніпропетровську або Донбасі, влаштовували визначні художні виставки 20-х початку 30-х років. У Харкові функціонували філії та осередки майже всіх художніх організацій всеукраїнського масштабу, проходили художні з’їзди, диспути, наради з питань мистецтва і культурної політики, діяли художні навчальні заклади та музеї. Художньо-виставкова діяльність 19171934років у Харкові належить до найбільш яскравих проявів вітчизняної художньої культури ХХст., зумовлених докорінною зміною культурно-історичної ситуації (період національно-демократичної революції) та розмаїттям новаторських напрямків у художньому житті суспільства.
Принципи побудови художніх виставок у Харкові були характерними для своєї епохи і визначали обличчя культури України, що рухалася суперечливими шляхами українізації. Як кількість проведених виставок, так і масштаб художньо-виставкової діяльності в Харкові дозволяють скласти прозору картину розвитку цієї галузі культурної розбудови у 20-х на початку 30-х років, зробити важливі узагальнюючі висновки.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Робота входить до тематичного плану наукових досліджень кафедр ХДАК на 2001-2005 рр., затвердженого Вченою радою 23.02.2001р., наказом №8, і є складовою частиною теми «Історія духовної та матеріальної культури Слобожанщини: проблеми збереження та музеєфікації».
Метою дослідження є всебічна характеристика художньо-виставкової діяльності у Харкові 1917 1934 рр. як соціокультурного феномена та виявлення її значення для розбудови національної художньо-виставкової сфери на сучасному етапі.
Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:
шляхом виявлення та аналізу невідомих і маловідомих першоджерел з’ясувати загальну картину художньо-виставкової діяльності у Харкові 19171934 років;
визначити головні принципи проведення харківських художніх виставок у контексті розвитку естетичної думки та мистецтвознавчих підходів, характерних для зазначеного часу;
дослідити організаційні умови художньо-виставкової діяльності в Харкові, визначити роль державних органів, кооперативних і профспілкових організацій, творчих угруповань і музейних установ у проведенні харківських виставок;
висвітлити представлення на художніх виставках провідних напрямів українського образотворчого мистецтва України 20-х початку 30-хроків реалістичного, авангардного та творчості прихильників так званої «пролетарської культури»;
з’ясувати вплив харківських художніх виставок на громадське життя міста та країни в цілому, на формування естетичних смаків публіки, зв’язків творчої інтелігенції з глядацькою аудиторією.
Об’єктом дисертаційної роботи є художня культура України 20-х поч. 30-х років.
Предметом художньо-виставкова діяльність у Харкові 19171934 років.
Хронологічні рамки дисертації охоплюють 19171934 роки, включаючи добу революційних зрушень і громадянської війни, а також наступний період непу й українізації. Перша дата пов’язана з новими умовами організації художньо-виставкової діяльності після лютневої демократичної революції. Друга визначена змінами в організації художньо-виставкової діяльності, що їх спричинили ліквідація художніх об’єднань і переїзд столиці України з Харкова до Києва.
Методи дослідження. Зважаючи на мету і завдання дослідження, в роботі застосовувались: при висвітленні історичних аспектів проблеми - історичний метод; при вивченні спеціальної літератури та архівних джерел - методи аналізу, систематизації та верифікації текстів; при випрацюванні цілісної концепції експозиційної діяльності та принципів її розвитку - структурно-системний підхід (М.С. Каган); для вивчення творів мистецтва - експонатів виставок - методи мистецтвознавчого аналізу; при розгляді художньо-виставкової діяльності у загальному процесі розвитку української культури зазначеного часу - контекстуальний метод, а також методологічні принципи дослідження української культури, які були запропоновані І.Я.Франком, М.С. Грушевським, А.Д. Чижевським, М.В. Поповичем, І.М.Дзюбою.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вперше здійснено комплексний культурологічний аналіз організації та функціонування художніх виставок у Харкові в пореволюційний час і в 20-30-ті роки ХХ століття:
показано історію виникнення й особливості проведення виставок як важливого фактора культурного життя столиці радянізованої України;
визначено принципи та механізми організації, фінансування, інформаційної підтримки виставок;
розкрито головні напрямки в репрезентації українського образотворчого мистецтва на виставках зазначеного часу;
досліджено експозиційну діяльність державних органів, профспілок, громадських організацій, творчих об’єднань інтелігенції та музейних установ у Харкові 19171934 років;
з’ясовано принципи побудови та соціальні функції художніх виставок.
Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості використання її висновків та введених до наукового обігу архівних матеріалів при підготовці лекційних курсів з історії вітчизняної художньої культури, з історії музейної, виставкової справи, спецкурсів із проблем мистецького життя країни, в практичній діяльності музеїв та виставкових центрів України, при написанні узагальнюючих праць. Зібраний та осмислений автором фактичний матеріал сприятиме розширенню інформаційного поля у сфері культурології, мистецтвознавства та музеєзнавства.
Особистий внесок дисертанта полягає в тому, що вперше на основі критичного осмислення й узагальнення архівних даних, документальних матеріалів і літератури розкрито такий феномен культури України як харківські художні виставки 19171934 років, зроблено висновки про головні напрямки еволюції художньо-виставкової діяльності в Україні зазначеного періоду.
Аналізуючи художнє життя Харкова ХІХ першої третини ХХ ст., сучасні мистецтвознавці та культурологи (Т.С.Осташко [207], А.С.Півненко [220, 224-227], Г.О.Романенко [254-256], Л.Л.Савицька [259,260], Л.Д.Соколюк [271-272]) торкалися і факту проведення в місті художніх виставок, розглядали деякі з експонованих робіт. Але в цілому художні виставки як самостійний факт міського культурного життя, механізми їхньої організації та принципи проведення об’єктом спеціального розгляду ще не були. Дисертантом зроблено висновки про головні напрямки еволюції художньо-виставкової діяльності України періоду, що вивчається, в контексті національної культури.
Апробація результатів дисертації. Дисертацію обговорено на кафедрі теорії та історії культури Харківської державної академії культури, а її головні положення викладено в публікаціях автора. За матеріалами дослідження зроблено доповіді на 4-й міській науково-практичній конференції «Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих вчених Харківщини» (31січня 2001р.) у Харківському національному університеті ім. В.Н.Каразіна та на міжнародній науково-теоретичній конференції «Духовна культура в інформаційному суспільстві» (24-25 січня 2002р.) у Харківській державній академії культури.
Публікації. Основні положення, ідеї та результати дисертаційного дослідження викладено у 4-ох статтях, 3 з яких розміщено у фахових періодичних виданнях, затверджених ВАКом України, та двох збірках тез і матеріалів наукових конференцій.

Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, п’яти розділів, поділених на підрозділи, висновків, додатків (куди включено 10 найважливіших і об’ємних архівних матеріалів та 31 ілюстрація, а також перелік виставок, проведених у Харкові з 1917 по 1934 рік) і списку використаних джерел і літератури, що налічує 355найменувань.

bibliography

ВИСНОВКИ

Результати вивчення історії художньо-виставкової діяльності у Харкові, її головних організаційних принципів, форми і змісту, представлені в нашому дисертаційному дослідженні, дозволяють зробити певні узагальнення.
Матеріали харківських виставок беззаперечно свідчать про те, що перемога у громадянській війні дозволила радянській владі перейти до відтворення порушених господарських та громадянських структур, до розбудови культурної сфери. Але розв’язання теоретичних і практичних проблем розвитку мистецтва ускладнювалося цілим шерегом історичних обставин.
Виставки зазначеного часу стали частиною досить послідовної боротьби за підвищення загального культурного рівня трудящих, забезпечення народові реальних можливостей прилучатися до багатств світового і вітчизняного мистецтва. Виставкову справу розглядали як складову «культурної революції», що мислилася як докорінна перебудова цілої системи духовного життя суспільства, залучення трудящих до активного культуротворення.
Важливим фактором поступової демократизації культури стала ліквідація неписьменності (лікнеп). Протягом 19211923 років у республіці було навчено грамоті близько 1 млн. чоловік. Спеціальною постановою ВУЦВК і РНК УРСР (1929) оволодіння грамотою проголошувалося обов’язком громадянина перед державою. Вихід населення України з пітьми соціального гноблення давав можливість ширше розгортати культурне будівництво, важливе місце в якому належало художній освіті та художнім виставкам.
УРСР здійснювала заходи з демократизації художньої освіти, відкривала доступ до всіх її форм робітникам та селянам, звільняла художника від комерційного тиску. Втілювалася в життя ідея масового залучення до творчості трудящих різних професій і віку. Вперше в історії України діти здобули можливість виставляти свої твори.
Ще до початку офіційної радянської українізації з’явилися нові, оригінальні явища в національному мистецькому житті. Українізація як офіційна політика багато в чому створила сприятливі умови для їхнього розвитку. В еволюції мистецтва змагалися й суперечливо поєднувалися традиції дожовтневої пори та досвід свіжих культурних сил, покликаних до життя революційними зрушеннями. Про бурхливі процеси мистецької еволюції свідчило утворення різноманітних творчих угруповань гуртків, студій, об’єднань боротьба між ними, пошуки митцями власного місця в художньому процесі, нових форм представлення свого мистецтва глядачеві, споживачеві на виставках різних типів.
У строкатому калейдоскопі художніх угруповань («Союз семи», АХЧУ, АРМУ, «Гарт», «Плуг» та ін.) з галасливими, часом «надреволюційними» деклараціями, в атмосфері «дитячої хвороби лівизни» важно було зорієнтуватися навіть досвідченим митцям, а творчому молоднякові «від плуга та верстата» й поготів. Але в цій полярності можна було розгледіти точки дотику художніх прагнень: заперечення провінційності, хуторянства, пошук шляхів піднесення мистецтва, розуміння конечності його виходу на світовий рівень.
Тридцяті роки стали для української художньої культури справжньою Голгофою, хресним шляхом, пройденим з вини антинаціональної політики партійно-державного керівництва. Процес українізації було насильно припинено, її ініціаторів та ідеологів репресовано, зведено майже під корінь представників свідомої національної інтелігенції незалежно від їх політичної орієнтації, вчинено справжній геноцид у відношенні до українського селянства під час голодомору 1932-33 років, і внаслідок цього виставки перетворилися на додаток до партійно-політичної роботи, на один із засобів офіційної пропаганди.
Таким чином, кінець 20-х початок 30-х років дають суперечливу і по-своєму строкату картину. Нечуваною ціною сплачуються господарські прориви доби індустріалізації. Затверджується тоталітарна політична модель. Поруч з художніми досягненнями спостерігається втрата творчого потенціалу, накопиченого в попередній період. Звузилася тематика і проблематика виставок образотворчого мистецтва, збідніла його поетика; із засудженням «формалізму» припинилися стильові пошуки. На перший план у матеріалах виставок виходить декретоване державою оспівування героїки соціалістичного будівництва, мистецтво намагаються перетворити на величезну пропагандистську установу, що займається виробництвом естетизованих ідеологічних стереотипів. В цей час держава запроваджує централізовану політику організації і фінансування художніх виставок. Але при цьому втрачається зворотній зв’язок виставок із публікою, в багатьох випадках здатність оцінювати художні твори стає поверховою, не спирається на традиції національної культури і народної мудрості. Все це створювало ґрунт для поширення на Україні сталінської соціальної міфології і невибагливого офіційного мистецтва агітаційного характеру. Виставки ставали формою маніпулювання масами, офіційні органи використовувати їх в антинародних, антигуманних і, по суті, антикультурних цілях.
В Україні значна частина виставок розгортається через мережу культосвітніх закладів, які виступали в ролі «активних провідників політики партії». У виставковій справі, як і в інших галузях, сталінізм поклав край тим формам творчого змагання, що існували в 20-х роках. Спеціальними постановами ЦК ВКП(б) були ліквідовані всі художні об’єднання, замість них створено централізовані структури Спілку письменників Радянського Союзу, Спілку композиторів, Спілку художників і т.п., що тепер мали свої відділення республіканські організації.
Долаючи перешкоди, українське мистецтво намагалося зберегти свої творчі здобутки і представити їх глядачеві, але загальні процеси суспільного життя визначали і шляхи розвитку образотворчого мистецтва. Важливою подією культурного життя України стало відкриття пам’ятника Т.Шевченку в Харкові (1935) одного з найдовершеніших монументів Кобзареві, яке значною мірою стало наслідком обговорення його проекту на конкурсних виставках у Харкові. Радянське мистецтво збагачувалося новими витворами, але й на них не могла не позначитися задушлива атмосфера часу.
Сталінська концепція соціалістичної культури «пролетарської за змістом, національної за формою» набула фатального значення і для розвитку національної культури, і для її реальної презентації в матеріалах виставок. Оригінальний зміст витворів мистецтва, який спирався на національні традиції, оголошувався «націоналістичним», переслідувався і формальний пошук. Натомість виставкові павільйони заповнювали псевдонародні і «справді партійні» підробки, впроваджувався у дещо змінених різновидах малоросійський гопаково-куманцевий імідж, з яким передові діячі мистецтва боролися ще в ХIХ на поч. ХХ ст., або заохочувалося безглузде наслідування, копіювання канонізованих античних, ренесансних, передвижницьких та ін. традицій, оголошених класичними. Такі витвори «соціалістичного реалізму» все ширше пропагувалися з початку 30-х років.
Український народ і інтелігенція, як найосвіченіша і найбільш політично ангажована його частина, протягом довгого часу намагалися знайти свій самобутній шлях культурного розвитку і становлення національної художньо-виставкової справи, оригінальних принципів експодизайну. В умовах існування Російської імперії це було неможливим. Комуністична держава дала такий шанс хоча й досить непевний. 20-30-ті роки в українській культурі стали найпарадоксальнішим періодом за всю історію її існування. На противагу всім негативним наслідкам формування тоталітарного суспільства, це був час вибухового входження в культуру величезної кількості різноманітних талантів. Час надії, що незабаром обернулася трагедією. Вперше за декілька років національна культура виходить з підпілля, виставляється, репрезентує себе громадськості і за короткий період створює інтелектуальний потенціал, завдяки якому українське суспільство вижило як нація. І зовсім не випадково цей період проходить під знаком проблеми «національне» і «європейське». Вперше українська теоретична думка ставить цю проблему в історичному, політичному, культурному, економічному, психологічному аспектах. Україна і Європа ця тема явилася фундаментом теоретичної самосвідомості української культури того часу. Політичний аспект цієї теми мав чітку і виразну орієнтацію. Поворот України до Європи означав відрив від «центру», що століттями заважав Україні здійснитися як повноцінній, європейській державі. «Україна частина Європи» концепція автономії і державності України [216, с. 112].
Виставки творчих об’єднань зазначеного часу виявили майже невідоме обличчя образотворчого мистецтва України, яке ще ніколи не демонструвалося так відверто і сконцентровано перед широким загалом. Це було мистецтво, що розвивалося за своїми власними законами, а не товар «на замовлення», який все наполегливіше демонстрували офіційні Всеукраїнські виставки «Х років Жовтня» та ін.
Підбиваючи підсумки, можна зробити такі узагальнення.
1. Політика українізації сприяла активному розвиткові української культури 20-х початку 30-х років в цілому, і виставкової справи зокрема. Націонал-комуністи в керівництві УСРР на чолі з М.О.Скрипником розглядали художні виставки як могутній засіб пропаганди українізації та представлення її наслідків масам. Тому виставки, проведені в столиці радянської України Харкові сприяли зростанню національної свідомості населення республіки, знайомили широкий загал як з традиційними засобами естетичного освоєння світу, так і з новітніми ідейно-стильовими пошуками. Художньо-виставковій діяльності надавали особливе місце в справі підвищення загального культурного рівня трудящих, забезпечення можливості прилучатися до багатств мистецтва, до свідомого культуротворення. УРСР здійснювала заходи з демократизації художньої культури, звільняла художника від комерційного тиску, надавала можливості залучати до творчості трудящих різних професій і віку. Вперше в історії України діти здобули можливість виставляти свої твори.
2. Українізація мала важливе значення не тільки для розвитку художньо-виставкової справи, але і для національної культури в цілому, бо завдяки цій політиці вперше після століть колоніального та напівколоніального скніння українське образотворче мистецтво дістало державної підтримки, набуло можливості виходити до глядача і споживача не лише подвижницькими пориваннями окремих представників інтелігенції, але й загальнонародним зусиллям. Водночас процес українізації ніс на собі відбиток політизації та ідеологізації культурної сфери, що виявлялося у применшенні ролі самостійності та автономії художнього життя, підпорядкуванні виставок злободенним політичним завданням. Широкомасштабне втручання партійного керівництва та державних органів у процеси художньої діяльності, зокрема у проведення виставок, призводило до підкорення авторської творчості потребам короткотривалих політичних кампаній та груповим смакам, до зниження суспільної ролі художньої інтелігенції. Авторитарність тверджень, вульгарна соціологізація естетичних оцінок під час проведення офіційних виставок та їх критичного обговорення на шпальтах друкованих органах фактично заперечували фундаментальні митецькі свободи. Всі ці негативні явища значно посилилися після літературної (а фактично політичної) дискусії 1925 1928 років, яку було використано як засіб приборкування творчої інтеліґенції. В цей час, особливо після обрання на посаду 1 секретаря ЦК КП(б)У Л.М.Кагановича, політику українізації штучно активізували, проте глибинні українізаційні процеси почали згортати.
3. Прихильники концепцій особливої, відрубної «пролетарської культури», що гуртувалися під прапором Пролеткульту, заперечували принцип спадкоємності в мистецтві. Вони вважали, що культура експлуататорських класів з її цінностями за своєю природою глибоко ворожа робітникам і селянампереможцям революції. На їхню думку, навіть самі виставки як форму презентації художньої творчості треба було відкинути як буржуазну, купецьку за своїм характером. Представлення народного мистецтва на виставках вважали пропагандою застарілої феодально-селянської культури. Хоча ці теоретики через свою позицію практично усували себе від вирішення назрілих проблем презентації результатів художньо-творчої діяльності, їхня позиція у питаннях виставкової справи була досить агресивною, про що свідчили дебати навколо виставки Політпросвіти 1921 р. Все ж таки ця політика не могла стати домінуючою.
4. З матеріалів харківських виставок пересвідчуємося: в мистецтві 20-х років сформувалася яскрава революційно-романтична течія, яка претендувала на домінування в художньому та інтелектуальному житті. Інші творчі засади обстоювали представники авангардових напрямків, в першу чергу кубофутуризму. В еволюції мистецтва перепліталися традиції дожовтневої пори та досвід свіжих культурних сил революційної епохи. Про бурхливі процеси мистецької еволюції свідчили пошуки нових форм представлення мистецтва глядачеві, споживачеві на виставках різних типів. Серед творчих угруповань, які безпосередньо займалися організацією виставок образотворчого мистецтва, були Асоціація революційного мистецтва (АРМУ), де домінували «бойчукісти», Асоціація художників Червоної України (АХЧУ), з орієнтацією на реалістичні традиції, та ОСМУ з намаганням створити мистецтво революційного синтезу. Всі ці об’єднання мали свої осередки або філії у Харкові. Виставки творчих об’єднань продемонстрували майже невідоме обличчя образотворчого мистецтва України широкому загалу, і це не був товар «на замовлення», який паралельно демонстрували офіційні державні Всеукраїнські виставки.
5. Оскільки значну роль у розбудові нової української культури відігравало театральне мистецтво, роботи театральних художників, зокрема Б.В.Косарєва, В.Г.Меллера, А.Г.Петрицького, О.В.Хвостенка-Хвостова та ін., зайняли важливе місце на харківських художніх виставках.
6. Художні виставки в УРСР сприяли подоланню провінційності та комплексу «малоросійства», органічно включали митців Харкова і України в цілому до світового художнього процесу, популяризували досягнення українського мистецтва на місцевому, всеукраїнському, загальносоюзному та міжнародному рівнях. Виставкова справа могла б відігравати ще важливішу роль, якби політики і теоретики не намагалися перетворити виставки на засіб політичного виховання та комуністичної пропаганди. Але нова культура, яка спиралася на комуністичні ідеали, утверджувала себе як єдино можлива, заперечувала інші духовні цінності, і це призводило до трагічних явищ у культурному житті і до збіднення і підвищеної ідеологізації художніх виставок.
7. Наприкінці 20-хроків розпочинається поступова нівеляція культурного життя в СРСР, зосередження керівних функцій в центрі, ліквідується плюралізм творчих об’єднань. Це негативно вплинуло на репрезентативність і оригінальність художніх виставок, що проводилися в цей період у Харкові. Держава запроваджує централізовану політику організації і фінансування виставок, але при цьому втрачається зворотній зв’язок виставок із публікою. Звужується тематика і проблематика виставок, бідніє їхня стилістика; припиняється формальний пошук. На перший план у матеріалах експозицій виходить декретоване державою оспівування героїки соціалістичного будівництва, а самі виставки стають формою маніпулювання масами.
8. Дослідження харківських художніх виставок 19171934 років доводить, що, попри всі негативні явища і тенденції, виставки цього періоду репрезентували глядачеві і світову культуру, і творчість вітчизняних митців, які намагалися створити мистецтво європейської якості, відкрите обличчям до світу, але свідоме своїх коренів і призначення, а також творчі поривання самоуків, народних майстрів, вихованців художньої самодіяльності.
Харківські виставки 20-х поч. 30-х років, з одного боку, служили продовженням традицій художньо-виставкової діяльності буремних років революції та громадянської війни, були результатом могутнього впливу національного відродження і революційних сподівань, але, з іншого боку, готували засоби до приборкання митця, використання його здібностей партійно-державним апаратом для досягнення своїх прагматичних цілей та завдань.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

1. Авангард: Альманах пролетарських митців нової генерації. К.: ДВУ, 1930.
2. Асеев Ю., Калугина Т., Ахунов В. Проблемы «музейной выставки» // Творчество. 1982. №6. C. 8-9.
3. Афанасьев В.А. Вчений і педагог І.І. Врона // Народна творчість та етнографія. 1987. №6. C. 52-54.
4. Афанасьев В.А. Становлення соціалістичного реалізму в українському образотворчому мистецтві. К.: Мистецтво, 1967.
5. Б. Выставка Художественного цеха // Парус. 1919. №1. С. 13.
6. Б. Перша харківська художня виставка «Художник сьогодні» // Знання. 1927. №7. С.27.
7. Багалій Дмитро. Автобіографія // Київська старовина. 1992. №5. C. 84-98.
8. Баз М. Сад культури та відпочинку у Харкові // Мистецька трибуна. 1930. №4. С.24.
9. Басков В. За пролетарське мистецтво (До огляду образотворчого фронту УСРР) // Червоний шлях. 1931. №3. C. 194-197.
10.Басков В. За пролетарське образотворче мистецтво // Мистецька трибуна. 1931. №5-6. C. 6-7.
11.Библер В.С. Культура. Диалог культур (опыт определения) // Вопр. философии. 1989. №6. С. 31-42.
12.Білокінь С. Відоме невідоме: коли загинув Михайло Бойчук // Культура і життя. 1989. 5 березня.
13.Блакитний В. Без маніфесту // Гарт. 1924.
14.Болотов Константин. Первая выставка // Пути творчества. 1919. №3. С.47-52.
15. Борис Васильевич Косарев вспоминает // Советские художники театра и кино’6: Сб. ст. / Сост. В.Н. Кулешова. М.: Сов. художник, 1984. С.188-198.
16.Борис. Виставки образотворчого мистецтва в клубі // Культробітник. 1928. №4. C. 35-36.
17.Бородкин Валентин. Виставка німецької прикладної графіки // Всесвіт. 1929. №20. C. 11.
18.Бульдін К. Друга Всеукраїнська Художня Виставка НКО УСРР // ЖУМ. 1929. №3. С. 4.
19.Бульдін К. За справжній художньо-культурний похід // Мистецька трибуна. 1930. №5. C. 4-7.
20.Бурачек Микола. Мистецтво у Києві // Музагет. 1919. Ч. 1-3. C. 99-114.
21.Бурачек М. Виставка книжкової графіки // Література й мистецтво. 1929. 1 травня. C. 2.
22.Бурачек М. Друга всеукраїнська художня виставка // Харківський пролетар. 1930. 6 квітня. C. 3.
23.В АРМУ // Нове мистецтво. 1927. №2. C. 17.
24.В. Ів. Мистецьке об’єднання робітників самоуків // Всесвіт. 1929. №40. С.14.
25.В мистецьких об’єднаннях // Червоний шлях. 1930. №7/8. С.189-190.
26.В.П. Японська дитяча книжка // Молодняк. 1929. №1. C. 104-105.
27.В спілці ВУКООПХУДОЖНИК // Літературна газета. 1934. 10 березня.
28.Варич С.И. Всеукраинская выставка рабочих-горняков // Правда. 1928. 18мая. C. 6.
29.Варич С. Друга виставка під загрозою // Культробітник. 1928. №23-24. С.30-32.
30.Василь Седляр // Універсальний журнал. 1929. №12. С.112-114.
31.Велика Л.П. Музейне експозиційне мистецтво: Моногр. / Харк. держ. акад. культури. Харків: ХДАК, 2000. 160 с., іл.
32.Виппер Б.Р. Введение в историческое изучение искусства. М.: Изобразительное искусство, 1985.
33.Виставка грузинських художників // Червоний шлях. 1930. №4. С. 179.
34.Выставка эстампа в развитии его техники: Графический кабинет В.С.М.А. Июнь, июль, август 1924 г. Х.: Пролетарий, 1924. 19 с.
35.Виставка ескізів // Комуніст. 1934. 9 березня.
36.Виставка ескізів // Літературна газета. 1934. 10 березня.
37.Виставка картин Ніко Піросманішвілі // Декада. 1930. №31-32. С.8.
38.Виставка картин Ніко Піросманішвілі // Червоний шлях. 1931. №3. С.206.
39.Виставка картин та скульптури робітників-самоуків // Література й мистецтво. 1929. 26 жовтня. C. 2.
40.Виставка кіноплакатів // Червоний шлях. 1926. №11-12. C. 244.
41.Виставка Мистецтво Радянської України. Каталог / Народний Комісаріат освіти. Державний Музей українського мистецтва. Харків, 1930. 30 с., /9.арк.іл./.
42.Виставка пам’ятників Шевченку // Всесвіт. 1929. №13. C. 6.
43.Виставка праць студентів Харківського художнього технікуму (фото експозиції) // Мистецька трибуна. 1930. №11. C. 9.
44.Виставка робiт Василя Касiяна // Червоний шлях. 1932. №1-2. С.128-129.
45.Виставка робітничої творчості // Червоний шлях. 1930. №4. С.179.
46.Виставка творчості Франса Мазереля в будинку літератури ім. Блакитного // Декада. 1931. №3. C. 8-9.
47.Виставка української книжкової графіки. Каталог / Управління науковими установами. Музей українського мистецтва. Х.: Пролетарій, 1929. 70 с., /10 арк.іл./.
48.Виставка у художньому технікумі // Нове мистецтво. 1927. №2. C.17.
49.Виставка «Художник сьогодні» // Нове мистецтво. 1927. №6. C. 16.
50.Відкриття виставки АХРР // Вісті ВУЦВК. 1926. 1 січня.
51.Військова виставка // Червоний шлях. 1923. №2. C. 259.
52.Вісті ВУЦВК Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів і губвиконкому Харківщини. Харків, 1919-1935. (З 1924 орган ВУЦВК Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів).
53.Владич Леонід Перша ювілейна // Вітчизна. 1967. №6. C. 185-189.
54.Власова Т.В. Из истории художественной жизни революционной Москвы: деятельность Всероссийского центрального выставочного бюро // Советское искусствознание / Проблемы пространственных искусств. Вып. 23. М.: Сов. художник, 1988. С.317-336.
55.Власюк В., Товбін С. Пензлем шахтаря (на 2 Всеукраїнській художній виставці спілки гірняків) // Харківський пролетар. 1930. 27 квітня. С.З.
56.Волкогонов Д.А. Ленин: Политический портрет: В 2 кн. М.: Новости, 1994. Кн. 2. 507 с.
57.Волховський Вол. Виставка молоді // Нове мистецтво. 1927. №5. С.8-9.
58.Воля Тарас. Десять Жовтнів в образотворчому мистецтві / Про виставку образотворчого мистецтва, присвячену Х роковинам Жовтня // Нове мистецтво. 1927. №26. C. 2-5.
59.Вольський Б. До організації Всеукраїнської художньої виставки «10 років Жовтня» // Культура і побут. 1927. №26. С.1.
60.Вольський Б. Ще про Всеукраїнську художню виставку «10 років Жовтня» // Культура і побут. 1927. №29. С.5.
61.Вольтер А.А. К вопросу об экспозициях в художественных музеях // Советский музей. 1931. №3. C. 54-62.
62.Вороний М. Всеукраїнська мистецька виставка // Глобус. 1928. №5. С.78-80; №6. С.91-92.
63.Вороний М. Виставка гравюри й рисунку // Глобус. 1928. №22. С.358-359.
64.Всеукраїнська виставка АРМУ // Нове мистецтво. 1927. №6. C. 16.
65.Всеукраїнська виставка преси у Харкові // Декада. 1930. №15. С.8-9.
66.Всеукраїнська художня виставка «10 роковин Жовтня» // Вісті ВУЦВК. 1927. 31 липня.
67.Всеукраїнська художньо-промислова виставка // Червоний шлях. 1924. №6. С.249-250.
68.Всеукраїнська художня виставка 1930 року // Декада. 1930. №10. С.8.
69.ІІІ Всеукраїнська художня виставка // Комуніст. 1930. 6 травня. С.4.
70.Врона И. Революционное искусство Украины. 1-ая Всеукраинская выставка АРМУ в Харькове // Советское искусство. 1927. №3. С. 22-35.
71.Врона Ів. Питання художньої освіти // Шляхи мистецтва. 1922. Ч. 2 [4]. С.37-40.
72.Врона Ів. Мистецька освіта на Україні за 1922 рік // Шляхи мистецтва. 1923. Ч. 5. C. 65-68.
73.Врона Ів. УСРР на виставці АХРР // Пролетарська правда. 1926. 11 червня.
74.Врона Ів. До відкриття 1-ї всеукраїнської виставки АРМУ // Нове мистецтво. 1927. №12-13. C. 3-5.
75.Врона Ів. Сучасні течії в українському малярстві // Критика. 1928. №1. С.116-123; №2. С.88-99.
76.Всеукраїнська показова виставка // Червоний шлях. 1926. №3. С.211.
77.Всесвіт: Універсальний іл. двотижневик. Харків: Вид. газ. «Вісті ВУЦВК», 1925 1934. (З 1927 р. тижневик).
78.Выставка «Семи» первая / Каталог 1917 живопись, графика, скульптура. Харьков: Тип. Харьк. гор. шк. печат. дела, 1917.
79.Выставка художественных произведений работников Харьковского Гостеатра русской драмы / К годовщине театра 23 ноября 1934 г. X.: Изд. Хар. Гостеатра Русской Драмы, 1934. 9 с.
80.Выставка эстампа в развитии его техники: Графич. кабинет В.С.М.А. Июнь, июль, август 1924 г. Харьков: Пролетарий, 1924. 19 с.
81.ГАРТ. Літ.-худ. та крит. журнал ВУСПП. Харків: ДВУ, 1924 1932.
82.Гатов Александр. Выставка художников Элеоноры Блох (скульптура) и Эдуарда Штейнберга (живопись и графика) // Колосья. 1918. №10. С.14.
83.Гл-ко О. Виставка Харківського Художнього Технікуму // Молодняк. 1927. №2. С.74-75.
84.Глобус: Двотиж. іл. універсальний журнал. К.: Вид. газ. «Більшовик», 1923 1935. (1925 1931 вид. газ. «Пролетарська правда»).
85.Гончаренко М. Архітектурне життя Харкова у 1920-х роках. Перебіг і колізії // VII Всеукраїнська наукова конференція «Історичне краєзнавство і культура» (Наукові доп. та повідомлення) [Упоряд. П.Ф. Григорьева, С.І. Посохов, С.М. Куделко та інш.]. Ч. II. К.-Х.: Рідний край, 1997. C. 271-274.
86.Горбачев Д. «...Нас повинні розуміти всі»: Українське радянське мистецтво на світових виставках 20-30 років // Всесвіт. 1980. №2. С.185-193.
87.Горбенко П. Виставка та журнал // Нове мистецтво. 1926. №25. С.6-7.
88.Горбенко П. Сучасні проблеми образотворчого мистецтва // Червоний шлях. 1927. №2. C. 203-215.
89.Горбенко П. Огляд Всеукраїнської художньої виставки в 10 роковини Жовтня // Червоний шлях. 1928. №3. C. 115-127.
90.Горбенко П. Художня виставка гірників // Культробітник. 1928. №9. С.3-7.
91.Гордєєв Д. Ніко Піросманішвілі (з нагоди виставки його картин у Харкові) // Червоний шлях. 1931. №3. C. 198-199.
92.Греч А.Н. Русская живопись XVIII в. на выставках 1926-27 гг. // Искусство. 1927. кн. ІІ-ІІІ. C. 100-111.
93.Грушевський М.С. Духовна Україна: Зб. творів / [Упоряд. та дод. І. Гирича та ін.]. К.: Либідь, 1994.
94.Д. Виставка робіт Василя Касіяна // Червоний шлях. 1932. №1-2. С.128-129.
95.Д. Ч. Виставка української графіки // Література й мистецтво. 1929. 31 березня. С.1.
96.Д.Ч. Художник Василь Касiян // Декада. 1932. №7-8. C. 10-11.
97.Даниленко В.М., Касьянов Г.В., Кульчицький С.В. Сталінізм і українська інтелігенція. К.: Наук. думка, 1991. 95 с.
98.Даниленко В.М., Касьянов Г.В., Кульчицький С.В. Сталінізм на Україні: 20- 30-ті роки. К.: Либідь, 1991. 340 с.
99.Дві системи [Педагогічна виставка] // Декада. 1931. №7. C. 8-9.
100.Декада: Багатоілюстрований художній журнал. Харків: Вид. «Робітнича газета Пролетар”», 1930-1933.
101.Декларація АРМУ // Молодняк. 1928. №9. C. 121-123.
102.Декларация Союза интернационалистов деятелей искусства // Колосья. 1918. №4. С. 13.
103.Декларация Союза искусств // Колосья. 1918. №14. C. 13.
104.Держава і українська інтелігенція (Деякі проблеми взаємовідносин у 20-х на поч. 30-х рр.). К., 1990 196 с.
105.Державний музей українського мистецтва [виставка «Нова українська графіка»] // Декада. 1930. №16. C. 9.
106.Державний музей Українського мистецтва в Харкові // Червоний шлях. 1931. №7-8. С.126-127.
107.Дешевов К. Отживающее и рождающееся // Художественная жизнь. 1922. №12. С. 3.
108.Дзюба І.М. Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність? // Наука і культура. Україна: Щорічник. Вип. 22. К., 1988. С. 309-325.
109.До відкриття всеукраїнської художньої виставки // Радянське мистецтво. 1928. №4. C. 2-4.
110.До історії міжнаціональних процесів на Україні: Документи та матеріали // УІЖ. 1990. №11. С. 108 112.
111.До перебудови образотворчого фронту. Стенограми доповідей й виступів на першому пленумі Оргбюро Спілки Радянських художників і скульпторів УСРР 27.ХІ 2.ХІІ 33 р. / За ред. Є. Холостенка і М.Шапошнікова. [К.]: Мистецтво, 1934. 170 с.
112.До статуту об’єднання сучасних митців України (основні положення) // Нове мистецтво. 1928. №14-15. C. 8-9.
113.Е.Л. Н.Р. Саввин // Колосья. 1918. №9. C. 13.
114.Е-н. «Художник сьогодні» // Молодняк. 1927. №3. C. 109-111.
115.Єрофеїв Ів. Музей Слобідської України // Глобус. 1928. №18. С.287.
116.Єф. С. Наше мистецтво на 2-й Всеукраїнській виставці НКО // Глобус. 1929. №14. C. 224-226.
117.Життя і революція: Щоміс. журн. громад. життя, літератури й науки. К.: ДВУ, 1925 1934. (З 1930 вид-во «Література і мистецтво», з 1932 Орган Федерації радянських письменників України, з 1933 місячник Оргкомітету Всеукр. спілки рад. письменників).
118.З директив пленуму ЦК КПУ в національному питанні (Постанова пленуму ЦК КПУ від 6 лютого, підтверджена і доповнена пленумом від 17 жовтня 1922 р.) // Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК. Т.1 (19181941). К.: Політвидав України, 1976. С.211-214.
119.Закс А.Б. Из истории экспозиционной мысли советских музеев (1917-1936 гг.) // Труды НИИ музееведения и охраны памятников истории и культуры. Вып. 22. М., 1970. C. 128-165.
120.Затенацький Я. Образотворче мистецтво в робітничі та колгоспні маси // Мистецька трибуна. 1931. №4. C. 18.
121.Затенацький Я. ІІІ Всеукраїнська художня виставка // Радянське мистецтво. 1931. №11-12. C. 29-30.
122. Звітна за 1924 р. виставка Музею українського мистецтва // Червоний шлях. 1925. № 8. С. 214-215.
123.Згурский Г.В. Всероссийская се