ЗАВАДА СЕРГІЙ ВАЛЕРІЙОВИЧ ВІДСТОРОНЕННЯ ВІД ПОСАДИ ЯК ЗАХІД КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, висвітлено ступінь вивчення проблеми, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено мету та задачі, об’єкт і предмет дослідження, охарактеризовано методи; виокремлено наукову новизну, розкрито практичне значення одержаних результатів; надано відомості про апробацію результатів дослідження, публікації, структуру та обсяг дисертації.
Розділ 1 «Загальна характеристика заходів процесуального примусу як інституту кримінального процесуального права» складається з трьох підрозділів і присвячений комплексному теоретичному аналізу цього правового інституту та його значення для кримінально-процесуальної науки й правозастосовної практики.
У підрозділі 1.1. «Історія розвитку нормативної регламентації заходів кримінально-процесуального примусу» досліджується ґенеза становлення заходів процесуального примусу в кримінальному судочинстві, види та умови їх застосування на різних історичних етапах еволюції кримінального процесуального законодавства. Проаналізовано історичні правові пам’ятки XVI–XX ст., а саме: Литовський статут 1588 р., Соборне уложення 1649 р., законодавство Російської імперії початку XIX ст., Статут кримінального судочинства 1864 р., Положення про військових слідчих 1919 р., КПК УРСР 1922 р., 1927 р., КПК України 1960 р.
У результаті проведеного історичного аналізу встановлено, що еволюція заходів кримінально-процесуального примусу перебуває в тісному зв’язку з розвитком суспільних відносин. З перетворенням злочину із справи особистої або справи окремої спільноти (роду, громади) у діяння суспільно небезпечне, що вчиняється публічно, виникає об’єктивна потреба в державному примусі. Зі змінами, що відбуваються в суспільстві, змінювалися види та характер процесуального примусу.
Так, уже в перших законодавчих актах української держави знайшли відображення такі заходи кримінально-процесуального примусу, як затримання, привід, відсторонення від посади, окремі запобіжні заходи: особиста порука, тримання під вартою, домашній арешт тощо. Під час свого становлення кримінальний процесуальний закон України поступово зазнавав різних змін, поповнювався новими нормами. Інститут заходів кримінально-процесуального примусу розвивався паралельно із законом: з’явилися нові види примусових заходів, удосконалювався і конкретизувався порядок їх застосування. Еволюційне перетворення кримінального судочинства в історії України зумовило існування сучасного кримінального процесуального закону й, зокрема, передбаченого ним інституту заходів кримінально-процесуального примусу.
У підрозділі 1.2. «Поняття, сутність та призначення заходів кримінально-процесуального примусу» здійснено науковий аналіз поняття, сутності та призначення заходів кримінально-процесуального примусу та сформульовано власні висновки з цих питань.
Досліджуючи наукові погляди щодо поняття та сутності заходів кримінально-процесуального примусу Б. Т. Базилева, А. Я. Дубинського, З. Д. Єнікєєва, З. З. Зінатулліна, В. М. Корнукова, З. Ф. Ковриги, І. Л. Петрухіна, В. С. Чистякової та інших учених, положення КПК України, дисертант дійшов висновку, що під заходами кримінально-процесуального примусу слід розуміти передбачену кримінальним процесуальним законом систему засобів примусово-забезпечувального характеру, що застосовуються слідчим, прокурором, слідчим суддею та судом у передбаченому законом порядку до окремих учасників кримінального провадження та інших осіб з метою попередження й припинення їх можливих і дійсних неправомірних дій, виявлення та закріплення доказів, належного виконання вироку, а також заходи кримінально-процесуальної відповідальності за вчинення кримінально-процесуального правопорушення.
Зроблено висновок, що донині ввесь кримінально-процесуальний примус ототожнювався лише із запобіжними заходами, затриманням, обшуком, виїмкою й низкою інших процесуальних дій. Проте кримінально-процесуальний примус значно ширше як за обсягом, так і за своїм змістом: в одних випадках він є наслідком прямого порушення або невиконання кримінальних процесуальних норм учасниками кримінального провадження, виступає у вигляді відповідальності та містить елемент покарання за вчинене правопорушення (накладення грошових стягнень, видалення із залу судового засідання, звернення застави в доход держави тощо); в інших випадках кримінально-процесуальний примус хоча й пов’язаний з неналежним виконанням приписів правових норм, але виступає у вигляді заходів захисту правопорядку й відновлення законності (скасування слідчим суддею рішень слідчого чи прокурора, скасування прокурором незаконної чи необґрунтованої постанови слідчого про закриття кримінального провадження, повернення судом обвинувального акта прокурору тощо).
Автор констатує, що на сьогодні законодавець узагалі відмовився від нормативного закріплення терміна «заходи процесуального примусу». Крім того, розділ II КПК України, у якому передбачено основну частину заходів, які за своєю суттю є примусовими, узагалі має назву із занадто широким тлумаченням – «Заходи забезпечення кримінального провадження». Під цим терміном можна розуміти досить широке коло кримінально-процесуальних категорій (процесуальну форму, засади кримінального провадження, права учасників кримінального провадження, процесуальні строки, заходи примусу), які у вітчизняній процесуальній доктрині, а також у практиці кримінального судочинства прийнято вважати різновидами кримінально-процесуальних гарантій. Таке становище значною мірою ускладнює правову ідентифікацію процесуальних дій, які мають виключно примусовий характер і покликані забезпечити дієвість кримінального провадження.
У зв’язку з цим, пропонується в назві розділу ІІ, глави 10, а також у ст. 40, 42, 109, 131, 132, 315, 333, 368, 374, 520, 566 КПК України словосполучення «заходи забезпечення кримінального провадження» у всіх відмінках замінити на «заходи процесуального примусу».
У підрозділі 1.3. «Класифікація заходів кримінально-процесуального примусу» на основі визначених критеріїв удосконалено та оновлено наукову класифікацію заходів кримінально-процесуального примусу.
Аналіз існуючих у науці підходів до класифікації заходів кримінально-процесуального примусу (Ю. І. Азаров, Ю. П. Аленін, А. Н. Ахпанов, Ю. М. Грошевий, А. Я. Дубинський, З. Д. Єнікєєв, З. З. Зінатуллін, О. В. Капліна, З. Ф. Коврига, Ф. М. Кудін, О. П. Кучинська, В. В. Рожнова, О. Г. Шило та ін.) дав змогу класифікувати їх за такими критеріями: 1) залежно від мети застосування (заходи, спрямовані на попередження протиправної поведінки осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні; заходи, спрямовані на отримання доказів у кримінальному провадженні; заходи, спрямовані на забезпечення виконання вироку; заходи, спрямовані на створення належних умов здійснення кримінального провадження); 2) за підставами застосування (заходи, що застосовуються у зв’язку з невиконанням процесуальних обов’язків; заходи, що застосовуються незалежно від наявності процесуального правопорушення); 3) залежно від суб’єктів, до яких вони застосовуються (заходи, що застосовуються до підозрюваних та обвинувачених; заходи, що застосовуються до інших суб’єктів кримінального провадження; заходи, що застосовуються до державних органів і посадових осіб, які здійснюють кримінальне провадження); 4) за ступенем суворості (заходи, пов’язані з ізоляцією особи; заходи, не пов’язані з ізоляцією особи); 5) за характером прояву примусу (заходи превентивно-забезпечувального характеру, що застосовуються для усунення дійсних і можливих перешкод при розслідуванні кримінальних правопорушень; заходи, що застосовуються до учасників кримінального провадження за вчинення кримінально-процесуальних правопорушень; заходи, що супроводжують проведення окремих процесуальних дій).
Усі зазначені групи дій у запропонованій нами класифікації належать до заходів процесуального примусу. До неї належать виклик слідчим, прокурором, судовий виклик і привід; накладення грошового стягнення; тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом; відсторонення від посади; тимчасовий доступ до речей і документів; тимчасове вилучення майна; арешт майна; запобіжні заходи; затримання особи; тимчасовий та екстрадиційний арешт; огляд, обшук, слідчий експеримент в житлі чи іншому володінні особи; освідування особи; примусове залучення особи для проведення медичної або психіатричної експертизи; отримання зразків для експертизи; окремі негласні слідчі (розшукові) дії; передання неповнолітнього підозрюваного чи обвинуваченого під нагляд; поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, до приймальника-розподільника для дітей; поміщення особи до психіатричного закладу в умовах, що виключають її небезпечну поведінку, а також заходи кримінально-процесуальної відповідальності.
Розділ 2 «Теоретико-правові положення відсторонення від посади у кримінальному провадженні» складається з трьох підрозділів, у яких розглядаються мета, підстави та умови відсторонення від посади, правове становище осіб, стосовно яких може бути застосовано цей захід, а також порядок його застосування.
У підрозділі 2.1. «Відсторонення від посади: поняття, мета, підстави та умови застосування» розкрито стан наукового розроблення зазначених проблем, зокрема зазначено, що в юридичній літературі питання відсторонення від посади зазвичай розглядають через призму саме трудового права (Ю. С. Адушкін, І. М. Ваганова, В. О. Процевський, А. Г. Юр’єва, В. І. Щербина та ін.). Кримінально-процесуальні аспекти цього заходу частково досліджено в роботах А. Н. Ахпанова, Ф. Н. Багаутдінова, Б. Б. Булатова, П. В. Гридюшко, О. С. Гречишникової, К. В. Задерако, Ю. Д. Лівшиця, В. В. Мелешко, О. Є. Михайлової, В. В. Николюка, А. П. Рижакова, Н. М. Савгірової, Р. Х. Якупова.
Ґрунтуючись на науковому досвіді цих учених щодо поняття відсторонення від посади, а також проаналізувавши норми КПК України й інших держав (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Казахстан, Молдова, Росія, Німеччина, Швейцарія), Модельного КПК для держав-учасниць СНД, дисертантом запропоновано власне визначення відсторонення від посади, під яким слід розуміти захід кримінально-процесуального примусу, що застосовується в передбаченому законом порядку та полягає в тимчасовій забороні підозрюваному (обвинуваченому) виконувати посадові повноваження, роботу, яку він виконував, або займатися діяльністю, якою він займався.
Обмеження, що передбачені цим заходом, застосовуються з метою забезпечення належного порядку кримінального провадження, відшкодування завданої злочином шкоди, а також перешкоджання продовженню злочинної діяльності, пов’язаної з трудовою діяльністю особи, та мають тимчасовий характер. Вказівка саме на «тимчасовість» застосування відсторонення від посади, на думку автора, має бути обов’язково відображена в назві цього заходу – «Тимчасове відсторонення від посади».
Результати наукового аналізу чинного законодавства свідчать про те, що, вживаючи термін «посада» як елемент назви заходу кримінально-процесуального примусу, не слід виходити з того, що цей термін використовується виключно як структурна одиниця органів державної влади та стосовно осіб, які перебувають на державній службі. На думку автора, посада – це службове становище працівника, яке зумовлене колом його обов’язків, посадовими правами та характером відповідальності не лише в органах державної влади, а й в інших підприємствах та організаціях, у тому числі й приватних (комерційні банки, страхові компанії тощо).
Зазначається, що слід розрізняти підстави та умови відсторонення підозрюваного, обвинуваченого від посади. Так, необхідними умовами відсторонення від посади є: наявність розпочатого кримінального провадження (внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових рішень (ЄРДР); вчинення злочину середньої тяжкості, тяжкого чи особливо тяжкого злочину або незалежно від його тяжкості – службовою особою правоохоронного органу; визнання особи у кримінальному провадженні підозрюваним або обвинуваченим. Підставами застосування відсторонення від посади можуть бути визнані тільки наявність будь-яких даних, що містяться в доказах і які вказують на те, що підозрюваний або обвинувачений, залишаючись на посаді, може перешкоджати кримінальному провадженню, відшкодуванню завданої злочином шкоди або буде продовжувати займатися злочинною діяльністю, пов’язаною з трудовою діяльністю.
Наголошується, що, зважаючи на обставини вчиненого злочину та кримінального провадження, можливе одночасне застосування щодо підозрюваного (обвинуваченого) запобіжного заходу (особистого зобов’язання, особистої поруки, застави, домашнього арешту) та відсторонення його від посади. Це підтверджується результатами анкетування слідчих (79 %).
У підрозділі 2.2. «Правовий статус особи, щодо якої може бути застосовано відсторонення від посади» розглянуто процесуальний статус особи як учасника кримінального провадження та її статус за місцем роботи, щодо якої може бути застосовано відсторонення від посади.
З огляду на положення КПК України, зазначається, що для того, щоб у кримінальному провадженні відсторонити особу від посади, вона обов’язково повинна перебувати у статусі підозрюваного (обвинуваченого) у вчиненні злочину середньої тяжкості, тяжкого чи особливо тяжкого злочину.
Відсторонення від посади стосовно службових осіб правоохоронних органів застосовується незалежно від тяжкості вчиненого ними злочину. Це пояснюється тим, що ці особи, відповідно до свого службового становища, потенційно мають більше можливостей для негативного впливу на перебіг досудового розслідування та судового розгляду. На думку автора, до службових осіб правоохоронних органів належать судді, працівники органів прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, Військової служби правопорядку в Збройних Силах, Державної виконавчої служби, Державної прикордонної служби, Державної пенітенціарної служби, Державної контрольно-ревізійної служби, Державної санітарно-епідеміологічної служби, Державної лісової охорони, Державного агентства рибного господарства, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового і митного законодавства, які здійснюють функції представників влади, а також постійно чи тимчасово обіймають посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків.
У підрозділі 2.3. «Процесуальний порядок відсторонення від посади» проаналізовано положення чинного КПК України, а також кримінально-процесуальне законодавство країн ближнього (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Казахстан, Молдова, Росія) та дальнього зарубіжжя (Німеччина, Швейцарія) у частині процедури прийняття, оформлення та звернення до виконання рішення про відсторонення від посади. Зазначено, що новий КПК України розширив контрольні повноваження суду за законністю застосування заходів кримінально-процесуального примусу в досудовому провадженні взагалі й відсторонення від посади зокрема. Таку нормативну новацію позитивно сприймають 55 % опитаних слідчих.
Запропоновано скоротити строк прийняття слідчим суддею рішення про відсторонення від посади до 24 годин з моменту надходження клопотання про застосування цього заходу. На думку автора, такий строк є достатнім для підготовки необхідних матеріалів та забезпечення участі в розгляді клопотання зацікавлених осіб та буде більшою мірою відповідати засаді розумності строків кримінального провадження.
Розширено та уточнено перелік відомостей, що повинні зазначатися у клопотанні слідчого (прокурора) про відсторонення від посади, зокрема: дата та місце складання клопотання; прізвище, ім’я, по батькові та посада слідчого, прокурора; найменування кримінального провадження та його реєстраційний номер; процесуальний статус особи, про відсторонення від посади якої заявлено клопотання, її прізвище, ім’я, по батькові та місце проживання; номер і дата наказу, яким особу призначено на посаду. У зв’язку з цим, запропоновано низку змін і доповнень до ст. 155 КПК України.
Удосконалено механізм виконання ухвали слідчого судді (суду) про відсторонення від посади. На думку дисертанта, у разі вирішення питання про відсторонення від посади керівника підприємства, установи, організації слід забезпечити явку до суду представника вищого органу. Це дасть можливість безпосередньо вручити йому ухвалу слідчого судді (суду), а також знати про обмеження, що накладені на відстороненого від посади. У такому разі обов’язок виконання ухвали слідчого судді (суду) слід покладати на адміністрацію установи, у якій працює підозрюваний (обвинувачений), а якщо відсторонений від посади є керівником підприємства, установи чи організації – адміністрацію вищого органу.
Відповідно до загальних положень кримінального процесуального права, відсторонення від посади повинно скасовуватися в разі: 1) постановлення виправдувального вироку; 2) закриття кримінального провадження; 3) скасування судом апеляційної інстанції ухвали слідчого судді (суду) про відсторонення від посади; 4) закінчення строку, на який особа була відсторонена від посад; 5) якщо в подальшому застосуванні цього заходу нема потреби.
Наголошено, що особі за період відсторонення її від посади заробітна плата не нараховується, а це призводить до того, що вона позбавляється засобів для існування та не в змозі повноцінно влаштовувати своє життя, задовольняти свої потреби та користуватися іншими благами цивілізації. Тривала відсутність достатніх коштів, передусім на харчування, завдає шкоди не лише фізичному, а й психічному здоров’ю людини, виводить її з рівноваги, що може призвести до вчинення нею нових кримінальних правопорушень.
У зв’язку з цим, зроблено висновок, що у КПК України слід передбачити положення, відповідно до якого особа, відсторонена від посади, буде мати право на щомісячну грошову допомогу в розмірі однієї мінімальної заробітної плати, що буде виплачуватися за рахунок державного бюджету й належати до процесуальних витрат. Цієї думки дотримуються 65 % опитаних слідчих.
На основі системного аналізу норм кримінального процесуального законодавства, що визначають порядок та умови відсторонення від посади осіб, яких призначає на посади Президент України та суддів, зроблено висновок, що законодавець, по суті, увів нових учасників кримінального провадження – Президента України і Вищу кваліфікаційну комісію суддів України, але не передбачив судової процедури вирішення цього питання.
На думку здобувача, виключення суду із суб’єктів ухвалення рішення про відсторонення від посади цієї категорії осіб є не виправданим. У зв’язку з цим, пропонуємо надати повноваження щодо прийняття остаточного рішення про відсторонення від посади осіб, яких призначає на посади Президент України та суддів, – Верховному Суду України на підставі подання Генерального прокурора України, погодженого Президентом України або Вищою кваліфікаційною комісією суддів України відповідно. При цьому 64 % опитаних слідчих висловили думку щодо підтримки такої пропозиції.
Розділ 3 «Процесуальний контроль та прокурорський нагляд за відстороненням від посади» складається з двох підрозділів, у яких розглядається зміст відомчого, судового контролю та прокурорського нагляду за відстороненням від посади.
У підрозділі 3.1. «Відомчий та судовий контроль за відстороненням від посади» розглядаються актуальні питання відомчого й судового контролю за прийняттям та виконанням рішення про відсторонення від посади.
Аналіз юридичної літератури (В. Б. Асрієв, М. В. Мєшков, П. І. Мінюков) свідчить, що керівник органу досудового розслідування наділений низкою повноважень щодо дотримання прав та інтересів підозрюваного, законності й обґрунтованості відсторонення від посади на досудовому слідстві, які можна згрупувати за певними ознаками: 1) ознайомлення з матеріалами досудового розслідування та окремими процесуальними документами; 2) вказівки щодо досудового провадження; 3) погодження керівником органу досудового розслідування окремих процесуальних рішень слідчого.
Наголошується, що, вивчаючи клопотання слідчого про відсторонення підозрюваного від посади, керівник органу досудового розслідування повинен перевірити відповідність викладених у ньому відомостей вимогам ч. 2 ст. 155 КПК України та їх повноту, а саме: 1) наявність у клопотанні відомостей про обставини вчиненого злочину та інформації про його реєстрацію в ЄРДР; 2) правильність правової кваліфікації злочину, у вчиненні якого підозрюється особа; 3) наявність даних про особу підозрюваного та місце його роботи (посаду); 4) наявність обставин, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину та вважати, що перебування на посаді підозрюваного сприяло вчиненню злочину; 5) обґрунтованість підстав застосування відсторонення від посади; 6) наявність доказів, які планується дослідити під час розгляду клопотання.
Зазначено, що вказівку керівника органу досудового розслідування слідчому, у тому числі й стосовно підготовки клопотання про відсторонення особи від посади, має бути оформлено у вигляді окремого процесуального документа й обов’язково долучено до матеріалів відповідного кримінального провадження. На думку здобувача, це сприятиме підвищенню відповідальності керівника за прийняті ним рішення, оскільки надасть можливість вищому керівникові слідчого апарату та прокурору проконтролювати організацію процесуального контролю, своєчасність, законність й обґрунтованість дій і рішень нижчого начальника слідчого відділу.
Доведено, що найбільш важливі рішення у кримінальному провадженні, зокрема, письмове повідомлення про підозру, клопотання про застосування запобіжних заходів у вигляді тримання під вартою, домашнього арешту, застави, обвинувальний акт повинен погоджувати керівник органу досудового розслідування. Це правило має стосуватися й клопотання слідчого про відсторонення від посади осіб, які займають особливо відповідальне становище відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України «Про державну службу», осіб, посади яких віднесено до 1–3-ї категорії посад та службових осіб правоохоронних органів. Запропоновано нормативне вирішення цих питань.
Звертається увага на те, що віднесення прийняття процесуального рішення (ухвали) про застосування заходів процесуального примусу до виключної компетенції суду відповідає європейським стандартам у галузі прав людини.
Автор підтримує наукову позицію В. В. Вапнярчука, В. Т. Маляренка, В. О. Попелюшка, П. П. Пилипчука, відповідно до якої судовий контроль на досудових стадіях кримінального процесу – це особлива, самостійна форма судової діяльності, спрямована на забезпечення прав, свобод і законних інтересів особи, а також їх захист і відновлення в разі порушення слідчим або прокурором, яка має два види: 1) надання судом дозволу на тимчасове обмеження конституційних прав і свобод особи під час досудового провадження (попередній судовий контроль); 2) розгляд судом скарг на деякі процесуальні дії та рішення слідчого, прокурора, слідчого судді (подальший судовий контроль).
Дисертантом виділено два види судового контролю за законністю прийняття рішення про відсторонення від посади в досудовому провадженні: 1) належність до виключної компетенції слідчого судді розгляду та вирішення питання про відсторонення від посади; 2) апеляційна перевірка ухвали слідчого судді про відсторонення від посади або відмову в цьому.
У підрозділі 3.2. «Прокурорський нагляд за відстороненням від посади» зазначається, що, запровадивши судову процедуру відсторонення особи від посади, законодавець не усунув прокурора від нагляду за законністю й обґрунтованістю застосування цього заходу. Ці повноваження прокурор реалізовує, погоджуючи клопотання слідчого, а також беручи участь у судовій процедурі отримання дозволу на відсторонення від посади, а після того, як він отриманий – здійснюючи нагляд за безпосереднім виконанням цього заходу.
Обґрунтовується необхідність доповнення п. 10 ч. 2 ст. 36 КПК України положенням про те, що відмову прокурора в погодженні клопотання слідчого до слідчого судді про застосування будь-якого заходу забезпечення кримінального провадження, у тому числі й відсторонення від посади, слід оформлювати постановою з викладенням мотивів прийняття такого рішення, так як це передбачено для випадків відмови в задоволенні клопотань слідчого про проведення негласних слідчих (розшукових) дій.
Дисертант, проаналізувавши вимоги ч. 3 ст. 40, ст. 158, 311–313 КПК України, дійшов висновку, що при відмові прокурора погодити клопотання слідчого про відсторонення від посади слідчий не може використати своє право на оскарження бездіяльності прокурора. Для такого випадку передбачено процедуру, визначену в ч. 3 ст. 40 КПК України. Слідчий має можливість оскаржити прокурору вищого рівня лише бездіяльність прокурора – процесуального керівника, що виявляється у формі не звернення з клопотанням до слідчого судді про продовження строку відсторонення від посади або скасування цього заходу.