МЕТОДИКА РОЗСЛІДУВАННЯ ХАБАРНИЦТВА В КОНТЕКСТІ НОВОГО АНТИКОРУПЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, ступінь її наукової розробленості та науково-теоретична основа; зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначається об’єкт, предмет, мета, задачі та методи дослідження; висвітлюється наукова новизна, емпірична база, методологічна основа і практичне значення отриманих результатів, а також форми їх апробації.

Розділ 1 «Історичний та правовий аналіз хабарництва в контексті нового антикорупційного законодавства України» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Історичний огляд та сучасний стан законодавства з протидії хабарництву в Україні» досліджується історія виникнення та поширення корупційних злочинів, у тому числі хабарництва, з часів існування Київської Русі до сучасності, а також аналізуються нормативно-правові джерела, в яких встановлено обмеження для службових осіб і відповідальність за їх порушення в формах, сьогодні визнаних проявами злочинної корупції.

Витоки отримання службовими особами за виконання своїх функцій винагороди містяться у системі утримання службових осіб (т.з. системі кормління), закріпленій в «Руській правді», яка склалася природно і була на той час ефективною, але дала для подальшого розвитку державної служби вкрай негативні наслідки. Звід законів, який містив усі основні положення правових актів, чинних на території України до моменту її приєднання до Російської імперії та дещо пізніше, під назвою «Права, по которым судится малороссийский народ» 1743 року, закріпив негативну правову оцінку корупції, зокрема хабарництва. Були встановлені суттєві обмеження в системі кормління та відповідальність за їх порушення. Основну ж увагу звернуто на суть корупції, що проявилася в положеннях цього акта, які крім заборони діяти з користі ще й обмежували при виконанні службових обов’язків урахування іншого особистого або групового інтересу, що має стати основою сучасного розуміння корупції.

Досліджуються закони про кримінальну відповідальність радянської доби, періоду незалежності України, а також нове антикорупційне законодавство. Встановлено, що термін «хабарництво» у законодавстві не використовується і є збірним поняттям, у яке кримінально-правова наука в різний час вкладала одержання хабара, давання хабара, посередництво в хабарництві, провокацію хабара у різних комбінаціях. Але саме одержання і давання хабара, власне, і відображають суть хабарництва як два взаємопов’язані корупційні злочини, що взято за основу їх об’єднання в групу для криміналістичного дослідження.

У підрозділі 1.2 «Правова сутність та співвідношення хабарництва і корупції» аналізуються різні точки зору науковців на вказані поняття, а також вивчаються та порівнюються законодавчі визначення цих понять.

Встановлено, що наукові думки з цього питання розділилися: одні вчені практично зводять корупцію до хабарництва в різних формах, інші – тісно пов’язують явища корупції і хабарництва, але розрізняють їх. Порівняння автором корупції та хабарництва за механізмом, колом осіб (суб’єктів), формами вини, метою, видами відповідальності, предметом дало можливість виділити подібні та відмінні їх риси, в результаті чого виявлено співвідношення цих явищ.

Доведено, що використання в новому антикорупційному законодавстві ознаки отримання чи можливості отримання службовою особою неправомірної вигоди у якості ключового критерію визнання правопорушення корупційним не відповідає природі корупції. Відтак, пропонується застосовувати іншу ознаку – наявність конфлікту інтересів та його вирішення службовою особою на користь особистих чи групових інтересів або створення такого конфлікту інтересів у службової особи.

Систематичність та системність визнаються тими ознаками хабарництва, що підвищують його суспільну небезпечність як корупційної діяльності. Відповідно виділені три види хабарництва – стадії корумпованості службової особи: 1) поодиноке (випадкове) хабарництво; 2) систематичне хабарництво; 3) організоване (системне) хабарництво.

Розділ 2 «Криміналістична характеристика хабарництва з урахуванням нового законодавства України про корупцію» складається з п’яти підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Типовий механізм та структура криміналістичної характеристики хабарництва» визначається перелік та зміст криміналістично значущих ознак хабарництва на основі побудови моделі його механізму.

Обґрунтовується необхідність існування та подальшого дослідження категорії криміналістичної характеристики окремого виду злочинів, правильність та ефективність якого залежить від забезпечення зовнішніх (з системою рекомендацій з її застосування у розслідуванні злочину – основною частиною криміналістичної методики) та внутрішніх зв’язків (між її елементами). Систему, що може забезпечити такі зв’язки, автор бачить у механізмі злочину, який розуміється ним як система взаємодії між криміналістично значимими слідоутворюючими та слідосприймаючими елементами злочину (елементами криміналістичної характеристики, за винятком слідової картини), в результаті якої і утворюються його сліди. Побудована в процесі дослідження схема моделі типового механізму хабарництва дає змогу наочно продемонструвати суттєві його елементи, з яких складається структура криміналістичної характеристики хабарництва.

Застосування такого підходу при аналізі думок різних авторів щодо структури криміналістичної характеристики хабарництва дало можливість уточнити зміст її окремих елементів. Визначено, що спосіб приховування не слід виділяти як окремий елемент, а треба включити до способу вчинення злочину. Також до способу вчинення хабарництва повинна входити і характеристика службової дії в інтересах хабародавця, за яку отримано хабар.

Необхідною ознакою криміналістичної характеристики хабарництва визнано один із її традиційних елементів – предмет посягання. Доведено, що його по відношенню до хабарництва не слід ототожнювати із предметом злочину – предметом хабара. До предмета посягання при хабарництві також слід відносити результат дії службової особи чи утримання від неї, якщо він отримав матеріальне вираження.

У підрозділі 2.2 «Предмет посягання при хабарництві» досліджуються проблеми визначення сутності предмета хабара, які з прийняттям нового антикорупційного законодавства набули особливої актуальності, а також дається характеристика іншої частини предмета посягання при хабарництві – матеріалізованого результату дії службової особи чи утримання від неї.

Автором із застосуванням дослідження цивільно-правової природи речей об’єктивної дійсності, які можуть використовуватися у якості хабара, отримано визначення предмета хабара через поняття доходів службової особи, незаконно отриманих від хабародавця.

Відповідно до типового механізму хабарництва предмет хабара перебуває на перетині матеріального інтересу хабароодержувача та можливості його задовольнити хабародавцем за допомогою об’єкта, яким він володіє чи має можливість заволодіти. При розслідуванні це обумовлює висновки щодо виду предмета хабара та слідів, з ним пов’язаних.

За результатами дослідження колізії норм ст.ст. 368 і 369 КК України та ст.ст. 172² і 172³ Кодексу України про адміністративні правопорушення визначено, що її основною причиною є схожість природи та розміру предметів цих правопорушень – хабара та неправомірної вигоди. Отже, запропоновано в ході реформування кримінального законодавства перенести склади вказаних адміністративних правопорушень до числа кримінальних проступків, об’єднавши з некваліфікованим хабарництвом, або встановити мінімальний розмір хабара в КК України.

У розділі 2.3 «Характеристика особи злочинців» зазначено, що однобічне, поверхневе вивчення особи хабароодержувача є серйозним недоліком у розслідуванні хабарництва. Причинами тому обґрунтовано визнаються як невикористання практичними працівниками криміналістичних розробок, так і низьке практичне значення останніх, оскільки увага зосереджується на переліку та описі тих даних про особу хабарника, які не мають суттєвого значення для підвищення ефективності розслідування.

Для вирішення практичних питань в роботі запропоновано алгоритм вивчення особи хабарника у наступній послідовності: 1) визначення ознак спеціального суб’єкта – службової особи; 2) встановлення мотивів злочину; 3) встановлення відомостей про умови й спосіб життя обвинуваченого, пов’язані з матеріальними надлишками, що вказує на наявність незаконного доходу; 4) встановлення зв’язків хабарника в колективі, інших державних органах, зокрема у правоохоронних, й у злочинному середовищі; 5) встановлення індивідуальних, особистих властивостей і якостей обвинуваченого (риси характеру, вольові, інтелектуальні, моральні якості та ін.).

З огляду на загальновизнану типізацію злочинців виділено види хабарників залежно від видів корупції, пов’язаної з хабарництвом, тобто стадій корумпованості, визначених на основі очевидного психологічного аспекту – ступеня втягнення особи в цей процес.

Запропонована методика виявлення мотивів злочину через встановлення зв’язку інтересів хабародавця та хабароодержувача, перетин яких спостерігається в даному конкретному корупційному діянні.

У підрозділі 2.4 «Особливості способів вчинення хабарництва» узагальнено і систематизовано способи вчинення одержання і давання хабара. З метою більш детального їх опису застосовано структурний аналіз поведінки хабародавця та хабароодержувача з виділенням окремо дій кожного на етапах підготовки, вчинення та приховування злочину.

Особлива увага приділяється характеристиці дій, які входять у вимагання хабара. На основі аналізу слідчої та судової практики, з криміналістичної точки зору для оцінки саме діяльнісного аспекту хабарництва виділені дві форми способів вимагання: 1) активне, що виражається в активних діях, – пряма вимога або спонукання до давання хабара виконанням дій з використанням влади чи службового становища, які можуть зашкодити правоохоронним інтересам особи; 2) пасивне, коли особа своєю бездіяльністю по службі створює ситуацію вимушеного давання хабара.

Обґрунтовано, що замість терміна «пропозиція» доцільно використовувати термін «пропонування» для характеристики дій хабародавця в рамках передачі хабара. Особливість їх полягає в тому, що вони спрямовані на створення ситуації, коли хабароодержувачеві залишається лише прийняти предмет хабара, і фактично закінчуються в момент, коли в нього виникає безперешкодна можливість використати предмет хабара для отримання доходу.

Крім безпосередніх дій, які здійснюються в ході вчинення злочину, аналізуються дії із задоволення інтересів хабародавця та хабароодержувача в результаті злочину.

У підрозділі 2.5 «Типові обставини та слідова картина хабарництва» наголошено на значенні вказаних обставин для розкриття злочину, особливо сукупності слідів, які залишаються в результаті дії механізму хабарництва та відповідно дають змогу його встановити.

На основі аналізу слідчої й судової практики отримано висновок, що обстановка вчинення хабарництва не завжди належною мірою вивчається особою, яка проводить розслідування, не виявляються її особливості й зміни, що відбулися в результаті злочину, закономірні зв'язки з іншими елементами криміналістичної характеристики. Водночас виявлення й аналіз елементів обстановки злочину можуть надати цілком значущу для розслідування криміналістичну інформацію для висунення аргументованих слідчих версій та вибору найбільш оптимальних методів розслідування.

Специфіка місця вчинення хабарництва полягає в тому, що в більшості випадків – це службові приміщення, доступ у них, як правило, обмежено, що слід враховувати при підготовці та проведенні негласних заходів та слідчих (розшукових) дій із захоплення хабароодержувача й хабародавця на місці злочину.

Правильне встановлення моментів часу для кожного відомого елемента події хабарництва, розміщення їх у хронологічному порядку допомагають встановити інші елементи механізму та ходу події, зокрема визначити зв’язок злочину зі службовою діяльністю підозрюваного, інших осіб, які стали учасниками або очевидцями події.

В роботі зазначено, що більшість слідів хабарництва містять непрямі його докази, крім відображень безпосередньої передачі хабара, що викликає потребу збирати їх у максимальній кількості для отримання достатньої доказової бази досудового розслідування.

Отже, в підрозділі на основі дослідження всіх інших елементів криміналістичної характеристики хабарництва, з використанням знань про його типовий механізм і результатів аналізу слідчої та судової практики були систематизовані сліди вчинення хабарництва у чіткій відповідності до його способів. При цьому опис слідів максимально деталізовано згідно з їх традиційним поділом на матеріальні та ідеальні, а також вказано основні джерела їх отримання та місця можливого знаходження.

Розділ 3 «Організація і тактика розслідування хабарництва» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 «Слідчі ситуації й організація розслідування хабарництва» на основі ситуаційного підходу будується типова структура досудового розслідування хабарництва, яка може бути використана для організації цієї діяльності.

Приділено увагу загальним та окремим типовим версіям, що висуваються за фактом хабарництва. Виходячи з того, що в основу версій повинні бути покладені обставини, які відображають криміналістичну сутність події і характеризують її як злочин, і відповідно до того, що метою розслідування має стати виявлення у розслідуваній події ознак, які, складаючись у систему, наближаються до запропонованого в роботі типового механізму хабарництва, перелік загальних версій фактично зведено до двох: 1) подія за своїм механізмом відповідає хабарництву; 2) подія має інший характер (інше правопорушення (злочин) або законна передача певного предмета тощо). Окремі версії повинні висуватися щодо певних елементів механізму хабарництва, інформація про які ще не відома, відповідно до даних сформульованої в роботі криміналістичної характеристики.

Розглядаються особливості регулювання досудового розслідування новим Кримінальним процесуальним кодексом України, які повинні враховуватися при розробці криміналістичних положень щодо організації і тактики цієї діяльності.

Автором виділено типові слідчі ситуації, які складаються при розслідуванні хабарництва, залежно від: моменту передачі хабара відносно часу надходження інформації про неї до правоохоронних органів; ролі особи, від якої отримано інформацію про злочин, у механізмі злочину, можливості використання її у негласних заходах; законності дій службової особи, які обумовлені хабаром. Наведено варіанти ситуацій відповідно до: розміру хабара, поведінки особи-заявника, обсягу наданої ним інформації, систематичності хабарництва.

Для ситуацій і їх варіантів надані рекомендації щодо відповідної послідовності проведення слідчих (розшукових) дій. На основі виділення різних видів ситуації залежно від важливих обставин процес ефективного розслідування хабарництва представлено у вигляді алгоритму, рекомендованого як основу для складання плану розслідування та його організації.

У підрозділі 3.2 «Тактика проведення окремих негласних слідчих (розшукових) дій в кримінальному провадженні за фактами хабарництва» розглядаються питання використання негласних заходів під час виявлення хабарництва та взаємодії при цьому слідчого, прокурора і оперативних підрозділів.

Наголошено на необхідності взаємодії слідчих з оперативними підрозділами, особливо при розслідуванні хабарництва, навіть не зважаючи на передбачену новим КПК України можливість проведення негласних заходів самостійно. Аналіз та порівняння положень КПК 1960 року і 2012 року чітко вказують, що використовувані зараз форми взаємодії можуть і повинні надалі бути основою ефективної співпраці слідчих та оперативних підрозділів.

Такі форми взаємодії розглянуто в роботі. Особливу увагу приділено етапу виявлення злочину в ході ОРД та передачі матеріалів слідчому для проведення досудового розслідування, при чому визначається керівна роль прокурора. Доведено, що з метою більшої ефективності здійснення функції процесуального керівництва прокурора необхідно, щоб у процесі нагляду за ОРД та участі у кримінальному провадженні за одним фактом хабарництва прокурор не змінювався, оскільки в цьому випадку в нього з’являється можливість виконувати роль координатора у взаємодії слідчого та оперативного підрозділу.

Розглянуто окремі питання проведення негласних заходів щодо виявлення і документування фактів хабарництва: умови прийняття рішення про проведення цих заходів, усунення при цьому можливості провокації хабара, інструктаж заявника та інших учасників заходів, використання імітованих предметів замість хабара, найбільш доцільного моменту затримання хабарників, методів нейтралізації способів приховування злочину.

У підрозділі 3.3 «Тактика окремих слідчих (розшукових) дій в кримінальному провадженні за фактами хабарництва» розглянуто особливості найбільш типових для розслідування хабарництва слідчих дій, надані рекомендації щодо організації й тактики їх проведення.

Систематизовано види інформації, яку слід отримати при допитах заявника, свідків, підозрюваного, прийоми, які при цьому використовуються. Для допиту підозрюваного визначено найбільш доцільний момент його проведення (одразу після затримання), проблемні ситуації (активний конфлікт, пасивний конфлікт (протидія), вдаване сприяння розслідуванню), відповідно до яких рекомендовані певні прийоми для перших допитів та для допитів на наступному етапі розслідування (після повідомлення про підозру) залежно від належності особи підозрюваного до певного типу злочинців. Приділено увагу рекомендаціям щодо проведення одночасного допиту двох чи більше вже допитаних осіб (очної ставки).

Як об’єкт огляду місця події при хабарництві розглядаються місце передачі хабара та місце затримання учасників хабарництва. Обґрунтовується необхідність у разі вже початого кримінального провадження проводити обшук цих місць замість огляду. Серед інших видів слідчого огляду приділено увагу освідуванню та огляду документів.

Зважаючи на те, що виїмка як слідча дія в новому КПК України не передбачена, а є частиною тимчасового доступу до речей і документів як запобіжного заходу, в роботі виявлено умови, за відсутності хоча б однієї з яких більш ефективним буде проведення одночасних обшуків усіх приміщень, де можуть зберігатися необхідні речі і документи, тому що ця слідча дія дає більше можливостей для досягнення мети отримання важливих для розслідування об’єктів.

Рекомендації щодо проведення обшуку містять перелік предметів, на які необхідно звернути підвищену увагу, прийоми їх виявлення та обставини, які при цьому слід зафіксувати. Надаються поради щодо проведення пред’явлення для впізнання службових осіб з метою уникнення можливості наклепу, оскільки за родом своєї діяльності вони є публічними особами, зовнішність яких можна спостерігати за місцем їх роботи, в засобах масової інформації.

Звертається увага на ефективність проведення слідчого експерименту для перевірки чи уточнення певних відомостей, особливо можливості свідка чути розмову хабарників, бачити які-небудь дії в певній обстановці й конкретних умовах, факту перебування особи в певному приміщенні чи місцевості, де, за її словами, передано хабар тощо. Ще більший ефект може дати ця слідча дія при викритті обмови в одержанні хабара.