ОХОРОНА ЛІКАРСЬКОЇ ТАЄМНИЦІ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дисертації; визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; охарактеризовано мету, задачі, об’єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено відомості про особистий внесок здобувача, апробацію та оприлюднення результатів дослідження.

Розділ 1 “Поняття та зміст охорони лікарської таємниці” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 “Становлення та розвиток інституту лікарської таємниці” на основі аналізу літератури та законодавства стосовно питань охорони лікарської таємниці автор дійшов висновку, що тривалий час не було передбачено жодних підстав для розголошення лікарської таємниці правоохоронним органам, суду, і навіть близьким хворому особам. Розвиток цього інституту відображено в таких історичних джерелах, як “Клятва Гіппократа”, “Клятва Лоуренс Найтінгейл”, статутах лікарів низки країн (Німеччина, Росія, Франція).

Визначено, що з перебігом часу держава почала звужувати межі охорони лікарської таємниці шляхом нормативного закріплення підстав для її розкриття. У Франції прийнято декрет (1666 р.), що зобов’язував лікарів повідомляти квартальних комісарів під загрозою штрафів про всіх поранених, яким надавали медичну допомогу. Згодом лікарів було зобов’язано давати показання про туберкульоз (1893 р.), незаконний аборт (1920 р.), венеричні хвороби (1927 р.), свідчити про обставини насильницької смерті, тілесних ушкоджень і каліцтва. Статут кримінального судочинства (1864 р.) Російської імперії закріпив обов’язок лікаря свідчити про факти хвороби чи смерті перед слідчим і судом.

Неодноразові дискусії з приводу доцільності збереження лікарської таємниці у кримінальному процесі, що виникали у другій половині ХХ ст., було викликано сплеском організованої та насильницької злочинності, що зумовило необхідність перегляду статусу лікарської таємниці в законодавстві багатьох західних країн. Відтоді в їх кримінально-процесуальному законодавстві закріплено чіткі юридичні гарантії охорони лікарської таємниці, що зберігають чинність і сьогодні. Майже одночасно це питання було так само вирішено у КПК країн соціалістичного табору.

Вивчення історії розвитку вітчизняних і зарубіжних нормативних актів показало, що інститут лікарської таємниці розвивався “паралельно” з адвокатською, нотаріальною, судовою (слідчою) та іншими видами професійної таємниці. Це зумовлено взаємозв’язком і взаємовпливом правовідносин у сфері захисту прав громадян у цивільному та кримінальному судочинстві.

У підрозділі 1.2 “Лікарська таємниця як різновид професійної таємниці” розглядається місце лікарської таємниці в системі правових режимів охорони інших видів професійної таємниці.

Встановлено, що за змістом інформація з обмеженим доступом, розголошення якої може завдати шкоди інтересам конкретної людини, певних груп (корпорацій) та суспільства, є підставою для розподілу таємниць на особисті, професійні й державні. Доведено, що за характером відомостей та правовим режимом зберігання лікарська таємниця належить до професійної таємниці поряд з адвокатською, банківською, комерційною, нотаріальною, журналістською, таємницею сповіді та іншими її різновидами.

Визначено, що правову основу охорони лікарської таємниці в Україні, порядок та умови її розголошення закріплюють Конституція України (ч. 2 ст. 32, ч. 3 ст. 34), Цивільний кодекс України (ст. 286), Сімейний кодекс України (ст. 30), Основи законодавства України про охорону здоров’я (ст. 40), закони України “Про інформацію” (ст. 46), “Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення” (ч. 2 ст. 8), “Про психіатричну допомогу” (ст. 6), “Про захист населення від інфекційних захворювань” (ст. 26), “Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення” (ст. 7), а в разі, якщо забезпечення лікарської таємниці пов’язано з кримінально-процесуальною діяльністю, – положення КК України (ст 145 “Незаконне розголошення лікарської таємниці”) та КПК України (ст. 69 “Особи, які не підлягають допиту як свідки, й особи, які мають право відмовитися давати показання як свідки”).

Зазначено, що одна й та сама інформація медичного характеру може одночасно належати до професійної та особистої таємниці. Адже відповідно до Закону України “Про інформацію” та Основ законодавства України про охорону здоров’я інформація про стан здоров’я належить до конфіденційної інформації про особу, що стає відомою лікарю або іншому медичному працівникові під час виконання ними своїх професійних обов’язків. У зв’язку з цим, проведено порівняльний аналіз інституту лікарської таємниці у співвідношенні з правовими режимами охорони таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції. Виокремлення лікарської таємниці у правовий інститут сприяє індивідуалізації правового режиму її охорони. У проекті КПК України (п. 2 ч. 1 ст. 159) відомості, які можуть становити лікарську таємницю, належать до охоронюваної законом таємниці, що міститься у речах і документах.

У підрозділі 1.3 “Сутність лікарської таємниці та її охорона у кримінальному процесі” визначено поняття та розкрито зміст лікарської таємниці як правового інституту та об’єкта кримінально-процесуальної охорони.

У науковій літературі трапляються різні підходи до розуміння лікарської таємниці, запропоновані як медиками, так і юристами, філософами, соціологами. Одні з них акцентують увагу на морально-етичному аспекті лікарської таємниці, другі – на правах пацієнта, треті – на статусі осіб, зобов’язаних зберігати лікарську таємницю. Деякі вчені стверджують, що лікарська таємниця є аналогом медичної таємниці (О.В. Крилова), інші – що ці поняття не є тотожними (М.І. Хавронюк). Наголошено, що заміна поняття “лікарської таємниці”, яке історично склалося, на “медичну таємницю” не є доцільним, оскільки призведе до плутанини в розумінні змісту обох понять.

На основі критичного осмислення поглядів учених (В.В. Король, Л.О. Красавчикова, І.Л. Петрухін, М.І. Хавронюк та ін.) обґрунтовано авторський підхід щодо визначення змісту лікарської таємниці як об’єкта охорони у кримінальному процесі. Лікарська таємниця містить у собі п’ять груп відомостей: 1) про хворобу (діагноз, перебіг, прогноз); 2) про медичне обстеження та його результати; 3) про застосовані методи лікування та їх ефективність; 4) про особу, яка звернулася за допомогою (її минуле, зв’язки, фізичні і психічні вади); 5) про інтимне та сімейне життя пацієнтів. Лікарську таємницю можна класифікувати 1) залежно від змісту – на відомості медичного характеру (про стан здоров’я) та немедичного характеру (про інтимне й сімейне життя); 2) залежно від можливості розкриття – на відомості, що не підлягають розкриттю стороннім особам, та відомості, що не можна розкривати хворому. Доведено, що лікарська таємниця включає в себе як документально фіксовані джерела, так і відомості, повідомлені пацієнтом в усній формі.

До суб’єктів, які зобов’язані зберігати лікарську таємницю і відтак мають нести відповідальність за її розголошення, належать: 1) лікарі; 2) інші медичні працівники (медсестри, акушери, фармацевти, лаборанти, психологи, фельдшери та ін.); 3) працівники медичних установ, які виконують службові обов’язки (водії, охоронці, архіваріусі, реєстратори, службовці адміністративного блоку); 4) батьки та законні представники дитини, представники органів опіки й піклування, служб у справах дітей.

Відомості, що становлять лікарську таємницю, можуть визнаватися доказами у кримінальній справі як речові докази, показання свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, інші документи. Проте КПК України встановлює різний порядок доступу до цих відомостей. З огляду на ст. 66 КПК України, медичні установи зобов’язані надати на запит органів досудового розслідування медичну документацію, що може містити лікарську таємницю. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 69 КПК України, лікарі належать до осіб, які, у зв’язку з виконанням професійних обов’язків, не можуть бути допитані як свідки. Аналогічним чином це положення враховано у проекті КПК України (п. 4 ч. 2 ст. 65). Це право лікаря закріплено в законодавстві інших країн. Наприклад, за КПК ФРН (п. 52) відмовитися від дачі показань мають право священик, захисник обвинуваченого, нотаріус, ревізор з економічних питань, уповноважений з податків, лікар, аптекар, акушер.

Серед опитаних нами респондентів, 70,7 % суддів, 74,7 % слідчих і 63,3 % науково-педагогічних працівників переконані в тому, що медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням службових обов’язків стала відома інформація, що становить лікарську таємницю, можуть бути допитані як свідки лише за певних умов. З приводу обставин, які стали відомі лікарю, чи були довірені йому у зв’язку з виконанням професійної діяльності, він може бути допитаний лише тоді, коли особа, яка довірила такі відомості, згодна на їх розголошення під час допиту. Відповідну згоду має бути оформлено в письмовому вигляді й долучено до справи. Слідчий зобов’язаний до початку допиту роз’яснити лікарю право відмовитися давати показання з приводу обставин, які стали відомі йому у зв’язку із здійсненням професійної діяльності. Роз’яснення прав, згода на допит чи відмова від допиту повинні бути відображені у протоколі допиту. Такий протокол має бути складено і в тих випадках, коли особа відмовляється давати показання.

Розділ 2 “Міжнародно-правові, морально-етичні засади та принципи охорони лікарської таємниці” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 “Охорона лікарської таємниці в міжнародно-правових актах” з’ясовано особливості регулювання інституту лікарської таємниці та порядок її розкриття згідно з нормами міжнародного права, що діють у сфері кримінального судочинства.

Результати опитування 79,0 % слідчих і 87,0 % лікарів свідчать про те, що однією з гарантій охорони лікарської таємниці є дотримання міжнародних стандартів. У зв’язку з цим, проаналізовано регламентацію охорони лікарської таємниці в міжнародних нормативних документах, зокрема Загальній декларації прав людини (1948 р.), Європейській конвенції про захист прав людини й основних свобод (1950 р.), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (1966 р.), Міжнародному кодексі медичної етики (1949 р.), Женевській декларації Всесвітньої медичної асоціації (1948 р.), Лісабонській декларації прав пацієнта (1981 р.), Конвенції Ради Європи про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних (1981 р.) та ін.

Певною мірою питання охорони лікарської таємниці в контексті забезпечення прав і свобод людини під час розслідування злочинів закріплено й в інших міжнародно-правових документах, зокрема, Зводі принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню чи заключенню в будь-якій формі (1988 р.), Кодексі поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку (1979 р.). Практичній реалізації вказаних положень сприяє прийняття Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” (2006 р.), у якому зазначається, що застосовування національними судами при розгляді справ “Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод” і практики Європейського суду визнається джерелом права (ст. 17).

Проаналізовано особливості міжнародно-правового регулювання охорони лікарської таємниці стосовно дітей, зокрема, положення Декларації прав дитини (1959 р.), Конвенції “Про права дитини” (1989 р.), а також кримінально-правової охорони відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження ВІЛ-інфекцією чи іншою невиліковною інфекційною хворобою. У законодавстві окремих країн пострадянського простору (Таджикистан, Казахстан, Білорусь) це вважається кваліфікованим видом розголошення лікарської таємниці. У ст. 132 КК України передбачено відповідальність за розголошення відповідних даних, хоча в більшості європейських країн це діяння не становить окремого складу злочину.

У підрозділі 2.2 “Морально-етичні засади охорони лікарської таємниці” підтверджено, що збереження лікарської таємниці є одним з фундаментальних морально-етичних принципів життєдіяльності суспільства, у якому виявляється діалектичне співвідношення особистого й суспільного.

Охорона лікарської таємниці розглядається як правова гарантія професійної діяльності медичних працівників та, водночас, як етична проблема. У першому випадку йдеться про певні законодавчі обмеження, у другому – норми поведінки на рівні статутних (корпоративних) відносин. Недаремно в усіх нормативних документах, у яких закріплено вимоги до лікаря або вказано його кваліфікаційні характеристики, першочерговою є вимога дотримуватися норм медичної етики. Стосунки між лікарем і пацієнтом сприяли виникненню особливих етичних засад і правил поведінки – медичної етики й медичної деонтології. Про морально-етичні засади лікарської таємниці йдеться у визнаних світовою спільнотою Міжнародній клятві лікарів (1948 р.) і Міжнародному кодексі медичної етики (1949 р.).

Визначено, що лікар як фахівець під час виконання професійних обов’язків зобов’язаний дотримуватись цілої низки неврегульованих законодавством етичних норм. Окремі з них повинні дістати правове закріплення, на чому наполягають більшість опитаних нами респондентів, зокрема 78,3 % суддів, 79,5 % науково-педагогічних працівників, 62,0 % слідчих, 88,9 % лікарів.

Доведено, що однією з причин, яка спонукає лікарів зберігати в таємниці (не розголошувати) певну інформацію медичного характеру, є лікарська помилка, що полягає, зокрема, у неналежному лікуванні, невідповідності фактичного лікування необхідному, невиконанні відповідних обов’язків, що призводить (може призвести) до небажаних наслідків і нерідко є підставою для юридичної відповідальності. У зв’язку з цим, наголошено на розробленні спеціальних тактичних прийомів допиту як свідків медичних працівників, які, побоюючись викриття помилок у своїй діяльності, приховують (перекручують) певні факти, що мають значення у справі.

У підрозділі 2.3 “Принципи охорони лікарської таємниці у кримінальному процесі” виокремлено та розкрито зміст загальних і спеціальних принципів охорони лікарської таємниці у кримінальному процесі.

Визначено, що принципи у кримінально-процесуальному законодавстві необхідні для забезпечення прав і законних інтересів особи, у тому числі завдяки охороні професійної таємниці. Переважна більшість опитаних нами респондентів виокремили загальні (положення, що характерні для всіх інших видів кримінально-процесуальної діяльності) та спеціальні (що відображають сутнісну характеристику інформації медичного характеру) принципи охорони лікарської таємниці (зокрема, 93,5 % суддів і 82,9 % слідчих).

До загальних принципів охорони лікарської таємниці належать законність, повага до честі й гідності особи, невтручання в її особисте і сімейне життя, етичність, індивідуальність, до спеціальних – нерозголошення відомостей, що становлять лікарську таємницю, захист прав медичного працівника на збереження своєї професійної таємниці, дотримання медичними працівниками морально-етичних норм, довірчий характер стосунків між медичним працівником і пацієнтом, взаємодія медичних працівників між собою та з правоохоронними органами.

Розділ 3 “Кримінально-процесуальні та криміналістичні засади охорони лікарської таємниці” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 “Умови охорони лікарської таємниці” проведено їх систематизацію з урахуванням чинників, що впливають на охорону лікарської таємниці. Про необхідність вивчення цих умов зазначили 80,7 % опитаних медичних працівників, 70,6 % суддів, 72,3 % науково-педагогічних працівників і 65,8 % слідчих.

Умови охорони лікарської таємниці розподілено на загальні та спеціальні. На загальні умови впливають чинники функціонування вітчизняної медичної галузі, зокрема, закріпленість основних положень щодо охорони лікарської таємниці в законодавстві, підзаконних нормативно-правових актах і статутних документах, джерела фінансування і режим господарювання медичних установ, виконавча дисципліна, контроль з боку керівництва медичних установ за дотриманням працівниками законодавства, статутів, норм етики, якість відбору персоналу на основі ділових і моральних якостей працівників, обізнаність персоналу щодо правил зберігання та розкриття лікарської таємниці тощо.

Спеціальні умови впливають на стан охорони лікарської таємниці у сфері кримінального судочинства і полягають, зокрема, в ефективній організації праці слідчих. Як свідчать дані, отримані В.П. Бахіним, Н.С. Карповим і В.Г. Лісогором, у 37,8 % випадків в одному кабінеті працюють два слідчих, у 17,6 % – три, у 16,8 % – чотири й більше. Понад 84,0 % слідчих скаржаться на недостатню звукоізоляцію приміщень (Р.Ю. Савонюк), що об’єктивно сприяє розголошенню конфіденційної інформації. Водночас середнє навантаження на одного слідчого складає 4,1 справи на місяць (на 37 % більше ніж передбачено нормами). Позначається і доступність документальних джерел інформації для осіб, які мають право ознайомлюватися з матеріалами справи.

У підрозділі 3.2 “Гарантії охорони лікарської таємниці” розкрито основні засоби забезпечення лікарської таємниці на стадії досудового розслідування, важливість яких підтвердили 88,0 % опитаних суддів, 71,4 % науково-педагогічних працівників, 72,8 % слідчих і 80,2 % лікарів.

Визначено, що гарантіями охорони лікарської таємниці у кримінальному процесі є положення кримінально-процесуального законодавства, які визначають підстави та порядок повідомлення слідчому або суду відомостей, що становлять лікарську таємницю, а також процесуальні права й обов’язки суб’єктів кримінального провадження щодо зберігання відповідної інформації.

Інформацію, що містить лікарську таємницю, може бути розкрито за вимогою органів досудового розслідування і суду лише за наявності юридичних та фактичних підстав. До юридичних належать факт порушення кри­мінальної справи, мотивована постанова слідчого, судді (рішення суду) про огляд і виїмку медичної документації, що містить лікарську таємницю. Фактичними підставами є належність відомостей до предмета доказування у конкретній справі, а також необхідність цих відомостей для вирішення завдань кримінального судочинства.

Однією з правових гарантій охорони лікарської таємниці є передбачена законом (п. 1. ч. 1 ст. 69 КПК України) можливість лікаря відмовитися давати показання як свідок (у ст. 221 проекту КПК також зазначено, що особа має право не відповідати на запитання з приводу обставин, щодо яких є пряма заборона в законі). Невирішеним є питання передачі лікарем (іншим суб’єктом) інформації про пацієнта адвокату, якщо пацієнт є його підзахисним. Йдеться про колізію законодавчих норм, зокрема положень Основ законодавства про охорону здоров’я, що забороняє поширювати інформацію про пацієнта, та Закону України “Про адвокатуру”, що зобов’язує надавати адвокату запитувані ним документи (їх копії), необхідні для надання юридичної допомоги. Аналіз практики роботи адвокатів в Україні й за кордоном дав змогу автору дійти висновку, що реалізація принципу змагальності в кримінальному судочинстві передбачає наділення двох сторін у процесі рівними можливостями щодо збирання доказів та захисту своїх прав, а тому адвокат у статусі захисника має бути уповноважений на дії, допустимі для органів досудового слідства. Нерозголошення отриманих адвокатом даних законодавчо забезпечує інститут адвокатської таємниці (ст. 9 Закону України “Про адвокатуру”, ст. 57 Правил адвокатської етики, ст. 69 КПК України).

За розголошення лікарської таємниці передбачено кримінальну відповідальність за ст. 145 КК України. Наголошено на необхідності розширення кола суб’єктів, які підлягають відповідальності за розголошення лікарської таємниці, зокрема за рахунок журналістів і працівників органів досудового розслідування.

У підрозділі 3.3 “Криміналістичне забезпечення охорони лікарської таємниці” розкрито можливості застосування криміналістичних прийомів і засобів забезпечення охорони лікарської таємниці у кримінальному процесі.

На підставі аналізу наукових праць (Т.В. Авер’янової, Р.С. Бєлкіна, І.О. Ієрусалимова, А.В. Іщенка, В.В. Лисенка, В.О. Образцова та ін.) дисертант дійшов висновку, що проблема криміналістичного забезпечення кримінального судочинства має низку аспектів дослідження. Увагу вчених привертають питання, пов’язані з криміналістичним забезпеченням оперативно-розшукової діяльності, досудового провадження, діяльності суду та ін.

Оскільки розголошення лікарської таємниці нерідко відбувається під час підготовки, проведення, а також остаточного оформлення результатів слідчих дій, у процесі анкетування слідчих з’ясовано, під час проведення яких слідчих дій найважливіше зберігати від розголошення відповідну конфіденційну інформацію. До них опитані віднесли виїмку (87,8 %), освідування (85,2 %), допит (78,6 %), пред’явлення для впізнання (59,1 %), обшук (49,7 %), очну ставку (37,5 %), призначення експертизи (29,8 %), огляд (23,2 %), відтворення обстановки та обставин події (16,5 %).

Зазвичай під час розслідування злочинів, передусім насильницького характеру, виникає потреба у виїмці документів, що містять лікарську таємницю. Охорона лікарської таємниці передбачає обмеження кола осіб, які беруть участь у виїмці, проведення вилучення документів у лікувальній установі за участю понятих з числа працівників цієї установи, отримання пояснень щодо вилучених документів лише від особи, у якої проводиться слідча дія, недопущення сторонніх осіб до приміщення, у якому здійснюється виїмка, збереження в таємниці інформації, отриманої під час виїмки. Перед початком проведення цієї слідчої дії слідчому доцільно попередити присутніх про їх обов’язок не розголошувати певні відомості.

Доведено, що вимогу про надання документів, які містять лікарську таємницю (ч. 2 ст. 66, ч. 4 ст. 97 КПК України), має бути викладено виключно в письмовій формі, що унеможливить неконтрольоване збирання відомостей медичного характеру, передусім у разі, якщо виїмка приховується так званою “добровільною видачею” предметів і документів. Наявність у матеріалах справи письмового запиту підтверджує правомірність передачі відповідної інформації слідчому.