Бесплатное скачивание авторефератов |
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ! |
Увеличение числа диссертаций в базе |
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов |
Доставка любых диссертаций из России и Украины |
Каталог авторефератов / ЮРИДИЧЕСКИЕ НАУКИ / Международное право; Европейское право
Название: | |
Тип: | Автореферат |
Краткое содержание: | ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дослідження, розкривається стан наукової розробки проблеми, її значущість, відображається зв’язок із науковими програмами, визначаються об’єкт та предмет дослідження, його мета, методологічна основа й завдання, відзначається теоретичне та практичне значення дисертаційного дослідження, його наукова новизна, наводяться відомості про апробацію результатів виконаної роботи, структуру дисертації. Розділ 1. «Поняття та види міжнародних зобов’язань» присвячено аналізу основних теоретичних підходів до розуміння сутності та правової природи міжнародних зобов’язань, а також їх класифікації міжнародно-правових зобов’язань. У підрозділі 1.1. «Теоретичні підходи до визначення поняття та ознаки міжнародних зобов’язань» досліджуються основні теоретичні підходи до розуміння поняття «міжнародне зобов’язання» та визначаються ключові ознаки міжнародного зобов’язання як правової категорії. Розглянуто роботи дослідників, ідеї яких стали фундаментом сучасного міжнародного права, зокрема Ф. Суареса, А. Джентілі, Г. Гроція, С. Пуфендорфа та інших. Саме ці автори вперше сформулювали таке поняття, як «міжнародне співтовариство» та визначили сутність міжнародного права як права узгодження воль. Встановлено, що у класичному міжнародному праві домінуючими підходами до розуміння сутності міжнародних зобов’язань були раціональний (Т. Гоббс), ліберальний (І. Кант), процесуальний (Дж. Бентам) та позитивістський (Дж. Остін). На початку ХХ століття з появою перших міжурядових організацій утвердилися ідеї про існування міжнародного співтовариства як елемента міжнародно-правової реальності. Наголошується на тому, що у період між двома світовими війнами надзвичайний вплив на розвиток міжнародного права мали дослідження А. Фердроса та Дж. Брірлі. Інтенсифікація міжнародних правовідносин, характерна для другої половини ХХ століття, обумовила актуальність питання про необхідність забезпечення дотримання міжнародно-правових норм. Зазначається, що у цей період увага теоретиків права (зокрема, Х. Харта та Л. Фуллера) була прикута до питань співвідношення моралі, права та політики, а також ефективності міжнародного права у світлі нових реалій. Робиться акцент на ідеях вчених, які досліджували питання про сутність міжнародних зобов’язань. Встановлено, що у сучасній доктрині міжнародного права існує декілька теорій стосовно правової природи міжнародного зобов’язання – управлінська теорія А. Чейза та А. Н. Чейз, теорія законності Т. Франка та теорія транснаціонального правового процесу Х. Ко. Крім того, розглянуто одну з найновіших теорій, розроблену Ю. Брунні та С. Тоопе. Окрему увагу приділено також теоретичним підходам російських дореволюційних дослідників до вивчення питання про правову природу міжнародних зобов’язань, зокрема А. Богатирьова, В. Даневського, Л. Камаровського, Ф. Мартенса, П. Казанського, а також радянських – Г. Тункіна, І. Лукашука та українських вчених В. Буткевича, В. Мицика, В. Василенка та ін. На основі проведеного аналізу було розроблено авторську класифікацію підходів до вивчення категорії міжнародного зобов’язання. У підрозділі 1.2. «Класифікація міжнародних зобов’язань» розглянуто питання класифікації міжнародних зобов’язань як одне з основних для розуміння процесів, пов’язаних із прогресивним розвитком сучасного міжнародного права. Зазначається, що питання класифікації міжнародних зобов’язань вперше постало у контексті дослідження права міжнародних договорів ще наприкінці ХІХ століття у роботах Г. Тріпеля і К. Бергбома. У подальшому воно стало предметом дослідження Комісії міжнародного права (далі – КМП) у ході роботи над проектом кодифікації права міжнародних договорів та норм міжнародно-правової відповідальності держав. Відзначається, що при розробці норм щодо відповідальності КМП взяла за основу поділ міжнародних зобов’язань на двосторонні та багатосторонні. Встановлено, що більшість відносин відповідальності, навіть у рамках будь-якої багатосторонньої угоди, має двосторонній характер, оскільки їх учасниками є держава, яка вчинила протиправне діяння, і держава, що безпосередньо постраждала. Водночас надзвичайно складним є питання про притягнення до відповідальності сторін багатосторонніх міжнародних договорів, коли внаслідок протиправних дій можуть постраждати всі держави – сторони договору чи міжнародне співтовариство у цілому. Зрештою, у Проекті статей про відповідальність держав 2001 р. були виокремлені двосторонні зобов’язання, зобов’язання перед групою держав із метою захисту колективних інтересів групи, незалежно від джерела їх походження, зобов’язання перед міжнародним співтовариством у цілому та зобов’язання, що виникають із імперативних норм загального міжнародного права. Крім того, у підрозділі проаналізовано підходи теоретиків міжнародного права до класифікації міжнародних зобов’язань, зокрема М. Ушакова, Р. Аго, П.-М. Дюпуї, Дж. Кроуфорда, Л.-А. Сіцільяноса, Ю. Паувеліна. Обґрунтовано, що у сучасній доктрині міжнародного права класифікація міжнародних зобов’язань, запропонована професором Ю. Івасавою, є найбільш аргументованою, оскільки виважено враховує як досягнення теорії, так і практики міжнародних відносин. Розділ 2. «Erga omnes як зобов’язання sui generis: доктринально-правовий підхід» присвячено аналізу зобов’язань erga omnes як самостійної міжнародно-правової концепції. У підрозділі 2.1. «Передумови виникнення зобов’язань erga omnes» висвітлено основні передумови формування концепції зобов’язань перед міжнародним співтовариством у цілому. Зазначається, що подібні ідеї виникли ще у Середньовіччі та набули розвитку у роботах класичних авторів міжнародного права, зокрема Г. Гроція, Ф. Суареса, А. Джентілі, І. Блюнчлі, А. Гефтера, К. Бінкершека та інших. Розглянуто також погляди російських вчених кінця XIX ст. – Л. Камаровського та А. Ященко, які виступали з космополітичними ідеями та вбачали у захисті інтересів міжнародного співтовариства майбутнє міжнародного права. Водночас наголошується на тому, що доволі тривалий час міжнародні відносини розглядалися як такі, що мають виключно двосторонній характер, що перешкоджало розвитку концепції erga omnes. Із часом інтенсифікація міжнародних відносин та посилення міжнародного співробітництва обумовили поступовий відхід від білатеральності міжнародного права. Підкреслюється особливе значення міжнародної судової практики у процесі становлення концепції зобов’язань erga omnes. Проаналізовано ряд рішень ППМП та міжнародних арбітражів, зокрема: у справах про режим демілітаризації Аландських островів (1920 р.), про судно «Вімблдон» (1923 р.), про митний режим між Німеччиною та Австрією (1931 р.) та у справі Оскар Чінн (1934 р.). Таким чином, встановлено, що спільні інтереси держав, коло яких не обмежується лише державами – сторонами певного договору, згадуються вже у перших справах ППМП. Окремо проаналізовано практику МС ООН, зокрема положення консультативного висновку Застереження до Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього (1951 р.), а також рішення у справах про Південно-Західну Африку (1966 р.). Детально досліджено положення Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року щодо імперативних норм міжнародного права – норм jus cogens. В результаті було визначено нерозривний взаємозв’язок між категоріями erga omnes та jus cogens, оскільки саме остання є основою виникнення erga omnes. У підрозділі 2.2. «Характеристики та ознаки зобов’язань erga omnes» розглянуто сутність концепції erga omnes та її основні елементи. Зазначено, що вперше у міжнародній судовій практиці концепція erga omnes була застосована у рішенні МС ООН у справі про компанію «Барселона Трекшн» (1970 р.). Зауважено, що, незважаючи на суперечливий характер концепції erga omnes, вона все ж надихає на пошуки подальших шляхів прогресивного розвитку сучасного міжнародного права. Однією з перших доктринальних робіт, присвячених аналізу концепції зобов’язань erga omnes, стала робота А. де Ху, який підкреслив, що основу міжнародного права складає спільність інтересів. Відзначається, що важливе значення у розробці доктринальних підходів до розуміння концепції erga omnes мали погляди М. Рагаці. Центральним елементом концепції зобов’язань erga omnes, на його переконання, є необхідність захисту основних моральних цінностей, а до характерних ознак таких зобов’язань належать універсальність та солідарність. У контексті дослідження питання про забезпечення виконання зобов’язань erga omnes наголошується також і на важливості доктринальних підходів К. Тамса. На його думку, у разі порушення зобов’язань erga omnes кожна держава володіє процесуальною правоздатністю і має право звернутися до МС ООН або вжити контрзаходів. Більше того, з точки зору К. Тамса, не варто намагатися створити вичерпний перелік зобов’язань erga omnes, оскільки важливіше визначити притаманні їм характерні риси. Розглянуто теоретичні підходи до концепції глобальних цінностей як основи для зобов’язань erga omnes. Проаналізовано погляди Я. Клабберса та Я. Петман, які вважали, що досягти глобального консенсусу щодо цінностей неможливо. У зв’язку із цим запропоновано авторський підхід до розуміння концепції зобов’язань erga omnes та виокремлено їх основні характеристики, які, на думку автора, проявляються у суб’єктному та об’єктному складах правовідносин, а також у джерелах зобов’язань. Суб’єктом у таких відносинах виступає міжнародне співтовариство, об’єктом – спільні інтереси, а джерелами зобов’язань, крім класичних, є моральні принципи. Визначено основні ознаки таких зобов’язань, зокрема: універсальність, чітка предметна визначеність, невзаємність, переважна негаторність, взаємозв’язок і взаємообумовленість із імперативними нормами міжнародного права, спільна мета – захист спільних моральних цінностей та спільних інтересів, а також максимальна зацікавленість у виконанні та право кожного притягнути до відповідальності. У підрозділі 2.3. «Співвідношення зобов’язань erga omnes з суміжними категоріями» наголошується на тому, що концепцію зобов’язань erga omnes не можна розглядати окремо від інших важливих міжнародно-правових категорій, у першу чергу – від концепції імперативних норм міжнародного права. Зазначається, що концепції зобов’язань erga omnes та норм jus cogens виникли майже одночасно у 70-х рр. ХХ ст. і викликали справжній резонанс у наукових колах. Наголошується на тому, що виникнення імперативних норм та зобов’язань перед усіма спричинило перетворення міжнародного права на вертикальну систему, що має квазіієрархічну структуру норм та зобов’язань. Ключовими у цьому контексті є три питання, а саме: про те, які норми належать до норм jus cogens, які зобов’язання мають характер зобов’язань erga omnes і яким чином можна забезпечити їх дотримання. Проаналізовано погляди авторів, які вважають, що зобов’язання erga omnes та норми jus cogens є надзвичайно важливими (Баєрс М., Рагаці М., Тамс К., Тункін Г. та інші), а також позиції дослідників, які розглядають ці концепції як суто теоретичні латинські максими, позбавлені практичної міжнародно-правової цінності (Броунлі І., Кроуфорд Дж., Вейль П., Д’Амато А. та інші). Встановлено, що імперативні норми міжнародного права та зобов’язання erga omnes тісно пов’язані між собою, а саме: jus cogens є основою для виникнення зобов’язань erga omnes і, відповідно, усім нормам jus cogens притаманні ознаки erga omnes. Проаналізовано співвідношення зобов’язань erga omnes із зобов’язаннями erga omnes partes і визначено, що обидві категорії спрямовані на захист спільних інтересів, однак остання стосується інтересів не всього міжнародного співтовариства, а лише сторін багатосторонніх міжнародних договорів. Крім того, досліджено сутність концепції actio popularis та визначено основні відмінності між концепціями erga omnes та actio popularis. Встановлено, що хоча застосування actio popularis здається привабливою ідеєю, навряд чи ця концепція буде сприйнята міжнародним правом. У підрозділі 2.4. «Особливості реалізації відповідальності за порушення зобов’язань erga omnes» розкрито специфіку реалізації відповідальності за порушення зобов’язань erga omnes та проаналізовано різні механізми реалізації відповідальності, зокрема універсальна юрисдикція та контрзаходи. Концепція універсальної юрисдикції передбачає можливість держави притягати до кримінальної відповідальності осіб за вчинення окремих особливо тяжких міжнародних злочинів, незалежно від того, де цей злочин було вчинено та громадянами яких держав є обвинувачений і жертва. Наголошується на тому, що на договірному рівні цей принцип закріплено лише у Конвенції про припинення злочину апартеїду й покарання за нього від 30 листопада 1973 р. і Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 р. Відзначено, що концепція універсальної юрисдикції здобула підтримку, inter alia, завдяки діяльності неурядових міжнародних правозахисних організацій (серед яких – Міжнародна амністія та Хьюмен Райтс Вотч) і активній позиції наукових кіл. Також наголошено на тому, що деякі національні суди намагалися застосувати принцип універсальної юрисдикції для притягнення до відповідальності вищих посадових осіб інших держав. Прикладами такого застосування можуть бути обвинувачення, висунуті проти Августо Піночета, Фіделя Кастро, Аріеля Шарона, Дональда Рамсфельда, Джорджа Буша та інших. Однак з огляду на те, що всі ці особи користувалися імунітетом, жодну з цих справ так і не було розглянуто по суті. У цілому на основі принципу універсальної юрисдикції національними судами було ухвалено понад двадцять рішень, серед яких варто відзначити справу «Бутарської четвірки», що стосувалася військових злочинів під час геноциду у Руанді (суд Бельгії), справу Себастьяна Нцапалі (суд Нідерландів), справу Ніколи Йоргіча (суд Федеративної Республіки Німеччина). Встановлено, що концепція універсальної юрисдикції є близькою до концепції зобов’язань erga omnes, однак порушення зобов’язань erga omnes не передбачає застосування принципу універсальної юрисдикції. Крім того, розглянуто можливість застосування контрзаходів і гуманітарної інтервенції як механізмів реалізації міжнародної відповідальності за порушення зобов’язань erga omnes. Встановлено, що Проект статей про відповідальність держав 2001 р. приділяє питанню про можливість застосування подібних заходів недостатньо уваги. Наголошується також на тому, що важливу роль у реалізації відповідальності за порушення зобов’язань erga omnes у перспективі може відігравати Міжнародний кримінальний суд. Розділ 3. «Роль міжнародних судових інституцій у розвитку концепції зобов’язань erga omnes» присвячено аналізу практики міжнародних судових інституцій та її впливу на становлення концепції erga omnes. У підрозділі 3.1. «Роль Міжнародного Суду ООН у становленні концепції зобов’язань erga omnes» наголошено на тому, що поступове становлення концепції зобов’язань erga omnes відбувається значною мірою під впливом міжнародної судової практики, оскільки посилання на цю концепцію, inter alia, містяться як у рішеннях у справах, так і в консультативних висновках МС ООН. Детально проаналізовано рішення у справі про компанію «Барселона Трекшн», у якому Суд відзначив, що erga omnes є зобов’язаннями держави перед усім міжнародним співтовариством у цілому, вони стосуються всіх держав, і всі держави мають юридичний інтерес у їх захисті. Було встановлено, що МС ООН навів низку прикладів зобов’язань erga omnes, серед яких заборона актів агресії, заборона геноциду, заборона порушення основоположних прав людини, зокрема, рабства та расової дискримінації. У ході дослідження питання про зобов’язання erga omnes, що випливають із заборони актів агресії, були проаналізовані рішення МС ООН у справах про протоку Корфу (1949 р.), про військові та напіввійськові дії в та проти Нікарагуа (1986 р.) та ін. Розглядаючи питання про заборону геноциду як зобов’язання erga omnes, було проаналізовано справи про застосування Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього (1996 р.), про застосування Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього (2007 р.) та стосовно збройних дій на території Конго (2006 р.). Досліджуючи принципи та норми, що стосуються основоположних прав людини, було розглянуто справи про Південно-Західну Африку (1966 р.), про застосування Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (2008 р.). Емпіричний аналіз рішень дозволив дійти висновку, що посилання на концепцію зобов’язань erga omnes зустрічаються найчастіше саме у зв’язку із порушенням прав людини, однак вона не обмежується цією сферою. Прикладом нового виду зобов’язань erga omnes, визначених практикою МС ООН, є зобов’язання у сфері захисту навколишнього природного середовища. У цьому контексті проаналізовано справи: про випробування ядерної зброї (1973 р.), стосовно проекту Габчиково-Надьмарош (1997 р.) та про китобійний промисел в Антарктиці (2010 р.), а також консультативні висновки щодо законності застосування державою ядерної зброї у збройних конфліктах та законності погрози чи застосування ядерної зброї (1996 р.). На основі детального аналізу судової практики виділено ще один вид зобов’язань erga omnes – заборона порушення принципу на самовизначення народів. Питання про дотримання права на самовизначення неодноразово виносилося на розгляд МС ООН, зокрема у таких консультативних висновках та справах, як: про правові наслідки для держав тривалого перебування Південної Африки у Намібії (Південно-Західній Африці) (1971 р.), про Західну Сахару (1975 р.), про Східний Тимор (1995 р.), про правові наслідки будівництва муру на окупованій Палестинській території (2004 р.), про відповідність міжнародному праву одностороннього проголошення незалежності Косово (2010 р.). У підрозділі 3.2. «Вплив рішень інших міжнародних судових органів на становлення концепції зобов’язань erga omnes» розкрито питання про вплив інших судових органів на формування концепції erga omnes. Зазначено, що окрім МС ООН існування зобов’язань erga omnes підтвердили й інші міжнародні судові інституції у сфері захисту прав людини, зокрема Європейський суд з прав людини та спеціалізовані міжнародні трибунали. Саме тому окрему увагу було приділено аналізу рішень спеціалізованих міжнародних трибуналів та їх впливу на формування концепції erga omnes. Встановлено, що ідеї міжнародного кримінального правосуддя знайшли своє відображення також у статутах Нюрнберзького та Токійського міжнародних військових трибуналів. У подальшому положення цих документів стали основою для створення Міжнародного кримінального трибуналу для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, вчинені на території колишньої Югославії з 1991 р. (далі – МКТКЮ). Саме у рішеннях МКТКЮ Прокурор проти Анто Фурунджії (1998 р.) та Прокурор проти Купрешкіча та інших (2000 р.) було підтверджено, що певні зобов’язання у сфері міжнародного гуманітарного права є зобов’язаннями erga omnes. У справі Анто Фурунджі трибунал підтвердив, що заборона катувань є зобов’язанням erga omnes. У справі Купрешкіча трибунал наголосив на тому, що норми міжнародного гуманітарного права породжують зобов’язання erga omnes. Окремо було проаналізовано практику Європейського суду з прав людини, зокрема справу Йоргіч проти Федеральної Республіки Німеччина (2007 р.), що стосувалася питання про юрисдикцію німецьких судів у справах стосовно вчинення міжнародних злочинів громадянином іншої держави поза територією Німеччини. Європейський суд з прав людини відзначив, що ст. I Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього породжує зобов’язання erga omnes щодо попередження та покарання злочину геноциду, заборона якого є нормою jus cogens. |