ПЕРЕБУДОВА КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ: ТЕОРІЯ, ІСТОРІЯ І ПРАКТИКА

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП .............................................................................................. 4-13

РОЗДІЛ
І ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ПЕРЕБУДОВИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ .......................................................................................

14-46

1.1. Європейські стандарти перебудови кримінального процесу України як галузі права .......................................................................
15-24
1.2. Завдання кримінального судочинства України в контексті європейських стандартів ....................................................................
25-32
1.3. Функції кримінального процесу України в контексті європейських стандартів .....................................................................
32-35
1.4. Основні загальноприйняті принципи кримінального процесу в Європі та їх імплементація в українське законодавство .................
35-45
Висновок до розділу І .......................................................................... 45-46

РОЗДІЛ II РОЗВИТОК КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА НА РІЗНИХ ЕТАПАХ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ...
47-84

2.1. Становлення кримінально-процесуальних норм у перші століття української державності ......................................................................
47-51
2.2. Кримінально-процесуальні норми, що діяли в українських землях за часів їх перебування у складі Литви, Польщі, Речі Посполитої (XIV- середина XVII ст.) ................................................

51-54
2.3. Кримінально-процесуальне право в Україні в період визвольної війни 1648-1654 pp. та за часів автономії України у складі Росії (друга половина XVII-XVIII ст.) ........................................................

55-57
2.4. Кримінально-процесуальне право в Україні під час її перебування у складі Російської та Австрійської (Австро-Угорської) імперій ...............................................................................

57-65
2.5. Кримінально-процесуальне право в період відродження і розбудови української державності (1917-1920 pp.) .......................
65-67
2.6. Кримінально-процесуальне право в УСРР (УРСР) у радянський період ....................................................................................................
67-79
2.7. Кримінальний процес України в умовах побудови правової держави .................................................................................................
79-83
Висновок до розділу ІІ ........................................................................ 83-84

РОЗДІЛ III ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ НА ОКРЕМИХ ЕТАПАХ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ...

85-285

3.1. Кримінально-процесуальне забезпечення дізнання і досудового слідства та його відповідність європейським правовим нормам ...
85-118
3.2. Судовий контроль у стадії дізнання та досудового слідства у світлі європейських стандартів ..........................................................
119-141
3.3. Окремі положення Європейської конвенції з прав людини та кримінально-процесуальне забезпечення розгляду кримінальних справ у судах першої інстанції ...........................................................

141-186
3.4. Відповідність процесуального забезпечення розгляду кримінальних справ в апеляційних судах загальним принципам європейського права ............................................................................

186-223
3.5. Процесуальне забезпечення розгляду кримінальних справ у касаційному порядку та в порядку виключного провадження – практична реалізація права на ефективний захист ..........................

223-256
3.6. Кримінально-процесуальне провадження в стадії виконання судових рішень .....................................................................................
256-283
Висновок до розділу ІІІ ....................................................................... 284-285

РОЗДІЛ IV ПРОБЛЕМИ ПОШУКУ ШЛЯХІВ РОЗВИТКУ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ .....................................................

286-394

4.1. Загальний погляд на майбутнє кримінального судочинства в Україні ..................................................................................................
286-307
4.2. Заочне провадження у кримінальному судочинстві України ........ 307-346
4.3. Відновлювальне правосуддя як перспективна та ефективна складова кримінального процесу ......................................................
346-373
4.4. Перспективи запровадження в Україні суду присяжних ................ 373-391
Висновок до розділу IV ...................................................................... 391-392

ВИСНОВКИ ......................................................................................... 393-399

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ........................................... 400-428

ДОДАТКИ ............................................................................................ 429-449

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. У Конвенції про захист прав людини та основних свобод, яку Україна ратифікувала 17 липня 1997 p. [53], і яка набула чинності в Україні 11 вересня 1997 p., визначено основні права і свободи людини, зокрема, право кожної людини при визначенні її громадянських прав і обов'язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення на справедливий і відкритий розгляд справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону.
Частиною виконання зобов’язань за міжнародним договором є врахування тлумачень Європейського суду з прав людини. Це випливає із ст. 32 Конвенції, згідно з якою юрисдикція Суду поширюється на всі питання, які стосуються тлумачення та застосування Конвенції і протоколів до неї.
Науковцями висловлюється думка про те, що з моменту ратифікації Конвенції в Україні створена нова правова ситуація щодо захисту прав людини, оскільки перед правниками постає вимога, з одного боку, не відступати від її положень, а з іншого – спиратись у своїх рішеннях на практику Суду щодо розгляду справ про порушення цих прав [69, с. 11; 453, с. 65-82].
Стандарти здійснення правосуддя містяться і в інших міжнародно-правових актах: Загальній декларації прав людини (1948 р.), Європейській конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах (1958 р.), Європейській конвенції про видачу правопорушників (1957 р.) тощо.
Оскільки на час здобуття Україною незалежності судова система держави, як і система правоохоронних органів, перебувала у глибокій кризі, постановою Верховної Ради України від 28 квітня 1992 р. було затверджено Концепцію судово-правової реформи [293], одним із основних завдань котрої є створення судочинства, яке максимально гарантувало б право на судовий захист, рівність громадян перед законом, створило б умови для дійсної змагальності сторін і реалізації презумпції невинуватості.
Конституція України 1996 р. [174] закріпила принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, встановила гарантії незалежності правосуддя та недоторканності суддів, визнала основні напрямки реформування судової системи і засади судочинства. На реалізацію цих завдань Верховною Радою України у 2002 р. прийнято Закон України “Про судоустрій України” [125], в якому завданням суду визначено забезпечення захисту гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.
Однією із форм, пристосованою до захисту прав і свобод людини, є кримінальне судочинство. Кримінально-процесуальний кодекс України, яким визначаються завдання, засади і порядок здійснення кримінального судочинства, має бути побудований відповідно до Конституції України та міжнародно-правових норм. З метою забезпечення прав, свобод і законних інтересів фізичних, юридичних осіб і держави процес дізнання, досудового і судового слідства у кримінальній справі має бути чітко регламентований. Це дозволить уникнути беззаконня і свавілля з тим, щоб особи, винуваті у вчинені злочинів, були викриті і понесли законну відповідальність, а жодна невинувата особа не була незаконно і безпідставно притягнута до кримінальної відповідальності. Але чинний КПК України у багатьох принципових концептуальних питаннях не відповідає приписам Конституції України та європейським стандартам, зокрема: положення про можливість порушення кримінальної справи приватного обвинувачення суддею; про повернення кримінальної справи на додаткове розслідування і прокурору; про мову, якою провадиться судочинство; про нагляд судів вищої інстанції за судовою діяльністю; положення, які унеможливлюють розгляд судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого, прокурора стосовно приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи щодо особи тощо. Це викликає необхідність приведення норм КПК у відповідність із Конституцією та міжнародно-правовими нормами.
Незважаючи на значну кількість наукових досліджень, виконаних ученими-процесуалістами як України, так і країн СНД, у теорії і практиці є чимало дискусійних проблем. Таким чином, наявність недоречностей у кримінально-процесуальному законодавстві України, невирішеність ряду питань кримінального судочинства і невідповідність вітчизняного кримінально-процесуального законодавства європейським стандартам, недостатня розробленість теоретичних положень щодо запровадження заочного розгляду кримінальних справ, розвитку відновлювального правосуддя, проблематичність для України суду присяжних дають всі підстави дійти висновку про нагальну потребу ґрунтовного комплексного наукового дослідження питань реформування кримінально-процесуального законодавства України, що й обумовлює актуальність теми дисертації.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно з планом наукових досліджень кафедри кримінального процесу Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого і є складовою частиною цільової комплексної програми “Проблеми вдосконалення організації і діяльності суду та правоохоронних органів в умовах формування соціальної, правової, демократичної держави” ( номер державної реєстрації 0186.0.099031.
За участю дисертанта були підготовлені пропозиції щодо змісту Закону України "Про судоустрій України", нового Кримінально-процесуального кодексу України, а також щодо внесення змін до чинного Кримінально-процесуального кодексу України. Зміст і основні положення дисертаційного дослідження відповідають основним завданням здійснення правової реформи в Україні.
Мета і завдання дослідження. У роботі запропоновано модель такого кримінально-процесуального кодексу, в якому найбільш повно и послідовно закріплюються положення Конституції України, міжнародних європейських стандартів у сфері кримінально-процесуальної діяльності, а це можливо лише завдяки комплексному дослідженню проблем сучасного кримінального судочинства, виявленню істотних недоліків та прогалин у чинному кримінально-процесуальному законодавстві та в останньому проекті КПК України, а також теоретичному обґрунтуванню і визначенню стратегічних напрямів реформування кримінально-процесуального законодавства держави, формулюванню у зв'язку з цим конкретних пропозицій з урахуванням положень Конституції України та європейських стандартів для забезпечення високої ефективності кримінального судочинства, покликаного реально забезпечувати права, свободи і законні інтереси фізичних, юридичних осіб і держави.
Для досягнення зазначеної мети ставилися такі завдання:
- здійснити аналіз фундаментальних положень кримінально-процесуальної теорії і визначити найбільш прийнятну для сучасної України форму (тип) кримінального процесу;
- на основі історико-правового дослідження розвитку кримінально-процесуального законодавства України на різних етапах її історії виявити тенденції і перспективи розвитку кримінального судочинства України;
- здійснити об’єктивний аналіз основних інститутів чинного кримінально-процесуального законодавства України, найголовніших положень останнього проекту КПК України, який перебуває на розгляді в Верховній Раді України, з точки зору відповідності їх Конституції України та європейським стандартам;
- виробити науково обґрунтовані пропозиції, рекомендації щодо вдосконалення апробованих багаторічною практикою застосування сталих інститутів кримінально-процесуального права України у процесі реформування кримінального процесу України в контексті європейських стандартів;
- здійснити наукове обгрунтування і накреслити шляхи впровадження в кримінально-процесуальне законодавство України таких новаційних інститутів, як заочне провадження у кримінальному судочинстві України, відновлювальне правосуддя, що має стати складовою вітчизняного кримінального процесу;
- визначитися з проблемою запровадження в кримінальному судочинстві України суду присяжних.
Об’єктом дослідження є негативні та позитивні закономірності і тенденції розвитку кримінально-процесуального законодавства і практика його застосування з урахуванням європейських стандартів охорони прав і інтересів людини у сфері кримінально-процесуальної діяльності, шляхи можливої і необхідної перебудови кримінального процесу України, як публічно-змагального.
Предметом дослідження є сучасний стан законодавчої бази кримінального процесу України, вивчення його ефективності з позицій повноти охорони прав і законних інтересів суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності і перш за все – підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача, розроблення процесуальних механізмів, які б забезпечували надійність охорони як інтересів суспільства, так і особи у сфері кримінально-процесуальної діяльності, розширення засад змагальності в окремих стадіях провадження у кримінальній справі.
Методи дослідження. Методологічною основою дисертації стала сукупність загальнонаукових і спеціальних методів дослідження.
Діалектичний метод використаний в процесі дослідження становлення і розвитку кримінально-процесуального законодавства у тісному зв'язку з соціально-економічним і політичним устроєм України.
Системно-структурний метод застосовано перш за все при визначенні структури дисертації, яка побудована за класичною схемою: теорія, історія, сучасний стан кримінального процесу України, пропозиції щодо корінного його реформування. Така схема дослідження дозволяє дати вичерпну відповідь на визначені в дисертації питання.
Порівняльно-правовий метод застосовано при аналізі поглядів вчених-процесуалістів щодо багатьох інститутів кримінального процесу, а також у ході порівняння норм чинного кримінально-процесуального законодавства України та ряду відповідних норм інших зарубіжних країн.
Історико-правовий метод застосований щодо виявлення закономірностей розвитку кримінально-процесуального законодавства на різних етапах історії України, пошуку найбільш прийнятних для держави форм кримінального процесу.
Формально-юридичний метод застосовувався при визначенні змісту багатьох норм чинного КПК України, проекту цього Кодексу, що дозволило обґрунтувати і сформулювати авторські текстові доповнення і уточнення до цілої низки норм кримінально-процесуального законодавства України та проекту КПК України.
Статистичний метод використано для визначення стану справ у досудовому слідстві, інших стадіях кримінального процесу з метою запропонування адекватних пропозицій щодо вдосконалення відповідних норм кримінально-процесуального права.
Емпіричну базу дослідження складають закони і нормативно-правові акти України, що стосуються кримінального судочинства; міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, міжнародні угоди про взаємодопомогу з кримінальних справ; законодавство інших країн (ФРН, Франції, США тощо); постанови Пленуму Верховного Суду України; спеціальна література;статистичні дані МВС України про рівень злочинності та Верховного Суду України про стан здійснення судочинства в державі; узагальнення судової практики з питань застосування кримінально-процесуального законодавства, матеріали великої кількості кримінальних справ, у розгляді яких автор особисто брав участь; аналіз пропозицій судів, соціологічних досліджень, проведених шляхом анкетування та інтерв'ювання.
У залежності від змісту питань, які досліджувалися в межах теми дисертації, методи дослідження використовувалися в їх взаємозв'язку, завдяки чому досягалася належна повнота висвітлення відповідних питань.
Теоретичну основу дисертації становить широке коло наукових праць не одного покоління вчених-процесуалістів як у галузі загальної теорії права, конституційного, кримінального права України, так і, безперечно, в галузі кримінально-процесуального права України, інших держав.
Автор виходив із того, що в наш час не втратила свого значення велика кількість розробок у галузі кримінально-процесуального права, що є здобутком таких дореволюційних вчених, як Є. Васьковський, С. Вікторський, Б. Віленський, М. Вінавер, Л. Владимиров, Г. Джаншіев, Г. Даневський, В. Завадський, О. Кістяківський, А. Коні, І. Михайловський, М. Муравйов, М. Розін, П. Сергеіч, М. Сергіевський, С. Тригубов, Д. Тальберг, Л. Таубер, І. Фойницький та інші. Тому при написанні дисертації враховувалися наукові праці зазначених авторів.
Неможливо було здійснити дослідження багатьох питань теми дисертації без звернення до фундаментальних праць відомих вчених-процесуалістів колишнього СРСР та країн-членів СНД, перш за все А. Александрова, Ю. Бауліна, В. Божьева, Г. Бушуєва, О. Волколуп, С. Ворожцова, К. Гуценка, Т. Добровольської, П. Елькінд, В. Єршова, З. Зінатулліна, Л. Зуся, Д. Карева, В. Колмакова, Н. Колоколова, П. Кудрявцева, О. Ларіна, П. Лупинської, А. Макаркіна, О. Мізуліної, І. Мірошнікова, Я. Мотовиловкера, І. Петрухіна, І. Перлова, М. Полянського, Н. Радутної, А. Разінкіної, Р. Рахунова, А. Рівліна, В. Савицького, М. Строговича, Ф. Фаткулліна, О. Хімічевої, М. Чельцова, С. Шестакової, Ю. Яновича та інших.
Найважливішою складовою теоретичної основи дисертаційного дослідження стали наукові праці багатьох відомих вчених України: Ю. Аленіна, С. Альперта, М. Бажанова, О. Бандурка, О. Бережного, Л. Богословської, Т. Варфоломєєвої, Вл. Гончаренка, Вол. Гончаренка, Ю. Грошевого, А. Дубинського, В. Зеленецького, О. Капліної, В. Коновалової, В. Леоненка, В. Лисиченка, В. Лукашевича, В. Митька, О. Михайленка, М. Михеєнка, В. Молдована, В. Нора, Г. Омельяненко, М. Панова, Д. Письменного, Д. Постового, М. Сегая, Н. Сібільової, М. Сірого, В. Сташиса, В. Тація, В. Тертишника, О. Тертишника, Г. Чангулі, В. Шепітька, В. Шибіка, О. Шило, М. Шумила та інших.
В полі зору дисертанта були також праці таких зарубіжних авторів, зокрема: Ч. Беккаріа, Д. Гом’єн, Б. Крамера, Гремі Р. Ньюмена, Х. Зера, Д. Карленда, Н. Крісті, Н. Бонналя, П. Соломона, Т. Оноре, Р. Ролкера, Д. Фрідмана та інших.
Наукова новизна одержаних результатів окреслюється самою темою дисертації, а також сукупністю визначених завдань дослідження і засобів їх вирішення. У роботі вперше у вітчизняній науці кримінального процесу здійснено комплексний всебічний аналіз основних складових кримінального процесу України як минулих часів, так і сучасного періоду, що дозволило створити цілісну концепцію його докорінного реформування в контексті європейських стандартів.
Автором досліджені з точки зору відповідності європейським стандартам визначення завдань кримінального судочинства, форма кримінального процесу України, кримінально-процесуальне забезпечення дізнання, досудового слідства, розгляду кримінальних справ у судах першої інстанції, в апеляційних судах, у касаційній судовій інстанції та в стадії виконання судових рішень, запропоновано шляхи розвитку кримінально-процесуального права України в контексті європейських стандартів.
Підсумком дослідження стали отримані дисертантом такі нові наукові результати:
1. Вперше досліджені тенденції розвитку національного кримінально-процесуального законодавства на основі європейських стандартів кримінально-процесуальної діяльності і Конституції України і на цьому підґрунті обґрунтовується висновок про те, що в Україні в цей час формується публічно-змагальне кримінальне судочинство, для якого характерним є чіткий розподіл функцій кримінально-процесуальної діяльності і забезпечення не формальної, а фактичної рівності сторін, а також підкреслюється, що кримінально-процесуальні механізми захисту прав і свобод людини і громадянина є основним змістом національного публічно-змагального процесу, який формується.
2. З'ясовується співвідношення вимог публічності (імперативності) й диспозитивності у системі нормативного регулювання кримінально-процесуальної діяльності і підкреслюється, що імперативні вимоги не можуть тлумачитися як безправне підпорядкування підозрюваного, обвинуваченого, підсудного органам дізнання, досудового слідства та суду.
3. Розроблені підвалини кримінально-процесуальних механізмів, які найбільшою мірою забезпечують захист законних прав і інтересів учасників кримінально-процесуальної діяльності, доступність і дієвість судового контролю за діяльністю органів дізнання і досудового слідства.
4. Вперше здійснено аналіз кримінально-процесуального законодавства України на всіх етапах її історії і виявлено закономірність, сутність якої полягає в тому, що тільки правові інститути, яким притаманна публічно-змагальна форма кримінального процесу, спроможні реально забезпечити захист прав і законних інтересів людини і громадянина.
5. Розширення змагальної форми на кримінально-процесуальне провадження в суді повинно обмежувати ініціативність (активність) суду, як органу правосуддя. У зв’язку з цим обґрунтовується висновок про неможливість порушення судом будь-якої кримінальної справи; визнання неправомірності інституту повернення судом кримінальної справи на додаткове розслідування, оскільки цей інститут є не тільки перепоною для застосування міжнародних європейських правових норм і засад судочинства, але й істотно порушує права осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, надає функції правосуддя обвинувачувальний характер. Наведені додаткові аргументи на користь позиції, згідно з якою і суддя не повинен мати права на повернення кримінальної справи як на додаткове розслідування, так і прокурору для проведення слідчих дій.
6. Сформульоване нормативне положення про розширення змагальних засад на досудовому слідстві. Визначені правова сутність функцій слідчого судді, коло його прав і обов’язків, і у зв’язку з цим розглядаються питання про правову сутність кримінально-процесуальної діяльності слідчого апарату і пропонується йменувати слідчого "судовим слідчим", що дає змогу переосмислення наглядових функцій прокурора за виконанням законів органами досудового слідства.
7. З'ясовується нормативний зміст такої риси змагальної форми кримінального процесу, як рівноправність сторін, і на цій основі пропонується низка законодавчих новел, які розширюють кримінально-процесуальну самостійність суб’єктів, що здійснюють кримінально-процесуальні функції обвинувачення і захисту.
8. Уточнено зміст деяких процесуальних дій, які обмежують конституційні права і свободи громадянина. У зв’язку з цим визначені нормативні межі правомірності втручання в особисте життя людини при провадженні окремих слідчих дій, зокрема при проведенні обшуку (у зв'язку з цим пропонуються правові критерії розмежування понять "житло", "проникнення в житло", "інше володіння особи"), зняття інформації з каналів зв'язку тощо.
9. З'ясовуються процесуальні умови використання в кримінальному судочинстві нових видів передачі інформації. Зокрема, запропоновано процесуальний механізм здійснення судочинства за допомогою відеоконференцзв'язку.
10. Розкривається процесуальна сутність поняття "доступ до правосуддя" як одна з умов розвитку змагальної форми кримінального судочинства, обґрунтовується висновок про нагальну потребу нормативного закріплення такої форми правосуддя, як відновлювальне правосуддя.
11. Доведено доцільність введення в КПК окремого розділу в якому було б передбачено особливості заочного (за відсутності підсудного) судового розгляду кримінальної справи, який у даний чає застосовується різними правовими системами світу і допускається з певними обмеженнями кримінально-процесуальним законодавством більшості держав.
12. Наведено додаткові аргументи щодо доцільності закріплення у КПК України процесуального порядку розгляду справи, в якому суддя при ухваленні судового рішення залишився з окремою думкою, апеляції, що надійшла після розгляду справи судом апеляційної інстанції, оскарження вироку суду апеляційної інстанції тощо.
13. Обґрунтовано висновок про передчасність введення в кримінальний процес України суду присяжних в його англо-американському варіанті.
14. У роботі розроблено систему змін і доповнень як до чинного, так і до проекту КПК, які найбільшою мірою забезпечують розвиток процесуальних форм, іманентних публічно-змагальному процесу, зокрема, процесуального забезпечення конституційної вимоги (ніхто не може бути) меж допустимості "повороту до гіршого" на різних стадіях провадження у кримінальній справі.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані в дисертації положення, висновки, рекомендації, пропозиції є вагомим внеском у розвиток сучасної науки кримінального процесу, оскільки поглиблюють уявлення про правову природу основних інститутів кримінального процесу України, про їх реальний сучасний стан і характер у порівнянні з чинним кримінально-процесуальним законодавством розвинутих держав.
Отримані автором науково обґрунтовані результати можуть бути використані:
- у науково-дослідницькій сфері - як підґрунтя для подальшого
дослідження теоретичних питань, що стосуються форм кримінального процесу, його стадій, заочного провадження у кримінальному судочинстві України, відновлювального правосуддя як важливої складової кримінального процесу тощо;
- у законодавчій роботі - при внесенні необхідних змін і доповнень до чинного КПК України, при доопрацюванні проекту нового КПК України;
- у правозастосовній роботі - як орієнтир при здійсненні суб’єктами кримінального процесу їхніх функцій;
- у навчальному процесі - при написанні підручників і посібників з навчальних курсів "Кримінальний процес України", "Судоустрій України", під час викладання зазначених дисциплін у вищих юридичних навчальних закладах освіти України.
Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дисертації апробовані автором під час виконання і обговорення її на засіданні кафедри кримінального процесу Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого.
Результати дослідження доповідалися автором на міжнародних та всеукраїнських наукових і науково-практичних конференціях, симпозіумах, семінарах, "круглих столах" тощо, зокрема: на Конференції з питань застосування судами цивільного, цивільно-процесуального та кримінального, кримінально-процесуального законодавства у зв’язку з закінченням 5-річного терміну дії перехідних положень Конституції України. “Конституція України – основа модернізації держави та суспільства” (Харків. 21-22 червня 2001 р.); на засіданнях Вченої Ради Інституту держави і права ім. В.М. Корецького “Теоретичні і практичні проблеми судоустрою України” (Київ. 24 червня 2003 р.) та “Проблеми розвитку кримінально-процесуального законодавства України та практики його застосування” (Київ. 22 квітня 2004 р.); на Міжнародних конференціях: “Конвенція про захист прав і основних свобод людини в національній судовій практиці” (Київ. 18-19 листопада 2003 р.), “Застосування видів покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, у кримінальному судочинстві” (Київ, 16-17 травня 2002 р.); на міжвідомчому науковому семінарі Національної академії внутрішніх справ України, Національної академії Служби безпеки України, Міжвідомчого науково-дослідного центру з проблем боротьби з організованою злочинністю і корупцією при Президентові України (м. Київ. 26 жовтня 2004 р.); на міжкафедральному науковому семінарі Національної академії державної податкової служби України та кафедри криміналістики Національної академії внутрішніх справ України (м. Київ. 3 листопада 2004 р.); при навчанні суддів в Академії суддів України (м. Київ. 22 вересня 2003 р., 3 листопада 2003 р., 8 грудня 2003 р., 23 лютого 2004 р., 2 вересня 2004 р.); на семінарах для суддів.
Результати дослідження впроваджені у науково-дослідну роботу та навчальний процес юридичних факультетів Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка і Національної академії державної податкової служби України, факультету правничих наук Національного університету “Києво-Могилянська академія”, кафедри загальнотеоретичних дисциплін Академії суддів України, використовуються під час розробки і обговорення законопроектів, що стосуються удосконалення кримінального права і судочинства України, в комітетах Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, з питань правової політики, з питань науки і освіти та інших, враховуються при підготовці проектів постанов Пленуму Верховного Суду України, використовуються суддями в процесі здійснення судочинства.
Публікації. Основні наукові результати дисертаційного дослідження опубліковані автором у особистій монографії та 32 наукових статтях, вміщених у провідних наукових фахових виданнях України.
Структура роботи обумовлена її метою та завданнями і складається зі вступу, чотирьох розділів, які містять 22 підрозділи, висновку, списку використаних джерел, додатків. Загальний обсяг рукопису дисертації становить 430 аркушів, із яких основний текст – 399 аркушів. Список використаних джерел містить 483 найменування.

Список литературы

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і запропоновано нове вирішення важливої наукової проблеми – перебудову кримінального процесу України, який, за авторською концепцією, має бути кардинально реформований в контексті європейських стандартів.
Головні наукові результати і висновки полягають у наступному:
1. Після прийняття Верховною Радою України у 1992 р. Концепції судово-правової реформи, а в 1996 р. – Конституції України до Кримінально-процесуального кодексу України були внесені численні зміни і доповнення. Водночас, вітчизняне кримінально-процесуальне законодавство в більшій своїй частині залишається таким, що не відповідає європейським стандартам, а також багато в чому суперечить інтересам захисту основних прав і свобод людини; чимало його положень не відповідають і приписам Конституції України.
2. Приписи, зокрема, Загальної декларації прав людини (1948 р.), Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод (1950 р.), Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1966 р.), Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах (1959 р.) та інших європейських міжнародно-правових актах, містять у собі в концентрованому вигляді основні загальноприйняті положення щодо забезпечення і подальшого здійснення прав людини та основних свобод, до яких, наприклад, можна віднести: право на життя; право на свободу та особисту недоторканність; право на справедливий і відкритий розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом; право на повагу до приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції; право на ефективний засіб правового захисту; презумпція невинуватості; право на апеляцію тощо. Ці положення умовно прийнято називати "європейськими стандартами демократії", "європейськими стандартами прав людини", чи просто "європейськими стандартами". Процес додержання цих стандартів тісно переплітається з кримінальним судочинством, його принципами.
3. Однією з перепон, що заважають Україні приєднатися до європейської спільноти, набути статусу рівноправного члена європейських міжнародних структур, є проблема із забезпеченням справедливого розслідування та розгляду кожної справи у суді, адже справедливість розслідування та розгляду кримінальних справ, крім інших умов, можливі лише за наявності такої процедури, яка забезпечує кожній людині захист її прав, свобод та законних інтересів. Тобто прийняття нового КПК, який би забезпечував цю справедливість, стало нагальною потребою для нашої держави.
4. З перших століть української державності і до наших днів, від "Закону Руського" і до КПК 1960 р., на різних етапах історії нашої батьківщини простежується тенденція поступального розвитку кримінального процесу. На основі проведеного історичного аналізу доведено, що розвиток кримінального процесу знаходиться в постійному русі, в пошуку найоптимальніших варіантів та можливостей застосування. Але все зроблене в цій галузі не стало завершенням роботи по його вдосконаленню, наданню ідеального, стабільного в усіх відношеннях характеру, про що свідчать численні подальші зміни та доповнення до тексту чинного КПК. Зроблений висновок, що хоча багатовіковий досвід розвитку національного кримінально-процесуального законодавства передбачав різні форми (типи) кримінального процесу, для сучасної України найбільш прийнятною є саме змагальна форма кримінального процесу, у відповідності з якою і треба вибудовувати Загальну й Особливу частини нового КПК України.
5. Кримінально-процесуальне право України було, є і повинно залишатися однією із самостійних, фундаментальних галузей права, джерелами якого замість нинішньої “багатоджерельності” повинні бути: 1) Конституція України; 2) Кримінально-процесуальний кодекс України; 3) закони, якими вносяться зміни і доповнення до КПК України; 4) міжнародно-правові договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Цей перелік має бути вичерпним і закріпленим у новому КПК України.
6. Одним із головних аспектів, що значною мірою визначають зміст майбутнього КПК України є завдання кримінального судочинства. Основними завданнями кримінального судочинства, які, на погляд автора, слід закріпити у новому КПК України, повинні бути: 1) регулювання процесуального порядку викриття осіб, винуватих у вчиненні злочинів, притягнення їх до відповідальності та призначення справедливого покарання; 2) регулювання процесуального порядку звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, у передбачених законом випадках; 3) регулювання процесуального порядку викриття осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння у неповнолітньому віці або в стані неосудності, і застосування до них передбачених законом примусових заходів; 4) захист особи від безпідставного притягнення до кримінальної відповідальності і недопущення засудження невинуватих або застосування до них примусових заходів; 5) захист особистої свободи, майна, честі, гідності, інших прав і законних інтересів особи, державних інтересів, а також прав та інтересів юридичних осіб. Це найбільш оптимальні, вивірені наукою і практикою завдання кримінального судочинства. Вони відповідають європейським стандартам, законам логіки і реаліям сьогоднішнього життя українського суспільства.
7. Визнаючи необхідність запровадження змагальної форми досудового слідства, слід відмовитися від фактично інквізиційного його характеру, шляхом забезпечення в новому КПК України дійсної процесуальної незалежності слідчого, звільнивши його від обов'язків виконувати функції декількох процесуальних фігур, які несумісні в одній особі.
8. Зроблено висновок, що захист прав і свобод людини не може бути дієвим без судового контролю за діяльністю органів дізнання і досудового слідства та надійним без надання особі можливості оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів дізнання, досудового слідства та прокурора. Запропоновані критерії, якими слід керуватися суду при розгляді питань про необхідність негайного судового розгляду скарг громадян, якщо справа знаходиться ще на стадії досудового розслідування.
9. Подальшого удосконалення потребує кримінально-процесуальне забезпечення розгляду кримінальних справ у судах першої інстанції. Виходячи з аналізу законодавства, практики його застосування, автор доходить однозначного висновку про те, що до підтримання державного обвинувачення і відмови від нього необхідні підходи, які б в усіх випадках забезпечили законність та справедливість судових рішень.
10. Закріплене в КПК України право суду за власною ініціативою та у визначених законом випадках за клопотанням учасників процесу повертати справу для проведення додаткового розслідування свідчить про незнання або нерозуміння чи небажання розуміти того цивілізаторського шляху в кримінальному процесі, яким ідуть інші держави. Цей інститут не відповідає завданням розкриття злочину, викриття винних і забезпечення правильного застосування закону в розумні строки, а, навпаки, спонукає до тяганини та безвідповідальності. Повертаючи справу на додаткове розслідування, суд тим самим ініціює провадження слідчої діяльності і виконує не властиву йому функцію обвинувачення. Від такої практики слід відмовитися.
11. Додержуючись багатовікових історичних традицій, законодавець відновив у судочинстві України апеляційний перегляд судових рішень. Але у зв'язку з тим, що понад 80 років в Україні не діяв інститут апеляції, його законодавче регулювання виявилося недостатнім, а тому потребує серйозного доопрацювання, зокрема, більш глибокого осмислення суті апеляційного розгляду справ, а також місця в ньому, прав і обов'язків учасників процесу, узгодження прав одних суб’єктів процесу з обов'язками інших.
12. Усвідомлюючи неможливість в усіх випадках забезпечити виправлення судових помилок до набуття судовим рішенням законної сили за умов, що у значній частині кримінальних справ рішення з різних причин не є предметом перегляду в порядку апеляції, в дисертації докладно аналізуються основні моменти касаційного розгляду кримінальних справ, які мають істотний вплив на забезпечення прав і свобод людини у цій стадії процесу. Звертається увага на недосконалість та неузгодженість між собою положень КПК, зокрема про предмет та суб’єкт оскарження (статті 383, 384), змішування порядку розгляду різних за природою справ (ст. 385), що значно ускладнює його сприйняття та застосування. Виникають численні утруднення при вирішенні питань чи може бути предметом касаційного оскарження те чи інше судове рішення.
Аналіз процесуального забезпечення розгляду кримінальних справ у касаційній судовій інстанції, практики перегляду окремих судових рішень, що набрали законної сили, свідчить про те, що і цей інститут кримінального процесу є на сьогодні далеко не ідеальним і також потребує реформування.
13. Потребує законодавчого вирішення питання оперативного виправлення судових помилок судом касаційної інстанції. Верховний Суд України є єдиною судовою інстанцією по перевірці кримінальних справ в касаційному порядку, а виписані в чинному КПК процедури та процесуальні строки касаційного оскарження та розгляду є недосконалими і не дають можливості оперативно, на обласному рівні, виправити судову помилку, як це було у практиці діяльності колишніх президій обласних судів. Законодавчого врегулювання потребує питання про коло осіб, котрі мають право на подачу касаційних скарг та подань.
14. У контексті оперативного виправлення судових помилок судом касаційної інстанції потребує удосконалення норми КПК стосовно подачі нових матеріалів касаційному суду. Подача нових матеріалів не може обмежуватись лише документами як джерелом доказів. Як це передбачено для суду першої та апеляційної інстанції з метою недопущення скасування судових рішень з причин другорядного порядку касаційний суд повинен мати право у визначених законом випадках давати доручення органам досудового слідства та суду на проведення певних слідчих дій, щоб усунути прогалини слідства або перевірити ті дані, які надали в касаційний суд особи, які подали касаційну скаргу.
У КПК більш чітко повинні бути виписані питання пов’язані зі зміною або доповненням касаційної скарги чи подання, особливо якщо вони стосуються погіршення становища обвинуваченого (засудженого), порядку розгляду окремої думки судді, який при постановленні рішення залишився в меншості.
15. У контексті європейських стандартів надзвичайно складною проблемою касаційного перегляду кримінальних справ, рішення в яких не набрали законної сили, є дотримання права засудженого, який утримується під вартою, бути безпосередньо вислуханим судом касаційної інстанції. Норми КПК, що регулюють ці питання, недосконалі, часто породжують судову тяганину і є причиною порушення права обвинуваченого на захист. Необхідно закріпити норму про те, що клопотання засудженого, який утримується під вартою, про виклик його в суд касаційної інстанції подається лише в межах строку на касаційне оскарження. Нагальною необхідністю є запровадження в кримінальне судочинство комп’ютерних технологій, відеоконференцзв’язку для забезпечення віддаленої присутності засуджених у касаційному судовому засіданні. Це буде сприяти значному прискоренню процесу розгляду апеляційних та касаційних скарг, істотному скороченню витрат на конвоювання засуджених, а відтак і покращенню становища самих засуджених.
16. Небезпечно як переоцінювати важливість та непорушність прав і свобод людини, так і недооцінювати їх. Права й свободи та їх обмеження мають бути у певних розумних межах і збалансованими. Система кримінальної юстиції існує не тільки для захисту прав підозрюваних, обвинувачених і підсудних, а й для захисту потерпілих та суспільства в цілому. Дотримання прав і свобод людини не може бути засобом, що підвищує ефективність боротьби зі злочинністю. Навпаки, це ускладнює таку боротьбу. Тому необхідно шукати баланс між двома цінностями – правами людини і ступенем контролю над злочинністю, тобто знаходити оптимальне співвідношення між публічністю і диспозитивністю. У зв'язку з цим привернуто увагу на те, що в науці немає раз і назавжди даного визначення понять "диспозитивності" та "публічності", а відтак висвітлено їх зміст, ознаки, наповненість та надано визначення. Доведено, що диспозитивність, як і публічність, є однією з основних засад кримінального судочинства, але ідея розширення засад диспозитивності в кримінальному процесі повинна мати розумні межі, про що свідчить досвід інших держав, які пройшли фазу сприйняття прав і свобод окремої людини як категорію, що превалює над інтересами суспільства.
17. Серед найбільш перспективних шляхів розвитку кримінально-процесуального права автор вбачає запровадження в кримінальний процес України інститутів, що з успіхом діють у ряді держав як складові кримінального процесу, як механізм відновлення порушених прав потерпілих від злочинів, – заочного провадження та відновлювального правосуддя, який також спрямований на виправлення правопорушників. Водночас, якщо для широкого запровадження зазначених інститутів є всі підстави, то для запровадження в кримінальний процес України інституту присяжних в сучасних умовах суду достатніх підстав немає. Тому, оскільки подальша зміна Конституції України за тих обставин, що складаються в державі, є неминучою, було б доцільним виключити з неї норму про суд присяжних за англо-американським варіантом.
18. Чинне кримінально-процесуальне законодавство України, незважаючи на внесені законом України від 21 червня 2001 р. істотні зміни, продовжує залишатися громіздким, дорогим, суперечливим. Заочний судовий розгляд кримінальних справ нині поширений в різних правових системах, він допускається з певними обмеженнями кримінально-процесуальними кодексами більшості країн. Виходячи з прецедентної практики Європейського суду з прав людини заочний розгляд справи в принципі допустимий і не суперечить ідеї незалежного здійснення правосуддя. Вважається, що заочний вирок може бути визнаний законним, якщо були вжиті заходи до своєчасного інформування (повідомлення) обвинуваченого про місце і час судового розгляду. Про це ж йдеться у Рекомендації п R(87), прийнятій 17 вересня 1987 р. Комітетом міністрів Ради Європи щодо спрощення звичайних судових процедур кримінального судочинства. Особливо гостро питання можливого спрощення звичайних судових процедур постає у зв’язку із загальною стурбованістю, яку викликають тепер в умовах глобалізації тероризм, організована злочинність, незаконний обіг наркотиків, торгівля людьми, “відмивання” коштів, набутих злочинним шляхом. У чинному КПК України цей інститут розроблений недосконало, йому присвячено тільки одну статтю – 262.
На думку автора, в новому КПК необхідно передбачити ширші й прагматичніші випадки можливого заочного розгляду кримінальних справ за відсутності обвинуваченого і постановлення заочного вироку, виписати особливості процедури такого розгляду та оскарження заочного вироку.
19. 3 метою вдосконалення кримінально-процесуального провадження в стадії виконання судових рішень у новому КПК України слід в окремій главі врегулювати питання видачі і передачі Україні іноземною державою осіб, які вчинили злочини, і в тому числі осіб, щодо яких є невиконаний вирок суду України.
Проведене багатоаспектне дисертаційне дослідження дає підстави сподіватися, що отримані при цьому результати сприятимуть створенню нового Кримінально-процесуального кодексу України, кожна норма якого повинна відповідати приписам Конституції України, міжнародним правовим актам в цілому та європейським стандартам зокрема.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Алейніков Г. Принцип змагальності сторін та діяльність адвоката захисника щодо збирання доказів у досудовому слідстві // Підприємництво, господарство і право. – 2002. – № 1. – С. 87-89.
2. Алексеев Н.С, Даев В.Г., Кокорев Л.Д. Очерк развития науки советского уголовного процесса. – Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1980. – С. 9-11,13, 23, 26, 39-42.
3. Алексеева Л.В. Реализация принципа состязательности и презумпции невиновности в судебном следствии по новому УПК РФ // Материалы международной научно-практической конференции, посвященной принятию нового Уголовно-процессуального кодекса Российской Федерации, Москва, 4-5 февраля 2002 г. – М., 2002. – С. 180-184.
4. Альперт С.А. Кримінально-процесуальні функції: поняття, система, суб'єкти: Конспект лекції. – X.: Національна юридична академія України, 1995. – 28 с.
5. Анашкин Г.З., Перлов И.Д. Возобновление дел по вновь открывшимся обстоятельствам. – М., 1982. – 80 с.
6. Андреева К. Змагаючись за змагальність // Юридичний журнал. – 2003. – № 5. – С. 119-120.
7. Андрусенко В.В. Конвенція про захист прав і основних свобод людини і кримінальний процес / Центр суддівських студій. Програма підготовки українських суддів. – К., 2002. – С. 3.
8. Арсеньев Б. Надо ли расширять права потерпевшего в уго¬ловном процессе // Советская юстиция. – 1939. – № 23-24. – С. 19.
9. Ар¬сеньев Б. Основные принципы проекта уголовно-процессуального кодекса СССР // Советская юстиция. – 1939. – № 8. – С. 14-19; № 10. – С. 10-14; № 14. – С. 10-19, 34-37.
10. Ахтырская Н.Н. Законодательные аспекты борьбы с преступностью в Украине. По материалам научно-практической конференции «Стратегии борьбы с преступностью» // Государство и право. – 2004. – № 3. – С. 99-110.
11. Бабаева А.В. Реализация принципов уголовного процесса в стадии предварительного рассмотрения уголовного дела судьей // Проблеми законності: Респ. міжвід. наук. зб. Вип. 64. – X., 2003. – С. 132.
12. Бандурка С.А., Слинько С.В. Судебное производство по уголовным делам. Учеб пособ. / Ин-т внутр. дел. – Х.: РИФ «Арсис, ЛТД», 2000. – 287 с.
13. Баренбойм П. Первая конституция мира. И изложил Самуил всему народу права царства, и написал в книгу, и положил перед Господом // Российская юстиция. – 1997. – № 7. – С. 59-62.
14. Баулін О.А. Реальне забезпечення процесуальної незалежності слідчого у майбутній правній системі України. Концепція розвитку законодавства України / Матеріали науково-практичної конференції. – К., 1996. – С. 346-349.
15. Безлепкин Б.Т. Уголовный процесс России. Общая часть и досудебные стадии (курс лекций). – М.: Международный Университет Бизнеса и Управления, 1998. – С. 4, 27.
16. Беляев И.Д. Лекции по истории русского законодательства, 2-е издание. – М.: Типография А.А. Карцева, 1888. – С. 52.
17. Бентам И. О судебных доказательствах. – Киев, 1876. – С. 345.
18. Бережний О.І. Преюдиціальність судових рішень у кримінальних справах / Автореф. дис... канд. юр. наук. – Х., 2003. – 20 с.
19. Бибило В.М. Конституционные принципы правосудия и их реализация в стадии исполнения приговора. – Минск: Университетское изд-во, 1986. – 158 с.
20. Біблія або Книги святого письма Старого і нового Заповіту. – М.: Видання Московського патріархату, 1988. – С. 252.
21. Бобылев М. В чью пользу состязательность в уголовном процессе? // Законность. – 2003. – № 11. – С. 28-29.
22. Богданов Л., Радуцький О. Технічна фіксація судових процесів: системний підхід до розвитку комп'ютерних технологій та інформаційних ресурсів // Юридичний журнал. – 2002 р. – № 2. – С. 84-85.
23. Божьев В. Состязательность на предварительном следствии // Законность. – 2004. – № 1. – С. 3-6.
24. Божьев В.П. Конституционные принципы уголовного процесса // Уголовный процесс: Учебник для вузов. – М.: Спарк, 1998. – С. 72-101.
25. Божьев В.П., Гаврилов А.К., Чугунов А.Е. Советский уголовный процесс: Часть общая. – Волгоград, 1973. – С. 8.
26. Бойко В., Бобешко Н. Щодо деяких положень нового кримінально-процесуального законодавства України // Право України. – 2003. – № 1. – С. 99 – 102.
27. Бойко І. Здійснення правосуддя у вірменських поселеннях на території Подолії ( ХІV-ХVII ст.) // Право України. – 2003. – № 3. – С. 141-145.
28. Бойко І. Надання судового самоврядування вірменській громаді м. Львова (ХIV-ХVIII ст.) // Вісник Академії правових наук України. – 2002. – № 3 (30). – С. 78.
29. Бойко І. Правове становище вірменських громад Кам’янця-Подільського // Право України. – 2002. – № 5. – С. 144.
30. Бойко І.Й. Держава і право Гетьманщини. – Львів: Світ, 2000. – 110 с.
31. Бойко І.Й. Історико-правові джерела про чинність Судебника М. Гоша в Україні // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – Вип. 15. – 2002. – С. 54-57.
32. Бойков А.Д. Проблемы развития российской прокуратуры (в условиях переходного периода) // Законность. – 1998. – № 7. – С. 7.
33. Брейтбург Р.А. Преобразование мирового суда. – М.: Издание Юридического книжного магазина "Право" Ф.В. Бусыгина, 1914. – 235 с.
34. Брейтуэйт Д. Преступление, стыд и воссоединение / Под общ. ред. М. Флямера. Пер. с англ. – М., 2002. – С. 27.
35. Брицин М.А. Из истории восточнославянской лексики. – Киев, 1965. – С. 83-95.
36. Будзилович І. Особливості розвитку державності, права і функцій церкви у Київській Русі (аналітичний нарис) // Право України. – 1999. – № 1. – С. 130.
37. Булатов Б., Николюк В. Применение мер пресечения в целях обеспечения исполнения приговора // Советская юстиция. – 1982. – № 20. – С. 14-16.
38. Бутов В.Н. Уголовный процесс Австрии. – Красноярск: Изд-во Красноярского ун-та, 1988. – С. 16.
39. Быков В.М. Принципы уголовного процесса по Конституции РФ 1993 г. // Российская юстиция. – 1994. – № 8. – С. 8-9.
40. Быков В.М., Ломовский В.Д. Приостановление производства по уголовному делу. – М.: Юрид. литература, 1978. – С. 7.
41. В. Быков. Контроль и запись телефонных и иных переговоров // Законность. – 2001. – № 10. – С. 12-14.
42. В. Зиков. Суд присяжних не гарантує законність // Известия. – 31 жовтня 1998 р.
43. Важнейшие законодательные акты (1908-1912 гг.) с алфавитным, предметным и хронологическим указателями / Под ред. и с предисловием проф. В.М. Гессена. – СПб.: Изд-е Юридического книжного склада "Право", 1913. – С. 636-734.
44. Валюк Я. Медиация – теория и практика, внедрение медиации в Польше / За матеріалами семінару “Впровадження відновлювального правосуддя в Україні”. – К., 2004.
45. Ведищев Н.П. Возобновление производства по уголовному делу ввиду новых или вновь открывшихся обстоятельств / Под ред. А.Д. Бойкова. – М.: Юрлитинформ, 2003. – 251 с.
46. Ведомости Верховного Совета СССР. – 1959. – № 1. – Ст. 15.
47. Верховний Суд України: історія і сьогодення, портрети й події / За заг. ред. В.Ф. Бойка. – К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2001. – С. 40.
48. Вибрані рішення Європейського суду з прав людини (1993-2002 pp.). – X.: Консум. – 2003. – С. 294-299.
49. Викторский С.И. Русский уголовный процесс. Изд. 2-е, исправленное и дополненное. – М.: Изд-е А.А. Карцева, 1912. – 405 с.
50. Викторский С.И. Русский уголовный процесс. Учебное пособие. – М.:ГОРОДЕЦ, 1997. – 448 с.
51. Виленский Б.В. Подготовка судебной реформы 20 ноября 1864 г. в России. – Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1963. – 125 с.
52. Висновок Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України про надання висновку щодо відповідності Конституції України Римського Статуту Міжнародного кримінального суду (справа про Римський Статут) // Офіційний вісник України. – 2001. – № 28. – Ст. 1267.
53. Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 15. – Ст. 88; 1994. – № 46. – Ст. 417; 1996. – № 30. – Ст. 141; 1997. – № 40. – Ст. 263; 2001. – № 34. – Ст. 187; 2001. – № 44. – Ст. 234; 2002. – № 46. – Ст. 343.
54. Відомості Верховної Ради УРСР. – 1956. – № 5. – Ст. 67; 1956. – № 5. – Ст. 70; 1961. – № 2. – Ст. 15; 1971. – № 36. – Ст. 278; 1977. – № 14. – Ст. 131; 1984. – № 18. – Ст. 351; 1985. – № 14. – Ст. 321; 1986. – № 27. – Ст. 498; 1986. – № 35. – Ст. 628; 1987. – № 32. – Ст. 496; 1987. – № 35. – Ст. 529; 1987. – № 49. – Ст. 824; 1987. – № 50. – Ст. 833; 1988. – № 8. – Ст. 175; 1988. – № 17. – Ст. 349; 1988. – № 19. – Ст. 415; 1988. – № 33. – Ст. 711; 1988. – № 52. – Ст. 1126; 1989. – № 12. – Ст. 100; 1989. – № 17. – Ст. 140; 1989. – № 26. – Ст. 276; 1990. – № 2. – Ст. 19-20; 1990. – № 5. – Ст. 76; 1990. – № 12. – Ст. 218; 1990. – № 18. – Ст. 374; 1990. – № 20. – Ст. 419-420; 1991. – № 3. – Ст. 87; 1991. – № 5. – Ст. 131; 1991. – № 7. – Ст. 160; 1991. – № 11. – Ст. 285; 1991. – № 15. – Ст. 178; 1991. – № 40. – Ст. 1118.
55. Владимирский-Буданов М.Ф. Обзор истории русского пра¬ва. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1995. – 639 с.
56. Волженкина В.М. Нормы международного права в российском уголовном процессе. – СПб.: Юридический центр “Пресс”, 2001. – С. 129-265.
57. Волчецкая Т.С. Законодательное закрепление и проблемы реализации принципа состязательности сторон в уголовном судопроизводстве // Материалы международной научно-практической конференции, посвященной принятию нового Уголовно-процессуального кодекса Российской Федерации, Москва, 4-5 февраля 2002 г. – М., 2002. – С. 27-29.
58. Вопросы уголовного процесса в практике Верховного Суда СССР. – М.: Гос. изд-во юридической литературы, 1955. – 236 с.
59. Восстановительное правосудие / Под ред. И.Л. Петрухина. – М., 2003. – 196 с.
60. Восстановительное правосудие для несовершеннолетних и социальная работа: Учебное пособие / Под ред. Карнозовой Л.М. – М., МОО Центр “Судебно-правовая реформа”, 2001.
61. Вульферт А. Реформа предварительного следствия. – М.: Типография А.И. Мамонтова и Ко, 1881. – С. 23-24, 27.
62. Выдря М.М. Расследование уголовного дела – функция уголовного процесса // Советское государство и право. – 1980. – № 9. – С. 78.
63. Галаган В.І. Проблеми вдосконалення кримінально–процесуальної діяльності органів внутрішніх справ / Під ред. Л.М. Шестопалової. – К., 2002. – 297 с.
64. Галаган И.C. Об уголовно-процессуальном кодексе Украинской ССР // Об уголовно-процессуальном законодательстве союзных республик. Сб. статей / Под ред. проф. Д.С. Карева. – М.: Госюриздат, 1962. – С. 90-120.
65. Галкин Б.А. Советский уголовно-процессуальный закон. – М.: Госюриздат, 1962. – 255 с.
66. Гальперин С.Д. Очерки первобытного права. – СПб., 1893.
67. Герасимов В.И., Самошина З.Г. Тактика обыска и выемки // Криминалистика: Учебник для высших учебных заведений. – М., 1996. – С. 432-444;
68. Гоббс Т. Сочинения: В 2-х т. – М., 1989. – Т. 1. – С. 48-49.
69. Головатий С.П. Нові можливості щодо захисту прав людини в Україні // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 1999. – № 1. – С. 11.
70. Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів / Кер. кол. упоряд. Р.Я. Пиріг. – К.: Політвидав України, 1990. – С. 274-248.
71. Гончаренко В. Деякі зауваження у зв'язку з прийняттям нового Кримінально-процесуального кодексу України // Вісник Академії правових наук України. – 2003. – № 2-3. – С. 698 -702.
72. Горобец В. Законность, обоснованность и справедливость приговора в условиях состязательного процесса // Российская юстиция. – 2003. – № 8. – С. 37-39.
73. Гошовський М.І., Кучинська О.П. Потерпілий у кримінальному процесі України. – К., 1998. – 188 с.
74. Грасенкова А. Программа примирения правонарушителей, потерпевших // Вестник восстановительной юстиции. – М., 2001. – № 1. – С. 37.
75. Греков Б.Д. "Русская Правда" и ее славянское окружение. – М., 1953. – С. 534-546.
76. Гродзинский М. Начало состязательности в стадии предания суду // Советская юстиция. – 1939. – № 9. – С. 9.
77. Гродзинский М. Обжалование приговора по проекту Уголовно-процессуального кодекса СССР // Советская юстиция. – 1939. – № 11. – С. 9-15; № 12. – С. 14-17; № 13. – С. 12-18.
78. Гродзинский М.М. Кассационное и надзорное производство в советском уголовном процессе. – М., 1953. – 231 с.
79. Грозовський І.М. Право Нової Січі (1734-1775 pp.): Навч. посібник. – Х.: Вид-во ун-ту внутр. справ, 2000. – 108 с.
80. Грошевий Ю.М. Конституція України і проблеми кодифікації кримінально-процесуального законодавства // Матеріали науково-практичної конференції “Теоретичні та практичні питання реалізації Конституції України: проблеми, досвід, перспективи”. 25 червня 1997 р. – К. - X.: Право, 1998. – С. 181.
81. Грошевий Ю.М. Кримінально-процесуальне право / Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол. Ю.С. Шемшученко (гол. редкол.) та ін. – К.: Укр. енцикл., – 2001. – Т. 3: Л-М. – С. 406.
82. Грошевий Ю.М. Проблеми удосконалення законодавства, що регулює кримінально-процесуальну діяльність // Вісник Академії правових наук України. – 2003. – № 2-3. – С. 695.
83. Грошевий Ю.М. Судове слідство за статутом кримінального судочинства 1864 р. // Вісник Академії правових наук України. – 1995. – № 4. – С. 111.
84. Грошевой Ю.М. Правовые свойства приговора – акта социалистического правосудия: Уч. пособ. – Х., 1978. – С. 13.
85. Губик А.О. Копні суди на українських землях у ХIV-ХVI ст. // Український історичний журнал. – 1990. – № 10. – С. 115.
86. Гуценко К.Ф., Головко Л.В., Филимонов Б.А. Уголовный процесс западных государств. – Изд. 2-е, доп. и испр. – М.: Зерцало-М, 2002. – 470 с.
87. Д. Фролов. История информационной преступности // Закон. Приложение к газете “Известия”. – 2002. – № 12. – С. 34-39.
88. Давлетов А. Проблема состязательности решена в УПК РФ неудачно // Российская юстиция. – 2003. – № 8. – С. 16-18.
89. Даев В.Г. Взаимосвязь уголовного права и процесса. – Л.: Изд-во Ленинградского ун-та, 1982. – 112 с.
90. Даневский В.П. Наше предварительное следствие: его недостатки и реформа. – К.: Семенко Сергей, 2003. – 142 с.
91. Декларація основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою, прийнята резолюцією 40/34 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада 1985 р. / Права человека и судопроизводство. Собрание международных документов. – Варшава, 1992. – С. 229-234.
92. Денисюк П. Процесуальний порядок порушення кримінального провадження // Право України. – 2001. – С. 38-40.
93. Добровольская Т.Н. Принципы советского уголовного процесса: (Вопросы теории и практики). – М.: Юрид. лит., 1971. – 199 с.
94. Док. ООН A (RES) 2200 А (XXI).
95. Док. ООН А(РЕ-5) 217 А.
96. Дорошенко Д. Нариси історії України. – Варшава, 1993. – Т. 2. – С. 115-116.
97. Древнерусское государство и право: Учебное пособие / Под ред. Т.Е. Новицкой. – М.: Зерцало, 1998. – 82 с.
98. Духовский М.В. Русский уголовный процесс. – М.: Склад изд. в книжном магазине М.В. Клюкина, 1910. – 446 с.
99. Духовский М.В. Русский уголовный процесс. – М.: Склад издания в книжном магазине В.М. Клюкина, 1917. – С. 137.
100. Дювернуа Н. Источники права и судов древней Руси. – М.: Печатано в Университетской Типографии (Катков и Ко), на Ст¬растном бульваре, 1869. – 415.
101. Европейский суд по правам человека. Избранные решения: в 2-х т. / Предс. ред. колл. – док. юрид. наук, проф. В.А. Туманов. – М.: НОРМА, 2001. – Т.1. – 856 с.
102. Евтеев М.П., Саратовских Л.В. О работе комиссии законода¬тельных предположений над проектом Основ уголовного судопроизводства Союза ССР и союзных республик // Вопросы судопроизводства и судоустройства в новом законодательстве Союза ССР. – М.: Госюриздат, 1959. – С. 442-443.
103. Жалинский А., Рерихт А. Введение в немецкое право. – М.: Спарк, 2001. – С. 701, 705, 728, 739-740.
104. Журнал соединенных департаментов законов и гражданских дел Государственного Совета. – 1862. – № 62. – С. 164-165.
105. Загальна теорія держави і права: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. навч. закладів / За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. – X.: Право, 2002. – С. 261.
106. Загорский Г.И. Судебное разбирательство по уголовному делу. – М.: Юрид лит., 1985. – 111 с.
107. Зажицкий В.И. О некоторых направлениях совершенствования Уголовно-процессуального кодекса Российской Федерации // Материалы международной научно-практической конференции, посвященной принятию Уголовно-процессуального кодекса Российской Федерации, Москва, 4-5 февраля 2002 г. – М., 2002. – С. 39.
108. Закон України "Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України" від 21 червня 2001 р. // Закони України, спрямовані на реалізацію судово-правової реформи (офіційне видання). – К.: Видавничий Дім "Ін Юре". – 2001. – С. 22 - 100.
109. Закон України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" від 17 квітня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 22. – Ст. 262.
110. Закон України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" від 17 квітня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 22. – Ст. 62; 1992. – № 32. – Ст. 456; № 49. – Ст. 9.; ЗЗ УСРР. – 1931. – № 35. – Ст. 714.
111. Закон України “Про амністію” від 11 липня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 36. – Ст. 283.
112. Закон України “Про амністію” від 5 липня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. –2001. – № 33. – Ст. 182.
113. Закон України “Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів” від 29 листопада 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 10. – Ст. 76.
114. Закон України “Про виконавче провадження” від 21 квітня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 24. – Ст. 207.
115. Закон України “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” від 21 червня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 34. – Ст. 187.
116. Закон України “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” від 12 липня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 44. – Ст. 234.
117. Закон України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” від 23 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 11. – Ст. 51.
118. Закон України “Про застосування амністії в Україні” від 1 жовтня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 48. – Ст. 263.
119. Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність” від 18 лютого 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 22. – Ст. 303.
120. Закон України “Про приєднання України до Статуту Ради Європи” // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 38. – Ст. 287.
121. Закон України “Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 53. – Ст. 793.
122. Закон України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції” від 17 липня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 40. – Ст. 263.
123. Закон України “Про статус народного депутата України” від 17 листопада 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 3. – Ст. 17.
124. Закон України “Про статус суддів” від 15 грудня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 8. – Ст. 56.
125. Закон України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 27-28. – Ст. 180.
126. Закон України № 2547-12 від 7 липня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 39. – Ст. 570.
127. Закони України, спрямовані на реалізацію судово-правової реформи. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2001. – С. 22-100.
128. Збірка договорів Ради Європи. Офіційний переклад. – К.: Парламентське видавництво, 2000. – 654 с.
129. Зеленецкий B.C. Возбуждение уголовного дела. – Х., 1998. – 340 с.
130. Зеленецкий В.С. Отказ прокурора от государственного обвинения. – Х., 1979. – 115 с.
131. Зеленецкий В.С. Функциональная структура прокурорской деятельности. – X.: Харьк. юрид. ин-т, 1978. – С. 20.
132. Землянский П.Т. Уголовно-процессуальное законодательство в первые годы Советской власти (на материалах УССР). – К.: Типография МВД УССР, 1972. – С. 36, 91, 205,, 259, 273-304.
133. Землянська В. Запровадження відновлюючих підходів: зміна поглядів на кримінальне судочинство // Право України. – 2003. – № 10. – С. 154-157.
134. Землянська В.В. Кримінально-процесуальне законодавство Центральної Ради, Гетьманату Скоропадського та Директорії: Автореф. дис... канд. юрид. наук. – Харків, 2002. – С. 4.
135. Землянська В.В. Про судове законодавство гетьмана Скоропадського // Вісник Львівського ун-ту. Серія: юридична. Вип. 35. – Львів, 2000. – С. 99.
136. Землянська В.В. Судове законодавство Директо¬рії // Право України. – 2000. – № 1. – С. 125-128.
137. Зер Х. Введение в восстановительное правосудие // Вестник восстановительной юстиции. – М., 2000. – № 1. – С. 5.
138. Зібрання законодавства України. Офіційне видання. Т. 4. – К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2000. – 4 (ПВР) 6. – С. 3-13.
139. ЗУ УРСР. – 1922. – № 41. – Ст. 598; 1927. – № 36-38. – Ст. 167-168; 1925. – № 92-93. – Ст. 521, 522;1927. – №36-38. – Ст. 167, 168; 1928. – № 28. – Ст. 246; 1928. – Ст. 193;1929. – № 26. – Ст. 203;1929. – № 7. – Ст. 57.
140. Зусь Л.Б. Проблемы правового регулирования в сфере уголовного судопроизводства. – Владивосток: ДВГУ, 1978. – Ч. 2. Вопросы теории. – С. 21.
141. Исаев М.М., Утевский Б.С., Гродзинский М.М. 3аконодательство по уголовному праву и процессу в период войны. – М.: Юридическое изд-во НКЮ СССР, 1943. – 40 с.
142. История государства и права Украинской ССР. В 3 т. – К.: Наукова думка, 1987. – Том 1. – С. 124,172,174, 175, 192,194.
143. История законодательства СССР и РСФСР по уголовному процессу 1955-1991 гг.: Сборник правовых актов / Отв. ред. Р.Х. Якупов, сост. В.Н. Галузо. – М.: Спарк, 1997. – С. 5, 6.
144. История законодательства СССР и РСФСР по уголовному процессу и организации суда и прокуратуры. 1917-1954 гг. Сборник доку¬ментов / Под ред. С.А. Голунского, сост. Л.Н. Гусев. – М.: Гос. изд-во юридической литературы, 1955. – 635 с.
145. История советской прокуратуры в важнейших документах. – М.: Гос. изд-во юридической литературы, 1952. – С. 534-546.
146. І.М. Козьяков. Судовий контроль за отриманням інформації приватного характеру // Вісник Верховного Суду України. – 2003. – № 4. – С. 54-56.
147. Історія держави і права України. Академічний курс: У 2-х т. / За ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина. – К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2000. – Т. 1. – 647 с.; 2003. – Т. 2. – 578 с.
148. Історія держави і права України: Підручник / За ред. А.С. Чайковського. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – С. 78.
149. Історія держави і права України: