ВЛАСЮК ВІТАЛІЙ ВІКТОРОВИЧ. “ОБОВ’ЯЗОК ЗАХИСТИТИ” В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

Краткое описание

ВЛАСЮК ВІТАЛІЙ ВІКТОРОВИЧ. Назва дисертаційної роботи: "“ОБОВ’ЯЗОК ЗАХИСТИТИ” В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ"

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
На правах рукопису
УДК 341.231.14
ВЛАСЮК Віталій Вікторович
«ОБОВ’ЯЗОК ЗАХИСТИТИ» В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ
Спеціальність 12.00.11 – міжнародне право
Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук
Науковий керівник:
кандидат юридичних наук, професор
Задорожній Олександр Вікторович
Київ–2016
2
Вступ 4
Розділ 1. Концепція «Обов’язок захистити»: генетика розвитку 12
1.1. Виникнення та становлення концепції «Обов’язок захистити» 12
1.1.1. Перші доробки науковців і політиків 12
1.1.2. Офіційна доктринізація концепції «Обов’язок захистити» 15
1.1.3. «Обов’язок захистити» і позитивне право 22
1.2. Переклад терміна «Обов’язок захистити» 29
1.3. Основи «Обов’язку захистити» 30
1.4. «Обов’язок запобігти» 34
1.5. Застосування сили в рамках «Обов’язку захистити» 36
1.6. «Обов’язок відновити» 40
1.7. Тенденції, що впливають на «Обов’язок захистити» 42
1.7.1. Суверенітет і права людини 43
1.7.2. Зміна підходу на людино-орієнтований 45
1.7.3. Колективна відповідальність та спільний concern 48
1.7.4. Пропаганда 51
1.7.5. Дипломатія 52
1.7.6. Економічні санкції 53
1.7.7. Внутрішнє зобов’язання запобігти 55
Висновки до розділу 1 56
Розділ 2. Гуманітарна інтервенція як центральний інститут
«Обов’язку захистити» 58
2.1. Заборона застосування сили в міжнародному праві 59
2.2. Приклади гуманітарних інтервенцій 64
2.2.1. Найдавніші історичні приклади 66
2.2.2. Інтервенція в Танзанію 68
2.2.3. Руанда 69
2.2.4. Косово 70
2.3. Сучасне поняття гуманітарної інтервенції 76
2.3.1. Визначення поняття «гуманітарна інтервенція» 77
2.3.2. Ознаки «гуманітарної інтервенції» 80
2.4. Класифікація гуманітарної інтервенції 89
2.4.1. Авторизована та неавторизована гуманітарна інтервенція 90
2.4.2. Одностороння та колективна неавторизована гуманітарна
інтервенція 90
2.4.3. Універсальна та регіональна колективна неавторизована
гуманітарна інтервенція 91
2.5. Морально-етичні аспекти гуманітарної інтервенції 92
3
2.6. Основи права гуманітарної інтервенції 95
2.6.1. Міжнародні конвенції, договори 96
2.6.2. Звичаєве міжнародне право 97
Висновки до розділу 2 101
Розділ 3. Реалізація «Обов’язку захистити»:
легальність неавторизованого втручання 105
3.1. Право чи обов’язок 106
3.2. Приклади здійснення «Обов’язку захистити» 107
3.2.1. Випадки застосування «Обов’язку захистити»
у відповідь на гуманітарну кризу 107
3.2.2. Лівія 110
3.2.3. Сирія 114
3.3. Аргументи «за» 116
3.4. Аргументи «проти» 120
3.5. Умови легального втручання
на прикладах здійснених інтервенцій 122
3.6. Концепція Великобританії 124
3.7. Можливі критерії легального здійснення
«Обов’язку захистити» 126
Висновки до розділу 3 132
Розділ 4. Умисне сприяння виникненню передумов
для здійснення втручання в рамках «Обов’язку захистити»
на прикладі дій та позицій Російської Федерації щодо України 134
4.1. Внутрішні конфлікти та зовнішнє застосування сили 134
4.2. Основи jus ad bellum 138
4.3. Дії та позиції Російської Федерації до та під час конфлікту
на території України 139
4.4. Дії та позиції Росії: підтримка «ополченців» (бойовиків) на сході
України 154
Висновки до розділу 4 170
Висновки 172
Список використаних джерел 176
Додатки 208
4
The responsibility to protect can be a minefield of nuance, political calculation and
competing national interests. The result too often is hesitation or inaction. This we
cannot afford.
Secretary-General Ban Ki-moon, 2011
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Події кількох останніх років у
країнах насамперед Близького Сходу демонструють вразливість не тільки
прав людини, а й самої людини. На жаль, держави навіть у ХХІ сторіччі не
завжди спроможні захистити власне населення. Міжнародне право містить
категоричну заборону на застосування сили в міжнародних відносинах,
дозволяючи її застосування у випадках самооборони або на виконання
резолюції Ради Безпеки ООН (далі – РБ ООН). Разом з тим дедалі частіше
різні суб’єкти міжнародних відносин втручаються у внутрішні справи
держав, неспроможних (чи таких, що не бажають) захистити населення,
в тому числі із застосуванням сили. Практика свідчить про неефективність
існуюючих міжнародно-правових механізмів запобігання насиллю і
вбивству, звідки виникає запит на пошук і впровадження нових, динамічних
механізмів. Зауважимо, що першими на цей запит зреагували науковці,
запропонувавши практикам новий підхід – концепцію «Обов’язок
захистити». Відтак, дедалі гострішою стає проблема належного юридичного
оцінювання таких дій, зокрема, виникнення й розвиток нових концепцій, а
також їх доктринізація та закріплення в позитивному міжнародному праві,
здатних відповісти на сучасні виклики. Однією з таких концепцій і є
«Обов’язок захистити».
Події збройного конфлікту, що почалися на території України в
2014 році і тривають досі, на жаль, сприяли підвищенню актуальності теми
«Обов’язку захистити».
5
Справедливо зазначити, що «Обов’язок захистити» (далі – ОЗ) має
потенціал стати фундаментальним принципом для сучасної міжнародної
спільноти. Згідно з ним кожна держава зобов’язана запобігати серйозним
порушенням прав людини на своїй території. Інновація полягає в поширенні
такого ж обов’язку на міжнародну спільноту, що виявляється у підтримці
держав, та втручанні цієї спільноти в разі невдачі. Водночас, як буде
показано нижче, постає питання протидії можливим спробам зловживання
цим механізмом.
У цьому дослідженні ОЗ розглядається насамперед як концепція, а
також аналізується з точки зору її відображення в доктрині та закріплення в
позитивному міжнародному праві.
Засновниками ОЗ як концепції є науковці й політики США,
Великобританії, Австралії та Канади. Головними дослідниками ОЗ є Гарет
Еванс, Томас Франк, Крістіна Грей, Роберт Кіохан, Анна Орфорд, Джеймс
Паттісон, Фернандо Тесон, Томас Вайс, Саймон Честерман, Айдан Хеїр та
багато інших. Серед вітчизняних учених слід виділити В.І. Мотиля зі
Львівського національного університету ім. Івана Франка, а також
Г.О. Христову, Л.В. Пастухову, А.П. Шуміленка. На думку Л.В. Пастухової,
«неочікувано ця доктрина, яка була цікава вітчизняним фахівцям під кутом
зору поглиблення знань у сфері міжнародного права, набула практичної
значущості для України у світлі подій 2014 року» [66, с. 158–172]. Нарешті
низку праць на цю тему підготовлено російськими вченими, серед яких
К.Л. Сазонова, С.М. Додонова та деякі інші. Опосередковано про ОЗ, в тому
числі про гуманітарну інтервенцію, згадується у блискучих працях
викладачів кафедри міжнародного права Інституту міжнародних відносин
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
В.С. Ржевської та С.Д. Білоцького.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертаційне дослідження виконано в рамках наукової теми «Правові засади
співпраці України з міжнародними інтеграційними об’єднаннями: теорія і
6
практика», що є частиною планової теми Інституту міжнародних відносин
Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Україна у
міжнародних інтеграційних процесах» № 11БФ048-01.
Мета і завдання дослідження. Метою і завданням дослідження є
комплексний аналіз становлення й розвитку концепції «Обов’язку
захистити», зазначення науково-теоретичних висновків щодо відображення
концепції в доктрині та закріплення в позитивному праві, а також надання
практичних рекомендацій щодо вдосконалення механізму відповідного
реагування. Підкреслимо, що існує потреба в спільному розумінні, чим
«Обов’язок захистити» є, а також, що ще важливіше, чим він не є.
Завдання дослідження:
- дослідити історичні передумови появи та розвитку концепції
“Обов’язок захистити”; тлумачення перекладу з англійської мови терміна
“responsibility to protect”;
- встановити структуру, елементи та умови здійснення для
сучасної концепції “Обов’язок захистити”;
- дослідити проблему застосування сили в контексті здійснення
обов’язку захистити;
- визначити тенденції розвитку міжнародного права щодо
врегулювання проблеми неконвенційного застосування сили задля порятунку
населення;
- з’ясувати недоліки в сучасній концепції “Обов’язок захистити”,
зокрема – відсутність запобіжного механізму щодо можливого зловживання
концепцією;
- проаналізувати приклади застосування концепції “Обов’язок
захистити”;
- оцінити дії і позиції Російської Федерації в контексті можливого
втручання у внутрішні справи України із застосуванням положень ОЗ;
7
- визначити шляхи розвитку концепції “Обов’язок захистити” як
такої, що відповідає потребам людства з точки зору забезпечення
додаткового захисту населення в разі неспроможності держав.
Метою дослідження є комплексний аналіз становлення й розвитку
концепції «Обов’язку захистити», зазначення науково-теоретичних висновків
щодо відображення концепції в доктрині та закріплення в позитивному праві,
а також надання практичних рекомендацій щодо вдосконалення механізму
відповідного реагування.
Найкраще пояснюють мету дослідження в цій дисертації слова
Генерального Секретаря ООН Пан Гі Муна: «Ми потребуємо спільного
розуміння, чим «Обов’язок захистити» є, а також, що ще важливіше, чим він
не є» [253].
Об’єктом дослідження є правовідносини, що виникають унаслідок
застосування сили задля захисту прав людини в рамках сучасної концепції
«Обов’язку захистити».
Предметом дослідження є положення концепції «Обов’язок
захистити» в міжнародному праві як явища реально існуючого, але не
бездоганно правового; її становлення та розвиток, згодом – її універсалізація
та доктринізація, практичне застосування, а також відповідні норми
позитивного міжнародного права і взаємодія з ними.
Методи дослідження. Під час написання роботи були використані
філософські, загальнонаукові та спеціальні методи наукового пізнання.
Із загальнонаукових методів дослідження застосовано філософський,
діалектичний, синергетичний, індукції та дедукції, аналізу й синтезу,
типологізації, формалізації, аналогії, матеріалістичні та емпіричні методи
наукового пізнання. Основним спеціальним методом правової науки є
формально-юридичний, що дає змогу виявити релевантні норми,
проаналізувати їх правовий зміст і встановити їх взаємозв’язки для
досягнення цілісного бачення предмета дослідження. Загальнонауковий
8
діалектичний метод використовувався під час вивчення сутності здійснення
заходів у рамках реалізації ОЗ. Логіко-семантичний метод допоміг дати ряд
визначень і понять. Завдяки історичному методу виявлено розвиток предмета
дослідження в часі, його закономірності й оцінено його подальші
перспективи. Історичний метод застосовувався для визначення основних
тенденцій у правовому регулюванні, що складались протягом різних
історичних періодів у контексті застосування сили для захисту прав людини.
Нарешті, формально-догматичний метод, він же юридичний, дав можливість
проаналізувати джерела цього дослідження, сформулювати питання й дати на
них аргументовану відповідь, а також виробити однотипний підхід до
релевантних положень міжнародного права.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що ця
дисертація є одним із перших у вітчизняній науці комплексних досліджень
відносно нового та малодослідженого явища в системі сучасного
міжнародного права. Основні результати, які становлять наукову новизну,
відображають особистий внесок автора та виносяться на захист, є такими:
Уперше:
– дано оцінку такому явищу, як ОЗ, з точки зору його місця в системі
міжнародного права. Зокрема, зазначається, що ОЗ зародився як концепція в
міжнародному праві, яка згодом розвинулася до універсальної доктрини,
проте надалі була дискредитована через дії насамперед Російської Федерації
в Грузії й Україні;
– проаналізовано й доведено доцільність перекладу англійського
терміна «Responsibility to protect» саме як «Обов’язок захистити», а не
«Відповідальність за захист»;
– досліджено й узагальнено сучасні тенденції, що впливають на
концепцію ОЗ, зокрема розвиток гомоцентричного підходу в міжнародному
праві;
9
– синтезовано критерії умовно легальної інтервенції в рамках
здійснення «Обов’язку захистити» з урахуванням як універсальних положень
концепції ОЗ, так і доктрин окремих держав;
– на прикладі дій Російської Федерації показано недопустимість
зловживання ОЗ через навмисне створення передумов для його застосування.
Відповідно продемонстровано важливість створення запобіжних механізмів
для захисту концепції від таких зловживань і, отже, забезпечення подальшого
її розвитку в ім’я порятунку людей;
Дістали подальшого розвитку:
– дослідження гуманітарної інтервенції та її легальності з точки зору
міжнародного права й одночасно інтеграції в ОЗ;
– досліджено тріаду «обов’язків» у рамках концепції ОЗ: запобігти,
захистити та відновити. Крім цього, стверджується, що гуманітарна
інтервенція є центральним інститутом ОЗ;
– питання визначення та класифікації гуманітарної інтервенції, зокрема
запропоновано класифікацію гуманітарної інтервенції з огляду на такі
фактори, як кількість суб’єктів, що її здійснюють, авторизованість РБ ООН
тощо;
– питання взаємодії права й моралі в контексті допустимості втручання
всупереч положенням міжнародного права задля порятунку населення.
Теоретичне і практичне значення одержаних результатів.
Теоретичне значення результатів полягає в тому, що сформульовані висновки
й теоретичні положення можуть сприяти подальшому розвитку науки
міжнародного права. Зібраний науково-практичний матеріал і висновки
можуть бути використані в подальших дослідженнях концепції «Обов’язок
захистити», зокрема її центрального інституту – гуманітарної інтервенції.
Крім цього, підкреслюється важливість створення запобіжних механізмів для
недопущення зловживання концепцією з огляду на останні події на території
України. Положення дисертації можуть бути використані в навчальному
процесі для розроблення навчальних посібників, підручників та методичних
10
матеріалів, а також під час викладання нормативної дисципліни
«Міжнародне публічне право», «Міжнародно-правові механізми захисту прав
людини» («Права людини в міжнародному праві»), «Міжнародне право
застосування сили».
Практичне значення результатів дослідження полягає в доцільності їх
використання, в тому числі інформаційній протидії державі-агресору.
Дисертація може виявитися корисною при визначенні правової та
політичної позиції України для протидії зовнішній агресії, а також з різних
питань виконання міжнародних зобов’язань захисту прав людини на
внутрішньодержавному рівні.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою
роботою з урахуванням фундаментальних досягнень науки міжнародного
права. Усі сформульовані в ній положення й висновки, які є науковою
новизною, отримані та обґрунтовані автором самостійно.
Апробація результатів дисертації. Дисертація обговорювалась на
засіданні кафедри міжнародного права Інституту міжнародних відносин
Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Деякі
положення дисертаційної роботи оприлюднені у виступі на міжнародній
науково-практичній конференції «Пріоритетні напрями розвитку правової
системи України» (м. Львів, 2013 рік, тези опубліковано), а також у
публікаціях у фахових виданнях. Крім цього, низка аспектів, що міститься в
дисертації, обговорювалася на круглому столі «Міжнародно-правова позиція
України в умовах сучасних викликів: пропозиції щодо формування» за
участі, окрім науковців, Першого заступника Міністра юстиції України та
повноважного представника Міністерства закордонних справ України
(2015 рік).
Наукові публікації. Основні положення та висновки дисертаційного
дослідження відображені в шести наукових статтях у фахових виданнях,
перелік яких затверджено МОН України, двох статтях в іноземних фахових
виданнях, а також у матеріалах науково-практичних конференцій та
11
семінарів. Особливо слід відзначити науковий доробок автора дисертації у
вигляді одного з розділів колективної монографії «Українська революція
гідності, агресія РФ і міжнародне право» за редакцією О.В. Задорожнього.
Структура дисертації зумовлена предметом, метою, завданнями та
логікою дослідження і складається зі вступу, чотирьох розділів, що
об’єднують дев’ять підрозділів, висновків, списку використаних джерел,
який нараховує 285 найменувань. Обсяг авторського тексту дисертації
становить 175 сторінок, бібліографія викладена на 32 сторінках.
Узагальнюючи, у цій праці зроблено спробу послідовно
проаналізувати основи концепції «Обов’язок захистити» через її еволюцію,
тенденції в міжнародному праві, що їй передували, супроводжують чи
переганяють. У світі продовжують створюватися ситуації, коли масово
гинуть люди, і подеколи єдиним ефективним способом це припинити
залишається застосування сили.
Окрім того, в дисертації наголошується на необхідності створення
запровадження превентивних механізмів для запобігання зловживанню ОЗ, а
також вказується на доцільність пошуку компромісу щодо нових принципів
функціонування ООН, у тому числі – реформування РБ ООН з тим, щоб
усунути дедалі зростаючу дистанцію між сучасними людино-орієнтованими
(або гомоцентричними) підходами в міжнародному праві та правом вето
зразка 1945 року.

Список литературы

ВИСНОВКИ
Проблема правової регламентації застосування сили в міжнародному
праві є однією з найважливіших з огляду на практичні наслідки. Відповідно
цій проблемі завжди приділялося достатньо уваги з боку юридичної науки, а
також суміжних наукових дисциплін. Водночас, незважаючи на суттєві
досягнення міжнародного права у врегулюванні застосування сили, деякі
обставини породжують неоднакову практику застосування відповідних норм.
Зокрема, ця неоднаковість простежується на прикладах здійснення деякими
державами (чи коаліціями держав) так званого ОЗ. Доводиться констатувати,
що сьогодні питання щодо «Обов’язку захистити» не є належним чином
врегульованим у міжнародному праві.
Виникнення та подальший розвиток «Обов’язку захистити»,
безумовно, є свідченням зростаючої турботи міжнародної спільноти за права
людини, гуманітарні питання, захист цивільного населення в збройних
конфліктах.
Концепція «Обов’язок захистити» виникла на основі добре відомої
юристам-міжнародникам концепції гуманітарної інтервенції. Серед її
засновників виділяємо насамперед Гарета Еванса, колишнього міністра
закордонних справ Австралії. Зініційована ним міжнародна комісія
підготувала доповідь, яка заснувала концепцію «Обов’язок захистити» в
сучасному її розумінні в 2001 році. Надалі вона набула помітного розвитку,
зокрема, була закріплена в Підсумковому документі саміту 2005 року.
У 2011 році її положення були застосовані під час прийняття резолюцій, що
дозволяли застосування сили щодо Лівії. Відповідно до закріпленого в
Підсумковому документі ОЗ складається з обов’язків запобігти, захистити та
відновити.
Важливо звернути увагу, що правильнішим перекладом терміна
«Responsibility to protect» видається саме «Обов’язок захистити», а не
173
«Відповідальність за захист» з огляду на потребу в активних діях, що
передбачаються цією концепцією.
Людству відомі історичні випадки застосування сили задля порятунку
населення. З-поміж новітніх зазвичай виділяють інтервенцію в Руанду,
бомбардування Косово та Лівії, а також спроби застосувати положення ОЗ
під час агресії проти Грузії й України. Слід підкреслити, що застосування ОЗ
щодо Лівії і незастосування щодо Сирії (до бомбардувань Росією у 2015 році)
є важливими для юристів-міжнародників подіями, що супроводжувалися як
практикою, так і висловленням позицій з боку багатьох держав. У кожному
разі ці приклади застосування сили не мали єдиної правової оцінки.
Наразі немає певності щодо юридичної природи ОЗ, однак
найзагальнішим підходом є сприйняття її як концепції. На нашу думку,
аналіз розвитку ОЗ свідчить про її доктринізацію з огляду на прийняття
універсального Підсумкового документа саміту у 2005 році. Проте наступні
дії з боку деяких держав, насамперед Росії, загальмували подальший
розвиток ОЗ.
Крім цього, значна кількість держав, насамперед західних, вважають
ОЗ чимось більшим, на кшталт «норми, що виникає» (emerging norm).
Зауважимо, що головними дослідниками доктрини «Обов’язок захистити»
залишаються представники англо-американської школи міжнародного права.
Наявні в міжнародному праві тенденції на кшталт людиноорієнтованого, або гомоцентричного, підходу, сприйняття суверенітету як
відповідальності, концепції спільної турботи людства тощо впливали та
продовжують впливати на становлення й розвиток ОЗ.
Слід підкреслити, що сучасна система міжнародної безпеки не завжди
ефективно реагує на виклики такого характеру, зокрема це виявилося під час
сумних подій у Руанді в 1994 році. Як відомо, чинне міжнародне право не
дозволяє застосовувати силу окрім як у порядку самооборони чи за дозволом
РБ ООН. Однак остання є політичним органом і почасти стає жертвою
застосування одного з її постійних членів права вето. Водночас ОЗ містить
174
заборону на неавторизоване втручання у внутрішні справи держави. Отже,
невирішеним залишається питання рішучої і вчасної відповіді на гуманітарні
загрози, адже зберігається залежність від РБ ООН.
На даному етапі центральним інститутом ОЗ вважається гуманітарна
інтервенція, спрямована на безпосереднє виконання обов’язку захистити.
Інші складові ОЗ – це обов’язки запобігти та відновити.
Де-факто держави продовжують здійснювати неавторизовані
гуманітарні операції, застосовуючи положення тепер уже концепції
«Обов’язок захистити». Останні випадки застосування положень ОЗ свідчать
про її зростаюче визнання. Водночас деякі держави зловживають цим фактом
і використовують ОЗ для виправдання односторонніх і далеко не
гуманітарних агресій. На жаль, ОЗ не містить належного механізму для
убезпечення від її «несправжніх друзів», серед яких виділяємо (і)
переслідування суто власних інтересів та (іі) умисне створення передумов
для наступної інтервенції в рамках нібито здійснення ОЗ. Констатуємо, що
міжнародній спільноті необхідно звернути увагу на цю проблему й
продумати відповідні запобіжні механізми. Логічним кроком вбачається
зокрема подальший розвиток ОЗ з конкретизацією умов та правил його
виконання.
Щодо сприйняття позиції Російської Федерації стосовно ОЗ хотілося б
зазначити таке. Протягом тривалого часу Росія зазвичай критикувала будьяке неавторизоване застосовування сили й послідовно ветувала спроби
авторизації. Політики виступали з нищівними заявами щодо чергового
«удару імперіалізму», а науковці писали й переписували про недопустимість
застосування сили в міжнародному праві. Проте вже у 2008 році Росія
здійснила доволі недолугу спробу використати аргументи ОЗ для легалізації
своєї агресії проти Грузії. Згодом невтручання та неветування резолюцій
РБ ООН по Лівії викликали справедливі очікування нового розвитку
концепції «Обов’язок захистити». Проте вже на час подій у Сирії Росія
повернулася до засудження можливої інтервенції, натомість говорячи про
175
таку на тлі подій в Україні. Отже, підсумовуючи, можемо говорити про
загалом консервативне сприйняття Росією ОЗ, що, однак, не заважає
вдаватися до цієї доктрини if needed.
Аналіз подій у Грузії й Україні підтведжує, що необхідно не тільки
вчасно допомогти державі, якій загрожує гуманітарна катастрофа, а й
усунути від цієї місії державу, чиї дії сприяли виникненню загрози. На жаль,
з боку Росії мали й мають місце дії, покликані штучно створити нібито
небезпеку для так званих співвітчизників – громадян, що проживають в іншій
державі. Наступним етапом, Росія висловлює готовність застосувати силу
для захисту «співвітчизників», користуючись при цьому категоріями ОЗ.
Вочевидь, така позиція не відповідає загальноприйнятим положенням
концепції ОЗ.
Говорячи про майбутнє ОЗ, підкреслимо важливість збереження її
універсальності. Навіть з урахуванням популярних останнім часом
антиглобалістських настроїв та суттєво різного сприйняття окремих
елементів цієї концепції внаслідок багатьох факторів, зазначимо, що
інтернаціоналізація «Обов’язку захистити» має відбуватися через обмін
цінностями з урядами та суспільствами, однак принципи не повинні бути
розмитими. Іншими словами, стандарти щодо виникнення права й ОЗ, а
також умови його реалізації, повинні бути узгоджені з урахуванням
регіональних культурно-правових особливостей.
Нині концепція «Обов’язок захистити» перебуває на шляху від теорії
до практики, реалізації її положень у міжнародній політиці, однак прямо
залежить від процесів, що відбуваються в РБ ООН. Політична воля все ще є
критичним чинником для подальшого розвитку та можливої імплементації
ОЗ.