Харченко Георгій Георгійович Речові права у законодавстві, доктрині та судовій практиці України

Краткое описание

Харченко Георгій Георгійович, доцент кафедри цивіль­ного права Київського національного університету імені Тараса Шевченка: «Речові права у законодавстві, доктрині та судовій практиці України» (12.00.03 - цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право). Спецрада Д 26.001.06 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису
ХАРЧЕНКО ГЕОРГІЙ ГЕОРГІЙОВИЧ
УДК 347.2
ДИСЕРТАЦІЯ
РЕЧОВІ ПРАВА У ЗАКОНОДАВСТВІ, ДОКТРИНІ ТА СУДОВІЙ ПРАКТИЦІ
УКРАЇНИ
12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право;
міжнародне приватне право
Подається на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
__________ Г. Г. Харченко
Науковий консультант:
МАЙДАНИК Роман Андрійович
доктор юридичних наук, професор,
академік НАПрН України
Київ – 2017

ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ
ВСТУП
17
18
РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ РЕЧОВОГО
ПРАВА УКРАЇНИ 30
1.1. Ґенеза правових досліджень речових прав у цивілістиці 30
1.2. Правова природа, ознаки та поняття речових прав
1.3. Об’єкти речових прав
1.4. Принципи речового права України
36
68
85
РОЗДІЛ 2 СИСТЕМА РЕЧОВИХ ПРАВ
2.1. Проблема класифікації речових прав: доктринальні
підходи
113
113
2.2. Право власності та його місце в системі речових прав 125
2.3. Речові права на чуже майно
2.4. Титульне і безтитульне володіння в цивільному праві України.
Проблема легітимації
155
180
РОЗДІЛ 3 РОЗВИТОК ДОКТРИНИ РЕЧОВИХ ПРАВ 210
3.1. Формування доктрини речових прав і вплив традицій 210
3.2. Співвідношення новітньої української доктрини речових прав з
дореволюційною, радянською та західною доктринами
3.3. Перспективи розвитку доктрини речових прав в Україні
230
257
РОЗДІЛ 4 ВИНИКНЕННЯ, ЗДІЙСНЕННЯ І ПРИПИНЕННЯ
РЕЧОВИХ ПРАВ
4.1. Виникнення і припинення речових прав
4.1.1. Співвідношення правових категорій: термінологічна
проблематика
4.1.2. Підстави набуття і припинення речових прав
4.2. Межі здійснення речових прав
271
271
271
289
324
16
4.2.1. Правова природа понять «межі», «обмеження» та «обтяження»
речових прав
4.2.2. Обмеження та обтяження речових прав у цивільному
законодавстві України
РОЗДІЛ 5 ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ РЕЧОВИХ ПРАВ І
РЕЧОВИХ ІНТЕРЕСІВ
5.1. Захист суб’єктивного речового права
5.2. Проблеми захисту речового інтересу в цивільному праві України
ВИСНОВКИ
324
337
367
367
399
431
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ДОДАТОК
446
501
17
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ
ABGB – Загальне цивільне уложення Австрії
ВГСУ – Вищий господарський суд України
ВСУ – Верховний Суд України
ВССУ – Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних
справ
ГКУ – Господарський кодекс України
ЖК – Житловий кодекс
ЗКУ– Земельний кодекс України
КСУ – Конституційний Суд України
НЦУ – Німецьке цивільне уложення
РФ – Російська Федерація
СРСР – Союз Радянських Соціалістичних Республік
УРСР – Українська Радянська Соціалістична Республіка
УСРР – Українська Соціалістична Радянська Республіка
ФЦК – Французький цивільний кодекс
ЦК – Цивільний кодекс
ЦКУ – Цивільний кодекс України
ЦПК – Цивільний процесуальний кодекс
18
ВСТУП
Актуальність теми. За останні десятиліття речове право України зазнало
фундаментальних, а подекуди і революційних змін. Особливу роль у цьому процесі
відіграли і відіграють положення чинного Цивільного кодексу України
(далі – ЦКУ), а також норми Господарського та Земельного кодексів України.
Завдяки їм усталені в минулому підходи до розуміння речових прав значною мірою
були змінені, а після тривалого періоду забуття правова категорія «речові права»
знову потрапила у фокус уваги української правової доктрини.
Однак, незважаючи на природний інтерес науковців до речових прав, в Україні
все ще немає досліджень, присвячених речовим правам як таким. Зрозуміло, що
відсутність у вітчизняній науці цивільного права сучасних системних і комплексних
досліджень речових прав сьогодні не може бути компенсована різноманітними, але
фрагментарними дослідженнями окремих різновидів або груп речових прав, які
насправді є комплексним і більш складним правовим явищем порівняно з кожним
окремим їх різновидом. За цих умов дослідження такого об’єкта не може
відбуватися лише через просте поєднання всіх окремих здобутків учених на
широкому полі пізнання речових прав. З огляду на сучасні запити та виклики
цивільного обороту речові права потребують окремого дослідження як унікальне за
своїми ознаками та призначенням родове явище у речовому праві України.
Для цього наразі є усі передумови. З моменту оновлення у 2000-х роках речового
права України у правозастосовній сфері вже накопичений чималий досвід. Його
критичний аналіз дасть змогу побачити як позитивні, так і негативні наслідки
проведеного реформування, оцінити дієвість запроваджених нових підходів, речовоправових конструкцій і правових норм, зміст яких може потребувати удосконалень з
огляду на практику цивільного обороту. Значимість порушених питань, а також те,
що вони і досі недостатньо опрацьовані вітчизняними науковцями, зумовлюють
актуальність теми дисертаційного дослідження, зокрема у світлі останніх суспільних
трансформацій та законодавчих змін.
19
Науково-теоретичною базою дисертаційного дослідження стали праці відомих
українських і зарубіжних учених-правників: К. Н. Анненкова, О. Б. Бабаєва,
Л. Ю. Василевської, Є. В. Васьковського, А. В. Венедиктова, І. В. Венедіктової,
Б. Віндшейда, Ю. С. Гамбарова, О. В. Германова, В. П. Грибанова, Д. Д. Грімма,
Г. Дернбурга, О. В. Дзери, М. Л. Дювернуа, І. О. Ємелькіної, Р. Ієрінга, О. С. Іоффе,
О. В. Кохановської, Н. С. Кузнєцової, Р. А. Майданика, У. Маттеї, Д. І. Мейєра,
Є. О. Мічуріна, С. А. Муромцева, М. Ортолана, О. А. Підопригори,
К. П. Побєдоносцева, Й. О. Покровського, Г. Ф. Пухти, В. К. Райхера, Ф. К. Савіньї,
В. І. Синайського, К. І. Скловського, С. В. Скрябіна, І. В. Спасибо-Фатєєвої,
Є. О. Суханова, Є. М. Трубецького, Є. О. Харитонова, В. М. Хвостова, В. В. Цюри,
Я. М. Шевченко, Г. Ф. Шершеневича, С. І. Шимон, Л. В. Щеннікової та інших.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне
дослідження виконано відповідно до таких державних бюджетних науководослідних тем: «Доктрина права в правовій системі України: теоретичний і
практичний аспекти» (№ 11 БФ 042-01, номер державної реєстрації 0111U008337),
яка досліджувалася на юридичному факультеті Київського національного
університету імені Тараса Шевченка з 01 січня 2011 р. по 31 грудня 2015 р.; «Теорія
та практика адаптації законодавства України до законодавства ЄС»
(№ 16 БФ 042-01, номер державної реєстрації 0116U002637), що діє з 01 січня 2016
р. по 31 грудня 2018 р.
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розробка та обґрунтування
сучасної правової концепції речового права України, напрацювання теоретичних і
практичних рекомендацій щодо вдосконалення окремих положень цивілістичної
доктрини та вітчизняного законодавства, а також судової практики в цій сфері.
Для досягнення поставленої мети сформульовано наступні основні завдання:
– визначити місце і значення речових прав у цивільному праві України;
– дослідити особливості правової природи речових прав;
– розкрити поняття і кваліфікаційні ознаки суб’єктивного речового права;
– визначити коло об’єктів речових прав;
20
– сформувати систему основних принципів речового права України;
– висвітлити систему речових прав у цивільному законодавстві України;
– узагальнити і систематизувати підстави виникнення і припинення речових прав;
– виявити особливості здійснення речових прав, їх обмеження та обтяження;
– розкрити особливості захисту речових прав і речових інтересів;
– сформулювати пропозиції щодо вдосконалення цивільного законодавства
України стосовно речових прав.
Об’єктом дослідження є цивільні правовідносини, в межах яких відбувається
виникнення, здійснення, припинення і захист речових прав.
Предметом дослідження є законодавчі, доктринальні положення речового права
України та ряду зарубіжних країн, а також пов’язана з ними судова практика.
Методи дослідження. Відповідно до мети, завдань, об’єкта і предмета
дослідження були використані загальнонаукові та спеціальні методи наукового
пізнання.
Діалектичний та історичний методи використовувалися в дослідженні вчення
про речові права у вітчизняній і зарубіжних правових доктринах, уявлень про
правову природу та сутність речових прав, їх принципи. Формально-логічний і
системно-структурний методи були застосовані для дослідження сучасних
концептуальних підходів щодо визначення категорій «суб’єктивне речове право»,
«обмеження суб’єктивного речового права», «обтяження суб’єктивного речового
права», «спосіб» та «підстава» набуття (припинення) речових прав та ін.;
формування системи речових прав і принципів речового права України, а також
підстав набуття та припинення речових прав. Методами індукції та дедукції були
визначені особливості правової природи речових прав, перелік їх ознак.
Догматичний метод застосовувався для аналізу норм права про речові права та їх
правові режими. Порівняльно-правовий метод дав змогу виявити спільні та відмінні
риси в правових режимах різних видів речових прав, провести порівняння
відповідних положень доктрин і цивільних законодавств України та інших країн, їх
правозастосовну судову практику. Методи ретроспективного та перспективного
21
аналізу, а також моделювання були використані для оформлення пропозицій щодо
вдосконалення положень речового права України, практики його застосування,
визначення напрямів подальшого розвитку доктрини, законодавства та судової
практики в цій сфері. З огляду на конкретне завдання, що підлягало вирішенню в
дослідженні, відбувалося комбінування методів пізнання.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є
першим у новітній Україні системним, комплексним дослідженням теоретичних і
практичних проблем речових прав на рівнях доктрини, цивільного законодавства та
судової практики.
За результатами проведеного дослідження сформульовано низку наукових
положень, висновків і пропозицій, що мають ознаки наукової новизни,
найважливіші з яких і виносяться на захист.
Вперше:
1. Сформульовано поняття суб’єктивного речового права як абсолютного
майнового права, здійснення якого відбувається через самостійне та самодостатнє
правове панування особи над об’єктом безпосередньо або опосередковано у порядку
та в межах, встановлених законом. Самостійність і самодостатність у пануванні над
об’єктом відповідно виявляється у можливості здійснювати суб’єктивне речове
право на власний розсуд і без сторонньої допомоги (якісний критерій здійснення
речових прав).
2. Обґрунтовано висновок про те, що об’єкт є умовною ознакою для речових прав,
оскільки характеризує лише сучасний стан юридичного буття в країні. З
доктринальних позицій у правовій дефініції прив’язування речових прав до
конкретного виду об’єкта цивільних прав є недоцільним, оскільки правова природа
речових прав виявляється насамперед у головній її ознаці – можливості здійснювати
панування над об’єктом.
3. Доведено доцільність закріплення у вітчизняному цивільному праві принципів
речового права України як вихідних нормативно-правових положень, одним з
основних функціональних призначень яких є усунення правової невизначеності в
22
речовому праві України (принцип неприпустимості розширювального тлумачення
обмежень речових прав, принцип злиття речових прав, принцип старшинства
речових прав, принцип пріоритетності здійснення речових прав та ін.).
4. Обґрунтовано доцільність відмови у речовому праві України від принципу
встановлення вичерпного переліку речових прав законом (numerus clausus), оскільки
різновиди речових прав мають визначатися за кваліфікаційними ознаками речових
прав (абсолютний та майновий характер речових прав, самостійне і самодостатнє
правове панування особи над об’єктом), а не за їх переліком у законодавстві. Замість
numerus clausus має діяти принцип свободи здійснення речових прав, який,
ґрунтуючись на загальній для галузі цивільного права диспозитивності, дає
можливість носію речового права, окрім іншого, самостійно і в межах змісту
наявного у нього права визначитись, яке саме суб’єктивне речове право на його
об’єкт може отримати інша особа.
5. Доведено доцільність введення в цивільне право України принципів
роз’єднання та абстракції з метою розмежування речових і зобов’язальних прав, які
виникають за договором. У змісті принципу абстракції наголос має бути зроблений
на відмінностях юридичного складу виникнення речових і зобов’язальних прав у
межах одних і тих самих договірних правовідносин з висновком про те, що
незавершення формування юридичного складу виникнення речових прав не впливає
на чинність прав зобов’язальних у разі укладення договору щодо речових прав на
майно. У свою чергу зміст принципу роз’єднання, на якому базується принцип
абстракції, має передбачати розмежування зобов’язальної і речової частин у
договорі.
6. Аргументовано, що конструкція «право на право» в речовому праві України
має застосовуватися лише у випадку, коли об’єкт одного суб’єктивного речового
права не може виступати об’єктом для іншого суб’єктивного речового права
(наприклад, майнові права на об’єкт незавершеного будівництва або сам об’єкт
незавершеного будівництва).
23
7. Обґрунтовано висновок про доцільність надання права переважного захисту
інтересу первісного власника порівняно з інтересом добросовісного набувача за
відплатним договором у разі, якщо передача майна від первісного власника до
неуправненого відчужувача відбувалася на безоплатній основі для досягнення
благодійної мети.
8. Доведено, що охоронюваність правом речового інтересу має визначатися як
загальним правилом – «дозволено все, що не заборонено законом», так і часовим
критерієм дійсності такого інтересу. На відміну від речових прав, речовий інтерес
особи може продовжувати існувати навіть після її смерті (наприклад, у випадку із
заповітом), а тому може підлягати захисту.
Удосконалено:
1. Положення про те, що речові права не слід прив’язувати виключно до
абсолютних правовідносин, оскільки через абсолютний характер речових прав
останні можуть реалізовуватися як у речових, так і у зобов’язальних
правовідносинах (паралельно існуючи і в абсолютних правовідносинах), чому
сприяє оборотоздатність їх об’єктів. Такою властивістю речових прав пояснюється
те, чому книга третя ЦКУ «Право власності та інші речові права» має викладатися
як система прав, а не правовідносин. Абсолютний характер речових прав можна
уявити як необмежену кількість відносних прав щодо кожної конкретної особи в
кожному конкретному випадку.
2. Висновок про недоцільність класифікації речових прав у законодавстві, зокрема
їх поділу на право власності та речові права на чуже майно у Цивільному кодексі
України. Терміни «речові права на чуже майно» або «обмежені речові права» мають
прикладне значення хіба що для правової науки, тоді як у законі під кожен різновид
речових прав має бути прописаний окремий правовий режим панування над майном.
3. Наукову класифікацію речових прав залежно від ступеня близькості речових
прав до сфери зобов’язального права. Зокрема обґрунтовано, що більш
наближеними до неї є ті речові права, речова природа яких у доктрині цивільного
права часто оспорюється (право найму, право управління майном тощо). Вказано
24
також на притаманність окремим різновидам таких прав забезпечувальної функції в
зобов’язаннях (зокрема, праву застави, праву притримання).
4. Підхід щодо обґрунтування захисту безтитульного володіння в цивільному
праві України. Запропоновано три альтернативні шляхи вирішення питання замість
поширених поглядів на захист безтитульного володіння, зокрема крізь призму
поваги до людської особистості, а саме: через дію презумпції наявності речового
права в особи, яка здійснює або здійснювала першою (в разі неправомірного
відібрання об’єкта) фактичне панування над об’єктом; через захист охоронюваного
правом інтересу безтитульного володільця; переведення фактичних відносин у
правовий вимір з наданням кожному фактичному володільцю чужого майна, який
добросовісно ним заволодів, права володіння цим майном, яке має бути умовним і
може тривати доти, доки інші носії речових прав на це майно не висунуть свої
вимоги повернути собі майно в межах строку позовної давності.
5. Наукову позицію щодо співвідношення понять обмеження та обтяження
суб’єктивного речового права. Під обмеженням суб’єктивного речового права слід
розуміти встановлене законом звуження суб’єктивного речового права у вигляді
загальної заборони носію речового права вчиняти певну дію (дії) щодо належного
йому об’єкта в межах наявних у нього правомочностей. Натомість обтяження
суб’єктивного речового права – це встановлене відповідно до правочину або акта
суб’єкта владних повноважень звуження суб’єктивного речового права
індивідуального характеру у вигляді заборони або права іншої особи, що покладає
на носія речового права обов’язок утримуватися від певної дії (дій) щодо належного
йому об’єкта в межах наявних у нього правомочностей.
6. Інтерпретацію змісту норми ч. 2 ст. 349 ЦКУ щодо припинення права власності
в разі бездіяльності власника. Обґрунтовано, що подання власником заяви про
припинення його права власності на знищене майно, права на яке підлягають
державній реєстрації, має оцінюватися не як його право, а як його обов’язок. Це
дозволятиме суду в разі невиконання власником свого обов’язку приймати рішення
про припинення права власності на знищене майно та внесення відповідних змін до
25
державного реєстру за позовом заінтересованої особи. Запропоновано так само
припиняти й інші речові права на майно, речові права на яке підлягають державній
реєстрації.
Дістали подальший розвиток:
1. Підхід щодо розуміння суб’єктивного речового права як зв’язку між носієм
права та об’єктом. Зокрема обґрунтовано, що спроби розглядати суб’єктивне речове
право крізь призму відносин між особами, неминуче ведуть до ототожнення понять
суб’єктивного права та правовідношення і відповідно нівелюють відмінності між
ними.
2. Положення про співвідношення правових категорій «речове право» і «право
власності» у їх суб’єктивному значенні. Обґрунтовано, що поняття суб’єктивного
речового права має передусім методологічне значення у праві, оскільки
уможливлює на практиці виявлення різних речово-правових режимів у вигляді
окремих видів речових прав. Право власності разом з тим має насамперед
практичний вимір і є тим речово-правовим режимом присвоєння, в якому потенціал
суб’єктивного речового права розкривається найбільш повно, але не всебічно. З
огляду на це правову категорію «суб’єктивне речове право» недоцільно визначати
через тріаду правомочностей власника. У системі цивільного права України речове
право є підгалуззю, тоді як право власності та інші речові права – інститутами
цивільного права України.
3. Критика концепції речового обтяження або права речової видачі як
самостійного різновиду речових прав. Зокрема доведено, що речово-правові ознаки
такого права виводяться не з самого суб’єктивного права, як то мало б бути, а з
правовідношення, де право на отримання періодичних платежів реалізується.
Обґрунтовано, що без забезпечувальної його частини воно є нічим іншим, як правом
вимоги, задоволення якої підкріплено певним речово-правовим способом
забезпечення виконання зобов’язання (наприклад, рентний борг, поземельний борг).
4. Правове обґрунтування допустимості захисту цивільного (в тому числі й
речового) інтересу в цивільному праві України. Запропоновано, що такий захист
26
може відбуватися через той нерозривний зв’язок, що об’єктивно існує в цивільному
праві України між охоронюваним правом цивільним інтересом і правоздатністю
особи. Обидва поняття поєднані спрямованістю до набуття суб’єктивного
цивільного права і розглядають таке набуття як потенційно можливе.
Обґрунтовано та сформульовано пропозиції щодо вдосконалення чинного
законодавства України, зокрема запропоновано:
1. Внести зміни до структури та назви книги третьої ЦКУ, передбачивши в ній
загальні положення про речові права і назву книги «Речове право» або «Речові
права». Відповідно і положення окремих глав кодексу та його статей (зокрема,
гл. 29, ст.ст. 330, 347, 388 ЦКУ), прив’язаних нині виключно до інституту права
власності, повинні мати передусім не видову, а родову ознаку.
2. Включити в зміст ст. 347 ЦКУ норму, що про відмову від права власності може
свідчити і бездіяльність власника, та викласти ч. 1 ст. 347 ЦКУ в такій редакції:
«1. Особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або
вчинивши інше діяння (дію або бездіяльність), яке свідчить про її відмову від права
власності».
3. Структурно норми про безтитульне володіння мають бути розміщені в ЦКУ
відповідно до принципу найбільш тісного зв’язку, тобто або в загальних
положеннях про речові права чи то про давнісне володіння, або в окремій главі,
присвяченій захисту речових прав та інтересів із відповідною її назвою – «Захист
речових прав та інтересів».
4. Прив’язати зміст ст.ст. 344, 400 та 1212 ЦКУ до єдиного критерію визначення
добросовісності безтитульного володільця. Добросовісним слід визнавати того
безтитульного володільця, який на момент заволодіння майном не знав і не міг
знати про наявні перешкоди для цього.
5. Доповнити зміст ст. 1212 ЦКУ положенням про позбавлення захисту тих осіб
(потерпілих), які є недобросовісними порушниками закону з самого початку
заволодіння майном (недобросовісні володільці). Їх інтерес до майна є
неправоохоронюваним через неправомірність способу його задоволення.
27
6. Розмежувати в гл. 3 ЦКУ способи захисту цивільних прав та інтересів залежно
від об’єкта захисту, передбачивши, що цивільні інтереси можуть бути захищені,
зокрема, через визнання правочину недійсним; відновлення становища, що існувало
до порушення; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу
державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого
самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть
бути використані:
– у науково-дослідній діяльності – як основа для подальшого розвитку та
дослідження доктрини речових прав у вітчизняній правовій системі;
– у правотворчій сфері – для визначення напрямів удосконалення чинного
законодавства України щодо речових прав;
– у практиці правозастосування – використання одержаних результатів
дослідження дасть можливість правильно розуміти та застосовувати норми речового
права України, а доктринальне тлумачення судових рішень у справах про захист
речових прав та інтересів може бути корисним при підготовці узагальнення судової
практики та роз’яснень стосовно захисту речових прав і охоронюваних правом
речових інтересів;
– у навчальному процесі – для удосконалення навчально-методичного
забезпечення і викладання навчальних курсів з цивільного та господарського права,
а також інших спеціальних дисциплін цивілістичного спрямування.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою працею, як і
всі опубліковані автором наукові праці, що відображають результати проведеного
дослідження.
Сформульовані теоретичні положення, висновки та пропозиції були одержані
автором у результаті самостійного аналізу та безпосереднього використання у
роботі наукових, нормативно-правових джерел і матеріалів судової практики.
Апробація та впровадження результатів дослідження. Основні положення
дисертації обговорювалися і були схвалені на засіданні кафедри цивільного права
28
юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса
Шевченка, а також на розширеному засіданні Відділення цивільно-правових наук
Національної академії правових наук України. Результати дослідження
використовувалися дисертантом у науково-педагогічній діяльності, зокрема під час
викладання курсів «Цивільне право», «Римське право», «Сімейне право», «Речове та
спадкове право України» в Київському національному університеті імені Тараса
Шевченка.
Окремі результати дослідження оприлюднювалися та були предметом
обговорення на: Міжнародній науково-практичній конференції «Становлення,
функціонування та розвиток правових систем сучасності: проблеми науки і
практики» (м. Одеса, 23 квітня 2010 р.); ІІІ Всеукраїнській науково-практичній
конференції «Плебсологічне осмислення перспектив розвитку Української держави»
(м. Київ, 20 травня 2010 р.); VІ Міжнародній науковій конференції студентів та
молодих вчених «Від громадянського суспільства – до правової держави»
(м. Харків, 4-5 березня 2011 р.); ІІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції
студентів та молодих вчених «Закарпатські правові читання» (м. Ужгород, 28-29
квітня 2011 р.); Міжнародній науково-практичній конференції, присвяченій пам’яті
професорів Г. К. Матвєєва та Ю. Г. Матвєєва, «Актуальні проблеми цивільного,
сімейного та міжнародного приватного права (Матвєєвські цивілістичні читання)»
(м. Київ, 19 жовтня 2012 р.); Міжнародному цивілістичному форумі «Цивільне
законодавство: система, міжгалузеві зв’язки, шляхи вдосконалення» (м. Київ,
25-26 квітня 2013 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні
проблеми цивільного, сімейного та міжнародного приватного права (Матвєєвські
цивілістичні читання)» (м. Київ, 3 жовтня 2013 р.); Міжнародному цивілістичному
форумі «Цивілістична доктрина і формування громадянського суспільства» (м. Київ,
3 жовтня 2014 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Матвєєвські
читання: звільнення від цивільно-правової відповідальності у сучасних реаліях»
(м. Київ, 20 листопада 2015 р.); VI Міжнародному цивілістичному форумі
29
«Приватне право України і європейська інтеграція: тенденції та перспективи»
(м. Київ, 14-15 квітня 2016 р.).
Публікації. Основні результати дисертації викладено у 40 наукових працях:
одноосібній монографії, 29 наукових статтях, із яких 20 опубліковано у фахових
юридичних виданнях України, 2 – в інших наукових виданнях України, 7 – в
іноземних фахових юридичних виданнях, а також у 10 тезах доповідей на науковопрактичних конференціях.
Структура дисертації. Дисертація складається з анотації, вступу, 5 розділів, що
включають 15 підрозділів і 4 пункти, висновків, списку використаних джерел і
додатку. Загальний обсяг дисертації – 506 сторінок, із них 416 сторінок – основний
текст. Список використаних джерел налічує 561 найменування і займає 55 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ
1. У своєму базисі правова природа речових прав є однаковою в різних країнах
світу через її залежність від природи людини, основні потреби (інтереси) якої
задовольняються у праві через речові права.
2. Ознаки речових прав мають природний характер, є сталими, їх зміни
відбуваються разом зі змінами в природі людини. Їх слід відмежовувати від
принципів речового права, які мають, так би мовити, «рукотворний» (штучний)
характер, що залежить здебільшого від суб’єктивізму самого законодавця. До таких
принципів речового права, а не ознак речових прав, вважається доцільним відносити
право слідування, публічність речових прав, право старшинства, numerus clausus
тощо. Принципами у речовому праві визначається динаміка речових прав, тобто
особливості процесів їх виникнення, здійснення, припинення та захисту, тоді як
ознаки речових прав визначають статику цих прав, тобто характеризують їх правову
природу.
3. Для доктрини ознака об’єкта речових прав є умовною, що доводить практика
постійного розширення кола об’єктів речових прав у законодавстві різних країн з
огляду на ступінь розвитку цивільного обороту. А тому з доктринальних позицій
прив’язування у правовій дефініції речових прав до конкретного виду об’єкта
цивільних прав є недоцільним, оскільки правова природа речових прав виявляється
насамперед у головній її ознаці – можливості здійснювати панування над об’єктом.
4. Праворозуміння суб’єктивного речового права має відбуватися крізь призму
зв’язку носія права з об’єктом. Якщо при визначенні поняття суб’єктивного права
бачити в суб’єктивному праві відносини між особами, то неминуче постанемо перед
вибором – прибрати з права правовідносини чи суб’єктивні права, адже елементом
правовідносин не можуть бути одні й ті самі відносини. Інакше кажучи,
відбувається ототожнення зазначених вище правових категорій і відповідно
нівелюються відмінності між ними.
5. Кваліфікаційними ознаками, які у своїй сукупності визначають речовий
характер цивільних прав, є:
432
– абсолютність речових прав;
– самостійне і самодостатнє правове панування особи над об’єктом;
– майновий характер речових прав.
6. Завдяки абсолютному характеру речових прав, останні можуть реалізовуватися
як у речових, так і у зобов’язальних правовідносинах (паралельно існуючи і в
абсолютних правовідносинах), чому сприяє оборотоздатність їх об’єктів. Такою
властивістю речових прав пояснюється те, чому книга третя ЦКУ «Право власності
та інші речові права» має викладатися як система прав, а не правовідносин.
Абсолютне право можна уявити як необмежену кількість відносних прав щодо
кожної конкретної особи в кожному конкретному випадку.
7. Суб’єктивне речове право – це абсолютне майнове право, здійснення якого
відбувається через самостійне та самодостатнє правове панування особи над
об’єктом безпосередньо або опосередковано у порядку та в межах, встановлених
законом. Самостійність і самодостатність у пануванні над об’єктом проявляється
відповідно у можливості здійснювати суб’єктивне речове право на власний розсуд і
без сторонньої допомоги. Правове панування підкреслює можливість здійснення
панування над об’єктом безпосередньо та опосередковано (приміром, панування
власника в орендних правовідносинах).
8. Сьогодні в цивільному обороті з’явилось досить багато нових об’єктів –
інформація, майнові права, частка (пай) тощо. Усі вони не підпадають під
традиційне для нашої правової системи розуміння категорії «річ», а тому виникає
проблема врегулювання їх правового стану як потенційно можливих об’єктів для
речових прав. Визначення переліку об’єктів речових прав має відбуватися, виходячи
з реалій нашого життя і запитів цивільного обороту, що зумовлює природне
розширення кола об’єктів речових прав так званими безтілесними речами.
9. Поняття «майно» в речових правовідносинах не можна розуміти так само
широко, як це передбачено приписами ч. 1 ст. 190 ЦКУ. Майно як об’єкт речових
прав можна розглядати лише в двох значеннях: як річ чи сукупність речей, або як
річ (сукупність речей) та/чи майнові права.
433
Частину 2 ст. 190 ЦКУ слід розуміти як презумпцію речовності майнових прав, а
її зміст треба розкривати в контексті змісту ч. 1 ст. 190 ЦКУ, тобто речовими мають
визнаватися лише ті майнові права, об’єктом яких виступає не поведінка
зобов’язаної особи, а річ, сукупність речей або інше майнове право, в тому числі
право вимоги.
10. У цивільному законодавстві України спостерігається недооцінка значення
спеціальних принципів у правовому регулюванні цивільних відносин, а тому в
Цивільному кодексі України доцільно передбачити принципи речового права
України як вихідні нормативно-правові положення, одним з основних
функціональних призначень яких є усунення правової невизначеності в речовому
праві України (принцип неприпустимості розширювального тлумачення обмежень
речових прав, принцип злиття речових прав, принцип старшинства речових прав,
принцип пріоритетності здійснення речових прав, право слідування, принцип
наступності речових прав, принцип публічності речових прав та ін.).
11. Принцип встановлення вичерпного переліку речових прав законом (numerus
clausus) має штучний характер і є пережитком минулих століть, коли, прагнучи не
допустити повернення до феодальної концепції розщепленої власності, держава
намагалася жорстко контролювати коло речових прав і самостійно його визначати.
Сьогодні у речовому праві України доцільно відмовитися від numerus clausus,
оскільки речовий характер цивільних прав має визначатися за кваліфікаційними
ознаками речових прав, а не за їх переліком у законодавстві. Замість numerus clausus
має діяти принцип свободи здійснення речових прав, який, ґрунтуючись на
загальній для цивільного права диспозитивності, дає можливість носію речового
права, окрім іншого, самостійно і в межах змісту наявного у нього права
визначитись, яке саме суб’єктивне речове право на його об’єкт може отримати інша
особа.
12. Пропонується надання за цивільним законодавством України права
переважного захисту інтересу первісного власника порівняно з інтересом
добросовісного набувача за відплатним договором, якщо передача майна від
434
первісного власника до неуправненого відчужувача відбувалася на безоплатній
основі для досягнення благодійної мети. У цьому випадку становище первісного
власника стосовно добросовісного набувача буде дещо іншим, адже факт
безоплатної передачі майна був зумовлений не корисливістю, а усвідомленням з
боку первісного власника його соціальної відповідальності перед суспільством або
окремими людьми, а відтак держава повинна заохочувати і підтримувати таку
громадянську позицію.
13. У речове право України доцільно ввести відомі німецькій правовій системі
принципи роз’єднання та абстракції з метою розмежування речових і зобов’язальних
прав, які виникають за договором. Проте їх зміст має бути приведений у
відповідність зі змістом концепції каузальності передачі речових прав, що
реалізується в нашій країні у договірних відносинах. Базисними щодо таких змін
можуть бути такі позиції.
По-перше, за принципом абстракції абстрагування може відбуватися зворотно від
того, як це має місце в Німеччині: з акцентом на різниці юридичного складу
виникнення речових і зобов’язальних прав у межах одних і тих самих договірних
правовідносин з висновком про те, що незавершення формування юридичного
складу виникнення речових прав не впливає на чинність прав зобов’язальних у разі
укладення договору щодо речових прав на майно.
По-друге, принцип роз’єднання, на якому базується принцип абстракції, в
каузальній моделі передачі речових прав потребує пом’якшення акцентів. У його
зміст не потрібно вкладати позицію щодо майже абсолютної відокремленості
зобов’язальної та речової частин договору. Має йтися не стільки про роз’єднання,
скільки про розмежування зобов’язальної і речової частин у договорі.
14. У речовому праві України конструкція «право на право» має застосовуватися
лише у випадку, коли об’єкт одного суб’єктивного речового права не може
виступати об’єктом для іншого суб’єктивного речового права. Такий підхід не
дозволяє використовувати майнові права як об’єкт для інших речових прав, якщо
таким об’єктом для них може бути сам об’єкт майнових прав (наприклад, майнові
435
права на об’єкт незавершеного будівництва або сам об’єкт незавершеного
будівництва).
15. Ступінь близькості речових прав до сфери зобов’язального права
(правовідносин) не завжди однаковий. Менш наближеними до неї є так звані
класичні види речових прав – право власності, право володіння, сервітут,
емфітевзис, суперфіцій тощо. Більшою мірою цей зв’язок відчувають ті речові
права, природа яких у доктрині цивільного права невипадково постійно викликає
дискусію серед науковців (право найму, право управління майном тощо). Для
окремих різновидів таких речових прав притаманна забезпечувальна функція в
зобов’язаннях (приміром, право застави та право притримання).
16. Співвідношення правових категорій «речове право» і «право власності» у їх
суб’єктивному значенні умовно має відбуватися за лінією теорії та практики.
Поняття суб’єктивного речового права має передусім методологічне значення у
праві, оскільки уможливлює на практиці виявлення різних речово-правових режимів
у вигляді окремих видів речових прав. Право власності разом з тим має насамперед
практичний вимір, є тим речово-правовим режимом присвоєння, в якому потенціал
суб’єктивного речового права розкривається найбільш повно, але не всебічно. З
огляду на це правову категорію «суб’єктивне речове право» недоцільно визначати
через тріаду правомочностей власника. У системі цивільного права України речове
право є підгалуззю, тоді як право власності та інші речові права – інститутами
цивільного права.
17. Доцільно внести зміни до структури та назви книги третьої ЦКУ,
передбачивши в ній загальні положення про речові права і назву книги «Речове
право» або «Речові права». Відповідно і положення окремих глав кодексу та його
статей (зокрема, гл. 29, ст.ст. 330, 347, 388 ЦКУ), прив’язаних нині виключно до
інституту права власності, повинні мати передусім не видову, а родову ознаку.
18. Запропонований законодавцем підхід відокремлення змістової частини права
власності від його правової дефініції є правильним. Ним підкреслюється, що
сутність права власності не вичерпується його змістом, хоча останній, безперечно,
436
також є складником правової природи відносин власності та відображенням
сутності цього суб’єктивного права. При розкритті змісту права власності в ч. 1
ст. 317 ЦКУ доцільно також вказати, що правомочності власника є варіативними і
не вичерпуються тріадою його правомочностей.
19. Критеріями наявності у власника речового інтересу до майна є:
– сприйняття (усвідомлення) особою майна як власного;
– бажання особи мати майно при собі та/або закріпити його за собою;
– готовність особи захистити свої права на майно;
– розуміння особою потреби в майні;
– безперервність власницького інтересу.
При втраті власницького інтересу до майна цілком правомірно ставити питання
про припинення права власності такої особи на майно, в тому числі якщо така
втрата мала місце до закінчення строку позовної давності.
20. У цивільному законодавстві система речових прав має вибудовуватися за їх
змістовим критерієм, оскільки саме змістом і визначається притаманний для
кожного різновиду речових прав свій правовий режим панування над майном. В
основі такої системи має бути уявлення про те, що кожен різновид речових прав
стосовно іншого самостійний, що виключатиме у праві протиставлення праву
власності всіх інших речових прав і зумовлює недоцільність класифікації речових
прав у законодавстві, зокрема їх поділу на право власності та речові права на чуже
майно у Цивільному кодексі України.
З цих позицій структурування книги третьої ЦКУ вбачається недосконалим, коли
замість назви «Речове право» або принаймні «Речові права» використовується назва
«Право власності та інші речові права», причому всі інші речові права зведені в
одну групу – речові права на чуже майно.
21. У сучасних умовах законодавчого розширення систематики речових прав
первісні межі, за яких правові категорії «речові права на чуже майно» або «обмежені
речові права» історично виникли, об’єктивно розмиваються. Отже, терміни «речові
права на чуже майно» або «обмежені речові права» мають прикладне значення хіба
437
що для правової науки, тоді як для правотворчої діяльності кожен різновид речових
прав має виступати самостійною одиницею, під яку в законі має бути прописаний
окремий правовий режим панування над майном.
22. Вказано, що тісний зв’язок обмежених речових прав із правом власності не
можна уявляти всеосяжним, на підтвердження чого наведено приклади можливого
виникнення обмежених речових прав поза відносинами власності, жодним чином не
прив’язуючись до них (приміром, ч. 3 ст. 337, ч. 2 ст. 340 і ч. 2 ст. 404 ЦКУ, а також
ч. 2 ст. 119 ЗКУ). Як наслідок, стверджується, що назва «речові права на чужу річ
(майно)» не завжди узгоджується із правовими реаліями існування таких прав, а
тому в разі їх об’єднання в одну групу, доцільніше все ж таки казати про «речові
права на невласну річ (майно)» або «речові права невласників на річ (майно)». У
назві «обмежені речові права» вбачається перебільшення ролі і значення права
власності в системі речових прав, коли за критерієм повноти влади над об’єктом
право власності порівнюється з усіма іншими речовими правами, однак таке
порівняння було б доречним і в межах самої групи цих прав.
23. Запропоновано три можливі альтернативні підходи обґрунтування захисту
безтитульного володіння в цивільному праві: через дію презумпції наявності
речового права в особи, яка здійснює або здійснювала першою (в разі
неправомірного відібрання об’єкта) фактичне панування над об’єктом; через захист
охоронюваного правом інтересу безтитульного володільця; через переведення
фактичних відносин у правовий вимір з наданням кожному фактичному володільцю
чужого майна, який добросовісно ним заволодів, права володіння цим майном, яке
має бути умовним і може тривати доти, доки інші носії речових прав на це майно не
висунуть свої вимоги повернути собі майно в межах строку позовної давності.
24. У нормах ЦКУ має бути прописаний єдиний критерій визначення
добросовісності безтитульного володільця. На сьогодні з приписів ст.ст. 344, 400 та
1212 ЦКУ такий єдиний критерій чітко не випливає. Пропонується для оцінки
добросовісності володільця використовувати не широкий, а пом’якшений
(звужений) критерій її визначення. Тобто добросовісним слід визнавати того
438
безтитульного володільця, який на момент заволодіння майном не знав і не міг
знати про наявні перешкоди для цього.
25. У контексті аналізу змісту ст. 1212 ЦКУ висловлена пропозиція позбавляти
захисту тих осіб (потерпілих), які є недобросовісними порушниками закону з самого
початку заволодіння майном (недобросовісні володільці), через що вони і мають
зазнавати на собі всіх негативних наслідків від своєї неправомірної поведінки. Їх
інтерес до майна є неправоохоронюваним через неправомірність способу його
задоволення.
26. Структурно норми про безтитульне володіння мають бути розміщені в ЦКУ
відповідно до принципу найбільш тісного зв’язку, тобто або в загальних
положеннях про речові права чи то про давнісне володіння, або в окремій главі,
присвяченій захисту речових прав та інтересів із відповідною її назвою – «Захист
речових прав та інтересів».
27. Термін «виникнення» за своїм потенціалом використання значно ширший, ніж
«набуття». Перший може бути прив’язаний до будь-яких правових явищ, навіть тих,
що не персоніфікуються їх прив’язуванням до особи – учасника цивільних відносин.
Натомість термін «набуття» без прив’язування до суб’єкта вживатися не може.
28. Підстави набуття (припинення) і способи набуття (припинення) речових прав
так чи інакше пов’язані з поняттям юридичного факту, однак для кожного з них цей
зв’язок різний. Для підстави набуття (припинення) речового права цей зв’язок є
безпосереднім: кожна конкретна підстава ототожнюється з поняттям юридичного
факту або сукупністю цих фактів. Для способу зв’язок з поняттям юридичного
факту дещо інший – опосередкований. Спосіб сфокусований насамперед на
правовідношенні, в якому відповідні юридичні факти мають місце.
29. Перелічені в ЦКУ способи набуття права власності не завжди відповідають їх
реальному та повному правовому змісту. За ними можуть виникати й інші речові
права на майно. З огляду на це зроблено загальний висновок про доцільність
переходу окрім видових і до родових узагальнень, зокрема, щодо способів та підстав
набуття (припинення) речових прав. Підкреслено, що через свій рівень правового
439
узагальнення ст. 11 ЦКУ, де визначається перелік підстав виникнення цивільних
прав та обов’язків, не виконує функцію загальної норми в речовому праві України.
30. На відміну від книги п’ятої «Зобов’язальне право», книга третя ЦКУ «Право
власності та інші речові права» викладена як система прав, а не правовідносин. З
огляду на це звернуто увагу, що якщо у зобов’язальних прав і правовідносин
підстави їх виникнення збігаються через їх відносний характер, то підстави
виникнення речових прав і правовідносин такого абсолютного збігу не мають
(наприклад, у разі виникнення речових прав на підставі договору). Абсолютна
природа речових прав універсальна і дає змогу їм виникати та здійснюватися й у
відносних (зобов’язальних) правовідносинах, паралельно існуючи також і в
абсолютних (речових) правовідносинах. Цей феномен речових прав зумовлений
двома моментами – абсолютним характером цих прав та оборотоздатністю їх
об’єктів.
31. У правових нормах книги третьої ЦКУ можна побачити три різних підходи
можливого загального визначення кола підстав набуття особою окремих речових
прав. Перший, сформульований у ч. 1 ст. 328 ЦКУ за правилом легітимного дозволу
– «дозволено все, що не заборонено законом». Другий – у ч. 1 ст. 398 ЦКУ за
правилом особливого дозволу – «дозволено все, що передбачено в законі». Третій
підхід втілений, зокрема, в ч. 1 ст. 402 ЦКУ, де надається вичерпний перелік підстав
виникнення такого речового права, як сервітут. Вказано, що останній підхід має
безперечну перевагу завдяки «повноті» правової норми. Перші ж два створюють у
праві непотрібний йому ефект половинчастості та недомовленості. Висловлені
критичні зауваження щодо можливого застосування формули простого легітимного
дозволу у визначенні кола підстав виникнення чи припинення речових прав. За ним
учасникам цивільних відносин, по суті, надаються повноваження законодавця, коли
кожен з них може самостійно у випадках, не заборонених законом, оголошувати
самого себе носієм якогось речового права на об’єкт унаслідок того, що він сам для
себе визнав якийсь юридичний факт або склад достатнім для набуття собі речового
права.
440
32. На відміну від нормативних актів (закону), адміністративні акти через свій
правозастосовний характер не можуть виступати самостійною підставою
виникнення чи припинення речових прав, а можуть бути лише елементом
необхідного юридичного складу для набуття чи втрати таких прав. З огляду на це
формулювання норм частин 4-5 ст. 11 ЦКУ в контексті визначення підстав
виникнення цивільних прав, у тому числі й речових, не є цілком коректним та
чітким у правовому сенсі. Також зазначено, що односторонній розпорядчий акт
суб’єкта владних повноважень, спрямований на передачу (відчуження) майна іншим
учасникам цивільних відносин, слід кваліфікувати як звичайний правочин,
незважаючи навіть на те, що, з формального боку, він оформлюється у вигляді акта
відповідного суб’єкта владних повноважень.
33. Бездіяльність не є достатньою підставою для виникнення речових прав. Для
себе самостійно особа може набути речового права на майно лише своєю активною
поведінкою. Однак, на відміну від виникнення речового права, його припинення не
завжди потребує прояву волевиявлення у формі конкретної дії. У цьому контексті є
потреба переосмислити, зокрема положення ст. 347 ЦКУ, де відмова від права
власності можлива лише у формі вчинення відповідних дій, а не за фактом самої
поведінки особи, приміром, за бездіяльності, що можливе, зокрема у разі втрати
інтересу до об’єкта. Запропоновано ч. 1 ст. 347 ЦКУ викласти в такій редакції:
«1. Особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або
вчинивши інше діяння (дію або бездіяльність), яке свідчить про її відмову від права
власності».
У контексті можливої інтерпретації ч. 2 ст. 349 ЦКУ щодо припинення права
власності у разі бездіяльності власника вказано, що подання власником заяви про
припинення його права власності на знищене майно, права на яке підлягають
державній реєстрації, має оцінюватися не як його право, а як його обов’язок. Це
дозволятиме суду в разі невиконання власником свого обов’язку приймати рішення
про припинення права власності на знищене майно та внесення відповідних змін до
державного реєстру за позовом заінтересованої особи. Запропоновано так само
441
припиняти й інші речові права на майно, речові права на яке підлягають державній
реєстрації.
34. На відміну від події, «ненастання події» не є самодостатнім юридичним
фактом з позиції можливості його кваліфікації як правової підстави виникнення
(припинення) речового права. Останній може бути принаймні одним із елементів
юридичного складу, за яким речове право набувається (припиняється).
35. Неправомірні дії, на відміну від правомірних, ніколи не можуть виступати
самостійною підставою виникнення речових прав, проте можуть стати підставою їх
припинення (приміром, неправомірне знищення майна). І все ж неправомірні дії, як
правило, не припиняють речове право на об’єкт, зокрема, через притаманне цим
правам право слідування за об’єктом.
36. Правова природа звужень (стиснень) речових прав неоднакова, а об’єктивна
форма їх вираження в правовому вимірі може бути різною, опосередкованою через
різні правові категорії: «межі здійснення суб’єктивного речового права»,
«обмеження здійснення суб’єктивного речового права», «обтяження здійснення
суб’єктивного речового права». Залежно від того, як саме виникає звуження
суб’єктивного права, воно може мати різну оцінку з боку носія речового права.
Якщо звуження речового права відбувається за добровільною його згодою, то
ставлення до стиснення буде позитивним, оскільки взамін він отримує, як правило,
адекватну й цілком вигідну для нього компенсацію. Коли звуження речового права
виникає в примусовому, імперативному порядку, без згоди носія речового права,
воно завжди буде оцінено ним негативно.
37. Поняття меж здійснення суб’єктивного речового права нерозривно пов’язане з
поняттями обмеження і обтяження здійснення суб’єктивного речового права. Проте,
на відміну від співвідношення обмежень і обтяжень, які є поняттями одного
порядку, взаємозв’язок між обмеженнями та обтяженнями, з одного боку, і поняттям
меж здійснення суб’єктивного речового права, з другого, інший – причиннонаслідковий (встановлення меж є метою, а введення обмежень та обтяжень –
можливим засобом досягнення такої мети).
442
38. Обмеження суб’єктивного речового права – встановлене законом звуження
суб’єктивного речового права у вигляді загальної заборони носію речового права
вчиняти певну дію (дії) щодо належного йому об’єкта в межах наявних у нього
правомочностей.
39. Обтяження суб’єктивного речового права – встановлене відповідно до
правочину або акта суб’єкта владних повноважень звуження суб’єктивного речового
права індивідуального характеру у вигляді заборони або права іншої особи, що
покладає на носія речового права обов’язок утримуватися від певної дії (дій) щодо
належного йому об’єкта в межах наявних у нього правомочностей.
40. Речове обтяження або право речової видачі без забезпечувальної його частини
є нічим іншим, як правом вимоги, задоволення якої підкріплено певним речовоправовим способом забезпечення виконання зобов’язання (наприклад, рентний борг,
поземельний борг). У випадку з так званим речовим обтяженням речово-правові
ознаки такого права намагаються виводити не з самого суб’єктивного права, а з
правовідношення, де право на отримання періодичних платежів реалізується. Тобто
намагаються поєднувати непоєднуване: поєднати в одне ціле право вимоги на
отримання періодичних платежів і його забезпечення за рахунок певного майна, і
все це – всупереч такому принципу речового права, як принцип роз’єднання.
Наголошено, що в основі такого поєднання насправді лежить прихована відмова від
доцільності розмежування в праві речових і зобов’язальних прав, ігнорування
критеріїв, за якими такий поділ цивільних прав відбувається.
41. Український законодавець не ототожнює поняття «охорона» та «захист».
Понад те, правова категорія «захист цивільних прав» не прив’язана лише до
деліктних правовідносин, а передбачає своїм змістом можливість носія речового
права застосувати також запобіжні засоби для запобігання настанню факту його
порушення за реальної загрози такого. Така позиція законодавця заслуговує на
підтримку, оскільки надає особі більші важелі впливу на поведінку третіх осіб. Крім
того, акцент робиться не стільки на боротьбі з правопорушеннями, скільки на їх
профілактиці та запобіганні їх скоєнню.
443
42. На нормативному рівні, на жаль, немає чіткого розведення способів захисту
правоохоронюваного цивільного інтересу та цивільного права, що породжує
неоднозначну судову практику і наукові спори щодо способів, якими цивільний, у
тому числі речовий, інтерес може бути захищений. Пропонується розмежувати в
гл. 3 ЦКУ способи захисту цивільних прав та інтересів, передбачивши, що цивільні
інтереси можуть бути захищені, зокрема, через визнання правочину недійсним;
відновлення становища, що існувало до порушення; визнання незаконними рішення,
дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки
Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
43. У контексті наукової полеміки можливого визначення переліку речовоправових способів запропоновано визначити за речово-правовими способами
захисту й таку кваліфікаційну ознаку, як їх суто спеціальний характер, що полягає в
їх жорсткому прив’язуванні до захисту виключно речових прав. З цих позицій
вказано на доцільність віднесення визнання права власності (речового права) до
групи допоміжних речово-правових способів захисту речових прав, оскільки
означений спосіб є різновидом такого загального способу захисту цивільних прав,
як визнання права. Так само й позов про визнання незаконним правового акта, що
порушує право власності (речове право), є лише різновидом іншого загального для
всіх цивільних прав способу захисту, зазначеного в ст. 21 ЦКУ.
44. Вказано, що в судовій практиці самозахист іноді оцінюють як реакцію
виключно на протиправні дії іншої особи шляхом застосування засобів протидії
[525]. Зазначено, що цей підхід є помилковим, оскільки в ньому зміст ч. 1 ст. 19
ЦКУ невиправдано звужується. Самозахист речових прав може вчинятись і на
бездіяльність інших осіб-правопорушників. З огляду на це відповідній корекції
підлягає ч. 2 ст. 19 ЦКУ, де йдеться про характер «дій», а не «поведінки».
45. Правові позиції захисту охоронюваного інтересу базуються на загальних
підвалинах самого права, а тому в цивільних нормативно-правових актах доцільно
замість терміна «законний інтерес» або «охоронюваний законом інтерес»
використовувати правову категорію «охоронюваний правом інтерес».
444
46. Правове обґрунтування допустимості захисту цивільного інтересу, речового в
тому числі, цілком виправдано можна вибудовувати через той нерозривний зв’язок,
що об’єктивно існує в цивільному праві України між охоронюваним правом
цивільним інтересом і правоздатністю особи. Обидва поняття поєднані своєю
спрямованістю до набуття суб’єктивного цивільного права і розглядають таке
набуття як потенційно можливе.
47. Охоронюваність правом речового інтересу має визначатися не лише загальним
правилом – «дозволено все, що не заборонено законом», а й часовим критерієм
дійсності такого інтересу. На відміну від речових прав, речовий інтерес особи може
продовжувати існувати навіть після її смерті (наприклад, у випадку із заповітом), а
тому може підлягати захисту.
48. Зазначено, що категорії потреби та інтересу розмежовані в цивільному
законодавстві України. Висловлена думка, що спочатку на рівні первісної людини
потреба та інтерес мали цілком тотожний характер, адже їх задоволення
забезпечувало в ті часи звичайне виживання кожної конкретної людини. Пізніше, з
соціалізацією людини, поняття інтересу набуває більш широкого змісту, хоча в його
основі й досі залишається потреба. Інакше кажучи, вказується, що сьогодні майнову
потребу можна визначити як вимушений речовий інтерес, адже вона безпосередньо
пов’язана з питаннями природного розвитку та існування людини (потреба в їжі,
воді тощо). Інші інтереси, які не підпадають під цю групу, не так тісно пов’язані з
базисними потребами людини, а тому мають особистісний характер, являючи собою
певні індивідуальні варіації шляхів і способів задоволення своїх бажань (купити
машину, віллу тощо).
49. В основу модернізації цивілістичної доктрини та цивільного законодавства
України має бути покладена ідея лібералізму, яка передбачає дещо іншу філософію
правового регулювання речових відносин – надання їх учасникам якомога більших
правових можливостей, відхід від усталеної в нашій ментальності практики
нав’язування чужого вибору всім іншим (розширення переліку речових прав у
445
законодавстві, а також кола їх об’єктів, відмова від numerus clausus, зменшення
законодавчих заборон та ін.).