МЕНШІЙ Аліса Миколаївна. «ШКОЛА» М. КОЦЮБИНСЬКОГО В УКРАЇНСЬКОМУ ПОСТІМПРЕСІОНІЗМІ: РУХ СТИЛЬОВИХ ТЕНДЕНЦІЙ

Краткое описание

МЕНШІЙ Аліса Миколаївна. Назва дисертаційної роботи: "«ШКОЛА» М. КОЦЮБИНСЬКОГО В УКРАЇНСЬКОМУ ПОСТІМПРЕСІОНІЗМІ: РУХ СТИЛЬОВИХ ТЕНДЕНЦІЙ"

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
На правах рукопису
МЕНШІЙ АЛІСА МИКОЛАЇВНА
УДК 821.161.2.(093.3)«18/19»
«ШКОЛА» М. КОЦЮБИНСЬКОГО В УКРАЇНСЬКОМУ
ПОСТІМПРЕСІОНІЗМІ: РУХ СТИЛЬОВИХ ТЕНДЕНЦІЙ
10.01.01 – українська література,
10.01.06 – теорія літератури
Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук
Науковий консультант:
доктор філологічних наук, професор
Гуляк Анатолій Борисович
Київ – 2016
2
ЗМІСТ
Вступ........................................................................................................................4
Розділ І. Художні модифікації літературних шкіл………………………...18
1.1. Теоретичні аспекти осмислення дефініції «літературна школа»…18
1.2. Специфіка постімпресіонізму як літературно-мистецької
стильової тенденції………………………………………….............47
1.3. Традиції «школи» М. Коцюбинського в
українському постімпресіонізмі…………………………………...57
1.3.1. Художні особливості «школи» автора «Цвіту яблуні»
у малій прозі кін. ХІХ – поч. ХХ ст. ………………………...57
1.3.2. М. Коцюбинський і розвиток
української літератури 20–30-х рр. ХХ ст………………….65
1.3.3. Мистецька реалізація естетичної програми
автора «Intermezzo» у новелістиці 60–90-х рр. ХХ ст……..85
Розділ ІІ. Імпресіоністичні візії «школи» М. Коцюбинського
кін. ХІХ – поч. ХХ ст. (Грицько Григоренко, М. Жук,
В. Леонтович, М. Могилянський, М. Чернявський)…………….....98
2.1. Естетична природа, жанрово-стильові модифікації малої
прози репрезентантів «школи» М. Коцюбинського………………..98
2.2. Ідейно-тематичні особливості, проблематика та способи її
художнього втілення у новелістиці автора «Intermezzo»
і його послідовників………………………………………………...110
2.3. Образна структура прозописьма М. Коцюбинського та
виразників його естетичних принципів……………………………120
2.3.1. Національна інтелігенція у творчій спадщині
послідовників автора «Цвіту яблуні»……………………...120
2.3.2. Репрезентація образу «нової» жінки у творах митців……152
2.3.3. Образ «втраченого» дитинства в художній
інтерпретації М. Коцюбинського та його сучасників…….173
2.3.4. Інонаціональна стратегія творчості письменників………..195
3
Розділ ІІІ. «Школа» М. Коцюбинського в українському
постімпресіонізмі 20–30-х рр. ХХ ст. (А. Головко, М. Івченко,
Г. Косинка, Г. Михайличенко,
В. Підмогильний, М. Хвильовий)……………………………………216
3.1. Художня реалізація концептів страху й бунту в малій
прозі М. Коцюбинського та репрезентантів
його творчих засад..............................................................................216
3.2. Модус самотності як предмет творчої рефлексії
у доробку автора «Intermezzo» та його послідовників…………...259
3.3. Модерністський дискурс кохання і смерті у мистецькій
спадщині М. Коцюбинського та речників його «школи»…...……284
Розділ IV. Естетична модель «школи» М. Коцюбинського в
українській літературі 60–90-х рр. ХХ ст.: наративний
аспект (О. Гончар, Є. Гуцало, В. Дрозд, Р. Іваничук,
Гр. Тютюнник, Вал. Шевчук)……......................................................315
4.1. Особливості позиціонування гетеродієгетичного наратора
в екстрадієгетичній ситуації………………………………………..315
4.2. Специфіка функціонування гетеродієгетичного наратора
через деталізацію інтрадієгетичного простору……………………351
4.3. Структура презентації гомодієгетичного наратора
в екстрадієгетичній ситуації………………………………………..398
4.4. Викладова стратегія гомодієгетичного наратора
в інтрадієгетичній ситуації…………………………………………426
Висновки……………………………………………………………………….458
Список використаних джерел........................................................................465
4
ВСТУП
Актуальність теми дослідження.
У каноні національної літератури М. Коцюбинському (1864–1913),
поза сумнівом, належить провідне місце. Популярність перекладів
російською, польською, чеською, німецькою, шведською мовами сприяла
визнанню автора «Тіней забутих предків» як одного з найвпливовіших
українських митців, з творчістю якого пов’язані знакові моменти розвитку
мистецтва слова. Він репрезентував поширений у світовій культурі тип
національного митця і поєднав своєю творчістю розрізнений український
духовний простір. Ще за життя М. Коцюбинського його доробок сприймали
як явище феноменальне, варте поцінування в широкому європейському
контексті. У колі своїх сучасників він користувався беззаперечним
авторитетом, різні видавництва та журнали претендували на виняткове право
публікації його творів на своїх сторінках. Письменник був не лише
центральною постаттю чернігівського осередку, з яким були пов’язані
М. Вороний, Б. Грінченко, В. Еллан-Блакитний, М. Жук, В. Cамійленко,
П. Тичина, М. Чернявський, І. Шраг, а й однією з ключових фігур
загальноукраїнського літературного процесу. Це дало підстави Вал. Шевчуку
вести мову про «духовну мікрогалактику» М. Коцюбинського [319, c. 6].
Поглиблюючи думку Наталії Шумило, яка переконливо довела, що автор
«Цвіту яблуні», виводячи національну літературу на рівень світової,
«поєднав народну мораль із європейською естетикою» [648, с. 296],
принагідно зауважимо: митець органічно сполучив українську міфологію з
досягненнями європейської елітарної культурної традиції. За визначенням
А. Гуляка, М. Коцюбинський як прозаїк безпосередньо причетний до
творення й оформлення нової культурософської парадигми в українському
письменстві [114, с. 108].
Автор «Intermezzo» прагнув вирватися з художнього кола
народницького реалізму до вершин стильового естетства європейців. Як
художник з виразно еволюційним ладом авторської свідомості, він
5
переконував, що література повинна «давати справжній образ життя всіх
верств суспільності» [276, Т. 5, с. 294] й намагався «вийти за межі
досьогочасного літературного напрямку» [276, Т. 5, с. 294], привертав увагу
до «тем філософічних, соціальних, історичних і т. ін.» [276, Т. 5, с. 281],
оновлюючи при цьому «способи оброблювання сюжетів» [276, Т. 5, с. 280] з
урахуванням досвіду сучасної європейської літератури. Автор «Цвіту
яблуні» наполегливо розширював жанрові й тематично-стильові обрії
української літератури, заклав традиції урбаністичної літератури. Врешті
саме йому судилося кардинально переорієнтувати розвиток мистецтва слова,
давши йому відчуття аристократичності й ускладненої вишуканості
переживань.
М. Коцюбинський увійшов у літературу 1891 р. з оповіданням
«Харитя», майже точно наслідуючи стиль Івана Нечуя-Левицького та Панаса
Мирного. Проте вже 1895 р. в ліричному ескізі «На крилах пісні. Картка із
щоденника» він вибухнув емоційним опором буденщині, давши зразок
пристрасного патріотизму, героїки минулого в поєднанні з живописним
описом українського степу. На відміну від монологічності перших творів
(«Андрій Соловійко, або вченіє світ, а невченіє тьма», 1884; «Харитя»;
«П’ятизлотник», 1892; «Хо», 1894; «Посол від чорного царя», 1897), у яких
автор декларує ідеї культурництва, українофільства й народництва, його
кращі твори («Лялечка», 1901; «На камені», 1902; «Цвіт яблуні», 1902; «Він
іде!», 1906; «Невідомий», 1907; «Intermezzo», 1909 та ін.) побудовані за
принципом настроєво-емоційного моделювання світу. Думки персонажів
набувають статусу психічного акту, а буття сприймається як багаторівневе
явище, у якому поліфонічно звучать особисті протиріччя. Письменник не
просто цікавився «метафізикою людської душі і навіть її ірраціональними
началами» [637, с. 28], а свідомо вдавався до зображення людини в кризових,
переломних ситуаціях. За спостереженням Тамари Андрійчук соціальний
зміст «зовнішніх» подій відбивається в його творах лише опосередковано.
М. Коцюбинського цікавлять ті факти об’єктивної дійсності, які набули для
6
його героїв особистісної значимості через настрої, страждання, радощі,
переживання [15, c. 112].
Художник слова написав порівняно мало, але кожен його твір
оброблений до найменших нюансів. Прикметною ознакою прози митця є
«пленеризм», увага до кольорової та звукової гами природи. З його творами
в українську літературу входять багатогранні герої, наділені цілим спектром
неоднозначних оцінок. Автор «Цвіту яблуні» йшов шляхом індивідуалізації
персонажів, які, пульсуючи та переживаючи всю гаму почуттів, рухаються в
психологічному часопросторі. Відтак відкривають у собі несподівані
глибини і провалля, демаскують ілюзорну самооцінку й уявлення про власні
можливості («Сміх», 1906; «Що записно в книгу життя», 1911; «Коні не
винні», 1912). Психологізм автора «Intermezzo» спирається на розуміння
відносної автономності внутрішнього світу людини. Демонструючи
багатоплощинність людської психіки, конфлікт між різними гранями
особистості, письменник визначає роль середовища й відповідальність
індивіда. Причини внутрішніх протиріч його протагоністів нерозривно
пов’язані із суперечностями епохи, у якій переплелися різні, часом несумісні
інтереси.
Доробок письменника складають прозові оповідні форми, позначені
різним ступенем вияву елементів власне новелістичних; серед авторських
жанрових визначень зустрічаємо оповідання («Ялинка», 1891; «Маленький
грішник», 1893), казку («Хо»), етюд («Цвіт яблуні»), нарис («В путах
шайтана», 1899), акварель («На камені»), картку із щоденника («На крилах
пісні»), образок («Поєдинок»). Проте жанрова специфіка малої прози автора
«Лялечки» значно ширша: багатьом творам не передує авторська жанрова
дефініція. Відтак, навіть для самого автора межі жанрів є розмитими,
скомплікованими чи індивідуально інваріантними. За спостереженнями
А. Гуляка, така розгалужена жанрова палітра прози М. Коцюбинського
переконує, що письменник не вважав себе спостерігачем інтенсивної
жанрової динаміки літератури свого часу, а навпаки, у багатьох відношеннях
7
(проте без декларативно-епатованої пози, без голосного маніфестування
свого новаторства) перебував у епіцентрі жанрових пошуків [114, с. 108].
М. Коцюбинський вирізняється вмінням вести виклад через багатство
подробиць і художніх деталей. Митець успішно подолав словесний
раціоналізм, а його слово набуло нового гностичного статусу.
Спадщина М. Коцюбинського протягом усього часу свого
функціонування в українському інтелектуальному просторі була предметом
постійної уваги літературознавців. Ще за життя автора «Intermezzo»
українська критика жваво відгукнулася на його прозу. Спочатку це були
принагідні згадки у статтях із ширшою тематикою [145; 579; 584; 585; 587]
та рецензії [287; 460; 643]. Одним із перших звернув увагу на твори
письменника І. Франко. Він підкреслював технічну виробленість мови [581,
с. 473], простоту стилю оповідань М. Коцюбинського [584, с. 385], назвав
митця одним із найкращих українських новелістів [584, с. 385], ставлячи
його на перше місце між прозаїками 90-х рр. [586, с. 45].
Перше глибоке дослідження творів М. Коцюбинського було здійснене
у 1906 р. Людмилою Старицькою-Черняхівською [522]. Надзвичайне
пожвавлення в лавах вітчизняних літературних діячів та науковців викликав
1913 р. На смерть М. Коцюбинського відгукнулися М. Возняк [74],
М. Грушевський [108], М. Зеров [194], Панас Мирний [521, с. 216–217],
Олена Пчілка [474], М. Рильський [482] та ін. Десятки статей (некрологи,
спогади) з’явились у численних українських та російських газетах і
часописах. Найбільш цінними з літературознавчої точки зору є статті,
опубліковані того ж року в «Літературно-науковому віснику» [94; 165; 315,
с. 59–63; 521, с. 191–197; 523; 614]. З 1913 р. увага літературознавців
зосередилася навколо видання спогадів про М. Коцюбинського. Протягом
1913–1920 рр. з’явилися публікації М. Могилянського, М. Мочульського,
О. Саліковського, Вікторії Чикаленко, М. Чернявського та ін. Ця тенденція
тривала і в подальші роки. 1915 р. вперше вийшли дослідження творчості
М. Коцюбинського окремими книгами. Щоправда, робота Любові
8
Жигмайло [171] не відзначалася ні ґрунтовністю дослідження, ні широтою
охоплення матеріалу. Не стала помітним явищем у коцюбинськознавстві і
книга М. Могилянського [379].
У 20–30-х рр. ХХ ст. верифікації творчого феномена
М. Коцюбинського сприяли праці С. Єфремова [167], М. Зерова [194],
С. Козуба [256], А. Лебедя [301–307], А. Музички [384],
П. Филиповича [572–574], А. Шамрая [625; 627]. Так, М. Зеров одним із
перших визнав вплив М. Коцюбинського на письменників свого покоління і
назвав його «піонером нової літературної школи» [194, с. 141].
Коцюбинськознавчі студії цього періоду зосередилися навколо досліджень
мемуарно-біографічного характеру, а також видань листів та записних
книжок; розпочалося студіювання фольклорних джерел його творчості;
продовжилося вивчення імпресіоністичних рис стилю письменника; вийшла
низка ґрунтовних робіт компаративного характеру, які ввели прозу
М. Коцюбинського до контексту світової літератури; сформувався напрямок
вульгарно-соціологічного прочитання художніх творів, який співіснував із
власне філологічним підходом.
У 1940–1980-х рр., за умов ідеологічного тиску, у літературознавстві
поширилась думка про вплив ідей марксизму-ленінізму на творчість
письменника, проголошувалась його залежність від російського
революційного руху, впливу російських революціонерів-демократів [257;
413; 414; 425; 426], М. Коцюбинського називали засновником соцреалізму в
українській літературі, співцем революції та керівної ролі робітничого
класу [270, с. 6]. Основним напрямом досліджень 40-х рр. залишалася
парадигма «М. Коцюбинський – революціонер». У наступні десятиліття
статті й монографії стали вдумливішими й глибшими, оскільки ідеологічний
тиск дещо послабився. Так, І. Денисюк майстерно окреслив філософське й
національне світоглядне підґрунтя повісті «Тіні забутих предків» [136].
Популярною стала висунута ще в 1910-і рр. теза про естетизм
М. Коцюбинського [527]: митець незмінно поставав як «поет сонця» [33],
9
сонцепоклонник [226], філософ наївності та оптимізму [439]. Незважаючи на
деяке соціологічне забарвлення, на цьому етапі також були цікаві роботи.
Наприклад, В. Фащенко проаналізував засоби розкриття внутрішнього світу
героїв [565], а Ю. Кузнецов ґрунтовно простудіював поетику прози
М. Коцюбинського [292]. Не можна оминути й монографії Олександри
Черненко «Михайло Коцюбинський – імпресіоніст: образ людини в
творчості письменника» [616]. 1989 р. виходить збірник тез, доповідей і
повідомлень коцюбинськознавчої конференції з промовистою назвою
«Творча спадщина М. Коцюбинського і сучасний літературний
процес» [535].
В українському коцюбинськознавстві пострадянського періоду маємо
сотні ґрунтовних статей зі спробами переосмислення творів письменника,
кілька вдумливих досліджень окремих літературно-естетичних явищ доби, у
які органічно вписується проза М. Коцюбинського. Йдеться про монографії
Ю. Кузнецова «Імпресіонізм в українській прозі кінця ХІХ – початку ХХ ст.:
проблеми естетики і поетики» [290] та Віри Агеєвої «Українська
імпресіоністична проза» [10], а також дослідження О. Рисака [484] й
М. Кодака [253]. До подібних праць можна віднести «ПроЯвлення Слова.
Дискурсія раннього українського модернізму» Тамари Гундорової [116],
«Модернізм у творчості письменників ХХ ст.» Марії Моклиці [383] та
«Міфологічний горизонт українського модернізму» Я. Поліщука [455].
Помітним явищем стали дослідження творчості М. Коцюбинського,
запропоновані Тамарою Андрійчук [16], Іриною Бестюк [38], Маєю
Васильєвою [63], C. Михидою [366], Ларисою Міхалінчик [368],
Олександрою Дроботун [146], Оленою Нестерак [403], Тетяною
Саяпіною [501], Галиною Сохань [519], Катріною Хаддад [593]. Окремої
уваги заслуговує й книга Я. Поліщука «І ката, і героя він любив… : Михайло
Коцюбинський : літературний портрет» [453]. Автор цієї роботи відстежує
еволюцію концепту Краси в естетичній свідомості письменника, розвиває
феномен українського митця в контекстах європейських літератур та
10
мистецьких течій тієї доби.
2003 р. вийшла друком збірка «Капрійські сюжети: “італійська” проза
Михайла Коцюбинського та Володимира Винниченка» [233], упорядник якої
(В. Панченко) подав контекстуальне прочитання відповідного масиву
творчості письменника. Італійськими стежками М. Коцюбинського пройшов
і О. Балабко [22]. Непрості обставини особистого життя письменника
розкриває опубліковане без купюр його листування з Вірою
Коцюбинською [277] та Олександрою Аплаксіною [275]. Широту особистих
і творчих контактів письменника засвідчило чотиритомне видання «Листів
до М. Коцюбинського» [319–322].
Звертають на себе увагу й спроби створити повноцінний художній
образ М. Коцюбинського. Маємо на увазі оповідання «Intermezzo»
Ю. Кузнецова [293, с. 188–197], епістолярну повість «Твій Муся» [233,
с. 129–174], есеїстичну повість «Рай і Пекло Коцюбинського»
О. Балабка [21], романи «Безумці» Барбари Редінґ [479] та «Що записано в
книгу життя: Михайло Коцюбинський та інші» М. Слабошпицького [513].
Черговий спалах інтересу до спадщини М. Коцюбинського пов’язаний
з відзначенням 150-річниці від дня народження письменника, йдеться про
Всеукраїнські наукові конференції: «М. Коцюбинський: погляд з ХХІ
століття» (Чернігів, 18–19 вересня 2014 р.), «Михайло Коцюбинський і
український модернізм ХХ століття» (Вінниця, 16–17 жовтня 2014 р.),
«Літературний процес: традиції Михайла Коцюбинського в українській
літературі ХХ–ХХІ ст.» (Київ, 27–28 листопада 2014 р.).
Незважаючи на наявність глибоких досліджень у
коцюбинськознавстві, ще залишається цілий ряд невирішених питань. Так,
поняття «“школа” М. Коцюбинського», його теоретичне обґрунтування і
побутування в літературному процесі ХХ ст. лише пунктирно окреслене
Вірою Агеєвою [10], М. Зеровим [194], Ніною Калениченко [226; 227; 229],
Ю. Кузнецовим [290; 292; 293], Я. Поліщуком [453], М. Чирковим [624],
Олександрою Черненко [616]. Відтак відсутність комплексних досліджень з
11
означеної проблеми спонукає нас до осмислення ролі М. Коцюбинського як
фундатора й теоретика літературної школи, співавтора маніфесту
національної модерної літератури. Йдеться про запропоновану
М. Коцюбинським та М. Чернявським програму оновлення української
літератури, викладену в листі-маніфесті [276, Т. 5, с. 280–281], надісланому
Панасові Мирному. Аналогічні листи-звернення одержали В. Стефаник,
М. Старицький І. Франко, Любов Яновська, Ольга Кобилянська та ін. У
цьому контексті актуальним і важливим постає завдання вивчення впливу
творчості автора «Тіней забутих предків» на прозу письменників кін. ХІХ–
ХХ ст. Саме тому нове й цілісне дослідження є вочевидь необхідним,
особливо в руслі сьогочасної тенденції до фундаментальної зміни
інтелектуальних парадигм.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертацію виконано у межах науково-дослідних програм та планових
тем кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського
національного університету імені Тараса Шевченка, зокрема теми «Мови та
літератури народів світу: взаємодія і самобутність» (номер державної
реєстрації 11БФ044-01; науковий керівник – д. філол. н., проф. Г. Семенюк).
Тему дисертації затверджено на засіданні Бюро наукової ради НАН України з
проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» (протокол
№ 1 від 12 травня 2015 р.).
Мета роботи: здійснити системне дослідження естетичних, жанровостильових, ідейно-тематичних особливостей, проблематики, образної
структури й наративних аспектів прози М. Коцюбинського та репрезентантів
його «школи».
Поставлена мета передбачає вирішення таких завдань:
 на основі вивчення художніх творів і теоретичних праць про сутність
та природу літературних «шкіл» подати власне бачення цього явища;
 висвітлити специфіку постімпресіонізму як літературно-мистецької
стильової тенденції;
12
 простежити традиції «школи» М. Коцюбинського в українському
постімпресіонізмі;
 з’ясувати естетичну природу, жанрово-стильові модифікації малої
прози репрезентантів «школи» М. Коцюбинського кін. ХІХ – поч. ХХ ст.;
 визначити ідейно-тематичні особливості, проблематику та способи її
художнього втілення у новелістиці автора «Intermezzo» та його
послідовників;
 дати характеристику образної структури прозописьма
М. Коцюбинського та Грицька Григоренка, М. Жука, В. Леонтовича,
М. Могилянського, М. Чернявського;
 розглянути особливості художньої реалізації концептів страху й
бунту в малій прозі М. Коцюбинського та речників його «школи» в
українському постімпресіонізмі 20–30-х рр. ХХ ст.;
 окреслити модус самотності як предмет художньої рефлексії у
доробку автора «Intermezzo» й А. Головка, М. Івченка, Г. Косинки,
Г. Михайличенка, В. Підмогильного, М. Хвильового;
 описати модерністський дискурс кохання і смерті у творчості
М. Коцюбинського та представників його «школи»;
 проаналізувати естетичну модель «школи» М. Коцюбинського в
українській літературі 60–90-х рр. ХХ ст. в аспекті функціонування
наративних структур на матеріалі новелістики О. Гончара, Є. Гуцала,
В. Дрозда, Р. Іваничука, Гр. Тютюнника та Вал. Шевчука.
Об’єкт дослідження – проза М. Коцюбинського, А. Головка,
О. Гончара, Грицька Григоренка, Є. Гуцала, В. Дрозда, М. Жука,
Р. Іваничука, М. Івченка, Г. Косинки, В. Леонтовича, Г. Михайличенка,
М. Могилянського, В. Підмогильного, Гр. Тютюнника, М. Хвильового,
М. Чернявського, Вал. Шевчука.
Предмет дослідження – естетична природа, жанрово-стильові
модифікації, ідейно-тематичні особливості, образна структура, наративні
аспекти новелістики М. Коцюбинського та його послідовників.
13
Теоретико-методологічною основою дисертації стали праці Віри
Агеєвої, Л. Андреєва, О. Астаф’єва, Анни Білої, Олени Бондаревої,
Мирослави Гнатюк, Людмили Грицик, А. Гуляка, Тамари Гундорової,
І. Денисюка, Ж. Женетта, М. Зерова, Ніни Калениченко, Ю. Коваліва,
Михайлини Коцюбинської, Ю. Кузнецова, А. Лебедя, Лідії МацевкоБекерської, І. Набитовича, Д. Наливайка, Соломії Павличко, В. Панченка,
А. Печарського, Я. Поліщука, С. Пригодія, Ф. та В. Погребенників, Ірини
Руснак, А. Ткаченка, М. Ткачука, Ольги Турган, П. Филиповича, Оксани
Філатової, І. Франка, П. Хропка, Олександри Черненко, Ю. Шевельова,
Наталії Шумило та ін. літературознавців; теоретико-методологічні праці
Р. Барта, М. Бахтіна, Г.-Ґ. Ґадамера, У. Еко та ін. дослідників; філософів та
культурологів: М. Бердяєва, М. Гайдеґґера, Е. Дюркгейма, М. Еліаде,
С. К’єркеґора, Х. Ортеги-і-Гассета, К. Райди, Ц. Тодорова, В. Франкла,
Н. Фрая, Е. Фромма, М. Фуко, Н. Хамітова, Ф. Шлегеля, К. Ясперса; праці
мистецтвознавців: Л. Вентурі, М. Германа, Б. Денвіра, І. Мосіна, Іванни
Павельчук, А. Перрюшо, В. Прокоф’єва, Дж. Ревалда, О. Рейтерсверда.
Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети та розв’язання
визначених завдань у роботі застосовано комплексний підхід до вивчення
літературних явищ, який включає системно-описовий (для окреслення,
систематизації та дослідження художніх явищ, контексту, генези й художніх
особливостей «школи» М. Коцюбинського), порівняльно-історичний (з
метою зіставлення споріднених художніх явищ та розкриття їхньої
специфіки, ідейно-естетичних функцій), біографічний (для з’ясування
автобіографічних чинників у формуванні образної та ідейно-тематичної
системи досліджуваних творів), а також інтертекстуальний, текстологічний
методи, принципи герменевтики, рецептивної естетики, наратології,
історико-типологічного й соціокультурного аналізу.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вона є першим
комплексним дослідженням, у якому шляхом системного вивчення
теоретичних праць та художніх творів кін. ХІХ – ХХ ст. обґрунтовано
14
естетичну модель «школи» М. Коцюбинського, подано власне бачення явища
літературної школи й висвітлено специфіку постімпресіонізму як
літературно-мистецької стильової тенденції. У роботі визначено жанровостильові модифікації, ідейно-тематичні особливості, проблематику та
способи її художнього втілення; схарактеризовано образну структуру малої
прози сучасників автора «Intermezzo», репрезентантів його «школи».
Розглянуто особливості художньої реалізації концептів страху й бунту,
модусу самотності, дискурсу кохання і смерті у творчості М. Коцюбинського
та його спадкоємців: А. Головка, М. Івченка, Г. Косинки, Г. Михайличенка,
В. Підмогильного, М. Хвильового. Проаналізовано художню специфіку
«школи» М. Коцюбинського в українській літературі 60–90-х рр. ХХ ст. в
аспекті функціонування наративних структур на матеріалі новелістики
О. Гончара, Є. Гуцала, В. Дрозда, Р. Іваничука, Гр. Тютюнника та
Вал. Шевчука, зокрема гетеродієгетичного та гомодієгетичного нараторів
через деталізацію інтрадієгетичного й екстрадієгетичного просторів.
Цілісне вивчення ідейно-художніх домінант «школи» автора «Цвіту
яблуні» увиразнює комплексне бачення прозового дискурсу нашого
письменства, поглиблює його розуміння.
Теоретичне значення дослідження полягає у розкритті актуальних та
маловивчених проблем, пов’язаних із осмисленням художніх модифікацій
літературних шкіл; висвітленням специфіки постімпресіонізму як
літературно-мистецької стильової тенденції; з’ясуванням художніх
особливостей «школи» автора «Цвіту яблуні» в українському
постімпресіонізмі; окресленням імпресіоністичних традицій «школи»
М. Коцюбинського кін. ХІХ – поч. ХХ ст.; визначенням ідейно-тематичних
ознак, проблематики та способів її художнього втілення в образній структурі
новелістики автора «Intermezzo» та його послідовників; розкриттям
механізму мистецької реалізації концептів страху й бунту, модусу
самотності, модерністського дискурсу кохання і смерті в малій прозі
М. Коцюбинського та репрезентантів його «школи» в українському
15
постімпресіонізмі 20–30-х рр. ХХ ст.; аналізом естетичних моделей «школи»
М. Коцюбинського в українській літературі 60–90-х рр. ХХ ст. в аспекті
функціонування наративних структур.
Практичне значення роботи. Матеріали дисертації можуть бути
використані у процесі вивчення закономірностей розвитку новітньої
української літератури як самодостатнього естетичного явища та складової
загальноєвропейського мистецького поступу; в дослідженні проблем теорії
літератури на рівні історичної та теоретичної поетики; у збагаченні змісту
навчальних курсів «Вступ до літературознавства», «Теорія літератури»; при
читанні тематичних спецкурсів для магістрантів; під час підготовки
підручників, монографій, наукових робіт із проблем розвитку історії
української прози; при розробці загальних та спеціальних курсів.
Особистий внесок дисертанта. Робота є самостійним дослідженням,
яке репрезентує й узагальнює наукові студії автора. Результати дослідження
отримано безпосередньо автором дисертації; наукові публікації виконано без
участі співавторів. Будь-які форми використання праць інших авторів
зумовлені відповідними посиланнями.
Апробація роботи. Дисертація обговорена на засіданні кафедри історії
української літератури, теорії літератури та літературної творчості Інституту
філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка
(протокол № 2 від 29 червня 2016 р.). Основні аспекти дослідження
викладені у формі доповідей на Міжнародних наукових конференціях:
«Крихти буття: література і практика повсякдення» (Бердянськ, 22–23
вересня 2011 р.), «“Що водить сонце й зорні стелі”: Поетика любові в
художній літературі» (Бердянськ, 20–21 вересня 2012 р.), «Сучасні проблеми
науки та освіти – 2014» (Угорщина, Будапешт, 28–30 січня 2014 р.),
«Актуальні проблеми історичної та теоретичної поетики» (Кам’янецьПодільський, 10–11 жовтня 2014 р.), «Літературний процес: на перехресті
глобалізаційних викликів» (Київ, 3–4 квітня 2015 р.) та ІV Міжнародному
науковому симпозіумі «Література – Театр – Суспільство» (Херсон, 20–21
16
жовтня 2011 р.), Другій міжнародній науково-практичній Інтернетконференції «Діалог мов – діалог культур. Україна і світ» (Німеччина,
Мюнхен, 3–6 листопада 2011 р.), ХІ Міжнародній конференції «Творча
спадщина Миколи Гоголя і світовий культурний контекст» (Ніжин, 21–23
березня 2012 р.), ХXІ та ХXІІІ Міжнародних наукових конференціях «Мова і
культура» імені проф. Сергія Бураго (Київ, 26–29 червня 2012 р., 23–25
червня 2014 р.), VI Міжнародному українському науковому конгресі
дослідників зарубіжної літератури та культури «Світова література на
перехресті культур та цивілізацій» (Євпаторія, 19–22 квітня 2013 р.),
Міжнародному науковому симпозіумі «Современная славистика между
традицией и инновацией» (Румунія, Клуж-Напока, 24–26 травня 2013 р.),
VII Міжнародній науковій конференції «Актуальні проблеми історичної та
теоретичної поетики» (Кам’янець-Подільський, 9–10 жовтня 2015 р.),
Міжнародній науково-практичній конференції «Масова література: проблеми
інтерпретації, змісту та форми» (Миколаїв, 16–17 жовтня 2015 р.),
Міжнародній науково-практичній конференції до 202-ї річниці від дня
народження Тараса Шевченка «Всесвіт Тараса Шевченка» (Київ, 10 березня
2016 р.); Всеукраїнських наукових конференціях: «Художня література і
екзистенціальна філософія» (Переяслав-Хмельницький, 14–15 квітня 2011 р.),
«Периферійні та місцеві ідентичності в літературі» (Миколаїв, 27 травня
2011 р.), «“Харківський період” 20–30-х років ХХ ст. в українській
літературі: ідеї, стилі, жанри» (Харків, 4–5 жовтня 2011 р.), «“Текстологія,
поетика, методика вивчення творчості Григорія і Григора Тютюнників”: до
80-річчя від дня народження Григора Тютюнника» (Луганськ, 1–2 грудня
2011 р.), «Літературний процес: структурно-семіотичні площини» (Миколаїв,
6–7 квітня 2012 р.), «Література в контексті культурних студій» (Миколаїв,
27 квітня 2012 р.), «Література й історія» (Запоріжжя, 18–19 жовтня 2012 р.),
«Микола Чернявський і світовий літературно-мистецький контекст» (Херсон,
7 лютого 2013 р.), «Слово в літературі: сакральне і профанне» (Миколаїв, 23
квітня 2013 р.), «Літературний процес: традиції Михайла Коцюбинського в
17
українській літературі ХХ–ХХІ ст. До 150-річчя від дня народження
письменника» (Київ, 27–28 листопада 2014 р.), Міждисциплінарному
науково-методичному семінарі «Європейські студії: особистість і світ в
історико-культурному просторі. Пам’яті Олега Васильовича
Мішукова» (Херсон, 11–12 жовтня, 2012 р.), ІV Всеукраїнській науковій
конференції із серії «ХХ століття: від модернізму до традиції» на тему:
«Михайло Коцюбинський і український модернізм ХХ століття: До 150-річчя
від дня народження письменника» (Вінниця, 16–17 жовтня 2014 р.).
Публікації. За темою дисертації видано одноосібну монографію,
опубліковано 39 статей (з них 29 – у фахових наукових збірниках України, 4
– у зарубіжних та 6 – у додаткових виданнях).
Структура роботи зумовлена метою та завданнями дослідження.
Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку
використаних джерел (685 позицій). Загальний її обсяг – 530 сторінок, із яких
464 – основного тексту.

Список литературы

ВИСНОВКИ
У результаті системного дослідження естетичних, жанрово-стильових,
ідейно-тематичних особливостей, проблематики, образної структури,
наративних аспектів прози М. Коцюбинського та репрезентантів його
«школи» можна зробити такі висновки.
Літературна школа – це самобутнє мистецьке явище, одна з історикотипологічних категорій літературного процесу. Для письменників, які
утворюють літературну школу, спільними є зорієнтованість на мистецькі
досягнення видатного попередника чи сучасника, єдність естетичної
платформи, стилю чи системи стилів, жанрово-тематичних особливостей,
художніх домінант. Представники літературної школи творчо
переосмислюють попередню мистецьку традицію, створюють нову художню
реальність.
Поза тим, що на сучасному етапі розвитку вітчизняного
літературознавства ще зарано говорити про чітко окреслену типологію
поетики постімпресіонізму як літературно-мистецької стильової тенденції, у
своїй роботі ми надали перевагу цьому терміну, оскільки між імпресіонізмом
та постімпресіонізмом існує певна різниця, а творча практика українських
митців, які, з одного боку, перебували в силовому полі естетики
імпресіонізму, а з іншого – вели наполегливий пошук ще більш пластичних
виражальних засобів, переконливо доводить артикульовану тезу. Таким
чином, ми виходимо з того, що постімпресіонізм – це літературно-мистецька
стильова тенденція, що об’єднує різних за стильовими й ідейними
уподобаннями письменників, у творчості яких імпресіонізм залишив
помітний відбиток.
Естетичні пошуки автора «Intermezzo» та речників його «школи» були
спрямовані на розширення виражальних можливостей національного
письменства. Поза тим, що у їхній творчості поєднуються риси реалізму,
неореалізму, неоромантизму й символізму, саме імпресіоністичний дискурс
459
дозволяє вичленувати низку тенденцій, які стануть визначальними для
літератури модернізму: прийом «потоку свідомості», ідею абсурдності буття,
утвердження ігрового начала як первинного в мистецтві й житті,
актуалізацію суб’єктивного чинника, домінування почуттів і вражень у
моделюванні художньої реальності.
М. Коцюбинський та його послідовники розширювали тематичні обрії
українського письменства. У творах Грицька Григоренка, М. Жука,
В. Леонтовича, М. Могилянського та М. Чернявського віднаходимо
своєрідний перегук, відгук, творче засвоєння особливостей поетики
М. Коцюбинського, зокрема способів інтерпретації суспільних проблем та
політичних явищ. Маємо на увазі повість «Fata morgana», оповідання «Він
іде!», «Коні не винні», «В дорозі», «Persona grata» з їхніми притишеними, але
виразними голосами на захист гуманізму, людяності й добра. Вплив класика
відчувається у творчості Грицька Григоренка («Чи по правді?»),
В. Леонтовича («Ворохобня»), М. Чернявського («Осліплення Париса»),
йдеться про прагнення зрозуміти людину, пізнати приховані мотиви її
поведінки. Засади «школи» М. Коцюбинського помітні і в інтересі її
репрезентантів до теми мистецтва, змалюванні внутрішнього світу творчої
особистості (нарис Грицька Григоренка «Од серця до серця», новела
М. Жука «Пісменник», повість «Тілько встати» та ін.).
Автор «Тіней забутих предків» та його сучасники розробляли
«неморальні» сюжети. У творчості метра, як і в прозописьмі Грицька
Григоренка, В. Леонтовича та М. Чернявського, сільська тематика
поєднується із картинами життя міста; М. Жук та М. Могилянський
орієнтувалися винятково на урбаністичну проблематику. Однією з
домінантних ознак «школи» є вихід за межі традиційної народницької
естетики. Світ селянства, який постає у автора повісті «Fata morgana» та його
послідовників, далекий від ідеалізованого пасторального раю етнографічнопобутової школи, також вони десакралізують образ жінки, матері,
розвінчують міф про патріархальне подружжя.
460
Грицько Григоренко, М. Жук, В. Леонтович, М. Могилянський,
М. Чернявський як репрезентанти «школи» автора «Intermezzo» збагатили
національну літературу яскравими образами освічених прошарків населення:
вчителів, викладачів, лікарів, представників світу мистецтва, правників,
підприємців та земців. Письменники зосередилися на внутрішньому світі
своїх героїв, виокремивши численні суперечності й психологічні проблеми.
Водночас автори не залишили поза увагою й чесноти протагоністів,
прагнення суспільних змін і демократизації соціуму.
Створюючи образи «нових» жінок, М. Коцюбинський та речники його
«школи», поруч із традиційними для української літератури постатями
покритки, матері моделювали образи жінок, які прагнули до
самоствердження у сфері приватного й соціального, фатальних жінок, повій.
Знаковим у їхній творчості став і образ «втраченого» дитинства . Юні
герої автора «Цвіту яблуні» та його послідовників передчасно дорослішають
через бідність, сирітство, аморальність батьків, алкоголізм, егоїзм, апатію.
Розкриваючи ті негативні обставини, в яких формуються їхні персонажі,
письменники не абсолютизували соціальні чинники, головну провину вони
покладали на батьків та вихователів. У проаналізованих текстах світ
дитинства є деформованим та абсурдним і виконує роль своєрідного
попередження: суспільство, яке не здатне потурбуватися про своє
майбутнє, – приречене на самознищення.
Автор «Intermezzo» та виразники його естетичних засад, володіючи
чималим арсеналом художніх засобів, вправною рукою створили ряд
непроминальних інонаціональних героїв. Якщо у новелі «Він іде!»
М. Коцюбинський піднявся до висот філософського узагальнення, то
В. Леонтович приваблює глибоким знанням життя сільських і містечкових
євреїв, що дозволило письменникові достовірно змоделювати непересічні
оригінальні характери. Образи євреїв, створені Грицьком Григоренком,
М. Жуком, М. Могилянським та М. Чернявським, позначені винятковою
461
силою художньої правди в аналізі соціальних явищ, у дослідженні людських
характерів.
Спільність художніх концептів М. Коцюбинського та репрезентантів
його «школи» простежується й на рівні осмислення категорій страху, бунту,
самотності, кохання і смерті. Герої автора «Fata morgana» та А. Головка,
М. Івченка, Г. Косинки, Г. Михайличенка, В. Підмогильного, М. Хвильового
відчувають переважно тривогу, невпевненість, страх перед зубожінням та
смертю. Важливо, що їхні персонажі страждають передусім від соціальних, а
вже потім – внутрішніх страхів. Зважаючи на той факт, що концепт бунту
невід’ємний від страху у прозописьмі автора «Intermezzo» та репрезентантів
його «школи» мотив бунту тісно пов’язаний з рядом проблем моральноетичного, психологічного та філософського характеру. Окреслені в роботі
авторські інтерпретації модусу самотності характеризуються
багатовимірністю: різні аспекти, доповнюючи один одного, створюють
цілісну картину покинутості й відстороненості людини в соціумі. Митцям
вдалося художньо відтворити складні стани людської душі, показати
психологічні конфлікти та процеси внутрішньої боротьби протагоністів. Так,
скажімо, в «Невідомому» та в «Червоному романі» відбито роздвоєння
особистості, момент відмови від колишнього, перехід на новий рівень
самосприйняття. У текстах переважає відчуття самотності як страждання,
усвідомлення пронизливої самоти, болючої загубленості у світі. Герої
втрачають щось надто важливе і цінне, без чого життя не має сенсу. Модус
самотності у творчості М. Коцюбинського та його послідовників
співзвучний із міською тематикою. В урбаністичній картині переважають
саме провінційні міста, ментально близькі обом авторам, хоч, скажімо,
М. Хвильовому та В. Підмогильному вдалося створити цілісні образи
столичних Харкова й Києва. Моделюючи на сторінках художніх творів
трагічні епізоди, аплікуючи переживання героїв, М. Коцюбинський та
спадкоємці його традицій ніби попереджали про неминучість соціальної й
гуманітарної катастрофи.
462
У потрактуванні модерністського дискурсу кохання автор «Цвіту
яблуні» та А. Головко, М. Івченко, Г. Косинка, Г. Михайличенко,
В. Підмогильний, М. Хвильовий відходять від попередньої традиції.
Поєднуючи різні моделі кохання/любові, митці зосереджуються на
художньому осмисленні кохання в подружньому житті, коханні-грі,
пристрасті та зради. У прозописьмі автора «Fata morgana» та представників
його «школи» важливу роль відіграє й ґендерна проблематика. Ґендерні
стереотипи, виокремлені в повістях «На віру», «Fata morgana»
М. Коцюбинського та «Шуми весняні», «У сонячнім колі» М. Івченка,
виконують дві важливі функції: відображають суспільні уявлення про
чоловіків і жінок та доповнюють характеристики взаємин між головними
героями. Одним із найважливіших у творчості М. Коцюбинського та
А. Головка, М. Івченка, Г. Косинки, Г. Михайличенка, В. Підмогильного,
М. Хвильового є модерністський дискурс смерті. Танатологія прозаїків
постає як явище багатовимірне, що актуалізує розмову про долю, фатум,
подвиг, зневіру в ідеалах, злочин у житті героїв.
Формування наративної стратегії новелістики О. Гончара, Є. Гуцала,
В. Дрозда, Р. Іваничука, Гр. Тютюнника, Вал. Шевчука нерозривно пов’язане
із наративною логікою прозописьма М. Коцюбинського. У своїй творчій
практиці письменники незмінно рухалися тим напрямом, який свого часу
окреслив автор «Цвіту яблуні». Водночас вони значно оновили художній
наратив численними варіантами та модифікаціями розповідного/оповідного
дискурсів.
У текстах цих митців світоглядна роль гетеродієгетичного наратора в
екстрадієгетичній ситуації забезпечує розповідачеві можливість
тенденційної самопрезентації як іронічного («По-людському»
М. Коцюбинського, «Голова болить» В. Дрозда, «Продавець квітів»
Вал. Шевчука), співчутливого («Андрій Соловійко…» М. Коцюбинського,
«Доктор Бровко» Р. Іваничука, «М’який» Гр. Тютюнника), зацікавленого
(«За мить щастя» О. Гончара, «Секс комісарський» В. Дрозда, «Три зозулі з
463
поклоном» Гр. Тютюнника) або ж як цілком об’єктивного («Кліщ»
В. Дрозда, «Відплата» Р. Іваничука, «Дядько Никін» Гр. Тютюнника)
джерела знань про події, що становлять цінність для наративної історії.
Характерне для творчості М. Коцюбинського тяжіння до гри як способу
естетичної комунікації виявилося у присутності експліцитного наратора у
новелістиці його спадкоємців («Дід Семирозум…» В. Дрозда, «Кинджал»
Р. Іваничука, «Що це сталося з дядею Гришею?» Вал. Шевчука).
Оповідання й новели М. Коцюбинського та О. Гончара, Є. Гуцала,
В. Дрозда, Р. Іваничука, Гр. Тютюнника, Вал. Шевчука, в яких фігурує
гетеродієгетичний наратор в інтрадієгетичному просторі, відокремлений від
часопростору художньої історії, вирізняються широкою панорамністю
зображення, передачею відтінків кольорів та відтворенням звуків
зовнішнього світу, психологізмом, майстерним відтворенням людських
характерів. Маємо на увазі такі оповідання й новели, як «Persona grata»
М. Коцюбинського, «На косі» О. Гончара, «Місячне сяйво» Є. Гуцала,
«Чорт, що став зорею» В. Дрозда, «Весільна» Р. Іваничука, «На перекаті»
Гр. Тютюнника, «Дорога» Вал. Шевчука.
В оповіданнях, новелах і повістях М. Коцюбинського, О. Гончара,
Є. Гуцала, В. Дрозда, Р. Іваничука, Гр. Тютюнника, Вал. Шевчука первинний
дієгетичний наратор (гомодієгетичний наратор в екстрадієгетичній ситуації)
зосереджує погляд переважно на перипетіях власного емоційного стану, на
ситуативних враженнях і переживаннях. Однак самопрезентація на тлі інших
персонажів відіграє важливу рецептивну роль: залучення читача до
активного співтворення, форматування ним особистої оцінки прочитаного.
Крім явної присутності наратора та образу автора, перший з яких часто
ототожнюється з другим чи з головним героєм твору, письменники вдаються
до включення голосів персонажів, безпосередньо матеріалізованих у
діалогічному мовленні та експресивних полілогах: «Випадок. Видерте з
денника» М. Коцюбинського; «Магда» О. Гончара; «Дорослі дівчата нашого
дитинства» Є. Гуцала; «Парость» В. Дрозда; «Смерть Довбуша»
464
Р. Іваничука; «З третьої полиці», «Сито, сито…» Гр. Тютюнника; «Літепло
ранньої осені», «Перша безсонна ніч» Вал. Шевчука.
У малій прозі М. Коцюбинського та репрезентантів його «школи»
представлено різні форми вияву гомодієгетичного наратора в
інтрадієгетичній ситуації: від тяжіння до автобіографізму через свідоме
обмеження знання про ситуацію – до спроб акцентувати певну точку зору на
ситуацію, іноді з явним наміром вийти за межі дієгезису: «Пам’ять душі»
М. Коцюбинського; «Птахи над Бродщиною» О. Гончара; «Весняний вечір»
Є. Гуцала; «Солодке літо» В. Дрозда; «Настуня» Р. Іваничука; «Обнова»
Гр. Тютюнника; «Леви» Вал. Шевчука.
Таким чином, перебування А. Головка, О. Гончара, Грицька
Григоренка, Є. Гуцала, В. Дрозда, М. Жука, Р. Іваничука, М. Івченка,
Г. Косинки, В. Леонтовича, Г. Михайличенка, М. Могилянського,
В. Підмогильного, Гр. Тютюнника, М. Хвильового, М. Чернявського,
Вал. Шевчука в силовому полі мистецької «школи» М. Коцюбинського
вплинуло на ідіостиль, збагатило мистецьку палітру і засвідчило
нерозривність творчого й духовно-інтелектуального зв’язку поколінь митців
в українському постімпресіонізмі.