ДУРСУНОВ РАМІЛЬ МАЛІК ОГЛИ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ ВИЗНАННЯ ДЕРЖАВ (ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ)

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації; її зв'язок з науковими програмами, планами, темами; визначаються мета, завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження; сформульовано наукову новизну і практичне значення одержаних результатів; наведено дані про апробацію та публікацію основних положень дисертації.
Розділ 1 «Міжнародно-правове визнання в історії та сучасності, поняття, його юридичне значення» складається з трьох підрозділів.
Підрозділ 1.1 «Поняття визнання в міжнародному праві» присвячено дослідженню загальнотеоретичних і методологічних питань, на яких базуються інші розділи роботи. Проведено аналіз застосування міжнародно-правового визнання держав в історії: від його зародкових форм до становлення в сучасному розумінні.
Проаналізовано поняття «міжнародно-правового визнання» та «міжнародно-правового визнання держав». Зроблено висновок, що поняття «міжнародно-правове визнання» має широке тлумачення та включає в себе багато правових аспектів. Підкреслено важливість відокремлення поняття «міжнародно-правового визнання держав» як окремого інституту міжнародного права.
Виявлено, що сучасна проблема визнання пов’язана найчастіше з територіальними змінами: при об'єднанні двох і більше держав або при їхньому розпаді (поділі, виділенні). Особливо актуальною стала проблема міжнародно-правового визнання при здобутті незалежності, при соціальних революціях, а також при нелегітимних засобах зміни політичного режиму (в результаті військового перевороту, при встановленні диктатури або виникненні нової держави в результаті збройної інтервенції іншої держави — наприклад, «Турецької Республіки Північного Кіпру»).
У підрозділі 1.2 «Форми та види визнання в міжнародному праві. Класичні критерії офіційного визнання в міжнародному праві» розглянуто особливості та передумови застосування інституту визнання держав в міжнародному праві.
З’ясовано, що у міжнародному праві зберігаються три основні форми визнання держав – de facto, de jure та ad hoc. Ці форми міжнародно-правового визнання держав розрізняються засобами свого вираження та обсягом правовідносин, що виникають. Якщо de jure та de facto визнання надає територіальному новоутворенню міжнародну правосуб’єктність держави, то визнання ad hoc не дає такої можливості.
Розмежування форм визнання на de jure, de facto, ad hoc ґрунтується безумовно на практиці, проте можна стверджувати, що на сьогодні воно практично втрачає актуальність. Сучасні держави не вказують на форму визнання, яку вони застосовують. І наслідки переважно є тотожними. Тому такий поділ у більшості випадків може виступати засобом тиску на новостворені держави. Це пов’язано переважно з тим, що сучасна доктрина зазвичай вважає визнання de facto умовним, і це надає можливість відтерміновувати визнання de jure поки нова держава не виконає поставлені перед нею умови.
Визначено, що види міжнародно-правового визнання розрізняються залежно від дестинаторів визнання. Можна виділити традиційні види міжнародно-правового визнання (держав і урядів) і попередні або проміжні (визнання націй; сторони, що повстала та воює; організацій опору й урядів в еміграції; національно-визвольних рухів тощо).
Констатовано, що вирішальну роль для визначення класичних критеріїв офіційного визнання держав в міжнародному праві має Конвенція Монтевідео з прав та обов’язків держав від 1933 р.
Доведено, що в сучасних умовах критерії офіційного визнання держав в міжнародному праві модифіковані, можуть мати регіональний контекст, часто застосовуються державами на власний розсуд через відсутність їх універсального нормативно-правового закріплення в міжнародному праві. Але таке універсальне закріплення наразі наврядчи можливо.
У підрозділі 1.3 «Сучасні міжнародно-правові уявлення про визнання держав» розглянуто розуміння та тлумачення інституту міжнародно-правового визнання держав сучасною міжнародно-правовою думкою.
Визначено, що стандарти, визначені в Конвенції Монтевідео 1933 р. є недостатньо чіткими та зрозумілими для того, щоб ними керувались держави. Держави намагаються слідувати міжнародним нормам, але їхні погляди не співпадають з тим, якими з цих норм слід скористатися в конкретній ситуації. Існують великі розходження серед експертів щодо тлумачення того чи іншого з критеріїв визнання на практиці.
Очевидно, що визнання держави, як суб’єкта міжнародного права, має визначальні наслідки у відносинах з іншими суб’єктами. У практиці міжнародного права існують численні приклади застосування декларативної теорії. Але сецессіоністьскі рухи наприкінці ХХ ст. сприяли значному поширенню конститутивного погляду на міжнародно-правове визнання. Практика невизнання сецесіоністських утворень абсолютною більшістю держав світу є свідченням конститутивної теорії.
З’ясовано, що основною формою вираження міжнародно-правового визнання держав є односторонній акт. На підставі доповідей Комісії міжнародного права, проаналізовано особливості застосування інституту міжнародно-правового визнання держав в рамках односторонніх актів держав.
Односторонній акт міжнародно-правового визнання держав розповсюджує свою юридичну дію на сторони, яких стосується цей акт. Це – держава-автор одностороннього акту та держава-адресант. Міжнародно-правовий акт визнання держав набуває чинності з моменту його проголошення. Такий акт створює юридичні наслідки без необхідності прийняття такого акту адресантом. Це є однією з ознак одностороннього акту. Міжнародно-правова практика демонструє існування та важливість усних односторонніх актів.
Розділ 2 «Сучасна міжнародно-правова практика реалізації інституту визнання» складається з трьох підрозділів.
Підрозділ 2.1 «Проблема невизнаних державних утворень у сучасному міжнародному праві» присвячено аналізу самопроголошених невизнаних політико-територіальних утворень та їх міжнародно-правового статусу. Розглянуто основні умови та мотиви, за яких вони утворені.
З точки зору міжнародного права проблема невизнаних державних утворень – це, передусім, конфлікт двох основних принципів міжнародного права: принцип самовизначення народів та принцип територіальної цілісності держав. Обидва ці принципи знайшли своє закріплення в Статуті ООН та інших універсальних міжнародно-правових документах. Іноді цей конфлікт ускладнюється апелюванням до принципу непорушності державних кордонів.
Зроблено висновок, що в юридичній площині головна проблема невизнаних державних утворень – це некодифікованість інституту визнання держав в міжнародному праві. Інші правові проблеми, пов’язані з невизнаними державами, є похідними.
Досліджено використання дефініцій в правовій літературі щодо визначення невизнаних політико-територіальних утворень. Акцентовано увагу на відмінності у правовому розумінні таких дефініцій як «самопроголошена держава», «невизнана держава», «держава de facto». Запропоновано застосування терміну «de facto утворення» як більш відповідного для визначення невизнаних політико-територіальних утворень.
Підрозділ 2.2 «Питання міжнародно-правового визнання в контексті Турецької Республіки Північного Кіпру» зосереджує увагу на практичному аспекті застосування інституту визнання держав в міжнародному праві на прикладі Турецької Республіки Північного Кіпру (Далі по тексту – ТРПК).
Визначено, що умови утворення цього de facto утворення заважають ТРПК отримати міжнародно-правове визнання. Це, передусім, військовий характер створення цього політико-територіального утворення за допомогою іноземної інтервенції. Окрім того, ТРПК весь час свого існування цілком залежить від Туреччини у військовому, економічному та політичному плані, тобто не є самостійною. Цього, вочевидь, достатньо для відмови у міжнародно-правовому визнанні ТРПК. Туреччина є єдиною державою, що надала визнання ТРПК. Турецька сторона спирається на договірні зобов’язання та не вважає введення власних збройних сил нелегітимною дією.
У підрозділі розглянуто нормативні документи ООН, які мають відношення до міжнародно-правового статусу ТРПК, і за якими вона визнається нелегітимним утворенням, а юрисдикція над територією острову Кіпр цілком визнається за Республікою Кіпр. Наголошено, що ООН сприймає військове втручання Туреччини як зовнішню інтервенцію, яка не може бути виправдана. Цей факт знаходить своє підтвердження в Резолюціях Ради Безпеки ООН.
З’ясовано, що ООН як універсальна організація своїми рішеннями створила рамки існування легітимної Республіки Кіпр, та зазначила, що інші утворення не повинні визнаватись. Тому слід вважати, що юридично для міжнародного суспільства ТРПК як суверенна держава не існує. Проаналізовано рішення інших міжнародних органів щодо ТРПК. Зокрема, взято до уваги рішення Європейського Суду з прав людини, відповідно до яких нелегітимність ТРПК підтверджується, але водночас в окремих випадках визнається фактична правоздатність цього політико-територіального утворення. Зроблено висновок про те, що ТРПК є de facto утворенням.
У підрозділі 2.3 «Міжнародно-правовий аспект визнання Косово» розглянуто застосування інституту міжнародно-правового визнання держав на прикладі самопроголошеного утворення Косово.
Визначено, що міжнародно-правове визнання Косово є винятковим випадком в сучасній міжнародно-правовій практиці. Винятковість ситуації полягає в тому, що незважаючи на невідповідність цього політико-територіального утворення нормам міжнародного права, Косово отримала значну кількість міжнародно-правових визнань. Це дає Косово повну міжнародну правосуб’єктність у відносинах з державами, які зробили акти визнання. Проте, легітимність такого визнання викликає сумніви з точки зору пануючих міжнародно-правових концепцій.
З’ясовано, що єдиного підходу до визначення міжнародно-правового статусу Косово у світі немає. Деякі країни визнають Косово як державу, в тому числі і певна кількість постійних членів Ради Безпеки ООН. Однак існує й інший блок держав, що вважає Косово територією Сербії та не визнає це утворення. До цих держав також входять постійні члени Ради Безпеки. Незважаючи на те, що Косово отримало визнання від багатьох держав світу, вона не має змоги стати членом ООН
Визначено, що у міжнародно-правовій доктрині поширеною є думка, за якою принцип самовизначення не надає права на сецесію, а навпаки, підтверджує територіальну цілісність існуючих держав. Право народів на самовизначення не є правом на сецесію. Слід чітко розрізняти ці два поняття. Хоча право на самовизначення і є загальновизнаним принципом, сецесія залишається під юрисдикцією внутрішнього права держави. Міжнародно-правова доктрина одностайна у визнанні права на сецесію самопроголошеного руху лише у тому випадку, якщо існує систематичне порушення прав людини і не існує іншого, окрім сецесії, шляху вирішення цього питання. Але сецесія не може бути підтримана на підставі використання цим рухом лише самого права на сецесію, оскільки такого права не існує.
Зроблено висновок про те, що сучасне міжнародне право не здатне регулювати державотворчі процеси в світі. Це призводить до пріоритету політичних амбіції держав з питань визнання новоутворень над міжнародним правом. Проте необхідно відзначити, що держави світу, які визнали Косово як державу, наголошують на винятковості цього рішення та на неможливості використання цього прецеденту в подібних міжнародно-правових ситуаціях.
Розділ 3 «Міжнародно-правова проблема визнання держав на пострадянському просторі» складається з чотирьох підрозділів.
У підрозділі 3.1 «Міжнародно-правовий статус невизнаної Придністровської Молдовської Республіки» досліджено особливості застосування інституту міжнародно-правового визнання держав та вплив цього інституту на міжнародно-правовий статус територіальних новоутворень на прикладі Придністровської Молдовської Республіки (Далі по тексту – ПМР).
Досліджено можливість застосування принципу самовизначення народів у випадку ПМР, спираючись на міжнародно-правову практику з цього приводу.
З’ясовано, що право на самовизначення повинно розумітися, як право народу існуючої держави обирати свою політичну систему та право на економічний та соціальний та культурний розвиток. На думку багатьох вчених-міжнародників, такий розвиток може здійснюватися в рамках існуючої держави та не може вимагати створення нової держави. Сучасні погляди на самовизначення народів переважно визнають федералістський підхід як крайню форму реалізації політичної автономії як засобу задоволення права на самовизначення.
Визначено, що за існуючими в доктрині міжнародного права критеріями населення ПМР не може вважатись народом, тим самим не може претендувати на застосування принципу самовизначення народів. Тому, у даному випадку, принцип самовизначення народів за будь-яких обставин не може легітимізувати односторонню сецесію від «материнської держави». Отже це політико-територіальне утворення не має міжнародно-правових підстав для визнання. Міжнародно-правовий статус ПМР може бути визначений як de facto утворення.
У підрозділі 3.2 «Міжнародно-правовий статус Абхазії» розглянуто вплив інституту визнання держав на міжнародно-правовий статус Абхазії.
Досліджено можливість застосування принципу самовизначення народів у зв’язку з одностороннім відділенням Абхазії. Виявлено, що принцип самовизначення народів в сучасному розумінні не передбачає односторонньої сецесії, але має на увазі реалізацію культурних, економічних та політичних прав в рамках існуючої держави.
Одночасно дуже важливим для розуміння міжнародно-правового статусу невизнаних утворень є поняття принципу «uti possidetis» (з лат. «володій, чим володієш»). Конференція Арбітражної Комісії з Югославії (Комісія Бадінтера) встановила, що виконання права на самовизначення не повинно впливати на зміни існуючих кордонів незалежної держави (uti possidetis juris), крім випадків, коли держава виражає згоду на такі випадки.
Визначено, що принцип uti possidetis не є спеціальною нормою, яка застосовується в особливих випадках. Це є загальним принципом, що логічно пов'язаний з феноменом отримання незалежності, де б він не трапився. Його метою є захист незалежності та стабільності новостворених держав, що знаходяться під загрозою внутрішніх сил, які можуть вплинути на зміну кордонів
Аргументовано, що міжнародно-правовий принцип «uti possdetis» було порушено при односторонньому відділенні Абхазії. За цим принципом нові держави, отримавши незалежність, мають ту ж територію і такі ж кордони, як і мали до цього у статусі адміністративних одиниць у складі інших держав. За цим принципом територія Абхазії входить до складу Грузії.
Зроблено висновок, що незважаючи на певну кількість отриманих міжнародно-правових визнань, Абхазія повинна вважатись de facto утворенням.
Підрозділ 3.3 «Міжнародно-правовий статус Південної Осетії» розкриває особливості застосування міжнародно-правового інституту визнання держав на прикладі Південної Осетії.
Розглянуто легітимність застосування збройних сил Грузією відповідно до міжнародно-правового статусу Південної Осетії. Доведено, що, хоча юридично територія Південної Осетії визнається за Грузією, остання не мала права на застосування сили у 2008 р. Це положення витікає з договорів про припинення вогню, які були укладені між Грузією та Південною Осетією. Ці договори повинні вважатись відносинами ad hoc і вони зобов’язували до вирішення проблеми мирним шляхом. Визначено, що при укладанні договорів з de facto утвореннями, застосовується ad hoc визнання. Це трапляється у випадках, коли держава не хоче визнавати певне утворення, але вимушена вступити у відносини з ним. Тобто підписання такого договору надає утворенню певний рівень визнання, що жодним чином не може впливати на визнання або невизнання державності цього утворення у подальшому. Загальноприйнятим в міжнародному праві є положення про те, що кожна держава зобов'язана утримуватися від загрози силою або її застосування з метою порушення міжнародних демаркаційних ліній, таких як лінії перемир'я, встановлених або відповідною міжнародною угодою, стороною якого є дана держава, або яке це держава зобов'язана дотримуватися на якійсь іншій підставі.
Російська інтервенція до Грузії з огляду на обставини не мала характеру адекватного втручання. Вона мала характер втручання у внутрішні справи суверенної держави, якою є Грузія. Правовий статус російської сторони в грузинському регіоні було закріплено в спеціальних угодах, яких не було дотримано. Парламентська Асамблея Ради Європи наголосила, що російська контратака включала широкомасштабні військові дії в центральній та західній частині Грузії та Абхазії. Ці дії порушували принцип пропорційності та норми міжнародного гуманітарного права, які призвели до окупації значних територій Грузії.
Зроблено висновок, що незважаючи на мирні угоди, за міжнародним правом територія Південної Осетії вважається частиною грузинської держави. Але оскільки фактичний контроль території належить Південній Осетії, то міжнародно-правовий статус може бути визначений як de facto утворення.
У підрозділі 3.4 «Міжнародно-правовий статус Нагірного Карабаху» визначено міжнародно-правові особливості Нагірно-Карабаської Республіки (Далі по тексту – НКР) та застосування у зв’язку з цим інституту міжнародно-правового визнання.
Доведено, що застосування принципу самовизначення народів не можливо в даному випадку, так як вірменське населення НКР є національною меншиною в рамках азербайджанської держави. Неможливість надання міжнародно-правового визнання НКР пов’язана з тим, що це утворення не відповідає класичному критерію незалежності: політична, економічна та військова життєздатність НКР залежить повністю від Вірменії, тому це утворення не є суверенним.
Зроблено висновок, що територія, на якій розташована НКР, повинна вважатись окупованою Вірменією. Остання симулює державотворчі процеси в НКР для виправдання своїх нелегітимних та загарбницьких дій.
Отже, в міжнародно-правовому аспекті НКР повинно вважатись de facto утворенням.