ДЕРЖАВОТВОРЧІ ІДЕЇ У ПОЛІТИЧНІЙ ДУМЦІ ДОБИ ГЕТЬМАНЩИНИ

summary

ОСНОВНИЙ  ЗМІСТ  ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано наукову і практичну значущість теми, проаналізовано стан її розроблення, визначено мету та завдання дослідження, виділено його об`єкт і предмет, сформульовано новизну дослідження, теоретичне і прикладне значення одержаних результатів дослідження, наведено інформацію про їх апробацію та зв`язок роботи з науковими темами Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Розділ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ІДЕЙ ДЕРЖАВНОСТІ ДОБИ ГЕТЬМАНЩИНИ присвячено вивченню та аналізу теоретико-методологічних підходів дослідження державотворчих ідей в епоху гетьманщини. Аналізується сучасний стан вивчення даної проблеми та методологія дослідження. Аналізуються джерельна база політичної думки доби Ренесансу, зокрема ідеї державності у політико-правових документах епохи Відродження та роль праць релігійно-богословського спрямування у розвитку ідей державності.

У підрозділі 1.1. Стан наукової розробки проблеми та методологія дослідження акцентується увага на дослідженні державотворчих ідей доби гетьманщини, на їх своєрідності, що вимагає спеціальних підходів до їх вивчення та застосування у цьому контексті загальних методів сучасної політологічної науки.

Політична думка доби гетьманщини у дослідженнях українських вчених ХІХ–ХХІ століть – окрема група джерел, котрі представляють процес осмислення та інтерпретації даної проблеми, містять різні концепції та оцінки політичної думки доби Відродження, періоду релігійно-богословської дискусії та Козацької держави у новітню епоху. Про це йдеться як у працях вчених України, так і дослідженнях діаспори. Для глибшого з`ясування існуючих здобутків вчених виділяємо наступні групи джерел: праці, присвячені вивченню політико-правових документів антропоцентричного спрямування у розвитку української політичної думки; праці, присвячені студіям над джерелами релігійно-богословської дискусії, котрі мали вплив на формування політичної думки гетьманщини; праці, присвячені осмисленню козацьких джерел у системі політичної думки гетьманської доби. У межах кожної групи джерел проаналізовано праці за хронологічним принципом, що дає змогу у ретроспективі уявити процес формування політичної думки.

Політична думка доби гетьманщини загалом стала предметом вивчення у працях таких видатних українських мислителів, як М.Грушевський, І.Франко, Д.Дорошенко, М.Костомаров, М.Драгоманов, П.Куліш, В.Липинський, О.Оглоблин та ін. Політична думка доби Відродження (ХУІ—поч. ХУІІ ст.) розглядається у працях Я.Дашкевича, І.М.Голєніщева-Кутузова, В.Нічик, В.Литвинова, М.Кашуби, Я.Стратій, С.Маслова, Б.Кравціва, Д.Наливайка, О.Зілинського, Я.Ісаєвича, М.Обушного, П.Саса, Б.Кухти, Ф.Кирилюка та ін. Більшою мірою дослідники акцентують увагу на філософському і культурологічному значенні предмету вивчення.

Дослідженню релігійно-богословської дискусії присвячені розвідки О.Левицького, Н.Полонської-Василенко, Ю.Федоріва, В.Липинського, І.Огієнка, Я.Ісаєвича, М.Кашуби, В.Ульяновського, І.Захари, В.Кондзьолки, К.Копержинського, А.Пашука, Я.Стратій, В.Харитонова, П.Яременка, О.Прокошина, П.Кралюка, О.Матковської, І.Паславського, В.Нічик, В.Литвинова та ін. Вчені в основному досліджують релігійну сторону дискусії та її вплив на формування філософських і культурних тенденцій в Україні.

Вивченню козацьких джерел присвячена велика кількість праць, в яких зроблено акцент на історичному аспекті в діяльності козацтва. Так, становлення Козацької держави, козацтво як державницьку силу досліджували Д.Яворницький, В.Антонович, І.Крип`якевич, у часи незалежності України – В.Нічик, М.Кашуба, М.Обушний, П.Сас, В.Сергійчук, О.Салтовський, В.Голобуцький, С.Величенко, Д.Наливайко, Н.Яковенко, А.Макаров, Т.Чухліб, В.Мадісон, О.Майборода та ін.

Добу розквіту Козацької держави та її політичної думки вивчали М.Грушевський, Д.Дорошенко, В.Винниченко, В.Шевчук, О.Салтовський, О.Апанович, І.Борщак, О.Оглоблин, М.Обушний, В.Смолій та ін. Особлива група праць присвячена вивченню Хмельниччини – розвідки С.Томашівського, М.Кордуби, В.Липинського, Д.Дорошенка, Г.Карпова, В.Сергєєвича, Н.Дьяконова, Н.Коркунова, В.Макотіна, М.Слабченка, Б.Нольде, В.Мякотіна, М.Драгоманова, О.Апанович, А.Яковліва, Я.Дзири, Я.Федорука, М.Бушина, В.Коваля, М.Дмитренка, Л.Горенка, А.Горкуна, В.Смолія, В.Степанкова, С.Полтавця, М.Хилька та ін. Інші державницькі концепції даного періоду вивчали М.Грушевський, Д.Дорошенко, М.Андрусяк тощо. Темі І.Мазепи присвячені дослідження О.Лазаревського, С.Килимника, І.Борщака, В.Доманицького, Р.Млиновецького, М.Андрусяка, О.Апанович, М.Карпенка, В.Шевчука, Т.Чухліба та інших вчених. До періоду занепаду Козацької держави зверталися вчені І.Борщак, О.Прицяк, А.Слюсаренко, О.Трохимчук, М.Трохимчук, Я.Малик, В.Чуприна, Ф.Кирилюк, В.Горський, Р.Іванченко, Л.Нагорна, А.Коцур та ін. Ідеї державності в політичних поглядах мислителів-просвітників доби гетьманщини вивчали П.Гнатенко, В.Горський, В.Дмитриченко, В.Іваньо, І.Захара, М.Кашуба, Л.Коваленко, С.Маслов, П.Морозов, В.Нічик, Г.Нудьга, Ф.Плотнір, А.Пашук, М.Рогович, В.Смирнов, О.Соболевський, І.Чистович та ін.

Зважаючи на внесок названих вище вчених, все ж зауважимо, що у їхніх працях не проводиться комплексний аналіз державницької думки доби гетьманщини. Не достатньою мірою вивчені концепції національної державності у політичній думці Козацької держави, фактично не досліджувалися монархічно-абсолютистські концепції у політичних поглядах мислителів-просвітителів доби гетьманщини. У дисертації саме цим та деяким іншим малодослідженим аспектам політичної думки доби гетьманщини і приділяється найбільша увага.   

Для більш ґрунтовного осмислення джерельної основи політичної думки доби гетьманщини було опрацьовано фонди Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського та фонди Центрального державного історичного архіву України в м. Києві. Зокрема, робота з архівними документами дала змогу по-новому оцінити політичні позиції ідеолога-просвітника С.Яворського.

У працях українських вчених ХІХ–ХХІ століть бачимо процес осмислення феномену ідеї державності у політичній думці доби гетьманщини. У ХІХ столітті, як правило, цей феномен досліджувався в історичному контексті. У радянські часи підхід до даної проблеми визначався виключно радянською ідеологією. Натомість в діаспорі побачило світ багато праць, в яких політична думка доби гетьманщини аналізувалася з об`єктивних наукових позицій. Після проголошення незалежності України епоха Козацької держави та створена в її часи документація досліджуються з позицій політичної науки.

Автор користується саме цією позицією при дослідженні державотворчих ідей доби гетьманщини. Принципи, які використовуємо у даному дослідженні, формуються на основі теоретичних узагальнень та практичних висновків щодо даної проблеми. Вони зумовлюються політичним аналізом фактів, тобто тих процесів, явищ і подій, з яких випливають зміст і природа державотворчих ідей у політичній думці доби гетьманщини. Методологію, методику і теорію вивчення проблеми державотворчих ідей у політичній думці доби гетьманщини становлять напрацювання у галузях політичних, історичних, філософських, юридичних теорій наукового пізнання. Доцільність застосування методу групового дослідження зумовлена тим, що державотворчі ідеї формувалися різними гетьманами і наближеними до тих політичними групами. З огляду на це доцільним є акцентування уваги на відмінностях політичних концепцій, визначених різними групами. Метод порівняльного аналізу дає змогу порівняти державотворчі концепції різних гетьманів і на основі компаративістського аналізу виділити особливості кожної з них.

Важливими для нашого дослідження є такі компоненти порівняльної політології, як об`єкти порівняльного аналізу, зокрема політичні системи Козацької держави та їхні складові, внутрішньополітичні фактори розвитку Козацької держави, взаємодія в її межах головних політичних сил, зокрема гетьмана та його оточення, козацької старшини, війська, інтелігенції, широких кіл населення; параметри порівняння, зокрема стабільність, ефективність, структура і функції, способи досягнення цивільної згоди при виробленні державних рішень, соціальна політика, ідеологія; способи порівняння, зокрема історико-генетичний, структурно-функціональний, порівняння умов; види порівняння, зокрема вертикальне, що передбачає зіставлення однотипних структур усередині країни на різних рівнях політичної ієрархії. Застосовуючи порівняльний метод дослідження, аналізуємо факти, що у ретроспективі представляють становлення і розвиток державотворчих концепцій у політичній думці доби гетьманщини, виявляємо їхні спільні та відмінні риси, причини їх реалізації чи не реалізації на практиці, визначаємо їх вплив на становлення загальної політики Козацької держави.

Метод системного аналізу необхідний для того, аби дати повний аналіз політичної системи Козацької держави та проаналізувати взаємодію окремих його систем. Метод структурно-функціональний необхідний для визначення головних структур політичної системи Козацької держави та аналізу здійснюваних ними функцій. Адже політична система являє собою не лише взаємодію її структур, а є також функціонуючою, динамічною системою, яка постійно змінюється. Головна мета застосування структурно-функціонального методу полягає в кількісній оцінці тих можливих структурних змін, до яких дана система може пристосовуватися і тих політичних концепцій, які при цьому розвиваються. Емпіричні методи, зокрема технологія підбору і вивчення документів, контент-аналіз, експертні оцінки дають змогу дати детальний аналіз досліджуваних джерел.

Методи суто політологічних досліджень, зокрема порівняльно-історичні (історичний опис, конкретний аналіз, періодизації, проблемно-хронологічний, ретроспективний, прогнозний та ін.) дають змогу вивчати державотворчі концепції доби гетьманщини у їхньому зв`язку, а також в умовах тих політичних обставин, в яких кожна з них формувалася. За допомогою цих методів виявляємо закономірності становлення і розвитку кожної з концепцій. Посередництвом емпіричних методів досліджуємо політичну поведінку українських гетьманів, внаслідок якої формувалися їхні державотворчі концепції, вивчаємо вплив різних факторів на політичні процеси, які зумовлювали особливості цих концепцій.

У підрозділі 1.2. Джерельна база дослідження ідей державності доби Ренесансу аналізуються політико-правові документи цього періоду та праці релігійно-богословського спрямування. Ці джерела по-суті містять повний спектр суспільно-політичних проблем, що постали у добу Відродження. Серед них: високий рівень національного самоусвідомлення української еліти, роздуми українців про суть та природу держави і правителя, ідея природного права, ідея громадянського патріотизму, ідея князівської держави в Україні. Осмислення українськими мислителями цих суспільно-політичних проблем відбувалося у контексті західноєвропейської гуманістичної суспільно-політичної традиції, але водночас воно набувало національного забарвлення. Праці українських політичних мислителів доби Відродження стали тією світоглядною базою, котра сприяла гуртуванню українського народу у вирішальний період його національного становлення. Вони склали ідеологічну основу у підготовці майбутньої національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького.

Національна свідомість українців в епоху Відродження виявлялася на рівні етнічної свідомості, конфесійної, політичної ідентифікації. На противагу твердженню про ренесансний космополітизм є підстави наголошувати на національній  самоідентичності українців. Підтвердженням цього є хоча б той факт, що вони мали подвійні та навіть потрійні прізвища: Станіслав Оріховський-Роксолан, Іван Туробінський-Рутенець, Павло Кросненський-Рутенець Русин, Георгій Тичинський-Рутенець, Григорій Чуй-Самборський Рутенець. У створених ними етико-політичних концепціях громадянського гуманізму на перше місце ставилися принципи спільного блага. Відповідно до цього осмислювалися ідеї справедливості у суспільстві, свободи, патріотизму. Під їх впливом формувалися республіканські ідеали, а також етнічна і національна свідомість.

Релігійно-богословська полеміка мала визначальний вплив на формування державотворчих ідей доби Відродження. Вона засвідчила зростання рівня національної свідомості українців, які починають відчувати себе окремою соціальною структурою. Це відчуття особливо було помітне в період гетьманської держави. Наразі, є підстави стверджувати, що ряд мислителів цього періоду дивилися на Україну як складову і провінцію інших держав, однак вони не заперечували права українського народу на самовизначення. Окремі з них навіть роблять серйозні спроби підняти статус України, наблизити її до політичного рівня Литовського князівства чи Польського королівства.

Унія 1596 року сприяла формуванню групи представників римо-католицької конфесії в Україні, які відчували себе українцями, незважаючи на те, що не були православними. У середовищі православного українства з`являється й утверджується ототожнення, що українці-руси – це суто православні. Ідея унії мала й позитивні аспекти, адже саме представники римо-католицької конфесії в Україні та українські уніати ставили за мету інтегрувати Україну в систему європейської політики, культури та освіченості. Щодо цього православні дуже часто висловлювали ідеї своєрідного національного консерватизму, не надаючи уваги важливості факту інтеграції України у контекст західноєвропейських держав, тобто далі від Московського князівства. Вони абсолютизували ідею православної віри. І саме ця абсолютизація зіграє визначальну роль у політиці Богдана Хмельницького. Крім того, православні не надавали особливого значення можливості існування української держави, а зводили національну самодостатність до проблеми утримання східної віри незалежною від протекторату папи римського. Тобто, у цей час православна віра набула більшого поширення, ніж ідея української державності.

Політичний аспект релігійно-богословської дискусії представлений у працях мислителів-полемістів, зокрема Христофора Філалета, Клірика Острозького, Мелетія Смотрицького, автора «Перестроги» та ін. Ці праці є своєрідними політичними програмами, що були зумовлені тогочасними соціальними проблемами і політичними роздумами. Головне їхнє завдання – запобігти експансії католицизму на православ`я та вивести православну церкву з кризи, а також прагнення привести у відповідність із політичними інтересами Козацької держави, котра починала стверджуватися як серйозний політичний інститут.

Розділ 2. ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ ІДЕЙ ДЕРЖАВНОСТІ ДОБИ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ присвячено аналізу державотворчих ідей у джерелах часів становлення, розвитку і занепаду Козацької держави. Досліджується джерельна база, в яких ці ідеї розроблялися, порівнюється стан державотворчих ідей у різні періоди існування гетьманщини. З огляду на те, що виникнення цих праць і документів було зумовлено конкретними суспільно-політичними обставинами та з метою систематизації поділяємо їх на три типи. Перший – джерела доби становлення Козацької держави (кінець ХУІ – середина ХУІІ століття), тобто до національно-визвольної війни Б.Хмельницького. Другий тип джерел охоплює пам`ятки, котрі творилися від середини ХУІІ століття до 1710 року, тобто поразки гетьмана Івана Мазепи. Третій тип – джерела, котрі представляють занепад Козацької держави (від 1710 року і до кінця ХУІІІ століття). Уявляється, що такий поділ дає змогу виділити головні джерела козацької документації, котрі стали важливою складовою політичної думки доби гетьманщини, визначити їх домінантні ідеї, зокрема державотворчі. Загалом ці три групи праць і документів представляють тактику і стратегію Козацької держави, розробку її мислителями та діячами державотворчих ідей.

У підрозділі 2.1. Джерела періоду становлення Козацької держави досліджуються праці, в яких розкривається характер тогочасного українського суспільно-політичного мислення, і низка визначальних політичних тенденцій. Серед яких слід виділити перетворення козацтва на політичну силу, здатну витворити власну суспільну ідеологію. Першим кроком на шляху формування козацтва як організаційної сили стало національно-визвольне повстання під проводом С.Наливайка, у процесі якого було проголошено ідею автономної Козацької держави. Всі спроби інтегрувати козацтво у структуру Речі Посполитої виявилися малоефективними. Натомість ефективним на шляху організації козацтва було утворення територіальних полків у формі князівства, ідеологом чого був Й.Верещинський. Форми Козацької держави починають запроваджувати у реальне життя гетьмани П.Сагайдачний та М.Дорошенко.

Джерела цього часу свідчать про те, що ідеї створення Козацької держави були в центрі уваги тогочасних українських мислителів. Безперечно, Польща не була зацікавлена у такому процесові, адже це загрожувало виходом України з-під її впливу. Ці тенденції яскраво виявлені у Куруківському трактаті 1625 року, що став результатом козацько-польської війни того ж року. Цей документ – одне з найбільш яскравих свідчень послідовної та серйозної боротьби Польського королівства із зародками Козацької держави. На той час козацьке військо на чолі зі своїми лідерами йшли на компроміс, адже ще не були достатньо сильними для відстоювання своїх інтересів.

У підрозділі 2.2. Джерела періоду розвою Козацької держави аналізуються праці та документи доби гетьманщини, що стали ідеологічною основою боротьби козацтва за власну державність. Саме за цими джерелами можна визначити політичні цінності, суспільні орієнтації, ідейні основи козацтва. Підтвердженням цього є зокрема той факт, що вони засвідчують оформлення козацтва як політичного  чинника, військової сили та ідейної течії.

Визначальною ідеєю другого типу джерел, котрі представляють розвиток державницьких ідей періоду гетьманщини, є поєднання ідеології Козацької держави з національно-визвольною боротьбою українського народу. До цього типу джерел відносимо праці мислителів, написані у період розгортання національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького до 1710 року, зокрема документацію Б.Хмельницького, І.Виговського, Ю.Хмельницького, І.Брюховецького, П.Дорошенка, П.Суховія, Д.Многогрішного, П.Іваненка, І.Мазепи, І.Самойловича та ін.

Фактично цей період починається гетьманування К.Косинського, а завершується поразкою І.Мазепи. Для розвитку ідеї державності у політичній думці він став визначальним і кульмінаційним, поєднавши зовнішню та внутрішню козацьку боротьбу. Основним супротивником Козацької держави була Польща, а потреба визволитися з-під її влади стала головною причиною національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького та відбудови української державності. Крім конфлікту між козаками і польським урядом, своєрідними були стосунки з Кримом, Туреччиною, Молдовою, Московією, котрі зумовлювалися конкретними суспільно-політичними обставинами та політикою того чи іншого гетьмана.

Отже, державотворчі ідеї періоду розвою Козацької держави репрезентують найвищий ступінь розробки ідеї державності у політичній думці доби гетьманщини. Саме у цей час українські державні діячі найближче підійшли до ідеї незалежної України, хоч через складні суспільно-політичні обставини вона не могла бути реалізованою у практичному житті.

У підрозділі 2.3. Джерела періоду занепаду Козацької держави аналізуються праці П.Орлика, І.Скоропадського, Д.Апостола, К.Розумовського та ін. Ці джерела засвідчують, що ідея української державності поступово втрачає свою актуальність і значущість з огляду на занепад Козацької держави та все більше підкорення України Росією.

Поразка І.Мазепи спричинила могутню реакцію московського царизму проти України, внаслідок якої розвиток державницьких ідей в українській політичній думці починає занепадати, як і сама Козацька держава. Основні політичні тенденції цього періоду визначаються тим, що зникає полонофільська орієнтація, але посилюються спроби знайти компроміс із Кримом і Туреччиною. Козацька старшина продовжує свої намагання утвердити автономний статус Козацької держави. Але ці намагання стають дедалі слабшими, а врешті Козацьку державу буде взагалі ліквідовано. Цей період окреслюється 1710 р. — ХУІІІ століттям. Час від гетьманування І.Скоропадського до остаточного зруйнування Запорізької Січі у 1775 році характеризується своєрідним зламом ідеї козацької державності, занепадом визначальних її тенденцій. Навіть акція П.Орлика вже не могла відродити колишню велич і славу гетьманщини. З огляду на цю тенденцію козацтво виступає в основному авангардною силою у військовій політиці Московської імперії на Півдні України та допоміжною силою під час російських завоювань на півночі та заході.

Політичні мислителі цього періоду шляхом осмислення та інтерпретації найважливіших подій, політичної та військової діяльності гетьманів, кошових, полковників узагальнили складні шляхи розвитку державотворчих ідей на теренах України. У політичних працях цього часу особлива увага приділяється тим гетьманам, котрі змогли використати московські війська для власного утвердження, а з часом, переконавшись у загарбницькій політиці Росії щодо України та необхідності відбудовувати власну державу, стали на шлях боротьби за неї. Як правило, їхня доля була трагічною, зокрема І.Самойловича, але своєю діяльністю вони доводили факт існування Козацької держави та останніх потуг на шляху її збереження. Політичні та ідеологічні засади світогляду мислителів періоду занепаду Козацької держави зумовлювали їх прагнення максимально відобразити та пояснити причини і наслідки військової та героїко-патріотичної, міжусобної боротьби козацтва. Особливу увагу вони звертають на його ідеологічні прагнення, політичні розрахунки, програми, шляхи утвердження державотворчих ідей на практиці тощо.

Загалом вимальовується кілька головних тенденцій у політичному мисленні даного періоду. Перша тенденція утверджує національну ідею, шлях до якої бачиться через визволення, повстання проти іноземного поневолення. Представники другої тенденції культивують ідею національного піднесення України завдяки союзу Козацької держави з іноземними правителями. Представники третьої тенденції прагнуть до збереження Козацької держави під протекторатом російського царя. Представники четвертої стояли на позиції повного відступництва від національних ідей і підтримували політичне поглинання України Російською державою.

Отже, державотворчі ідеї доби занепаду Козацької держави засвідчують спроби зберегти та відродити права і вольності Козацької держави часів Б.Хмельницького. У цей час домінуючими були розроблена П.Орликом, П.Полуботком, Й.Кириленком ідея незалежності України та ідея автономності І.Скоропадського, Д.Апостола, К.Розумовського під протекторатом Москви.

У розділі 3. ІДЕЇ ДЕРЖАВНОСТІ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЛІТИЧНІЙ ДУМЦІ ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ стверджується, що українська політична наука в останні десятиріччя ХХ – початку ХХІ століть суттєво розширила спектр своїх досліджень, включивши до нього праці мислителів-гуманістів доби Ренесансу, що дало змогу досліджувати ідеї державності на якісно новому рівні. У радянські часи ідея української державності у ХУІ столітті взагалі не вивчалася. Більше того, стверджувалося, що у цей час на українських землях був занепад політичного і культурного життя, а елементи слов`янського відродження, зокрема державного, було прийнято вбачати лише у діяльності князя Костянтина Острозького та діяльності організованого ним Острозького осередку. Але проголошена у цей час ідея конфесійного (віросповідного) патріотизму дає підстави говорити про те, що ідеї державності та прагнення втілити її на практиці ніколи не залишалися поза увагою українських мислителів.

У підрозділі 3.1. Ідеї української державності у контексті конфесійного патріотизму проведено політологічний аналіз доби Відродження (ХУ—першої половини ХУІІ століття). Він наочно засвідчує, що ідея держави, роль людини в її створенні, її гуманістична суть і призначення, а також різні складові та компоненти, як образ правителя, рівень його політичної культури і т. ін. були визначальними в суспільно-політичній думці того часу. Не випадково ідея державності цієї доби заклала основу для творення концепції Козацької держави, що постала в ХУІІ—ХУІІІ ст. і стала фундаментом для розбудови незалежної української держави у ХХ—ХХІ століттях.

У працях мислителів доби Відродження рельєфно окреслено концепцію сутності держави, подано осмислення таких її складових, як походження, пріоритет права, ідея спільного блага, ідеал свободи, проблема спадкової монархії, республіканська форма правління, осмислення постаті правителя, характеру війн, проблеми миру та нації тощо. Ці ідеї знайшли своє вираження у працях таких політичних мислителів доби Відродження, як Й.Верещинський, І.Домбровський, Ю.Дрогобич, П.Русин, М.Гусовський, С.Кленович, А.Чагровський, І.Туробінський-Рутенець, Г.Чуй-Русин, С.Пекалід, Я.Щасний-Гербут, С.Оріховський, І.Вишенський, І.Потій, М.Смотрицький, Христофор Філалет, Клірик Острозький та ін. Світське тлумачення ідеї держави має характер не лише етнічний чи релігійний, а й суто політичний. Мислителі роздумують над проблемами України, демонструючи високу національну свідомість та суспільну зрілість.

Особливо тут слід виділити представників так званої «католицької русі», тобто українців римо-католицького віросповідання, котрі зробили помітний внесок у суспільно-політичні та націотворчі процеси в Україні. До цього часу внесок діячів «католицької русі» у розвиток політичної думки України  залишався мало дослідженим. Саме представники «католицької русі» прагнули сформувати ту політичну ідеологію, котру цілком правомірно можна назвати ідеологією української національної еліти, що ставила собі за мету зберегти державницькі традиції Київської Русі, продовжити і розвинути їх у нових історичних умовах.

Отже, у ХУІ – першій половині ХУІІ ст., у добу Відродження українські мислителі заклали підвалини для включення українців у загальноєвропейський контекст, де основною цінністю, що виростає з природного права, є вольність, а добровільне підданство подається як форма реалізації свободи. До цього часу руська ідея загалом зводилася до засади свободи як головного стрижня історичного буття народу. Саме через призму цієї категорії пояснювалася політична та етнокультурна ідентичність руського народу. А сама свобода є результатом природного права, державної, культурної, правої, релігійної традицій. Категорія свободи виступає у працях мислителів як загострене почуття політичної правосуб`єктності, вона була визначальною домінантою у соціальній свідомості. В основі руськості лежить елемент національного виміру – регіональний фактор, а не релігійний.

У своїх працях мислителі доби Відродження особливого значення надавали проблемі формування засад нації. Це призвело до того, що вона стала визначальною домінантою для творення державницьких концепцій у працях мислителів Козацької держави. Не зважаючи на те, що ренесансний гуманізм мав на українських землях характер явища елітарного, тобто фактично був відірваним від широких верств населення, культивувався у вищих сферах суспільства, він вплинув на народну свідомість, а головне – зробив вагомий вплив на формування ідей державності доби гетьманщини.

У підрозділі 3.2. Політичні ідеї у науковій спадщині С.Оріховського йдеться про філософське осмислення проблем держави мислителем доби Відродження. Він був одним із найвидатніших представників не лише філософської, а й політичної думки доби гетьманщини, оскільки розробив власну концепцію державності. В числі головних політичних ідей С.Оріховського слід назвати такі: визначення сутності держави, державного управління, місця та ролі правителя, проблеми війни і миру, ідеї природного права, патріотизму, свободи тощо.

Концепція державності С.Оріховського основується на засадах ідеології доби Відродження. Вона всебічно осмислються ним, спираючись на праці мислителів античності, Середньовіччя та своїх сучасників. При цьому С.Оріховський не наслідує їх, а критично аналізує, розробляє власну державницьку концепцію, котра стала важливою складовою частиною української політичної думки доби гетьманщини.

С.Оріховський не виступав за незалежний статус України, а фактично бачив її автономною частиною у складі Польського королівства. Тлумачачи державу як результат суспільного договору, що укладається людьми через їхнє вроджене прагнення до взаємної допомоги, він відстоював ідею єдності України. Наголошуючи на принципі спільного блага, основними ідеями якого є патріотизм, служіння державі, ідеї суспільної активності, що основуються на підпорядкуванні приватного інтересу спільному благу,  мислитель закликав українців згуртуватися навколо української ідеї, хоча бачив її складовою польської державної ідеї. Актуалізуючи теорію природного права, зокрема думку про те, що справедливою є та держава, що забезпечує громадянам право на власність, свободу совісті, слова, право жити відповідно до власного розуму, Оріховський дуже близько підійшов до ідеї природного права кожного народу мати власну державу. Ця ідея буде пізніше розвинена його послідовниками під час творення Козацької держави. Тому цілком правомірно можна говорити про те, що політичні ідеї, наявні у науковій спадщині С.Оріховського, стали важливим внеском у розробку державотворчих ідей доби гетьманщини.

У підрозділі 3.3. Державницькі концепції у поглядах ідеологів релігійного протистояння аналізуються державотворчі ідеї мислителів-полемістів. Традиційно протягом тривалого часу у політичній та історичній науках вживався термін «учасники релігійно-богословської дискусії». Натомість поряд із ним уводимо термін «ідеологи релігійного протистояння», адже всі учасники цієї дискусії були представниками певної ідеології, а сама дискусія виникла за конкретних політичних обставин.

Загалом же державницькі ідеї у поглядах ідеологів релігійного протистояння (Г.Смотрицького, Х.Філалета, М.Смотрицького, Клірика Острозького, автора «Перестороги», І.Потія та ін.) є важливою складовою державотворчих концепцій доби гетьманщини. У їхніх працях зустрічаємо немало думок стосовно створення тієї чи іншої форми державності на теренах України. Відтак, ідеологи релігійного протистояння представляють українську версію реформаційної ідеології. Поєднання світогляду ренесансного гуманізму та реформаційної ідеології породило нове бачення суті держави. У цьому контексті боротьба за віру нерідко набувала яскраво вираженого політичного спрямування, а окремі праці, написані у цей період, стали не лише вагомою частиною української політичної думки доби гетьманщини, а й суттєвим кроком для утвердження ідеї державності на теренах України. Національна приналежність до українського народу, відчуття та осмислення зв`язку з його історією, зокрема князівською добою, були вагомими чинниками, котрі чинили моральний і політичний вплив на виховання певного світогляду народу напередодні визвольної війни 1648—1654 рр.

Загалом мислителі-учасники релігійно-богословської дискусії виявляють досить високий рівень національного самоусвідомлення. Деякі з них вважають Україну окремою державою, прагнучи підняти її до рівня Корони Польської чи князівства Литовського. Навіть представники римо-католицької русі мислили себе українцями незалежно від конфесійності. А у православному середовищі побутувало поняття, що русь – це православні. Всі мислителі намагалися ввести Україну у систему європейської освіченості. Часто православні висловлювали ідеї національного консерватизму, часто лише конфесійного, заперечуючи необхідність української держави, зводячи національну самодостатність до проблеми утвердження прав східної православної віри. Неодноразово поняття «Русь» в інтерпретації ідеологів релігійного протистояння включає в себе Україну та Білорусію, але часто бачимо чітке розмежування цих понять. Загалом Україна бачиться в межах колишнього Галицько-Волинського князівства із центром у Києві, часто поняття Русь вживається на означення лише України. Важливо, що Московська держава у поняття «Русь» не вводиться жодним із мислителів.

Отже, у державницьких концепціях ідеологів релігійного протистояння осмислюється унія як політичний феномен, ставиться на порядок денний суспільно-політичного життя ідея необхідності обмежити права Польщі на теренах України, православна віра розглядається як основна і необхідна умова буття українського народу та його держави, осмислюються проблеми війни і миру, свободи індивіда та народу, постать правителя, проблеми освіти, культури. Власне, жодне положення про державу, котре розроблялося ідеологами релігійного протистояння, не мислилося без релігійного впливу. Це і є визначальною рисою та особливістю їхніх державницьких концепцій.

У розділі 4. НАЦІОНАЛЬНА ДЕРЖАВНІСТЬ У ПОЛІТИЧНИХ ПОГЛЯДАХ МИСЛИТЕЛІВ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ аналізуються ідеї політичного правління, державності та правителя. Вони стали новим етапом у розвитку ідеї державності на українських теренах, найвищим її виявом та реальною спробою бути реалізованими у практичному житті. Слід наголосити, що від самого початку ці ідеї, зокрема і перш за все ідея державності, мали так звану багатовекторну спрямованість, що було зумовлено залежністю України від сусідніх держав. Саме тому шляхи подальшого розвитку України завжди визначалися з огляду на позиції Росії, Польщі, Австро-Угорщини, Туреччини, Криму, Швеції тощо.  

Проаналізовані у дисертації підходи щодо розвитку ідей державності доби Козацької держави дають автору підстави запропонувати наступну періодизацію. Перший період у розвитку політичної думки Козацької держави охоплює кін. ХУІ – середину ХУІІ ст. Це був час козацьких національно-визвольних повстань, які підготували війну під проводом Б.Хмельницького. Другий період розпочинається з середини ХУІІ століття і триває до 1710 року. Саме у цей час державницькі концепції досягають найвищого свого розвитку, робляться реальні спроби втілити їх на практиці. Головними досягненнями цього етапу є державницькі концепції Б.Хмельницького, І.Виговського, Д.Дорошенка, І.Мазепи та ін. творців козацької державності. Третій період – етап руйнації гетьманщини – розпочинається з 1710 року і триває до кінця ХУІІІ ст. На цьому етапі відбувається поступовий занепад у розвитку політичної думки гетьманщини, а  державницькі концепції втрачають свою актуальність у політичному житті України. Запропонована періодизація, на думку автора, дає можливість дослідити і проаналізувати процес зародження, становлення і розвитку ідей державності у політичній думці доби Козацької держави у ретроспективі.

У підрозділі 4.1. Державницькі ідеї епохи козацьких національно-визвольних повстань аналізується період становлення державницьких концепцій, котрий накладається на епоху козацьких національно-визвольних повстань. У цей час  державницькі концепції тільки починають зароджуватися і розвиватися. Слід підкреслити, що багато мислителів творять свої державницькі концепції як відповідно до світогляду доби Відродження, так і згідно з політичними позиціями молодої Козацької держави. Зокрема, йдеться про Й.Верещинського, С.Пекаліда, М.Пашковського та ін. Водночас формуються державницькі концепції, котрі є виключним породженням саме Козацької держави, стали виявом її політичних позицій і настанов. Цей процес спостерігаємо у працях К.Саковича, Куруківському трактаті, Ю.Немирича. Політико-філософське осмислення державницьких концепцій бачимо у працях Т.Євлевича та К.Транквіліона-Ставровецького.

Національна державницька ідея знайшла своє втілення перш за все у державницьких концепціях, котрі синтезували у собі традиції Києворуської держави та особливості формування Козацької держави. Більшість українських політичних мислителів цього часу не ставили національну ідею на рівень формування незалежної держави, хоча окремі прояви цього були, наприклад, у «Лабіринті» Т.Євлевича. Але широкого розповсюдження ця ідея не набула. Домінуюча політика орієнтацій на сусідні держави сприяла утвердженню ідеї автономності, а не незалежності.

Отже, наприкінці ХУІ – у середині ХУІІ століть відбувається процес зародження і становлення державницьких концепцій доби Козацької держави. Вони стали логічним продовженням і розвитком державницьких позицій, що прозвучали у працях мислителів доби Відродження та ідеологів релігійного протистояння. Водночас ці концепції безпосередньо пов`язані з утвердженням Козацької держави і відображають її ранні політичні засади.

Концепції козацької державності стали основою для становлення української національної ідеї. Внаслідок синтезу традицій князівської державності часів Київської Русі та нових традицій Запорізької Січі на теренах України формується нова політична традиція, головною метою якої є творення власної держави. Саме ця ідея стане визначальною для консолідації українців у національно-визвольній боротьбі під проводом Богдана Хмельницького. Саме ця ідея стала ідеологічною основою національно-визвольної війни 1648—1654 рр.

У підрозділі 4.2. Ідеї автономності та незалежності у політичних поглядах гетьманів Козацької держави стверджується, що розвиток державотворчих концепцій часів гетьманщини спостерігаємо на другому періоді еволюції Козацької держави, що припадає на часи її розвитку – середина ХУІІ століття – 1710 рік. На цьому етапі державницькі концепції досягають найвищого рівня свого розвитку, детально розробляються механізми функціонування державної системи, робляться реальні спроби застосувати їх на практиці. У контексті розвитку державотворчих ідей розробляються також їх окремі складові, а саме: проблема походження русів-українців, геополітичні межі їх земель, утвердження Козацької держави у процесі національно-визвольної війни 1648—1654 рр., формуються міжнародна політика козацької держави, концепції образу правителя (гетьмана) та системи внутрішнього правління, відбувається політичне осмислення феноменів війни та миру тощо.

Ряд проаналізованих суспільно-політичних пам`яток, зокрема його угоди, листи, представляє систему політичних позицій і державного мислення Б.Хмельницького. Вони незаперечно доводять, що гетьман був творцем Козацької держави зі статусом автономії під протекторатом іншої держави. Б.Хмельницький у ряді підписаних ним договорів дбав про забезпечення прав світської гілки влади, тобто козаків, та церковної – духовенства, перш за все православного. Також відстоював інтереси української шляхти, всього українського народу. Саме відстоювання цих прав і вольностей стало причиною очолюваної ним національно-визвольної війни.

Незважаючи на війну з Польщею, Б.Хмельницький не залишав спроб знайти мирний компроміс і зберегти підданство польському королеві. Але гетьману не вдалося досягти цього, перш за все через постійне порушення угод із боку Речі Посполитої. Саме тому Б.Хмельницький переорієнтувався на нового союзника – російського царя. Але Віленський мир засвідчив ненадійність московського союзника, його небажання визнати Козацьку державу. Після того Б.Хмельницький почав шукати шляхи союзу з іншим потенційним протектором – шведським королем. Смерть Б.Хмельницького не дала йому змоги домовитися з останнім. Творена ним політична коаліція зі Швецією розпалася. Слід зазначити, що у політичних документах Б.Хмельницького не ставився постулат незалежної України при її повному суверенітеті. Натомість бачимо обґрунтування ідеї автономності Козацької держави під протекторатом іншої держави.

Гетьман Івана Виговський був одним із найактивніших після Б.Хмельницького творців Козацької держави. Він розвинув ідею Великого князівства Руського, що була викладена у Гадяцьких пактах. І.Виговський наполягав на необхідності створення конфедерації трьох народів: Речі Посполитої, Литовського князівства і Руського князівства. Великий внесок зробив Виговський у розробку системи влади у межах автономної Козацької держави. Загалом же його політичним ідеалом була аристократично-демократична республіка.

Павло Тетеря виступив як прихильник протекторату Польщі над Козацькою Україною. Юрій Хмельницький стояв на деструктивних позиціях щодо Козацької держави, будучи прихильником повного протекторату Москви над Україною, хоча й робив спроби зберегти давні права та вольності козацтва. Так само деструктивні позиції щодо Козацької держави займав Іван Брюховецький. А всі його спроби вийти з-під влади Москви були слабкими і невдалими. Фактично він провадив політику єднання двох націй – української та російської, в контексті якої інтереси Козацької держави були другорядними.

Петро Дорошенко виступав ідеологом незалежної України в її етнографічних межах. Він був послідовним продовжувачем політики І.Виговського, відстоюючи ідею визволення України. Приймаючи булаву з ханських рук, гетьман планував утвердити Україну як нейтральну і незалежну державу щодо Москви, Польщі й Туреччини. У державницькій концепції І.Виговського Козацька держава утверджується як єдиний етнічний і політичний простір, а головними він вважав дві політичні домінанти – геополітичну та релігійну, що є визначальними чинниками у процесі розбудови Козацької держави.

Як гетьман П.Суховій починав свою діяльність, керуючись ідеями національно-визвольними, але згодом його діяльність фактично перейшла у русло міжусібної боротьби за владу. Не зважаючи на це, П.Суховій бачив Україну самостійною державою. Державницька концепція Дем`яна Многогрішного характеризується спробами зберегти водночас і протекцію Москви, і козацькі права та вольності. Він стояв за союз Козацької держави з Москвою, а не підданство. Михайло Ханенко був прихильником пропольської орієнтації, але намагався зберегти деякі давні права та вольності українського народу. Будучи прихильником московської орієнтації, Іван Самойлович робив спроби стабілізувати й укріпити Козацьку державу. Ідею московської орієнтації Самойлович сполучив з ідеєю єднання Правобережжя та Лівобережжя під царським протекторатом.

І.Мазепа належить до найвизначніших українських гетьманів. За його участі було розбудовано Київську академію, засновано Чернігівський колегіум, збудовано ряд церков, розвивалося книгодрукування. Як і в діяльності Б.Хмельницького, в еволюції його політичних позицій бачимо  два періоди. На першому він виступає лояльним до Москви, вірячи в те, що цар Петро І дасть можливість Україні бути повноцінними автономним політичним утворенням. Він підтримує реформи Петра І, дбаючи при цьому про реформування української еліти на зразок європейської. Але дуже швидко І.Мазепа переконався у тому, що Москва не дасть автономних можливостей Козацькій державі. Тому він змінює свою політичну орієнтацію і робить ставку на союз зі шведським королем. На жаль, ця акція Мазепи, спрямована на утвердження незалежної України, отримала поразку.

Загалом гетьман І.Мазепа в ідеалі бачив Українську державу незалежною і суверенною. До такого політичного рішення він прийшов після багатьох років державницької діяльності. Ця ідея гетьмана була підхоплена його політичними наступниками і спадкоємцями. Гетьман Петро Іваненко (Петрик) виступив як поборник незалежної Української держави, сподіваючись, що завдяки підтримці Туреччини Україні вдасться вийти з-під влади Москви.

Вплив Мазепи на розвиток українського політичного мислення незаперечний, жоден інший гетьман не зробив стільки для створення незалежної української держави. Основою державного і суспільного ладу він уявляв козацьку старшину, що відповідало тодішнім європейським традиціям. Після поразки І.Мазепи завершується період розвитку Козацької держави. Від того часу Москва починає агресивний наступ на Україну, обмежуючи рівень її автономності.

У підрозділі 4.3. Політичні концепції доби руйнації гетьманщини аналізується третій період у розвитку державницьких ідей, що припадає на 1710 – кінець ХУІІІ століття. Це був час руйнації гетьманщини, тому дійсно державницькі концепції розвиваються переважно за межами Козацької держави, а відтак їх вплив на політичне життя в Україні стає відносним. Ті ж політичні концепції, котрі формувалися на теренах України, у більшості своїй культивували ідею підпорядкування Москві.

Найбільш послідовним наступником політичної позиції В.Мазепи був Пилип Орлик. Фактично до цього часу дослідники акцентують увагу виключно на його «Конституції». Натомість існує низка інших документів, які представляють широку систему державницького мислення і політичних поглядів П.Орлика. Проаналізувавши ці документи, автор дійшов висновку, що спадщина П.Орлика – важлива сторінка в історії української політичної думки, а його діяльність – боротьба за незалежну Україну. Державницька концепція Орлика ґрунтується на тогочасній європейській традиції, що  робить українську державницьку ідею складовою загальносвітового політичного процесу.

Гетьман Іван Скоропадський був прихильником проросійської орієнтації, але він виявляв прагнення до відновлення прав і свобод Козацької держави, котрі існували за часів Б.Хмельницького. Період гетьманування Д.Апостола можна назвати своєрідним компромісом між старими і новими формами суспільного життя в Україні. Гетьман багато зробив для впорядкування козацької адміністрації, стабілізації становища у державі, регулювання соціальних відносин. Він послідовно захищав інтереси українського купецтва, намагався ліквідувати ту торгівельну систему, котру запровадив на Україні Петро І на користь Росії. Таким чином можна говорити про те, що перший етап реанімаційно-орієнтаційних зусиль припадає на період гетьманування І.Скоропадського, котрий завершився поразкою і встановленням Малоросійської колегії. Наступний етап був позначений боротьбою П.Полуботка й козацької старшини з Малоросійською колегією, що призвело до масових арештів старшини і смерті наказного гетьмана. Відбулося урізання автономістського руху на легальній основі. Зусилля козацької старшини після смерті Петра І реанімувати Козацьку державу завершилися призначенням на посаду гетьмана Д.Апостола і значним зменшенням прав і вольностей Козацької держави. Наступним етапом стало призначення на посаду гетьмана К.Розумовського, котрий намагався зробити Козацьку державу шляхетською. Проте й цього разу змагання шляхти і старшини за українську автономію завершилися поразкою й остаточною ліквідацією інституту гетьманства на Україні.

Останній етап цієї боротьби – подання «Наказів» депутатам з приводу укладення царицею «Нового уложення». Ці накази стали тими політичними документами, в яких українське суспільство виявило солідарність у своїх прагненнях зберегти Козацьку державу. Але, не зважаючи на волю всіх станів тодішньої Лівобережної України, Козацьку державу було ліквідовано і владу в Україні перебрала Москва.

Послаблення і поступовий занепад Козацької держави був зумовлений російським гнітом та обмеженням прав українського народу, збільшенням залежності Козацької держави від Москви. В результаті це привело до ліквідації автономії. Також занепад відбувався через послаблення влади гетьманів. Це проявлялося у тому, що ряд державних функцій перебирали на себе російські структури, такі як Малоросійська колегія. Структура гетьманського правління руйнувалася. Російська влада узаконила доносительство. Скасування виборності гетьмана, його призначення, як і старшини, без волі козацького загалу підривало основи Козацької держави. Негативними були процеси уярмлення низового козацтва, закріпачення селян, занепад місцевої системи освіти, примусове переселення представників української інтелігенції – мозку нації – до Росії.

Загалом же після поразки І.Мазепи державницькі концепції в Україні починають занепадати, оскільки реальні політичні обставини не створювали умов для їхньої реалізації у практичному житті. Протягом ХУІІІ ст. у середовищі українській еліти відбувалося пізнання та осмислення політичного буття історичного минулого українського народу. Політичні мислителі цієї доби вбачали в українському народові автентичне етнічне утворення, що походить із глибокої давнини. В основі політичного мислення діячів ХУІІІ ст. лежить природне право кожного народу жити вільно і мати власну державу. Звідси виводиться і право українського народу на власну державність. Хоч, не зважаючи на це, значною мірою зберігається орієнтаційне політичне мислення, особливо на офіційному рівні. Ідеалом державного правителя бачиться Б.Хмельницький, а Визвольній війні та розвитку його державницької концепції надається найбільша увага. Поряд із патріотичними концепціями утверджуються у певних колах, зокрема у середовищі шляхти, певні догмати російської імперіалістичної доктрини.

У розділі 5. ІДЕЇ ДЕРЖАВНОСТІ В ІНТЕРПРЕТАЦІЇ МИСЛИТЕЛІВ-ПРОСВІТНИКІВ ДОБИ ГЕТЬМАНЩИНИ проводиться аналіз розробки державницьких ідей мислителями-просвітниками. Серед них виділяються ті, котрі розвивали великодержавницькі концепції, та ті, що були прихильниками державницьких ідей національного спрямування. Загалом цей етап співпав із періодом руйнації гетьманщини та характеризувався переходом багатьох українських діячів на службу до Росії. Водночас він засвідчив те, що ідея державності розвивалася в руслі загальноєвропейського процесу, котрий характеризувався домінуванням просвітницьких ідей.

У підрозділі 5.1. Великодержавницькі концепції ідеологів-просвітників стверджується, що великодержавницькі концепції ідеологів-просвітників стали особливим етапом у розробці концепцій державності.   

Загалом Просвітництво було явищем загальноєвропейським, але кожна держава сприйняла його відповідно до власних національних особливостей. Так, французьке просвітництво характеризувалося великим розмахом і радикалізмом. У Німеччині відрізнялося увагою до гуманітарних проблем, морального та естетичного виховання людини. Українському Просвітництву притаманні віра в силу розуму, його необмежених можливостей, історичний оптимізм, культивування інтелекту та раціоналізму. Розум у політичних концепціях українських просвітників – категорія, котра здатна принести великі зміни, поставити суспільство на шлях чесноти й розумності. Просвітники твердять, що зло у суспільстві виникає тому, що добра й розумна людська природа спотворюються невідповідним їй суспільним устроєм, в якому домінують забобони та ошуканство. Звідси виводиться теза про необхідність змінити суспільний лад, привести його у відповідність до законів природи.

Європейське Просвітництво тісно поєднане з класицизмом як суспільним світоглядом. Але класицизм епохи абсолютних монархій у Європі не знайшов на теренах України відповідного соціокультурного ґрунту, тому у працях дослідників доби гетьманщини переважаючою є концепція «раннього Просвітництва» в Україні. Політичні ідеї українських просвітників стали важливою складовою у розробці державотворчих ідей у політичній думці доби гетьманщини.

Ідеї державності у політичній думці гетьманської України просвітницького спрямування поєднали у собі дві протилежні тенденції – розвиток національної ідеї у нових соціально-економічному та суспільному контекстах і перехід значної частини української інтелектуальної еліти на службу до російського царя, тому можемо говорити про виникнення у цей час поняття «колаборантства». Це значною мірою вплинуло на розробку ідеї державності у цей час і формування великодержавницької доктрини.

Серед тогочасних колаборантів можна виділити різні групи. Перша – діячі, котрі не поставали проти російських поневолювачів, не вели революційної діяльності, але вони максимально використовували реальні можливості для праці задля своєї нації. До цієї групи належали борці за козацькі права та вольності, організатори національного життя, суспільні та освітні діячі, котрі співпрацювали з колонізаторами номінально. До другої групи належать ті діячі, котрі співпрацювали з колонізаторами, стоячи на позиціях лояльних громадян, демонструючи офіційну вірнопідданість. Але для них національна ідея залишалася ціннісною, задля відстоювання якої вони змушені були йти на співпрацю. Саме таку позицію займали свого часу гетьмани І.Самойлович, І.Мазепа до свого повстання, І.Скоропадський, Д.Апостол. Третя група – українські діячі, котрі пішли на відкриту службу Російській імперії, зокрема Ф.Прокопович, С.Яворський. Саме вони брали участь у творенні політики російського імперіалізму, виявляючи байдуже ставлення до національно-визвольних повстань українського народу. Але і в їх політичних позиціях спостерігається хоча б мінімальне, але відстоювання прав українського народу, зокрема у сфері освіти та культури.

Політичні погляди двох представників третьої групи – Феофана Прокоповича та Стефана Яворського – показують те, як ідея державності у політичних концепціях українських мислителів пристосовувалася до імперської доктрини Російської імперії та ставала частиною її ідеологічної доктрини. Саме ці мислителі формували великодержавницьку концепцію.

У політичних позиціях Ф.Прокоповича та С.Яворського головною була великодержавницька ідея. Вона визначалася тим, що обидва вони були на службі у Петра І. Відповідно вибудовували свої концепції як такі, що формували ідеологію Російської імперії. Вони не були прихильниками розбудови української державності, бачили Україну частиною Росії, хоча не заперечували особливостей національної культури й духовності. Щодо ставлення Росії до України, то обидва виправдовували загарбницьку політику щодо Козацької держави, всі заходи, спрямовані на її знищення. Так само Ф.Прокопович та С.Яворський виправдовували міжнародну політику Росії, що мала яскраво виражений загарбницький характер. На жаль, українські національні інтереси у політичних концепціях обох мислителів не знайшли свого належного місця, вони  фактично повністю ігнорувалися.

У підрозділі 5.2. Державницькі ідеї в інтерпретації мислителів-просвітників національного спрямування говориться, що, на відміну від Ф.Прокоповича та С.Яворського, котрі були прихильниками великодержавницької концепції, ряд українських діячів доби Просвітництва, не зважаючи на занепад Козацької держави, намагалися зберегти її традиції, надати національній політиці незалежного спрямування у складі російської державності. На таких позиціях стояли С.Климовский, М.Козачинський, Я.Козельський.

Політична позиція С.Климовського наповнена демократичним змістом. Наголошуючи на рівності правителя з іншими громадянами держави, він ставить до нього досить високі вимоги морально-етичного рівня – справедливість, смиренність, правдивість. Саме дотримання цих вимог правителем, на думку С.Климовського, робить справедливим суспільство, в якому будуть дотримуватися свобода особистості, громадяни поважатимуть державу і царя. У концепції мислителя головним законом суспільного життя є справедливість, а джерелом державної активності – правда, без якої навіть найсильніша держава може занепасти.

С.Климовський був мислителем, котрий звертався до російського царя Петра І, прагнучи повчати його, закликаючи стати на позиції політики, котра відповідає високим морально-етичним нормам. Такі кроки мислителя були пов`язані з турботою про Україну. Прагнення зробити російського царя кращим було зумовлене тим, що саме від Петра І залежала доля України. С.Климовський завжди послідовно і невідступно дотримувався позицій захисту прав України. Його політичні погляди мають особливе значення в історії української політичної думки, вони актуальні й на сьогоднішній день.

Державницькі ідеї у політичних поглядах М.Козачинського визначаються антитираністичними тенденціями, утвердженням природного права кожного народу на власну державність. Його підхід до проблем держави і права є просвітницько-гуманістичним, з домінуванням розуму та мудрості.

На формування політичних позицій Я.Козельського вплинули праці тогочасної європейської політичної думки, зокрема французьких філософів ХУІІІ століття, теорія природного права і суспільного договору. Український мислитель солідарний із французьким філософом Ш.Монтеск`є у тому, що республіканська форма державного правління, прикладами якої він вважає демократію й аристократію, є найбільш оптимальною для невеликих країн. А для країн з обширними територіями та великою кількістю населення найбільш ефективною вважає монархічну форму правління. Очевидно, що цей аргумент на користь державного устрою Російської імперії був даниною часові.

Можна говорити про те, що концепція ідеальної держави, сформована Я.Козельським, стала найвищим досягненням української політичної думки просвітницького спрямування. Мислитель зробив спробу подати теоретичне осмислення того, як модернізувати давні традиції українського козацтва, пристосувати їх до нових умов та на основі цього створити справедливий державний лад. Крім того, Козельський послідовно наголошував на необхідності використовувати політичний досвід тогочасної Західної Європи, зокрема положень природного права і суспільного договору, для побудови нової державної структури на теренах України.

Мислителі просвітницького спрямування, котрі стояли на українських національних позиціях, зокрема С.Климовський, М.Козачинський, Я.Козельський, вибудовували свої державницькі концепції відповідно до європейського просвітницького спрямування, враховуючи положення суспільного договору та природного права кожного народу на власну державність, а також у контексті тогочасних політичних реалій України, котра перебувала у складі Російської імперії. Їхні концепції зберігають прагнення зберегти українські традиції, дати можливість рідному народові розвиватися самостійним шляхом. На жаль, ці державницькі концепції, сповнені демократизму і гуманізму, залишилися лише теоретичними положеннями і не були втілені на практиці, проте це жодною мірою не зменшує їх вартості для української політичної думки доби гетьманщини.