ПОЛІТИЧНИЙ ІНТЕРЕС ЯК СПОСІБ РАЦІОНАЛІЗАЦІЇ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН Автореферат

У “Вступі” обґрунтовано актуальність, висвітлено ступінь наукової новизни дослідження проблеми, охарактеризовано джерельну базу, сформульовано об'єкт і предмет дослідження, наукову мету і завдання, подано методологічну основу дисертації, її теоретичне і практичне значення, наведено дані про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади дослідження”, що складається з двох підрозділів, здійснено комплексний аналіз літератури в контексті досліджуваної проблематики. Розглянуто існуючі підходи до поняття “інтерес”, проблеми його визначення, на основі чого з'ясовано суть політичного інтересу, його взаємозв'язок з потребами і цінностями.

У підрозділі 1.1. “Джерельна база дослідження” здійснено огляд наукової літератури і джерел за темою дисертації, а також розглянуто теоретичні підходи до змісту понять “політичний інтерес”, “політичні цінності”, місця і ролі груп інтересу, груп тиску, лобі у механізмі інституалізації політичного інтересу.

Аналіз літератури вітчизняних і зарубіжних авторів за темою дисертаційної роботи дав змогу дійти висновку, що політичний інтерес розглядається багатьма вітчизняними дослідниками у власних сферах зацікавлення, в контексті досліджуваного ними напряму, зокрема В.Абізовим, В.Кременем, І.Кресіною, М.Кармазіною, С.Рябовим, Г.Світою, В.Бебиком, М.Примушом, А.Пахарєвим, І.Варзаром. Однак, як спосіб раціоналізації суспільних відносин, політичний інтерес ще не розглядався.

Зосереджуючись на етимології словосполучення “політичний інтерес”, слід відмітити праці мислителів Нового часу, що відзначаються значним внеском у формування сучасного змісту поняття “інтерес”. Особливої уваги в руслі даної проблематики заслуговують роботи російського дослідника М.Ільїна, а також таких класиків політичної думки як Т.Гоббс, Ж-Ж.Руссо, І.Кант, Г.Гегель та інші. З вітчизняних авторів актуальною є праця В.Денисенка, що слугує основою для ґрунтовнішого аналізу даного періоду, особливо з огляду на специфіку дослідження політичного інтересу як способу раціоналізації суспільних відносин.

Враховуючи той факт, що дане поняття активно вивчається в психології, закономірним є існування значної кількості праць у межах цієї наукової дисципліни. Російський дослідник Є.Ільїн досить вдало систематизує увесь спектр підходів стосовно визначення суті поняття “інтерес”, а С.Рубінштейн ґрунтовно означує ментальні складові інтересу, його межі.

Окремим пунктом слід виділити літературу богословського спрямування таких авторів, як В.Великий, Джебран Дж.Х., М.Кеплен допомагають у з’ясуванні суті політичного інтересу через дослідження його взаємозв’язку з формуванням егоструктур людини та їх функціонування.

Задля уточнення суті понять “цінності”, “політичні цінності” виникла необхідність систематизації та аналізу наукового матеріалу, зокрема таких дослідників, як М.Лоський, О.Дробницький, В.Нерсесянц, Д.Леонтьєв, Л.Столовіч, В.Штерн, Х.Еренфельс, A.Мейнонг, Й.Гейде, М.Шелер. Роботи сучасних авторів В.Денисенка і В.Климончука є одними з небагатьох спроб дослідження проблеми політичних цінностей.

Основою для формування моделі механізму інституалізації політичного інтересу у взаємозв’язку з індивідуальними потребами і цінностями є робота вітчизняного дослідника О.Асауляк, а саме запропонована нею ментально-духовна матриця людини. Праці таких науковців, як М.Олсон, Р.Солсбері, Д.Труман, Л.Бакун, В.Бєлов, К.В’яткін, С.Зубков, А.Зудєв, Н.Зяблюк, Н.Іванов, Я.Боренько, А.Нещадин, А.Любимов, С.Перегудов, І.Семененко, Н.Лапина, В.Смирнов, С.Зотов, М.Шуровский, дають змогу ґрунтовно підійти до аналізу місця і ролі груп інтересу, груп тиску, лобі у даному процесі.

У підрозділі 1.2. “Суть політичного інтересу, його взаємозв’язок з потребами і цінностями” проаналізовано підходи до поняття “політичний інтерес”, сучасний зміст якого сформувався в період Нового часу внаслідок активного становлення буржуазного типу відносин та необхідності вирішення проблеми методів врегулювання плюралізму інтересів.

З огляду на природу політичного інтересу, значну увагу приділено підходам у психології. На основі дослідження таких напрямків як психоаналіз, біхевіоризм й гештальтпсихологія, обґрунтовано, що його формування зумовлене взаємодією внутрішнього і зовнішнього середовища в свідомості індивіда та проявляється у спрямованості уваги, думок, помислів у напрямку об’єкта зацікавлення. Інтерес не є тотожний потребі, яка проявляється у потягах, бажанні, волі, натомість він служить способом її задоволення. Встановлено, що цінності є основою формування потреб з подальшою їх раціоналізацією у вигляді інтересу.

Розгляд даної проблематики в політології є завершальним етапом дослідження суті політичного інтересу. На основі проведеного аналізу поняття “політика”, а також специфіки політичної сфери життя суспільства сформульовано авторське визначення політичного інтересу як способу раціоналізації певних потреб регулювання, розподілу, впливу і виконання, що об’єктивовані сприйняттям політичних цінностей. Політичний інтерес є моментом суб’єктивної одиничності діяльності, яка втілюється у всякій справі на рівні політичного поля буття. Тому ніщо в політиці не здійснюється поза інтересом.

У другому розділі “Політичні цінності – політичні потреби – політичні інтереси: принципи логічного взаємозв'язку”, що складається з двох підрозділів, розкрито принцип взаємозв’язку в системі “політичні цінності –політичні потреби – політичний інтерес”.

У підрозділі 2.1. “Аналіз підходів до визначення поняття “цінність” детально досліджуються підходи до визначення поняття “цінності” з огляду на необхідність з'ясування суті політичних цінностей, а саме їх ролі і значення в процесі формування і реалізації політичних інтересів. Однак розглянуті теорії враховують лише одну з граней прояву цінностей у світі психоматеріального буття. В гедоністичній теорії цінність дорівнює почуттю задоволення. Як зазначає Дж.Мілль, лише задоволення і відсутність страждань є самоцінністю, всі інші цінності, які з цього випливають, служать засобом у процесі її реалізації. Наступним у руслі психологістичних теорій є підхід, запропонований Х. фон Еренфельсом і A.Мейнонгом, згідно з яким цінність об’єкта полягає в бажаності його суб’єктом. Релятивістський підхід до даного поняття трактує цінність як певне відношення. Й.Гейде в своїх працях виходить з тези, що цінність не знаходиться ні в суб’єкті, ні в об’єкті, а є відношенням між ними. Німецький учений М.Шелер стверджує, що цінність – це не відношення, а якість, яка, до того ж, є цілком об’єктивною.

Основний недолік таких теорій полягає в тому, що аналізується не сам факт, а суб'єктивне сприйняття цього факту. Максимально точно відображає суть поняття “цінності”, їх значення і місце в нашому житті онтологічний підхід. Визначення, запропоноване М.Лоським, у якому цінність – це буття в його значенні для здійснення абсолютної повноти буття або віддалення від нього, дає змогу розкрити суть принципу взаємозв'язків у системі “політичні цінності – політичні потреби – політичний інтерес”.

У підрозділі 2.2. “Політична цінність як системозапочатковуючий елемент у системі “політична цінність – політична потреба – політичний інтерес” досліджено принцип взаємозв'язку між політичними цінностями, політичними потребами і політичними інтересами.

Згідно з онтологічним підходом в аксіології, запропоновано авторське визначення поняття “політична цінність”: це – відкладені, зафіксовані, соціально перевірені й прийняті життєво значимі символи основ людського буття, суть яких полягає в створенні необхідних умов для реалізації суспільного уявлення про владу як цінність. Виходячи із розуміння влади як відносин регулювання, розподілу, впливу і виконання та авторського підходу до поняття “політична цінність”, з’ясовано, що політична цінність – це вибір напряму реалізації потреби у владі, тобто відносин регулювання, розподілу, впливу і виконання. Політична потреба – це прояв необхідності реалізації цінності, а політичний інтерес – це спосіб, яким буде здійснюватись потреба. Таким чином, відношення політичної цінності до політичних потреб і політичних інтересів можна виразити як взаємозв’язок сутті, змісту і форми. Де суть – політичні цінності, зміст – політичні потреби і форма – політичний інтерес.

З метою кращого розуміння запропонованого підходу до поняття “цінності” доцільно вказати на те, що він передбачає умовний їх поділ на абсолютні і відносні. У зв’язку з тим, що політичні цінності є лише засобом у процесі реалізації поставлених цілей, а тому залежно від відношення пов’язані з добром чи злом, їх слід вважати цінностями відносного характеру. За своєю природою, вони є нейтральними; позитивного чи негативного забарвлення набувають залежно від визначеного індивідом чи суспільством напряму розвитку. На рівні індивіда це знаходить свій вияв у прагненні досягти влади над своїми пристрастями, пороками, негативними, думками і емоціями як необхідності у процесі реалізації абсолютних цінностей любові, свободи, істини, тощо. Або ж – здобуття влади над іншими з метою власного самоствердження, протистояння Вищому Началу. На рівні політичної системи це відображається через появу демократичних, авторитарних і тоталітарних режимів правління й виявляється у відношенні до держави як цінності відносного чи абсолютного характеру.

Отже, політична цінність є ніщо інше, як політичне буття в його значенні для наближення або віддалення від абсолютної повноти буття. Під політичним буттям ми розуміємо сукупність усіх відносин регулювання, розподілу, впливу і виконання, що становлять суть влади як такої. Іншими словами, цінності, потреби і інтереси співвідносяться як суть, зміст і форма. Зокрема, залежно від обраної системи цінностей формуватиметься специфіка потреб і інтересів як способу їх реалізації.

У третьому розділі “Політичний інститут як спосіб раціоналізації суспільних відносин” розглянуто роль політичних інститутів у процесі інституалізації політичного інтересу.

З’ясовано, що кожен період в історії людства характеризувався своїм розумінням місця і ролі держави як політичного інституту у взаємовідносинах індивід – суспільство – держава. Проведений аналіз підходів до розуміння її як цінності в історії політичних вчень засвідчив, що в дохристиянську епоху держава сприймалась як цінність абсолютного характеру, як своєрідне органічне продовження існування людини. Вона не мала яких-небудь чітко визначених меж, а трактувалась як невід’ємна частина людського життя, як його стиль, як сенс. За таких умов складно стверджувати, що, наприклад, у стародавній Греції чи Римі її розуміли як певний інститут. Адже для будь-якого інституту притаманні певні межі, перш за все функціонального характеру. Тогочасна держава ототожнювалась з батьківщиною, Богом, однак аж ніяк не з інститутом.

З приходом Християнства ситуація змінюється, вперше встановлюються межі держави, вона починає сприйматись як цінність відносного характеру. У Новий час з появою теорій суспільного договору формується сучасний підхід до розуміння держави як політичного інституту, однією з функцій якого є забезпечення вирішення проблеми врегулювання плюралізму інтересів, що виник у зв’язку з розвитком капіталістичного типу відносин.

Визначено критерії, за допомогою яких уточнено суть і зміст поняття “політичний інститут”, його функціональний взаємозв’язок з політичним інтересом.

Перша група – базові критерії, які розкривають ідею соціального інституту:

одна з форм організації суспільного життя;
головна мета – регулювання процесів функціонування суспільного організму і забезпечення спільної діяльності людей;
основне завдання – виконання спеціальних функцій.

Друга група – критерії, які визначають соціальний інститут в сучасному розумінні даного поняття:

створення в межах цих форм організацій суспільного життя, певної системи спеціальних норм, правил, законів з метою забезпечення злагодженої роботи інституційного механізму і координування діяльності його елементів;
встановлення меж, що визначаються з огляду на специфіку виконуваних функцій, місцем і значенням у забезпеченні життєдіяльності суспільного організму;
в своїй сукупності є цілісним механізмом, що покликаний забезпечити виконання певних функцій з регулювання суспільних процесів.

До третьої групи входять критерії, які дадуть нам змогу диференціювати політичні інститути серед низки інших видів соціальних інститутів:

специфіка виконуваних функцій;
цілі і завдання;
специфіка сфери регулювання.

На основі аналізу праць з історії політичної думки з’ясовано, що періодом появи політичного інституту є Новий час. Одним з перших, хто започаткував визначення формальних меж інституційності, ще не звертаючись до суттєвого аналізу оптимальності в розмежуванні владних функцій, був Ф.Бекон; Р.Декарт дав змогу розглядати політичний інститут як певну модель суспільних відносин; обґрунтувавши ідею суспільного договору, Т.Гоббс означив; конкретні межі держави як інституту Дж.Локк розпочав дослідження системи політичних інститутів, закладаючи й визначаючи основи і межі їх функціонування; Ш.Л.Монтеск’є вказав на взаємозв’язок цінностей зі способами і механізмами функціонування політичних утворень; Ж-Ж.Руссо дослідив етапи становлення політичних інститутів, ієрархію індивідуальних, колективних, загальносуспільних цінностей як державних та продемонстрував механізм їх акумуляції і збереження на рівні держави; І.Кант обґрунтував підхід до людини у взаємовідносинах з суспільством і державою як до цінності абсолютного часткового характеру, з’ясувавши, що предметом регулювання політичних інститутів є інтерес; у працях Г.Гегеля всі політичні інститути в сукупності постають цілісним механізмом і виступають інструментом, за допомогою якого здійснюється регулювання суспільних процесів.

У результаті розгляду підходів до поняття “політичний інститут” зроблено висновок, що він, як і соціальний, є способом для раціоналізації суспільних відносин. Адже будь-який стан організованої спільноти, будь-яка форма об'єднання людей, заснована на колективній волі, цілях і способах життєдіяльності, є одним із проявів процесу раціоналізації, внесенням розумного начала в життя людей, у їх взаємини.

У четвертому розділі “Модель інституалізації політичного інтересу”, що складається з двох підрозділів, розкрито спосіб раціоналізації суспільних відносин за посередництвом політичного інтересу.

У підрозділі 4.1. “Механізм інституалізації політичного інтересу як спосіб раціоналізації суспільних відносин” запропонована і обґрунтована схема інституалізації політичного інтересу через виникнення груп інтересу, груп тиску, лобі з метою з’ясування принципу взаємозв’язку між індивідуальними потребами і ціннісними установками громадян та функціонуванням політичних інститутів.

Дослідження функціональної ролі груп інтересу, груп тиску, лобі дало змогу стверджувати: в кожній складноорганізованій політичній системі, як правило, існують певні механізми, що опосередковують відносини між громадянами і державою. Чим ширше представлено соціальні потреби і інтереси, тим гнучкіше владні інститути реагують на запити населення, а люди здобувають можливість більшого впливу на політичні рішення. Таким чином, групи інтересу виконують функції артикуляції і агрегування інтересів та виступають тим елементом, що забезпечує зв'язок громадян з політичною системою, даючи їм змогу перейти від соціальної до політичної активності.

Встановлено, що некоректно ототожнювати групи тиску і лобі, адже лобі – це лише механізм реалізації інтересу в кулуарах влади, що здійснюється різноманітними способами, один з яких полягає в діяльності лобістів, які представляють різноманітні інтереси лише в силу своїх професійних обов'язків.

Дисертантом запропоновано схему механізму реалізації політичного інтересу. На основі принципу, закладеного в духовно-ментальній матриці, обгрунтовано, що індивід в політичному просторі знаходить своє продовження в групах інтересу, групах тиску, лобі та політичних інститутах за посередництвом політичного інтересу. Враховуючи те, що за окремими винятками, людина перебуває у складі певного соціального утворення і входить в систему суспільних відносин, вона, керуючись прагненням реалізації певних потреб, переважно здійснює пошук групи, в основі якої лежатиме, на її погляд, необхідний інтерес. У процесі цього відбувається певне узгодження індивідуальних потреб із загальногруповими, що реалізується у різний спосіб:

а) індивід зливається з масою однодумців, виконуючи загальноприйняті ролі;

б) індивід сам створює групу під свої потреби і інтереси;

в) індивід входить у групу або створює свою на підставі партнерських взаємин.

Задоволення групового інтересу здійснюється переважно через створення груп тиску, які в свою чергу взаємодіють з органами влади через лобістські структури, даючи можливість реалізації політичних інтересів через інститути у вигляді владних рішень.

У підрозділі 4.2. “Застосування моделі інституалізації політичного інтересу в аналізі політичних процесів” розкрито модель інституалізації політичного інтересу та з’ясовано, що індивід своєю діяльністю впливає на групи тиску, на процес лобіювання і специфіку функціонування політичних інститутів. Пояснено значення прямих і зворотних зв'язків між суб’єктами механізму по аналогії з принципом, закладеним у метально-духовній матриці людини, які вказують на те, яким чином буде здійснюватись процес інституалізації політичного інтересу. Розглянуто варіанти та наслідки порушень даних взаємозв’язків:

Варіант 1. Елемент схеми – “група інтересу” не має зв’язків з іншими, зациклена сама на собі. В такому випадку вона, блокуючись державою, втрачає взаємозв’язки з групою тиску, лобі та політичним інститутом. Це можна спостерігати в процесі становлення і розвитку тоталітарних режимів правління.

Варіант 2. Односторонній зв'язок між “групою інтересу” та “групою тиску”, інші зв'язки відсутні. На рівні механізму інституалізації – це варіант, коли група тиску лише формально виконує свої функції.

Варіант 3. Налагоджений двосторонній зв'язок між елементами “група інтересу – група тиску”, інші зв'язки відсутні. Таку ситуацію можна спостерігати, коли групи тиску функціонують, однак блокується їх вплив на політичний інститут через лобі .

Варіант 4. Налагоджені взаємозв’язки між елементами “група інтересу – група тиску”, “група інтересу – лобі”. Це приклад, коли політичний інтерес не виходить на рівень прийняття політичних рішень.

Варіант 5. Односторонні зв’язки між елементами “група інтересу – група тиску”, “група інтересу – лобі”, спрямовані до “групи інтересу”. Випадок, в якому діяльність групи інтересу характеризується як популістська.

Варіант 6. Односторонній зв'язок від “групи інтересу” до “політичного інституту”. Група намагається силовими методами вплинути на функціонування політичних інститутів – приклад екстремістської і терористичної діяльності.

Варіант 7. Налагоджені всі взаємозв’язки між “групою інтересу ” – “групою тиску” – “лобі” – “політичним інститутом” – притаманний стабільним демократичним режимам.

Варіант 8. Взаємозв’язок існує між евоструктурами “група інтересу” – “політичний інститут”, решта відсутні. Це варіант, притаманний для групи, яка є при владі в державі.

Обґрунтовано, що центральною точкою у схемі механізму інституалізації політичного інтересу є індивід, у ментально-духовній матриці такою точкою є цінності. А тому, вибір напряму розвитку на індивідуальному рівні впливатиме на вектор розвитку всієї політичної системи, що проявиться у встановленні певних режимів правління.

Виходячи з визначення суспільних відносин як відносно стійких і самостійних зв’язків між індивідами і соціальними групами, політичний інтерес як спосіб їх раціоналізації є пошуком оптимального шляху встановлення і утримання взаємозв’язків між індивідами і соціальними групами.

Реалізація тих чи інших політичних інтересів залежатиме від політичних цінностей, що прийняті на загальносуспільному рівні і є іституалізованими у вигляді певних норм, правил. Це означає, що виконання владних функцій здійснюється в сформованих суспільством межах, іншими словами, соціум дає дозвіл на встановлення певного режиму правління, зокрема і тоталітарного.

Основна специфіка механізму інституалізації полягає в його своєрідній діалектиці. Адже політичний інтерес слугує інструментом у процесі забезпечення цілісності суспільного організму (теза) й водночас способом раціоналізації суспільних відносин як своєрідного пошуку оптимальних основ здійснення індивідуальних свобод у відносинах владного характеру (антитеза). Своєрідним синтезом є забезпечення еволюційного розвитку суспільства і політичної системи через процес об'єктивації однієї з цінностей – влади.