ІДЕЙНІ ТА ПОЛІТИКО-ПРАКТИЧНІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЇ Автореферат

У вступі обґрунтовані сутність і стан проблеми; актуальність теми дисертаційної роботи, її структура, сформульовано концептуальні положення, які відзначаються новизною і виносяться на захист.

Перший розділ – “Концептуальні підвалини європейської соціал-демократії” включає 3 підрозділи. У першому “Еволюція політико-ідеологічних і партійних засад європейської соціал-демократії” розглядається генезис історичних передумов виникнення і розвитку соціал-демократії на основі аналізу концепцій класиків світової філософської та політичної думки. Теоретична і політична програма соціал-демократії аналізується за працями Е.Бернштейна, К.Каутського, О.Бауера, К.Ренера, М.Хоркхаймера, Т.Адорно, Е.Фромма, Г.Маркузе, Ю.Хаббермаса, а також відповідно до ідей Т.Гоббса, Дж.Локка, Ш.Л.Монтеск’є, Ж.Ж.Руссо, Е.Дюркгейма, Г.Кельзена.

Еволюція ідеологічних і політико-правових засад соціал-демократії розглядається дисертантом як цілісний ідеологічний феномен. ІІ Інтернаціонал, створений у 1889р., являв собою міжнародне об’єднання соціалістичних партій. Розкол російської соціал-демократії на “більшість” і “меншість” вже включав розкол міжнародного руху на соціал-демократію і комунізм. Перші соціалістичні та соціал-демократичні партії об’єдналися в Бернський інтернаціонал (1919–1923); Віденський інтернаціонал (1921–1923). Останній, відновивши свою єдність у рамках Соціалістичного робітничого інтернаціоналізму (1923), після Другої світової війни отримав назву Соціалістичного Інтернаціоналу. У Франкфуртській декларації було проголошено офіційну доктрину, відому під назвою “демократичний соціалізм”. Так, в Годесберзькій програмі (1959) німецькі соціал-демократи визнали ринкову економіку, приватну власність; на Берлінському конгресі (1989) – пріоритетною цінністю визнана солідарність; у 1989 р. була прийнята “Декларація принципів” – нова програма Соцінтерну, розроблена з урахуванням перспектив. Практика свідчить про новітні тенденції всередині соціал-демократії, які виявилися у формуванні “нового лейборизму” (Великобританія), партії “нової середини” (Німеччина), концепції “ліберального соціалізму” (Італія). У 1999р. Т.Блером і Г.Шрьодером підписана Декларація англо-німецького “тандему”, яка закликає всіх соціал-демократів Європи до модернізації суспільства, розвитку людського виміру соціального і політичного буття.

У другому підрозділі – “Політична, економічна, соціальна демократія як напрямки розвитку соціал-демократичної ідеології та практики” – аналізується “Декларація принципів” Соцінтерну, зокрема зміст політичної демократії як концептуального напрямку сучасної соціал-демократії, що включає найважливіший показник цивілізованості: цілям демократичного соціалізму має відповідати демократична за змістом і правова за формою держава. Її сенс – оптимальне поєднання соціального і правового принципів державного устрою. Годесберзька програма зазначає, що соціальна держава має забезпечити добробут громадян, надати їм можливість самовизначення на основі особистої відповідальності, сприяти розвитку вільного суспільства. “Есдеки” є прихильниками представницької демократії з її загальним виборчим правом, багатопартійною системою, верховенством представницьких установ над іншими політичними інститутами. Але праві соціал-демократи (Г.Шван) негативно ставляться до інституту прямої демократії і визнають тільки представницьку демократію. Ідеологи, орієнтовані на нові соціальні рухи (Е.Еплер, Й.Штрассер, К.Траубе) прихильні до базисної демократії, хоча не відкидають необхідність централізованих структур. Результатом дискусії стало компромісне формулювання (Берлінська програма) концепції парламентської демократії, яка передбачала плебісцит, а також демократичну державу, покликану здійснювати демократичні реформи, стояти на захисті принципів соціальної справедливості, перетворити її в реальний спосіб життя суспільства.

Теоретичні основи економічної демократії були розроблені Е. Бернштейном, що обстоював концепцію “народного” капіталізму, або ж соціалізму, коли постійно зростає суспільний добробут, розширюється сфера свободи, справедливості, суспільного контролю за виробництвом і діяльністю держави. Концепція “гільдійського соціалізму” (Дж.Коул) передбачає широку участь трудящих у самоуправлінні; концепція “самоуправлінського соціалізму” – децентралізацію системи управління, демократизацію системи планування, робітничий контроль. У наш час ідеї економічної демократії розвиваються як на мікро-, так і на макрорівні, що зумовлює формування органів соціального партнерства (ФРН, Австрія), або економічного самоуправління (Франція). Виявами економічної демократії в сучасному суспільстві є доктрина “людських відносин на виробництві”, японські “гуртки якості”; американська концепція “нового робочого місця”, дослідження в галузі “гуманізації технологій”. Наведено досвід Мондрагонської групи кооперативів (Іспанія – 1956р.) як ефективності економічної демократії. Розглянуті такі підходи до управління: 1) процесуальний (з кінця 50-х років); 2) системний (з середини 70-х років); 3) ситуаційний (80-і роки), що потребує прийняття оптимальних рішень.

Дисертант робить висновок, що сучасні тенденції еволюції економічної демократії зводяться до двох моделей суспільного розвитку: 1) так звана неокласична монетаристська модель; 2) соціально-орієнтована модель (В.Ойкене), що є третім шляхом розвитку суспільства. Запорукою економічної демократії є “сформоване суспільство”, яке культивує атмосферу соціального партнерства і поступово послабляє класову конфронтацію. Вводиться поняття “економічного гуманізму”, як засади економічної демократії, і поняття “соціалізації”, як становлення нового типу економічної системи.

Соціальна демократія включає в себе такі ознаки: послаблення соціальної нерівності, становлення соціальної справедливості, збереження миру та злагоди в суспільстві і формування гідних умов життя. Важливим елементом соціальної демократії є забезпечення соціального захисту найбідніших верств населення, подолання розриву в доходах населення між різними соціальними стратами. Соціальна демократія нині чи не найкращий соціальний ідеал ефективної організації суспільства, основа соціальної правової держави, що відображає історично зумовлений компроміс інтересів головних суб’єктів. У дослідженні запропоновано цілісний методологічний підхід до соціального партнерства: 1) деспотична(авторитарна); 2) державно-соціалістична; 3) патріархальна (патерналістська); 4) неопатерналізм; 5) конфліктне партнерство; 6)конструктивне партнерство. В демократичних країнах соціальна політика будується на наступних засадах: синхронність оновлення економічних і соціальних відносин; поступовість і поетапність соціальних перетворень трудової активності населення; поєднання державних, комерційних і доброчинних засад при здійсненні соціального страхування.

У третьому підрозділі “Методологічні засоби політологічного аналізу соціал-демократії” доводиться, що соціал-демократичний дискурс пов’язується з еволюційним розвитком демократичного соціалізму, з його досягненнями щодо здійснення поступових реформ, спрямованих на втілення вселюдських цінностей. Дискурс соціал-демократії базується на таких матрицях – рефлексіях: ствленні до соціальної справедливості як суспільного ідеалу; розумінні демократії як найбільш перспективної форми суспільного устрою; визнанні самоцінності людської особистості; необхідності захисту прав і свобод громадян. Соціал-демократизм є тією політичною рефлексією, яка осмислює буття як простір самореалізації людини, усвідомлює культурний поступ країни в категоріях стабільності.

Застосована в диссертації методологія аналізу соціал-демократизму дозволяє зробити висновок, що соціал-демократична парадигма стимулює становлення політичної культури та ідеології, нове розуміння людства у нестабільному середовищі, поглиблює розуміння відповідальності політичної еліти за все, що відбувається в сучасному світі.

Другий розділ – “Ідеологія та політико-правовий досвід сучасної європейської соціал-демократії” складається з двох підрозділів. У першому з них – «Ідеологічний плюралізм та національні відмінності соціал-демократії» – на основі методу порівняльного аналізу розкрито національну специфіку діяльності її представників.

Так, керівники Французької соціалістичної партії проголосили себе “адекватними” соціалістами, що дозволило їм зайняти місце на лівому фланзі західноєвропейської соціал-демократії. Ідеологічно ФСП залишилася різнорідною. В ній зберігалися чотири течії, очолювані Ф.Міттераном, П.Моруа, М.Рокаром і Ж.-П.Шевенманом. Важливе місце в ідеології лівої течії (Ж-П.Шевенман) займають ідеї національної незалежності, відмова прийняти міжнародний поділ праці, домінуючі позиції ФРН у Західній Європі та “американізацію”. Клуб СЕРЕС (Центр досліджень розробок і пропаганди соціалізму)виступив за збільшення соціально-економічних перетворень і максимальний розвиток націоналізованого сектора, за контроль над діяльністю транснаціональних компаній, рішуче заперечував ідею політики європейської інтеграції. Кожна течія ФСП уособлювала певний синтез декількох типів реформістської свідомості. Ідеї модернізації стали ключовою формулою ідеологічного контрнаступу уряду, спільним проектом лівих технократів. Ж.П.Шевенман закликав лівих здійснити “інтелектуальну і моральну революцію” і на основі республіканських цінностей перетворити ФСП на радикальну партію V Республіки.

Причиною глибоких змін британського лейборизму стало суттєве послаблення соціальної бази. Програмна заява “Нова Британія – нове партнерство” мала метою зміцнення соціального миру для досягнення загальнонаціональних завдань, широкої модернізації всієї економіки, вирішення гострих соціальних проблем. Соціальне партнерство виступало як інтеграційний елемент ринкової економіки. В програмному документі “Зустрінемо виклик, зробимо зміни”(1989) ключовими цінностями стали справедливість і справедливе суспільство. Передвиборчий маніфест (1992 р.) зафіксував ідею нового консенсусу, заснованого на синтезі – соціал-реформізму і неоконсерватизму. В сфері економіки лейбористи перейшли на позиції “вільної економіки” і зберегли свою версію соціальної держави.

Аналіз національних особливостей ідеології СДПН показує, що вона досягла високих демократичних перетворень, які певною мірою можуть виступати орієнтиром і для інших споріднених партій. Завдяки реформам Л.Ерхарда Німеччині вдалося досягти високого рівня життя для більшості населення, але ситуація істотно ускладнилась у 70-ті рр., яка в межах СДПН характеризувалася як криза ідентичності. Ідеологічні установки зводилися до того, що зміні політичної влади має передувати зміна парадигм свідомості. У 1989 р. була прийнята нова програма, що вносила до неї демократичні, економічні та гуманістичні пріоритети. Зазначалось, що постійним завданням демократичного соціалізму є втілення в життя базових цінностей і вдосконалення демократії.

Національні особливості Італійської соціалістичної партії зумовлені тим, що включно до 1994р. вона перебувала між двома полюсами впливу – ХДП та ІКП. ІСП першою відійшла від канонів офіційного “марксизму-ленінізму” і розробила власне уявлення про соціалізм і засоби його досягнення. Вони пов’язувались зі структурними реформами, які крок за кроком змінюють капіталістичне суспільство у напрямку соціалізму. Полеміка про плюралізм між Н.Боббіо і теоретиками ІКП сприяла розробці проектів “Створювати майбутнє” (Б.Краксі, 1977) і “Соціалістичне Євангеліє” (Л.Пелікані, 1978). “Соціалістичний проект” проголошував базові цінності – справедливість, рівність, мир, праця, економічний добробут, охорона навколишнього середовища, солідарність. Результатом дискусії став висновок про зближення лібералізму і соціалізму, деталізований у розробленій Б. Краксі програмі “За сучасний реформізм, за ліберальний соціалізм” (1990 р.).

Проаналізовані також ідеологічні засади Іспанської соціалістичної робітничої партії, яка з 70-х років визначилась щодо проблеми співвідношення реформ і революції, що сприяло виробленню концепції самоуправлінського соціалізму. Керівництво ІСРП сформувало ідеологічний фундамент, необхідний для трансформації в партію соціал-демократичного типу. В ній існувало п’ять організаційно неоформлених течій: 1) ядро партійного керівництва і державного апарату; 2) соціалісти-профспілковці; 3) “соціалістична ліва”; 4) “вільні інтелектуали”; 5) члени національних і регіональних соціалістичних партій.

У цілому в Західній Європі сформувалося три ідеологічних напрямки: марксистський, соціал-демократичний і ліберально-етичний. Це свідчить про ідеологічне розмаїття національних особливостей соціал-демократії, залежність від історичних, географічних, національних, релігійних засад розвитку суспільства.

У другому підрозділі – “Суспільно-політичний досвід та державотворча діяльність соціал-демократії” – здійснено аналіз специфіки соціал-демократичної політичної ідеології і культури, що постійно корегується практикою партійно-правової діяльності. Прийшовши до влади, лівий уряд Франції проводив реформи у всіх сферах суспільного життя, але ФСП не була готова відповісти на важливі питання сучасного економічного розвитку. З другої половини 80-х років соціалісти неухильно здавали свої політичні позиції, втратили більшість у парламенті в 1986 р., пережили поразку на парламентських виборах 1993р. Криза проявилась також у загостренні фракційної боротьби соцпартій, число протидіючих угруповань наблизилося до десятка (Л. Фабіус, М. Рокар, Ж-П. Шевенман та ін.). У травні 1997 р. соціалісти здобули переконливу перемогу, що призвело до зміни в розумінні як самого соціалізму, так і його нормативних цілей. Ключовими словами своєї діяльності ФСП висунула гасла: солідарність, розподіл і рівність. Відтак Франція еволюціонує в бік утвердження партійної системи обмеженого плюралізму і нині розвивається в напрямку до двоблокової системи: один блок становлять ліві і лівоцентристські партії, об’єднані навколо соціалістів, інший – правоцентристські партії (ОПР, СФД).

Лейбористський уряд, очолюваний Т.Блером, відстоює позиції соціального лібералізму, визначеного ним як “третій шлях”: перший – це тетчеризм, другий – соціалізм і соціал-демократизм, третій – рух до справедливого суспільного устрою, що базується на цінностях комунітаризму, використовуючи позитивні аспекти ринку, конкуренції, вільні економічні зв’язки. Першочергова мета – утвердити новий політичний консенсус, заснований на ключових цінностях демократичного соціалізму. У Великобританії двопартійна система виробила певні механізми самозахисту через систему мажоритарних виборів з одномандатними округами, через фінансові та правові обмеження малих партій, через забезпечення можливості переходу ролі другої урядової партії до нових політичних сил. Діюча система виборів забезпечує стабільність, але стримує розвиток багатопартійності. Лейбористи прийшли до влади з наміром перетворити “державу добробуту” в “державу соціальних інвестицій”.

Важливим для розуміння сутності соціал-демократії є аналіз “шведської моделі соціалізму”, безпосередньо орієнтованої на людину, націю, державу. У Швеції склалися впливові профспілкові організації, що мають багатий досвід плідного співробітництва із соціал-демократичною партією як гарантом економічної і соціальної стабільності. Особливого поширення шведська модель набула на рубежі 60–70-х рр. у працях Г.Адлер-Карлсона. Змішану економічну систему сучасної Швеції складають різні форми власності – приватна, державна, комунальна, кооперативна. Для досягнення соціальної рівності реформи спрямовуються на забезпечення повної зайнятості, солідарної заробітної плати, регулювання ринку праці. Зараз соціал-демократи активно виступають за поєднання централізованої влади і самоврядування, підтримують розвиток громадянського суспільства в країні, прагнуть поєднати колективні інтереси трудящих з розширенням можливостей індивідуальних дій, свободою вибору.

Інтеграціоністський політичний концепт з акцентом на етичні цінності розвивала СДПН. У ході дискусії по програмі партії сформувалися декілька основних політичних течій: а)інтеграціоністська, (Г.Шмідт, Р.Левенталь, Г.Шван); б)орієнтована на політику державної модернізації (П.Глотц, Г.Фогель); в)екореформістська (Е.Еплер, О.Лафонтен, частина молодих соціалістів); г)орієнтована на класовий підхід, що рекрутується із соціал-демократичних робітників та службовців, частини профспілок, однак не є достатньою силою, щоб внести в програму істотні зміни. Берлінська соціал-демократична програма (1990) орієнтує на створення “суспільства майбутнього” – економічного, солідарного, з розвинутими принципами соціального захисту, встановленням засад консенсусу і демократії. Ідеологія “Нової середини” (Г.Шрьодер), як “новий вимір” політики, стала результатом синтезу класичних соціал-демократичних ідей з новими підходами до розв’язання суспільних проблем. Викладена Т.Блером і Г.Шрьодером у заяві “Шлях вперед для соціал-демократів Європи”, вона підтримує ринкове господарство, а не ринкове суспільство. Тепер соціал-демократи борються не лише за соціальну справедливість, але й за динамізм економіки, її ефективність, підтримку творчої ініціативи та інновацій.

Ідеологічні позиції Італійської соціалістичної партії в останні два десятиліття пов’язані з планом “великої реформи” політичних інститутів, викладеного Б.Краксі в тезах до 42 з’їзду ІСП (1981). Серед пропозицій: розмежування функцій палат парламенту, прискорення процесу прийняття політичних рішень, забезпечення стабільності уряду, зміна закону про вибори (5%-й бар’єр) тощо. Всупереч неефективній урядовій бюрократії, слабко функціонуючій інфраструктурі, жорстко регламентованому робітничому законодавству Італія сьогодні залишається процвітаючою країною. В ній за два-три роки зникли партії, що формували уряд протягом останнього півстоліття, в першу чергу ДП і ІСП, на зміну ІКП прийшла партія лівих демократів. Соціал-демократична партія потрапила до парламенту у складі блоку “Оливкова гілка”

Продуктивним є соціально-політичний досвід Іспанії, що пережила п’ять буржуазно-демократичних революцій, Громадянську війну, десятиліття франкістського авторитаризму, але набула ознак демократичної держави. Політичній еліті вдалося знайти і реалізувати своє розуміння “особливого іспанського шляху”, національної ідеї як ідеї європеїзації країни, досягнення національної злагоди як якісно нового рівня соціально-політичного життя. Результатом цього є незворотні демократичні перетворення в сфері соціального забезпечення, економічної політики та державного будівництва.

Аналіз показує, що в другій половині ХХ ст. чітко проявилася криза всіх суспільно-політичних парадигм – лібералізму, консерватизму, соціалізму. Ідеологія сучасної соціал-демократії у низці питань близька до лібералізму: відмова від ідеї націоналізації засобів виробництва, подолання залишків класового підходу, висування на перший план якісних критеріїв життя, позитивна оцінка деяких аспектів індивідуалізму, оновлене трактування принципу колективізму. Всесвітньо визнаною, ідеологічно об’єднуючою силою виступає Соцінтерн, ХХ Конгрес (1996) якого визнав появу феномена глобалізації світової економіки, фінансів, торгівлі, культури, що збільшує владу транснаціональних корпорацій і перешкоджає демократичному процесу. Відповідно до цього Соцінтерн висунув вимогу переважання політичної демократії над економічною і фінансовою олігархією.

У третьому розділі – “Становлення соціал-демократичної ідеології і практики в Україні” – обгрунтовується необхідність становлення соціал-демократичної парадигми України. У першому підрозділі – “Традиції європейської соціал-демократії в контексті українських етичних цінностей” – відзначається, що вона постає оціночною категорією, спрямованою на відтворення гуманістичної системи цінностей в аналізі смислових факторів буття (соціальний консенсус, справедливість, соціальна держава, толерантність). Як протополітологічна парадигма українськими вченими і громадськими діячами в ХVІІІ–ХХ стст. вона мислиться як найкращий суспільний устрій. На рівні політичної рефлексії соціал-демократія розглядається як духовне поле звеличення людини– богорівного творця історії. Українські гуманісти апелювали до пробудження самосвідомості народу, його історичної пам’яті, патріотичних почуттів, що з необхідністю утримуються в просторі гуманістичних цінностей на правах важливого полюсу політичної ідеології і культури.

Автор виходить з необхідності розробки концепції солідарного співробітництва, представництва інтересів, спрямованих на підтримку середнього класу, та соціальної держави, що відкриває нові можливості для розвитку індивідуальності. Саме тому західноєвропейська соціал-демократична парадигма захищає рівність між людьми на основі гідності; єдність моральних зобов’язань із системою державно-правових норм і засад християнської етики і моралі; визначення економічних, політичних і правових свобод як засобу до утвердження солідарної справедливості. На підставі цих характеристик робиться висновок, що наведені цінності є традиційними також для політико-правових роздумів видатних представників української духовності, чиї гуманістичні ідеї були інтегровані у загальноєвропейський процес. У зв'язку з цим проаналізовано творчість М.Драгоманова, С.Подолинського, С.Дністрянського, І.Франка, М.Грушевського, Б.Кістяківського, М.Туган-Барановського та ін.

Визначено, що традиції української соціал-демократії зводяться до формування інститутів громадянського суспільства, правової і соціальної держави, демократії. Концепція “соціального партнерства”, яка змінила концепцію класової боротьби, соціал-демократія продемонструвала свої переваги перед комунізмом.

У другому підрозділі – “Ідеологія і політико-правова практика соціал-демократії в сучасній Україні” – розглянуті проблеми становлення українського соціал-демократизму як нової ідеології та стратегії реформ, вирішення яких сприяє забезпеченню економічного зростання, створенню гідних умов життя, зміцненню партнерства між державою, профспілками і соціальними групами, досягненню громадянської злагоди. Конструктивний потенціал та перспективи соціал-демократичного розвитку намагається репрезентувати СДПУ(о). Її ідеологія являє собою таку форму політичної культури, яка захищає свободу, справедливість, солідарність, рівність всіх форм власності, реалізацію соціальних програм, оптимізацію державного управління, ефективну взаємодію органів влади з політичними рухами. Сукупність цих ідей і правової практики означає цивілізований рівень розвитку соціалізму, адекватний йому спосіб етико-правової діалогічної взаємодії різних політичних сил, втілення ідеалів свободи особистості, свободи духу, цінностей правової соціальної держави. Соціал-демократія – це певний ідеал суспільства, ефективна організація соціуму, субстанційна основа громадянського суспільства, підвалини політичної, економічної і соціальної демократії. Сучасній українській соціал-демократії необхідно оцінити та застосувати досвід європейської соціал-демократії, визначити її внесок у розвиток економіки і суспільства, реформаторську діяльність, особливо у сфері захисту прав людини, розвитку і регулювання ринкових відносин, соціального захисту, місцевого самоврядування. Проведений аналіз переконує, що всі існуючі моделі соціал-демократичного розвитку (британська, скандинавська, середньоєвропейська), попри розбіжність у деяких принципах і установках, органічно поєднують політичні та економічні свободи з розвиненою системою соціального захисту населення, являючи собою специфічний соціоцентризм, що детермінує етичні орієнтири, граничні моральні абсолюти, досягнення воістину людського існування. “55 тез” СДПУ(о) є стислим висвітленням позицій з ключових питань розвитку сьогоднішньої України, реформування політичної системи, створення солідарного громадянського суспільства. В дисертації аналізуються пріоритетні для СДПУ(о) завдання, пов’язані зі становленням політичної, економічної, соціальної, культурної, міжнародної демократії; консолідацією українського суспільства, формуванням середнього класу як соціальної основи демократичної держави.

Політичні протистояння, піднімаючись до антагонізму, суттєво гальмують процес державотворення, духовне оновлення українського суспільства. Тому соціал-демократизм має стати політичною ідеологією державотворчого процесу, що піднімає етико-культурні цінності до загальнолюдських вимірів.