ГЕОПОЛІТИЧНЕ ПОЗИЦІОНУВАННЯ УКРАЇНИ В ПРОЦЕСАХ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ Автореферат

У Вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, сутність наукової проблеми та сучасний стан її дослідження, сформульовано мету й завдання дисертаційної роботи, визначено об’єкт, предмет, методологічні засади дослідження, сформульовано концептуальні положення, які стосуються даної проблеми, викладено тези наукової новизни, теоретичне й практичне значення отриманих результатів, вказано на їх апробацію, подано загальну характеристику роботи.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні засади дослідження інформаційної парадигми сучасної геополітики” – проаналізовано еволюцію сучасного геополітичного знання й проблему міждисциплінарного синтезу, пов’язаного із запровадженням інформаційної парадигми геополітики, з’ясовано сучасні підходи до визначення терміну “геополітика”, її предмету та статусу в ХХ-ХХІ ст.

У контексті “євроінтеграційної” теми дисертаційної роботи геополітика визначена як наука про закономірності розвитку та трансформації влади людини над географічним простором та іншими “просторами”, роль і значення яких особливо посилилося в процесі глобалізації (з інформаційним простором включно).

Увагу акцентовано на практичному характері предмету геополітики як синкретичної сфери знань, яка спирається у своїх висновках та рекомендаціях на складний комплекс гуманітарних, військових і політичних факторів, де когнітивний науковий компонент тісно взаємодіє з багатьма іншими складовими. Зміни масштабів геополітичної й геостратегічної діяльності та масштабів практичного й теоретичного мислення в сфері геополітики зумовлені передусім динамікою геополітичних процесів та різноманітними детермінантами, породженими зазначеною динамікою (інформаційними, цивілізаційними, історико-культурними, економічними тощо). Окрім того, ці зміни обумовлені сучасними процесами глобалізації, коли швидко зростає вплив міжнародних інститутів, транснаціональних корпорацій.

Той факт, що світ дедалі більше глобалізується (особливо в різноманітних сферах міжнародних відносин), означає, що предмет геополітики диверсифікується, а сама геополітика починає використовувати різноманітні наукові методи та засоби аналізу міжнародних проблем у сфері пошуку, розробки та обґрунтування шляхів здійснення політичних стратегій на відповідних рівнях – глобальному, регіональному та локальному.

На межі XX та XXI століть класична геополітика дедалі більше трансформується в “глобальну геополітику”. У сфері геополітики відбуваються водночас тоталізація й інверсія, оскільки сучасні геополітичні процеси одночасно пронизують усю геосферу й вирішальним чином впливають на перетворення економічного, соціокультурного та інформаційного “просторів”. Не випадково, у науковому обігу з’являються нові поняття, які характеризують подібні перетворення – геоекономіка, геокультура тощо. На тлі сучасної інформаційної революції та формування глобальної медіа-інформаційної системи посилилися роль та значення інформаційної парадигми геополітики, що засвідчують, зокрема, феномени інформаційного терору, інформаційних війн та протиборств тощо.

Елементом новизни в даному розділі роботи є передусім комплексне дослідження впливу процесів глобалізації на геополітичне середовище й динаміку розвитку сучасних держав та наддержавних утворень, а також на різноманітні аспекти їхньої взаємодії. Досліджено становлення та розвиток “неокласичної” (“критичної”) геополітики з органічно властивою їй інформаційною та медійною парадигмою розвитку.

Виникнення та подальший розвиток інформаційної парадигми геополітики, що набуває всеохоплюючого характеру, доведено в наукових працях зарубіжних дослідників М.Маклюена, П.Галлуа, К.Грея, Л.Крістофа, Д. Лонсдейла, М. Лібіскі, К. Грея, Ж. Туатайля, Дж. Егню, С. Делбі, В.Цимбурського, Ю. Тіхонравова, І.Василенко, К.Сорокіна, К.Гаджієва, Л.Івашова, І. Кєфєлі та ін. і вітчизняних В.Гречанінова, С. Андрущенко (Гринько), А.Кудряченка, Ф.Рудича, В.Храмова, тощо.

Нова інформаційна парадигма геополітики означає, що в ХХІ ст. доля просторових відносин між державами визначається передусім інформаційним переважанням у віртуальному просторі. У цьому сенсі розробка геополітичної стратегії (геостратегії) – це створення оперативної концепції, що базується на інформаційній перевазі у віртуальному просторі й дозволяє досягнути зростання бойової могутності держави за допомогою інформаційних технологій. У ХХІ ст. інформаційне протиборство визнається однією з форм геополітичного протиборства в системній сукупності відносин інформаційного наступу та захисту, співробітництва (кооперації) та суперництва геополітичних суб’єктів.

Відповідно, інформаційна війна визначена в роботі як планомірний інформаційний вплив на сукупну інформаційно-комунікаційну систему супротивника та нейтральних держав із метою формування сприятливого глобального інформаційного середовища для проведення будь-яких політичних і геополітичних операцій, що забезпечують максимальний контроль над простором.

Отже, інформаційна революція додала до сфери геополітики нові віртуальні виміри політичного простору, змушуючи дослідників переосмислювати норми й правила геополітичної боротьби. У сучасному інформаційному суспільстві боротьба за цей простір розгортається переважно в інформаційному полі, і саме тут знаходиться “передовий край” неокласичної геополітики, через це особливого значення набувають духовні, цивілізаційні й культурні фактори, роль і значення яких посилюється на кожному новому етапі сучасного розвитку інформаційного суспільства.

Показано, що предметом класичної геополітики був аналіз обмежень, які накладають на політичну організацію суспільства та зовнішньополітичну поведінку держав і наддержавних утворень соціоприродні географічні чинники та аналіз того, яким чином ці чинники можуть бути найефективнішим чином використані.

Класична геополітика використовувала, відповідно, з метою позиціонування країн та народів у координатах світових взаємодій досягнення традиційної географії. Маніпулюючи географічними образами карти світу й основними географічними поняттями-об'єктами, ця геополітична “класика” фактично ігнорувала суб’єктивні чинники політичного й зовнішньополітичного розвитку.

Натомість, неокласична (критична) геополітика використовує переважно проективні віртуальні ансамблі образів, “випробовуючи” їх у силових полях впливів різноманітних владно-політичних чинників. Відтак, виникають ті геополітичні ансамблі, у межах яких перебуває віртуальне буття класичних “геополітичних паттернів” (“хартленд”, “рімленд” і т.п.), не виключаючи кон’юнктурної (ad hoc) актуалізації традиційних образів “Євро-Африки”, “Євразії” тощо із відповідними змінами й розширеннями або звуженнями (ad hoc) спектрів можливих значень. Віртуалізації, інформатизації та медіатизації зазнають також класичні геополітичні образи “номоса Суходолу” і “номоса Океану” (Карл Шмітт).

Але водночас виникають нетрадиційні поняття “геополітичного кодування”, “геополітичної уяви” та “геополітичного бачення” (“візії”), які негласно слугують підставами для творення сучасними державами та наддержавними утвореннями зовнішньої політики. Зазначене означає, що неокласична “критична геополітика” фактично ототожнює реальні (фізичні) і концептуальні віртуальні “простори”, сполучаючи елементи політичної економії й геополітичної практики, культурології й народної (фольклорної) образно-метафоричної геополітики, видової й надвидової національної й наднаціональної ідентичності, як елітних, так і масових геополітичних дискурсів. Ця новітня геополітика активно використовує дані сучасної психології й психоаналітики, геополітичної уяви, а також образи масової свідомості, прищеплювані масам телекомунікаційними мережами.

До сучасної “геополітичної гри” входять також віртуальні геополітичні утворення в кіберпросторі включно з тими, які спричинюють кібернетичні та інформаційні війни. Зрештою, ідеться про процеси “глокалізації” (глобалізації та локалізації водночас), обумовлені гнучким реструктуруванням геополітичних регіонів світу.

Надзвичайно важливим для визначення предмету та методів сучасної геополітики, як показано в дисертаційній роботі, є питання взаємодії цивілізацій та позиціонування держав у різноманітних “Світах”. Ідеться про приналежність або до “Першого світу” розвинених країн, або до “Другого світу” тих країн, які мають вагомі шанси прилучитися до “клубу розвинених”, або до “Третього світу” країн “на шляху розвитку”, у яких розвитку зазвичай не спостерігається.

Уявлення про подібну “багатопросторовість” із розподілом країн світу на розвинене ядро, нерозвинену периферію й напіврозвинену напівпериферію (І.Валлерштайн) актуалізувалися в 1990-ті рр. після закінчення “холодної війни”, позначеної гострою змагальністю двох світових соціально-економічних систем, очолюваних США та СРСР. Проблема подібного позиціонування перетворилася не лише в тему обговорення в міжнародних ЗМІК і під час політичних дискусій, але також у невід'ємний ідентифікатор державної та регіональної геополітики.

Наслідком описаної ситуації стало остаточне утвердження у свідомості політиків та науковців уявлень про принципово нові віртуально-географічні “простори”, які не вписуються в традиційну бінарну логіку аристотелівського типу та позбавлені суперечливості традиційних геополітичних образів, деформованих контрпродуктивними фольклорними кліше, згідно з якими цілі регіони світу асоціюються з безнадійною “відсталістю й нерозвиненістю” світової периферії.

У дисертації проаналізовано той масовий геополітичний дискурс, який інтенсивно прищеплюють “масам” сучасні ЗМІК і якому властиві яскраві, але зазвичай беззмістовні метафоричні формули на зразок “вулкану, що прокинувся”, “храму ненависті”, “метастазів ракової пухлини”, “метастазів сепаратизму”, “чорної діри”, “вісі зла”, “імперії зла”, які виражають невизначеність ситуацій або нерозуміння специфіки певних країн та регіонів світу, які ідеологи намагаються використати для прищеплення масовій свідомості синдрому “маніхейства” та різноманітних ірраціональних філій та фобій із “єврофіліями” та “єврофобіями” включно (Дж.Крістева). У роботі доведено, що такі тенденції до творення “фольклорної геополітики” (popular geopolitics) особливо посилилися на тлі “зіткнення цивілізацій”, обумовленого антитерористичною кампанією США та їхніх союзників, започаткованої подіями 11 вересня 2001 р.

Проведено політологічний аналіз інформаційної складової геополітичного позиціонування України: виміри суверенності, “буферності” та багатовекторності. Здійснено аналіз європейських геополітичних концепцій щодо України як частини Східної Європи. Показано, що історично геополітичною наукою провідних європейських країн напрацьовано два основоположні підходи. Перший, представлений англійською та французькою геополітичними школами, виходить з усвідомлення потреби перетворення східноєвропейського регіону в своєрідний “простір” - зону санітарного кордону (cordon sanitaire), що має відокремити життєві світи двох нібито несумісних та антагоністичних цивілізацій - Сходу та Заходу. Доведено, що серед учених-геополітиків першої половини ХХ ст. панувала одностайність поглядів щодо долі Східної Європи та шляхів розв’язання “українського питання”. Хоча, внаслідок географічного розташування та історичної долі, Україна знаходилася в сфері панування Росії, вона завжди визнавалася повноцінною європейською нацією, невід’ємною частиною європейської культури та східноєвропейської спільноти, тоді як Росію відносили до так званої “російсько-азійської цивілізації”. Визнаючи об’єктний узалежнений стан української нації щодо Росії, такі науковці-геополітики намагалися переконати політичні кола та громадськість у доцільності створення української держави, яка зміцнила б європейську архітектуру безпеки та виступила б “буферною зоною” між Росією та Європою.

У другому розділі роботи – “Стратегічне партнерство та європейська інтеграція України в інформаційних координатах геополітики” – проаналізовано проблему стратегічного партнерства України зі США, НАТО, ЄС та провідними країнами Євросоюзу, а також РФ в інформаційних координатах геополітики. Визначено місце України в сучасному геополітичному середовищі з огляду на її трансатлантичну та євроінтеграційну стратегію міжнародного співробітництва.

Показано причини того, що напрацювання західними країнами власної геополітичної стратегії щодо України обмежує можливості самої України бути самостійним суб’єктом світової геополітики. З’ясовано, що така геополітична нестабільність загрожує стабільності внутрішньополітичної ситуації в Україні й, водночас, заважає цивілізованому світові сприймати Україну як рівноправного партнера, що, у свою чергу, не сприяє розвитку відносин стратегічного партнерства з Україною, а сприяє її використанню як “розмінної карти” у “великій геополітичній грі”, що на даний момент є одним з найбільш серйозних викликів національній безпеці.

Доведено, що подібні геополітичні негативи ускладнює факт існування в сучасному українському соціумі “розколотої свідомості” із питань геополітичного позиціонування (що доведено в наукових працях не лише вітчизняних, але й зарубіжних авторів, передусім, - З. Бжезинського, С. Хантінгтона, Г.Кіссінджера).

Досліджено тісний взаємозв’язок між геополітикою та геостратегією сучасних держав у контексті розв’язання ними питань власного “східноєвропейського курсу” зовнішньої політики та політики безпеки. Проаналізовано поширені в сучасній західній свідомості та відображені в класичних та некласичних (неокласичних) геополітичних доктринах версії поведінки щодо української суверенності, “буферності” та багатовекторності, а також тісно із цим пов’язані контексти позиціонування в різноманітних “просторах” як самої України, так і позиціонування в цих “просторах” щодо України.

Досліджено інтегральні та регіональні інформаційні координати цивілізаційного й геополітичного вибору України. Проаналізовано типові ситуації геополітичних конфронтацій української та російської концепцій зовнішньої політики, а також провідні групи викликів та загроз, ризиків та вразливостей, під впливом яких Україна зазвичай не є самостійним суб’єктом (“актором”), а об’єктом і заручницею тієї “геополітичної гри”, яку провадять сусідня Росія разом із країнами Заходу (або ж Росія проти країн Заходу), змагаючись за статус “великої держави”. Підкреслено, що ця ситуація “геополітичного заручництва” України ускладнює процеси демократичного державного будівництва та руйнує політичну стабільність у країні.

Визначено, що в процесі будівництва нової геополітичної архітектури Європи є очевидні лідери, довкола яких групуються інші його учасники. Стосовно ЄС – це Німеччина, Франція й Велика Британія. Іншими “великими гравцями” на полі європейської геополітики є США та Російська Федерація. З’ясовано, що названі три провідні країни Євросоюзу є не лише безпосередніми учасниками системи європейської безпеки, але і ядром нової геополітичної архітектури Об’єднаної Європи. Водночас усі три входять до НАТО й у цьому сенсі є найвпливовішими європейськими учасниками інтеграційних процесів у рамках Західної Спільноти, до якої передусім слід віднести наймогутнішу країну сучасного світу – США.

США, хоча й не є європейською країною, через механізми ОБСЄ та НАТО, а також різноманітні “спільні простори” мають змогу активно впливати на європейську інтеграційну політику, а, отже, впродовж досить тривалого часу зберігатимуть домінуючі геополітичні впливи в Європі.

У роботі доведено, що не менш впливовим фактором американської геополітики, аніж американське домінування в сферах економіки й безпеки, є американська гегемонія в сфері масової культури.

З’ясовано, що особлива зацікавленість США у впливах на Україну обумовлена трьома головними аспектами: геополітичним, економічним та безпековим. Звідси, особлива роль, яка відводиться Україні в геополітичній концепції США й обумовлює їхню зацікавленість у вступі України як до НАТО, так і до ЄС. Саме тому поза увагою України не повинні залишатися геополітичні відносини США з ЄС.

Проаналізовано контроверсійні чинники, пов’язані з питаннями ймовірного вступу України до НАТО, які торкаються геополітичного ансамблю інтересів таких потужних геостратегічних акторів як США, РФ, ЄС та тих країн-членів Альянсу, які водночас є членами ЄС (передусім - Німеччини, Франції, Італії, Іспанії, Португалії та Бельгії).

Проаналізовано теоретичну базу, яка стосується геополітичної конфронтації російської та української етноідеологій. З’ясовано й доведено, що в російських геополітичних концепціях Україні визначені зазвичай геополітичні ролі, у яких вона виступає як несамостійний об’єкт міжнародних відносин та геополітичної гри Росії стосовно країн Заходу.

Визначено характер принципових геополітичних розбіжностей між Росією та Україною з питань взаємовідносин з ЄС та НАТО. Підкреслено той факт, що Росія для провідних європейських країн є стратегічним партнером, впливи якого провідні європейські держави (у першу чергу – Німеччина) використовують, як правило, у боротьбі за зменшення впливу США на Європейському континенті. Росія є також впливовим партнером Заходу в сфері енергетичної безпеки та в міжнародній боротьбі з тероризмом, розв’язанні багатьох самостійних та співзалежних геополітичних проблем сучасного світу.

Проаналізовано спільні та відмінні моменти української й російської геополітики стосовно регіону Європа. Метою європейської політики Росії як держави, що прагне стати самостійним центром сили, є протиборство з іншими центрами геополітичного впливу, тоді як стратегічною метою України в європейському інтеграційному процесі є, по суті, зменшення залежності від Росії та її тиску на суб’єкти пострадянського політичного простору. Саме цією обставиною визначається поглиблення суперечностей в українсько-російських відносинах на різноманітних векторах розвитку їх відносин з ЄС та НАТО. Хоча обидві країни досить інтенсивно розвивають ці відносини, відповідно, у своїх власних геостратегічних інтересах, кожна з них досить активно критикує іншу за некоординованість дій, “агресивність” намірів тощо.

Особливо це стосується Росії, яка впродовж всього “помаранчевого” періоду 2004-2005 рр., позначеного намаганнями України відігравати роль самостійного геополітичного гравця на Європейському континенті, розгорнула низку інформаційних війн та спецоперацій проти України.

Геополітичний вимір відносин України з ЄС позначений нерозв’язаністю Україною проблеми пошуку консенсусної моделі загальнонаціональної всеохоплюючої стратегії геополітичного позиціонування в процесах євроінтеграції. Саме цим пояснюється, у кінцевому підсумкові, відсутність виразно окреслених державних стратегій вирішення комплексних завдань європейської інтеграції, що негативно позначається на двосторонніх відносинах України не лише з Європейською спільнотою як цілісним наддержавним утворенням, але також - з окремими країнами-членами ЄС. Відповідно, ЄС не може остаточно визначитися з європейською ідентичністю України та перспективами її наступного приєднання до Союзу.

У третьому розділі – “Інформаційна парадигма геополітичного позиціонування України у двосторонніх відносинах з провідними європейськими державами” – проаналізовано вплив геополітичного чинника на “архітектуру” двосторонніх відносин України з країнами ЄС, побудовано візуальну модель позиціонування України в процесах євроінтеграції. Досліджено геополітичний вимір відносин України з такими державами–членами ЄС, як Німеччина, Франція, Велика Британія й Польща.

З’ясовано, що сприймання України сучасною євроспільнотою (насамперед, найбільш розвиненими державами), з одного боку, обумовлене зазначеним контекстом “буферності”, а, з іншого, - ґрунтується на оцінках суперечливих досягнень України за період її незалежності: невизначеної геополітичної стратегії, недостатньо динамічних та інноваційних показників економічного розвитку, суперечливій системі цінностей та пріоритетів владної політичної еліти й масової свідомості.

Як наслідок, створюється вадливе коло зовнішньої й внутрішньої геополітики: відсутність належного геополітичного позиціонування України на міжнародній арені обертається перерахованими внутрішніми негативами, які, у свою чергу, ускладнюють це міжнародне позиціонування.

Доведено, що інформаційний вимір двосторонніх відносин України з Німеччиною та Францією має спільні й відмінні ознаки, позначені загальним позитивним настановленням щодо України як важливого сусіда, але негативним – у контексті інтеграції України до ЄС. Виразно окресленим, разом з тим, є другорядне позиціонування України в порівнянні з Росією в геополітичних концепціях цих провідних європейських країн, що негативно впливає на реалізацію євроінтеграційного курсу України.

Доведено також, що інформаційний вимір двосторонніх відносин з Польщею та Великобританією позначений не тільки загальним позитивним ставленням до України, але й позитивним ставленням цих держав до перспектив інтеграції України до ЄС, внаслідок чого вони виступають у відомій ролі “адвокатів” євроінтеграції України.

Проте, існує також істотна відмінність, яка полягає в тому, що позиціонування України стосовно Росії, є справою геополітичної ваги для Польщі, але другорядною - для Великої Британії.

У третьому розділі запропоновано візуальну модель позиціонування України в процесах євроінтеграції. Доведено, що політика одинадцяти країн-членів ЄС щодо України є нейтральною, тобто невизначеною або байдужою; шість країн ЄС позитивно сприймають Україну, про що свідчить рівень взаємних відносин, співробітництва й місце України в зовнішньополітичних стратегіях цих держав; і лише політику однієї країни ЄС можна оцінити як дуже позитивну, що відповідає рівню стратегічного партнерства; одна країна характеризується негативним ставленням до України за більшістю критеріїв оцінки; ще шість країн не мають чітко визначеного ставлення до України, причому їх ставлення коливається між нейтральним та негативним, що є вкрай небезпечно для геополітичного майбутнього України в об’єднаній Європі.

Визначено, що Україна є важливою для європейських держав, проте частіше не як держава, яка має вплив на ухвалення важливих міжнародних рішень, а як серйозний геополітичний актор, який ще не утвердив себе на міжнародній арені.

Зроблено висновок щодо необхідності для України збільшувати інформаційні геополітичні впливи передусім на “нейтральні” європейські держави, які досі не визначилися із настановленнями стосовно України як суспільства й держави, та на країни-члени ЄС, що не мають чітко визначеного ставлення до України, співпрацювати активніше із європейськими державами в сфері іміджевої політики, спіьноєвропейської ідентичності та геополітичного позиціонуванню Європи у світі.