ЖИТТЄВИЙ ВИБІР ЯК ЧИННИК ДУХОВНОГО РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ В ЮНАЦЬКОМУ ВІЦІ

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дисертаційної роботи, визначено об’єкт, предмет та мету дослідження, сформульовано гіпотезу та завдання, описано використані методики, висвітлено наукову новизну, теоретичне та практичне значення дослідження, наведено дані про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі – «Теоретико-методологічні основи дослідження життєвого вибору як чинника духовного розвитку особистості в юнацькому віці» – охарактеризовано сучасний стан розробки об’єкта та предмета дослідження.

Аналіз теоретико-методологічних основ дослідження духовності та духовного розвитку охоплює три аспекти: релігійний, філософський та психологічний.

Розгляд релігійного аспекту сутності поняття «духовність» (А. Августин, св. Ігнатій (Брянчанінов), О.В. Мень, митрополит Ієрофей (Влахос), Святитель Лука (Войно-Ясенецький), Л.В. Суворова, Є.М. Трубєцкой) показує, що церква зробила помітний внесок у диференціювання матеріальної та ідеальної складових у суспільній свідомості людини. На основі проведеного аналізу з’ясовано, що духовність як особливий стан людини, в якої дух, душа і тіло знаходяться в єдності, зберігаючи свою ієрархію, є головною ідеєю релігійного аспекту питання. Погляди на місце життєвого вибору у процесі духовного становлення особистості з точки зору релігійного аспекту вивчення полягає, перш за все, у тому, що духовність як властивість знаходиться у потенційному стані по відношенню до її реалізації особистістю, і тому лише від людини залежить, наскільки вона, користуючись наданою їй свободою вибору та доступними способами виходу за межі свого буденного існування у напрямку до позамежного, духовного світу, зможе скористатися нагодою реалізувати ці можливості у буденному житті.

Аналіз філософського аспекту вивчення духовності та духовного розвитку, який розглядався на основі положень релігійної (духовної) філософії
ХІХ–ХХ століття (П.Д. Юркевич, В.С. Соловйов, М.О. Бердяєв, С.Л. Франк),
а також у працях сучасних філософів (Б.М. Абросімов, Г.О. Аванесова, Л.П. Буєва, О.С. Васільєва, Н.В. Герасимець, В.О. Кудін, В.О. Лекторський, Я.С. Сунцова, С.Б. Токарєва, Н.В. Хамітов, О.В. Харсєєва, К. Шипілова та ін.), дозволяє констатувати, що філософські уявлення про духовність та духовний розвиток умовно можна розділити на положення релігійного та філософсько-наукового (світського) спрямування. Проте, порівнюючи ці напрями, можна зазначити, що у яких філософських традиціях та напрямках не розглядалася б духовність, духовне завжди так чи інакше пов’язане з виходом за межі егоїстичних інтересів, власної користі, а також передбачає, що сенсожиттєві орієнтири особистості вкорінені в системі надособистісних цінностей, які знаходяться за межами буденності,
у позамежному бутті, до якого людина має прагнути.

Теоретико-методологічний аналіз психологічного аспекту дозволив систематизувати дані з проблеми та зробити наступний висновок: хоча питання духовності та духовного розвитку і є надзвичайно актуальним для сучасних досліджень, проте наукове визначення та обґрунтування духовності зустрічається рідко, самі поняття не посідають належного місця у системі базових психологічних категорій, а багатовимірність цих явищ зумовлює виникнення неоднозначних психологічних концепцій.

Серед праць вітчизняних психологів, які ставлять за мету визначення та аналіз духовності як окремої психологічної категорії та створення відповідної методологічної бази, можна прослідкувати виокремлення декількох концепцій дослідження, серед яких соціально-психологічна концепція духовності (М.Й. Боришевський), християнська інтерпретація духовності у психології (М.С. Савчин), інтегративно-холістична концепція особистості (О.П. Колісник), концепція духовності з позиції інформаційно-енергетичної картини буття (О.О. Акименко) та ін.

Окрім дослідження духовного розвитку у межах вищезгаданих концепцій, ця категорія розглядається як окремо (О.І. Зеліченко, Д.О. Леонтьєв, В.О. Мазилов, Е.О. Помиткін, С.О. Ставицька та ін.), так і водночас із вивченням досить широкого кола психологічних завдань, серед яких зв’язок духовності з емоційними процесами та станами (О.О. Лазуренко, Т.А. Тамакова), творчістю (Д.Б. Богоявленська, І.С. Говердовська, Н.О. Коваль, Г.С. Полякова), особливостями процесу виховання (О.В. Бульба, М.М. Філоненко, Н.А. Полтавська) та ін.

Проведене дослідження базується на положеннях соціально-психологічної концепції духовності, у якій проводиться вивчення та аналіз понять духовності і духовного розвитку, а також їхніх зв’язків з багатьма іншими психологічними категоріями. Методологічною основою дослідження духовності з точки зору соціально-психологічної парадигми є системний підхід до інтерпретації цього феномену. Таким чином, розвиток духовності можна розглядати як процес, зумовлений соціальними впливами на особистість, яка здатна трансформувати ці впливи, поступово виробляючи власне концептуальне розуміння й ставлення до сутності життя, життєвих цілей, і на цій основі визначити свій життєвий шлях, реалізуючи найважливіші духовні цінності.

У межах соціально-психологічного підходу духовність визначається як багатовимірна система, складовими якої є утворення у структурі свідомості та самосвідомості особистості, в яких віддзеркалюються її найактуальніші морально релевантні потреби, інтереси, погляди, ставлення до навколишньої дійсності, до інших людей, до себе самої, що стали суб’єктивно значущими регуляторами активності (М.Й. Боришевський).

Аналіз психологічних особливостей періоду юності у контексті духовного становлення особистості (Л.І. Божович, І.Ю. Калугіна, В.М. Калюцький, І.С. Кон, Д.С. Корольов, О.М. Леонтьєв, Т.І. Пашукова) дозволяє констатувати, що юнацький вік є найбільш сензитивним для початку свідомого духовного саморозвитку періодом.

На етапі вибору життєвого шляху юність потребує особливої уваги та відповідальності до процесу та результатів самовизначення особистості як з боку самої людини, так і з боку найближчого до неї оточення, що зумовлює особливу актуальність дослідження питання життєвого вибору як чинника духовного розвитку особистості у цей віковий період.

Узагальнення поглядів сучасних вітчизняних (Г.О. Балл, П.П. Горностай, Л.А. Лєпіхова, Л.І. Подшивайлова, Т.М. Титаренко та ін.) та зарубіжних (Ф.Ю. Василюк, Д.В. Карась, Д.О. Леонтьєв, С. Мадді, О.Ю. Мандрикова та ін.) психологів дозволяє розглядати вибір як результат самовизначення особистості, який, будучи актом систематизації і структурування суб’єктивної реальності, відіграє визначальну роль у динаміці функціонування та розвитку особистості. Серед типів вибору вагома роль належить життєвому вибору, який в узагальненій формі визначається як такий стратегічний особистісний вибір, за якого порівнювані альтернативи по-різному визначають подальшу долю людини, спрямування її життєвого шляху. Теоретико-методологічний аналіз вибору як психологічної проблеми засвідчує також наявність труднощів, зокрема логіко-термінологічного характеру, у побудові загальної концептуальної моделі цього поняття у психології.

У другому розділі – «Дослідження життєвого вибору як чинника духовного розвитку особистості у межах аксіоматичного підходу» – представлено аналіз та можливості використання аксіоматичного підходу як методологічної основи для моделювання психічних явищ, а також логіко-теоретичну модель життєвого вибору як чинника духовного розвитку особистості в юнацькому віці.

Дослідження характеристик різних видів експериментальних досліджень особистості у психології, методу прогнозування у формі моделювання лінійних та нелінійних диференційних рівнянь, а також умов використання аксіоматичного методу дало змогу констатувати, що цей підхід дозволяє реалізовувати багатовимірні дослідження особистості, у яких логіко-теоретичні та математичні конструкції є двома взаємодоповнювальними складовими моделі, а сучасні можливості математичного моделювання та розрахунків за допомогою ЕОМ дозволяють розглядати обчислювальний експеримент як окремий вид наукового дослідження. Таким чином, можливості використання аксіоматичного підходу у дослідженнях особливостей духовного розвитку особистості реалізовано на двох рівнях: логіко-теоретичному та експериментально-доказовому.

З’ясовано та охарактеризовано основні умови застосування аксіоматичного підходу, а саме: наявність аксіом системи та вихідних термінів, несуперечливість положень, доповнюваність, відкритість.

При реалізації аксіоматичного методу у дослідженнях життєвого вибору як чинника духовного розвитку особистості ми спиралися на теоретико-методологічні аспекти, проаналізовані у розділі 1, а також аксіоми та теореми моделі особистості у дослідженні її самовизначення, що побудована в межах аксіоматичного підходу (О.В. Киричук, Л.І. Подшивайлова).

В основу модельних уявлень першого рівня покладене наступне аксіоматичне положення: духовність та духовний розвиток особистості як складної нелінійної багатопараметричної системи можна вивчати у просторі взаємодії людини з навколишнім середовищем, її найближчим оточенням, що виявляється як на внутрішньоособистісному, так і на міжособистісному рівнях. Це положення встановлює межі дослідження моделі духовного розвитку особистості, а також висвітлює можливість з’ясування насамперед психологічних особливостей духовного розвитку особистості.

Теоретико-методологічні положення про духовність особистості, висвітлені у розділі 1, дозволили, використовуючи аксіоми про особистість, сформулювати у вигляді наслідку з аксіоми, положення про особистісний вимір духовності, який, у свою чергу, набуває ознак аксіоми: особистісний вимір духовності визначає її як багатовимірну систему, складовими якої є утворення у структурі свідомості й самосвідомості особистості, виявами яких є активність особистості у напрямі зміщення акцентів у ціннісно-смисловій і потребово-мотиваційній сферах на творення, коли внутрішньоособистісні перетворення сприяють: а) творчому, конструктивному заломленню зовнішнього впливу у власні стійкі стани, які і визначають ефективність цього впливу, вираженого різною мірою спрямованості власної реакції на найближче оточення (групу, колектив тощо) у ході міжособистісних стосунків; б) природному прагненню залишатися індивідуальністю, захищати і розвивати індивідуальні якості, що виявляються у становленні та розвитку в процесі самоорганізації впорядкованих структур на рівні «індивід-особистість».

Ґрунтуючись на сучасних уявленнях про духовні явища, які проаналізовані у розділі 1, представлені положення, в першу чергу, мають на меті забезпечити можливості психологічного виміру та аналізу досліджуваної сфери активності особистості.

Подальший розвиток теореми про самовизначення (О.В. Киричук, Л.І. Подшивайлова), дозволив здійснити доказ теореми, згідно з якою вибір розглядається як механізм саморозвитку особистості, а життєвий вибір – як стратегічно значущий результат процесу самовизначення, що зумовлює спрямованість (векторне поле) та якість побудови динамічної системи міжособистісних взаємодій, що, у свою чергу, значною мірою визначають особливості перебігу життєвих подій у майбутньому. У наслідках з теореми логічно доведене положення про те, що життєвий вибір як своєрідна екстраполяція певної стратегії у дійсність, зумовлюючись ціннісно-смисловою та потребово-мотиваційною сферами особистості, стає дієвим підкріпленням та утвердженням у свідомості особистості цієї стратегії як рефлексованої цінності, що закріплює обрану життєву спрямованість у ціннісно-мотиваційній сфері і стає основою подальших життєвих виборів особистості. За умови, якщо життєвий вибір реалізує спрямування внутрішніх життєвих ресурсів (результату психічної активності) на творення (що є мірою духовності особистості) і має свій вияв у типі міжособистісних стосунків, його можна вважати чинником духовного розвитку особистості юнацького віку.

Важливою функцією побудованої психологічної моделі є орієнтація цієї моделі на можливості емпіричного вимірювання параметрів, які б відображали основні вияви психологічних особливостей життєвого вибору та духовного розвитку особистості. Так, прогностичними ознаками виступили індивідуально-особистісні властивості особистості, а цільовими – типи міжособистісних стосунків, що дозволяє організувати експериментальну перевірку висунутих теоретичних положень у формі обчислювального експерименту засобами: 1) розрахунку рівнянь множинної регресії; а також 2) факторного аналізу шляхом розрахунку факторних навантажень.

У третьому розділі – «Експериментальна перевірка ефективності логіко-теоретичної моделі життєвого вибору як чинника духовного розвитку особистості в юнацькому віці» – представлено характеристику умов та методичного інструментарію експериментального дослідження, психологічну характеристику досліджуваної вибірки, доведено гіпотезу про репрезентативність емпіричних даних, охарактеризовано етапи та результати обчислювального експерименту, представлено можливості практичного застосування результатів дослідження у формі практичних рекомендацій, а також визначено перспективи подальших наукових досліджень.

Дослідження проводилося на базі Київського університету імені Бориса Грінченка серед студентів другого та третього курсів (N = 55, середній вік – 19,2) упродовж 2010–2011 навчального року.

З метою діагностики необхідних особистісних параметрів для подальшого обчислювального експерименту ми використали наступні методики: для оцінки прогностичних ознак (індивідуально-психологічні властивості особистості) використано особистісний опитувальник «Психодіагностичний тест» (ПДТ), розроблений В.М. Мельниковим та Л.Т. Ямпольським. Цільові ознаки (типи міжособистісних стосунків) вимірювались за допомогою методики «Діагностика міжособистісних стосунків Т. Лірі» (ДМС), модифікованої Л.М. Собчик.

Одномірний аналіз результатів емпіричного дослідження показав, що більшій частині досліджуваної вибірки (65 %) притаманна висока чутливість та романтичне сприйняття дійсності, що загалом складає тонку духовну організацію внутрішнього світу студентів, переважання духовних інтересів над матеріальними; середній рівень асоціальності (60 %), якому властива відсутність надмірної конформності та нестачі активності; високий рівень інтровертованості (40 %, 42 % високого та середнього рівнів відповідно) та психічної неврівноваженості (47 %), що свідчить про наявність труднощів у соціальних контактах, замкнутості, дезорганізації у спілкуванні. Аналіз типів міжособистісних стосунків у досліджуваних групах засвідчив, що, незважаючи на високі показники вияву доброзичливих тенденцій, визначальним для досліджуваної вибірки є домінантно-підлеглий характер взаємодії.

Присвячено увагу питанню репрезентативності вибірки як однієї з необхідних умов проведення обчислювального експерименту. Репрезентативність вибірки визначалася на основі гіпотези про нормальний розподіл даних, істинність якої ми встановлювали у ході емпіричного дослідження згідно зі статистичною теорією. Розрахунки показали, що розподіл кожного параметру нашого дослідження не відрізняється від нормального, що підтверджує гіпотезу про репрезентативність даних та можливість використання обраних математичних методів.

Наступним кроком у забезпеченні наукової достовірності результатів дослідження є представлення даних, які підтверджують справедливість висновків, зроблених у розділі 2. У ролі такого методу у нашому дослідженні, як вже зазначалося, виступив обчислювальний експеримент, який складався з трьох етапів розрахунків.

Перший етап моделювання полягав у знаходженні системотворного фактора серед типів міжособистісних стосунків за допомогою розрахунку факторних навантажень на основі матриці коефіцієнтів кореляції між досліджуваними параметрами.

Математичний метод розрахунку факторних навантажень дав змогу не лише виявити системотворний фактор, а й розрахувати ієрархію факторів для досліджуваних параметрів, що дозволяє якісніше проаналізувати систему «зсередини».

Так, результати розрахунку факторних навантажень дозволили виявити, що серед усіх типів стосунків системотворним є вимогливо-непримиренний тип (що підтверджує попередні результати одномірного аналізу). За допомогою моделювання ієрархії системотворних факторів ми визначили, що друге місце посідає відповідально-турботливий тип міжособистісних стосунків. Таким чином, логіка дослідження враховувала необхідність вивчення внутрішньоособистісних умов становлення двох найбільш визначних для досліджуваної вибірки типів міжособистісних стосунків (відповідально-турботливого типу (ВТТ) та вимогливо-непримиренного (ВНТ)) як екстраполяції різних життєвих виборів особистості. Вирішення цього питання полягало у побудові рівняння прогнозу досліджуваних типів міжособистісних стосунків (МС) за рахунок моделювання типових особистісних ознак, що підсилюють (зі знаком «+» у рівнянні) чи послаблюють (зі знаком «–» у рівнянні) прояви різних типів взаємодії.