ПСИХОСОМАТИЧНІ РОЗЛАДИ ПРАЦІВНИКІВ ОВС: ГЕНЕЗИС ТА ПРОФІЛАКТИКА Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, окреслено суть проблеми та стан її вивчення, визначено об’єкт, предмет, мету і завдання, теоретико-методологічну основу, розкрито новизну, теоретичне та практичне значення, наведено дані про апробацію роботи, її структуру й обсяг.

Перший розділ «Аналіз наукових підходів до вивчення проблеми психосоматичних розладів» містить короткий огляд історичного розвитку вчення про психосоматичні розлади та аналіз ролі психологічних особливостей правоохоронної діяльності в їх розвитку.

На основі аналізу психосоматичних концепцій зроблено висновок, що кожна із них розкриває вплив різних аспектів життєдіяльності людини на схильність до розвитку психосоматичних розладів.

Поняття «психосоматичні розлади» з моменту своєї появи зазнало значних змін, пов’язаних як із зміщенням акцентів з медицини та малої психіатрії до психології. У роботі використовуємо наступне визначення: «психосоматичні розлади» – це розлади функцій органів і їх систем, що зумовлюються психотравмуючими чинниками життєдіяльності людини.

Говорячи про прихотравмуючий вплив маємо на увазі не тільки інтенсивний, але відносно короткочасний негативний зовнішній вплив на людину (А.В. Батаршев), але й подію або ситуацію, що стосується значимих сторін життєдіяльності людини та призводить до глибоких переживань (В.Д. Менделевич).

У сучасній науці схиляються до багатофакторної моделі виникнення та розвитку психосоматичних розладів. Вплив середовища, суб’єктивне сприймання і трактування цих впливів, окремі фізіологічні, психічні та соціальні впливи – все це поодинці або в сукупності може стати чинниками їх розвитку.

У цьому сенсі діяльність ОВС набуває особливого інтересу. Вплив її психологічних особливостей, зокрема приналежність до екстремальних професій, до систем професій «людина – людина» та «людина – право» і специфіка конкретного фахового напряму, може спричинити різноманітні психоемоційні стани. При поєднанні нових суб’єктивних чи об’єктивних чинників життєдіяльності, у працівників міліції можливий розвиток різноманітних розладів, таких як посттравматичні стресові розлади, «синдром емоційного вигорання», нервово-психічні та психосоматичні розлади.

У другому розділі «Виникнення та розвиток психосоматичних розладів у працівників ОВС» обґрунтовується науковий підхід до пояснення та розуміння природи психосоматичних розладів у працівників міліції, описується загальний дослідницький план, обґрунтовуються методи емпіричного дослідження, аналізуються його результати.

За результатами здійсненого аналізу ми прийшли до висновку, що загальним підходом до пояснення та розуміння природи психосоматичних розладів у працівників міліції є уявлення про розлад адаптації.

Здійснення правоохоронної діяльності вимагає подолання психотравмуючих чинників різної інтенсивності, у зв’язку з чим говоримо про їх суб’єктивне сприйняття. При цьому виникає альтернатива: завдяки стресостійкості або за допомогою механізмів психологічного захисту особа ефективно адаптується до перешкод або ж у неї розвивається внутрішньоособистісний конфлікт. Подальший його перебіг буде визначати формування розладу – психічного (невротичного) або соматичного (психосоматичного). Визначальними чинниками вибору способу вирішення конфлікту, пов’язаного з дією стресу, є індивідуально-особистісні особливості особистості або схильність до одного із цих способів.

З метою вивчення ролі стресогенних чинників у виникненні психосоматичних розладів у працівників міліції з різним ступенем впливу психологічних особливостей правоохоронної діяльності у 2008 році нами проведено опитування 312 осіб (114 практичних працівників і 198 курсантів) за допомогою методики, розробленої російським дослідником, Ю.В. Щербатих. За його результатами 87,7% респондентів із групи практичних працівників вказали на стресогенний характер їх діяльності. При подальшому опитуванні 34,79% респондентів відзначили наявність поведінкових симптомів стресу, 23,43% – емоційних, 17,66% – інтелектуальних та 24,13% – фізіологічних.

Для проведення подальшого вивчення ми закцентували увагу на працівниках міліції, у яких відмічалися емоційні, інтелектуальні та фізіологічні прояви стресу. Їх загальне число становило 64 особи. Всі вони перебували під нашим спостереженням 6 місяців, після чого було відібрано 2 групи (60 осіб).

Для вибору досліджуваних вибірок застосовано метод експертної оцінки, зокрема, було створено експертну групу, до складу якої увійшли лікар-терапевт, психіатр та психолог медичної частини УМВС України в Івано-Франківській області.

Оскільки метою нашого дослідження було вивчення генезису психосоматичних розладів, то диференціації за віком, місцем служби чи іншими параметрами ми не проводили. До вибірки ввійшли працівники ПСМ, ДІМ, ДАІ, оперативні працівники і слідчі зі стажем роботи до 10 років.

Основними критеріями для вибору групи з ознаками формування психосоматичних розладів було обрано:

1) вплив психотравмуючих чинників життєдіяльності за шкалою життєвих подій Холмса-Рае;

2) перевага фізіологічних реакцій на стрес (Дж. Грінберг);

3) наявність одного або декількох симптомів, зокрема: головний біль, загальна слабкість і головокружіння, біль у серці або грудній клітині, біль у поясниці, нудота чи розлад діяльності шлунку, біль у м’язах, важкість при диханні, напади жару чи ознобу, оніміння або поколювання в різних частинах тіла, відчуття «клубка в горлі», відчуття слабкості в різних частинах тіла, тяжкість у кінцівках (відповідно до шкали соматизації опитувальника SCL-90-R, адаптованого Н.В. Тарабріною), які спостерігаються від 1-2 місяців до 1 року (П.І. Сидоров, А.Г. Соловйов, І.А. Новікова).

Встановлено, що у 80 % респондентів із основної групи відмічаються фізіологічні реакції на стрес за методикою Дж. Грінберга; відповідно показники контрольної групи становлять 40 %.

За методикою Холмса-Рае імовірність розвитку захворювання 80 % відмічається у 23 % респондентів основної групи та імовірність 50 % - у 20 % досліджуваних із основної групи. У контрольної групи імовірність розвитку захворювання 50 % спостерігається у 10 % респондентів.

У подальшому було здійснено дослідження психічних станів і властивостей особистості та її адаптаційних можливостей у досліджуваних групах.

Відповідно до отриманих результатів, можна зробити висновок, що адаптаційні можливості особистості перебувають у тісному взаємозв’язку з індивідуально-особистісними властивостями.

Зокрема, чим більший рівень депресивності, дратівливості, сором’язливості, емоційної лабільності, невротичності та реактивної агресивності у основної групи (табл. 1) та чим більший рівень невротичності, депресивності, реактивної агресивності, відкритості та емоційної лабільності – у контрольної (табл. 2), тим нижчими є адаптаційні можливості особистості та вищою – ймовірність прояву дездаптації.