ФРАГМЕНТАРНА ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА ЯК ВИЯВ ПЕРЕХІДНОГО ПЕРІОДУ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА Автореферат

У Вступі обґрунтована актуальність теми дослідження та ступінь її наукової розробки, визначені об’єкт і предмет, формулюються мета і завдання, методи дослідження, обґрунтовується наукова новизна і практичне значення роботи, окреслюється рівень апробації її результатів та структура.

У першому розділі - „Теоретико-методологічні засади аналізу політичної культури” здійснено аналіз наукової літератури та категоріального апарату з проблематики дослідження.

Розглядаючи політичну культуру як „політичний спосіб освоєння реальності” (А.Федосєєв), порушено питання про взаємозв’язок політики та

культури (Г.Гегель,). Стверджується, що політична культура починається там і тоді, де і коли різноманітні суспільні інститути, соціальні групи, індивіди,

речі і явища розглядаються у зв'язку з їх політичним сенсом і включаються в практичну діяльність як такі, що мають свій аутентичний сенс. Оскільки політика є, перш за все, сферою регулювання суспільних відносин (вона деталізується ще на чотири конструкти: відносини, інститути, ідеологія, культура – І.Варзар) за допомогою відчужених від суспільства сил, що знаходяться у віданні пануючої верстви, соціальної групи цього суспільства, то політична культура - це входження в цю сферу всіх соціальних груп, верств та індивідів (А.Леонтьєв, С.Лурьє, К.Маркс, Е.Кассірер). Причому, не лише безпосередньо через політичну сферу, але і опосередковано – через інші сфери життя суспільства. І, якщо з політикою безпосередньо пов'язано поняття політичного суспільства, то з політичною культурою - поняття політичного світу (В.Корнієнко, А.Костирєв, С.Сарновська, К.Шмітт, Ю.Юров).

Аргументовано, що політичний світ - це світ політично осмислений, тобто такий, який розкриває своє значення лише шляхом залучення державної влади. Він пов'язаний з перенесенням політичного суб'єкта назовні - в політичне суспільство, де він вже функціонує як політичний суб'єкт. Тобто, відбувається об'єктивація цього суб'єкта, і він існує вже завдяки цій реальності. Природно, що це існування пов'язане з тим, що означає для себе і для інших даний суб'єкт, тобто яке політичне значення він має, і які політичні сенси він вносить до політичного суспільства, яким чином він опредмечується в ньому (А.Бовін, Лу Янчжоу, Г.Картер).

Інший бік політичного світу пов'язаний з привнесенням до політичного суб'єкта політичного суспільства. Це те, яким чином політична реальність проходить через суб'єкт політичної культури, це – реальність для нього. У процесі суб'єктивації відбувається процес виявлення і надання реальності політичних сенсів. Але разом з тим, політичні сенси, осмислення, смислотворення і смислоперетворення не є лише результатами бажання суб'єктів політичної культури. Вони - наслідок конкретно-історичного розвитку політичних суб'єктів і детерміновані сукупністю всіх умов їх життя. Збереження сукупності політичних сенсів і їх взаємозв'язку забезпечує стабільність політичного світу (Л.Мамут, В.Іванов, М.Михальченко, Е.Тодд, Г.Тульчинський).

Аргументовано положення, що відмінність економічних, соціальних і політичних інтересів породжує різницю в політичному баченні світу. Кожен політичний суб'єкт специфічним чином опановує реальність і прагне надати їй певні сенси, пов'язані зі своїм станом у суспільстві. Так само, як і стан у суспільстві, ці сенси можуть бути не просто різні, але і протилежні. Більш того, сам стан і діяльність суб'єкта часто стають для нього як щось протилежне тому, що він робить і чим він живе. Різноманітність сенсів і

значень у суспільстві створює суперечність політичного освоєння реальності. Одні й ті ж явища мають різний політичний сенс. Але й ці політичні сенси різних суб'єктів політичної культури протистоять об'єктивним якостям реальності, оскільки факти і явища означають для різних суб'єктів не одне і те ж, і навіть не те, чим вони є насправді. Це може створити ситуацію, коли одні суб'єкти політичної культури не можуть повністю побачити в тих або інших діях, фактах словах, політичний сенс інших політичних суб'єктів, що вкладається в них. Смислотворення тут розраховане, перш за все, на осмислення лише представників „своєї” політичної культури.

Зазначається, що основою політичного осмислення реальності, природним чином, є мова. Політичний дискурс, як вербалізація політичних установок, інтенцій, технологій та артикуляція політичних програм, інтересів і відносин - тобто вербальний вираз політичної культури - можливий лише через мову (О.Андрійчук, А.Потебня, М.Таунсон).

Проаналізовано походження та еволюцію самого поняття „політична культура”. Те, що називають нині політичною культурою, свого часу було предметом особливої уваги Платона, Аристотеля, Ш.Монтеск’є, Н.Макіавеллі, К.Маркса, К.Мангейма. Вперше поняття "політична культура" вжив німецький філософ Й.Г.Гердер у своєму творі „Ідеї до філософії історії людства”, але в широкий науковий обіг термін запровадили в середині ХХ століття американські дослідники Г.Алмонд, С.Верба, Д.Пауелл, Т.Парсонс, Д.Істон та інші. Проблематику політичної культури досліджували М.Бернстайн , В.Гер’є, Д.Дівайн, Е.Джеймс, В.Івановський, С.Ліпсет, Р.Карр, Л.Пай, Р.Лейн, Р.Інглехарт та ін.

Підкреслюється, що існують десятки визначень поняття „політична культура”. Найбільш поширеним з них стало запропоноване Г.Алмондом і С.Вербою, як „конкретна модель орієнтацій на політичні дії, пов'язана з особливостями політичної системи”. Подібної позиції дотримується і В.Розенбаум: „Кожна політична система включена в конкретну модель орієнтацій на політичні дії. Я вирішив корисним назвати це політичною культурою. Нерідко політичну культуру визначають як”систему цінностей, що глибоко укорінилися у свідомості мотивацій або орієнтації й установок, що регулюють поведінку людей у ситуаціях, що мають відношення до політики” (Д.Рухт).

Проаналізовані основні підходи до аналізу політичної культури: об’єктивіський (Ш.Монтеск’є), суб’єктивіський (М.Фуко, Ю.Хабермас), конструктивіський (М.Вебер, Г.Марсель), її функції: пізнавальна, ідентифікації, орієнтаційна, виховна, регулююча, комунікативна, інтегруюча, соціалізації та три основні чисті типи” політичної культури : патріархальний, підданський, активіський. Вищий тип політичної культури, за Г.Алмондом і С.Вербою, в якому населення достатньо компетентне, цікавиться і бере активну участь у політичному житті, дослідники назвали „громадянською

культурою”, яка характерна для більшості розвинутих демократичних країн. Як протилежність, виступає тип відчуженості населення від політики,

характерної для слабко розвинутих тоталітарних суспільств.

Політична культура включає в себе культуру політичного мислення та поведінки індивідів і соціальних спільнот, культуру організації та функціонування політичних інститутів і всього політичного життя в суспільстві. За структурою політична культура складається з політичних знань, політичної ідеології та психології, політичного досвіду і традицій, політичних інститутів, норм, зразків і засобів політичної діяльності. У політичній культури особи велике значення мають емоційно-психологічні компоненти: політичні переконання, почуття, настрій, оцінки, переживання тощо.

Стверджується, що політична культура – це система знань і уявлень соціальних груп, окремих індивідів про владу, державу й політику; орієнтація і активність у політичній сфері відносин, дій народних мас; рівень розвитку держави й і громадянсько-політичних інститутів.

У другому розділі – „Ціннісні основи політичної культури українського суспільства як втілення суспільно-історичного досвіду і знань” – розглядаються теоретичні й емпіричні проблеми та механізми формування ціннісних основ політичної культури, досліджуються ціннісні основи української політичної культури, їх природа та місце у низці інших соціальних феноменів.

Констатується, що проблематика аксіології з ХХ століття стала пріоритетною. Політична культура будь-якого суспільства базується на певній системі цінностей. Сформовані під впливом різних чинників, у тому числі і під впливом національної культури суспільства, ці цінності втілюються в свідомість людей, визначають загальний лад їх думок відносно політичної влади, політичного устрою, майбутнього країни, визначають політичну культуру як таку. Тому політичні цінності можна визначити, як гранично загальні орієнтири та ідеали суспільства в політичній сфері, а також політично значущі для даного суспільства соціальні явища, що фіксуються в свідомості людей, і представляють характерну особливість їх загальної життєдіяльності.

Цінності, які складають ядро політичної культури, є базовими цінностями. Вони – найбільш значущі і впливають на політичну поведінку, градирують сенс політичних явищ і процесів. Вони є системостворюючим елементом політичної культури, характеризують її як таку. Політична культура як частина людської культури може змінюватися лише під впливом зміни системи цінностей культури суспільства. Базові цінності - це фундаментальні уявлення індивіда про принципи побудови соціального світу. Вони виступають як основа орієнтації людини не лише в політичному середовищі, але й в усіх сферах суспільного життя. Базові цінності - це

життєві принципи, які індивід повинен наслідувати в усіх життєвих ситуаціях (В.Горбатенко, Р.Інглехард, М.Каган, Д.Леонтьєв, В.Плотніков, Л.Столович).

Акцентується, що дослідження ціннісних основ політичної культури українського суспільства слід розпочинати з витоків, під впливом яких виникла і розвивалась українська культура із застосуванням історичного методу до аналізу політичної культури. Але історичний метод у нашому дослідженні не є самоціллю. У формуванні політичної культури українського суспільства, її витоках треба знайти цінності теперішнього часу. З цього приводу виокремлюються три особливості історії України, які мали сутнісний вплив на процес формування цінностей української політичної культури:

1) багатовікова бездержавність, тобто відсутність нагоди здобувати досвід влади, бути нарівні у стосунках з іншими народами й почуватися вільним господарем на своїй землі;

2) розчленування української території та включення її частин у різні держави з різними культурами, політичними системами, що призвело до психологічного, побутового і політичного відчуження між різними частинами українського народу;

3) багатократна денаціоналізація провідної верстви України – національної політичної еліти (Д.Донцов, В.Липинський).

Сучасна трансформація українського суспільства вимагає формування нової системи політичних цінностей та норм політичної поведінки, нової наповненості політичної культури, яка мала би власне український зміст та форму. Але світоглядною базою цього складного процесу є політичні традиції минулого, які містять у собі відповідний політичний досвід. Зі зміною пріоритетів суспільного розвитку домінуюча до цього політична культура починає зазнавати певних змін, які, одначе, не відбуваються швидко та автоматично, оскільки зачіпаються глибоко вкорінілі політичні уявлення, цінності, установки, традиції, норми політичної свідомості та поведінки.

Розглядаючи політичну культуру українського суспільства зауважується, що вона, як складова частина політичної культури колишнього Радянського Союзу, перейнявши якості останньої, є глибоко фрагментарною (східні та західні українці, католики і православні, багаточисельність політичних партій). Її фрагментарність визначається відсутністю суспільного консенсусу щодо базових цінностей та ідеалів, розколом суспільства на ворогуючі групи. Ціннісні відмінності суттєво проявляються і в уподобаннях громадян щодо зовнішньополітичного курсу України. Головні суперечки точаться стосовно так званого проєвропейського і проросійського векторів, статусу російської мови.

Стверджується, що загальноукраїнські цінності, як світ суб’єктивного самовизначення людини, поєднують етнічно традиційні цінності, запозичені в

країнах Заходу, та ті, що є успадковані за радянської доби існування українського народу. Вони мають як загальноментальний модус, так і стратифікаційну визначеність: одні у жителів села, інші – у жителів міста, так само як у молоді та дорослих, багатих та бідних, безробітних та працюючих.

Підкреслюється, що Україна вже подолала шлях від монолітної політичної культури до плюральної, але ще не сформувала у нашого народу відчуття культурно-історичної єдності. За роки незалежності значно оновились структурні елементи політичної культури, цінності, навички, орієнтації, методи і прийоми політичної діяльності. Стало нормою почуття включеності України до світового політичного процесу. Але стара радянська тоталітарна політична культура, трансформуючись у нову систему цінностей, дає про себе взнаки у вигляді формального, відчуженого ставлення до офіційних політичних норм, цінностей та інститутів. Через це українська політична культура є фрагментарною і суперечливою, оскільки поєднує в собі дві протилежні системи цінностей – тоталітарну і демократичну (Л.Лясота, Л.Мамут, О.Майборода).

Підсумовано, що результатом ціннісно орієнтованої комунікації в Україні має стати напрацювання основ консолідуючої національної ідеї. Кожен громадянин, незалежно від етнічної приналежності, під впливом об’єднувальної ідеї має оцінювати свою роль, мотивацію поведінки як представник українського народу (Ю.Бадзьо, А.Костирєв, С.Мітряєва).

Третій розділ „Розмаїття ознак і характеристик української національної ментальності як якісне відображення цивілізації «серединної межі” присвячений дослідженню ментальності українського народу в умовах перехідного періоду.

У змістовному плані політичний менталітет є сукупністю усвідомлених і неусвідомлених політичних уявлень, цінностей і установок визначених соціальних спільнот у сфері політичної повсякденності.

Поділяючи точку зору про те, що менталітет - це не просто світобачення, оскільки таке тлумачення менталітету містить елементи споглядальності і пасивності, у змістовному плані менталітет інтерпретується, як світосприймання і „активність”, припускаючи як активність сприйняття, так і активність дії. Відповідно до цього структура політичного менталітету виглядатиме як, по-перше, усвідомлені і неусвідомлені уявлення про політичну реальність, що виконують функцію когнітивного мотиву політичної поведінки; по-друге, ціннісні політичні орієнтації, що носять як усвідомлений, так і неусвідомлений характер і виконують функцію ціннісного мотиву політичної поведінки; по-третє, політичні атитюди і установки - усвідомлені готовності і неусвідомлені схильності реагувати певним чином на ситуацію (Л.Коган, А.Лубський, М.Рожанський, О.Усенко, М.Шевяков, Ю.Хабермас).

Акцентується увага і на тому, що в історичному аспекті формування українського менталітету відбувалося під впливом геополітичного чинника – розташування України між Заходом і Сходом. Особливістю України є те, що вона майже постійно знаходилась між різними державно-політичними полюсами, у центрі боротьби, і включалась до складу то однієї, то іншої держави. Тому для України є характерним стан постійного маневрування. Це істотно вплинуло на формування національного менталітету і наявності у його структурі маргінального складника, що в свою чергу спричинилося до формування своєрідної біполярної моделі, яка поєднує лицарсько-козацький та пасивно-споглядальний типи ставлення до довкілля. У політичній сфері ці типи менталітету виявляються, з одного боку, у бунтарстві, героїчній боротьбі за національні цінності та державну самостійність України, а з іншого – в егоцентризмі, байдужості до долі власного народу і власної держави. Нація, яка довго перебувала під іноземним гнітом, починає набувати нових ментальних рис. У неї розвиваються мімікрія, консерватизм, комплекс меншовартості. Отже, ментальність нації, яка тривалий час не мала власної державності і перебувала у неволі, серйозно деформується. На глибшому рівні психіки продовжують функціонувати власні ментальні риси, але на них починають нашаровуватися набуті в умовах неволі ментальні настанови. Останні дедалі більше блокують, деформують і витискують компоненти національної ментальності. Аналогічні трансформаційні процеси відбуваються і з політичною культурою (І.Бичко, В.Гонський, М.Слюсаревський, В.Храмова, М.Юрів, В.Янів).

Ментальність українців має кілька системоутворюючих ознак: інтровертність у сприйнятті всього, що їх оточує, тобто зосередженість на проблемах внутрішнього, особистісно-індивідуального світу, кордоцентричність, яка виявляється в сентименталізмі, емпатії, яскраво вираженій любові до природи, культуротворчості і естетизмі життя. Поряд з ними українцям притаманні анархічний індивідуалізм, перевага чуттєвого над волею та інтелектом. Як народові, українцям властиві такі риси політичної культури: демократизм, волелюбність, толерантність, миролюбність і, водночас, схильність до анархізму, бунтів і міжусобної боротьби, намагання поставити особисті інтереси над загальнодержавними. За психологічним складом вони є народом західного, європейського типу (В.Бебик, М.Головатий, І. Кресіна, М.Обушний).

Разом з тим підкреслюється, що такий погляд на ментальність українців не є сталим. Для політичної ментальності українців загалом, і політичної культури зокрема, характерними є риси, що свідчать про довге історичне поневолення і несформованість модерної ментальності й політичної культури, яка є характерною для високорозвинених націй світу (Е.Вілсон, І.Вільчинська, Р.Додонов, Л.Нагорна, В.Тарасенко). Проте, деякі з названих

рис, такі як толерантність, демократичність, у випадку успішних суспільно- політичних перетворень, можуть сприяти розвиткові України як цивілізованої європейської держави (В.Андрущенко, Ю.Саєнко, Т.Татаренко).

Переконливо показано, що значний вплив на формування менталітету конкретної спільноти відіграє фактор регіоналізації. Регіон мешкання - це важливий фактор, який заздалегідь визначає стиль мислення, емоції, повсякденні вербальні та реальні реакції індивідів і який здатний значно стримувати чи нейтралізувати вплив інших факторів. Регіональні прояви менталітету фіксуються за такими його формальними показниками, як: відношення до культури народу, знання та уявлення про традиції та звичаї, специфіка бачення світу професій, володіння мовою, відношення до процесу відродження та розвитку української мови та культури, емоційне сприйняття свого місця в суспільстві (М.Вегеш, В.Задорожний, А.Золін, М.Пірко, А.Тертичний).

Розмаїття ознак і характеристик національної ментальності українського суспільства дозволяє говорити про неї як про якісне відображення особливої цивілізації серединної межі, коли загальноукраїнський менталітет існує лише як певна проективна можливість, нерозгорнута потенційність, а становлення української особистості не стало чинником дефрагментації української ментальності. Стратегія цього процесу вимагає свідомого і рішучого подолання існуючих в ментальному ландшафті елементів фобій, рештків комплексів меншовартості, історичної скривдженості тощо.

Позитивна програма відродження і „оздоровлення” (хоча доцільніше вести розмову саме про формування) українського менталітету обов'язково мусить враховувати важливі особливості українського минулого (колишню роз'єднаність українського народу, його перебування у різних державних утвореннях, регіональні та місцеві особливості тощо) і бути спрямованою на суспільну консолідацію, формування громадянської гідності та патріотичних чеснот. Для виконання завдань творення ментального середовища новітньої української державності в особистісному вихованні слід велику увагу приділити відновленню (або знову-таки формуванню) історичної пам'яті, використанню доробку історичної персоналістики, широкій популяризації імен славетних українців.

У четвертому розділі „Розкол ціннісних орієнтацій – сутнісні риси сучасного українського суспільства та шляхи його подолання” аналізуються причини розколу ціннісних установок населення України та пропонуються можливі шляхи подолання ціннісних розбіжностей в сучасному українському суспільстві.

Використання поняття «розкол» стосовно українських реалій здебільш не є виправданим, оскільки воно адекватно не віддзеркалює багатоаспектні, складні і суперечливі процеси, що відбуваються в суспільстві (В.Калуга,

Ю.Каплан, В.Карасьов, І.Кононов, М.Михальченко, Ю.Шайгородський, В.Хмелько). Ця категорія несе на собі відбиток ціннісного судження і більше нагадує вирок, ніж прагнення визначити сутність розбіжностей, які існують між окремими соціальними групами. Нерідко проблема «розколу» порушується політиками у пропагандистських або ж спекулятивних цілях. Більш того, наголошення саме на „розколі” сприяє закріпленню цього стереотипу у свідомості громадян, що небажано у всіх відношеннях. Тут, очевидно, доречніше вести мову про історично обумовлені істотні та неістотні розбіжності, що існують у суспільній свідомості окремих груп населення, які проживають в різних регіонах України (В.Бортніков, А.Ладига. О.Проскуріна).

Наслідком партійно-політичної ідентифікації є диференціація суспільства на окремі групи прихильників тієї чи іншої ідеології, політичної партії чи стратегії суспільного розвитку. Тобто, вона невіддільна від процесу поділу суспільства на окремі складові. Після президентських виборів 2004 року все частіше стали говорити про існування в українському суспільстві розколу між окремими регіонами, суб’єктами соціальних і національних відносин ( Р.Павленко, А.Реммеле, Ю.Якименко, В.Литвиненко).

Україна складається з кількох субрегіонів з різною історичною традицією, різними типами політичної культури і специфічною електоральною свідомістю. Соціологи і політологи виокремлюють такі політико-культурні регіони: Західноукраїнський, Центральноукраїнський і Південносхідний або Південний і Східний.

Акцентується, що результати останніх виборчих кампаній в Україні засвідчують усталеність суттєвої регіональної диференціації громадян. При цьому виокремлюють такі лінії поділу: ставлення до ролі держави в економіці, розміру податків і соціальних програм; ставлення до ринкових трансформацій і ступеня державного регулювання (підтримка переходу до ринкових відносин чи обстоювання необхідності повернутися до централізованої економіки); ставлення до статусу російської мови; зовнішньополітичні орієнтації - на Захід чи на Росію та СНД; вступ України до НАТО тощо.

Звертається увага на те, на першому етапі незалежності України потужним індикатором ціннісної розколотості суспільства було ідеологічне протистояння комуністів і антикомуністів. Сьогодні ж це – мовно-культурне протистояння двох частин українського суспільства.. Саме після виборчої кампанії 2004 року, коли представники тодішньої влади порушили мовчазний мораторій на політизацію ідентифікаційних питань (мови, релігії, подвійного громадянства), ці відмінності набули небезпечного звучання.

В основі непорозуміння між представниками Сходу і Заходу України є не лише мовне питання або проблема зовнішньої орієнтації держави, але й різниця способів отримання засобів до існування. Йдеться про те, що більшість населення Східної України покладається на зарплату, яку, як правило, отримує із запізненням на підприємствах або в державних закладах. Як наслідок – донбасівці та інші представники Південно-Східної України орієнтовані на господаря і державу, які, на їх думку, повинні створити кожному окремо взятому співробітнику задовільні умови для життя. Водночас, значна частка громадян центральних і західних областей знаходять себе у дрібному та середньому підприємництві. Тому на державу вони поглядають з певною підозрою – як на апарат, що не лише не сприяє становленню їх бізнесу, але й потребує значних пожертвувань у вигляді хабарів та інших фінансово-моральних збитків.

Підсумовується, що в Україні існує фрагментарна політична культура, яка характеризується відсутністю консенсусу між членами суспільства щодо основних політичних i цивілізаційно-культурних цінностей. Українські співгромадяни не мають спільної думки ні щодо майбутнього країни, ні щодо її минулого. Ціннісні орієнтації, прийнятні для одних регіонів, заперечуються в інших i, навпаки. Мешканці ряду областей України краще ставляться до населення сусідньої держави, ніж до своїх співгромадян з інших регіонів.

Заходами подолання розколу ціннісних орієнтацій українського суспільства можуть бути: забезпечення сталого соціально-економічного розвитку країни та вирівнювання соціально-економічного розвитку регіонів; створення зaгaльнoнaцioнaльнoгo інформаційного простору; забезпечення у країні верховенства права, розвитку демократії, захисту прав людини; ліквідація бюджетних диспропорцій на рівні Центр - регіони; формування i загальнонаціональної системи культурних, наукових, ділових взаємозв'язків між регіонами; забезпечення прозорої кадрової політики в регіонах; надання більших повноважень органам місцевого самоврядування; підвищення внутрішньої мобільності робочої сили; забезпечення вільного розвитку культур національних меншин; просування на державному рівні ідеї української політичної нації (О.Гончарук, В.Корнієнко, О.Маруховська-Картунова, М.Степико, М.Фарукшин).

Досягнення національної єдності та консолідації суспільства шляхом подолання як об’єктивних, так і штучних суперечностей соціокультурного,

конфесійного, етнічного, мовного, міжрегіонального та регіонального характеру повинно визнаватися найважливішим стратегічним пріоритетом політики національної безпеки.