АЛЬТЕРНАТИВНІ КОНЦЕПЦІЇ ДЕРЖАВНОСТІ В ПОЛІТИЧНІЙ ДУМЦІ УКРАЇНСЬКОЇ МІЖВОЄННОЇ ЕМІГРАЦІЇ В ЄВРОПІ Автореферат

У першому розділі дисертаційної роботи “Концепції української державності: історіографічний та джерелознавчий аналіз” розглянуто джерельну базу та стан наукової розробки цієї проблематики у вітчизняній історіографії й працях науковців української діаспори, аналізуються існуючі теоретичні підходи до вивчення української політичної думки міжвоєнної доби.

Зокрема зазначається, що формування національної політичної думки, до проявів якої в широкому розумінні слід віднести спроби збагнути та усвідомити народом проблеми свого колективного існування і організації, знайшло своє відображення в створенні теоретичних праць, авторами яких були представники української інтелектуальної еліти кінця ХІХ – першої половини ХХ століть.

Після поразки визвольних змагань наукове опрацювання державницької проблематики продовжилося вже поза межами української етнічної території, зокрема в Європі, де в 20-і роки сформувалися осередки української політичної еміграції. Особливістю їх політичного мислення було поєднання теоретичних роздумів про майбутнє української нації з роздумами про причини невдач, що спіткали українців на шляху державного будівництва.

У вітчизняній науковій літературі при характеристиці шляхів та основних тенденцій розвитку політичної думки української еміграції міжвоєнного періоду розповсюдженим є поділ на народницький, консервативний та національно-державницький напрямки, критерієм якого є дослідження насамперед наукової методології та принципів історичної оцінки, що використовували у своїх працях представники вітчизняної інтелектуальної еліти. На противагу цьому, автор дисертаційного дослідження в основу систематизації покладає ідеологічні орієнтації її найвидатніших представників, відповідно до чого вважає основними напрямками політичної думки української міжвоєнної еміграції притаманні й іншим європейським народам консерватизм, демократизм та націоналізм, що набули в Україні власної специфічної форми.

В означення предмету дисертаційного дослідження відзначається, що у вітчизняній літературі ідея державності розглядається як інтелектуальна система, яка включає в себе наступні компоненти: ідеї про причини бездержавності українців, ідеї про необхідність і підстави української державності та ідеї щодо сутності майбутньої держави. На думку дисертанта, при характеристиці державницьких ідей вчених міжвоєнного періоду таку трьох порядкову структуру має доповнити четвертий компонент, а саме ідеї щодо чинників державотворчого процесу, які займають чільне місце в політичних концепція цього часу. Взявши за основу таке структурування ідеї державності, автор дисертаційного дослідження особливу увагу зосереджує на аналізі ідей щодо сутності майбутньої держави, можливих її форм та шляхів державного будівництва.

У розділі характеризуються різноманітні джерела, що стали основою для вивчення обраної теми. В цілому вони групуються таким чином: наукові праці, публіцистика; епістолярій; спогади, автобіографії; програми політичних партій, конституційні проекти.

Обґрунтовуючи цінність виданих творів, які становлять основу проведеного наукового дослідження, дисертант поряд з цим відмічає труднощі, пов’язані з їх доступністю. Це в рівній мірі стосується як наукових праць, так і публіцистичних статей, що містяться на сторінках тогочасної періодики, зокрема, україномовних видань Західної України, Центральної та Західної Європи. Поряд з цим, дослідження стану джерельної бази показало, що опубліковані матеріали становлять лише невелику частку документів, які зберігають фонди архівів. Це зумовило використання автором матеріалів Центрального державного архіву вищих органів влади України (м. Київ) та Центрального державного історичного архіву України у м. Львові. Зазначається, що лише вивчення всіх груп джерел дало можливість прослідкувати направленість розвитку політичної думки інтелектуальної еліти української міжвоєнної еміграції.

В історіографії означеної проблеми можна виділити три етапи. Перший з них хронологічно збігається з періодом нашого дослідження – 20-30-і роки ХХ століття, другий етап починається з 50-х років – по 1991 р., третій – з 1991 року по теперішній час. З врахуванням особливостей кожного з означених етапів характеризується проблематика та особливості робіт як вчених української діаспори, так і вітчизняних дослідників.

Аналіз літератури, присвяченої розвитку національної політичної думки міжвоєнного періоду, підвів дисертанта до висновку про недостатній рівень наукової розробки даного питання. Очевидною є необхідність у створенні узагальнюючих праць з проблематики української інтелектуальної історії ХХ століття, що потребує, по-перше, розширення тематики досліджень, а по-друге, систематизації вже наявних знань та впровадження міждисциплінарного підходу до його вивчення.

У другому розділі “Розвиток державницької ідеї вченими демократичного напрямку” досліджується зміст державницьких концепцій, запропонованих вченими цього ідеологічного напрямку.

Зокрема, наголошується, що однією з головних особливостей формування демократичного напрямку був виразний вплив народницької ідеології з характерним для неї ототожненням демократії з народоправством, а українського народу – з селянством. Пріоритет соціальних питань над національними залишається його головною визначальною рисою аж до революційних подій 1917 року.

20-і роки ХХ ст. знаменують початок наступного етапу розвитку демократичних ідей в Україні. Оскільки в післяреволюційні часи народницька ідеологія вже не мала прихильників, а втрата завойованої на короткий час національної незалежності та більшовицька політика розвіяли соціалістичні та комуністичні ілюзії патріотично налаштованих українських емігрантів, це спричинило еволюцію багатьох колишніх соціалістів у бік цінностей традиційної ліберальної демократії. Таким чином, прагнення соціальної справедливості, яке завжди було пріоритетним для більшої частини українських демократів, поступилося прагненню до громадянської та національної свободи.

Відмічається, що українським вченим-демократам, що спричинилися до розробки державницької проблематики, було притаманне нехарактерне для їх західноєвропейських однодумців поєднання боротьби за утвердження громадських свобод, наднаціональних принципів демократії з національним питанням, устремлінням до побудови національної держави. Поряд з цим, з західною демократією їх поєднувала ідея республікансько-демократичної державності, яка в дихотомії народ (нація) – держава мала реалізувати домінування права народу (нації) над правом держави.

Автор дисертаційної роботи також зазначає, що розвиток демократичного напрямку політичної думки міжвоєнного періоду тісно пов’язаний з діяльністю Українського вільного університету у Празі, в якому працювали С. Дністрянський, С.Рудницький, О.Ейхельман, С. Шелухін та Р. Лащенко. Рефлексії з приводу причин поразки українського визвольного руху 1917-1920 рр., активними учасниками якого вони були, привели їх до розуміння необхідності розробки та наукової аргументації засад майбутньої держави та чинників її побудови.

Ідеї про необхідність і підстави її створення стали стрижнем теоретичних концепцій носіїв ідеї державності. Особливу увагу вони приділяли обґрунтуванню з правових позицій самостійницьких прагнень українців, звертаючись як до екскурсів в історичне минуле (вивчення історико-юридичних підстав приєднання України до Росії Р. Лащенком), так і до теоретичних надбань суспільної науки новітнього часу. Стосовно останнього відмічається, що визнане Лігою націй право народів на самовизначення демократи (С. Дністрянський, С. Шелухін, О. Ейхельман) проголошували головною підставою державницьких устремлінь українського народу. Як показує аналіз, цей новий принцип побудови післявоєнного світу став для них і принципом реальної політичної практики, і політичною філософією, а його реалізація означала реалізацію однієї з основних ідей ліберальної демократії, а саме визнання народу джерелом верховної влади в країні.

У розділі здійснюється аналіз конституційних проектів, запропонованих представниками демократичних кіл української міжвоєнної еміграції С. Дністрянським та О. Ейхельманом. Зазначається, що для вивчення тенденцій розвитку політичної думки означеного періоду має особливе значення дослідження цих документів, які є зафіксованим у правовій формі відображенням політичних принципів та настанов їх авторів. Визначено, що основною рисою обох проектів було законодавче забезпечення реалізації права народного волевиявлення та широке застосування принципів безпосередньої демократії: референдумів, зборів, всенародних опитувань, а також надання права законодавчої ініціативи, права критики діючого законодавства і діяльності органів державної влади окремим професійним організаціям і широким верствам населення. Поряд з цим, дослідження основних положень зазначених документів, а саме означення правового статусу, порядку утворення та характеру взаємин в системі державної влади, дало дисертанту змогу зробити висновок про те, що їх автори виявляли прихильність до різних типів республіканської форми правління – президентської (С. Дністрянський) та парламентської (О. Ейхельман).

Особлива увага приділяється характеристиці основних тенденцій розвитку в означений період ідеї федералізму, що мала значний вплив на український національний рух початку ХХ ст. Відзначається, що особливість її сприйняття представниками української політичної думки кінця ХІХ – початку ХХ ст. полягала перш за все в оцінці федералізму не тільки в якості принципу державного устрою, а й методу організації нових суспільних відносин та було тісно пов’язана з розвитком демократизму в Україні. Започатковану народниками і М. Драгомановим традицію на початку ХХ ст. продовжив М. Грушевський. Аналіз його політичних поглядів показав, що ідея впровадження федералізму в організацію суспільно-політичного життя України залишилася однією із головних складових його політичного світогляду у 20–і роки.

Простежуються два підходи до тлумачення федералізму вченими-демократами міжвоєнної доби: по-перше, розуміння федералізму як форми міждержавного об’єднання, і по-друге, погляд на нього як на форму державного устрою самостійної Української держави. Стосовно першого відмічається, що ідеї міждержавного федеративного об’єднання викликали серед демократів значний інтерес та спонукали вчених до розробки конкретних питань його формування, що можна пояснити, на думку дисертанта, впливом соціалістичної ідеології та популярних після першої світової війни ідей міжнародної солідарності.

У поглядах щодо перспектив об’єднання України з іншими державами на засадах федералізму також можна виділити принаймні дві тенденції. Перша полягала у погляді на федералізм як механізм децентралізації Російської імперії (С. Рудницький), інша – в оцінці його як вищої форми кооперації людей, здійснення якої можливе лише за умови досягнення Україною державної самостійності (С. Дністрянський, С. Шелухін). Проте оскільки умовою створення такого союзу вчені вважали обов’язкове збереження національної самостійності та державного суверенітету її членів, пропонувалося, по суті, не федеративне, а конфедеративне об’єднання.

У третьому розділі дисертації “Проблема державності і влади в поглядах українських консерваторів” досліджуються сутність ідей українських консерваторів стосовно напрямків та форм державного будівництва, їх внесок у формування національної політичної думки.

Зазначається, що особливістю розвитку консерватизму в нашій країні було те, що до ХІХ ст. він існував у формі традиціоналізму, що знайшло свій вираз у прагненні до збереження власної національної індивідуальності. Поряд з цим, автор звертає увагу на існування різниці у формуванні консервативних ідей на західних українських землях та територіях, що входили до складу Російської імперії, зупиняється на характеристиці суттєвих відмінностей у сприйнятті консервативних ідей, викликаних умовами приналежності до різних держав.

Остаточно український консерватизм сформувався в умовах боротьби за українську державність 1917-1920 рр., а подальший розвиток та розквіт української консервативної політичної думки був пов’язаний, в основному, з постаттю В. К. Липинського. Навколо нього сформувалася школа консервативних істориків та публіцистів, серед яких С. Томашівський та В. Кучабський, що зробили свій внесок у формування державницької ідеї. Відзначається, що найбільший вплив на її формування мали ідеї класичного європейського консерватизму та останні на той час здобутки політичної та соціологічної думки, зокрема, теорії еліти Г. Моски та В. Парето.

Однією із складових аргументації представниками консервативного напрямку необхідності встановлення монархічної форми правління в Україні було намагання довести існування монархічної традиції в українській історії, пов’язане з орієнтацією на вироблений європейською традицією монархічно-спадковий принцип легітимності влади. Це знайшло своє відображення в ідеях трудової монархії спадкового характеру В. Липинського та клерикальної монархії С. Томашівського, який припускав можливість як виборності, так і спадковості монархічної влади. Аналіз ідей представників консервативного напрямку дав змогу дисертанту стверджувати, що монархізм в їх концепціях державності виступає не в якості самоцілі державного будівництва, а передусім як засіб легітимації влади, необхідний етап на шляху вироблення національної державницької традиції. Відсутність такої традиції та активної національної свідомості в українському середовищі зумовили і критичне ставлення до ліберально-демократичних засад суспільного устрою України.

Дослідження ідей В. Липинського, В. Кучабського та С.Томашівського щодо шляхів державотворчого процесу дало змогу зробити висновок про те, що основою причиною відсутності в українців власної державності вони вважали не зовнішні геополітичні чинники, а непідготовленість українського загалу до державницьких змагань. З’ясовано, що у роботах вчених консервативного напрямку ідея побудови національної державності тісно пов’язана з ідеєю утвердження консерватизму та визначенням ролі провідної верстви в державотворчому процесі.

Запоруку успіху державотворення українські консерватори вбачали у внутрішній організації нації та її провідної верстви, готовності до боротьби за національні права. Наскрізною ідеєю їх творчості є твердження про залежність успіху визвольних змагань від здатності українського народу до консолідації на основі територіального патріотизму, тобто почуття єдності та солідарності між усіма жителями української землі без огляду на віросповідання, етнічне походження й соціально-культурний рівень, та спроможності національної еліти організовувати та скеровувати державотворчу роботу.

Значна увага приділяється проблемі політичного режиму в творчості В. Липинського, який запропонував власну класифікацію форм організації суспільного життя. Зазначається, що в основу даної класифікації було покладено дослідження методів організації провідної верстви та стосунків активних та пасивних елементів державного життя, що, як вважає дисертант, наближує її за сенсом до загальноприйнятого в сучасній історіографії поняття політичного режиму.

Характеризуючи кожний з виділених ним методів, вчений виступає за впровадження в Україні такого політичного режиму, в основу якого були б покладені принципи взаємоврівноваження та взаємообумовленості інтересів національної еліти та народу. Називаючи цей метод суспільної організації класократичним, В. Липинський вважав класократію такою формою організації державного життя, де правління загальнонаціональної провідної верстви обмежується, з одного боку, правами та свободами громадянства, з іншого, авторитетом глави держави як гаранта цих прав.

Аналіз поглядів В. Липинського також показав, що критика вченим демократії основувалася не на повному запереченні демократичних цінностей, а передусім на твердженні про необхідність попереднього встановлення в Україні монархічного правління як необхідного етапу на шляху консолідації громадянства та вироблення державницької традиції.

Четвертий розділ дисертації “Націоналістичний напрямок в політичних концепціях українських дослідників” присвячений аналізу внеску теоретиків націоналізму у розвиток державницької ідеї в Україні та характеристиці запропонованих ними форм державного будівництва.

Автор звертається, передусім, до визначення суті та неоднозначності цього поняття в політичній термінології. Підкреслюється, що український націоналізм як політична ідеологія починає формуватися в 20-х роках ХХ століття. Вирішальним кроком на шляху до розмежування націоналізму та національної демократії слід вважати створення ОУН, в політичній програмі якої знайшли своє відображення ідеї національних радикалів щодо вищості власної нації відносно інших та використання терористичних методів боротьби. Дисертант відмічає специфічні риси у формуванні українського націоналізму. В царині ідеології він характеризувався еклектичним поєднанням популярних в тогочасній Європі філософських та соціологічних теорій Ніцше, Шпенглера, Шопенгауера, Сореля з елементами політичного консерватизму (критика ліберального індивідуалізму та демократії, погляд на державу як результат дій державної еліти), радикалізмом (визнання тільки революційних методів політичної дії) та елементами народницької ідеології (захоплення селянством як єдиним носієм національної самосвідомості та підкреслення волі мас як найвищого авторитету).

В розділі аналізується внесок Д. Донцова у розвиток українського націоналізму, проводиться думка про те, що його ідеї, публіцистична та громадська діяльність стали ще одним поштовхом у виділення радикальної течії в українському визвольному русі. В довоєнний час творчість автора зосереджувалася в основному на розвитку теми формування національної еліти, поряд з якою він займався і розробкою тактичних питань націоналістичного руху, його організаційного оформлення – ОУН, не вступаючи, при цьому, формально у її члени. Пропаговані в роботах Д. Донцова періоду 20-30 років ідеї про необхідність формування так званого “ідеалістичного світогляду”, примату волі над розумом, культ боротьби і жертвенності, фанатизм і вождізм знайшли своє відображення і в практичній діяльності ОУН, і в її програмах.

Поряд з цим зазначається, що хоча в його ідеології був закладений принцип диктатури та пропагувалося створення тоталітарної монопартійної держави, сам Дмитро Донцов в означений період не займався створенням політичної програми націоналістичного руху, а передусім ставив перед собою завдання визначити елементи, на яких в подальшому могла б базуватися боротьба за національне визволення, орієнтири зовнішньої та внутрішньої політики українського визвольного руху.

Будова держави, її організація та форми цікавили представників націоналістичного табору значно менше, ніж питання, пов’язані з проблемами формуванням нації. В основу політичної доктрини націоналізму був покладений постулат орієнтації на власні сили, впровадження серед народних мас ідей націоналізму. Не вважаючи принциповим питання форми держави, представники націоналістичного напрямку ( Д. Андрієвський, М. Сціборський) все ж відкидали можливість утвердження монархії передусім з огляду на брак монархічної традиції, а введення республіканського устрою розглядали в якості вимушеної альтернативи одноособовому правлінню. Як свідчать опрацьовані документи, введення диктаторського правління розглядалося теоретиками націоналізму, зокрема М. Сціборським, в якості тимчасової міри, необхідної для закріплення здобутків революції. Поряд з цим проголошувалась необхідність впровадження в політичну організацію майбутньої української держави монопартійності, ідей суспільного солідаризму та синдикалізму як противаги парламентській демократії. Проведене дослідження дозволяє авторові стверджувати, що запропонована модель визначала майбутнє України як держави панування етнічних українців з авторитарним політичним режимом та сильною централізованою владою.