РОЗВИТОК СИСТЕМИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ Автореферат

У вступі дисертації обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено мету й завдання роботи; викладено найбільш вагомі результати, що характеризують наукову новизну дослідження; зазначено практичне значення та можливості застосування одержаних результатів.

У першому розділі – «Теоретичні основи дослідження інституту місцевого самоврядування в Україні» – визначено поняття організаційних основ місцевого самоврядування, місце органів місцевого самоврядування в механізмі публічної влади України, механізм державного контролю й нагляду за діяльністю органів місцевого самоврядування в Україні.

Встановлено, що основи місцевого самоврядування – це передбачені Конституцією держави, законодавчими та іншими нормативно-правовими актами найважливіші, базисні настанови, що конкретно належать до організації місцевого самоврядування і стосуються територіальної організації місцевого самоврядування, організаційного, економічного (матеріального, майнового) і фінансового забезпечення вирішення покладених на місцеве самоврядування завдань із широким залученням громадськості.

Основи місцевого самоврядування дають підстави для включення місцевого самоврядування в систему публічної влади в Україні; здійснення місцевого самоврядування на всій території України з урахуванням історичних та інших місцевих традицій; формування базових положень для соціально-політичного й фінансово-економічного розвитку адміністративно-територіальної одиниці; становлення й активного розвитку інститутів безпосередньої демократії, підвищення їх ролі та значення у вирішенні завдань місцевого самоврядування на території адміністративно-територіальної одиниці; створення системи муніципальних інститутів, здатних забезпечити реалізацію компетенції органів місцевого самоврядування, прав і законних інтересів громадян в умовах самоврядування; створення умов для зміцнення адміністративно-територіальної одиниці матеріальними ресурсами і фінансовими коштами, достатніми для функціонування кожної адміністративно-територіальної одиниці на принципах самоорганізації, самодіяльності, самовідповідальності, самостійності й саморегулювання. Основи місцевого самоврядування покликані забезпечити досягнення найважливішої мети – ефективного вирішення питань місцевого значення.

Публічна влада адміністративно-територіальної одиниці має особливий характер. У кожній адміністративно-територіальній одиниці діє «своя» публічна влада цього територіального публічного колективу, яка поширюється тільки на вирішення питань місцевого значення. Вона має свої органи публічної влади, які, згідно з Конституцією України, не входять до системи органів державної влади. Це свідчить про локальний характер діяльності органів адміністративно-територіальної одиниці і реалізованої ними влади. Навіть здійснення цими органами делегованих їм окремих державних повноважень не робить їх органами державної влади. Публічна влада адміністративно-територіальної одиниці відрізняється від державної влади, передусім, своїм неполітичним характером, її органи не мають права ухвалювати законодавчі акти і займаються лише справами місцевого значення.

Отже, влада адміністративно-територіальної одиниці – це обмежена законодавством публічна недержавна і неполітична влада, що спрямована на вирішення питань місцевого значення. Поняття місцевої влади публічного характеру конкретизовано і виділено такі її ознаки. По-перше, місцеве самоврядування виступає в ролі самостійного інституту влади, статус якого закріплено в Конституції держави. По-друге, воно має своїх суб’єктів здійснення функцій (жителі, органи та посадовці). По-третє, владні повноваження реалізуються безперервно. По-четверте, влада діє на території адміністративно-територіальної одиниці й однаковою мірою поширюється на всіх осіб, які знаходяться на цій території. По-п'яте, місцева влада має комунальну власність і місцевий бюджет, що надає їй самостійності та відособленості. По-шосте, ця влада відповідно до норм Конституції України встановлює перелік місцевих податків і зборів на території адміністративно-територіальної одиниці.

Отже, місцева влада, будучи гілкою публічної влади, здійснюється в межах території адміністративно-територіальної одиниці населенням, органами місцевого самоврядування й посадовцями місцевого самоврядування і ґрунтується на нормах права. Місцеву владу можна представити і як форму суспільних відносин, у яких відповідно до чинного законодавства одні суб'єкти муніципально-правових відносин, передусім, органи місцевого самоврядування, організовують, спрямовують і контролюють діяльність інших суб'єктів у рамках єдиної загальнодержавної політики і в інтересах населення адміністративно-територіальної одиниці.

Взаємодія органів державної влади та органів місцевого самоврядування, у тому числі у сфері здійснення контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування, в умовах, коли місцеве самоврядування є відносно самостійним інститутом публічної влади, організаційно відокремленим від системи органів державної влади, становить одну із серйозних проблем розвитку місцевого самоврядування в Україні. Основним інструментом організації контролю та нагляду за діяльністю органів місцевого самоврядування має бути закон. Для державної влади це забезпечує гарантію того, що місцеве самоврядування функціонуватиме в межах тих повноважень, які визначені прийнятим цією владою законодавством. Водночас, для місцевого самоврядування це гарантія запобігання волюнтаристського втручання в діяльність його органів державних чиновників. Закон забезпечує достатню стабільність відносин між органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

Європейська хартія про місцеве самоврядування визначає такий різновид адміністративного контролю над органами місцевого самоврядування, як контроль вищих органів влади за належним виконанням органами місцевого самоврядування делегованих їм повноважень. До нових контрольних повноважень органів державної влади в системі місцевого самоврядування запропоновано віднести право надавання обов’язкових для виконання приписів, а також право скасування або призупинення дії нормативно-правових актів органів місцевого самоврядування. Приписи за своєю природою будуть правозастосовними актами, що вказують на допущене органами місцевого самоврядування порушення чинного законодавства. Відповідно до чинного законодавства України, нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування можуть бути скасовані або їх дія може бути призупинена судом, а в частині, що регулює здійснення окремих державних повноважень, – уповноваженими органами державної влади України. Крім того, такі акти органів місцевого самоврядування можуть бути скасовані вищими органами місцевого самоврядування.

Надані органам державної влади повноваження для здійснення адміністративного контролю за реалізацією органами місцевого самоврядування делегованих їм повноважень узгоджуються зі ст. 8 Європейської хартії місцевого самоврядування. Водночас надання органам державної влади права в позасудовому порядку на власний розсуд скасовувати, призупиняти дію нормативно-правових актів органів місцевого самоврядування буде порушувати статус місцевого самоврядування як самостійного рівня публічної влади, організаційно відокремленого від державної влади.

У другому розділі – «Аналіз стану діяльності органів місцевого самоврядування» – проведено аналіз тенденцій розвитку місцевого самоврядування в Україні і світі, досліджено зарубіжний досвід розмежування повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування.

В Україні існує 12110 місцевих рад, 30 475 об'єктів адміністративно-територіального устрою: у тому числі 459 міст, 28457 сільських населених пунктів та селищ міського типу, 12 088 представницьких органів місцевого самоврядування (у тому числі Верховна Рада АРК). Штат посадових осіб місцевого самоврядування становить 99783 особи, що дає навантаження на державний бюджет. Спостерігається розпорошеність ресурсів: зменшення кількості платників податків, що формують бюджет однієї адміністративно-територіальної одиниці і бюджет – збільшення видатків на утримання управлінського апарату органів місцевого самоврядування та їх інфраструктури.

За результатами дослідження встановлено, що основними проблемами здійснення функцій органами місцевого самоврядування в Україні є: їх неспроможність повноцінно і самостійно виконувати свої внаслідок повноваження обмеженість ресурсної та фінансової бази; значні диспропорції в ресурсному забезпеченні між АТО одного рівня; зменшення ефективності заходів державної регіональної політики; нерозмежованість повноважень і функцій між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування; низький кадровий потенціал органів місцевого самоврядування. Наслідок цього є низька ефективність функціонування інституту місцевого самоврядування, неякісні послуги населенню. За 21 рік незалежності України зниження рівня життя жителів громади сільське населення зменшилось на 2,6 млн. осіб, кількість сільських населених пунктів на 347 відбулося збільшення кількості рад на 1282 одиниці, що привело до збільшення видатків з місцевих бюджетів на утримання посадових осіб місцевого самоврядування.

Крім того, існування двох центрів публічної влади в області та районі – обласна (районна) держадміністрація та обласна (районна) рада – зумовлює дублювання функцій і компетенції цих органів та спричиняє конфліктні ситуації під час вирішення питань соціально-економічного та культурного розвитку територій. Через відсутність чіткого розподілу повноважень між органами місцевого самоврядування та місцевими держадміністраціями, між їх рівнями, органами і посадовими особами не визначена відповідальність за виконання рішень; наявний неналежний рівень їх здійснення. Недостатнє ресурсне забезпечення органів місцевого самоврядування ускладнює ефективне здійснення ними визначених законом функцій та повноважень, знижують якість надання якісних послуг населенню.

У більшості європейських країн (Франція, Італія, Німеччина) органи місцевого самоврядування мають однаковий правовий статус. У Сполучених Штатах Америки організація місцевого самоврядування повністю перебуває в компетенції штатів, а не федеральної влади. Конституція штату і його закони визначають організаційну структуру місцевого самоврядування і їх зв'язок з державними виконавчими органами штату. У США відбувається поступове укрупнення адміністративно-територіальних одиниць, що дає змогу розширити їх самостійність. Особливо це стосується тауншипів, які обслуговують в основному сільські території. Найчисленнішими осередками місцевого самоврядування виступають спеціальні округи (понад половини всіх муніципальних органів управління). Окружне управління спеціалізоване по окремих функціях (освіта, водопостачання, санаторії, комунальне господарство тощо). Найбільша група спеціальних округів займається шкільною освітою (шкільні округи). Муніципалітети різного рівня законодавчо незалежні, графства можуть лише опосередковано впливати на рішення органів місцевого самоврядування нижчого рівня.

У Великобританії виділяються незалежні підсистеми місцевого самоврядування Англії, Уельсу, Шотландії і Північної Ірландії. Основними видами місцевого самоврядування є графства, міста-графства, міські і сільські округи та приходи. Як особливу адміністративно-територіальна одиницю виділено Лондон. Графства регулюють питання місцевого самоврядування на своїй території, централізуючи управління фінансами. Самостійно здійснюють усі функції місцевого самоврядування міста-графства.

Фінансова база місцевого самоврядування в зарубіжних країнах формується за рахунок як власних джерел фінансування, так і субсидій з бюджетів вищих рівнів. Загальна тенденція – зменшення частки загальних субсидій за рахунок збільшення ролі цільових субвенцій на реалізацію конкретних інвестиційних проектів. Основним джерелом власних доходів місцевих бюджетів у США є податок з продажів, що зацікавлює їх у розвитку бізнесу і покращенні ділового клімату на своїй території.

До головних функцій муніципалітетів у розвинених зарубіжних країнах належать: надання послуг населенню за посередництва муніципальних підприємств, установ і організацій, захист економічних і соціальних інтересів громадян; сприяння розвитку місцевої промисловості, торгівлі, сфери послуг і ремесел за допомогою субсидій, премій для збільшення зайнятості і створення нових підприємств, пільг при виділенні земельних ділянок, здавання в оренду будівель тощо, гарантій за позиками і пільговими кредитами; розвиток виробничої, інформаційної, ринкової і соціальної інфраструктури на основі пайової участі місцевого і вищестоящих бюджетів, приватних інвестицій, позик тощо; покращення охорони довкілля; управління муніципальними підприємствами; організація ефективного використання регіональних земельних, водних та інших природних ресурсів.

Дослідження дозволили виділити такі головні тенденції розвитку системи місцевого самоврядування у світі: передача органам місцевого самоврядування функцій державної влади у сфері організації соціальних послуг, освіти, охорони здоров'я, культури, управління комунальним господарством; зростання частки місцевих бюджетів у консолідованому бюджеті за рахунок місцевих податків, насамперед податку з продажів, доходів від використання муніципального майна і цільових субвенцій з державного бюджету; посилення ролі органів місцевого самоврядування в розвитку місцевого ділового, інноваційного та інвестиційного клімату в умовах зростаючої конкуренції міст і регіонів.

Нині існує класифікація відомих у світовій практиці моделей організації влади на місцях, в основу якої покладено відносини між органами місцевого самоврядування й органами державної влади. Відповідно до цього підходу виділяють три базові моделі місцевого самоврядування: англосаксонську, континентальну.

Англосаксонська (класична) модель набула поширення переважно в країнах з однойменною правовою системою: Великобританії, США, Канаді, Індії, Австралії, Новій Зеландії. Основними рисами цієї моделі, що характеризують принцип автономії й самостійності, є: а) формальна автономія та самостійність місцевого самоврядування; б) відсутність на місцях уповноважених від імені центрального уряду органів влади, що контролюють органи місцевого самоврядування. Відносини між центральною владою та місцевим самоврядуванням у країнах, орієнтованих на цю модель, визначаються принципом «діяти в межах наданих повноважень», тобто органи місцевого самоврядування можуть здійснювати лише ті дії, які прямо вказані законом. Усі інші дії вважаються перевищенням повноважень і можуть бути визнані судом неправомірними.

Англосаксонській моделі місцевого самоврядування властива найбільша міра децентралізації. Місцеві представницькі органи діють автономно, в межах наданих їм повноважень. Вони мають конституційне право управляти. На місцях відсутні повноважні представники центральної влади, які контролюють місцеві представницькі органи. Поза сумнівом, що місцеві органи влади залежать від уряду (у плані загальної підтримки, фінансових субсидій, законодавчого врегулювання), а й уряд залежить від місцевої влади при реалізації свого політичного курсу на місцях.

Помітно відрізняється від англосаксонської моделі континентальна модель організації влади на місцях, яка набула поширення не лише в країнах континентальної Європи (Франція, Італія, Іспанія, Бельгія), а й у більшості країн Латинської Америки, Близького Сходу, франкомовної Африки. Родоначальниця континентальної моделі – Франція, для якої висока міра централізації місцевого управління й самоврядування є історично традиційною. Відмітні ознаки цієї моделі, що стосуються реалізації самостійності й автономії в діяльності органів місцевого самоврядування, такі: а) поєднання місцевого самоврядування та державного управління на місцях, виборності й призначення посадових осіб; б) певна ієрархія системи місцевого самоврядування, підпорядкованість нижчих ланок вищим; в) наявність на місцевому рівні спеціального представника центральної влади, уповноваженого здійснювати державний контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування.

У третьому розділі – «Розвиток фінансової основи системи місцевого самоврядування в Україні» – розроблено механізми розвитку фінансових бази діяльності органів місцевого самоврядування в Україні, досліджено особливості надання муніципальних послуг у системі місцевого самоврядування.

Необхідно відзначити, що однією з основних функцій органів публічної влади є надання бюджетних послуг населенню та організаціям. Найбільша кількість бюджетних послуг, що робляться бюджетними установами, надається на території адміністративно-територіальних одиниць. Велику частину видатків місцевих бюджетів становлять саме видатки на надання таких послуг. Оскільки публічну владу в Україні здійснюють органи державної влади й органи місцевого самоврядування, бюджетні послуги розмежовуються на державні і місцеві (муніципальні). З метою розвитку понятійного апарату науки державного управління розглянуто та визначено поняття муніципальної послуги.

Надання муніципальних послуг має здійснюватися: у рамках повноважень органів місцевого самоврядування для вирішення питань місцевого значення; органами місцевого самоврядування самостійно; за їх дорученням (замовленням); органами місцевого самоврядування, бюджетними установами, що надають муніципальні послуги на основі муніципального завдання, комунальними підприємствами, організаціями інших організаційно-правових форм, що надають муніципальні послуги на умовах муніципального контракту, пов'язаного із забезпеченням муніципальних потреб; з метою виробництва і надання кінцевих суспільно значущих благ для задоволення матеріальних і духовних потреб кінцевих одержувачів муніципальних послуг (населення, організацій); за рахунок коштів місцевого бюджету (за винятком субвенцій, що передаються на виконання делегованих державних повноважень відповідно до чинного законодавства України).

На ранніх етапах розвитку місцевого самоврядування місцеві бюджети характеризувалися як незбалансовані. Основною причиною цього була перевантаженість місцевих бюджетів зобов'язаннями, покладеними на них чинним законодавством без надання необхідних джерел фінансування. Ефективне функціонування держави передбачає, що повноваження і відповідальність за виконання бюджетів усіх рівнів мають бути покладені на один рівень публічної влади. Для цього в роботі пропонується розробити Програму розвитку бюджетного устрою в Україні та обґрунтовано основні положення програми. Програма розвитку бюджетного устрою в Україні (далі – Програма) спрямована на досягнення цілей, поставлених в щорічних Посланнях Президента України щодо розвитку системи міжбюджетних відносин, і реалізацію відповідних програм соціально-економічного розвитку України на середньострокову перспективу.

В якості Програми окреслено формування і розвиток системи бюджетного устрою, що дасть місцевим органам державної влади та місцевого самоврядування змогу проводити самостійну бюджетно-податкову політику в рамках законодавчо встановленого розмежування повноважень і відповідальності між органами влади різних рівнів. Пропонована Програма складається з кількох розділів: необхідність і умови реалізації Програми, Стратегія Програми, впорядкування бюджетного устрою адміністративно-територіальних одиниць України, розмежування видаткових повноважень, розмежування податкових повноважень і дохідних джерел, фінансова допомога бюджетам різних рівнів, управління публічними фінансами на регіональному і місцевому рівнях, місце Програми в системі соціально-економічних реформ, механізм реалізації Програми.

Реалізація цієї Програми має забезпечувати: створення довгострокових стимулів для місцевих органів державної влади і місцевого самоврядування проводити структурні реформи, підтримувати конкурентне середовище, сприятливий інвестиційний і підприємницький клімат, сприяти зростанню доходів населення й економічному розвитку відповідних територій; збалансованість усіх стадій бюджетного процесу, підвищення законодавчо встановленої взаємної відповідальності органів влади різних рівнів при розробці і проведенні бюджетної політики; вирівнювання доступу громадян, незалежно від місця їх проживання, до основних послуг і соціальних гарантій; забезпечення єдності бюджетно-податкової системи, запобігання появі та пом'якшення диспропорцій регіонального розвитку, зміцнення територіальної цілісності країни.

Система фінансової допомоги місцевим бюджетам має бути спрямована на вирівнювання бюджетної забезпеченості регіонів, надання доступу громадянам, незалежно від місця їх проживання, до основних бюджетних послуг і соціальних гарантій при одночасному створенні стимулів для проведення на регіональному та місцевому рівнях раціональної й відповідальної бюджетно-податкової політики, розвиток і ефективне використання податкового потенціалу, підвищення ефективності бюджетних видатків.

За результатами дослідження запропоновано фінансову допомогу з державного бюджету регіонам України надавати через п’ять бюджетних фондів: Фонд фінансової підтримки регіонів України, Фонд компенсацій, Фонд співфінансування соціальних видатків, Фонд регіонального розвитку і Фонд реформування місцевих фінансів.

У середньостроковій перспективі Фонд фінансової підтримки регіонів України (далі – ФФПР) збереже своє значення як основний з точки зору методології та формування інструментів вирівнювання бюджетної забезпеченості регіонів України по поточних видатках. Основні положення впровадженої методики розподілу коштів ФФПР мають бути закріплені в бюджетному законодавстві. При розподілі коштів ФФПР мають враховуватися фактори, що ведуть до збільшення бюджетних видатків у регіонах України.

Фонд компенсацій повинен використовуватися для надання регіонам України цільової фінансової допомоги (субвенцій і субсидій) на реалізацію загальнодержавних законів, що, як правило, передбачають соціальні виплати або пільги окремим категоріям населення. При цьому зобов'язання місцевих бюджетів по соціальних пільгах, встановлені законами України, але не забезпечені коштами Фонду компенсацій, мають бути скорочені з одночасним розширенням прав адміністративно-територіальних одиниць самостійно регулювати, в передбачених чинним законодавством випадках, склад і рівень видатків, що приймаються до фінансування, в розмірі, не меншому за виділену з Фонду компенсацій субвенцію (субсидію). Розподіл субвенцій фонду проводитиметься між усіма без винятку адміністративно-територіальними одиницями України.

Фонд співфінансування соціальних видатків (далі – ФССВ) має бути створений для стимулювання регіонів України підтримувати на певному рівні надання (фінансування) основних бюджетних послуг. Кошти (субсидії) ФССВ повинні розподілятися між усіма без винятку адміністративно-територіальними одиницями України для пайового фінансування (часткового відшкодування) пріоритетних соціально значущих видатків. Спочатку вони можуть бути обмежені виділенням місцевим бюджетом його частки у фінансуванні нормативного рівня відповідних видатків або підтримкою певного рівня фінансування. Надалі, у міру розвитку механізмів функціонування ФССВ, виділення субсидій може бути також зумовлене проведенням у регіоні структурних реформ і підвищенням ефективності відповідних бюджетних видатків.

Фінансова допомога регіонам України на підтримку інвестицій у регіональну інфраструктуру буде зосереджена в рамках Фонду регіонального розвитку. Загальними принципами розподілу субсидій Фонду регіонального розвитку мають бути: цільова підтримка капітальних вкладень у громадську інфраструктуру; співфінансування капітальних вкладень з місцевих бюджетів України; дотримання адміністративно-територіальними одиницями України загальнодержавних вимог чинного законодавства до організації інвестиційного процесу.

Фонд реформування місцевих фінансів формуватиметься за рахунок позики Міжнародного банку реконструкції і розвитку (МБРР). Кошти цього фонду щорічно надаватимуться відібраним на конкурсній основі адміністративно-територіальним одиницям України за умови виконання ними програм реформ у бюджетній сфері.

Враховуючи значні відмінності між адміністративно-територіальними одиницями України за рівнем соціально-економічного розвитку, велике значення в системі формування доходів місцевих бюджетів має механізм надання міжбюджетних трансфертів. Система надання міжбюджетних трансфертів місцевим бюджетам характеризується такими рисами: великим обсягом фінансової допомоги в загальному обсязі доходів місцевих бюджетів; відсутністю стабільності принципів розподілу фінансової допомоги; відсутністю чітко встановлених законодавчих критеріїв і методик розподілу фінансової допомоги; розподілом фінансової допомоги в основному шляхом індивідуального узгодження бюджетних параметрів; відсутністю прозорості міжбюджетних відносин; відсутність стимулюючої компоненти при наданні фінансової допомоги. Ці недоліки ослабляють вирівнюючу функцію міжбюджетних трансфертів, їх вплив на економічне зростання адміністративно-територіальних одиниць.

У зв'язку з необхідністю підвищення якості муніципальних послуг, повнішого задоволення потреб населення, в умовах скорочення податкових доходів, і як наслідок, обмеженості фінансових ресурсів одним з основних завдань у сфері місцевої фінансової політики, що проводиться органами місцевого самоврядування, стає підвищення ефективності видатків місцевих бюджетів. Вказане завдання може бути реалізоване в рамках концепції бюджетування, орієнтованого на результат. Таким чином, основою нової організації бюджетного процесу повинна стати модель бюджетування, орієнтованого на результати (далі – БОР) у рамках середньострокового фінансового планування. Бюджетування, орієнтоване на результат (далі – БОР), – це метод планування, виконання й контролю за виконанням бюджету, що забезпечує розподіл ресурсів за цілями, завданнями і функціями держави з урахуванням пріоритетів державної політики і суспільної значущості очікуваних безпосередніх і кінцевих результатів використання бюджетних коштів.

У рамках бюджетування, орієнтованого на результат, фінансові ресурси мають розподілятися з урахуванням і залежно від досягнення конкретних суспільно значущих цілей відповідно до пріоритетів державної політики. Наявність певних соціально-економічних ефектів від надання бюджетних послуг і діяльності держави, моніторинг і контроль за досягненням намічених цілей і результатів, а також забезпечення якості бюджетного планування та управління – основні характеристики бюджетування, орієнтованого на результат.

Основними цілями введення моделі БОР є: вдосконалення бюджету і бюджетного процесу шляхом підвищення обґрунтованості й точності бюджетного планування, забезпечення прозорості фінансування бюджетних послуг; перехід до планування залежно від цілей видатків і очікуваних результатів; підвищення якості планування й управління бюджетними коштами; впровадження механізму ефективного розподілу бюджетних коштів між статтями видатків бюджету, що конкурують за пріоритетністю, адміністраторами бюджетних коштів завдяки отриманню інформації про результати реалізації програм (наданих бюджетних послуг) відповідно до пріоритетів державної політики; підвищення економічності й ефективності роботи органів публічної влади, бюджетних установ; підвищення самостійності суб'єктів бюджетного планування в рамках виконання затверджених бюджетів при одночасному посиленні їх відповідальності за результати використання бюджетних коштів; введення системи моніторингу і контролю за досягненням запланованих цілей і результатів; удосконалення системи звітності про витрачання бюджетних коштів і досягнуті результати.

Отже, вирішення проблеми фінансового забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування лежить в площині надання самостійності органам місцевого самоврядування в частині здійснення наповнення доходної частини місцевих бюджетів, самостійно розпоряджатись фондами коштів місцевих бюджетів, отримувати фінансову допомогу в повному обсязі з державного бюджету на виконання делегованих державних повноважень.