ФОРМУВАННЯ МЕХАНІЗМІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ВІДНОВЛЮВАЛЬНОЇ ЕНЕРГЕТИКИ УКРАЇНИ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми роботи, визначено мету і завдання, конкретизовано об’єкт, предмет, методи дослідження, сформульовано теоретичне та практичне значення результатів дисертації, її наукову новизну, ступінь апробації одержаних результатів.

У першому розділі – “Теоретичні засади механізмів державного управління розвитком сфери відновлювальної енергетики” – здійснено аналіз наукової літератури та на його основі узагальнено теоретико-методологічні засади формування механізмів державного управління у сфері відновлюваної енергетики, викладені в працях наукових попередників. Визначено сутність механізмів державного управління у сфері відновлювальної енергетики. Досліджено особливості реалізації державної політики у сфері використання відновлюваних джерел енергії. Вивчено світовий досвід реалізації механізмів державного управління розвитком сфери відновлювальної енергетики.

В умовах світової глобалізації та побудови системи глобальних мереж (економічної, політичної, енергетичної, суспільної тощо) питання енергозабезпечення відіграє ключову роль у подальшому перспективному розвитку світового суспільства та кожної окремої країни. Енергозбереження, що являє собою окремий напрям діяльності державних органів, розглянуто як специфічний об’єкт організаційно-правового регулювання. Це зумовлено тим, що зі здобуттям незалежності перед нашою державою досить актуально постала проблема енергозабезпечення. Вирішення окресленої проблеми і, відповідно, зменшення енергоємності нашої економіки забезпечило б зниження собівартості продукції та зростання конкурентоспроможності вітчизняних виробників, а отже, підвищення загального рівня життя громадян України.

Констатовано, що відновлювальні джерела енергії – це ті, відновлення яких постійно здійснюється в природі, і які існують на основі постійних чи таких, що періодично виникають у природі, потоків енергії (сонячне випромінювання: утворення біомаси, енергія сонця, вітру, хвиль; гравітаційна взаємодія Сонця, Місяця і Землі (морські припливи та відпливи тощо); теплова енергія ядра Землі, а також хімічних реакцій і радіоактивного розпаду в її надрах (геотермальна енергія гейзерів)). Крім природних джерел відновлювальних енергоресурсів, сьогодні дедалі більшого значення набувають антропогенні, до яких належать теплові, органічні та інші відходи діяльності людства.

Доведено, що основною перевагою використання відновлюваних джерел енергії є їх невичерпність та екологічна чистота, що сприяє поліпшенню екологічного стану і не призводить до зміни енергетичного балансу на планеті. Недоліком відновлюваних джерел енергії є дискретність енергетичних потоків – періодичність надходження та змінність енергетичного потенціалу. Сучасні технології та обладнання, а також прийоми раціонального використання відновлюваних джерел енергії фактично ліквідували перешкоди щодо їх широкомасштабного впровадження і зумовили бурхливий розвиток енергетики на основі відновлюваних джерел енергії у світі.

Освоєння сфери відновлюваних джерел енергії розглянуто, по-перше, як альтерантивний варіант енергозабезпечення в умовах загострення глобальних проблем у світовій та вітчизняній енергетиці, по-друге, як нагальну потребу в зміні підходів до господарювання з орієнтацією на ресурсоощадний та інноваційний розвиток в умовах укріплення засад сталого розвитку світової економіки.

Встановлено, що в науковій літературі визначаються однаковою мірою функції регулювання відновлювальних, нетрадиційних і альтернативних джерел енергії. Обґрунтовано доцільність застосування визначення “відновлювальні”, оскільки те, що може стати для країни паливною альтернативою, не завжди буде отримане з нетрадиційного джерела.

На основі узагальнення різних підходів до визначення поняття «механізм державного управління у сфері відновлювальної енергетики» зазначено, що під цим розуміється складна система, призначена для досягнення державних цілей у сфері відновлювальної енергетики, а також гарантування енергетичної безпеки й захисту громадян, елементами якої є сукупність державних органів влади, суб’єкт управління, політика, правові норми, методи, засоби, інструменти державного впливу на об’єкт управління.

Сформульовано базові положення теорії державного управління розвитком сфери відновлювальної енергетики, що базуються на парадигмі сталого розвитку України, в межах якої розроблено методичний підхід до визначення специфічних функцій структурної та функціональної оптимізації організаційних структур управління, що забезпечують ефективне функціонування відновлювальної енергетики як елемента системи енергетичної безпеки держави.

Доведено, що напрям державного втручання залежить на кожному історичному етапі від багатьох обставин: від частки державного сектора, ступеня загальної розвиненості економіки, її (сучасної і бажаної в майбутньому) структури, фази економічного циклу, поточних і стратегічних цілей, історичних особливостей і традицій тощо. Крім того, принципово важливо при проведенні політики втручання державних органів в економічне життя суспільства визначитися з рівнем дії тих або інших інструментів, використаних державою, на різні за охопленням сфери діяльності економічних суб’єктів.

Сьогодні Україна залежна від іноземних постачальників палива, і така залежність несе в собі загрозу енергетичній, а відтак, і національній безпеці держави. На шляху до енергетичної незалежності України важливим фактором є спрямованість державної політики на стимулювання розвитку відновлювальної енергетики та зниження антропогенного впливу енергетики на довкілля.

Визначено, що важливою складовою кожної програми розвитку має бути її розгляд з точки зору забезпечення сталого розвитку. Розвиток сфери відновлюваних джерела енергії не є винятком. Сталий розвиток має бути організуючим принципом всіх демократичних суспільств, підтримуючи при цьому всі інші цілі, політику та процеси. Він забезпечує основу для інтеграції економічних, соціальних та екологічних питань у часі, не завдяки самій лише торгівлі, а шляхом досягнення і посилення суспільної користі.

Констатовано, що основна мета сталого розвитку України – забезпечення динамічного соціально-економічного зростання, збереження якості навколишнього середовища і раціональне використання природно-ресурсного потенціалу, задоволення потреб сучасних і майбутніх поколінь через побудову високоефективної економічної системи, що стимулює екологічну сталість, продуктивну працю, науково-технічний прогрес, а також має соціальну спрямованість.

Доведено, що основними цілями забезпечення сталого розвитку у сфері відновлювальної енергетики в Україні є розвиток новітніх технологій виробництва енергії, обов’язкове дотримання вимог щодо забезпечення продовольчого балансу держави, збереження родючості земель сільськогосподарського призначення.

Об’єктивна оцінка ситуації свідчить, що місце відновлюваного джерела енергії в енергобалансі країни буде укріплюватись поступово, оскільки на сьогодні на загальнодержавному рівні немає належного ефективного підґрунтя (економічного, політичного, нормативного, інформаційного тощо) для масового впровадження таких технологій та використання отриманої ними кінцевої енергії.

Доведено, що розвиток сфери відновлюваних джерел енергії здатний призвести до таких важливих економічних ефектів, як: зменшення енергоємності економіки, інноваційний поштовх завдяки технологічним нововведенням, стимулювання припливу капіталовкладень через іноземні інвестиції. Це набуває актуальності з огляду на посилення в Україні євроінтеграційних засад та потребу підвищення конкурентоспроможності України в системі світового господарства.

У ході дослідження з’ясовано, що намагання більшості європейських країн диверсифікувати енергетичні ризики, пов’язані із залежністю від постачання енергоносіїв з інших країн, а також нестабільністю світових цін на нафту і природний газ (як і географічною розосередженістю їх у світі) спонукали уряди цих країн розвивати власну альтернативну енергетичну базу.

Важливим кроком на шляху розвитку відновлювальної енергетики в більшості країн стало закріплення правових засад та утвердження законодавчих позицій у цій сфері в контексті реалізації стратегії сталого розвитку.

Хід структурних реформ у відновлювальній енергетиці ФРН дає змогу виокремити законотворчий базис країни, який створив повноцінну правову, фінансову, організаційну та мотиваційну основу для успішного розвитку досліджуваної сфери. З метою впровадження світового досвіду розвитку сфери відновлюваної енергетики визначено такі кроки формування регуляторного механізму підтримки об’єктів відновлювальної енергетики, як: розробка і прийняття державних, закріплених законодавчо, обов’язкових до виконання цілей щодо розвитку відновлювальної енергетики; розробка економіко-правового інструментарію для реалізації національних програм та розвитку ринків відновлювальної енергетики; створення механізмів ціноутворення на відновлювальну енергію та закріплення строків реалізації проектів з відновлювальної енергетики з огляду на виконання державних гарантій повернення інвестицій та мінімізації ступеня ризиків; реформування національних енергоринків з метою усунення бар’єрів на шляху широкомасштабного впровадження об’єктів відновлювальної енергетики, викорінення системи перехресного субсидіювання виробництв на базі органічного та ядерного енергоресурсу для забезпечення рівних конкурентних можливостей з відновлювальною енергетикою.

Констатовано, що станом лише на кінець 2010 р. у 48 країнах світу діяли закони та нормативні заходи державного регулювання національної енергетики на підтримку відновлювальної енергетики на основі преференційного регуляторного інструментарію.

Доведено, що однією з найважливіших причин, які обґрунтовують стимулювання галузі, є потреба у зниженні енергозалежності, що в стратегічному плані належить до питань збереження геополітичного статусу країни та підвищує її національну безпеку (безпеку енергозабезпечення). Енергія з деяких видів відновлювальних джерел і донині залишається дорожчою від отриманої з традиційних енергоносіїв, але застосування механізмів державного сприяння та розробка інструментарію щодо забезпечення рентабельності нетрадиційних технологій отримання енергії дали б змогу вивести ці позиції на конкурентний рівень.

У другому розділі – “Аналіз механізмів державного управління розвитком сфери відновлювальної енергетики України” – викладено методологію дисертаційного дослідження. Особливу увагу приділено дослідженню інституційного механізму державного управління розвитком сфери відновлювальної енергетики. Проведено оцінювання потенціалу розвитку сфери відновлювальної енергетики України. Проаналізовано механізми державного сприяння розвитку відновлюваних джерел енергії.

Постійні організаційні перебудови управлінських структур протягом усіх років незалежності призвели до різкого зниження ефективності державного управління в цілому і у сфері відновлювальної енергетики, зокрема, довели його неспроможність забезпечити перехід суспільства до якісно нового стану. Серед причин такого стану – відсутність чітко організованого та ефективно функціонуючого комплексного механізму державного управління, без якого жодне системне реформування не видається можливим, оскільки будь-який розвиток реалізується через систему механізмів.

Констатовано факт, що система державного управління у сфері енергетики не досягла запланованих результатів реформування. Це пояснюються тим, що в науковому та практичному планах питання інституційних перетворень на вітчизняному ґрунті, формування дієвих інститутів та інституційних механізмів на державному, регіональному та локальному рівнях, розробки критеріїв та показників оцінювання ефективності їх діяльності потребують удосконалень.

Зауважено, що оптимізація лише структури без оптимізації функцій, пошуку різних схем розподілу повноважень та компетенції посадових осіб, ігнорування об’єктивних законів суспільного розвитку неминуче призводить до неефективності системи державного управління та не забезпечує досягнення загальнодержавних пріоритетів розвитку та інтересів місцевої спільноти.

Встановлено, що підвищення ефективності системи державного управління розвитком сфери відновлювальної енергетики повинно супроводжуватися реформуванням змісту та організації діяльності органів управління, що потребує володіння належними управлінськими повноваженнями й методами, відповідальністю за прийняті і реалізовані управлінські рішення, а також посиленням аналітичної, прогнозної, регулюючої, організаційної та контролюючої функцій органів виконавчої влади на всіх рівнях, чіткого розподілу повноважень як по горизонталі, так і по вертикалі, ефективної взаємодії з органами місцевого самоврядування, законодавчою та судовою гілками влади, інститутами громадянського суспільства.

Доведено, що в основу інституційного механізму державного управління розвитком сфери відновлювальної енергетики повинні бути покладені такі принципи: субсидіарності, достатності повноважень (вони повинні бути необхідними і достатніми для ефективної реалізації покладених функцій); відповідності повноважень і відповідальності (досягається шляхом узгодження не тільки повноважень та відповідальності, а й задекларованих цілей та наявного ресурсного забезпечення). Відповідно до структури механізму, його складовими є цільовий, нормативно-правовий, організаційний, економічний та інформаційний компоненти, сукупність яких відображає всі істотні аспекти функціонування системи державного управління розвитком сфери відновлювальної енергетики: виконання функцій (організаційний), дотримання цілеспрямованості (цільовий та нормативно-правовий), забезпечення ефективності (економічний) та можливості функціонування (інформаційний).

Аналіз ринку відновлювальних джерел енергії дає підстави стверджувати, що на сучасному етапі розвитку суспільства підвищення цін на енергоносії негативно позначається не лише на економіці багатьох країн, а й на добробуті громадян. У цьому контексті вагома роль належить пошуку нових джерел енергії, що дасть змогу підвищити рівень енергетичної безпеки та розвитку країни, зменшити вартість природних енергоносіїв і покращити якість життя населення.

Встановлено, що для забезпечення суспільної потреби в інноваціях, зростання конкурентного статусу підприємства в умовах глобалізації, забезпечення ефективності функціонування підприємств необхідним є використання відновлювальних джерел енергії, зокрема геотермальної, енергії сонця, вітру, морських хвиль, “малої” гідроенергетики та енергії біомаси.

Констатовано, що інтенсивне застосування відновлювальних джерел енергії має не лише енергетичний, а й екологічний аспект. Така стратегія використання енергії є єдиним можливим напрямом стійкого розвитку та стабільного існування, маючи на меті зменшення парникових викидів, зниження негативного впливу на довкілля, підвищення безпеки енергопостачання, зменшення залежності від імпорту енергії.

Встановлено, що у найближчі 50–60 років відбудуться докорінні зміни в структурі енергетичного балансу. Основними рисами цього періоду будуть: збільшення споживання енергії, неухильне зростання частки нових технологій серед джерел енергії, збільшення витрат на розробку й освоєння нових технологій, створення глобальних міжнародних систем енергопостачання, підвищення ефективності використання енергії тощо.

Доведено, що для ефективного запровадження відновлювальних джерел енергії в Україні необхідна технічна оцінка технологій перетворення енергії. Як критерії технічної оцінки таких технологій можна запропонувати: ефективність перетворення енергії; технічний стан розвитку; можливість подачі енергії за потребою. Аналіз стану розробки технологій при різних способах перетворення енергії дає підстави вважати, що повільне використання відновлювальних джерел енергії у світі та в Україні лежить не в технічній площині, а в соціально-психологічній та управлінській. Проблема полягає в тому, щоб зробити відновлювані джерела енергії невід’ємною частиною життя людей.

У третьому розділі – “Вдосконалення механізмів державного управління розвитком сфери відновлювальної енергетики України” – запропоновано теоретико-методологічні засади формування механізму державного управління розвитком сфери відновлювальної енергетики в умовах кризи; науково обґрунтовано методичні підходи до оцінювання ефективності розвитку сфери відновлювальної енергетики в системі гарантування енергетичної безпеки; наведено практичні пропозиції щодо вдосконалення механізмів державного управління розвитком сфери відновлювальної енергетики України. Здійснено оцінку достовірності отриманих теоретичних результатів.

Інтеграція економіки України у європейське та світове господарство і високий рівень її залежності від зовнішнього постачання традиційних джерел енергії (нафти і газу) через дефіцит власних зумовлює необхідність запровадження стратегічних напрямів розвитку вітчизняного ринку відновлювальної енергії.

Доведено, що державне регулювання, яке спрямоване на створення сприятливих умов для зростання темпів використання відновлюваних джерел енергії з одночасним виділенням стратегічних пріоритетів у енергетичній програмі розвитку країни та стимулювання активності на вітчизняному ринку відновлювальної енергії, дасть змогу досягти цілей сталого розвитку суспільства.

Встановлено, що державне управління розвитком сфери відновлювальної енергетики передбачає: розробку державної політики у сфері відновлювальної енергетики, загальних норм, правил і стандартів, методичних документів, нормативно-правових актів, координацію місцевих програм, контроль за дотриманням законодавства, надання податкових пільг та кредитів.

У загальному вигляді структурно-логічна схема механізму державного управління у сфері відновлювальної енергетики виглядає так: суспільні потреби та суспільні інтереси → загальні цілі та завдання → суб’єкт управління → цілі управління → завдання управління → механізм управління → об’єкт управління → результат управління (рис. 1).

На підставі аналізу заходів держави та досягнень в енергетиці України зроблено висновок, що напрями розвитку енергетики потребують суттєвого коригування, тому що не повною мірою враховують загрози та, як наслідок, не гарантують енергетичну безпеку України.

Специфічними для України зовнішніми чинниками енергетичної безпеки є: залежність економіки нашої держави від імпорту енергоносіїв (понад 50% енергоносіїв імпортується в Україну); некомпетентна зовнішньополітична діяльність державних органів, пов’язана з енергетичною політикою України; залежність від Росії щодо монопольного постачання ядерного палива для атомних електростанцій; залежність від імпорту значної частини виробничого устаткування, матеріалів та обладнання для галузей енергетики України.

До внутрішніх зовнішніх загроз енергетичній безпеці віднесено: великий ступінь зношеності енергетичних потужностей в умовах системної економічної скрути при майже відсутності оновлення та модернізації основних фондів; низький рівень енергозбереження; високу енергоємність валового внутрішнього продукту; фінансову нестабільність підприємств енергетики, які мають критичні дебіторські та кредиторські заборгованості; проблема неплатежів за використані енергоносії; зниження обсягів добування енергоносіїв (вугілля, нафти, газу, торфу); зниження обсягів виробництва енергоносіїв (нафти, електроенергії, теплової енергії); криміналізацію енергетичної галузі, прагнення до швидкого збагачення окремих суб’єктів господарювання без капіталовкладень у відновлення природних запасів та ін.; прорахунки в системі управління; нестабільність законодавчої бази, що не дає можливості суб’єктам господарювання здійснювати перспективне планування; недофінансування програм у вугільній галузі, велику заборгованість із заробітної плати, відповідно велику кількість соціальних проблем у цій галузі; досить часті аварії в енергетиці, навіть зі смертельними випадками; незавершену приватизацію об’єктів енергетики, зміну власників; низький рівень кадрового забезпечення суб’єктів підприємницької діяльності в енергетиці; протиправні дії окремих учасників для досягнення особистих цілей швидкого збагачення; лобіювання інтересів окремих осіб шляхом прийняття нормативних актів на їх користь без урахування інтересів інших учасників ринку енергетики; недосконалість фінансування науки (як наслідок, занепад науково-технічного потенціалу, який почав лише частково відновлюватися в останні роки); проблеми, пов’язані з розривом колишньої єдиної системи енергозабезпечення СРСР.