VACANCIES AND COOPERATION

У першому розділі “Теоретичні засади та практичні особливості функціонування банків з державною участю в Україні та світі” систематизовано підходи до обґрунтування меж доцільності участі держави в банківській системі, здійснено порівняльний аналіз функціонування банківських систем країн світу з різним рівнем участі держави, узагальнено методичні засади розмежування понять “державний банк” і “банк з державною участю”, визначено роль та місце ДБ на ринку банківських послуг України (окремо – на прикладі ПАТ “Державний ощадний банк України”).

Автором узагальнено напрацювання вітчизняних та закордонних економістів в межах двох найбільш поширених наукових концепцій: 1) еволюційної теорії – участь держави в капіталі банків дає можливість подолання інституціональної неефективності ринку капіталу, стимулює темпи економічного зростання тощо; 2) політичної теорії – діяльність ДБ стримує розвиток добросовісної конкуренції, призводить до неефективного використання бюджетних коштів, збільшує рівень політизованості банківської системи, негативно впливає на економічне зростання та розвиток економіки.

У роботі систематизовано можливі мотиви втручання держави у механізм функціонування банківської системи за трьома основними групами: 1) з метою фінансування непривабливих для приватного капіталу проектів та вирівнювання рівнів розвитку окремих галузей; 2) політичні, ідеологічні та суспільні мотиви; 3) антикризові (з позиції необхідності підвищення фінансової стійкості банківської системи).

Автором встановлено відсутність термінологічної узгодженості та загальноприйнятих в міжнародній практиці критеріїв віднесення банків до складу ДБ та БДУ. Так, відповідно до вітчизняного законодавства критерієм для визнання банку державним вважається лише структура його власності. Автором доведено обмеженість такого підходу та запропоновано вважати державним банк, метою діяльності якого є не отримання прибутку, а виконання функцій фінансових агентів уряду при реалізації програм соціально-економічного розвитку, в якому 100 % статутного капіталу належить органам державної влади, який в управлінні підпорядкований цим органам, рівень контролю держави над яким визначається відповідними нормативними актами. Таким чином, на відміну від існуючих підходів, автор акцентує увагу не тільки на участі держави в капіталі банку та його прямій підпорядкованості, що дає державі можливість контролювати діяльність банку, але й на принциповій відмінності мети діяльності та функцій державних і приватних банків.

Натомість, поняття “банки з державною участю”, на думку автора, є більш загальним. До їх складу запропоновано відносити банки: 1) над активами яких органи державної влади / підприємства державного сектора економіки здійснюють прямий або опосередкований контроль; 2) в капітал яких держава входить прямо або опосередковано на постійній або тимчасовій основі в різних частках та з різних мотивів.

Автором здійснено порівняльний аналіз функціонування банківських систем країн світу з різним рівнем участі держави в капіталі банків: 1) з обмеженою участю (на прикладі Австрії, Польщі, Швейцарії, Німеччини); 2) з високим рівнем (на прикладі Китаю, Росії, Індії, Бразилії, Франції, Аргентини, Таїланду, Індонезії, Малайзії, Філіппін, Тайваню, Румунії); 3) де збільшення державної присутності було вимушеною реакцією на банківські кризи (на прикладі Іспанії, Фінляндії, Латвії, Угорщини, України, Чилі, Мексики, Південної Кореї, Аргентини, Єгипту, Мавританії, Танзанії).

У роботі систематизовано основні проблеми, загострення яких обумовлює присутність державної власності у банківському секторі економіки, зокрема: конфлікт інтересів, який виникає при виконанні державою одночасно цілого ряду протилежних за змістом функцій; проведення банками надмірно ризикових операцій з урахуванням гарантії держави щодо компенсації збитків; зменшення рівня прозорості діяльності ДБ; наявність проявів корупції при розподілі державних фінансових ресурсів тощо. В Україні до цих проблем додається ще й невпорядкованість законодавчої бази, недовіра громадян до банків та упереджене ставлення до здатності держави відповідати по зобов’язанням ДБ, високий рівень політизованості при управлінні ними, відсутність загальнонаціональної концепції стратегічного розвитку цих банків.

До фінансової кризи 2008–2009 рр. частка держави у сукупному капіталі банківської системи України була досить незначною (в середньому 6,08 % протягом 1999–2008 рр.), тоді як після кризи суттєво зросла: 16,75 % в 2009 р., 22,68 % – 2010 р., 20,26 % – 2011 р. Це пов’язано з тим, що в 2009 р. з метою підтримання фінансової стійкості вітчизняної банківської системи, утримання від дефолту та відновлення платоспроможності окремих банків держава стала власником істотної участі в їх статутному капіталі або ввела тимчасові адміністрації (табл. 1).