ЧИННИК КРИЗОВОСТІ У ТРАНСФОРМУВАННІ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ ПЕРЕХІДНОГО ПЕРІОДУ Автореферат

У ВСТУПІ обґрунтовується актуальність проблеми дослідження природи кризових явищ як суспільного феномену, необхідність з’ясування їхньої конструктивістської ролі в процесах розвитку суспільно-політичних систем; визначено об’єкт і предмет дослідження, поставлено дослідницькі завдання, показано авторську концепцію, визначено наукову новизну отриманих результатів, їх апробацію в публікаціях та виступах авторки, подано структуру дисертації.

У першому розділі – “МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ КРИЗОВИХ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ЯВИЩ” – розглядаються традиційні концептуальні підходи до оцінки кризових явищ у процесах розвитку систем. Незважаючи на наявні численні наукові розробки проблеми криз, досі немає загальноприйнятого тлумачення понять “криза”, “кризовість”, ”кризогенність”, які зазвичай ототожнюються з такими термінами, як “конфлікт”, “конфліктність”, “конфліктогенність”, що відповідним чином позначається на об‘єктивності вивчення цього суспільного феномену. Дослідження ускладнюється тим, що, як зазначає російська дослідниця О. Глухова, власне поняття “конфлікт” стало чи не найпоширенішим в сучасній науковій і публіцистичній літературі. Це обумовлене масштабами та інтенсивністю трансформувань існуючої світосистеми, що супроводжуються соціально-природними катаклізмами, революціями, війнами та різного роду конфліктами. Не випадково 1997 рік Міжнародна академія політичних наук оголосила роком вивчення соціального конфлікту.

С. Хантінгтон та С. Ліпсет, досліджуючи природу конфліктних явищ, дійшли висновку, що істотною причиною їх виникнення є саме соціальний чинник: зниження рівня національного доходу на душу населення нижче 2000 дол. призводить до загострення соціальних конфліктів і створює передумови до переходу їх у кризовий стан. П. Сорокін кризові явища безпосередньо пов‘язує з втратою владою своєї легітимності. Американський політолог С.Верба вважає, що будь-яка криза сигналізує про неможливість розв‘язання наявних політичних конфліктів на існуючій політико-правовій основі, яка, отже, довела тим самим свою нефункціональність. Інші дослідники (напр., американські соціологи С. Амін, Ю. Арайгі, А. Франк, Ю. Валлерстайн) зазначають, що в історичному сенсі кризові явища є моментом небезпеки та невпевненості, протягом якого виробляються відповідні рішення і настають трансформування, які визначають майбутній розвиток системи. Тобто, вони наголошують на явно конструктивістській функції цих явищ у процесі еволюціонування. Прикладом може слугувати косовська криза, наслідками якої стало, по-перше, стимулювання процесу європейської інтеграції, по-друге, активізування системи регіональної безпеки, по-третє, істотна реорганізація самої структури НАТО.

Дж. Сорос пояснює серпневу (1998р.) кризу в Росії наївними сподіваннями покупців російських державних облігацій не наразитися на банкрутство, з огляду на можливість втручання міжнародних фінансових інститутів. Однак усвідомлення проблеми морального ризику, пов‘язаної з діяльністю МВФ, що спричинило політичний спротив наданню допомоги інвесторам, вплинуло на неможливість фінансових інститутів запобігти дефолту в Росії та змінам у глобальній фінансовій архітектурі. Жорстка монетарна політика МВФ (1995 р.) в Україні спочатку сприяла стабілізації грошової одиниці, однак ця тенденція не була закріплена структурною перебудовою економіки, інституційними і адміністративними реформами. Чотирирічна дефіцитна зовнішньоторгівельна діяльність, як наслідок, зруйнувала вітчизняну економіку, призвела до глибокої кризи. Отже, можна говорити, що кризовість є іманентним компонентом еволюції перехідних суспільств. Втім, вона нерідко супроводжує й процес розвитку стабільних систем, однак тут спрацьовує вже інший критерій виміру ступеня впливу кризи на політичні процеси. Так, криза легітимності владного режиму зазвичай супроводжується загостренням суперечностей між суспільними нормами та цінностями, що призводять до дестабілізації і стагнації, розколу суспільства на протиборствуючі частини. Російський дослідник Ш. Айзенштадт зазначає, що кризи режиму спричинюють крах авторитарних систем, обумовлюючи інфляційні процеси і демографічні невідповідності, зростання конфліктів, наростання протестного ресурсу і т. ін.

Відомий дослідник С. Удовик доводить, що системні кризи властиві суспільствам (для прикладу наводяться Японія, Європейський Союз і США), які демонструють різні ступені неготовності до стрімких постіндустріальних змін. При цьому, як підкреслює американський політолог Д.Вільгельм, причиною виникнення кризи найчастіше буває неспівпадання соціалізації та політичних змін.

Саме поняття ”кризи” потребує певного переосмислення з урахуванням статусу його фактичної функціональності в процесах поступу, а не лише поверхневої, дисфункційної ознаки. На наш погляд, кризою можна назвати рушійну, каталізуючу складову процесу якісних змін системи, яка опинилася в перехідному періоді свого трансформування. Похідні від поняття “криза” –“кризовість”, “кризогенність” - мало вживаються в науковій літературі, очевидно, з причини їхньої позірної синонімічності. Насправді кризовість відбиває внутрішню іманенту системи, власне одну з її констант; кризогенність вказує не просто на схильність суб‘єкта до вірогідності наражатися на кризові явища, а й на те, що він вже перебуває на одній з його стадій. Таке розрізнення дає можливість чітко дефініювати об‘єкт дослідження в його багатовимірних проявах, тобто уникати існуючого спрощеного підходу до оцінки цих понять.

Так само важливо уникати ототожнення понять “криза” і “конфлікт”. Так склалося, що феномен конфліктності в соціально-політичних процесах став об‘єктом пильної уваги суспільствознавців, сформувалася навіть окрема сфера наукового пізнання – конфліктологія, яка набуває дедалі більшої значущості в дослідженні складних соціоприродних явищ сьогодення. Потреба докладно спинитися на цих понятійних дефініціях обумовлена як предметом нашого дослідження, так і ситуацією, що склалася із семантичним тлумаченням цих близьких за сприйняттям, однак категорійно різних понять. На рівні (якості) досліджень проблем конфліктності позначаються як суто історичні чинники (передусім, рівень наукового пізнання, стан розвитку розглядуваних об‘єктів –політичних акторів), так і власне концептуальне бачення дослідника, його емпіричні особливості. Домінуючий тривалий час традиціоналістський, одновимірний підхід до оцінки природи конфліктних явищ відповідно позначився на їх науковій об’єктивності.

Аналіз вітчизняної і зарубіжної наукової літератури дає підстави констатувати, що існують два підходи до оцінки явищ кризовості – негативістський та об’єктивістський, причому останній набирає дедалі помітнішого поширення. У форматі об’єктивізму і сформовано авторський концептуальний підхід, ґрунтований на базових положеннях теорії синергетики, зокрема на багатовимірності кризових феноменів в їхньому соціоприродному вияві у системах перехідного періоду.

Другий розділ – “РОЛЬОВА ФУНКЦІЯ КРИЗОВОСТІ У ТРАНСФОРМУВАННІ ТРАНЗИТИВНИХ СУСПІЛЬСТВ” – присвячений з’ясуванню фактичної ролі кризових явищ в розвиткові як суспільних систем, так і в процесах цивілізаційного поступу загалом. Варто послатись на міркування американського політолога Л. Даймонда про те, що “без змагань і конфліктів немає демократії”, щоправда, їх повинно бути “не надто багато”. Тобто, вчений, з одного боку, констатує конфліктогенну природу субстанціювання демократії, а з іншого – виступає за те, щоб ступінь конфліктності був дозований, не надто небезпечний (що засвідчує тяжіння стереотипного сприйняття цього феномену). Природу впливу кризових явищ на циклічні зміни світу оригінально пояснював французький мислитель Р. Генон у книзі “Криза сучасного світу”. Застосовуючи теорію стародавнього індуїзму про чотири періоди існування світу, він виходить з того, що тепер мало хто сумнівається в існуванні світової загальної кризи, а так само в тому, що західна цивілізація вже вичерпує свої ресурси, отже, це обумовлює її кардинальну трансформацію, як це було з багатьма попередніми цивілізаціями. Кризу філософ тлумачить як фазу, в якій відбувається підготовка до винесення остаточного “рішення”, визначення того, які результати є позитивними, а які негативними. При цьому кризу, в котрій опинилася нинішня спільнота, він називає “актуальною”, оскільки вона відповідає назрілим трансформуванням світового поступу. На його думку, людські цикли історії (золотий, срібний, бронзовий і залізний віки) з часом дедалі більше затемнюються, внаслідок чого зараз людство опинилося в останній, “темній добі”, для якої характерним є розв’язання проблеми пошуку втраченої споконвічної мудрості.

Кризову природу цивілізаційних циклів загалом російська дослідниця Л.Юр‘єва пояснює тим, що в основі кризових станів є соціологічна закономірність чи не всіх негараздів буття людини, і ці стани хронологічно вимірюються століттями. Причинами виникнення кризових станів вона вважає соціальні та ситуативні чинники, а також індивідуально–типологічні і біологічні особливості особи. Щодо природи російської кризогенності, то звертається увага на те, що політичний капітал (довіра) успадкований історично, отже виявися “позичковим”, який нинішня еліта не зуміла адаптувати до нових реалій. Особливості формування правлячої еліти (з одного боку, її склали вихідці з другого і третього ешелонів партійно-господарського активу, до якого примкнули діячі тіньової економіки; з другого – колишня інтелектуальна контреліта) зумовили характер її поведінки: домінування корпоративних інтересів над публічними. Якість еліти відповідно позначилася на процесі реформування держави, яка опинилася в хронічній економічній, соціальній та фінансовій кризі. Соціальні наслідки проведення економічних експериментів (розпочатих в 1992 р.) далися взнаки внаслідок серпневої (1998 р.) кризи: на початок 2000 р. грошові доходи росіян становили менше 10 % порівняно з таким показником громадян США. На середину 1998 р. стало очевидним, що політичний рейтинг правлячого режиму став вичерпуватися. Опитування громадської думки показали: 71,3 % респондентів вважали економічний стан кризовим; 84,2 % визнали цей стан глибоко кризовим. Втративши довіру суспільства, президент Б. Єльцин змушений був піти у відставку. Натомість дискредитована влада отримала додатковий кредит довіри в особі президента В. Путіна, однак дослідники вважають цей кредит “надто обмеженим і нестійким”.

Попри тріумфальну ходу демократії наприкінці минулого століття, її розвиток в багатьох суспільствах, особливо в перехідних, наразився на глибоку кризу, ознаки якої почали проявлятися навіть в тих країнах, котрі вважалися оплотом демократії. Несподівані глобальні виклики обумовили труднощі адаптування демократії до нових реалій. Проблема пов’язана з глобалізацією світу, за якої глобальні фінансові та інформаційні потоки, рухи капіталу виходять з-під контролю національних держав і дедалі сильніше впливають на внутрішньо-економічне життя країн, обмежуючи їхній суверенітет, внаслідок чого держава потрапляє в ситуації, де превалюють квазінаціональні і транснаціональні сили.

Генеза системної кризовості чітко простежується й на рівні аналізу функціонального стану інформаційних комунікацій. Спроби запровадити новий інформаційний і комунікативний порядок назагал криють в собі низку суперечностей. З одного боку, інформаційний дисбаланс обумовлений культурною уніфікацією та концентрацією інформації. Гетерогенність, зазначає сербський дослідник Д. Калаїч, є основною рушійною силою розвитку. З іншого боку, новий інформаційний порядок тісно пов’язаний з концепціями “вільного потоку інформації”, “вільної преси”, “свободи вираження та комунікації” як невід’ємного права людини і нації. Динамічний перехід від постіндустріального до інформаційного суспільства відбувається у складних кризових дифузіях, супроводжується трансформуванням, зокрема, традиційних понять міжнародних відносин – “національні інтереси”, “легітимація влади”, “суверенітет”, “тероризм”, “геополітичні інтереси”. Інформаційна революція змусила кардинально переглянути проблему впливу кризовості на подальший розвиток.

Аналіз численних спроб по-різному пояснювати процес кардинальних зрушень в суспільствах перехідного періоду показує, що цей актуальний аспект політичної науки поки концептуально і методологічно не визначений. Превалює ідеологічно заангажований підхід, бракує об’єктивності в оцінці сутності процесу кардинальних перетворень, обумовлених прискоренням закономірного розвитку. При цьому спостерігаються такі парадоксальні явища: наявність різного рівня і форм (типів) кризового стану в суспільних системах визнається всіма, однак частіше йдеться про кризу або революцію як про негатив суспільного розвитку, а не як про його посутню невід’ємну складову. Такий стереотипний підхід відповідно позначається як на об’єктивності оцінки реального стану речей, так і на пошуках ефективних механізмів погодження ступеня взаємодії кризових та інших явищ процесу поступу.

Оскільки нинішні трансформування набули планетарного характеру, то кожен автономний процес має розглядатися через призму цієї сукупності. Отже, кардинальні зміни як у стабільних, так і в нестабільних системах, одним з дієвих рушіїв котрих є іманентна кризогенність їхнього стану, можна вважати вагомою передумовою сучасного цивілізаційного розвитку. Свідчення цьому - кризогенність російської системи, в орбіті якої так чи інакше перебувають молоді демократії – транзитивні суспільства, що сформувалися на пострадянських теренах.

В науковому пізнанні спостерігається певний відхід від традиційних стереотипів сприйняття кризових явищ як деструктивних факторів розвитку, причому, домінантним напрямком досліджень є проблема економічних криз, що, зрозуміло, відповідно позначається на об’єктивності врахування дії низки різних за типологією і характером криз.

В третьому розділі – “ПОЛІТИЧНІ ІМПЕРАТИВИ УКРАЇНСЬКОЇ КРИЗОГЕННОСТІ” – у форматі коеволюційної парадигми, що уможливлює розгляд явищ як своєрідного комплексу сполучуваних, взаємозалежних, коеволюціонуючих рядів (систем) і відбиває закономірності розвитку у взаємодії людини, природи і суспільства, досліджується функціональний стан кризовості в Україні як суб’єкта процесу цивілізаційного поступу. Україна опинилася перед необхідністю пошуку оптимальних варіантів виходу з системної кризи. При цьому слід врахувати такі моменти. Перший: суспільство загалом не готове зараз дати адекватні відповіді на суворі історичні виклики (цьому заважають політична нестабільність, низький соціальний рівень, економічний спад, брак національної ідеї та ідентичності, мовні, культурні, релігійні, ментальні розбіжності та інші негативістські чинники). Другий: специфічна системна кризовість України як держави потребує нестандартних варіантів впливу на ситуацію. Стало очевидним, що концентрування уваги лише на кінцевих наслідках розвитку кризової ситуації – переростанні її в передкризовий чи власне кризовий стан лише ускладнює стан речей. Отже, слід брати до уваги можливості конструктивного впливу кризовості на перебіг процесу і шукати прийнятні варіанти для вироблення компромісних рішень. Третій: слід зважено підходити до спроб скористатися досвідом інших країн, оскільки він ґрунтується на інших стратегічних імперативах розвитку, іншому рівні ресурсних можливостей і т.д. Звичайно, якісь позиції можуть при цьому співпадати, але в конкретному контексті проблеми розв’язання національних (тобто специфічних) за характером криз аналогових “рецептів” не буває, про що переконливо засвідчують численні спроби запозичити успішні західні моделі розв’язання криз для українських умов. Четвертий: об’єктивний аналіз функціонального стану кризовості в Україні неможливий без врахування ступеня дії так званого “легітимаційного синдрому”, успадкованого від попереднього режиму і такого, що оперативно модернізується відповідно до новітніх обставин. П’ятий: для визначення співвідношення сукупної дії деструктивних і конструктивних функцій кризових явищ в нашому суспільстві необхідно з’ясувати ймовірний ступінь їхньої сумісності із стратегічним напрямком розвитку, що дало б змогу конкретизувати ресурсні спроможності кризовості.

Гіпотетично нинішній кризовий стан України можна назвати феноменальним. По-перше, через те, що витоки кризовості сягають в глибину нашої історії, що вирішальною мірою відбилося на формуванні синдрому національної меншовартості. По-друге, існування українців тривалий час в бездержавному просторі спричинило інший синдром – “варязького месіанства”. По-третє, є підстави, отже, говорити про наявність суто українського варіанту кризовості державотворення, який можна за видовою приналежністю віднести (з певними застереженнями), скажімо, до традиціоналістського. Драматизм українських реалій, можливо, й не мав прямого історичного аналогу, однак з погляду кризовості як складової кожного процесу розвитку – він не є винятком, а лише різновидом. Визрілі (порогові) кризи свідчать про зміну одного порядку іншим.

З огляду на те, що нерідко західні аналітики розглядають незалежну Україну через російську призму, чи варто говорити про об’єктивність їхніх оцінок кризової ситуації в нашій країні. Так, українська проблема в американській політичній думці досліджується й досі у стереотипному форматі “росієзнавства”, що суттєво відбивається на позиції нинішньої адміністрації Білого дому щодо України.

Аналіз легітимаційного синдрому кризовості в Україні показує, що він має глибокі історичні коріння і чітко простежується в багатьох сферах; перебуває під традиційним впливом низки ендогенних та екзогенних чинників; відповідно відбивається на концептуальних підходах до оцінки кризових і неокризових явищ в Україні як вітчизняних, так і зарубіжних суспільствознавців; негативно позначається на українському державотворенні і, так само, на реалізації стратегічної мети – адаптування до структур цивілізованої спільноти.

Кризовість проблем державницького облаштування України разом з тим засвідчує: відмінність української кризової ситуації від російської полягає в тім, що йдеться не стільки про те, якою бути нашій державі, а про те, щоб відбутися такою взагалі. Наші кризові проблеми, таким чином, на порядок складніші і це слід мати на увазі при встановленні партнерських міждержавних відносин. Реально оцінювати означений стан речей важливо і для подолання легітимованого стереотипу мислення, за яким вважається, що у двох слов’янських народів усе спільне, все однакове – і історія, і сьогодення.

Своєрідність кризового стану в Україні пояснюється браком національної ідеї державотворення: її не сприймає чимала частина населення, тоді як традиційна “інтернаціоналістська” ідея себе не лише достоту дискредитувала, а й суперечить напрямкові цивілізаційного поступу. За такої ситуації логічно постала потреба пошуку такого варіанту національної ідеї, який відповідав би інтересам більшої частини суспільства. Потрібна синкретична парадигма, що не лише виражала б інтереси переважної більшості громадян, а й могла б стати консолідуючою і мобілізуючою основою формування громадянського суспільства. Потрібна спільна узагальнена модель державотворення, яка акумулювала б світоглядні позиції, етнічні і культурні традиції громадян України навколо ідеї державницького патріотизму, що могло б стати основою суспільної злагоди, а відтак – реалізації стратегії виходу з кризового системного стану.

Тринадцятирічний період української незалежності був позначений боротьбою між опонентами українського державостановлення і так званого “інтернаціонального” сценарію розвитку, результатом чого стало лише стабілізування кризового стану, отже стагнація. Тим часом, всупереч цьому сталися й певні позитивні зрушення як загалом закономірний наслідок перебігу будь-якої кризи, котрі можна характеризувати як тенденцію до зменшення непоступливості сторін на основі розуміння необхідності подолання кризових явищ соціального і політичного характеру.