ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНО-ПІЗНАВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СТУДЕНТІВ У ВИЩИХ ПЕДАГОГІЧНИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ УКРАЇНИ (друга половина ХХ століття) Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність і доцільність дослідження; визначено його об’єкт, предмет, мету та завдання; окреслено методи дослідження, подано джерельну базу роботи, аргументовано її хронологічні межі; розкрито наукову новизну й практичне значення отриманих результатів, представлено їх апробацію.

У першому розділі «Теоретичні питання організації навчально-пізнавальної діяльності студентів у вищих педагогічних навчальних закладах України другої половини ХХ століття» розкрито витоки ідеї організації навчально-пізнавальної діяльності учнівської молоді, систематизовано погляди вчених, педагогів досліджуваного періоду на суть, зміст, шляхи організації навчально-пізнавальної діяльності майбутніх учителів та виявлено їх специфіку на кожному з обґрунтованих етапів.

У процесі наукового пошуку встановлено, що вперше термін «організація», що вказував на струнке, ціле впорядкування певних дій (В. Даль), було введено до наукового обігу в середині XIX ст. У вітчизняній дидактиці на цей час набули поширення в якості тотожних понять «організація навчання», «організація процесу навчання», «організація освіти» тощо.

З’ясовано, що теоретичні засади організації навчально-пізнавальної діяльності студенів у ВНЗ було закладено в працях вітчизняних педагогів та науковців минулого (М. Демков, П. Каптєрєв, М. Пирогов, К. Ушинський, П. Юркевич) (Д. Багалій, С. Гогоцький, М. Лавровський, П. Редкін, О. Потебня, І. Срезнєвський, М. Сумцов, І. Нетушил та інші). Досліджуваний феномен розглядався як «упорядкування викладачем внутрішньої діяльності студента» (С. Гогоцький, П. Юркевич), «результат об’єднання діяльності викладача й студента, спрямованого на оволодіння знаннями репродуктивним й творчим способами» (К. Ушинський), як «педагогічна взаємодія викладача та студента, в ході якої педагог допомагає й підтримує вихованця в процесі його саморозвитку» (П. Каптєрєв), а також як «правильна, жива, плідна постановка навчальної діяльності студентів» (Г. Локот); «системне упорядкування волі, відчуттів і пізнання студента» (І. Нетушил, М. Сумцов). Серед умов успішної організації навчально-пізнавальної діяльності студентів називали керівну роль викладача у процесі організації навчання, урізноманітнення форм навчання, застосування способів активізації пізнавальної діяльності, здійснення систематичного контролю, а також використання навчально-допоміжних установ у навчальному процесі.

Подальший розвиток даної проблеми здійснено П. Блонським, Б. Всесвятським, Н. Крупською, С. Шацьким та іншими. Визнаючи важливість підготовки кваліфікованих педагогічних кадрів, учені пропонували запроваджувати комплексно-проектний та бригадно-лабораторний методи, які сприяли формуванню самостійності, активності та відповідальності майбутніх фахівців.

Скасування нетрадиційних підходів до організації начально-пізнавальної діяльності студентів, зокрема в інститутах народної освіти, в другій половині 30-х років ХХ ст. призвело до утвердження єдиних для всіх ВНЗ навчальних планів (1938 р.), що включали забезпечення загальнотеоретичної, загальносуспільної й спеціальної підготовки (на старших курсах). Серед методів організації навчально-пізнавальної діяльності студентів у ВПНЗ до середини 50-х років ХХ ст. перевага надавалася ілюстративно-демонстративному, а також заучуванню матеріалу за підручником й виконанню однотипних тренувальних вправ.

Ураховуючи суспільно-політичні й ідеологічні чинники досліджуваного періоду, специфіку урядових реформ у галузі вищої педагогічної освіти, особливості підходів вітчизняних педагогів, науковців до обґрунтування суті, складових, шляхів удосконалення організації процесу пізнання у ВНЗ було визначено такі етапи розвитку проблеми організації навчально-пізнавальної діяльності студентів у ВПНЗ України в досліджуваний період:

I етап (1958 – 1984 рр.) – упорядкування структури процесу організації навчально-пізнавальної діяльності студентів ВПНЗ України з урахуванням внутрішніх рушійних сил розвитку особистості. Початок цього етапу позначився значними суспільно-політичними змінами (період «відлиги»), прийняттям урядових документів, в яких чітко визначався механізм перебудови вищої педагогічної освіти. Так, відповідно до Закону «Про зміцнення зв’язку школи з життям і подальший розвиток системи народної освіти» (1958 р.), постанов «Про заходи з подальшого вдосконалення вищої освіти в країні» (1972 р.), «Про сільські школи» (1973 р.), «Про створення міжшкільних навчально-виробничих комбінатів» (1974 р.) ставилася вимога підвищення науково-теоретичного рівня викладання в педінститутах, усебічного розвитку науково-дослідної роботи студентів, запровадження в навчальний процес виробничої та педагогічної практик, що мали забезпечити єдність фундаментальної, спеціальної та психолого-педагогічної підготовки майбутніх учителів.

Вищезазначене активізувало діяльність вітчизняних психологів (Л. Виготський, В. Давидов, А. Занков, Д. Ельконін, О. Леонтьєв, С. Рубінштейн та інші), педагогів (Ю. Бабанський, В. Блинов, Т. Ільїна, В. Кан-Калік, І. Лернер, М. Скаткін, Н. Тализіна та інші) щодо розробки чіткого механізму організації навчально-пізнавальної діяльності студентів у ВПНЗ для підвищення її ефективності й результативності.

На основі вивчення наукового доробку названих учених установлено, що навчально-пізнавальна діяльність студентів розглядалася науковцями як такий вид діяльності, стрижнем якої є потреби і мотиви, що реалізуються засобами дій. Вона містить розуміння та прийняття студентами навчальної задачі, виконання активних навчальних дій, самоконтроль і самооцінку. Відповідно, організація навчально-пізнавальної діяльності визначалася як процес поступової передачі її елементів (постановка навчального завдання, визначення його операційно-предметного складу, показ зразків для виконання кожної окремої операції, контроль за виконанням дій і операцій, оцінка кінцевого результату) від викладача студентові для самостійного її здійснення. При цьому акцентувалася увага на тому, що на практиці організація навчально-пізнавальної діяльності студентів здебільшого зводилася до визначення завдань й установлення жорсткого контролю за їх виконанням, залишаючи поза увагою такі важливі елементи, як інструктаж, надання допомоги, організація раціональної взаємодопомоги, що значно знижувало її результативність (Ю. Бабанський, В. Шуман).

Разом із цим, В. Давидов, Д. Ельконін, А. Занков, І. Лернер доводили, що ефективна організація навчально-пізнавальної діяльності студентів неможлива без активізації їхніх внутрішніх рушійних сил, якими є мотиви: суспільні, моральні, пізнавальні, професійно-ціннісні (почуття громадянського обов’язку, усвідомлення суспільної значущості освіти, інтерес до вивчення дисципліни, бажання самовдосконалюватися, самостверджуватися в колективі тощо). У зв’язку з цим учені обґрунтовували доцільність уведення в якості складової організації навчально-пізнавальної діяльності студентів педагогічного стимулювання, що забезпечувало активність особистості в пізнанні. Виокремлюючи зовнішні (носять переважно вимушений, примусовий характер) і внутрішні (мобілізують вольові, розумові процеси особистості) стимули, дія яких перебуває в тісному взаємозв’язку, вони рекомендували широко використовувати в практиці вищої школи матеріальне й моральне заохочення, позитивний приклад викладача, віру в пізнавальні можливості студента, громадську думку, «світлу перспективу» (отримання диплома з відзнакою, рекомендація до навчання в аспірантурі, здобуття призначення на бажану ділянку) тощо. Серед способів стимулювання навчально-пізнавальної діяльності студентів у ВПНЗ, дію яких спрямовано на формування інтересу до знань, внутрішнього прагнення до його розширення, допитливості, найбільш дієвими вважали створення атмосфери зацікавленості на занятті, роз’яснення соціальної значущості матеріалу для особистісного й професійного зростання, «вміщення» в самостійні завдання елементів узагальнення практичного досвіду, а також залучення широкого спектру зовнішніх стимулів (стипендії, премії, оголошення подяки, нагородження почесною грамотою).

Найбільш дієвими формами організації навчально-пізнавальної діяльності студентів педагоги-науковці (Ю. Бабанський, В. Котов, Ю. Сенько, Ю. Щербань) називали лекції, практичні й семінарські заняття, навчальні екскурсії, а також різні види педагогічних практик.

Вищеназване дає підстави для висновку, що характерною ознакою визначеного етапу стала розробка представниками вітчизняної психолого-педагогічної науки чіткої структури процесу організації навчально-пізнавальної діяльності студентів ВНЗ, що містила такі компоненти: постановку мети й завдань, стимулювання навчальної мотивації, відбір змісту навчального матеріалу з урахуванням мети навчання, інтересів і нахилів студентів; вибір оптимальних форм, методів, засобів для вирішення навчально-пізнавальних завдань і розподіл функцій між суб’єктами учіння; проведення інструктажу, поточних консультацій, надання допомоги; забезпечення контролю та здійснення корекції навчально-пізнавальної діяльності студентів викладачем.

II етап (1985 – 1999 рр.) – етап пошуку шляхів удосконалення процесу організації навчально-пізнавальної діяльності студентів у ВПНЗ у зв’язку із запровадженням реформи вищої та спеціальної освіти в Україні. Загальні риси цього етапу виявилися в започаткуванні демократичних суспільних процесів, пов’язаних із проголошенням політики «перебудови», утвердженням «гласності» та «плюралізму думок», які викликали до життя потребу реформування вищої педагогічної освіти. Зокрема, у постанові «Основні напрями перебудови вищої та спеціальної освіти в країні» (1987 р.) наголошувалося на необхідності підготовки такого вчителя, який би володів сучасним економічним мисленням, високим рівнем загальної культури, навичками управлінської, організаторської та виховної роботи, ініціативного, здатного творчо підходити до вирішення наукових і професійних питань. З огляду на це, такі риси особистості педагога, як здатність постійно вчитися, швидко адаптуватися до нових умов життя, самостійно приймати рішення визначалися ключовими.

Вищезазначене зумовлювало пошук шляхів удосконалення процесу організації навчально-пізнавальної діяльності студентів у ВПНЗ. На переконання представників вітчизняної педагогічної думки (І. Баженов, Т. Габай, Т. Гончаров, Є. Ільїн, В. Лозова, П. Підкасистий, І. Підласий, О. Піскунов, І. Харламов, В. Шаталов, Г. Щукіна, В. Ягодкін та інші) навчально-пізнавальна діяльність студентів буде більш результативною, якщо процес її організації відповідатиме таким вимогам: залучення їх до щоденної напруженої розумової праці; озброєння методами й прийомами, що дозволяють успішно оволодівати знаннями; надання відомостей щодо конкретних результатів навчання та можливості подальшого застосування; вироблення особистого ставлення до знань; поєднання інтелектуальних та емоційно-вольових чинників у процесі пізнання; забезпечення співпраці викладачів і студентів; спрямованість на розвиток активності та самостійності студентів у процесі навчання; виховання інтересу й прагнень до пізнання.

Своєрідність думок вітчизняних педагогів-науковців (Т. Гончаров, В. Лозова, І. Підкасистий, Г. Щукіна та інші) щодо розв’язання визначеної проблеми виявилася в тому, що ефективність організації навчально-пізнавальної діяльності студентів у ВПНЗ вони ставили в пряму залежність від рівня розвитку в останніх пізнавальної активності й самостійності. Для стимулювання пізнавальної активності студентської молоді, що спрямована на оволодіння науковими знаннями, уміннями, навичками, розвиток мислення, пам’яті, творчих здібностей, таланту, формування потреб у самоосвіті й умінь її здійснювати, вчені рекомендували широко використовувати:

- нетрадиційні форми організації навчання (проблемна лекція, лекція-консультація, дослідницький семінар, семінар-конференція тощо);

- пізнавально-пошукові, пізнавально-творчі, навчально-дослідницькі завдання, які б сприяли формуванню вмінь і навичок знаходити оригінальні варіанти вирішення питань, самостійно підбирати матеріал до теми, переносити набуті знання у нові проблемні ситуації, планувати роботу, раціонально використовувати час і засоби діяльності, здійснювати самоперевірку отриманих результатів;

- елементи програмованого, проблемного, комп’ютерного навчання;

- навчально-допоміжну базу ВНЗ (фонди навчальних кабінетів, бібліотек; обладнання й устаткування лабораторій) і технічні джерела інформації (кодоскопи, проектори, кіноапарати, ЕОМ).

Отже, не дивлячись на суперечливість і неоднозначність обраного хронологічного періоду (роки «відлиги», «застою», «ідеологічного догматизму», «перебудови») вітчизняна педагогічна наука збагатилася вагомим унеском учених у розробку питань організації навчально-пізнавальної діяльності студентів у ВПНЗ: упорядковано структуру процесу організації навчально-пізнавальної діяльності студентської молоді з урахуванням внутрішніх рушійних сил розвитку особистості; визначено найбільш дієві шляхи його удосконалення, в основу яких було покладено різні способи стимулювання пізнавальної активності й самостійності студентів.

У другому розділі «Досвід організації навчально-пізнавальної діяльності студентів у вищих педагогічних навчальних закладах України в другій половині ХХ століття» узагальнено практику організації навчально-пізнавальної діяльності студентів у ВПНЗ України досліджуваного періоду, накреслено перспективи її творчого використання в сучасних умовах розбудови вищої педагогічної освіти.

Наведені в дослідженні факти засвідчили, що в другій половині ХХ ст. організація навчально-пізнавальної діяльності студентів у ВПНЗ України забезпечувалася завдяки запровадженню таких форм навчання, як лекція, семінарське заняття, практикум, консультація, лабораторне заняття, навчальна екскурсія до школи. Здійснений науковий пошук дозволив констатувати, що більше 50% навчального часу у ВПНЗ відводилося на лекції. Провідне місце лекції в організації навчально-пізнавальної діяльності студентів визначалося тим, що, по-перше, вона сприяла трансляції основного змісту навчальних дисциплін; по-друге, – забезпечувала ідейно-теоретичну й професійну спрямованість усього навчального процесу; по-третє, – від неї залежало успішне проведення інших форм навчання. У практиці роботи ВПНЗ України, зокрема Київському, Миколаївському, Ніжинському Харківському педінститутах, упродовж досліджуваного періоду набули поширення оглядові (спрямовані на відновлення попередніх знань чи ознайомлення з маловідомим матеріалом), проблемні (матеріал подавався у вигляді проблеми, комплексу проблем, палітри різних точок зору) та предметні (складова лекційного курсу) лекції. Для активізації пізнавального інтересу під час лекцій використовувалися евристичні прийоми, проблемний виклад знань, ілюстрування прикладами, опис фактів із подальшим їх аналізом студентами. У 60-ті роки ХХ ст. було започатковано практику залучення до читання вишівських лекцій провідних учених АН СРСР, АН УРСР, науково-дослідних інститутів, викладачів інших ВНЗ.

Вивчення звітів про навчальну роботу в ВПНЗ України у другій половини ХХ ст. дозволило констатувати, що іншою формою організації навчально-пізнавальної діяльності студентів слугували семінарські й практичні заняття, завдання яких полягали в систематизації та узагальненні знань, перевірці їх на практиці, формуванні вмінь і навичок самостійної роботи, доведенні необхідності взаємозв’язку теорії та практики для оволодіння майбутньою професією. Здійснений науковий аналіз виявив, що практика проведення семінарських занять у ВПНЗ України в досліджуваний період передбачала використання таких видів роботи, як обговорення підготовлених студентами рефератів із проблемних питань курсу, аналіз програм і підручників для середньої школи, відвідування уроків учителів із подальшим їх обговоренням, огляд періодичних видань за визначеною проблемою, складання планів-конспектів уроків, написання рецензій на доповіді товаришів, укладання тематичних словників, виготовлення навчального обладнання (моделей-зразків із дроту, картону, соломи, дерева) тощо.

У роботі акцентовано увагу на використанні тих методів організації навчально-пізнавальної діяльності студентів у ВПНЗ, які згідно зі звітами Київського, Ніжинського, Одеського, Харківського педінститутів уважалися найбільш дієвими, як-от: діалогізація, інсценізація прочитаних творів, імітація природної мови, самостійна робота з книгою, евристична бесіда, демонстрація вузькоплівкової кінематографії, алгоритмізація, робота з ЕОМ.

Водночас, результати дослідження переконують у тому, що особливу роль в організації навчально-пізнавальної діяльності студентів у ВПНЗ України досліджуваного періоду відігравала й позааудиторна робота, яку було представлено в таких формах: читацькі конференції, гурткова робота, предметні олімпіади, тематичні вечори, предметні тижні, випуск стіннівок тощо.

Під час наукового пошуку виявлено, що для підвищення ефективності організації навчально-пізнавальної діяльності студентів у ВПНЗ широкого використання набуло педагогічне стимулювання. Останнє розглядалося як своєрідний поштовх, стимул до напруження інтелектуальних, розумових, творчих сил і можливостей студентської молоді. З’ясовано, що активізація навчально-пізнавальної діяльності студентів у ВПНЗ у досліджуваний період здійснювалася через матеріальне й моральне заохочення. До матеріальних стимулів відносили: стипендії (на загальних підставах за результатами екзаменаційної сесії, підвищені, іменні, профспілкові, обласних рад народних депутатів, окремих підприємств – за особливу старанність, участь у науково-дослідній роботі, громадську активність), преміювання (за участь у студентських наукових конференціях, перемогу в конкурсах студентських наукових робіт) та грошову допомогу (на підставі клопотання факультету). Умови призначення й виплати стипендій, премій, грошової допомоги, встановлення їх розміру визначалися урядовими документами, які у досліджуваний період зазнавали певних коригувань («Про затвердження положення про порядок призначення іменних стипендій» (1960 р.), «Про стипендіальне забезпечення студентів вищих та учнів середніх навчальних закладів СРСР» (1963, 1972 рр.), «Про підвищення розміру стипендії» (1990 р.)).

Проте, як свідчить аналіз тогочасної практики роботи ВПНЗ України за цим напрямом, пріоритетне місце в системі педагогічного стимулювання навчально-пізнавальної діяльності майбутніх учителів посідало саме моральне стимулювання (оголошення подяки згідно з наказом ВНЗ чи факультету, нагородження почесними грамотами, розміщення портрета на дошці пошани тощо).

Установлено, що для попередження порушення студентами навчальної дисципліни, правил внутрішнього розпорядку, соціального гуртожитку у ВПНЗ України діяла система покарань, серед яких: зауваження, догана, сувора догана з попередженням, відрахування зі складу студентів, тимчасове позбавлення стипендії тощо.

Вивчення досвіду роботи ВПНЗ України досліджуваного періоду свідчить, що чітка організація навчально-пізнавальної діяльності студентів забезпечувалася й завдяки широкому застосуванню різних видів контролю (попередній, поточний, періодичний, підсумковий), який здійснювався на підставі чинних нормативно-правових документів («Про складання державних іспитів у вищих навчальних закладах» (1962 р.), «Про державні екзаменаційні комісії» (1964 р.), «Про курсові, іспити і заліки у вищих навчальних закладах СРСР» (1973 р.), «Про контроль навчальної роботи й оцінку знань студентів на іспитах» (1981 р.). У названих документах контроль за навчально-пізнавальною діяльністю студентів розглядався в якості необхідної умови проведення систематичного аналізу перебігу вивчення та засвоєння майбутніми учителями програмового матеріалу, виявлення причин слабкого засвоєння змісту педагогічної освіти й коригування на цій підставі процесу навчання.

Аналіз архівних джерел, що розкривають практику роботи ВПНЗ України другої половини ХХ ст. (Вінницький, Дрогобицький, Полтавський, педінститути) із організації контролю навчально-пізнавальної діяльності студентів, дозволяє констатувати, що попередній контроль використовувався переважно лекторами перед початком вивчення курсу, окремої теми у формі короткого опитування для з’ясування загального рівня підготовки студентів із предмету та подальшої організації їхньої пізнавальної діяльності.

Поточний контроль у формі співбесід, колоквіумів, контрольних і самостійних робіт, програмованого опитування, перевірки конспектів опрацьованої літератури здійснювався під час семінарських, практичних, лабораторних занять, а отримані результати слугували орієнтирами для внесення змін до робочих навчальних програм, вибору методів викладання, проведення індивідуальної роботи, поточних консультацій. Підкреслимо, що в 60-ті роки ХХ ст. у практику роботи ВПНЗ України як різновид поточного контролю було запроваджено міжсесійні атестації. Останні дозволяли викладачеві оцінити ступінь засвоєння студентами навчального матеріалу з дисципліни, своєчасно внести корективи в методику викладання, більш чітко визначити зміст завдань для ліквідації прогалин у знаннях. Окрім цього, підсумки атестації виносилися на обговорення членами кафедр, спеціальних факультетських груп, а висновки й пропозиції останніх вимагали аналізу й прийняття відповідних рішень із боку ректорату й вченої ради, що значно зміцнювало зв’язок у ланцюзі «студент-викладач-кафедра-деканат-ректорат» і дозволяло на кожному рівні оперативно вносити зміни в організацію навчально-пізнавальної діяльності студентів.

Періодичний контроль було організовано у формі навчально-екзаменаційних сесій, що передбачали написання майбутніми вчителями підсумкових контрольних робіт, захист курсових проектів, складання семестрових заліків (не більше 6-ти) та іспитів (не більше 5-ти).

Підсумковий контроль проводився у формі державних іспитів із дисциплін, передбачених навчальним планом, а також захисту дипломних проектів. Відповідальність за його здійснення покладалася на державні екзаменаційні комісії, діяльність яких регламентувалася нормативними документами. Останні перевіряли науково-теоретичну й практичну підготовку випускників, присвоювали їм відповідну кваліфікацію, видавали диплом (так само з відзнакою), а також надавали пропозиції щодо вдосконалення якості підготовки спеціалістів у ВПНЗ, що зумовлювало внесення змін в організацію навчально-пізнавальної діяльності студентів упродовж усього періоду навчання.

У процесі наукового пошуку встановлено, що належна організація навчально-пізнавальної діяльності студентів у ВПНЗ України ставилася в залежність від створення потужного навчально-методичного комплексу, що передбачав обладнання навчальних приміщень (кабінети, лабораторії, лекційні й спортивні зали, навчально-виробничі майстерні), підготовку й друк за державні кошти навчально-методичної літератури для студентів денної, вечірньої та заочної форм навчання; забезпечення бібліотек спеціальною, довідковою літературою та періодичними виданнями; організацію роботи з пропаганди науково-бібліографічних знань, відкриття навчальних музеїв тощо.

Виявлено, що у досліджуваний період посилена увага спостерігалася в напрямі покращення роботи навчально-допоміжних установ ВПНЗ, зокрема бібліотек, які розглядалися в якості однієї з умов ефективної організації навчально-пізнавальної діяльності студентів. З’ясовано, що, керуючись постановами директивних органів із питань поліпшення бібліотечної справи в УРСР («Про стан і заходи роботи бібліотек педагогічних інститутів УРСР» (1964 р.), «Про заходи по поліпшенню роботи бібліотек вищих навчальних закладів» (1967 р.)) у бібліотеках Івано-Франківського, Кам’янець-Подільського, Кримського, Ніжинського, Сумського педагогічних інститутів було створено науково-бібліографічні відділи, укладено картотеки газетно-журнальних статей і тематичні каталоги книг, налагоджено випуск інформаційних бюлетенів щодо нових книжкових надходжень, якими забезпечувалася кожна кафедра; організовано роботу вишівського радіо, на якому щотижня виголошувалися бібліографічні огляди; започатковано діяльність міжбібліотечного абонемента. Для прищеплення майбутнім учителям навичок самостійної роботи з книгою навчальними планами педагогічних інститутів стали передбачатися обов’язкові заняття (4-6 год.) та факультативи для ознайомлення їх із прийомами підбору літератури, роботою з каталогами. Окрім цього, систематичного характеру набули такі заходи, як організація виставок нових книжкових надходжень, створення методичних кабінетів при бібліотеках, виїзд пересувок для більш повного задоволення потреб студентів заочного й вечірнього відділень. Названі заходи позитивно впливали на організацію навчально-пізнавальної діяльності студентів у ВПНЗ, активізували дослідницький елемент і значення самостійної роботи студентів.

Запровадження кредитно-модульної системи навчання у вищих педагогічних закладах освіти сприяло розробці нових навчальних програм; використанню альтернативних форм отримання якісної освіти, зокрема дистанційній; максимальному врахуванню всіх досягнень студентів, підвищенню їхньої мобільності, а також забезпеченню можливості їх навчання за індивідуальною освітньою траєкторією, що стимулює до саморозвитку особистості майбутнього вчителя.

У дисертації аргументовано, що теоретичні ідеї та практика організації навчально-пізнавальної діяльності студентів у ВПНЗ України другої половини ХХ ст. не втратили своєї актуальності в умовах реформування національної вищої педагогічної освіти й можуть бути вдосконалені й творчо використані за такими напрямами: підвищення навчальної мотивації майбутніх фахівців; широке використання в навчальному процесі форм (лекція-дискусія, лекція-конференція, семінар-діалог, семінар-дидактична гра) і методів (діалогізація, інсценізація, самостійна робота, проблемний виклад знань тощо), які орієнтовані на розвиток пізнавальної активності й самостійності студентів, формування в них дослідницьких, рефлексивних та креативних умінь; створення належних умов для широкого використання індивідуально наукових дослідних завдань (ІНДЗ) – різних видів навчання, зокрема комп’ютерного й дистанційного; запровадження міжсесійних атестацій із обов’язковим обговоренням їх результатів на засіданнях кафедр, факультету, вченої ради, ректорату для оперативного внесення змін в організацію навчально-пізнавальної діяльності студентів; покращення навчально-методичного забезпечення процесу навчання (належне технічне й методичне обладнання навчальних приміщень, навчально-допоміжних установ); активізація роботи вишівських бібліотек, їх переобладнання відповідно до вимог інформаційного суспільства.