ПОЛІТИЧНИЙ КОМПРОМІС ЯК ЦІННІСНА ОСНОВА РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, охарактеризовано ступінь наукової розробленості теми, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, методи дослідження, наукову новизну та практичне значення роботи, наведено відомості щодо публікацій та апробації основних положень дисертації.

У першому розділі — «Теоретико-методологічні аспекти дослідження сутності поняття «політичний компроміс» — розглянуто сутнісні ознаки політичного компромісу та проблеми його дослідження, розкрито його форми й типи, показана поліваріантність його трактувань.

Підрозділ 1.1 — «Політичний компроміс як наукове поняття та політичний феномен» — розкриває значення та важливість політичного компромісу як в науково-теоретичній, так і в практико-політичній площині. Продемонстровано, що компроміс (від лат. compromissum – угода, згода) – є згода, порозуміння з політичним супротивником, що досягнуті шляхом взаємних поступок. У вужчому, специфічно політологічному сенсі компроміс — це згода значної більшості будь-якого співтовариства щодо найбільш важливих аспектів його соціального порядку, що виражається в узгоджених діях людей, обумовлюючи існування і функціонування даного співтовариства.

Компроміси є або результатом рівноваги сил, тобто у відомому сенсі вони є вимушеними угодами, або результатом свідомого вибору, і в цьому сенсі — добровільними. Проте, роль компромісів в політиці не слід вважати однозначною. Вважати компроміс практикою, яка неминуче веде до соціального прогресу, — є не виправданим і небезпечним: компроміс може призвести до звироднілості особистості й руйнації суспільства.

У науковій літературі прийнято виокремлювати певні типи та стадії політичних компромісів, а саме: 1) компроміс як рятівну альтернативу; 2) компроміс як політичний оптимум; 3) компроміс як тактичний прийом; 4) компроміс як засіб консервації суперечностей; 5) «неукладений компроміс» — тобто, компроміс як нереалізована можливість.

З точки зору ступеня ризику, виокремлюють три типи політичного компромісу: а) компроміс з мінімальним ризиком або повною його відсутністю (зазвичай складається в ситуаціях, які характеризуються в теорії ігор, як «гра з ненульовою сумою», коли при певному механізмі суперечливої взаємодії виграш гарантований усім його учасникам); б) компроміс із середнім і високим ступенем ризику (більшість угод), в) компроміс з максимальним ризиком. Останній слід розглядати як результат неможливості прогнозування ситуації у зв'язку з граничною убогістю інформації щодо протилежної сторони, її наміри, а, отже, і про наслідки даного компромісу.

За глибиною і масштабом завдань, що вирішуються компроміс можна розділити на два типи: 1) тактичний, 2) стратегічний або структурний. Перший не в змозі якісно змінити існуючу політичну ситуацію, інститут, систему тощо, другий, який розуміється як певна сукупність послідовних реформ-компромісів, може це зробити.

За ступенем вигоди, яку сторони отримують в компромісі, його можна розділити на три типи: 1) неприйнятний (невигідний: витрати перевищують надбання), 2) прийнятний (вигідний), 3) оптимальний.

Вигідним зазвичай вважають рішення за якого вигоди перевищують витрати. Оптимальним — таке, коли при мінімумі витрат досягаються максимальні результати.

Показано, що недолік такої класифікації — її абстрактність, відірваність від реалій сучасного політичного життя.

До основних «латентних» функцій політичного компромісу слід зарахувати: а) макро-адаптивну — розв’язання або регулювання політичних конфліктів в альтернативній конфронтації формі; б) інтегративну — зняття соціально-політичної напруженості, забезпечення внутрішньої стабільності і впорядкованості політичної системи загалом; в) інноваційну — утворення нових політичних інститутів, організацій, політико-правових норм, процедур, що стимулюють розвиток політичної системи і суспільства в цілому; г) комунікативну — вдосконалення каналів політичної комунікації, розвиток культури політичного діалогу; д) культурно-трансляційну — прилучення суб'єктів політичної діяльності до вироблення цивілізованих способів подолання конфліктів.

Продемонстровано, що політичний компроміс належить до таких інструментів політики, які мають універсально-прикладний характер незалежно від пануючої ідеології, риторики і ставлення до них суб'єктів політичних рішень.

У підрозділі 1.2 — Філогенетичні витоки форм і типів політичного компромісу — визначаються першопричини виникнення політичних компромісів. Показано, що для ранніх міждержавних відносин було характерно безроздільне панування права сили, а компроміси на початковій стадії міждержавних відносин мали форму швидкоплинних військових коаліцій і представляли два основні різновиди: а) «превентивний» компроміс, б) компроміс як «постконфлікт». Перший укладався між сторонами з метою об'єднання зусиль для нападу на третю сторону або з метою захисту від сусіда. Компроміс як «постконфлікт» укладався після військового зіткнення: якщо вирішення конфлікту не закінчувалося повним знищенням, «поглинанням» опонента, то в умовах такого конфлікту міг тимчасово скластися компроміс.

Першими проаналізували проблему політичного компромісу мислителі Стародавньої Греції. До аналізу засобів розв’язання політичних протиріч, як важливих елементів політичного компромісу, зверталися Солон, Піфагор, Платон, Горгій, Продік, Сократ, Піттак, Аристотель і багато інших видатних мислителів того часу. Вони прагнули виробити певний «ідеальний» державний устрій, при якому вільні громадяни жили б у злагоді із доброчесними правителями і один з одним. Термін «компроміс» зобов'язаний своїм походженням римському праву.

Політична практика середньовіччя в цілому свідчить, що компроміс в епоху феодалізму був перетворений в інструмент реалізації утилітарних інтересів правителів, що постійно ворогують один з одним. У боротьбі з феодальною вольницею і анархією королівська влада почала спиратися на стани і виробляти механізми вирішення конфліктів не шляхом бойових дій, а шляхом компромісу інтересів.

Якщо розглянути у вузькому розумінні політичний компроміс, то він знайшов свій відбиток у концепції Макіавеллі про ідеального державця. Макіавеллі у своєму творі продемонстрував як використовували владу Цезар Борджиа, Козимо Медичи, П’єро Соредні. Тут видно його спробу знайти не тільки новий тип державного діяча, визначити роль особистості в політичній історії, але і виявити межі влади, сформулювати закономірності політичного режиму і закласти основи політичного мистецтва в нових умовах.

Новий період зацікавлення державотворчими та суспільно стабілізаційними потенціями компромісу пов’язаний із творчістю теоретиків договірної концепції походження держави Г. Ґроція, Б. Спінози, Т. Гоббса, Д. Локка. Саме вони змістовно обґрунтували такі завжди актуальні засади громадського порозуміння (а отже, і реалізації принципу компромісу), як рівність та особиста свобода, добровільність, раціоналізм.

Німецький філософ І. Кант обґрунтував принципову раціональність суспільної згоди з позицій етики та моралі. Продовженням моральної концепції Канта є його проект міжнародного консенсусу, що побудований на визнанні певних етичних домінант. І. Кант чітко вирізняв консенсус, який передбачає цілковите усунення всіх очевидних і прихованих непорозумінь від компромісу, що ґрунтується на взаємних поступках і не виключає нових зіткнень.

Одна з найбільш серйозних спроб філософсько-соціологічного обгрунтування компромісу була зроблена Г. Гегелем. Гегель вказує на два рівня компромісу: а) соціально-політичний — «договір про передачу повноважень» («як ставлення вищого державного службовця до абстракції держави»), б) власне політичний — звичайний договір, а також на два основних типи договору-компромісу: «формальний» («нав'язаний», «односторонній») і «реальний» (добровільний, «двосторонній»).

Досить суперечливим було ставлення до політичних компромісів в марксизмі. Більшовики перетворили його з предмета наукових дискусій в «керівництво до дії», збагачуючи теорію конкретними інструкціями із захоплення влади, пристосували до потреб соціальних сил, на які вони спиралися. Вони на практиці не прагнули досягати компромісу і злагоди в суспільстві. Успіх більшовиків, так само як і будь-яка перемога «крайніх» сил, — це поразка сил згоди і компромісу, урок для всіх, хто не знайшов у собі волю до порозуміння в критичні моменти історії.

У підрозділі 1.3 – «Поліваріантність трактувань політичного компромісу у сучасному політологічному дискурсі» визначається, що тема політичного компромісу в системі політологічного знання нерозривно пов'язана з теорією політичного конфлікту. Обидва ці явища в політиці є невід'ємними складовими політичного процессу.

В науковій літературі існує проблема інтерференції понять «компроміс» і «консенсус». Останній може визначатися не тільки як згода, одностайність, загальна думка людей, яка виражається в їхніх узгоджених діях, але і як «середнє рішення» щодо спірних питань. У другому випадку ми маємо справу з тим же поняттям, що і компроміс, а саме, з формою компромісу, для якого характерні такі риси: а) в угоді бере участь безліч сторін, які намагаються знайти порозуміння з низки питань в умовах складного (як правило, латентного) протиборства; б) в процесі вироблення угоди кожна сторона має право «вето» (рішення не ухвалюються, якщо хоча б одна із сторін проти нього заперечує); в) головний метод досягнення угоди — детальне узгодження інтересів в рамках переговорного процесу (конференції, наради, консультації тощо), в основі якого є стійка орієнтація сторін на позитивний результат; г) взаємоприйнятне рішення, більш-менш повно влаштовує всіх, досягається сторонами, як правило, з усіх питань.

У загальновживаному синонімічно ряді компроміс так чи інакше релевантний політичним відносинам в різних ситуаціях з поняттями «договір», «згода», «консенсус».

За змістом поняття «компроміс» також є специфічною формою, якою наділяються політичні відносини при ухваленні рішення. Цю форму характеризує наявність усвідомленої сторонами проблеми, а також фактична наявність одного або декількох варіантів політичного вирішення цієї проблеми і визнаний обома сторонами намір вирішити проблему шляхом договору. Характерною рисою процесуальної сторони компромісу є торг про зміст рішення та додаткових вигод сторін як умови його підтримки (ухвалення).

У сучасній Україні принцип компромісу ще не знайшов необхідного практичного втілення. Причина цього – не лише загальні проблеми перехідного суспільства (соціальна неструктурованість, слабкість еліт, відсутність досвіду консенсусного дискурсу тощо). Наявне й свідоме уникання більшістю політичних сил і лідерів компромісних норм, з огляду на політичну кон’юнктури.

У розділі 2 — «Ціннісні основи політичного компромісу в діяльності суб’єктів політичного процесу» розкривається специфіка політичного компромісу, наводяться приклади застосування політичного компромісу в сучасному демократичному суспільстві, особливості характеру та культури його застосування.

У підрозділі 2.1 — «Компроміс як специфічна цінність політичної культури» — виявлено, що специфіка політичного компромісу визначається тим середовищем, в якому він здійснюється, а саме — політикою. Вона є феноменом загального взаємозв'язку соціальних груп, інститутів і товариств, тісно асоційованого з усіма соцієтальними та приватними сферами людської діяльності й виражається у співпраці, переговорах і в боротьбі навколо питань використання, виробництва і розподілу ресурсів. Специфіка компромісу як політичної взаємодії полягає в його специфіці завжди виступати альтернативою силовому вирішенню політичних конфліктів, бути іншим способом забезпечення політичної стабільності. Конфлікт і компроміс складають в цьому сенсі дві найважливіші характеристики будь-якої політичної системи. По суті, політика починається там, де існують конфлікти, вона покликана знайти шляхи та засоби їх вирішення.

Визначено, що відправною точкою аналізу політичного компромісу є перш за все відносини між суб'єктами в політичній сфері суспільства; дані відносини представлено як мінімум двома сторонами, які взаємодіють одна з одною. Поза суб'єктів політики політичний компроміс неможливо уявити. Це суб'єкт-суб'єктне відношення.

Політичний компроміс — невід'ємний елемент і політичної культури: по-перше, як особливий спосіб мислення і поведінки людей в політиці, оскільки політична культура, будучи опосередкованою ланкою між політичними потребами, інтересами, цілями людей і їх політичною поведінкою, розкриває зміст способів мислення і поведінки людини в сфері політичних відносин; по-друге, компроміс — один з якісних показників політичної діяльності, тому що політична культура розглядає її якісні характеристики; по-третє, компроміс — один з функціональних елементів механізму саморегуляції політичної системи, оскільки політична культура, формуючи певні типи поведінки людей, виступає механізмом саморегуляції політичної системи.

У підрозділі 2.2 — «Культура політичного компромісу в умовах розвитку сучасного демократичного суспільства» — розкриваються питання застосування форм та способів політичного компромісу.

Компромісність як невід'ємна складова суспільного буття, набуває актуальності тоді, коли досягає достатньої зрілості громадянське суспільство, і відбувається становлення ліберальних демократій. Для сучасних демократій специфічним є те, що вони виникли як результат руйнації попереднього ладу, який претендував на вираження органічної, безконфліктної єдності, що існувала a priori.

Відбувається становлення особливої культури взаємин різних соціальних груп, яку можна характеризувати як компромісну. Сутнісними рисами такої культури, як свідчить історія більшості країн, є:

 по-перше, визнання закономірності і навіть необхідності існування у суспільстві плюралізму поглядів, інтересів, соціальних цілей;

 по-друге, переконаність всіх соціальних груп, що всі необхідні і бажані зміни можуть бути інтегровані в існуючу суспільну систему мирним шляхом;

 по-третє, терпимість до інакомислячих;

 по-четверте, визнання пріоритету демократичних засобів і процедур для врегулювання конфліктів (діалог, переговори) і володіння мистецтвом укладання взаємовигідних угод.

Взаємозумовленість становлення демократії і культури компромісу проявляється в тому, що культура компромісу сприяла мирному, еволюційному розвитку, згладжуванню найбільш небезпечних соціальних протиріч. Тому саме компроміс не як одномоментний крок, а як принцип, покладений в основу цілої системи соціальної співпраці, є необхідною умовою, що дозволяє розвинутися демократії до певного рівня і забезпечити її відносну стабільність.

У підрозділі 2.3 — «Діалогічний характер політичного компромісу як світоглядної універсалії» — розкривається положення про те, що таке поняття як «компроміс» дедалі більше прагне увійти в систему саме світоглядних універсалій.

По-перше, компроміс як рухлива рівновага, поєднання співробітництва та суперництва, здатний забезпечити баланс стабільності — з одного боку, і руху вперед — з іншого. Саме ця проблема актуальна для тих соціумів, які досягли вже певних успіхів у своєму розвитку.

По-друге, перед деякими спільнотами, які переживають стани, пов'язані з переходом на новий щабель розвитку, стоїть завдання вироблення методології та запуску конкретних механізмів подолання соціальних криз, які обов'язково супроводжують трансформацію.

По-третє, є ще глобальна проблема спільного існування та взаємодії суспільних систем з різним рівнем економічного, соціального, культурного розвитку. На ці основні виклики сучасності людство може адекватно відповісти тільки взявши на озброєння компроміс, як принцип і метод взаємодії соціальних суб'єктів різних рівнів: і окремих індивідів, і соціальних груп, і окремих соціумів.

Усвідомлення граничності людського існування і пов'язане з цим прагнення до безпеки і продовженню соціального буття робить актуальним становлення нової світоглядної та практичної основи цілісного людства, онтологія якого повинна будуватися на визнанні переваги відкритих систем і діалогу.

Розділ 3 — «Практична природа компромісного мислення в полі української політики» розкриває значення політичного компромісу як, насамперед, чинника консолідації українського суспільства й його стабільного розвитку.

У підрозділі 3.1 — «Консенсусно-компромісні підходи у формуванні української демократії» — розкривається положення про те, що компроміс є формою згоди і домовленості на творчій основі щодо вирішення таких питань, які торкаються долі і інтересів усього суспільства, незалежно від конкретних політичних розбіжностей.

Два основних моменти значно впливають на ставлення до політичного компромісу в Україні, визначають потребу в ньому. Це, по-перше, історичне минуле, традиції поведінки в умовах конфлікту, а, по-друге, конкретна структура суспільства, співвідношення і роль різних соціальних груп, їх оцінка щодо відносин, які склалися. До цих основних чинників примикає також вельми важлива, особливо, для Україні, складова — стан державної влади та той політичний курс, що проводиться нею.

Українці завжди тяжіли до загальнолюдських демократичних цінностей, відрізнялися глибокими демократичними традиціями і природженою толерантністю, готовністю йти до політичного компромісу. Про це свідчать політичні системи давніх українських держав, які будувалися на основі певної діархії: з одного боку, ключова роль в них належала, звичайно, князю; з іншого — його діяльність обмежувалася громадою та функціонуванням її основного органу – вічем. Важливою політичною противагою можливим авторитарним прагненням правителя був дуалізм світської і духовної влади.

Доречно пригадати й Конституцію П. Орлика (1710 рік) – «Пакти і Конституцію прав і вольностей Запорозького війська», яка передбачала демократичні основи розвитку українського суспільства, визнання за народом його природного права на свободу, самовизначення і соціальний захист й мала по суті політично-компромісний характер.

Потреба в політичному компромісі в Україні важлива як ніколи і вже не раз була на політичному порядку денному. Проголошення незалежності 24 серпня 1991р. – результат негласного компромісу між частиною партійної еліти та демократичними силами. Другим яскравим прикладом є дострокові парламентські та президентські вибори 1994 р., підсумком яких стала легітимна та демократична передача влади від одного президента до другого.

Політреформа 2004 року (внесення змін до конституції) — також була певним компромісом конфліктуючих груп в Україні та закордонних гравців: ухвалення рішення щодо проведення третього туру виборів, (що є правовим нонсенсом), внесення змін до конституції, які обмежували владні повноваження Президента України. Компроміс, таким чином, був досягнутий, конфлікт урегульований, хоча цей же компроміс став причиною цілої низки конфліктів, політичних чвар, розбалансування державної влади, а це могло призвести до фатальних наслідків для держави та суспільства. Втім швидких докорінних змін у політичному житті країни не відбулося.

У підрозділі 3.2 — «Політичний компроміс як чинник консолідації українського суспільства на грунті демократичної політичної культури» визначається, що досягнення політичного компромісу на ґрунті демократичної політичної культури є першим кроком у напрямку політичної консолідації українського суспільства. Це передбачає удосконалення старих та розробку і запровадження нових демократичних процедур, які уможливлюватимуть розвиток демократичної політичної культури української громадськості та створення адекватних сьогоденню механізмів публічної репрезентації, обговорення та відстоювання своїх інтересів.

Політична консолідація українського суспільства передбачає подолання консервативних упереджень щодо української культури та історії. В цьому випадку особливого значення набуває пошук інноваційних шляхів, які б дозволили налагодити партнерські відносини між органами державної влади та широкими верствами громадськості. По суті мова йде про досягнення, свого роду, нової суспільної згоди, що має закласти підґрунтя для співробітництва держави і громадян.

Визначальним на шляху досягнення політичної консолідації має стати урахування всієї множини інтересів, презентованих різними політичними силами, та пошук компромісу шляхом дотримання норм демократичної політичної культури.

Соціокультурна строкатість України та наявність помітних міжрегіональних диспропорцій засвідчує про існування дуже істотних відмінностей як в політичних преференціях громадян, так і в їхньому ставленні до реалій економічного, соціально-політичного та культурного ґатунків. Все це надзвичайно ускладнює і загалом ставить під сумнів можливість досягнення консенсусу на ґрунті спільних цінностей та світогляду, натомість актуалізує питання про необхідність досягнення компромісу, який уможливить не стільки подолання конфлікту інтересів, скільки спрямування конфліктної енергії в річище демократичних проектів.