| summary: | ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У Вступі обґрунтовується актуальність теми, висвітлюється наукова новизна роботи, аналізується стан та ступінь її наукової розробки, визначаються предмет і об’єкт, мета і завдання, методологія дослідження, викладено основні положення, які виносяться на захист, розкривається теоретичне і практичне значення праці, вказуються способи апробації її результатів, міститься інформація щодо зв’язку дисертації з науковими програмами, її структури та обсягу.
Перший розділ «Соціально – правова природа відповідальності держави перед особою за завдану шкоду незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури та суду» складається із двох підрозділів, присвячених теоретичному дослідженню поняття відповідальності держави перед особою в кримінальному процесі, а також становлення нормативної та наукової моделі інституту відповідальності держави перед особою у кримінальному судочинстві.
У підрозділі 1. 1. «Становлення наукової та нормативної моделі інституту відповідальності держави перед особою у кримінальному судочинстві у європейській доктрині права та законодавстві» зазначається, що передвісником ідеї відповідальності держави перед особою в країнах західної Європи були приписи англійської Великої Хартії вольностей (1215 р.) та Петиції про права (1628 р.), що покладали на короля обов’язки по захисту підданих від свавілля адміністрації. Гуманістичні ідеї просвітителів (Ч.Бекарія, Вольтера, Ж. Руссо, І. Бентама) щодо цінності людини, її прав та свобод, спричинені свавіллям і несправедливістю у кримінальному судочинстві також вплинули на характер наукових пошуків і напрямів реформування законодавства. Це стало поштовхом до запровадження інституту реабілітації, як передумови ідеї про відповідальність держави перед особою у кримінальному судочинстві. Вперше в історії правової думки французький юрист Пуфендорф запропонував видавати державну винагороду безпідставно затриманим. Його послідовники Брісо-де-Варвіль, Пасторе, Філанджієрі відстоювали державну компенсацію за спричинену моральну шкоду. Їх пропозиції отримали політико-правове визнання в Декларації прав людини і громадянина (1789 р.) в якій наголошувалося про надання гарантіям прав людини державної сили, що слугувало подальшим розвитком законодавства про відповідальність держави перед особою у кримінальному процесі. Це сприяло унормуванню у ХІХ ст. у французькому, англійському, німецькому законодавстві відповідальності посадових осіб у разі злого наміру при винесенні неправосудного вироку.
На теренах земель руських одним з перших документів спрямованих на захист честі і гідності людини була «Руська правда» - зібрання законів доби Ярослава Мудрого, Ізяслава, Святослава та Всеволода – братів Ярославовичів (1016-1068 р.), в якому прямо вимагалося компенсувати моральну шкоду при «образі словом, або ділом». Норми «Руської правди» залишалися дієвими і в часи феодальної роздробленості на території Правобережної України. Компенсація моральної шкоди передбачалося Соборним Уложенієм (1649 р.), а також «Правами, за якими судиться малоросійський народ (1743 р.). У збірнику «малоросійських прав» (1807 р.) пропонувалося відшкодування шкоди за незаконне позбавлення волі поєднане з знущанням, побоями, зморенням, голодуванням за рахунок винної особи. У Зводі законів Російської імперії (1851 р.) йшлося про відповідальність суддів за незаконні обвинувачення та покарання за їх кошт. У Статуті кримінального судочинства (1864 р.) передбачалось «відновлення честі та прав невинно засудженим», а також для державних службовців передбачалось зарахування строку позбавлення волі в строк державної служби і відшкодування частини заробітної плати. Російські вчені (І.Я. Фойницький, Г.С. Фельдштейн) вважали незадовільним процес становлення інституту відшкодування шкоди завданої незаконним кримінальним переслідуванням. Значний вклад в розвиток теорії відповідальності держави перед особою у кримінальному процесі внесли юристи і філософи П.І. Люблінський, М.М. Ковалевський, С. О.Котляревський, В.М. Гєсен, Б.М. Чичерін).
В умовах панування адміністративно-командної системи радянська влада створювала ілюзію сумлінної і чесної держави як такої, що не порушує права громадян. Тому процес становлення інституту відповідальності держави перед особою уповільнився, а в 30-40 роки минулого століття призупинився в умовах масових політичних репресій. У зв’язку з актуалізацією цінності прав людини під впливом західноєвропейських законотворчих процесів у Польщі 15 листопада 1956 року приймається закон «Про відповідальність держави за шкоду заподіяну державними посадовими особами», а в Болгарії з 1 січня 1989 р. вступив в силу Закон «Про відповідальність держави за шкоду, заподіяну діяльністю посадових осіб». В колишньому СРСР 18 травня 1981 року приймається Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями державних і громадських організацій, а також посадовими особами при виконані ними службових обов’язків», в якому держава не називалася суб’єктом відповідальності, але із його змісту випливало, що вона де-факто такою вважалася. В незалежній Україні принцип відповідальності держави перед особою став основою Законів «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні (1991р.), та «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» (1994 р.). Вінцем визнання відповідальності держави перед особою стали ст.ст. 3, 56, 162 Конституції України, в яких закріплено право особи на відшкодування державою завданої шкоди незаконним кримінальним переслідуванням та звинуваченням.
У підрозділі 1. 2. «Держава – суб’єкт відповідальності перед особою у кримінальному судочинстві» аналізуються ґенеза філософської думки, погляди філософів та вчених-правників (Г.Гегель, Т.Гобс, Ж. Г. Кірхман, І.Кант, Г.Кельзен, Г. Єлінек та ін.) про сутність держави, її типів у різних історичних умовах. Зазначається, що найдосконалішою є держава, що наділена владою «згідно із власним правом», обґрунтованим етично-моральними принципами, відповідальністю перед особою, а не брутальним застосуванням сили. З огляду на це держава розглядається як «правова корпорація», «публічно-правовий інститут», метою якого є не підкорення громадян єдиній владі, а створення правової комунікації, спрямованої на узгодження правової волі її членів (С.А. Архіпов). З’ясовано, що держава в межах правових законів не тільки відіграє в суспільстві позитивно організуючу роль, а й контролює виконання громадянами публічних обов’язків, що не виключає неправомірного завдання шкоди останнім. Природно, що безвідповідальність за такі дії залишається злом, котре спричиняє кризу довіри до держави. Спираючись на ідеї Локка, дисертант стверджує, що вирішення вказаної проблеми можливе лише в умовах правової держави, де діє принцип взаємної відповідальності держави й особи. Беручи до уваги зазначені положення, автор вважає, що відповідальність держави перед особою слід розуміти: у вузькому сенсі- як її апарату, а в широкому – як правову корпорацію – юридичну особу публічного права. Виходячи з поняття юридичної відповідальності в праві, робиться висновок, що відповідальність держави перед особою в кримінальному судочинстві слід тлумачити у позитивному ракурсі як моральний обов’язок органів держави належним чином виконувати у кримінальному провадженні передбачені законом приписи, а також як різновид юридичної відповідальності, котра передбачає реалізацію встановлених у законодавстві і визнаних нормами міжнародного права санкцій за перевищення повноважень, неналежне виконання своїх процесуальних обов’язків суддями, прокурорами та слідчими, які забезпечують поновлення в правах жертв правопорушень і відшкодування (компенсації) завданої шкоди. Механізм відповідальності держави перед особою у кримінальному судочинстві передбачає наявність санкцій, процесуальних норм їх застосування і органів, які розслідують правопорушення та виконують приписи санкцій.
Другий розділ «Фактичні та правові підстави відповідальності держави перед особою за завдання шкоди незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури та суду» складається із п’яти підрозділів, де визначається поняття та сутність майнової та моральної шкоди. Досліджуються відповідні правові позиції Європейського суду з прав людини.
У підрозділі 2. 1. «Правові позиції Європейського Суду з прав людини щодо завдання шкоди державою особі незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури та суду в Україні» на основі аналізу вітчизняного законодавства та зазначеної Конвенції, а також рішень Європейського Суду з прав людини, дисертант дійшла висновку, що наявні суперечності національного законодавства вимогам Європейської конвенції, призводять до значної кількості рішень Європейського Суду, за якими Україна мусить відшкодувати шкоду, завдану особі незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури та суду. Вивчення понад ста рішень Європейського Суду, винесених проти України та інших країн, засвідчило, що відповідальність держави перед особою за незаконне кримінальне переслідування повинна мати на меті: зупинити протиправне діяння; повністю відшкодувати завдану особі шкоду; забезпечити сатисфакцію, встановити гарантії унеможливлення таких правопорушень у майбутньому.
Аналіз 61 рішення Європейського Суду з прав людини, винесених проти України дає підстави стверджувати, що переважну більшість порушень Україною гарантованих Конвенцією прав людини які завдали шкоди особі, спричинили: 1) невиконання або занадто тривале виконання рішень національних судів, якими було зобов’язано відшкодувати шкоду, завдану особі внаслідок незаконних дій і бездіяльності органів досудового розслідування, прокуратури та суду (12%); 2) тривале (понад розумний строк) провадження досудового розслідування у кримінальних справах (24%); 3) порушення права на захист (22%); жорстоке поводження з людиною у місцях досудового тримання осіб під вартою та ненадання вказаній категорії осіб адекватної медичної допомоги (29%); 4) порушення права на справедливий суд, що пов’язано із неналежною оцінкою судами доказів у кримінальній справі, зокрема практика, коли обвинувальні вироки ґрунтувались здебільшого на недобровільних показаннях свідків чи обвинувачених (13%).
За результатами вивчення рішень Європейського Суду з прав людини, що стосуються незаконного затримання чи взяття під варту, незаконного обшуку та вилучення майна, унеможливлення реалізації права на захист особі під час кримінального переслідування, простежується таке: в усіх справах, порушених проти України, містяться ознаки, приниження людської гідності; у 30% досліджених справ відслідковується порушення права на захист особи на стадії досудового розслідування; у 50% справ шкода завдавалась особі внаслідок таких дій, які визнаються світовою спільнотою катуванням або знущанням.
У зв’язку з цим, дисертантом наведено аргументи щодо вдосконалення чинного кримінально-процесуального законодавства України з метою приведення його норм у відповідність до Європейської конвенції, розширення відповідальності держави за завдання шкоди особі незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури і суду. Запропоновано міжгалузевий проект закону «Про відповідальність держави перед особою за завдану шкоду», де відповідальність держави передбачає:
1) нести тягар належного утримування особи щодо якої застосований запобіжний захід взяття під варту;
2) звільнення особи, що постраждала від незаконних дій органів досудового розслідування, прокуратури від обов’язку підтверджувати кожний факт завдання шкоди відповідним документом, оскільки тягар доведення своєї безвинної поведінки та дотримання закону покладається на відповідні органи та на посадових осіб цих органів;
3) недопущення перебування в неналежних умовах та нелюдського поводження з особою під час кримінального переслідування, забезпечення своєчасного надання медичної допомоги;
4) відшкодування моральної шкоди незалежно від наміру чи відсутності мети приниження людської гідності особи посадовими особами органів досудового розслідування, прокуратури та суду.
У підрозділі 2.2. «Поняття майнової шкоди завданої державою особі незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури та суду» зазначається, що в наукових джерелах існують різні підходи до визначення майнової шкоди. Більшість дослідників (О.В. Капліна, О.А. Підопригора, Д. В. Боброва, С.В. Супрун, В.П. Грібанов) погоджуються з тим, що «майнова шкода» - це факт негативного наслідку (результату) певної дії, котрий проявляється у зменшенні або втраті (знищені) певних цінностей, які мають грошовий еквівалент, порівняно з тією ситуацією, коли б таких дій взагалі не було. Поняття майнової шкоди не закріплено в законодавстві, але із змісту ст. 3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» та ст. 22 Цивільного кодексу України, випливає, що це: «втрати», «збитки» та «упущена вигода», пов’язані зі знищенням чи пошкодженням речі або майна, неодержаним заробітком та іншими грошовими доходами, а також із неправомірно стягнутими штрафами та коштами, сплаченими у зв’язку з наданням юридичної допомоги. Відповідно до ст.1 Протоколу №1 до Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод майнова шкода розглядається з позиції «майно як річ» та «майно як майнові права», що значно розширює зміст майнової шкоди, включаючи право на відшкодування за збитки за договором оренди чи найму майна та втрат, пов’язаних з володінням акцій а також інші економічні права, що становлять для особи, яка володіє правом власності певний актив. Однак, як засвідчив аналіз 56 кримінальних справ Дніпровського районного суду м. Києва та 118 рішень місцевих судів, оприлюднених на офіційному веб-сайті за 2009-2011 роки, залишається поза увагою шкода, спричинена неможливістю розпоряджатись конфіскованим, арештованим, тимчасово вилученим майном та у зв’язку з цим втрачена вигода, неодержаний прибуток, що тягне за собою інші збитки. З цього приводу в підрозділі наведені додаткові аргументи щодо потреби вдосконалення національного законодавства з метою приведення його у відповідність до міжнародних норм. Доведено, що під майновою шкодою слід розуміти не лише предмети матеріального світу, а й нематеріальне майно (інформація, особистий час, права тощо).
У підрозділі 2.3. «Поняття моральної шкоди завданої державою особі незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури та суду» подається аналіз праць дореволюційних та сучасних учених (І. Я. Фойницький, П. І. Люблінський, А. Каррас, М.С.Малєїн, М.М. Агарков, О.В. Капліна, М. Є. Шумило, В.Т. Нор, Д.В. Боброва, В.П. Паліюк, С.І. Шимон В.В. Нагаєв, Г.Г. Горшенков та ін.), який засвідчив, що розуміння моральної шкоди не є усталеним. Неоднозначні тлумачення моральної шкоди пояснюються тим, що кожна людина індивідуальна і по-різному оцінює нематеріальні блага, верифікуючи пріоритетність одних чеснот перед іншими. У ч.6 ст. 4 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» та ст. 5 Закону України «Про міліцію» наведено загальне визначення поняття моральної шкоди, що є не завжди прийнятним для оцінки спричиненої моральної шкоди особі незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури та суду, оскільки воно не враховує такі чинники, як особливість суб’єкта правопорушення, суспільної небезпеки діяння та ступеню вразливості кожної конкретної особи при вчиненні щодо неї протиправних діянь. За результатами анкетування 60 громадян, встановлено, що ступінь вразливості особи певною мірою залежить від їх правильного уявлення про значення кримінально-процесуального провадження і тому сам факт кримінального переслідування особи вже ганьбить її, завдає шкоди честі, гідності та діловій репутації, яку 80% анкетуємих ставлять вище за власні внутрішні переживання. На основі аналізу практики правозахисних організацій щодо відшкодування моральної шкоди наводяться додаткові аргументи на користь того, що під моральною шкодою треба розуміти також страждання, які заподіяні особі внаслідок психічного впливу, що можуть завдаватись різними способами і методами, застосування котрих до людини іноді дуже важко довести (наприклад гіпноз, детектори брехні, застосування електронних засобів контролю та інше).
Досліджено, що відповідно до Міжнародної класифікації хвороб, що використовується на території України поняття «хвороби» фактично збігається з визначенням морального стресу. Таким чином, встановлюючи «моральну шкоду» судді фактично визнають наявність хвороби. У зв’язку з цим, констатується, що не вірно розглядати моральну шкоду окремо від факту встановлення хвороби.
На основі аналізу рішень Європейського Суду з прав людини (120 рішень проти України та інших держав) пропонується видове авторське визначення моральної шкоди, завданої особі внаслідок незаконних дій органів досудового розслідування, прокуратури та суду як таке, що означає будь-які негативні наслідки, що стали результатом незаконної, необгрунтованої дії, чи бездіяльності, а також протиправної та аморальної поведінки посадових осіб органів досудового розслідування, прокуратури та суду, що містять ознаки катувань, завдали душевного болю, порушили психічний стан особи, призвели до погіршення відносин з оточуючими людьми, позбавили звичного становища в суспільстві що стало або могло стати наслідком погіршення фізичного здоров’я.
У підрозділі 2.4. «Завдання інших видів шкоди державою особі незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури та суду» аналізується практика неурядових правозахисних організацій за проектом “Кампанія проти катувань та жорстокого поводження в Україні”, дані Єдиного державного реєстру судових рішень та інформації, що розміщені на інтернет-сайтах правозахисних організацій, де викладаються численні скарги громадян з приводу заподіяння їм моральної, фізичної та майнової шкоди незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури і суду, в яких відслідковується тенденція до зростання кількості таких випадків з 2008 по 2011 рік. Серед них переважають скарги на: 1) завдання збитків особі у разі позбавлення її особистого часу; 2) завдання шкоди цивільному відповідачу, цивільному позивачу, експерту, спеціалісту, перекладачу, понятому та іншим особам, до яких застосовувалися заходи примусу (привід, грошове стягнення тощо); 3) те, що шкоди могло би не бути або вона була б значно меншою, якби законодавством передбачалася обов’язкова присутність захисника під час проведення огляду, обшуку чи тимчасового вилучення майна; 4) завдання моральної шкоди внаслідок зневажливого ставлення до людини, нехтування її законними інтересами, правами а також завдання моральної шкоди, неповідомленням родичів про перебування особи у разі її затримання та тримання під вартою.
На підставі викладеного, дисертант пропонує внести відповідні зміни до Закону України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду”.
У підрозділі 2.5. «Правові підстави відшкодування шкоди завданої особі незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури і суду» подається аналіз наукових джерел (О.В. Капліна, М.Є. Шумило, А. Г. Еділіян, В.Б. Ісаков, М.В. Жогін та ін.) та норм національного кримінально-процесуального законодавства, який засвідчив необхідність визначення чіткого переліку підстав відшкодування шкоди. Встановлено, що ці підстави поділяються на такі, що: 1) випливають безпосередньо із рішень суду (виправдувальний вирок та обвинувальний вирок або інше рішення, де встановлюються факти незаконного кримінального переслідування особи на стадії досудового розслідування справи; 2) рішення на стадії досудового розслідування справи (постанова про закриття кримінальної справи за реабілітуючими підставами, у якій констатуються факти завдання шкоди особі).
Крім цього, шкода може завдаватись особі у випадках застосування домашнього арешту, тимчасового вилучення майна, відсторонення від посади, тимчасового обмеження у користуванні спеціальним правом. З огляду на таке пропонується закріпити ці підстави у п.1 ст. 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду». Обгрунтовується також теза, що відмова прокурора, потерпілого, його представника від обвинувачення є підставою для відшкодування шкоди. З огляду на вищевикладене, автор вважає доцільним доповнити ст. 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» таким положенням: «Особа має право на відшкодування шкоди у випадку відмови прокурора, потерпілого чи його представника від обвинувачення».
На основі аналізу положень кримінально-процесуального законодавства та матеріалів кримінальних справ автор доходить висновку щодо потреби законодавчого закріплення підстав для часткового відшкодування шкоди у відповідних рішеннях суду, прокурора, слідчого.
Третій розділ «Порядок відшкодування (компенсація) шкоди державою особі, завданої незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратурою та суду» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 3. 1. «Відшкодування майнової шкоди» зазначається, що відшкодування майнової шкоди особі, завданої внаслідок незаконної кримінально-процесуальної діяльності треба сприймати як її обов’язок, а не акт благодійності держави. Посилання на те, що в державі не вистачає коштів для відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури та суду не знайшло свого підтвердження, оскільки за даними Державної казначейської служби України протягом 2007-2012 років в Державному бюджеті було передбачено вдвічі більше асигнувань ніж відшкодовувалось. Звертається увага на недосконалість механізму відшкодування шкоди, передбаченого Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», що свідчить про його неефективність. Це підтверджується опитуванням громадян (60 анкет), які вказали, що вони не звертались з заявами про відшкодування завданої їм шкоди, оскільки утруднений механізм відшкодування шкоди. Відповідно наводяться аргументи на користь того, що держава повинна сама ініціювати відшкодування шкоди: у виправдувальному вироку суду та у постанові про закриття кримінальної справи повинно вирішуватись питання щодо розміру відшкодування шкоди.
Встановлено, що спеціальні підстави відшкодування майнової шкоди, завданої посадовими особами органів досудового розслідування, прокуратури і суду випливають із суті її ознак, якими є: 1) факти незаконного рішення, дії чи бездіяльності; 2) заподіяння шкоди при виконанні посадових обов’язків, тобто, коли вони виступають як спеціальні суб’єкти заподіяння шкоди. Доведено, що механізм відшкодування майнової шкоди, завданої особі незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури та суду має принципову відмінність від загального механізму відшкодування шкоди особі, що визначається цивільним законодавством.
У підрозділі 3.2 «Компенсація моральної шкоди» зазначається, що в юридичній літературі існують різні підходи до компенсації моральної шкоди. Аналіз наукових джерел свідчить про існування наступних напрямків: положення про відмову у грошовій компенсації моральної шкоди (С. М. Братусь, П.М. Гусаковський, Г.Ф.Шершеневич та ін.); можливість грошової компенсації лише у випадках наявності майнової шкоди (М.С. Малєїн, А.А.Анісімов та ін.) або наявності втрат немайнового характеру (Є.М. Солодко, А. І. Загорулько та ін.); грошова компенсація моральної шкоди у випадках приниження честі, гідності, втрати ділової репутації, у душевних стражданнях, яких особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої або членів її сім’ї (О.В. Капліна, О.М. Ерделевський, Г. Г. Горшенков, Г. Х. Шафонкова та ін.). Пошук ідеального заходу відшкодування моральної шкоди надав поштовху до вироблення різних методик які засновані на математичному та логічному моделюванні різних формул «вираховування» моральної шкоди О.М. Ерделевського, Г. Г. Горшенкова, Г. Х. Шафонкової, С. М. Антосика, О.М. Кокуна. Аналіз практики відшкодування моральної шкоди судами України (100 вироків за період 2009-2011 роки) свідчить про наступне: розмір моральної шкоди встановлюється без урахування суб’єктивного сприйняття особи незаконних дій, що відбувались по відношенню до нього, а з об’єктивних факторів (наприклад строк тримання під вартою); судді та юристи часто плутають моральну шкоду з немайновою; компенсація моральної шкоди в більшості випадках залежить від розміру майнової шкоди.
З урахуванням позицій науковців, практики компенсації моральної шкоди судами пропонується для визначення у законодавстві критеріїв компенсації враховувати: 1) недопустимість встановлення меж для розміру компенсації моральної шкоди; 2) розмір компенсації має визначатися в кожному конкретному випадку в залежності від індивідуальних особливостей потерпілого та обставини, що випливають із конкретних життєвих ситуацій; 3) не треба передбачати вичерпний перелік випадків завдання моральної шкоди особі під час кримінального переслідування та незаконного засудження; 4) при компенсації моральної шкоди необхідно враховувати тривалість моральних страждань особи, під чим треба розуміти не тільки строк негативних подій (час застосування запобіжного заходу, слідчих дій тощо), а й реабілітаційний період, за який людина може відновити свій психічний та пов'язаний з ним фізичний стан; 5) встановлюючи розмір моральної шкоди, суд має користуватися висновком експерта який визначає ступінь душевного ушкодження особи та запропоновані відповідні заходи психічної реабілітації.
У підрозділі 3.3 «Відмова у відшкодуванні особі шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури та суду в Україні» вказується, що Конституція України визнає право кожного на відшкодування шкоди, завданої незаконним рішеннями, діями та бездіяльністю службових осіб правоохоронних органів. Також зі змісту ст.2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» випливає, що будь-яка особа, винуватість котрої не доведено, має право на компенсацію матеріальної та моральної шкоди. Окрім цього, ч. 5 ст. 5 Європейської конвенції з прав людини не передбачає винятків або обмежень щодо права на відшкодування шкоди внаслідок незаконного кримінального переслідування особи. Натомість в законодавстві нашої держави такі обмеження існують. Так, ч. 4 ст. 1176 ЦК України визнає самообмову підставою, що позбавляє особу права на відшкодування шкоди, а отже є, правовим обмеженням природних прав і свобод людини. З урахуванням цього, позицій вітчизняних та зарубіжних науковців (О. В. Капліна, Б.Т. Безлепкін, О.М. Ерделевський, С. С. Кузьміна, В. П. Паліюк, Н. В. Ільютченко, С.М. Прокоф’єва та ін.), положень національного законодавства, міжнародно-правових актів та даних правозахисних організацій автор вважає, що самообмова, не може бути підставою для відмови у відшкодуванні шкоди від незаконних дій органів досудового розслідування, прокуратури і суду, оскільки будь-які свідчення особи мають перевірятись і не звільняють правоохоронні органи та суд від обов'язку всебічного розгляду обставин справи, а засудження особи внаслідок самообмови – це результат неналежного виконання органами досудового розслідування, прокуратурою та судом своїх обов’язків. У дисертації наводяться додаткові аргументи стосовно необхідності виключити ч. 4 ст. 1176 Цивільного кодексу України, котра визнає самообмову, підставою, яка позбавляє особу права на відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури та суду. |
