ЗАОЧНЕ ПРОВАДЖЕННЯ В КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ Автореферат

У вступі обгрунтовується актуальність обраної теми дисертації, ступінь її наукової розробленості та науково-практична основа, зв’язок роботи з науковими програмами, планами проведення науково-досліднх робіт Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, визначається об’єкт і предмет, мета, задачі і методи дослідження; висвітлюється наукова новизна, емпірична база, практичне значення отриманих результатів, форми їх апробації.

У розділі 1 «Соціально-правова природа інституту заочного судового розгляду в кримінальному судочинстві» розглядається становлення та розвиток інституту заочного судового розгляду, його суть та значення.

У підрозділі 1.1. «Історія появи та передумови заочного провадження в кримінальному судочинстві» аналізуються історичні аспекти нормативного регулювання кримінальних справ у вітчизняному кримінальному судочинстві.

Об’єктивна і всебічна оцінка історії заочного провадження дозволяє стверджувати, що його норми в різному обсязі і в різних формах здавна містилися практично у всіх правових системах багатьох держав. Римське право часів Республіки допускало розгляд справи по суті за відсутності відповідача. В дисертації досліджено місце заочного розгляду в стародавньому германському і франкському праві. Баварське Уложення 1813 року побічно вказувало на заочне судочинство: доказом вини могло бути залишення підсудним свого постійного місця проживання без поважних причин відразу ж після вчинення злочину. Одним із важливих і загальних для багатьох систем права в частині заочного судочинства було правило про «три кратність виклику обвинуваченого». У феодальний період заочне судочинство носило фрагментарний характер.

Вперше в систематизованому вигляді у вітчизняному судочинстві інститут заочного судового розгляду отримав в Статуті Кримінального Судочинства 1864 року. Норми Статуту Кримінального Судочинства відображали такі основні положення заочного судового розгляду кримінальних справ: 1) передбачався обов’язок мирового судді проголосити заочний вирок, якщо обвинувачений в проступку, за який передбачається покарання не більше арешту, не з’явився або не надіслав повіреного у зазначений строк; 2) встановлювався зв'язок між категоріями злочинів і можливістю проведення судового розгляду за відсутності обвинуваченого; 3) встановлювався принцип, за яким заочний судовий розгляд допускався по справам про злочини, за які передбачалося покарання невеликої тяжкості; 4) поважні причини, через які обвинувачений не міг прибути до вказаного строку, розглядалися як обставини, що виключають можливість заочного судового розгляду по кримінальній справі; 5) законодавець приділив належну увагу щодо необхідності відшкодування шкоди, спричиненої проступком, якщо вирок по кримінальній справі не може бути проголошений через відсутність обвинуваченого; 6) явка засудженого протягом визначеного невеликого проміжку часу (два тижні) після винесення щодо нього заочного вироку розглядалося як підстава для скасування заочного вироку і проведення нового судового розгляду в звичайному порядку.

Правові акти з питань судочинства, прийнятих в період визвольних змагань 1917–1920 років, регулювали основні принципи процесу, порядок формування судів, однак інститут заочного судового розгляду не був врегульований.

Радянський період ознаменувався спотворенням суті заочного судочинства. В КПК РРСФР 1923 р., а також в КПК УСРР від 20 липня 1927 р. інститут заочного судового розгляду кримінальних справ знижував роль вимог про обов’язковість і важливість особистої участі підсудного в судовому розгляді. У КПК УРСР 1960 р. законодавець суттєво обмежив підстави і умови проведення заочного судового розгляду як за ініціативою підсудного, так і за ініціативою органів, які здійснюють кримінальний процес. В ст. 262 КПК УРСР 1960 р. законодавець прямо передбачив, що заочний судовий розгляд має виключний характер.

Протягом всієї історії вітчизняного кримінального судочинства не було принципової відмови від інституту заочного судового розгляду кримінальних справ. Виключення становить період 1933-1960 р.р. Зокрема, з 1933 по 1953 роки широкого розповсюдження отримала діяльність позасудових органів, які розглядали кримінальні справи заочно. Однак, не зважаючи на це, у вітчизняному кримінальному судочинстві панував принцип обов’язкової участі підсудного.

У підрозділі 1.2. «Сутність та поняття заочного провадження в кримінальному судочинстві» дається дефініція заочного судового розгляду кримінальних справ. Проводиться розмежування даного інститут від схожих правових утворень. Розкриваються ознаки заочного судового розгляду. В роботі розглядаються погляди процесуалістів з приводу визначення поняття «заочний судовий розгляд кримінальних справ» (К.Г. Бендерська, О.В., Трофімова, А.С. Тукієв). На підставі їх аналізу, дослідження правової природи заочної форми правосуддя формулюються наступні ознаки цього правового інституту: 1) заочний судовий розгляд кримінальних справ – інститут кримінально-процесуального права; 2) розгляд справи в заочному порядку передбачає наявність винятків із принципів кримінального судочинства і загальних умов судового розгляду; 3) заочний судовий розгляд є особливим порядком розгляду справи, оскільки відсутність в судовому засіданні підсудного передбачає здійснення судочинства, для якого характерні принципові відмінності порівняно із загальною процедурою вирішення справ.

Інститут заочного судового розгляду кримінальних справ необхідно відмежовувати від суміжних інститутів кримінально-процесуального права, які відрізняються своєю процесуальною сутністю і призначенням. Наприклад, видалення із зали судового засідання підсудного є процесуальною санкцією і не може визнаватися заочним судовим розглядом кримінальної справи.

Позитивними наслідками, які досягаються за рахунок здійснення заочного судового розгляду є: 1) можливість проведення заочного судового розгляду кримінальних справ дозволяє забезпечити реалізацію права потерпілого на доступ до правосуддя і компенсацію шкоди, заподіяної злочином; 2) заочне провадження допомагає розгляду кримінальних справ в розумні строки; 3) здійснення судового розгляду за відсутності підсудного дозволяє наблизити момент проведення судового слідства до часу вчинення злочину; 4) по аналогії в заочному вироку вирішується питання конфіскації майна; 5) заочний розгляд справи бачиться більш ефективною альтернативою зупиненню справ по груповим злочинам, коли окремий розгляд є недопустимим або є не бажаним; 6) реалізація правосуддя в заочному режимі виключає необґрунтоване закінчення строків притягнення до кримінальної відповідальності.

У підрозділі 1.3. «Правова природа інституту заочного провадження в кримінальному судочинстві європейських країн» дається аналіз відповідності міжнародно-правовим стандартам норм, які регулюють заочний судовий розгляд кримінальних справ в українському кримінальному судочинстві. Загальна Декларація прав людини, Міжнародна Конвенція про захист прав людини і основних свобод, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права основну увагу зосередили на захисті права на доступ до правосуддя та можливості підсудного особисто, або через захисника здійснювати захист від кримінального обвинувачення. Зазначені міжнародні акти не містять заборони на проведення судового розгляду за відсутності підсудного за умови встановлення добровільності та недвозначності відмови підсудного від участі в судовому розгляді.

Проведення заочного судового розгляду за ініціативою органів, які здійснюють кримінальний процес, допускається і Європейським Судом з прав людини. Європейський Суд зазначає, що неможливість проведення засідання суду внаслідок неявки підсудного може паралізувати систему кримінального судочинства, оскільки може призвести до зникнення речових доказів, закінчення строків пред’явлення обвинувачення, або до судових помилок.

Європейський Суд відстоює позицію про винятковість проведення заочного судового розгляду, оскільки, на його думку, явка підсудного має суттєве значення, як з позиції права – бути заслуханим судом, так і з позиції перевірки точності його тверджень і співставлення їх з показаннями свідків, потерпілих, інтереси яких належить захищати. З цієї причини законодавець повинен намагатися не допустити невиправданої відсутності підсудного в судовому засіданні.

Інститут заочного судового розгляду отримав розповсюдження в кримінальному процесі Франції, Німеччини, Австрії, Данії. Порівняльно-правовий аналіз законодавства зарубіжних країн дозволяє зробити такі висновки: 1) процедура заочного судового розгляду кримінальних справ в більшості зарубіжних країн за ініціативою органів, які здійснюють кримінальний процес, визнається принципово допустимою; 2) судовий розгляд кримінальних справ можливий лише у випадку прямо передбаченого кримінально-процесуальним законом; 3) застосування заочного судового розгляду носить обмежений характер. В кримінально-процесуальному законодавстві країн СНД однозначно вказується, що заочний судовий розгляд кримінальних справ допускається лише у виняткових випадках.

У розділі 2 «Особливості заочного провадження в кримінальному судочинстві України» розглядаються місце заочного провадження серед інших видів кримінальних проваджень, а також порядок, підстави та умови заочного провадження та постановлення заочного вироку.

У підрозділі 2.1. «Місце заочного судового розгляду серед інших форм кримінального процесу» розглядається процедура заочного судового кримінальних справ розгляду досліджується через призму категорії «кримінально-процесуальна форма». Досліджуються думки вчених-процесуалістів щодо місця заочного провадження серед інших видів кримінальних проваджень. Дифенціація кримінально-процесуальної форми передбачає виділення наступних видів проваджень: загальне, спрощене, особливе провадження, провадження із підсиленими процесуальними гарантіями.

При допущенні заочного судового розгляду за основу беруться такі критерії: ступінь суспільної небезпеки, складність провадження по справі, співвідношення публічних та приватних інтересів. Деякі вчені-процесуалісти вважають, що заочне провадження варто віднести до проваджень із підсиленими процесуальними гарантіями (Х. У. Рустамов, А.С. Тукієв), інші – його відносять до спрощеного виду провадження (Т.В. Трубнікова). Автором робиться висновок, що заочний судовий розгляд кримінальних справ є самостійним особливим видом провадження, яке займає особливе місце в системі кримінально-процесуальних проваджень, оскільки його неможна розглядати як провадження із підсиленими процесуальними гарнтіями, або провадженням із спрощеною процесуальною формою.

У підрозділі 2.2. «Підстави і умови заочного судового розгляду кримінальних справ» здійснюється аналіз і систематизація підстав і умов заочного провадження. Під підставами заочного судового розгляду розуміються обставини, з якими пов’язується можливість його здійснення, а щодо умов – специфічні вимоги процесуального характеру, які встановлені законодавством щодо заочного судового розгляду.

Деякі автори розглядають мовчання в судовому засіданні і відмову від захисту за процесуальними наслідками до неявки. Однак не можна погодитись із такою позицією, оскільки КПК України передбачає право підсудного на відмову давати показання і відповідати на запитання. Примушування підсудного до словесних змагань слід розцінювати як насилля, яке недопустиме.

Проводиться аналіз і систематизація підстав і умов заочного кримінального судочинства. Підстави заочного судового розгляду можна поділити на матеріальні та процесуальні. До них можна віднести: 1) достатня сукупність неспростовних доказів, які містяться в матеріалах кримінальної справи, яка повинна однозначно свідчити про наявність всіх елементів предмету доказування по будь-якому складу злочину; 2) факт відсутності підсудного під час розслідування і розгляду конкретної кримінальної справи як не реалізацію свого права; 3) належне повідомлення підсудного, тобто своєчасне інформування підсудного про час і місце судового розгляду, а також прохання до нього особисто бути присутнім. Щодо проблеми належного повідомлення підсудного про час і місце судового розгляду кримінальної справи, звертається увага щодо неузгодженості норм КПК України з іншими правовими нормами, що регламентують процедуру вручення судових повісток. У зв’язку з цим висловлювалася думка, що застосування сучасних технологій, зокрема системи комп’ютерних мереж, у практику українських судів лише покращить реалізацію права підсудного на участь в судовому засіданні.

В теорії процесу розрізняють різні причини неявки підсудного в судове засідання. По-перше, неявку підсудного можна розглядати як заперечення ним обвинувачення. При такому підході неявка виступає елементом свідомої поведінки і способом захисту підсудного. Наприклад, згідно п. 2 ст. 321 КПК Республіки Молдова, «якщо підсудний, який перебуває під арештом, відмовляється постати перед судом для розгляду справи і його відмова підтверджується його захисником, то судова інстанція приймає рішення про провадження судового розглялдуза відсутності такого підсудного». В такому випадку, виникає запитання: для чого надавати підсудному право пільгового оскарження заочного вироку? Оскільки він свідомо не бажає з’являтися на судовий розгляд, знаючи про час та місце розгляду справи. Таким чином, неявка підсудного, як форма заперечення ним обвинувачення, не може бути підставою для винесення заочного вироку.

По-друге, підсудний може не з’явитися до суду тому, що він не знає про пред’явлене щодо нього обвинувачення. Причиною цьому є неналежне повідомлення підсудного про час та місце розгляду справи.

По-третє, причиною неявки може бути і фактичне визнання підсудним пред’явленого йому обвинувачення. В цьому випадку, згідно ч. 2 ст. 262 КПК України, підсудний подає клопотання про розгляд справи за його відсутності. В цьому випадку ухвалення заочного вироку неможливе, оскільки підсудний, визнавши власну вину у вчиненому злочині, свідомо відмовляється від особистої участі у процесі, а тому він вважатиметься таким, що брав участь у судовому засіданні, незважаючи на його неявку. Тому Новий КПК не передбачає клопотання підсудного про судовий розгляд справи за його відсутності, як умову для заочного судового розгляду.

Отже, кримінально-процесуальне законодавство передбачає такі умови заочного судового розгляду кримінальної справи, при цьому вони повинні бути наявними у сукупності: 1) неявка підсудного в судове засідання; 2) належне повідомлення підсудного про час та місце розгляду справи; 3) згода інших учасників судового розгляду (потерпілого, його представника, прокурора, суду) на заочний розгляд справи.

Перші дві умови стосуються процесуальної діяльності підсудного, третя умова стосується процесуального волевиявлення інших учасників судового розгляду і зумовлена дією принципу диспозитивності в кримінальному судочинстві. Наявність в матеріалах кримінальної справи клопотання підсудного про розгляд справи за його відсутності усуває можливість процедури заочного судового розгляду. У підрозділі 2.3. «Особливий порядок заочного провадження та ухвалення вироку» з’ясовуються особливості проведення заочного судового розгляду кримінальної справи. Ці особливості стосуються забезпечення реалізації принципу змагальності і рівності сторін в судовому розгляді, а також вирішення організаційних моментів, з якими стикається суд у випадку неявки підсудного в судове засідання. Зокрема, підсудний не дає свідчення по суті висунутого проти нього обвинувачення, оголошуються свідчення, які дані ним під час досудового розслідування; фактично відсутня така стадія судового розгляду, як останнє слово підсудного. Наявність в матеріалах кримінальної справи клопотання підсудного про розгляд справи за його відсутності усуває можливість процедури заочного судового розгляду. Проведений аналіз норм кримінально-процесуального законодавства, які регулюють стадію попереднього розгляду справи суддею, дає підстави для висновку про невідповідність іншим нормам КПК України. Такий висновок підтверджується наступними аргументами: в діючій редакції ст. 244 КПК України не дозволяє заочно розглядати кримінальну справу; згідно ч. 1 ст. 262 КПК України вирішується питання про обов’язкову участь підсудного під час судового розгляду, але при цьому не вирішується питання можливості заочного судочинства на стадії попереднього розгляду справи суддею.

Висловлюються думки і щодо самої процедури заочного судового розгляду, а саме: 1) згода інших учасників судового процесу на заочний розгляд справи має бути чітко зафіксована в журналі судового засідання; 2) ухвалу про заочний судовий розгляд суд повинен постановляти в нарадчій кімнаті, оскільки процесуальне рішення про заочний судовий розгляд є не менш важливим ніж постанова про зупинення провадження по справі. Для прийняття такого процесуального рішення суд, або суддя зобов’язані детально проаналізувати матеріали справи, розглянути підстави та переконатися у наявності умов для заочного кримінального судочинства (процесуальна економія часу є недоцільною); 3) під час заочного розгляду справи застосовуються загальні правила змагального процесу з урахуванням певних особливостей (оголошення свідчень підсудного, останнє слово підсудного). Кримінально-процесуальний закон передбачає обов’язкову участь захисника в заочному судовому розгляді кримінальних справ. Захисник протягом виділеного йому терміну повинен здійснити всі необхідні заходи, які спрямовані на встановлення контакту із підсудним і з’ясувати про причини його неявки, а також його позицію по справі. Виникає проблема вироблення позиції захисника, який був запрошений судом і через відсутність підсудного не зміг з’ясувати його позицію по пред’явленому обвинуваченню. Особливо це є проблемним, коли підсудний відмовляється давати показання або показання, які дані ним на досудовому розслідуванні є суперечливими. Підсудний може бути допитаний захисником. Протокол допиту підсудного за його згоди долучається до матеріалів кримінальної справи за клопотанням захисника, а також оголошується в судовому засіданні. Суддя зобов’язаний витребувати у захисника нотаріально завірене звернення підсудного до суду (останнє слово). Якщо ж захисник не має зв’язку із підзахисним, то він сам виступає із останнім словом. При цьому в його промові не повинні наводитися факти, які б викривали чи ставили під сумнів невинуватість підзахисного. Пропонується статтю 400 Проекту КПК передбачити частину 4 в наступній редакції: «У випадку заочного розгляду кримінальної справи останнє слово підсудного надається його захиснику. Суд з’ясовує у захисника позицію підсудного щодо останнього слова. В своїй промові захисник не повинен ставити під сумнів невинуватість підсудного».

В результаті проведеного дослідження з’ясовані особливості постановлення і ознаки заочного вироку, а саме: а) заочний вирок - результат заочного розгляду кримінальної справи по суті судом першої інстанції; б) дотримання при розгляді кримінальної справи за відсутності підсудного всіх зазначених вимог заочного кримінального судочинства, в тому числі підстав і умов для його здійснення; в) повний, об’єктивний, всебічний розгляд кримінальної справи судом наданих сторонами доказів, прийняття всіх необхідних заходів для проголошення справедливого, законного та обґрунтованого вироку.

Поряд із цими для заочного вироку характерні й інші ознаки: 1) він повинен найменуватися заочним; 2) підстави і порядок перегляду заочних вироків.

У розділі 3 «Провадження по перегляду заочного вироку в апеляційній та касаційній інстанціях» розглядається процесуальний порядок і строки перегляду заочного вироку а також суб’єкти і межі такого перегляду.

У підрозділі 3.1. «Поняття і види оскарження заочних вироків» розглядається поняття оскарження, його принципи. Право підсудного, потерпілого, їх захисників та законних представників на оскарження заочного вироку повинно виступати однією із процесуальних гарантій заочної моделі судочинства. Сутність оскарження полягає в перегляді вищою судовою інстанцією рішення, яке постановлене судом нижчого рівня. До основних принципів оскарження також можна віднести: кожний учасник може оскаржити судовий вирок лише щодо предмету, що стосується конкретного учасника; сторона лише тоді може скаржитися на порушення в процесі її прав, коли вона своєчасно захищала своє право від порушення процесуальними засобами, передбаченими законом. Сторона не може скаржитися на дії суду, які задовольняли її вимоги і клопотання, або на дії, проти яких ця сторона не заперечувала в суді.

Досліджуються два способи оскарження заочних вироків: 1) судом, що постановив заочний вирок на підставі поданого відзиву на заочний вирок. Такий спосіб оскарження був передбачений Статутом Кримінального Судочинства 1864 року. 2) апеляційне та касаційне оскарження заочних вироків. Аналізуються думки вчених-процесуалістів щодо можливості застосування у вітчизняному законодавстві обох способів оскарження заочних вироків. Автор погоджується із позицією, шо держава має право створювати перешкоди на шляху необгрунтованого ухилення учасників процесу від явки до суду за допомогою створення деяких обмежень під час оскарження заочних вироків недобросовісними підсудними. Робиться висновок про недопустимість запровадження такого способу перегляду заочного вироку, як через суд, що його постановив.

У підрозділі 3.2. «Суб’єкти і межі апеляційного, касаційного перегляду заочного вироку» визначається коло суб’єктів та досліджуються проблемні питання визначення меж апеляційного оскарження. Можна погодитися з думкою інших авторів щодо необхідності включення до КПК України поняття «інтерес засудженого», оскільки його зміст не визначено, а сам термін має оціночний характер. Звертається увагу на формулювання в КПК України однієї і тієї самої підстави для виправдання підсудного – «не встановлення події злочину» (ч. 4 ст. 327 КПК України) і «за відсутністю події злочину» (п. 1 ст. 6 КПК України). Ці формулювання за своїм змістом не є тотожними. Не встановлення події злочину означає, що подія могла відбутися, але її не було встановлено під час судового розгляду справи. Відсутність події злочину означає, що відповідно до законодавства встановлено її відсутність.

Розглядається питання щодо вдосконалення порядку допуску і усунення захисника в кримінальній справі. Пропонується вилучити із визначення «захисник» фахівця у галузі права.

Щодо оскарження судового рішення потерпілим та його представником, то вважається недоцільним зв’язувати суд та самого потерпілого вимогами, заявленими потерпілим у суді першої інстанції. Прокурор діє в межах публічних інтересів, не узгоджуючи свою позицію з думкою потерпілого та його представника. Позиція потерпілого здебільшого ґрунтується на суб’єктивному сприйнятті ним вчиненого підсудним злочину, а не на законі. Пропонується в КПК України передбачити відсутність обмежень щодо кола прокурорів, які мають право на оскарження.

У підрозділі 3.3. «Процесуальний порядок і строки апеляційного, касаційного перегляду заочного вироку» розглядається забезпечення реального доступу особи до правосуддя в апеляційному, касаційному провадженні та обґрунтовується необхідність передбачити у КПК України, крім письмової, і усну форму оскарження. Протокол усної апеляції повинен складатися секретарем судового засідання та підписуватися ним і апелянтом.

Висловлюється думка щодо запровадження подання спільної апеляції особами, які мають право на апеляцію, та можливості приєднання повністю або частково до вже поданих апеляцій інших осіб.