АДМІНІСТРАТИВНО-ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО ЯК ПІДГАЛУЗЬ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА УКРАЇНИ Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв’язок з науковими програмами, планами та темами, мета і задачі, об’єкт і предмет, методи дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, особистий внесок здобувача, апробація результатів дисертації та публікації.

Розділ 1 «Методологічні засади адміністративно-господарського права» складається із чотирьох підрозділів, в яких досліджено сутність та межі правового регулювання адміністративно-господарського права, з’ясовано основні риси та внутрішню побудову (систему) адміністративно-господарського права, охарактеризовано основні джерела адміністративно-господарського права, а також основні напрямки його систематизації.

Підрозділ 1.1 «Поняття та межі правового регулювання адміністративно-господарського права» присвячено аналізу поняття та меж правового регулювання адміністративно-господарського права. З’ясовано, що регулювання економічних суспільних відносин в Україні здійснюється у трьох основних напрямках: державному, муніципальному та громадському (приватному). З огляду на це, запропоновано введення у правовий обіг категорії «публічне регулювання економіки».

Встановлено, що регулювання діяльності суб’єктів господарювання нині здійснюється нормами господарського права, що не відповідає сучасним тенденціям розвитку права, оскільки під час формування названої галузі права не була врахована теорія поділу права на приватне та публічне. З урахуванням положень названої теорії доведена необхідність розмежування приватних та публічних інтересів, які виникають у сфері господарювання. Наголошено, що порядок реалізації та задоволення названих інтересів має регулюватися за допомогою норм, відповідно, приватного та публічного права.

Обґрунтовано, що для усунення суперечностей в регулюванні діяльності суб’єктів господарювання, а також з огляду на необхідність подальшої диференціації правової науки та права, є підстави «розкласти» господарське права на три складові, а власне підгалузі: адміністративно-господарське, приватногосподарське, кримінально-господарське право.

Адміністративно-господарське право має увібрати у себе усі ті норми, які визначають, з одного боку, правовий статус та організацію діяльності суб’єктів публічної адміністрації, задіяних у реалізації економічної функції держави, а з іншого, – порядок взаємодії між ними та суб’єктами господарської діяльності.

Підрозділ 1.2 «Внутрішня побудова (система) адміністративно-господарського права» присвячено характеристиці системи адміністративно-господарського права, яка склалась у сучасний період. Для визначення внутрішньої побудови адміністративно-господарського права встановлено співвідношення між системою права та системою галузі (підгалузі) права, системою права та системою законодавства.

Встановлено, що адміністративно-господарське право є складовим елементом системи українського права, займаючи місце у межах однієї з підсистем – підсистеми публічного права. Доведено, що система права у змістовному плані є ширшою за систему законодавства. Зроблено висновок, що адміністративно-господарське право являє собою поєднання взаємозв’язаних писаних та неписаних норм, спрямованих на регулювання суспільних відносин, які виникають за участю публічної адміністрації та суб’єктів господарювання.

Проаналізовано систему адміністративно-господарського права, піддано критиці введення у вітчизняну правову доктрину критеріїв виділення галузей та підгалузей права, без врахування поділу права на приватне та публічне. Сформульовано авторське визначення категорії «адміністративно-господарське право».

Детальному аналізу піддано питання про співвідношення адміністративного та адміністративно-господарського права, встановлено, що останнє є підгалуззю особливого адміністративного права, яке в свою чергу тісно пов’язане із загальним адміністративним правом.

Визначено, що адміністративного-господарське право складається з окремих правових інститутів, які закладають правову основу для певних напрямків діяльності суб’єктів публічної адміністрації, що утворюють зміст публічного регулювання економіки. Вказані інститути не може бути використано суб’єктом господарювання щодо іншого суб’єкта господарювання, оскільки останні являють собою заходи публічного регулювання економіки, а тому їх застосування може здійснюватися лише з метою реалізації публічних інтересів суб’єктами публічної адміністрації.

Обґрунтовано думку, що інститут адміністративно-правових санкцій в існуючому вигляді має бути виведений за межі системи адміністративного-господарського права.

Окрему увагу приділено аналізу категорії «норма адміністративно-господарського права». Встановлено, що адміністративно-господарська норма має ті ж самі властивості, що й норма публічного (адміністративного) права та є окремим видом норм адміністративного права з притаманними йому ознаками. Окремо наголошено на тому, що адміністративно-господарській нормі не властива санкція як елемент норми.

У підрозділі 1.3 «Джерела адміністративно-господарського права» проаналізовано джерела адміністративно-господарського права. З’ясування сутності та основних характеристик джерел адміністративно-господарського права розпочато з критичного аналізу усталеного погляду на систему джерел права. На цій підставі зроблено висновок, що відповідно до змін підходів до праворозуміння система джерел адміністративно-господарського права складається наступним чином: першим елементом є міжнародні угоди (договори) ті міжнародно-правові акти, ратифіковані Верховною Радою України, які відповідно до ст. 9 Конституції України, є частиною національного законодавства. Наступним рівнем джерел адміністративно-господарського права є норми, які сконцентровані у межах права Європейського Союзу. Підставою для цього висновку послужив ретельний аналіз норм права Європейського Союзу та Розділу V Закону України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України та Європейського Союзу».

Наступним рівнем джерел адміністративно-господарського права визначено національне право, у змісті якого запропоновано виділяти писані та неписані норми права. Перші – це норми, зосереджені у Конституції України; законах; державних програмах, державних планах, підзаконних нормативних актах.

До неписаних норм права відносяться належать ті, які зосереджено у звичаях (звичаєве право) та судових рішеннях (судове право). Наголошено, що звичай стає джерелом тільки у чітко визначених випадках та у межах дії принципу верховенства права. Окремо підкреслено, що при включенні судового права до джерел адміністративно-господарського права мова йде не про судовий прецедент, в основу якого покладено вирішення лише однієї справи, а про абстрактні правила, які склалися за час тривалої судової практики. Доведено, що формувати судове право, яке є джерелом адміністративно-господарського права, можуть Конституційний Суд України, Вищий адміністративний суд України, місцеві адміністративні суди, Європейський Суд з прав людини.

Обґрунтовано необхідність та доцільність ґрунтовного перегляду теорії джерел українського права і, як наслідок, побудови нової схеми їх розташування та взаємодії.

У підрозділі 1.4 «Систематизація адміністративно-господарського права» доведено необхідність систематизації адміністративно-господарського права з метою оптимізації дії його норм, а також усунення суперечностей і прогалин у них. Особливо підкреслено, що систематизацію не може бути здійснено без попереднього аналізу та з’ясування стану систематизації господарського права, а також Загального адміністративного права, з якими воно надзвичайно тісно пов’язане.

У межах проведення систематизації господарського права запропоновано виключити з Господарського кодексу норми публічного права, спрямовані на публічне (державне) регулювання економіки.

Доведено доцільність систематизації адміністративного права шляхом систематизації окремих інститутів загального адміністративного права (інституту принципів діяльності публічної адміністрації, інституту адміністративної процедури) та, по-друге, шляхом систематизації правових утворень, які в сучасних умовах розглядаються як самостійні галузі українського права (адміністративно-процесуальне право, адміністративно-деліктне право, інформаційне право тощо).

Систематизацію адміністративно-господарського права треба проводити за трьома напрямками: систематизація законодавчих актів (міжнародні правові акти, європейські правові акти, законодавство України); систематизація підзаконних вітчизняних правових актів; систематизація судового права з питань адміністративно-господарського регулювання суспільних відносин.

Окремо досліджено можливість кодифікації, а також визначено основні положення та принципи кодифікації адміністративно-господарського права. Наголошено на необхідності і можливості прийняття адміністративно-господарського кодексу, який має увібрати у себе усі основні інститути (механізми), за допомогою яких здійснюється публічне регулювання економіки (ліцензування, квотування, стандартизація, державне замовлення тощо).

Окреслено особливості інкорпорації адміністративно-господарського права, яка може бути проведена кількома способами: по-перше, шляхом видання збірників правових актів за окремими інститутами адміністративно-господарського права; по-друге, шляхом створення збірок правових актів з адміністративно-господарського права, згрупованих залежно від суб’єкта їх видання.

Розділ 2 «Адміністративно-господарське право в історичному і порівняльному вимірах» присвячено з’ясуванню історичних особливостей формування та розвитку адміністративно-господарського права, а також загальній характеристиці адміністративно-господарського права країн Європейського Союзу.

У підрозділі 2.1 «Управління економікою за законодавством дореволюційної Росії» наголошено на необхідності та доцільності аналізу історії адміністративного права і зокрема адміністративно-господарського для пізнання сутності та визначення перспектив його розвитку.

Особливості правового регулювання управлінських відносин у Росії полягають у тому, що воно первісно засновувалося не на правових нормах, а на положеннях камеральних наук (камералістики), які у свою чергу складалися з трьох основних блоків: політичного блоку, економічної та фінансової політики. Пізніше положення камеральних наук трансформувалися у норми поліцейського права, якими і керувалися у своїй діяльності суб’єкти державного управління економікою.

На підставі аналізу наукової творчості дореволюційних учених-адміністративістів зроблено висновок, що державне управління у названі часи здійснювалося виключно з позиції одностороннього владного впливу на учасників суспільних відносин. Норми поліцейського права формувалися без врахування інтересів приватних осіб на основі вільного розсуду адміністрації.

Окрема увага у підрозділі приділена вивченню механізмів державного впливу на суб’єктів господарювання, яке здійснювалося через дозволи, свідоцтва, привілеї на винаходи, пільги, кредитування, нагляд. Стверджується, що перелічені заходи за своєю юридичною природою були публічно-правовими.

Розглянуто особливості трансформації інституту «поліції благоустрою» в інститут «господарського управління», останній з яких характеризувався наданням суб’єктам господарювання вільних можливостей для саморозвитку, що створювало основу для формування нової галузі права – адміністративно-господарського.

Встановлено, що у дореволюційні часи в країні здійснювалися заходи, спрямовані на усунення юридичних та економічних труднощів на шляху розвитку господарської діяльності. Починаючи з 1905 року, тобто часу початку активної трансформації поліцейського права в адміністративне право, питання правового регулювання державної підтримки сфери господарювання (норми права) перейшли до адміністративного права, зокрема до його особливої частини.

Підрозділ 2.2 «Правове регулювання управління економікою у СРСР» присвячено характеристиці правового регулювання управління економікою у радянський період. Наголошено, що за радянських часів правове регулювання управління економікою неодноразово змінювало свій вигляд, що було пов’язано з особливостями становлення радянської держави та права у межах окремих історичних періодів.

Окреслено особливості формування правового регулювання економікою у 20-х рр. ХХ ст. Зроблено висновок про наявність принципово відмінних наукових поглядів на дане питання, що пояснюється одночасною роботою у названій сфері як дореволюційних, так і пореволюційних (радянських) учених-адміністративістів. Детальному аналізу піддано наукові праці О. Ф. Євтихієва, В. Л. Кобалевського, А. І. Єлістратова, М. П. Карадже-Іскрова, що уможливило висновок про відрив теорії радянського права від практики радянського державотворення, яке з кінця 20-х рр. почало активно здійснюватися з повним нехтуванням правами та свободами приватних осіб, що й спричинило негативні зміни у системі радянського права.

Виділено п’ять основних етапів, у межах яких розвивалося правове регулювання економікою, зокрема:

- період «військового комунізму», у межах якого було створено розгалужений апарат господарського управління, правовий статус та механізми функціонування якого регулювалися виключно нормами адміністративного права. Доведено, що адміністративне право поповнилося численними правовими нормами, які були пристосовані не лише до виконання функцій публічного управління у чистому вигляді, але й для здійснення завдань щодо організації державної промисловості та торгівлі;

- період нової економічної політики, який характеризувався появою ідей про диференціацією радянського права взагалі та адміністративного зокрема. Наголошено, що саме у цей період виникла концепція про необхідність формування господарсько-адміністративного права. Детально розглянуто погляди вчених на сутність та систему названої галузі радянського права;

- третій період (початок 30-х рр. ХХ ст.). Його особливістю названо відмову від правового регулювання економіки на користь політики, планування та технічного регулювання, що призвело до повного згортання розвитку адміністративного взагалі та господарського-адміністративного зокрема.

- четвертий період (кінець 30-х – початок 40-х рр. ХХ ст.), у межах якого відбулося «відновлення» адміністративного права як галузі права та як галузі правової науки, яке, поміж іншим, супроводжувалося повним ігноруванням наукової концепції господарсько-адміністративного. Показано, що норми, які регулювали питання управління економікою, було зосереджено у межах відповідного розділу Особливої частини радянського адміністративного права – інституту управління народним господарством;

- п’ятий період (50-ті – 80-ті рр. ХХ ст.) охарактеризовано як часи формування господарського права. Особливо наголошено на тому, що у межах названого періоду мали місце спроби обґрунтувати необхідність виділення у системі радянського права адміністративно-господарського права.

Наголошено, що для всебічного утвердження та забезпечення реалізації прав, свобод та законних інтересів приватних осіб необхідно під новим кутом зору підійти до питання про диференціацію галузей українського права.

У підрозділі 2.3 «Адміністративне-господарське право країн Європейського Союзу: загальна характеристика» проаналізовано адміністративно-господарське право країн Європейського Союзу, з’ясовано його зміст та особливості з огляду на процес адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу.

Існування адміністративно-господарського права у країнах Європейського Союзу пояснюється необхідністю упорядкування відносин, які виникають у сфері публічного управління економікою.

Встановлено, що у таких країнах як Австрія, Німеччина, Франція, у більшості країн Центральної та Східної Європи, а також частково у державах Азії інтенсифікувався процес формування адміністративно-господарського як самостійної підгалузі адміністративного права, зосередженої у межах його особливої частини. У англо-американській системі права адміністративно-господарське право у самостійну галузь не виділяється, основні правила публічного регулювання економіки включено у загальне адміністративне право.

Головну увагу у підрозділі приділено вивченню основних інститутів адміністративно-господарського права країн Європейського Союзу, які було груповано залежно від особливостей державного впливу на суб’єктів господарювання. Проаналізовано: прямі (адміністративні) способи державного впливу на суб’єктів господарювання (антимонопольне регулювання, господарський контроль); організаційні способи державного впливу на суб’єктів господарювання (інститут реєстрації суб’єктів господарювання); фінансові способи державного впливу на суб’єктів господарювання (субсидії, безповоротні державні виплати, податкові пільги); публічне господарювання як спосіб державного впливу на приватних суб’єктів господарювання (державні замовлення).

Зроблено висновок, що країни Європейського Союзу зорієнтовані на розбудову досконалого та ефективно діючого законодавства – адміністративно-господарського законодавства, яке має визначати принципи, умови та процедури державного управління економікою.

Розділ 3 «Адміністративно-господарські правовідносини» складається з чотирьох підрозділів, у яких визначаються сутність та ознаки адміністративно-господарських правовідносин, суб’єкти, їх права та обов’язки, та юридичні факти як підстава для динаміки адміністративно-господарських правовідносин.

У підрозділі 3.1 «Сутність та ознаки адміністративно-господарських правовідносин» на підставі аналізу понять «господарські правовідносини» та «адміністративні правовідносини» доведено обґрунтованість та доцільність виокремлення адміністративно-господарських відносин. Опрацьовано поняття «адміністративно-господарські правовідносини», визначено їх види та ознаки. Адміністративно-господарські правовідносини складаються між публічною адміністрацією та не підпорядкованими (не зв’язаними організаційно) їм суб’єктами господарювання, у межах яких виконуються завдання, спрямовані на реалізацію публічного інтересу, пов’язаного з забезпеченням економічного розвитку держави.

Доведено, що адміністративно-господарські правовідносини можуть носити двоїсту правову природу, яка характеризується тим, що певна їх частина побудована за принципом влади та підпорядкування, у той час як інша заснована на засадах рівності правового статусу їх учасників.

З урахуванням системного аналізу особливостей адміністративно-господарських правовідносин виділено їх види – владні адміністративно-господарські відносини, сервісні адміністративно-господарські відносини, договірні адміністративно-господарські правовідносини, координаційні адміністративно-господарські відносини. Виокремлено ознаки, які характеризують адміністративно-господарські правовідносини і відрізняють останні від адміністративних та господарських правовідносин.

Як додаткові ознаки адміністративно-господарських відносин названо: владний характер (проявляється у випадку, коли відносини виникають унаслідок видання обтяжувального адміністративного акта); домінування публічного інтересу; зв’язок з реалізацією публічних завдань; зовнішньо-організаційне спрямування.

У підрозділі 3.2 «Суб’єкти адміністративно-господарських правовідносин» досліджено питання суб’єктів адміністративно-господарських правовідносин, виділено їх групи та з’ясовано особливості участі останніх в адміністративно-господарських відносинах. Наголошено, що основними суб’єктами названих відносин є органи публічної адміністрації та суб’єкти господарювання.

Суб’єкти, які реалізують публічну функцію, утворюють взаємопов’язану та взаємоузгоджену систему, до складу якої, крім органів держави та місцевого самоврядування, варто включати публічно-правові установи, публічно-правові фонди та суб’єктів делегованих повноважень. Названі суб’єкти можуть функціонувати на загальнодержавному та місцевому рівнях. Сформовано повний перелік таких суб’єктів.

Особливу увагу приділено з’ясуванню правового статусу національних комісій регулювання природних монополій як учасників адміністративно-господарських відносин. Висловлено пропозиції, спрямовані на приведення нормативних актів, які регулюють діяльність названих комісій, у відповідність до Конституції України.

Розглянуто особливості участі в адміністративно-господарських відносинах місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, публічно-правових установ, публічно-правових фондів та суб’єктів делегованих повноважень. Проведено розмежування адміністративно-господарської та господарської компетенції окремих з названих суб’єктів.

Визначено також види суб’єктів господарювання, які беруть участь в адміністративно-господарських відносинах, та сформульовано їх характерні риси, що дозволяють відрізняти останніх від інших учасників суспільних відносин, які виникають у сфері господарювання

У підрозділі 3.3 «Права та обов’язки суб’єктів адміністративно-господарських відносин» розкрито специфіку та взаємозалежність прав і обов’язків суб’єктів адміністративно-господарських відносин.

На підставі аналізу наукових джерел та чинного законодавства зроблено висновок про відсутність системності у вирішенні питань класифікації та взаємоузгодження прав та обов’язків суб’єктів адміністративно-господарських відносин. Це не сприяє ефективному правовому регулюванню управління економікою, перешкоджає належному визначенню прав та обов’язків суб’єктів, порушує права приватних осіб. З метою усунення зазначених недоліків проведено систематизацію прав та обов’язків суб’єктів адміністративно-господарських відносин.

Функції суб’єктів публічної адміністрації формують їх правовий статус, зокрема впливають на визначення їх прав та обов’язків. У суб’єктів публічної адміністрації при виконанні функції публічного регулювання економіки між правами і обов’язками немає відмінностей, що дозволяє вести мову про наявність у них правообов’язків. Запропоновано поділяти права і обов’язки суб’єкта публічної адміністрації на загальні та спеціальні.

Окрему увагу приділено правам та обов’язкам суб’єктів господарювання, оскільки навколо їх виконання та реалізації будуються правовідносини, в яких останні беруть участь. Наголошено на тому, що формування системи прав та обов’язків приватних осіб як учасників публічних правовідносин здійснюється з врахуванням можливості забезпечення публічною адміністрацією досягнення публічного інтересу. Система прав та обов’язків суб’єктів господарювання як учасників адміністративно-господарських відносин у певній мірі є похідною від системи прав та обов’язків суб’єктів публічної адміністрації, задіяних у публічному регулюванні економіки. З урахуванням цього зроблено висновок, що дієвість та результативність правообов’язків суб’єктів публічної адміністрації може бути забезпечена лише за умови їх кореспондування з правами та обов’язками суб’єктів господарювання.

Акцентовано увагу на тому, що обов’язки суб’єкта господарювання повинні являти собою мінімальні чітко визначені вимоги, які можуть висуватись до нього з боку суспільства. Перелік обов’язків суб’єктів господарювання має бути максимально стислим.

У підрозділі 3.4 «Юридичні факти як підстави виникнення, зміни та припинення адміністративно-господарських відносин» вказано на двоєдину природу юридичних фактів у системі правового регулювання суспільних відносин. Наголошено на необхідності розглядати юридичні факти у матеріальному та юридичному аспектах. Окремо розглянуто питання про детермінацію юридичних фактів, з якими пов’язані виникнення, зміна та припинення адміністративно-господарських відносин, зроблено висновок, що останні викликаються до життя: загальними соціальними передумовами; особливими передумовами; передумовами одиничного характеру.

У підрозділі доведено, що адміністративно-господарські відносини виникають, змінюються та припиняються лише на підставі правомірних дій. Встановлено, що юридичні факти, які викликають виникнення, зміну та припинення публічних правовідносин, у тому числі адміністративно-господарських відносин, принципово відрізняються від юридичних фактів, які викликають виникнення, зміну та припинення приватноправових відносин.

Проаналізовано окремі види юридичних фактів, які спричиняють виникнення, зміну та припинення адміністративно-господарських відносин.

Через призму вивчення категорії «адміністративний акт» встановлено особливості та види адміністративно-господарських актів, які, на думку дисертанта, займають центральне місце у системі юридичних фактів, що детермінують адміністративно-господарські правовідносини. З огляду на існуючі проблеми у сфері підготовки та видання адміністративних актів взагалі та адміністративно-господарських актів зокрема висловлено думку про необхідність прийняття Закону України «Про правові акти органів виконавчої влади».

Наступним видом юридичних фактів у сфері, що розглядається, названо адміністративно-господарський договір. У підрозділі дано авторське визначення цього договору, сформульовано його ознаки та види.

Окрема увага приділена аналізу адміністративно-господарських актів-дій, які також спричиняють виникнення, зміну та припинення адміністративно-господарських відносин. Названо види таких актів-дій. Висловлено думку про необхідність формалізації адміністративно-господарських актів-дій в адміністративно-процедурному кодексі.

Розділ 4 «Інструменти участі публічної адміністрації в адміністративно-господарських відносинах» присвячено аналізу правових інструментів участі публічної адміністрації в адміністративно-господарських відносинах.

У підрозділі 4.1 «Прямі (адміністративні) механізми участі публічної адміністрації в адміністративно-господарських відносинах» доведено, що суб’єкти публічної адміністрації, які здійснюють публічне управління сферою господарювання, для виконання покладених на них обов’язків видають обтяжувальні адміністративні акти, які є центральним елементом прямих (адміністративних) механізмів участі публічної адміністрації в адміністративно-господарських відносинах з урахуванням принципу верховенства права, доцільності та економічної ефективності.

До переліку прямих (адміністративних) механізмів участі публічної адміністрації в адміністративно-господарських відносинах віднесено інститути: антимонопольного регулювання; регулювання цін та тарифів; державного контролю та нагляду за господарською діяльністю. Кожен з названих інститутів піддано детальному вивченню; сформульовано низку пропозицій теоретичного та практичного характеру, спрямованих на підвищення ефективності їх дії.

Обґрунтовано наступні пропозиції: кодифікувати антимонопольне законодавство України шляхом розробки Антимонопольного кодексу України; делегувати частину функцій Антимонопольного комітету України на виконання приватним особам; внести зміни до назви та змісту глави 21 Господарського кодексу України, спрямованих на розмежування державного регулювання ціноутворення, з одного боку, та державної тарифної політики, – з іншого; закріпити у Законі України «Про ціни та ціноутворення» принципи публічного регулювання цін та тарифів; посилити правовий статус працівників Державної інспекції України з контролю за цінами; конкретизувати у Законі України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» процедури організації та проведення контрольних заходів.

Окрема увага у підрозділі приділена вирішенню проблеми розмежування адміністративної та господарської юрисдикції щодо вирішення спорів, пов’язаних з оскарженням дій, рішень та бездіяльності суб’єктів державного контролю (нагляду) у сфері господарювання

У підрозділі 4.2 «Організаційні інструменти участі публічної адміністрації в адміністративно-господарських відносинах» проаналізовано основні організаційні інструменти участі публічної адміністрації в адміністративно-господарських відносинах, які складають зміст публічно-сервісної діяльності останньої.

До організаційних інструментів віднесено таке: реєстрація суб’єктів господарювання; ліцензування; патентування; квотування, стандартизація та сертифікація.

Розглянуто основні проблеми правового регулювання реєстрації суб’єктів господарювання. Наголошено, що нині у нормативних актах з питань реєстрації суб’єктів господарювання не закріплено принципи належного урядування; запропоновано внести відповідні зміни до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців», а також доповнити Кодекс України про адміністративні правопорушення статтею, яка встановлювала б адміністративну відповідальність державних реєстраторів за порушення вимог зазначеного Закону.

Сьогодні інститут ліцензування охоплює занадто широку сферу діяльності суб’єктів господарювання. З огляду на це, запропоновано змінити концепцію названого інституту та виходити з того, що ліцензуванню мають підлягати тільки ті види діяльності, які можуть завдати шкоди публічним інтересам, поставити під загрозу права, свободи та законні права приватних осіб.

Проаналізовано зміст інституту ліцензування. Доведено, що ліцензування являє собою один з різновидів адміністративної процедури, якому притаманні всі ознаки останньої. Зроблено висновок про недосконалість законодавчого формулювання категорії «ліцензування», сформульовано авторське визначення цієї категорії. Запропоновано внести зміни до Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» (закріпити перелік принципів ліцензування; розмежувати окремі види адміністративних процедур, які мають місце у сфері ліцензування; закріпити як загальні строки адміністративної процедури, так і строки вчинення окремих процедурних дій).

Досліджено сутність та зміст інституту патентування господарської діяльності. Зазначений інститут являє собою архаїчний спосіб публічного регулювання економіки, який перетинаючись з ліцензуванням та оподаткуванням, обмежує підприємницьку активність приватних осіб. Висловлено думку про недоцільність його подальшого існування.

Висвітлено зміст та особливості інституту квотування. Зазначено, що на сьогодні назріла необхідність прийняття спеціального законодавчого акта з питань квотування товарів та послуг. У такому нормативному акті мають знайти закріплення усі необхідні процедурні аспекти такої діяльності, починаючи від принципів квотування товарів та послуг та закінчуючи відповідальністю держави за порушення прав та законних інтересів суб’єктів господарювання.

Наведено аргументи на користь внесення змін до Господарського кодексу України або прийняття окремого закону України, в якому було б встановлено процедури визначення та затвердження нормативів та лімітів. Сформульовано думку, що нормативи та ліміти, особливо у тих сферах господарювання, які завдають шкоди навколишньому природному середовищу, мають затверджуватися виключно законами.

Зараз інструменти сертифікації і стандартизації виконують фіскальну функцію і застосовуються до широкого кола суб’єктів господарювання, що є неприпустимим в умовах ринкової економіки. Доведено, що у даній сфері необхідно провести чітку межу між обов’язковими та необов’язковими для застосування технічними нормами (регламентами, стандартами, кодексами усталеної практики, технічними умовами).

Підрозділ 4.3 «Фінансові механізми участі публічної адміністрації в адміністративно-господарських відносинах» присвячено аналізу фінансових механізмів участі публічної адміністрації в адміністративно-господарських відносинах, які охарактеризовано як способи опосередкованого впливу держави на ринок. Сформульовано особливості фінансових механізмів участі публічної адміністрації в адміністративно-господарських відносинах у порівнянні з механізмами прямого та організаційного впливу, які було досліджено у попередніх підрозділах дослідження.

Фінансові механізми участі публічної адміністрації в адміністративно-господарських відносинах мають набути чіткого та всебічного правового регулювання, насамперед за рахунок норм адміністративно-господарського права. На підставі проведеного аналізу зроблено висновок про можливість віднесення до фінансових механізмів участі публічної адміністрації в адміністративно-господарських відносинах інституту дотацій, інституту субсидій, інституту компенсацій, інституту фінансових (інвестиційних, податкових) пільг.

Проаналізовано сутність та правові засади кожного з названих інститутів та визначено основні проблеми їх правового регулювання. З метою усунення виявлених недоліків та подальшого розвитку адміністративно-господарського законодавства запропоновано на законодавчому рівні визначити: випадки та умови заборони надання субсидій, дотацій та/або податкових пільг суб’єктам господарювання; механізми перевірки дотримання процедур надання фінансової допомоги суб’єктам господарювання; спрощену та ускладнену процедуру надання фінансової допомоги суб’єктам господарювання, яка має залежати від розміру фінансової допомоги; види фінансової допомоги, які можуть отримувати суб’єкти господарювання; процедуру інвентаризації наданої суб’єктам господарювання фінансової допомоги, а також результатів її використання.

Обґрунтовано необхідність прийняти Закон України «Про фінансову допомогу суб’єктам господарювання».

У підрозділі 4.4 «Публічне господарювання як форма реалізації адміністративно-господарських відносин» досліджено публічне господарювання як форму реалізації адміністративно-господарських відносин. Підкреслено, що зазначена діяльність вимагає чіткого правового регулювання, оскільки у разі її неконтрольованого здійснення можуть уповільнитися темпи економічної активності приватних суб’єктів господарювання. Зроблено висновок, що зміст та обсяги господарської діяльності суб’єктів публічного права залежать від тих завдань, які ставить перед собою держава на певному етапі свого історичного розвитку. Регулювання такої діяльності здійснюється одночасно як нормами публічного, так і нормами приватного права, перші з яких представлені нормами адміністративно-господарського права.

Досліджено зміст та особливості інституту державного замовлення, який визначено як основний засіб публічного (державного) регулювання економіки. Зроблено висновок, що зазначений інститут потребує своєї деталізації, адже законодавець деякі напрямки інституту державного замовлення виводить за межі категорії «задоволення пріоритетних державних потреб». З метою подолання вказаних суперечностей запропоновано внести зміни до ч. 1 ст. 13 Господарського кодексу України.

Акцентовано увагу на тому, що інститут державного замовлення повинен існувати у двох вимірах: зовнішньоорганізаційному та внутрішньоорганізаційному.

Детально проаналізовано правову природу державного замовлення, піддано критиці існуючі точки зору щодо віднесення зазначеного інституту тільки до приватного права. Підтримано позицію тих науковців, які вказують, що у сфері державного замовлення існують як публічні (адміністративні), так і приватні відносини. Їх вивчення має здійснюватися не комплексно, а ізольовано. Доведено, що публічні елементи інституту державного замовлення мають складати предмет вивчення адміністративно-господарського права, тоді як приватноправові, – приватногосподарського права.