ЕФЕКТИВНІСТЬ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ ПРАВ ЛЮДИНИ У ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, зв'язок з науковими програмами, планами, темами, визначено його мету й завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, розкрито наукову новизну отриманих результатів, зазначено їх теоретичне і практичне значення, викладено дані про апробацію, публікації, структуру й обсяг дисертаційного дослідження.

Розділ 1 «Ґенеза та еволюція міжнародних стандартів прав людини й основних свобод», який складається з двох підрозділів, присвячених аналізу загальнотеоретичних аспектів поняття міжнародних стандартів прав людини, а також їх визначенню на універсальному та регіональному рівнях.

У підрозділі 1.1 «Загальнотеоретичні аспекти поняття стандартів прав людини й основних свобод» розглядаються різні погляди щодо історичних аспектів їх формування. Аналізуючи різні підходи на їх виникнення і розвиток, обґрунтовується висновок, що хоча правовий статус людини був предметом філософського усвідомлення буття ще з давніх часів, саме епоха Відродження стала поворотним пунктом в історії людства, оскільки в цей час в суспільстві з’являється підвищений інтерес до людини як до індивідуума. Серед інших важливих етапів становлення концепції прав людини виділяються XVII та XVIII ст., оскільки саме в документах цієї доби вперше в історії людства було закріплено принципи рівності та свободи разом із проголошенням цих прав, притаманних будь-якому представнику людського роду, які держава зобов’язується поважати. Що ж стосується сучасної концепції міжнародних стандартів прав людини, то вона отримала втілення лише у другій половині ХХ ст. з встановленням в рамках ООН принципу захисту прав людини і основних свобод і розвитку його у відповідних універсальних і регіональних конвенціях, що є новою парадигмою захисту прав людини.

Доведено, що під міжнародним стандартом прав людини розуміється система проголошених та визнаних спочатку на міжнародному, а потім і на внутрішньоправовому рівнях правових норм (матеріальних і процесуальних, технологічних /технічних/) і нормативних вимог, які мають різну юридичну силу, в яких узагальнюється накопичений міжнародно-правовою практикою досвід регламентації і регулювання суспільних відносин в сфері прав людини, їх реалізації та захисту, спрямованих на забезпечення їх одноманітного розуміння і застосування.

Підрозділ 1.2 «Міжнародно-правові стандарти прав і свобод людини універсального та регіонального рівнів», який складається з двох частин, присвячених становленню міжнародних стандартів прав людини в системі Організації Об’єднаних Націй та формуванню і розвитку європейських стандартів прав людини.

Аналізується протистояння концепцій універсалізму та культурного релятивізму. Здобувач доходить висновку, що формування на теоретичному рівні концепції культурного релятивізму було викликане переважно політичними причинами, серед яких можна виділити як зовнішньополітичні (нове розуміння меж державного суверенітету в новій парадигмі захисту прав людини; формування на універсальному рівні органів, які здійснюють моніторинг за дотриманням прав людини; невизначеність вичерпного переліку меж і засобів впливу міжнародного співтовариства на держави, що порушують права людини тощо), так і внутрішньополітичні (особливе місце суспільства в мусульманських країнах).

Частина 1.2.1 «Становлення міжнародно-правових стандартів захисту прав людини в системі Організації Об’єднаних Націй» присвячена особливостям їх формування на універсальному рівні. Здобувач виділяє три основні групи конвенції, які можна розглядати саме як основу для виникнення універсальних стандартів у сфері прав людини. До першої належать Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. та Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., які ратифіковані практично всіма державами світу. Іншу групу, яка має загальний характер у сфері прав людини, складають міжнародні конвенції щодо заборони дискримінації. До третьої групи належать конвенції, в яких встановлюються права окремих категорій населення, що потребують додаткового піклування: діти, літні люди, інваліди тощо.

Серед тенденцій формування міжнародних стандартів прав людини універсального рівня здобувач виділяє: намагання якомога точніше визначити зміст й обсяг конкретного права; прагнення використовувати такі засоби закріплення стандартів, що створюють для держав юридичні обов’язки, йдеться, насамперед, про міжнародний договір; розширення каталогу прав, систематизація цього каталогу, уточнення змісту кожного із задекларованих прав, а також розробка документів, присвячених окремим правам і групам прав; удосконалення системи міжнародного моніторингу щодо дотримання прав людини; розширення можливостей для самого суб’єкта права, а саме фізичної особи самостійно захищати свої права на міжнародному рівні.

У частині 1.2.2 «Формування та розвиток європейських стандартів прав людини й основних свобод» розглядаються особливості формування цих стандартів на регіональному рівні. Серед цих особливостей в роботі виділяється наявність трьох різноманітних груп таких стандартів, створених у межах відповідно Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ), Ради Європи та Європейського Союзу (ЄС). Зазначені стандарти відрізняються не лише змістом й обсягом задекларованих прав, але й засобами їх закріплення і механізмами реалізації та контролю за їх дотриманням. Якщо в межах ОБСЄ акцент був зроблений на міждержавну співпрацю, то в межах Ради Європи – на судовий розгляд суперечок, пов’язаних із порушенням прав, визначених у міжнародному договорі, тобто джерелі «твердого права» – Європейській конвенції прав людини й основних свобод 1950 р., а також інших регіональних міжнародних угод, загальною кількістю близько двохсот документів.

У розділі 2 «Ефективність міжнародних механізмів і процедур захисту прав людини й основних свобод», який складається з трьох підрозділів, проаналізовано ефективність норм міжнародного права, досліджено сутність та зміст заходів, що вживалися на міжнародному рівні для підвищення ефективності стандартів з прав людини, розкрито основні механізми імплементації та контролю за їх дотриманням.

У підрозділі 2.1 «Поняття, критерії та умови ефективності норм міжнародного права» розглядаються доктринальні підходи до розуміння поняття, критеріїв та умов ефективності норм міжнародного права у сфері захисту прав людини. Аналізуючи праці з питань ефективності норм міжнародного права таких фахівців, як Дж. Вілдмен, С. Ю. Марочкін, Л. Х. Мінгазов, Д. Фрайя та інших, автор дійшов висновку, що поняття ефективності імплементації міжнародних стандартів прав людини має комплексний характер і включає наступні аспекти:

функціонально-цільовий аспект – ефективність імплементації міжнародних стандартів прав людини у даному випадку означає співвідношення між цілями стандартів та цілями актів національного законодавства, до якого імплементовані ці стандарти з реальними результатами їх дії;

аксіологічний аспект – ефективність імплементації міжнародних стандартів прав людини являє собою ступінь відповідності актів національного законодавства цим стандартам та основоположним соціальним цінностям – свободі, порядку, справедливості тощо;

соціальний аспект – ефективність імплементації міжнародних стандартів прав людини у даному випадку слід розуміти з позиції відповідності актів національного законодавства, до якого імплементовані ці стандарти, балансу соціальних інтересів, сприяння зниженню рівня напруженості або соціально шкідливої конфліктності у сфері прав людини, тій чи іншій етнічній, лінгвістичній або іншій соціальній групі;

психологічний аспект – ефективність імплементації міжнародних стандартів прав людини у даному випадку виступає мірою особистісного розвитку, ступенем духовної і матеріальної самореалізації особи, що має забезпечувати відповідна група приписів національного законодавства, до якого імплементовані ці стандарти.

Враховуючи, що сфера захисту прав людини має свої особливості, в тому числі і в смислі оцінки ефективності імплементації міжнародних стандартів прав людини, економічні умови та витрати не повинні відігравати вирішального значення, враховуючи, що у даній сфері головним критерієм ефективності є досягнення соціальної мети відповідних норм, тобто забезпечення та гарантованість усіх прав і свобод людини у повному обсязі.

Розглядаючи умови ефективності правових норм, автор поділяє їх на загальні та спеціальні. На ефективність загальних норм впливають такі фактори, як зацікавленість самих суб’єктів міжнародного права у прийнятті та реалізації норм права, відповідність норм законам суспільного розвитку тощо. Спеціальні ж умови ефективності, у свою чергу, поділяються на ті, що належать до правотворчості, та ті, що належать до реалізації прав людини. У першому випадку ідеться переважно про дотримання технічних правил нормотворчості, у другому – ефективність, насамперед, пов’язується із досягненням соціального результату дії норм права.

Підрозділ 2.2 «Основні міжнародно-правові процедури та механізми захисту прав людини й основних свобод» присвячено аналізу основних міжнародно-правових процедур і механізмів, що використовуються для захисту прав людини й основних свобод як на регіональному, так і універсальному рівнях. Зазначається, що в обох випадках використовуються схожі, а інколи й однотипні процедури. Зокрема, йдеться про: міжнародний моніторинг виконання державами своїх зобов’язань; самостійну діяльність міжнародних органів щодо виявлення та припинення порушень прав людини; скарги однієї держави на дії іншої щодо порушення прав людини; індивідуальні скарги фізичних осіб до міжнародних органів.

Розглядаючи міжнародний моніторинг виконання державами своїх зобов’язань у галузі прав людини, автор доходить висновку, що зазначена процедура є складовою системи контролю за імплементацією та реалізацією міжнародних стандартів прав людини. При цьому основною, проте не єдиною процедурою в межах здійснення такого моніторингу, є система доповідей.

Самостійна діяльність у сфері захисту прав людини здійснюється в основному органами системи ООН. При цьому така діяльність є особливо важливою для попередження або припинення порушень прав людини, що мають грубий і масовий характер. Для припинення таких порушень прав людини органи системи ООН використовують повний арсенал засобів, які є в їхньому розпорядженні: від резолюцій, в яких засуджуються ті чи інші дії держав, до застосування економічних та інших санкцій.

Індивідуальні скарги фізичних осіб як самостійна процедура захисту прав людини на міжнародному рівні із часом набуває дедалі більшого поширення. При цьому процедура подачі та розгляду індивідуальних скарг до органів універсального рівня є одним із засобів здійснення моніторингу загальної ситуації з правами людини у конкретній державі. У межах регіональних систем захисту прав людини використання індивідуальних скарг слід розглядати саме як основну процедуру. А основною метою даної процедури є саме захист порушених прав конкретної особи-скаржника.

У підрозділі 2.3 «Еволюція стандартів прав людини й основних свобод, механізмів імплементації та контролю за їх дотриманням у контексті підвищення їхньої ефективності» досліджуються зміни, що мали місце в системі міжнародного захисту прав людини. Аналізуються шляхи та засоби, які використовувалися в міжнародному праві в світлі конкретизації змісту й обсягу прав людини, проводиться аналіз діяльності регіональних систем захисту прав людини та їх органів. Особлива увага приділяється міжнародним судовим органам, що здійснюють юрисдикцію у сфері захисту прав людини. Аналізується низка рішень як судових, так і позасудових міжнародних органів із захисту прав людини, що вплинули на розвиток відповідних міжнародних стандартів.

Третій розділ «Особливості імплементації міжнародних стандартів прав людини в Україні. Шляхи підвищення ефективності цього процесу» складається з двох підрозділів, присвячених процесу імплементації міжнародних стандартів прав людини у правову систему України та підвищенню ефективності цього процесу.

У підрозділі 3.1 «Ефективність імплементації міжнародних стандартів з прав людини в Україні на сучасному етапі» перш за все аналізуються загальні причини недостатньої ефективності імплементаційного процесу, а саме: недостатній рівень розвитку громадянського суспільства, відсутність достатнього рівня існування незалежної судової системи, бюрократизація та корумпованість державних структур, формальний характер плюралістичної демократії тощо.

До суто юридичних перешкод слід віднести конструкцію ст. 9 Конституції України, яка визнає частиною законодавства України лише міжнародні договори, залишаючи поза увагою міжнародно-правові звичаї. Саме такий вузький підхід до даної проблематики ускладнює імплементацію стандартів з прав людини як таких, тобто як сукупності норм різного ступеня обов’язковості. Крім того, в Україні відсутня чітка система реалізації, охорони та захисту прав, задекларованих саме у міжнародних договорах. Практика видання відомчих нормативно-правових актів, що не відповідають міжнародним стандартам прав людини, створює додаткову перешкоду на шляху реалізації цих прав в Україні. Негативним моментом є і відсутність в Україні усталеної судової практики в системі судів загальної юрисдикції та спеціалізованих судів щодо змісту та обсягу більшості із задекларованих прав людини.

Серед позитивних кроків на шляху імплементації міжнародних стандартів прав людини до правової системи України автор виділяє створення системи адміністративних судів і діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Також позитивно оцінюється діяльність Конституційного Суду України, який досить часто посилається як на міжнародно-правові норми, так і на практику міжнародних судових органів. Проте виключення фізичної особи з переліку суб’єктів конституційного подання є, на думку дисертанта, перешкодою на шляху розширення можливостей Конституційного Суду України відігравати більш активну роль щодо імплементації та забезпечення міжнародних стандартів прав людини у правову систему України.

Підрозділ 3.2 «Напрями та шляхи підвищення ефективності імплементації міжнародних стандартів прав людини» присвячено аналізу шляхів підвищення ефективності імплементації міжнародних стандартів прав людини у правову систему України. Очевидною є нагальна необхідність кількісного та якісного збільшення освітянських програм, присвячених вивченню міжнародних документів та практики міжнародних судових органів з прав людини. При цьому особливий акцент слід зробити на спеціальних програмах, розрахованих на працівників правоохоронних і судових органів, а також державних службовців.

Серед інших пропозицій дисертанта наголошується на необхідності посилення ролі судових органів, у тому числі за рахунок удосконалення адміністративних процедур, поліпшення процесуального законодавства, судового оскарження ухваленого нормативно-правового акта, розширення кола осіб, наділених правом подання позову у разі порушення прав людини та громадянина, а також законодавче зміщення акценту на відновлення порушених прав.